Автор: Редакція

Зовнішня розвідка України відзначає 100-річчя

24 січня вперше на державному рівні відзначається День зовнішньої розвідки України. Завдяки Указу Президента (від 22 листопада 2018 року) співробітники української зовнішньої розвідки віднині мають своє професійне свято.

Досі у різні періоди новітньої історії розвідники на урочистості збиралися спочатку в день підписання оргштатної структури Головного управління розвідки Служби національної безпеки України (28 грудня 1991 року), а невдовзі – з нагоди ухвалення Верховною Радою України 1 грудня 2005 року Закону «Про Службу зовнішньої розвідки України». Дата 24 січня обрана не випадково. У цей день у 2019 році виповнюється 100 років від дня створення першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. З цього дня у 1919 році у складі Політичного департаменту Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації – для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної і Добровольчої армій), а також стосовно країн – потенційних противників республіки і можливих союзників. Тобто це був підрозділ саме зовнішньої розвідки. А до цього, за Центральної Ради і Гетьманату, розвідка була військовою і входила до складу Генерального штабу Армії УНР.

До цієї дати дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник написав книгу «Українська розвідка. 100 років боротьби, протистоянь, звершень», яка щойно побачила світ у видавництві «АДЕФ-Україна». У цій книзі, яка ґрунтується на наукових, мемуарних та інших джерелах, розсекречених документах з архівів Служби зовнішньої розвідки України і Служби безпеки України, власних авторських дослідженнях, змальована історія розвідувальної діяльності в Україні від доби УНР до сьогодення – складний, тернистий, своєрідний та унікальний шлях боротьби, протистоянь і звершень.

Автор виокремлює зі столітньої історії спецслужб України концептуальні віхи зародження і діяльності саме української за сутністю та змістовим наповненням розвідки і в доступній формі намагається донести цю інформацію до широкого загалу. Кілька розділів книги присвячено напруженому протистоянню між національними спецслужбами і радянськими органами держбезпеки. Розповідь широко ілюструється фотознімками, документами з архівів спецслужб, схемами, численними цитатами тих, хто в різні періоди мав відношення до діяльності розвідки в Україні.

Сьогодні Vector News ексклюзивно друкує уривок із цієї книги, який стосується зародження і діяльності першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні.

Загальнодержавна зовнішня розвідка
Закономірно, що і за Центральної Ради, і за Гетьманату розвідка була військовою. Такі пріоритети спочатку збереглися і за Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру. Але поступово на військову розвідку і на військовий аташат почали покладати функції й загальнодержавної зовнішньої розвідки: здобування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільшою мірою це проявилося за часів Директорії УНР, коли нарівні з військовою розвідкою і контррозвідкою почали діяти загальнодержавна розвідка і контррозвідка. Ці спеціальні органи були створені у складі Політичного департаменту (ПД), який структурно входив до Міністерства внутрішніх справ (МВС) УНР. Вони отримали такі найменування: відділ внутрішньої інформації (ВВІ) та відділ закордонної інформації (ВЗІ).

Відділ внутрішньої інформації був найбільшим за чисельністю (216 осіб) і призначався для контррозвідувальної діяльності і боротьби з антидержавницькими акціями. Відділ закордонної інформації (13 осіб) мав проводити розвідувальну роботу щодо активно діючих проти УНР ворогів, таких як штаби Червоної і Добровольчої армій, а також стосовно країн – потенційних супротивників республіки й можливих союзників. По суті це був перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. Своє функціонування він розпочав 24 січня 1919 року – з дня затвердження тимчасового штату ПД МВС.

У різні періоди відділ очолювали А. Ткачук, Д. Левицький і Теодорович. А Політичним департаментом у той час керував Микола Чеботарів (на фото), який добре розбирався у справах розвідки і контррозвідки. У різні періоди тогочасної історії він був начальником контррозвідочної частини розвідочного відділу Дієвої армії УНР, керівником спецслужби Державного Центру УНР у екзилі.

ВВІ та ВЗІ мали статус оперативних підрозділів. Вони використовували класичні для спецслужб методи і засоби діяльності, основними з яких були агентура, її конспіративне використання і впровадження. Для цього була розроблена інструкція для агентів «політичної розвідки і контррозвідки».

Відділ закордонної інформації мав статус організації військового типу. Зарахування на службу здійснювалося за «Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації», розробленими в департаменті. Громадянин мав подати письмове прохання і заповнити відповідну анкету, в якій з-поміж відомостей загального характеру мусив зазначити, на якій службі перебував до 1917 року, що робив з березня 1917 року, якими іноземними мовами володіє і який рівень володіння українською мовою. Крім цього, від кандидатів вимагали рекомендації від українських партій або щонайменше від двох їхніх членів, а також письмових свідчень про непричетність претендента до більшовицького, русофільського та інших ворожих УНР рухів.

До роботи у відділі не допускалися особи, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України. Вся подана інформація ретельно перевірялася. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п’яти місяців або притягувалися до кримінальної відповідальності, якщо ставало відомо про намагання умисно проникнути до лав української розвідки з ворожою метою.

Всі співробітники після зарахування на службу приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов’язків в інтересах Української держави. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації та придбання цінних агентів передбачалися виплати з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам винагород за фахову працю – щомісячних грошових надбавок до 25 відсотків установленої платні.

Із лютого 1919 року ВЗІ перебував у Вінниці. За короткий проміжок вдалося налагодити агентурну мережу в Одесі (сфера діяльності Антанти, Добровольчої та польської армій), Києві (Червона армія), Харкові (стосовно спеціальних відомств і військових формувань Українського радянського уряду) та Румунії. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії Симон Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання.

Для отримання необхідних відомостей відділ активно використовував можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями.

Про активність відділу закордонної інформації свідчать неодноразові згадки про нього у документах Всеросійської надзвичайної комісії. Водночас жодної результативної операції з агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат провести так і не вдалося. Та й узагалі в умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати повноцінне функціонування підрозділу української зовнішньої розвідки у цей історичний період було дуже складно.

Наприкінці 1920 року Армія УНР під натиском більшовицьких військ змушена була покинути територію України і перейти до Польщі і Румунії. Окремі підрозділи залишилися на рідній землі і повели партизанську боротьбу з більшовиками. Голова Директорії Симон Петлюра разом з урядовими інституціями перебували в Польщі, переважно в Тарнові, Варшаві і Ченстохові. Польська влада у цій ситуації пішла назустріч і надала юридичні підстави для такої діяльності.

12 листопада 1920 року почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, тобто в еміграції, у вигнанні. Державний Центр (ДЦ) став сукупністю органів влади і включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами. Центр опікувався життям українців на чужині, координував національну, політичну, наукову, культурну, освітню діяльність українських осередків і став своєрідним виразником боротьби українського народу за відновлення своєї незалежності.

З урахуванням нових умов одним із першочергових завдань еміграційного уряду стало реформування спецслужб. Без вирішення цього питання було неможливе подальше проведення збройної боротьби з більшовиками на території України, налагодження взаємодії з органами безпеки та спеціальними службами Польщі, забезпечення власного захисту від усіляких ворожих зазіхань.

За чинною на той час урядовою структурою функції спецслужби загальнодержавного рівня продовжував виконувати Департамент політичної інформації (ДПІ), який входив до складу Міністерства внутрішніх справ УНР. Після певних реорганізацій у ньому запрацювали загальний, внутрішній, закордонний, реєстраційний, пресовий відділи та відділ зв’язку, який мав забезпечувати безперебійний зв’язок з партизансько-повстанськими та підпільними формуваннями в Україні. У цій новій структурі на внутрішній відділ покладалися функції контррозвідки, а на закордонний (розвідувальний) – зовнішньої розвідки.

