Blog

Оскільки історію України вже майже чверть століття пишуть політики, а не науковці, нашому суспільству до цього часу так і не вдалося хоча б наблизитись до консенсусу з цілої низки дискусійних проблем минувшини. Чи не найбільше суперечок виникає навколо однієї з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії – ролі України та українців у Другій світовій війні.

І ось нарешті, минулого року група молодих і гарячкуватих людей, які представляють певну політичну силу, взяли на себе відповідальність запропонувати українському суспільству «власний підхід» до висвітлення цих трагічних подій. Вирішивши, що освіта і робота в Українському інституті національної пам’яті дає їм право з екранів телевізорів та шпальт газет гордо іменувати себе істориками, вони розробили законопроект № 2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», який увійшов до пакету законів про «декомунізацію». Характерно, що їх автори, ймовірно керуючись принципом політичної доцільності, вирішили не обмежувати себе необхідністю врахування альтернативних точок зору науковців і не проводити широкого громадського обговорення запропонованих проектів. Серед головних новацій законопроекту № 2539 – встановлення 8 травня Днем пам’яті й примирення на честь усіх жертв Другої світової війни та відмова від відзначення 9 травня перейнятого з радянських часів свята День Перемоги, замість якого вводився День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У прикінцевих положеннях до нього був також визнаний таким, що втратив чинність Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» 2000 року. Іншим проектом Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» пропонувалось заборонити використовувати та поширювати комуністичну символіку (червоні прапори, зображення з серпом і молотом тощо), у тому числі у вигляді сувенірної продукції, а також публічно виконувати гімни СРСР, УРСР або навіть фрагменти з них. Тих же, хто порушить встановлені правила пропонувалось притягувати до кримінальної відповідальності за нововведеною статтею 436-1 КК України.

9 квітня 2015 року за поданий Кабінетом Міністрів України законопроект № 2539 проголосував 261 народний депутат України із числа представників партій, що входили до проєвропейських фракцій. Це й зрозуміло, бо після перемоги Революції Гідності період радянського правління в Україні сприймався вкрай негативно, а внаслідок анексії Криму і військової агресії на Донбасі відраза до комуністичної ідеології, яка здебільшого асоціювалась з імперською, радянською та путінською Росією, збільшилась у рази. Тим більше, що вулицями Києва у пошуках кандидатів на «народну люстрацію» з баками для сміття снували розлючені «майданівці». Між тим, проявлена одностайність з такого складного питання вже тоді породжувала сумніви, що перед голосуванням хтось із народних обранців, які підтримали вказаний законопроект, вникав в суть запропонованих змін, а тим більше прогнозував наслідки його реалізації. У всяк випадку, серед них не знайшлося жодного, хто дослухався б до принципових зауважень Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України про те, що «законопроект не містить належного обґрунтування необхідності його прийняття». Ймовірно депутатів проєвропейської більшості тішило те, що запропоновані Інститутом національної пам’яті зміни формально відповідали резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року, якою пропонувалось державам-членам ООН, неурядовим організаціям та приватним особам, крім святкування своїх Днів Перемоги чи Визволення, щороку відзначати один або два дні (8 і 9 травня) як данину пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Тим більше, що деякі незалежні держави, утворені на уламках республік колишнього СРСР, вже давно радянський День Перемоги відзначають по-своєму. У Вірменії як «День Миру», в Молдові як «День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини», в Узбекистані як «День Пам’яті і Почестей», в Азербайджані і Грузії як «День перемоги над фашизмом».

Так чи інакше, у залі Верховної Ради України забракло професійно підготовлених фахівців із відповідними моральними якостями, чи принаймні здоровим глуздом, які б наважилися поставити під сумнів обґрунтованість скасування дії Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» під приводом «декомунізації». Ніби й насправді нацизм був подоланий виключно більшовиками, а тому відтепер цей факт на законодавчому рівні підлягав забуттю.

Та що там пересічні народні депутати України! Ні Президент Петро Порошенко, ні Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, ні Голова Верховної Ради України Володимир Гройсман належним чином не зреагували на адресований їм відкритий лист 69 авторитетних науковців-істориків, політологів та славістів з Австрії, Великої Британії, Іспанії, Канади, Німеччини, Росії, США, Туреччини, Швеції, Швейцарії. Визнані в академічному середовищі вчені, які давно симпатизують Україні, вмовляли керівників нашої держави не підписувати нашвидкуруч розроблені й поспіхом проголосовані Верховною Радою України закони про «декомунізацію», оскільки вони політизують історію і суперечать праву на свободу слова. Такої ж думки дотримується також Європейська комісія «За демократію через право» (більше відомої як Венеційська комісія). Ще у грудні 2015 року вона висловила суттєві зауваження до законів про «декомунізацію» і запропонувала внести зміни з метою приведення їх у відповідність до стандартів Ради Європи. Однак до цього часу ці рекомендації залишаються нерозглянутими.