На першому етапі свого існування керівництво ДПІ розробило низку документів, у яких визначалися основні завдання та організаційні засади діяльності Департаменту. У першу чергу необхідно було створити розгалужену агентурну мережу, яка б покривала всю територію України. Для підтримання постійного зв’язку між ДПІ і всіма його агентами на території України передбачалося створити 2–4 резидентури по обидва боки кордону, а саме над Збручем і на Волині. У кожному повіті мало бути не менше двох агентів, які б працювали незалежно один від одного і надсилали інформацію в прикордонні резидентури для подальшої передачі в ДПІ. Для зв’язку і контролю за роботою агентів на місцях передбачалося 12 кур’єрів. Крім цього, пропонувалося тримати агентів у тих місцях закордону, де мешкало багато біженців з України або зосереджувалися українські політичні партії та організації.

Категорії співробітників таємної політичної агентури:
– постійні платні співробітники (урядовці, агенти, кур’єри та залучені до співпраці повстанці);
– принагідно заангажовані співробітники, які тільки за виконання конкретного доручення отримували відповідну платню;
– постійно заангажовані співробітники, котрі працювали в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керували, як резиденти, таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримували за це постійну платню;
– постійні і принагідно залучені співробітники, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов’язку і прихильності до влади УНР подавали відповідну інформацію (цим особам повертали тільки кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки: на поїздки, зв’язок, частування тощо).

У зв’язку з цим у одній з тогочасних доповідей Раді Народних Міністрів УНР керуючий Міністерством внутрішніх справ зазначав: «Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути Україну виправдовувала б засоби, осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно».

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню зв’язку з агентами, які вже діяли на території України, і придбанню нових джерел інформації. Для цього через надійно облаштовані відділом зв’язку так звані «вікна» переправляли за кордон співробітників закордонного відділу, резидентів і агентів. У такий спосіб надавалася практична допомога партизанським загонам і підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Так, ще в 1920 році співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі – на Київщину, двічі – на Херсонщину, по разу – у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. З подібними завданнями він пробирався на територію України і в нових умовах.

У звіті закордонного відділу Департаменту політичної інформації за 1921 рік зазначається: «Засланий у січні 1921 року резидент «Б» налагодив втрачений зв’язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні резидента – 12 агентів і два зв’язкових».

Матеріали, які характеризують роботу закордонного відділу у цей період, свідчать про те, що розвідувальній діяльності керівництво ДПІ надавало важливого значення. Водночас ця робота ще тільки розгорталася і її результати були недостатньо ефективними, а масштаби не давали змогу повною мірою реально оцінити стан справ в Україні.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

23 Січня, 2019
Duetto Concertante у Києві

Дует флейти і гітари не часто можна почути на великій сцені в Європі та світі. В Україні ж це стало реальністю. Зіграти разом вирішили відомі солісти Заслужені артисти – флейтист-віртуоз Юрій Шутко й чарівник класичної гітари Андрій Остапенко.

Їхній концерт під назвою «Duetto Concertante» відбудеться 10 лютого на сцені Національної філармонії. У програмі – твори німецьких та італійських композиторів Г. Ф. Генделя, Й. С. Баха, Т. Гауде, Л. Леньяні, Ф. Каруллі та М. Джуліані.

Німецьке бароко

Ідея зіграти разом у дуеті народилася у музикантів після виконання Концерту з оркестром для флейти і гітари Соль-мажор відомого італійського композитора Фердінандо Каруллі.

Тоді ж зайшла мова про можливий спільний виступ із репертуаром, що складається з німецької та італійської музики. Вибір припав на дві барокові сонати німецьких композиторів Георга Фрідріха Генделя (1685 – 1759) і Йогана Себастіана Баха (1685 – 1750). В оригіналі вони написані для флейти і клавіру. Але їх популярність настільки велика, що партію клавіру було перекладено і для гітари.

Унікальність цих сонат полягає в тому, що, на перший погляд, проста фактура насправді вимагає від музикантів додавання прикрас і вміння імпровізувати в італійському бароковому стилі, що потребує володіння інструментом на найвищому рівні.

– Ці сонати обов’язкові твори для виконання на престижних флейтових конкурсах. За їх грою журі визначає майстерність музиканта: його інтелектуальну підкованість, художнє осмислення і смак, – пояснює флейтист Юрій Шутко.

Він сьогодні єдиний виконавець в Україні, який грає на золотій флейті, будучи при цьому обличчям всесвітньо відомої японської фірми з виготовлення музичних інструментів «Sankyo».

Для того, щоб осягнути таємниці майстерності гри в бароковому стилі, йому довелося багато перечитати різного роду професійної літератури. Деякі книги, як от трактат «Досвід настанов гри на поперечній флейті», написаний 1752 року придворним флейтистом прусського короля Фрідріха Великого, Йоганом Йоахімом Кванцом, Ю. Шутко зміг дістати в перекладі чеською мовою аж у Празі 1991 року. На превеликий жаль, цю працю вперше з німецької на російську перевели тільки в 2013 році в Петербурзі. Подейкують, що саме після знайомства з Кванцом Бах вирішив написати флейтові сонати.

Твір ще одного німецького композитора Теодора Гауде (1782 – 1834) – соната для флейти і гітари Соль-мажор – контрастує за характером і стилем написання із сонатами Генделя і Баха. Її автор був яскравим представником німецької гітарної школи 19 століття. Він відомий як гітарист-віртуоз і композитор-романтик. Його соната – оригінальний твір для дуету флейти і гітари.

– Побутує думка, що на гітарі дуже легко і просто грати. Насправді ж професійний гітарист відрізняється від любителя тим, що володіє багатою палітрою звучання свого інструменту, – розповідає Андрій Остапенко, який володіє унікальною гітарою німецького майстра. – Своїм студентам я завжди розповідаю, що їм під час гри слід, як художникам, які малюють картину, використовувати весь арсенал барв і кольорів звучання гітарних струн. Саме такі якості були притаманні відомим гітаристам 19 століття – німцеві Гауде та його послідовникам – запальним італійським віртуозам Леньяні, Каруллі та Джуліані. До речі, наш камерний ансамбль ми вирішили назвати, виходячи із назви твору Луїджі Леньяні «Duetto Concertante», який виконаємо у концерті.

Італійський романтизм

До слова, італієць Луїджі Леньяні (1790 – 1877) спершу вирішив реалізуватися як оперний співак. Він виступав в різних італійських містах, виконуючи партії тенора в операх Россіні, Пачіні, Доніцетті. Одночасно умів грати на скрипці і гітарі. Останній інструмент приніс йому славу неперевершеного віртуоза у Відні, куди він переїхав 1829 року. Почувши натхненну гру Леньяні, великий скрипаль Ніколо Паганіні назвав його «одним з найкращих гітаристів сучасності». Тому запропонував йому зіграти разом кілька концертів.

Леньяні багато гастролював по Європі. Якось в Парижі, виходячи з екіпажу, втратив рівновагу і так невдало впав, що пошкодив руку і не міг грати. Про це відразу ж дізнався іспанський колега Фернандо Сор і разом з Агуадо замінив його на концертах, весь збір від яких пішов на допомогу потерпілому. Леньяні був дуже вдячний іспанцям, які прийшли на допомогу.

В останній період життя він припинив виконавську кар’єру і зайнявся виготовленням гітар та скрипок. Його інструменти користувалися популярністю. Багато майстрів копіювали їх аж до кінця 19 століття. Гітари роботи Леньяні зберігаються в музеях і найбільших приватних колекціях.

Мабуть, найвідомішим гітарним виконавцем і композитором епохи романтизму є Фердінандо Каруллі (1770 – 1841), який народився в сім’ї відомого письменника, службовця-секретаря в Неаполітанському суді. Всесвітнє визнання до нього прийшло у Парижі, куди він переїхав, одружившись із француженкою. Каруллі став першим музикантом, який відкрив для паризької публіки можливості гітари як серйозного концертного інструменту. 1811 року композитор закінчив «Повну школу гри на гітарі» – це перший в історії великий навчальний посібник такого роду. Ним досі користуються гітаристи початківці.

Каруллі також багато написав музики для гітари. Його твори набули популярності, їх видали в Аугсбурзі, Відні, Гамбурзі, Мілані та інших містах. Однією з найвідоміших його композицій є Фантазія на теми опери Белліні «Пірат» для гітари і флейти Соль-мажор.

До слова, оперу Белліні «Пірат» було написано на сюжет трагедії популярного англійського романтика Чарльза Метьюріна (1782 – 1824) «Бертрам, або Замок святого Альдебранда» (1816). Прем’єра «Пірата» відбулася 27 жовтня 1827 року в міланському театрі Ла Скала і принесла молодому композиторові Белліні неймовірну славу. Найвідоміші теми з цієї опери покладені в основу Фантазії Каруллі для гітари і флейти, яка вперше прозвучить в Україні на філармонічної сцені.

Завершує концерт Серенада для флейти і гітари Соль-мажор Мауро Джуліані (1781 – 1829), який народився поблизу італійського міста Барі. З дитинства він навчався грі на флейті, скрипці і віолончелі, проте незабаром зацікавився гітарою і почав її освоювати. Також, як і Леньяні, переїхав до Відня, де швидко завоював репутацію одного з найкращих гітаристів Європи. При цьому він не забував і про гру на інших інструментах. Збереглися відомості про те, що Джуліані виконував в симфонічному оркестрі партію віолончелі на прем’єрі Сьомої симфонії Л. Бетховена, яка відбулася 8 грудня 1813 року.

У 1814-му він отримав титул «придворного камерного віртуоза» при дворі імператриці Марії-Луїзи Австрійської (дружини Наполеона Бонапарта), наступного року брав участь у святкових концертах на честь Віденського конгресу. Серед його друзів були Л. Бетховен і Й. Гайдн, скрипалі Л. Шпор і Й. Майзедер, піаністи Й. Гуммель, І. Мошелес і А. Діабеллі. Композиторові належать близько 150 творів, зокрема, і Серенада для флейти й гітари.

Усі ці твори маститих німців і блискучих італійців прозвучать на концерті у виконанні унікального дуету гітариста Андрія Остапенка та флейтиста Юрія Шутка.

Музиканти є справжніми легендами академічної сцени, які концертують кращими залами України та Європи. Їх творчий тандем відкриє українській публіці унікальні сторінки класичної музики епохи бароко та романтизму.

Олександра Тимощук

22 Січня, 2019
Аферисти не сплять: збагачення за допомогою ОСББ

Як не парадоксально, але незаконне збагачення за допомогою законних методів, досить дієва схема. Зловмисники підробляючи та перекручуючи факти отримують законні рішення державних органів чи судів, на підставі яких отримують права на майно.

Функціонування ОСББ попри численні спроби «їх підтримки» чи «популяризації» дуже часто викликає для мешканців багатоповерхівок ряд проблем, які доводиться вирішувати у судових органах.

Пригадаємо, що ОСББ – це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для управління, утримання і використання спільного майна (ст. 1 Закону “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку”). Створюється як непідприємницьке товариство, для забезпечення реалізації прав співвласників в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов’язань, пов’язаних з діяльністю об’єднання.

За словами адвоката Олексія Вербовського, «в махінаціях пов’язаних з ОСББ, шахраї використовують не бажання власників займатися спільними справами (особисті справи першочергові, тому краще комусь делегувати повноваження і не забивати голову) та недосконалість процедури державної реєстрації (інспектор ЦНАП перевіряє лише документи і не має змоги перевірити справжність підписів власників квартир). Зареєструвавши ОСББ на підставі фіктивних документів, шахраї створюють законну юридичну особу, яка діє в правовому полі».

«В такій ситуації, єдиним способом є звернення до суду про визнання недійсним рішення про створення ОСББ. Порядок і процедура створення ОСББ регламентується Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку». В більшості випадків шахраї не дотримуються кворуму загальних зборів або підроблюють підписи власників. Нерідко створюють нові ОСББ в будинках, які вже мають діючі ОСББ, що також є порушенням вимог зазначеного Закону», – пояснює адвокат.

ОСББ ЧИ ШАХРАЇ?
Незаконні ОСББ досить актуальні на сьогоднішній, день адже рішення декількох власників на створення ОСББ не завжди співпадає з інтересами багатьох співвласників. В основі спору закладені питання вартості утримання будинку та інших витрат ОСББ, що прямо пропорційно відображається в комунальних витратах мешканців.

Розглянемо такий приклад судового спору, в якому шахраї намагаються ввести суддів в оману: Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку “ЖК Ультра” звернулось до Господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить розірвати Договір про постачання електричної енергії, що був укладений між Акціонерною компанією “Харківобленерго” та ТОВ «Т.М.М.» та зобов`язати енергетиків укласти договір про постачання електричної енергії з об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «ЖК Ультра». Втім, майже відразу юристи «Т.М.М.» звернувся до суду з зустрічною позовною заявою, в якій просить визнати недійсними рішення установчих зборів ОСББ «ЖК Ультра» та скасувати державну реєстрацію об’єднання.

ЧИЯ Ж ТАКИ УЛЬТРА
Цілком зрозуміле прагнення будь-якого ОСББ працювати напряму з постачальниками послуг без посередників і тому, на перший погляд, позов виглядає повністю логічним. Тому ОСББ “ЖК Ультра” вважає, що відмовляючи йому в укладенні договору про постачання електричної енергії з АК “Харківобленерго”, первісні відповідачі – ТОВ «Т.М.М.» – створюють перешкоди в користування та утриманні багатоквартирного будинку.

Але, дослідивши матеріали позовної заяви можна побачити, що позивач не надає суду належних доказів. Позивач зазначає, що він є балансоутримувачем багатоквартирного будинку і що ним набуто у встановленому законодавством порядку право власності на вказаний багатоквартирний будинок. Крім того, відповідно до скарги, ОСББ здійснює обслуговування будинку багатоквартирного будинку. Таким чином не зрозуміло, які саме права позивача порушуються, в чому це виражається та чим це підтверджується.

В свою чергу, ТОВ «Т.М.М.» проводить свою діяльність на території житлового комплексу «Ультра» на підставі індивідуальних договорів з співвласниками цього будинку провадить діяльність по обслуговуванню житлового комплексу та прибудинкової території. А весь житловий комплекс з прибудовою офісних приміщень та підземним паркінгом автомашин з 12 січня 2011р. знаходиться на балансі «Т.М.М.» згідно відповідного акту приймання-передачі. Крім цього, жоден зі власників ЖК «Ультра» не розірвав договору з «Т.М.М.» на користь новоствореного ОСББ.