Як наслідок, в результаті помилок, допущених в ході реалізації норм законів про «декомунізацію», Україна не наблизилась, а навпаки віддалилась від громадського консенсусу. Спроба силоміць більшовицькими темпами нав’язати суспільству уніфіковані ідеологічні стандарти у черговий раз завершилась повним крахом. На радість Кремля, замість того щоб консолідувати суспільство, 8 і 9 травня 2016 року в Україні перетворилися на дні запеклого протистояння між представниками різних партій, громадських організацій, які сповідують різні політичні погляди.

Попри залучення 17 тисяч співробітників поліції і 2000 військовослужбовців Національної гвардії, майже повсемісно виникали конфлікти учасників масових акцій із співробітниками правоохоронних органів. Хто із сивочолих 90-річних ветеранів ще спромігся вийти на вулицю, той переконався особисто, але більшість дізналась з екранів телевізорів, як вправно їхні онуки й правнуки у формі, в захисних шоломах на головах, озброєні кайданками, раціями, сльозогінним газом виконували вимоги законів про «декомунізацію», гамселячи гумовими кийками усіх, хто свідомо чи за традицією наважився 9 травня використати заборонену законодавством комуністичну символіку.

При цьому, як з’ясувалось із телевізійних репортажів, у деяких містах України правоохоронці не помічали хуліганських вчинків активістів «патріотичних» громадських об’єднань, нібито «обурених» звучанням мелодій радянських композиторів воєнних років, поки що не заборонених чинним законодавством. Цікаво, а чи читали вони роман Олеся Гончара «Прапороносці», покладали квіти на могили своїм рідним, загиблим у роки воєнних випробувань?

Це не єдине приниження, яке ветерани пережили за післявоєнний період у зв’язку з відзначенням 9 травня. Встановлене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року як день «всенародного торжества», 1948 року День Перемоги був скасований. Статус державного свята й неробочого дня 9 травня знову набуло 1965 року. Але можливо вперше за роки Незалежності України ветерани Другої світової війни, які у лавах Радянської армії, у складі партизанських з’єднань і в тилу самовіддано боролися з нацизмом, пережили таку ганьбу, відчувши себе ізгоями на Батьківщині. Соромно було дивитись як здивовано вони кліпали очима, розглядаючи «обрізану» режисерами телеканалу «Інтер» п’ятикутну зірку, схожу через це на «зірку Давида», посеред сцени, де виступали українські артисти.

Навіть політолог-початківець розуміє, що зміни у громадській свідомості швидко не проходять. За результатами проведеного 2011 року Центром Разумкова соціологічного опитування, 70% громадян України вважали День Перемоги великим святом, а 23,6% – звичайним святом. Не вважали День Перемоги святом лише 4,7% респондентів і 1,7% опитаних не змогли відповісти на це питання. Відповідно до опитування, станом на 2011 рік німецько-радянську війну українці переважно називали Великою Вітчизняною (до такої назви схилялися 66,2% опитаних, 28,6% назвали цю війну Другою світовою, інші відповіді дали 2,4% респондентів, решта — вагалися з відповіддю). Безумовно, брутальні висловлювання Путіна про те, що перемога над нацизмом могла б статися й без участі українців, віроломна анексія Криму і військове протистояння з Росією на Донбасі змусило наших співвітчизників переосмислити спільне з Москвою минуле. Утім, є великі сумніви, що протягом року внаслідок реалізації законів про «декомунізацію» нашій владі вдалося переконати суспільство у відсутності різниці між нацистською ідеологією і комуністичною. Інакше б Інститут національної пам’яті можна було б сміливо перейменовувати на Інститут національної амнезії.

Які ж висновки має зробити українська влада з цьогорічного відзначення 8 і 9 травня?

1. Майже сім мільйонів українців, які у 1939 – 1945 роках були громадянами Української Радянської соціалістичної республіки (УРСР), боролися з нацизмом на боці Радянського Союзу під червоними знаменами у лавах Робітничо-селянської Червоної Армії. Серед тих, хто геройською смертю поліг на полях битв з нацизмом, було чимало добровольців із числа комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів, однак переважна більшість українців виконувала свій священний конституційний обов’язок. Навіть для тих, хто постраждав під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років, внаслідок масових політичних репресій, Голодомору і не поділяв комуністичних поглядів, це була війна з окупантами, які посягали на свободу і незалежність їхньої Вітчизни, тобто Вітчизняною. Альтернативи у них не було, оскільки порушення військової присяги, перехід на бік ворога, заподіяння шкоди воєнній моці держави, шпигунство відповідно до статті 132 Конституції УРСР 1937 року карались за усією суворістю закону, як найтяжчі злочини.