За словами О.Вербовського, «в даному випадку представники «Т.М.М.» правильно та законно звернулися з зустрічним позовом. Щоб довести безпідставність вимог ОСББ, в першу чергу потрібно довести недійсність рішення про її створення і як наслідок скасування її реєстрації. Доки не буде скасовано державну реєстрацію ОСББ – остання діє в рамках закону та має право представляти інтереси співвласників».

Схожої думки і магістр права адвокатського об’єднання «ДОКС» Альона Кацова. За її словами «згідно Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» в діяльності ОСББ мають бути враховані та збалансовані інтереси усіх співвласників щодо вартості та якості наданих ЖК послуг». «Шляхами вирішенням подібних проблем є: оскарження створення ОСББ за наявності відповідних підстав; вирішення поточних проблем загальними зборами що є вищим органом правління, можуть скликатись в позачерговому порядку ініціативною групою, яка складається не менш як з трьох власників квартир або нежилих приміщень», – пояснює вона.

Так, за словами магістра права АО «ДОКС», «в повноваження загальних зборів віднесені питання забезпечення утримання і експлуатації багатоквартирного будинку, забезпечення водопостачання та водовідведення, теплопостачання та опалення». «При цьому, необхідно враховувати, що статтею 22 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» окремо обумовлено, що газо- і електропостачання квартир і нежитлових приміщень здійснюється на підставі договорів між власниками таких квартир і приміщень та газо- і електропостачаючими організаціями, з якими співвласники укладають прямі договори, – значила А. Кацова. «Також, до варіанту вирішення подібної проблеми можна віднести ліквідацію такого об’єднання, шляхом прийняття співвласниками та/або ухвалення судом рішення про ліквідацію об’єднання», – додала вона.

Як видно, правова позиція позивача доволі слабка, і заздалегідь приречена на поразку. Вона до цього стає ще слабкішою, якщо урахувати той факт, що самі жителі будинку не виявили бажання змінити управляючу компанію. Тобто на питання “на чию користь тоді грає ОСББ «ЖК Ультра»?” приходить тільки одна відповідь: задля задоволення корисливого інтересу ініціаторів створення об’єднання. Тобто в такий спосіб, група осіб намагається просто привласнити собі управління будинком з метою отримання прибутків, здираючи гроші з мешканців.

Слід зазначити, що у зв’язку з відсутністю твердої правової позиції, ОСББ «ЖК Ультра», звертається за допомогою до громадськості, які вдаються до необґрунтованих провокацій та до майже прямого тиску на суддів, що слухають цю справу.

Так, в останні дні минулого року під час судових засідань у вищезгаданій справі, в приміщенні Господарського суду Харківської області, так званні, вільні слухачі з боку ОСББ «ЖК Ультра» дозволяли собі ображати суддів, провокувати на конфлікт представників «Т.М.М.». Втім, цього показалося їм мало і «слухачі» застосовувати силу до судового пристава, після цілком законних зауважень про те, що в залі судових засідань може перебувати певна кількість вільних слухачів.

З усього було видно, що представники громадської організації прийшли до суду тільки для того, щоб чинити на нього тиск з метою отримати рішення на користь «ЖК Ультра». На жаль, сьогодні в нашій державі таку ось громадськість стало «модно» використовувати у судових процесах для продавлювання потрібних рішень в будь-якій сфері. Але, ми живемо в XXI столітті, тому дуже хочеться сподіватися, що кровопролитні війни вже відходять у минуле і їх місце при вирішенні спірних питань займатиме дипломатія та законність.

Оксана Соболєва

16 Січня, 2019
Українська “Книга Добра” завітала до країн Балтії

Делегація учасників міжнародного соціального проекту “Книга Добра” завітала до країн Балтії для передачі великої книги до бібліотек Литви, Латвії та Естонії. Діти зустрічалися з високопосадовцями цих країн. Книгу Добра із рук дітей отримав великий друг України, Міністр закордонних справ Литви, на зустрічі з яким був і Міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

Також в парламенті Латвії Книгу вручили голові парламенту Інарі Мурнієце. В Естонії унікальне видання отримав голова парламенту Ейкі Нестор, на урочистості була присутня Надзвичайний та Повноважний Посол України в Естонії Мар’яна Беца.

Оскільки візит відбувся в часі Різдвяних святкувань, то на кожній зустрічі звучали українські колядки.

Взагалі спілкування будо дуже теплим, щирим, відкритим. Посадовці зауважували, що така народна, особливо дитяча дипломатія є не менш вагомою, аніж професійні дипломатичні візити. А розповідати світові про добро так, як це роблять оповідання “Книги Добра” дуже важливо, особливо в сучасних українських реаліях. Як відзначала на зустрічах із посадовцями та українськими громадами письменниця Марія Матіос, ці щирі дитячі історії покликані нести правду про Україну, яка зараз гостро потребує підтримки інших держав і Литви, Латвії та Естонії – серед перших, хто може зрозуміти наші ситуації.

Особливим був візит до Естонії, адже саме з цієї країни починається історія “Книги Добра”, як зауважив керівник проекту Василь Вишиванюк. І саме в Таллінні виготовляють унікальні примірники Книги в Центрі Української культури. Власне візит до Центру української культури і знайомство з унікальною людиною Анатолієм Лютюком був особливо цікавий дітям.

Ну, і звісно, знайомство із такими прекрасними містами як Вільнюс, Рига і Таллінн залишать яскраві враження, а дружба з дітьми з різних міст України, які брали участь у поїздці, не закінчиться після повернення додому.

Автор: Володимир Цвіль,
громадський діяч, консул України у Мюнхені в 2002-2004 роках

16 Січня, 2019
Конференція адвокатів Закарпаття звернулась до Президента та Парламенту із заявою про неприпустимість прийняття проекту 9055

Єдність, згуртованість та об’єднання навколо спільних цінностей та принципів, які дозволять не лише створити, але й жити в справжньому демократичному суспільстві, в державі, яка не називається, але є правовою за своєю сутністю – ось така вона проста, але водночас дієва та ефективна ідеологія «монолітності» адвокатів Закарпаття, яку вони в черговий раз продемонстрували 12 січня 2019 року під час чергової обласної Конференції адвокатів.

Звичайно, що насамперед Конференція була зібрана для вирішення поточних питань діяльності адвокатів регіону. Тож насамперед, в конференц-залі санаторію «Quelle Поляна» адвокати Закарпаття відповідно до порядку денного: 1) обрали нових членів Ради адвокатів Закарпатської області, замість тих, у яких закінчується строк повноважень; 2) визначились з новими членами ревізійної комісії Ради адвокатів Закарпатської області; 3) провели дообрання членів КДКА Закарпатської області; 4) розглянули та затвердили звіти Голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша за період 2017-2018 роки, Голови КДКА Закарпатської області Петра Немеша – за 2017 – 2018 роки, представника адвокатів Закарпатської області у складі Ради адвокатів України Василя Кошелі за 2017 – 2018 роки; представника адвокатів Закарпатської області у складі Вищої кваліфікаційно- дисциплінарної комісії адвокатури Маріанни Чундак за 2017- 2018 роки; а також затвердили штатний розпис і кошторис Ради адвокатів та КДКА Закарпатської області на 2018 -2019 роки.

Однак не менш важливі події відбувались й наприкінці Конференції. Ми вже неодноразово повідомляли про те, які негативні процеси в наш час відбуваються навколо інституту адвокатури в Україні. Багато говорилося й про те, що так звана анти-реформа адвокатури, яку зараз намагаються «протягти» через парламент у вигляді законопроекту №9055 є руйнівною та неприпустимою. Тим більше, що робиться ця «реформа» не в останню чергу й з метою задоволення меркантильних інтересів її авторів, які в такий спосіб намагались, в тому числі, «обрати» своїх, підконтрольних владі представників від адвокатури до Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Але ці плани відразу були розгадані й піддані нищівній критиці. До речі, саме Рада адвокатів Закарпатської області однією з перших серед усіх рад адвокатів регіонів України заявила про категоричну неприпустимість прийняття проекту №9055.

Проте позиція сильного правозахисного інституту адвокатури буде завжди непохитною лише у випадку системних і послідовних дій. Тож окрім публічної критики, адвокати дають згуртовану відсіч намірам знищити Українську адвокатуру, зробити її слабкою та незалежною. З цією метою, Радою адвокатів України було проголошено про проведення З’їзду адвокатів України, який відбудеться 15-16 лютого 2019 року у Львівській області. Адвокати Закарпаття повністю підтримують обрання нових членів ВРП та ВККС саме у законний спосіб, за чинним Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а тому будуть брати активну участь у цьому заході й на Конференції проголосували за обрання делегатів на З’їзд.

Важливо, що 12 січня 2019 року відбулась ще одна визначна подія. Так, оскільки вищим органом адвокатського самоврядування в області є саме Конференція адвокатів, то голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош, висловлюючи консолідовану думку адвокатури Закарпаття, звернувся до колег та вніс пропозицію, зміст якої полягає у наступному:

«Оскільки, законопроект «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» №9055, у випадку прийняття його у теперішньому варіанті, матиме наслідком ослаблення адвокатури України, втрати нею її цілісності, самоврядності та незалежності, то вважаємо не тільки доцільним, а і вкрай необхідним висловити нашу спільну позицію з приводу того, що ми категорично проти різних спроб кулуарного реформування спільноти захисників, без врахування думки й спільної позиції вітчизняної адвокатури.

Тож саме сьогодні, одне з найнагальних питань для Закарпаття – це неприпустимість прийняття законопроекту про адвокатуру та адвокатську діяльність №9055. Немає проблеми для адвокатів, гарний чи поганий цей проект – адвокатура буде працювати за будь-якого закону. Але ж не можна допустити руйнацію того, що будувалось в адвокатурі 6 років. Я маю право навести приклад по Закарпаттю. Разом з людьми, які поклали свою долю на вівтар служіння адвокатури – а це й Кошеля Василь Васильович, й Немеш Петро Федорович, й Отовчиць Віктор Мар’янович, – ми фактично створили діючу модель адвокатури, адвокатського самоврядування. А зараз є намагання все це зруйнувати, втягнути адвокатуру в хаос виборчих перегонів, заснованих на недолугій й абсолютно неефективній моделі. Більше того, в гонитві за своїми власними меркантильними інтересами, автори проекту 9055 намагаються обмежити права адвокатів, що є вкрай недопустимим.

Тому закликаю Вас рішенням Конференції звернутися до адвокатів України, Президента України та Верховної Ради про неприпустимість прийняття цього законопроекту».

Така пропозиція була одноголосно підтримана усіма делегатами Конференції, що в черговий раз продемонструвало монолітність адвокатів Закарпатської області не лише в думках, але і в діях.

Тим більше, що багато адвокатів, обговорюючи після Конференції підсумки заходу, наголошували на тому, що вони щиро вірять, що цілі, які вони перед собою поставили – досяжні, а Національна асоціація адвокатів України в її нинішньому вигляді якраз і є тією єдино правильною структурою та організацією, здатною відстояти інтереси кожного професійного захисника окремо, та інтереси всієї адвокатської спільноти в цілому.

13 Січня, 2019
Різдво в наметі: про подорож казковими зимовими Карпатами (ФОТО)

Краса Карпат є неймовірною за будь-якої погоди та пори року. У цьому нещодавно зайвий раз переконалися відчайдухи-туристи, прихильники активного способу відпочинку, вже знайомі читачам “Вектор ньюз” за своєю участю в Gorgany Race. Цього разу ми познайомимо вас із зимовими Карпатами в пересказі від першої особи, оскільки автор була безпосереднім учасником різдвяного гірського походу.

Цього морозного та сніжного Різдва ми з друзями вирішили поринути у зимову казку та провести вихідні цікаво – сходити в гори. Зимові Карпати по-особливому красиві – кілометри стежок, сплячі засніжені вершини, морозне повітря дарують особливі емоції. Похід у гори взимку це не лише мальовничі краєвиди, пухкий сніг чи казкова атмосфера, а й кожного разу нова історія.

Всього в десяти кілометрах від популярного гірського курорту Буковель є мальовничий хребет Синяк із гострими вершинами – г. Синяк (1665 м) і г. Малий Горган (1592 м). Неподалік височіє вкрита кам’яними розсипами гора Хом’як (1542 м) – надзвичайно популярний пункт у одноденних туристичних маршрутах вихідного дня. Теплої пори на Хом’як піднімається чимало туристів, в тому числі сім’ї з дітьми, а попід вершиною, на полонині Хом’яків, завжди стоїть багато наметів.

Потрапити на початок маршруту, що веде на гору, неважко. Поряд знаходяться села Яблуниця, Татарів, Поляниця, Буковель, до яких з Івано-Франківська їхати близько двох годин.

Варіантів підйому на Хом’як декілька, і більшість з них — це прогулянка серпантинною стежиною, що в’ється казковим лісом, поступово набираючи висоту. Зазвичай, в теплу пору, дорога до полонини займає кілька годин. Взимку цей шлях у снігоступах ми подолали аж за шість годин. На заваді стали замети глибокого свіжого снігу та вітер.

Перед сутінками ми дісталися полонини Хом’яків та поставили намет прямо посеред старої заметеної снігом колиби із дірявими стінами. Увесь вечір ми грілися у теплих спальниках, топили сніг на ароматний чай та слухали пісні, які надворі співав холодний вітер.

Зранку із-за хмар ненадовго вийшло сонце. Високі ялини вкриті хрумким білим снігом заіскрилися та ледь чутно затріщали. Вітер тільки дужчав і продовжував виспівувати свою пісню, час від часу здіймаючи у повітря свіжий сніг. Ми вийшли із нашого прихистку у напрямку гори Синяк. За ніч сніг на полонині став твердим, а ледь помітну стежку, що піднімається через ялинковий ліс – замело повністю. Вказівник сповістив нас, що до гори Синяк всього 4 км – дві з половиною години пішки. За чотири години ми змогли лише піднятися до кінця лісу – кучугури свіжого снігу місцями сягали чималої висоти.

На виході із лісу трапилась неймовірна зустріч. Біля невисокої молодої ялини на снігу сидів вгодований самець глушця. Це досить великий, красивий та дуже обережний птах і побачити його у лісі непросто. Я милувалася пернатим недовго, за кілька секунд він мене помітив і у кроні ялини гучно зашурхотіли крила. Великий птах полетів геть. Від несподіванки я навіть гепнулась у сніг.

Здивовані зустріччю із представником Червоної книги, втомлені, ми піднялися на криволісся – сланкі зарості гірської сосни, або жерепу. Взимку він лягає під вагою снігу, а влітку випростовується та продовжує рости. На перший погляд засніжене криволісся виглядає як звичайнісіньке поле, але вже через кілька кроків стає зрозуміло, що під шаром снігу утворилися пастки – неглибокі пустоти із гіллям сланика. Із кожним кроком ми провалювались під сніг разом із снігоступами. Пластик застрягав, чіплявся за гілки. Тенета сосни гірської не хотіли нас відпускати. Під свист холодного вітру, який тільки дужчав ми вирішили не йти на Синяк, а повернутися назад на полонину Хом’яків.