2. Враховуючи велич вкладу УРСР у перемогу над нацизмом, сучасній Україні не варто замовчувати, цуратися чи принижувати участь УРСР у Другій світовій війні. Нашим політикам і історикам навпаки варто всіляко популяризувати тези про те, що Україна існує в кордонах УРСР саме з післявоєнного часу; що членство в ООН вона також успадкувала від УРСР, котра переможного 1945 року стала суб’єктом міжнародного права і отримала право виступити співзасновником цієї найбільш авторитетної міжнародної організації за значний внесок УРСР у визволення людства від нацизму.

3. Виходячи з цього, варто було б, принаймні у риториці на офіційному рівні, утриматись від некоректних ототожнень «ветеранів Великої Вітчизняної війни» з «учасниками визвольного руху» та українцями, котрі брали участь у боротьбі з нацизмом у складі збройних сил інших держав антигітлерівської коаліції. Їхній реальний вклад у перемогу над нацизмом ще потребує детального вивчення, що аж ніяк не принижує важливості терпеливої роз’яснювальної роботи задля виховання поваги до них усіх верств українського суспільства.

4. Провести аналіз ходу виконання в Україні законів про «декомунізацію» і з урахуванням висновків Венеційської комісії, за результатами кваліфікованої наукової експертизи, соціологічних досліджень та широкого громадського обговорення розглянути питання про внесення змін і доповнень до них.

5. У разі прийняття позитивного рішення змінами передбачити скасування низки дискусійних норм, які не сприймаються значною частиною українського суспільства. Насамперед, відмовитись від заборони вживання терміну «Велика Вітчизняна війна українського народу як складової Другій світовій війні»; скасувати відповідальність «за фальсифікацію історії Другої світової війни», «публічне виявлення зневажливого ставлення до борців за незалежність України у ХХ столітті», «публічні заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті»; дозволити використання червоних прапорів, радянської символіки під час урочистостей з нагоди Дня перемоги над нацизмом тощо.

6. З кожним роком все менше ветеранів Другої світової війни залишається на цьому світі. Однак поки б’ються їхні серця, 8 і 9 травня вони будуть поминати своїх бойових побратимів і святкувати День перемоги. Змусити їх сприймати світ через запропоновану Українським інститутом національної пам’яті уніфіковану призму – марна справа. Набагато комфортніше їм відзначати ці пам’ятні дні під червоними стягами з радянською символікою, з якою пройшла їхня бойова молодість. То невже, на відміну від путінської Росії, де Кремль на державному рівні культивує поклоніння Сталіну та його кривавим соратникам, українські ветерани будуть змушені надалі робити це потайки від влади? Невже таку мету переслідують ініціатори «декомунізації»? Владі конче необхідно з урахуванням цьогорічних недоліків, запропонувати суспільству нові форми відзначення 8 і 9 травня, альтернативні запровадженим Кремлем стандартам (військові паради, акції «георгіївська стрічка», демонстрації із слоганами «Спасибо деду за Победу», «Не забудем не простим» тощо). У нас достатньо талановитих фахівців, здатних запровадити власні традиції, які б були позитивно сприйняті ветеранами і прийняті представниками усіх поколінь.

Якщо цього не зробить проєвропейська більшість діючої Верховної Ради України, з цією задачею успішно справляться колишні регіонали, котрі на виборах у Кривому Розі вже переконливо продемонстрували свою силу.

Олександр Нечитайло, спеціально для “Вектор ньюз”

Кілька років тому світ ніби сказився: дорослі й діти почали стріляти з рогатки птахами по свинях. Завдання гравця – не дати свиням винести за межі комп’ютерного екрану яйце. При цьому пташки «поводяться» як кулі, петарди, протитанкові гранати та балістичні ракети. Словом, відрада офісного планктону в невдалий день…

Подібні «епідемії» захоплення примітивними та, водночас, дотепними іграми прокочувалися й раніше. Та ця переросла у всепланетарну. Гра від фінської компанії Rovio не лише заполонила екрани електронних пристроїв. Вона розвивалася, розгалужувалася, пародіюючи то «Зоряні війни», то «Трансформерів», перетворювалася на мультсеріали у стилі «Том і Джеррі» чи «Оггі та кукарачі»…

Урешті, «сердитих птахів» полюбили мільйони хлоп’ят і дівчаток, які мають доступ до комп’ютера чи смартфона, та щиро зненавиділи їхні батьки, яким стало важче обмежувати «ігровий час» і зовсім нестерпно – щодня вислуховувати монологи своїх чад про найефективніші методи підриву свиней.

Нещодавно творці гри вирішили примирити батьків і дітей у цьому болючому питанні. У спілці з Columbia Pictures та SONY фіни зняли повнометражний 3D-мультик «Angry Birds у кіно».

Режисерский дует Фергал Рейлі (знімав «Мінлива хмарність, часом фрикадельки») і Клея Кейтіса (брав участь у створенні мультиків «Вольт» і «Ральф») не підкачав. Простий, як п’ять копійок, проте добротний, логічний і цілком зрозумілий дітям сюжет наповнила якісними діалогами по-справжньому «зоряна» команда акторів. Аби зіграти в цій стрічці, необхідно було пред’явити, як мінімум, «Емі». Назву лише два прізвища: Шон Пенн (володар двох «Оскарів» за кращі чоловічі ролі, призер Каннського, Венеціанського і Берлінського кінофестивалів) і Пітер Дінклейдж (має «Золотий глобус» та «Емі», нині грає Тіріона Ланістера у «Грі престолів»).

Рекламна кампанія – теж, свого роду, виняткова. Її апофеозом стало «призначення» головного персонажа – червоного птаха Реда – Почесним послом ООН з нагоди Міжнародного дня щастя. Навіть церемонія відповідна пройшла: у штаб-квартирі ООН, за участю генсека Пан Гі Муна. Об’єднані Нації ще й серію поштових марок, присвячених Реду, видали.

Отакою непростою виявилася передісторія цієї стрічки. Що ж до моїх вражень від неї самої…

Це однозначно хлоп’ячий мульт. Він – хуліганський, викличний, на грані дитячої пристойності (чого варта сцена пробудження орла, яку можу порівняти лише зі сценою виведення з кріосплячки Остіна Пауерса!), а головне – сатиричний. Дорослі, знайомі з американською мас-культурою та побутом, оцінять терапевтичні курси з управління гнівом, йогу для пташок – майбутніх мам, вже згаданого білоголового орла (це не абищо, а символ свободи, зображений на гербі США!) – підтоптаного й зовсім-зовсім негероїчного, канібалізм свиней (так, так, вони їдять яєчню з сосисками й БЕКОНОМ!) а також відверте висміювання силуваної приязні та нещирої доброзичливості, загальноприйнятих у згаданій країні.

Можна з певністю говорити, що мультик юному глядачеві сподобається. Щодо старшого сегменту – то з українською ж аудиторією все не так однозначно, адже левову частку підтексту важко розпізнати – занадто він американський. Хоча… Українську озвучку пернатих і свинських ватажків здійснила команда «95-го кварталу». Оксамитовий розкотистий баритон Зеленського, зданий напрокат невдасі й мізантропу Реду, а також вдала, на мій погляд, «локалізація» жартів цілком варті того, щоб піти в кіно.

А діти точно вимагатимуть продовження – творці фільму в цьому впевнені, адже вже давно заявили, що планують випустити цілу трилогію…

Дарина Плотнікова, «Вектор ньюз»
.

Прес-секретар у Росії – він як поет – більше, ніж прес-секретар…

Ось, здавалося б, звичайний собі Дмитро Пєсков – звичайний прес-секретар звичайного президента Росії, зобов’язаний у силу своєї посади коментувати слова й дії згаданого президента. Та ж ні.

«Обговорення пошуку точок росту російської економіки й питання оптимізації бюджетних витрат тривають, і чітко сформульованої позиції в цій сфері поки немає». Так Пєсков прокоментував повідомлення ЗМІ про пропозиції Мінекономрозвитку обмежити зростання зарплат на час труднощів у економіці.

Здавалося б, яке діло прес-секретареві президента РФ до «точок росту російської економіки»? Хлопці, ідіть у Мінекономрозвитку й там запитуйте міністра або, у найгіршому разі, у його прес-секретаря, що там з їхніми пропозиціями про обмеження зарплат… Але Пєскову, як Пастернаку, у всьому хочеться дійти до самої суті. Тому Пєскова знають усі, а прес-секретаря Мінекономрозвитку – ніхто. Пєсков уже став окремою політичною фігурою й, як мені здається, набагато більш впливовою, ніж окремі міністри.

Втім, очевидно, на це є спеціальне замовлення. Зараз на роль свого Пєскова – але в зовнішній політиці Росії – пробується офіційний представник її МЗС Марія Захарова. 40 років. Любить епатувати. Характер – не стійкий і не нордичний. Володіє мовою. Китайською. Крім канонічної англійської. Ну, і російською, природно.

І цією самою російською мовою вона любить (із приводу й без оного) потеревенити: про геополітику, про роль Росії в ній і частинах окремо взятих країн, які ніякого відношення до Росії не мають.

Наприклад, недавно вона «потеревенила» про Туреччину.

«Таке враження, що він [уряд Туреччини] хоче відновити якусь колишню міць Османської імперії. Принаймні, усі компоненти його сучасної політики складаються саме в таку картину. Чим завершилася Османська імперія, ми всі знаємо», – сказала Захарова в інтерв’ю «Ізвєстіям», опублікованому в середу, 4 травня.