Зворотній шлях був коротким – ми швидко спустилися вниз та вже за годину пили чай і готували обід.

Різдвяну ніч ми провели в наметі у колибі. Термометр показував -9 градусів, а надворі гуляв вітер, сипав сніг та було чутно спів компанії у сусідній хатині.

Зранку погода не змінилася – вітер та погана видимість стали на заваді підйому на Хом’як, тож ми найкоротшим шляхом попрямували донизу. Засніжена стежка вела просто вниз. Подекуди снігоступи ковзали неначе лижі і ми з’їжджали проторюючи глибоку стежку. Уже внизу, біля річки Женець, зняли снігоступи та поволі покрокували у напрямку траси.

Дорогою зустріли гурт веселих гуцулів у традиційних одежах. Вони співали веселих пісеннь та віталися:

– Христос народився!

Андрій, який ішов попереду, усім відповідав:

– Христос воскрес!

Лише, як минув останній гуцул він зрозумів, що сказав дурницю та поспішив виправити ситуацію:

– Ой, з Різдвом вас! Христос народився!

Але здивовані чоловіки уже пішли геть у напрямку теплих хазяйських колиб у підніжжі гір.

Ми ж повечеряли у гостинній садибі та на переповненому рейсовому автобусі вирушили до Івано-Франківська на вокзал, де на нас чекав столичний поїзд.

Автор: Анна Петраускене
Фото: Андрiй Нагорний та Анна Петраускене

9 Січня, 2019
За крок до Томосу: що стоїть за істеричним ультиматумом Кирила (Гундяєва)

12 жовтня 2018 року, вже наступного дня після рішення Синоду Вселенського патріархату надати Православній церкві України Томос про автокефалію, Президент РФ Володимир Путін провів екстрену нараду з постійними членами Ради безпеки РФ. На відміну від засідань Радбезу РФ, порядок денний яких планується заздалегідь, такі наради проводяться позапланово і присвячуються обговоренню найбільш гострих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Так було перед анексією українського Криму, початком агресії на Донбасі, після збитого малазійського «Боїнгу» рейсу МН17 тощо. Як повідомляв сайт Глави Росії: «Учасники наради обмінялися думками про становище Російської православної церкви (РПЦ) в Україні після винесеного синодом Константинопольського патріархату рішення приступити до надання автокефалії Православній церкві України, відміни грамоти 1686 року про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату і відновлення ставропігії (постійного представництва – прим. автора) Вселенського патріарха в Києві».

У перекладі з бюрократичної мови на звичайну це означає, що знервований Президент РФ Володимир Путін настільки серйозно занепокоївся намірами Вселенського Патріарха Варфоломія надати Томос про автокефалію Православній церкві в Україні, що вирішив терміново скликати «ближнє коло» соратників для конфіденційного обговорення наслідків такого рішення. За п’ятничним столом у президентській резиденції в підмосковному селищі Ново-Огарьово тоді зібралися прем’єр-міністр РФ Дмитро Медведєв, керівники обох палат російського парламенту Валентина Матвієнко і В’ячеслав Володін, керівник президентської адміністрації Антон Вайно, секретар Радбезу Микола Патрушев, міністри закордонних і внутрішніх справ Сергій Лавров і Володимир Колокольцев, міністр оборони Сергій Шойгу, директор ФСБ Олександр Бортніков, голова Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришків, а також давнішній товариш Путіна Сергій Іванов, який на даний час є його спецпредставником.

Головне питання, яке розглядаюсь на нараді – як після надання Томосу про автокефалію Православній церкві в Україні не допустити втрати РПЦ канонічного статусу, підконтрольних їй українських територій і фінансових потоків звідти, що спрогнозував у своїх уїдливих коментарях відомий російський журналіст, колишній слухач Московської духовної семінарії Олександр Невзоров.

А ще краще – змусити Вселенського Патріарха відмінити рішення Синоду.

Попри те, що на нараді обговорювались складні церковні проблеми, Патріарх РПЦ Кирило (Гундяєв) серед офіційних учасників не значився. Імовірно, його не запрошували, щоб не демонструвати на весь світ єдність Кремля з РПЦ. А можливо, праві ті експерти, які вважають, що в недалекому майбутньому патріарший престол має обійняти духовник (в православній церкві це священик, який володіє таємницею покаяння – прим. автора) Володимира Путіна – митрополит Тихон (Шевкунов). Так чи інакше, позицію Патріарха РПЦ довелось озвучувати кураторам із ФСБ і СЗР РФ.

Немає сумнівів, що за результатами наради в Ново-Огарьово було прийняте протокольне рішення, яким детально «нарізувались» завдання російським міністерствам і відомствам «щодо мінімізації негативних наслідків рішень Синоду Вселенського патріархату для національної безпеки й обороноздатності Російської Федерації».

Адже, «протягом багатьох віків Російська православна церква відігравала одну з ключових ролей у створенні і підтриманні російської державності, проводячи політику центральної влади на обширних територіях імперії», – цитата з статті російського дослідника Ф.С.Кіреєва «Християнські устої осетинського офіцерства», надрукованій у збірнику «Аланское православие: история и культура» (Владикавказ, 2017).

За даними передноворічного дослідження Всеросійського центру вивчення громадської думки рейтинг найбільш позитивно оцінюваних росіянами державних і громадських інститутів очолили Збройні Сили, РПЦ і правоохоронні органи. Експерти пояснюють такі високі показники тим, що за останні 30 років Росія так і не набула стабільності, залишаючись у перехідному стані. А церква і армія при всіх режимах, навіть за часів панування КПРС, відігравали роль незмінних базових цінностей. Через цілеспрямований вплив пропаганди росіяни навіть перестали сприймати ВЧК-ГПУ-НКВС знаряддям масових політичних репресій, сприймаючи екранні образи Берії, Абакумова та інших відомих катюг борцями з підступними діями імперіалістичних спецслужб і ворожих елементів всередині країни.

Звичайно, у разі отримання Православною церквою України Томосу про автокефалію, РПЦ доведеться вносити суттєві корективи до планів роботи Синодального відділу з організації взаємодії зі Збройними Силами РФ (ЗС РФ) і правоохоронним органами, який був створений 1995 року за рішенням Священного Синоду РПЦ. Вибір варіантів мізерний і всі вони завідомо програшні. Звичайно, можна продовжувати звинувачувати Вселенського Патріарха у потуранні українським розкольникам, але на фоні посилення глобального протистояння Росії з цивілізованим світом це призведе до її подальшої ізоляції. Отже, доведеться пояснювати військовослужбовцям ЗС РФ, чому історія РПЦ відтепер починатиметься не з Хрещення Русі Київським князем Володимиром 988 року, а з 1448 року, тобто з часу, коли вона відокремилась від Київської митрополії. Про це чітко заявив предстоятель УПЦ КП Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Рішучі дії Президента України Петра Порошенка щодо підтримки прагнення громадян України до Об’єднавчого Собору явно спантеличили кремлівських стратегів. У всяк випадку, російським силовикам нічим звітуватись перед своїми співвітчизниками. Не розкривати ж державну таємницю про об’єми фінансування «п’ятої колони» в Україні чи «тітушок» для вчинення провокацій у Києві під час проведення Об’єднавчого Собору.

Активність же Патріарха РПЦ Кирила «била через край». 15 жовтня 2018 року в Мінську він провів засідання Синоду РПЦ. За результатами обговорення Синод прийняв заяву, якою не визнав рішення Вселенського патріархату щодо Православної церкви України і фактично розірвав стосунки з ним.