Вона відзначила, що Росія всіма способами намагалася врегулювати за столом переговорів розбіжності з Анкарою, однак усе впирається в нинішню владу Туреччини, яку Москва «терпіла дуже довго». «Який трек не візьми – Крим, Сирія, біженці, тероризм, національне питання і так далі, – скрізь ми бачимо абсолютно деструктивну роль турецького керівництва», – констатувала вона.

При цьому Захарова висловила думку, що на зміну позиції Анкари найближчим часом розраховувати не варто, бо влада Туреччини «нагнітає ситуацію». Але Москва, за її словами, налаштована конструктивно. «Ми не ідеальні, але ми готові працювати й працюємо з тим, що викликає заклопотаність міжнародного співтовариства. Ми пояснюємо нашу позицію. Ми використовуємо для цього всі законні методи», – підсумувала представник МЗС.

Про «законність» російських методів у небі Туреччини, звичайно, можна говорити багато й з не меншим захватом, ніж про це говорить Захарова, але навіщо?

Про дивацтва пані Захаровій, у тому числі й під час її призначення, не говорив хіба що ледачий. Навіть у дипломатичних колах Росії, довідавшись, що саме вона замінить Олександра Лукашевича, знизували плечима…

Втім, її «господарю» – міністру закордонних справ РФ Сергієві Лаврову, який по-панськи дозволяє собі приїжджати в джинсах на офіційні візити в інші країни, – мабуть, саме такий глашатай і потрібний.

Ось лише кілька висловлювань Захарової, які, м’яко кажучи, здивували не тільки світову дипломатичну громадськість, але й просто нормальних людей.

«Чи блокує Facebook аккаунти за використання слів «кацап», «ватник», «москаль» і «Маккейн»? — запитувала Захарова на своїй сторінці в соціальній мережі.

«Ви про Європу подумали? Як же їм тепер своїм виробникам пояснювати, навіщо апельсинки згодували поросятам, яких теж згодували не за планом? Хоча Європу, як це дипломатичніше сказати, Штати давно поважають і не вважають за можливе турбувати зайвими церемоніями», – звернулася Захарова 3 березня 2015 року зі своєї сторінки в Facebook до Барака Обами.

«Цікаво, як зараз у Пентагоні перекладають і аналізують слова Путіна, що потрібно чи не потрібно мати в Сирії військову базу – це бабуся надвоє сказала (смайлик). Шкода хлопців, не подужати їм цього. Ну хіба що бабусю почнуть шукати)))))», – розвеселила шанувальників своєї сторінки Захарова 17 грудня, після великої прес-конференції Володимира Путіна.

«Після того як Кондоліза Райс послала українців у Ліберію, щоб раділи тому, що в них є, мене важко було чимсь здивувати. Але, між іншим, ось це американське протеже (мається на увазі Саакашвілі) «на лабутенах і в… штанах» має амбіційні політичні плани на Україні», – знову вибухнула гостротами в американській соціальній мережі дипломат.

«Дайте мені сказати. Інакше ви зараз справді почуєте, що таке російські “Гради”», – заявила під оплески Захарова в програмі «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим» 7 червня 2015 року, роздратована спробами опонента перебити її.

«Я хотіла відповістити на запитання «На що розраховував Захід, коли вводив ці санкційні списки?» Я вам хочу сказати, вони розраховували на одне: що ми приповземо до них із проханням «Давайте, якось відіграємо…», але вони увесь час забувають те саме: повзти нам історично заважають крила», – заявила вона на «Недільному вечорі з Володимиром Соловйовим» 31 травня 2015 року.

Марія – метафорична, це треба визнати. І раз уже ми почали з того, що прес-секретар у Росії – як поет, то й закінчимо поетичними рядками Захарової з її відомої віршованої відповіді Дмитру Бикову. Він, нагадаю, надихнувшись ідеєю Сергія Лаврова та Сергія Шойгу про створення Народної футбольної ліги, яка допоможе, у тому числі, «витягти мужиків з гаражів», написав наступне:

«Сдержать эмоций не могу
И от восторга холодею:
Нашел Лавров, открыл Шойгу
Национальную идею!

Ушло бабло, похерен труд,
В эфире вой, в бюджете голо.
Эпоху нашу назовут
Порой дворового футбола».

Марія Захарова відповіла наступним:

«Дворовый стиль был задан вами.
“А мы? Ничем мы не блестим”.
Лишь для удобства пониманья
Мы на дворовом говорим.

Заумный стиль для вас не нужен –
Им говорим с народом мы.
Для вас готов дворовый фьюжн,
Не напрягающий умы».

На цьому хотілося б поставити три крапки в «дипломатично-дворовому фьюжені» Марії Захарової. Крапку в її історії «крилах із градами» ставити явно зарано…

“Вектор Ньюз” поцікавився думкою віце-президента Української асоціації зовнішньої політики й президента українського відділення Асоціації міжнародного права Олександра Купчишина з приводу “дипломатисно-дворових” пасажів пані Захарової.

На його думку, “вона є офіційним представником МЗС Росії. Тому зараховувати її до розряду “звичайних чиновників” навряд чи справедливо, її статус все-таки набагато вищий.

Відповідно до міжнародної практики, у цьому статусі вона вповноважена робити будь-які заяви й коментарі з питань зовнішньої політики від імені керівництва своєї країни. Якби Захарова озвучувала офіційну позицію РФ лише на прес-конференціях і брифінгах для журналістів, як це робиться в цивілізованих країнах, її роль як формального комунікатора не викликала б питань.

Однак з подачі своїх господарів Захарова обрала спосіб спілкування з громадськістю переважно через Facebook, розмиваючи, таким чином, межі між офіційною позицією влади та власним баченням зовнішньополітичних проблем. Звідси тверда емоційність коментарів, образлива різкість висловлювань на адресу керівництва України та її західних партнерів, відкрита зневага до правил дипломатичного етикету.

Загалом, як уявляється, кремлівським кураторам пощастило створити із Захарової своєрідний додатковий інструмент ведення “гібридної війни” проти України та її союзників. Антиукраїнські заяви вищого російського керівництва “гармонійно” поєднуються з провокаційними бульварними пасажами Захарової в соціальних мережах”.

Костянтин НІКОЛАЄВ

Кількість, втрати та бойові заслуги у боротьбі з нацистськими загарбниками.

Терміни «українці», «український народ» у контексті проблеми, яка розглядається, розуміється як сума двох складових:

всі жителі (українці та представники інших національностей), що проживали на території Української РСР на початок війни;

всі етнічні українці, які проживали на території СРСР поза межами УРСР;

Часто різне розуміння цього поняття є однією з суттєвих причин значних розбіжностей у кількісних показниках, у т.ч. людських втрат.

За деякими підрахунками, український народ дав Червоній Армії понад 6 млн. бійців, кожний другий з них загинув. А кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Проте, такі дані не повною мірою відповідають дійсності.

Відомо, що на початок вторгнення збройних сил Німеччини та її союзників на територію СРСР Червона армія і флот загалом нараховували понад 5 млн. осіб. З них українці (за національною належністю) становили близько 1 млн. осіб. Але це орієнтовна оцінка. Складність полягає у відсутності точних даних. Слід зауважити, що переважна більшість документів і матеріалів фондів, що стосуються початкового періоду війни, і які знаходяться в російських архівах (передусім, в ЦАМО РФ), до цього часу не доступні дослідникам. Особливо засекречений національний склад РСЧА на 1941–1942 рр. Звичайно, таку статистику військові органи вели. Причини ж утаємнення саме цієї інформації важко пояснити.

Напередодні війни на території України було зосереджено більше третини всіх радянських військових шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії. Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводилося переважно за рахунок населення України (центральної та східної її частини). У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з республіки до армії і флоту в цей період було мобілізовано близько 3 млн. 185 тис. осіб. «Є підстави вважати, – пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, – що в частинах і з’єднаннях, які

воювали в Україні у 1941 р., мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу».

Після поразок на фронтах у 1941–1942 рр., захоплення в полон мільйонів радянських солдатів і повної окупації України, кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і становила на початок 1943 р. 11–12%. Про національний склад на 1943 р. і початок 1944 р. є певна інформація у відкритих джерелах.

Так, радянський дослідник Артем’єв у праці (мовою оригіналу) «Братский боевой союз народов СССР в Великой Отечественной войне», яка вийшла у 1975 р., наводить таблицю національного складу стрілецьких дивізій (у відсотках).

Отже, згідно з підрахунками, на 1 січня 1943 р. українці складали 11,8%, на 1 квітня 1943 р. – 12,37%, на 1 липня 1943 р. – 11,62%, а вже на початок січня 1944 р. питома вага українців зросла майже удвічі, складаючи 22,27%. Зрозуміло, що таке різке зростання частки українців пов’язано з масовою мобілізацією (у т.ч. польовими військовими комісаріатами) на звільненій від ворога території України. Отже, кількість воїнів-українців у діючій армії знову зросла за рахунок мобілізованих на територіях, звільнених від окупантів.

На початок 1944 р. у військах 1-го Українського фронту налічувалося до 200 тис. українців, 2-го – 66 тис., 3-го – 141 тис. (росіян, в тому числі й уродженців України, тут було майже 300 тис.).

У другій пол. 1944 р. мобілізація населення України до збройних сил й надалі зростає. У загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже поза межами України, українці становили більше половини. Українці переважали, по-перше, у піхотних частинах і, по-друге, серед рядового складу. Як зазначають дослідники, упродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців УРСР. Отже, усього за період від 22 червня 1941 р. до кінця Другої світової війни (2 вересня 1945 р.) до лав Червоної армії та Червоного флоту з України було мобілізовано до 7,7 млн. осіб. Але слід мати на увазі, що багато людей, мобілізованих у 1941 р. і які потрапили до полону (пізніше втекли з полону або були відпущені окупантами додому для збирання врожаю), були повторно мобілізовані після звільнення окупованих територій у 1943–1944 рр. Таких було кілька сотень тисяч людей, за приблизними підрахунками – від 500 до 600 тис. осіб.