Щоб схилити Вселенського Патріарха Варфоломія відкласти рішення про надання Томосу про автокефалію Православній церкві України, він вдався до епістолярного жанру. За останній місяць Кирило надіслав листи Генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррішу, Папі Римському Франциску, канцлеру Німеччини Ангелі Меркель, президенту Франції Аммануелю Макрону з проханням «захистити вірян та єпископат УПЦ МП від тиску і гонінь з боку влади». На противагу діям Вселенського патріархату Синод РПЦ 29 грудня 2018 року прийняв рішення утворити патріарші екзархати (в православ’ї – особлива адміністративно-територіальна одиниця, закордонна щодо основної церкви – прим. автора) в Західній Європі й Азії, а також створити єпархію в Іспанії і Португалії. У такий спосіб РПЦ розраховує зберегти свій вплив на діючі там приходи православних вірян-вихідців з Росії та країн СНД. Напевно, окрім дипломатичних установ, у своїй діяльності новоутворені екзархати спиратимуться на підтримку представництв Федерального агентства «Россотрудничество», які функціонують у понад 80 країн світу. Отже, не треба бути провидцем аби зрозуміти, що такі рішення Синоду РПЦ узгоджувались із керівниками МЗС, ФСБ та російських розвідувальних органів й ухвалювались Президентом РФ.

І ось нарешті кульмінація – ультиматум Патріарха РПЦ Кирила Вселенському Патріарху Варфоломію від 31 грудня 2018 року, який засвідчив, що Синод РПЦ остаточно взяв курс на самоізоляцію. У цьому відкритому листі Кирило закликав Варфоломія не надавати Томос про автокефалію новоствореній Православній церві України: «Відступіться від спілкування з розкольниками, відмовтесь від участі в політичній авантюрі їх легалізації. І тоді справжня Православна Церква України на чолі з Блаженнійшим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм благословить Вас, а історія збереже пам’ять про Вас серед тих святителів Константинопольського Престолу, хто в найтяжчих політичних умовах зміг не втратити гідності Церкви і зберегти її єдність». Кирил навіть вдався до шантажу і залякування. Якщо Вселенський патріархат не змінить політику, то Варфоломій, на думку Патріарха РПЦ, перестане «бути Першим в православному світі», «… а нанесені Вами страждання православних українців підуть за Вами на Страшний суд неупередженого Господа нашого і будуть свідчити перед Ним проти Вас».

Читаючи ультиматум Кирила, складається враження, що Патріарх РПЦ не розраховував отримати відповідь Вселенського Патріарха Варфоломія. Дуже ж таки хамським стилем висловив він свої думки. Скоріш за все, у такий спосіб Кирило прозвітував перед Кремлем про виконання протокольного доручення нарад наради постійних членів Радбезу РФ від 12 жовтня 2018 року.

***

Історія знає чимало успішних і не завжди прикладів боротьби слов’янських держав за церковну незалежність. Один з перших – боротьба ранньофеодальної держави, відомої під назвою Велика Моравія (822-907), яка в період свого розквіту охоплювала територію сучасної Угорщини, Словенії, Чехії, а також Малу Польщу, частину України і історичну область Сілезія. Вже маючи державний суверенітет, вона залишалась під духовною опікою Баварського єпископату. Прагнучи позбутися такого підпорядкування моравський князь Ростислав 862-863 року направив в Константинополь послів з проханням прислати «єпископа і вчителя», які могли б слов’янською мовою проповідувати Євангеліє. Ними стали брати Кирило і Мефодій, завдяки пастирському служінню яких, саме на території Великої Моравії з’явилася старослов’янська азбука і церковно-слов’янська мова.

На відміну від середньовічної Великої Моравії, яка під впливом зовнішніх чинників занепала, Україна хоч і втратила тимчасово частину території, але витримала випробування російською військовою агресією. Тепер, для поступального розвитку необхідно позбутися впливу на духовне життя українців з боку РПЦ. Це буде непростий шлях і стовідсотково правий Президент України Петро Порошенко, заявляючи про те, що Об’єднавчий Собор – це лише початок будівництва нової церкви: «Росія мертвою хваткою вчепилася у свою церковну мережу в Україні, розглядаючи її як розгалужений канал впливу. Російська православна церква — частина політичної системи РФ…».

Судячи з усього, ультиматум Кирила не справив на Вселенського Патріарха Варфоломія очікуваного в Кремлі враження. Його позиція залишилась твердою і непохитною. Під час новорічної церемонії 1 січня 2019 року він запевнив, що жорстка протидія «…не буде перешкодою для нас, оскільки ми формуємо наше рішення на святих канонах, на привілеї Вселенського патріархату, на порядку і традиціях православ’я… Господь благословив рік, що минає. Ми славимо його за всі блага, які він нам дав, і особливо за велику і історичну подію – автокефалію церкви України, справа, яка завершиться і буде благословенна наступної неділі в присутності нового предстоятеля цієї сестринської церкви і в присутності президента країни пана Порошенка. Тут вони отримають Томос автокефалії», – наголосив він.

Кращої реакції на ультиматум РПЦ й бути не може.

Борис Дніпров

4 Січня, 2019
Голова японської асоціації отримав динамівську футболку як символ перемог

Цікава та непересічна подія відбувається у ці дні у японському Токіо.

Тут перебуває делегація українських журналістів, що прибула до столиці на запрошення партнерської громадської організації – асоціації «За безпеку продуктів харчування і життя», яка вже протягом шести років проводить в Україні проекти з Чорнобильської тематики, допомагаючи тим, хто постраждав від наслідків цієї техногенної катастрофи. Японці діляться своїм досвідом подолання наслідків після аварії у Фукусімі у 2011-му році, а також переймають наші шляхи вирішення супутніх проблем.

У складі делегації є футбольний уболівальник зі стажем, секретар Національної спілки журналістів України Сергій Шевченко (на знімку – справа), який свого часу теж був членом товариства «Динамо». Він вручив голові японської асоціації презент – футболку з емблемою ФК «Динамо» як символ команди, що завжди прагне перемог з побажанням досягати успіху у всіх своїх починаннях та ініціативах.

Джунічі Ковака, який є також редактором журналу, з радістю та великим задоволенням прийняв подарунок, зазначивши, що асоціація, яку він очолює, так само бореться за перемогу в справі, яку вона започаткувала шість років тому, а футболка – дорогий та почесний презент для нього. Асоціація «За безпеку продуктів харчування і життя» вивчає питання безпечного харчування населення на радіоактивно забруднених територіях, що з’явилися внаслідок техногенних катастроф на АЕС (у Чорнобилі 1986-го і в префектурі Фукусіма в Японії 2011-го), поширює набуті знання й рекомендації вчених щодо оздоровлення людей, зниження радіоактивності сільгоспугідь тощо. Крім того, надає доброчинну допомогу багатьом сім’ям чорнобильців. Об’єднавши понад чотири тисячі небайдужих співвітчизників – представників різних професій – у громадську структуру, яка акумулює благодійні пожертви, асоціація реально допомагає людям і в своїй країні, і в Україні.

Джунічі Ковака не байдужий до спорту, зокрема цікавиться футболом та багато знає про київське «Динамо», адже не раз бував у столиці України. Він зазначив, що це один із найкращих клубів України, чинний переможець Суперкубку України. Тому передав усім динамівцям та уболівальникам нашої команди свої найкращі побажання, зокрема, здійснення мрій та лише перемог у новому році.