Окремо слід наголосити на тому, що упродовж 1942–1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків, а іноді – й молодших за віком. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України було мобілізовано понад 265 тис. хлопців, що не досягли 18-річного віку. Не навчених військовій справі у багатьох випадках відразу ж кидали в бій, часто без зброї. Мобілізовували і жінок.

Армія потребувала багато медсестер, снайперів, телефоністок, стенографісток, друкарок, кухарок, праль.

Нині доведено, що кількість українців, які пройшли війну у складі збройних сил СРСР, становила від 7 до 8 млн. осіб. Іноді називається цифра до 9 млн. з числа понад 30 млн. осіб, що перебували в Червоній армії за всі роки війни. З них безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і страчені у концтаборах) склали від 3,5 до понад 4,1 млн. українців (вихідців з України, які були військовослужбовцями Червоної армії). У радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тис. українців.

Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці складали у різні періоди війни значний відсоток – від 10 до 20%, поступаючись лише росіянам. Серед найвищої ланки – радянських полководців і воєначальників, генералітету – були сотні українців за походженням. Це представники Ставки Верховного головнокомандування, Генерального штабу, керівники управлінь РСЧА, командувачі фронтами та арміями, флотами і флотиліями, їх заступники, члени військових рад фронтів і армій, командири корпусів і дивізій. Найбільш відомі з полководців та воєначальників Семен Тимошенко, Андрій Єременко, Родіон Малиновський, Іван Черняховський, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Андрій Гречко та ін. Зазначимо, багато з них народилися в українських землях, які пізніше увійшли до складу не УРСР, а Російської Федерації (зокрема, на Донщині, Білгородщині, Воронежчині, на Кубані тощо).

Багато генералів загинуло. Серед них командувачі фронтами генерал-полковник Михайло Кирпонос і генерал армії Іван Черняховський, заступники командувачів фронтами Федір Костенко, Йосип Апанасенко, командувач армії генерал-лейтенант Кузьма Подлас та інші. Серед тих, хто потрапили до полону, командувач армії генерал-лейтенант Іван Музиченко.

У радянському партизанському русі брало участь, за підрахунками істориків, до 180 тис. українців. Але це питання потребує додаткового вивчення.

Багато українців за подвиги, здійснені в роки війни, були нагороджені орденами та медалями. Так, близько 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб.

Серед повних кавалерів ордена Слави – вищої відзнаки для рядового і сержантського складу (Орден Слави – військовий орден СРСР, заснований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 листопада 1943 р.; усього до вересня 1945 р. 980 тис. воїнів були нагороджені

орденом Слави 3-го ступ., майже 46 тис. – орденом Слави 2-го ступ., 2631 – стали повними кавалерами ордена Слави) – великий відсоток складають українці. Так, з 4-х повних кавалерів ордена і одночасно Героїв Радянського Союзу – двоє українців – льотчик штурмового авіаційного полку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда. З двох військовослужбовців, які першими стали повними кавалерами цього ордену, був і українець ст. сержант Костянтин Шевченко.

Маршали Родіон Малиновський і Семен Тимошенко серед 11-ти радянських полководців нагороджені вищим військовим орденом СРСР «Перемога» (загалом ним було нагороджено 16 осіб, з них троє – Сталін, Василевський, Жуков – двічі).

Крім того, важливими є й такі історичні факти:

першим, хто підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом, був українець із Сумщини Олексій Берест;

у ході радянсько-японської війни маршал Родіон Малиновський командував Забайкальським фронтом, який неочікувано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну Маньчжурію, довершивши оточення і розгром японських військ. За цю операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;

акт про беззастережну капітуляцію Японії, що знаменував закінчення Другої світової війни, на лінкорі «Міссурі» 2 вересня 1945 р. від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Ростислав Пилявець, воєнний історик, кандидат історичних наук, доцент

Загадковий острів Зміїний — клаптик суші, розташований приблизно за 35 км від материкової частини Одеської області на широті дельти Дунаю, і легенда, яка перетворилася на камінь уже десять мільйонів років тому.

Багато подій відбулося за цей час. І якщо антична частина історії Зміїного більшості, найвірогідніше, незнайома, то події, пов’язані з його вже українською історією викликали досить широкий резонанс.

У 2008 році тут з офіційним візитом побував Президент України В.А. Ющенко в супроводі губернатора Одеської області Н.Д. Сердюка й чиновників цивільних і військових відомств. Під час візиту Президента була відкрита оновлена прикордонна застава із сауною, мінікінозалом і кондиціонованими приміщеннями із сучасним обладнанням контролю над незваними гостями.