Copyright © FC Dynamo Kyiv

4 Січня, 2019
Леонід Кожара та Олексій Фазекош: «З підтримкою в народі «Соціалісти» зможуть боротись проти всіх»

Останні дні року – це не лише святкові приготування та радісна метушня, це ще й серйозні роздуми про те, куди й з ким ми прямуємо? Що Новий рік нам готує? Які плани хочемо реалізувати, якої мети досягти?

Сьогодні 31 грудня 2018 року в Україні офіційно стартували президентські перегони, а тому не дивно, що напередодні кандидат в Президенти, якого на своєму з’їзді висунули делегати партії «Соціалісти», Леонід Кожара також поділився своїми думками з декількох важливих для усієї країни питань.

Прикметно, що відбулося це в Мукачево, в ресторані SAVOY, де гостей зі столиці вітав лідер Закарпатських соціалістів, відомий адвокат Олексій Фазекош.

До речі, розмова вийшло не лише цікавою, але певною мірою знаковою для усіх її учасників, бо, наприклад, О.Фазекош вперше після вступу до Національної спілки журналістів України, випробовував себе не лише в якості політичного та громадського діяча, але й журналіста.

Спілкування відразу ж вийшло на серйозний рівень, бо Леоніду Олександровичу довелося відповідати, на такі питання, як: що потрібно у 2019 році зробити Україні на рівні, наприклад, Ради безпеки ООН? Чи готова Україна в наступному році до чергової світової економічної кризи, яку прогнозує більшість аналітиків? Чи вже прийшов час для Ренесансу соціалістичної ідеї в Україні? Яким чином вдалося Леоніду Кожарі запросити в Україну людину, яка вже за декілька днів очолить ОБСЄ, і що вони разом робитимуть в Луганській області?

Зокрема, лідер «Соціалістів» наголосив на тому, що будь-які принципові питання в державі можна обговорювати виключно після безумовного і негайного виконання Мінських домовленостей. Бо встановлення миру в Україні є найпершою запорукою її подальшого розвитку. Що ж стосується, економічного блоку питань, то тут Леонід Кожара впевнений, що в світі трохи підзабули класичне «якщо хочеш заробити грошей, то слід попрацювати», а зараз у багатьох країнах, і навіть в США, виробництво займає 20% економіки, а решта 80% – це фінансові та інші послуги. Такий дисбаланс і призводить до криз, бо «папірці народжують інші папірці». Як вихід з ситуації – може бути перехід до планової економіки, ефективне використання елементів якої довів Китай.

Також, відповідаючи на запитання Олексія Фазекоша, чи є у партії «Соціалісти», яка є проєвропейською, соціал-демократичною політичною силою ідеологічного типу з харизматичним лідером на чолі, шанс на потрапляння до парламенту, Леонід Кожара чітко зазначив, що такий шанс є. І він дуже високий, хоча й боротися доведеться з олігархами та цинічним спротивом з боку влади. Тим не менш, зазначив, Л.Кожара, мабуть, саме закарпатці добре відчувають, що і як відбудеться в разі перемоги ідей соціалізму, бо з чотирьох прикордонних держав, які оточують Закарпаття, у двох країнах при владі знаходяться саме «ліві» партії.

Тим більше, що й Леонід Кожара, й Олексій Фазекош, як член політради партії, впевнені, що та програма, з якою «Соціалісти» йдуть на вибори – вона найбільше з усіх влаштовує український народ. А маючи при цьому ще й принципову підтримку з Європи, партія може виступити проти будь-якого супротивника на політичній мапі України.

Як підсумував Олексій Фазекош на завершення розмови – партія «Соціалісти» має всі перспективи зайняти ключові позиції в розвитку Української держави.

31 Грудня, 2018
Драйв як спосіб лідерства, або Декілька слів про дружню закарпатську адвокатуру

Як не дивно, але зазвичай у українців усвідомлення важливості правильного лідерства приходить лише виключно напередодні президентських виборів. Але не так в адвокатурі, бо в професії вільних, розумних і незалежних особистостей Лідер не ховається за піар-технологіями, та й «купити» посаду “за гречку” також не вийде. Адже Лідер адвокатури – це й філософія роботи та життя, й принципи діяльності, й основа для дружби, й звитяга до боротьби. А інакше й не можна – бо адвокат завжди в русі, завжди готовий діяти і вдень, і вночі. І очолити адвокатів, а якщо треба – то й захистити – може лише людина з рядом виключних чеснот.

Звичайно, що лідерство на базі чеснот не є виключною прерогативою адвокатів, бо про подібну модель лідерства говорив ще Арістотель, а згодом детальніше її розвинув науковець Селігман, який вперше почав вивчати людину на основі її позитивних рис. Але тим не менш Лідер найбільш яскраво проявляється у боротьбі, а у адвокатури зараз якраз війна за незалежність, тож не дивно, що саме зараз Лідери в адвокатурі є. І одним з них є Олексій Фазекош – голова Ради адвокатів Закарпатської області.

Повертаючись до моделі лідерства на базі чеснот, то вона з’явилася приблизно на початку 2000-х, й досі формується. Тим не менш серед рис, які вважають обов’язковими для лідера є: візійність, колаборація, гуманність, цілісність, зваженість, справедливість та хоробрість. І кожна з цих чеснот проектується на критичне судження. Та, мабуть, не буде помилкою, якщо скажемо, що лідер адвокатів Закарпаття Олексій Фазекош досконало володіє усіма цими чеснотами. Але є ще одна чеснота, без якої лідер ніколи не стане таким з Великої літери – це ДРАЙВ!

В розумінні Олексія Фазекоша, драйв – це постійний рух вперед, мільйони ідей, інший підхід до організації роботи тощо.

Хочете приклад? Та будь-ласка: навіть звичайний новорічний банкет, організований 27 грудня Закарпатським відділенням Спілки адвокатів України, перетворюється О.Фазекошем на драйвове середовище, де є місце усьому – привітанню з Днем народження, боротьбі за незалежність адвокатури як інституту захисту прав громадян, нищівній критиці законопроекту 9055 як провіснику анти-реформи адвокатури, словам поздоровлення, словам поваги від Заслужених юристів України, красивим жінкам й танцям!

До речі, щодо самого заходу, то його організація все ж була радше покликом душі, аніж необхідністю. Просто перебуваючи в столиці з важливим завданням – робити усе для протидії прийняттю парламентом проекту 9055, Олексій Фазекош не зміг приїхати до Мукачева навіть на свій День народження та День адвокатури, тож цей банкет був задуманий як квінтесенція усіх святкових починань для рідних закарпатців.

Але немає жодного свята, де б О.Фазекош не приділив декілька слів серйозним речам. От і цього вечора він згадав про сучасну місію адвокатури, роль Закарпаття в житті української адвокатури та взаємодію з народними депутатами цього славетного регіону – В.Петьовкою, В. Лунченком та М. Ланьо.

Прикметно, що привітати О.Фазекоша прийшли не тільки колеги й друзі, але й дуже багато поважних людей – Заслужені юристи України, керівники правоохоронних органів, очільники судових установ, представники держадміністрації тощо. Чого лише варті теплі слова від патріархів юриспруденції Івана Рибаря та Віктора Отовчиця, які ще раз засвідчили, що такої дружньої, по хорошому консолідованої великої сім’ї адвокатів, мабуть, немає ніде, тільки на Закарпатті.

І звичайно ж, що вітали Олексія Андрійовича й чарівні дівчата та жінки, які створюють особливий колорит у його повсякденному бутті.

Тож, мабуть, так воно й буде надалі, що драйв і ентузіазм – це основні рушії прогресу Олексія Фазекоша як в адвокатурі, так і в житті.

28 Грудня, 2018