Через роки ця знакова тоді подія сприймається як утішливий приз, що відволікає увагу від провального для України процесу захисту своїх шельфів, у результаті якого три чверті українського шельфу, включаючи розвідані в радянський час родовища нафти й газу, відійшло румунській стороні.

Але все-таки повернімося до більш приємних подій в історії острова…

Літописні джерела донесли до наших днів опис цього священного місця, в античні часи іменованого через колір своїх стрімчаків островом Левке, що в перекладі означає Білий.
Загублений у Чорному морі й доступний тільки відважним мореплавцям, острів змінював своє ім’я разом із часом і зміною епох.

Його знали як острів Ахілла, острів Філоксія, острів Блаженних, Ілан-Ада, Серпілор, Фідонісі, і з першої половини ХІХ століття й дотепер він відомий як острів Зміїний — стрімка течія Дунаю періодично виносили на ці береги однойменних представників фауни.

Але за час перебування на острові жодної змії я так і не зустрів, чого не можу сказати про кільчастих сколопендр (Scolopendra cingulata), які облюбували це місце.

Поза всяким сумнівом, найкрасивіші представники місцевої фауни — це птахи, які обрали Зміїний місцем відпочинку під час міграцій. Орнітологами описано близько 400 видів пернатих, які періодично відпочивають на цьому камінні.

Одна з грецьких легенд говорить, що острів був піднятий із морських безодень, щоб увічнити пам’ять про легендарного героя античного епосу Ахілла, який загинув від стріли Паріса. І саме ця легенда стала приводом для будівництва тут в VI столітті до нашої ери однойменного храму. Торговці й мореплавці з усіх куточків світу ступали на кам’янисту твердь острова в надії одержати прихильність володаря моря Ахілла. Багато століть змінилося з тієї пори, але легенди Зміїного, услід за греками, скіфами, римлянами й слов’янами, ваблять сюди ентузіастів і романтиків, краєзнавців і археологів.

Цілком можливо, що якусь частку адреналіну в серця шукачів пригод додає й прадавня легенда про щит Ахілла, схований у глибині печер острова. Але Зміїний не поспішає розкривати свої секрети — напевно, зачаївся чекаючи на чистого серцем і помислами археолога. Чекає на свого Шлімана…
Завдяки великому скупченню фрагментів затонулих суден акваторія острова стала популярною у професіоналів і любителів дайвінгу. Таке скупчення артефактів різних епох в довколишніх водах свідчить про примхливу вдачу Чорного моря — недарма стародавні греки йменували його Понтом Аксинським, тобто морем негостинним. А гостинним, або Евксинським, воно стало значно пізніше…

На Зміїному з’являється відчуття, що острів схожий на живий організм — своєрідний Соляріс, який проникає у ваш внутрішній світ і назавжди прив’язує до себе невидимими нитками. Практично всі, кому довелося тут побувати, відчувають непереборне бажання повернутися на острів іще раз. Не винятком був і я — разом із однодумцями ми в 2012 році ще раз відвідали острів. Крім істориків і мандрівників, із нами був і талановитий фотограф О. Лесик, чиї фотороботи супроводжують цей матеріал. І з тих пір спогади про Зміїний не полишають мене… Але про все по черзі.

Наче відчуваючи наше устремління, Зміїний зустрічав тихою погодою й теплим чорноморським бризом. Прибула наша група на єдиному вантажопасажирському судні “Косатка”, яке курсує практично регулярно (залежно від погоди).

Більш ніж чотиригодинний перехід — і ми, сповнені надій на чергову порцію емоцій і подолавши круглий гумовий амортизатор причалу, ступили на біле каміння острова.

Прихід судна тут із гумором іменують Днем островитянина — пояснив нам Володимир Яснюк, директор комунального підприємства «Острівне», відповідальний за утримання й адміністрування цього недооціненого керівництвом шматочка нашої країни на просторах Чорного моря. Працює тут Володимир з 2002-го року, коли Зміїний став перетворюватися на цивільне селище із закритої військової бази, де в радянський час розміщалися радіолокаційна рота ПВО й радіотехнічний взвод берегової системи спостереження ВМФ СРСР. Швидко розташувавшись у невигадливих будинках селища Біле, названого так на згадку про античну назву острова (Левке), ми вийшли на оглядову прогулянку.

Поселення — це невелика кількість будиночків, які затишно розташувалися на скелястому плато острова. Є тут і вулиця Козацька з відповідними табличками на добротно побудованих будинках, в одному з яких розташована сільрада, відділення банку й пункт охорони правопорядку, а в іншому — наукова лабораторія біологів. Тут же знаходяться теплиці, де на привезеному з материка чорноземі вирощують городину. Тут же лазня й недобудований будинок готелю, який нагадує про державну програму розвитку туризму, яка стрімко розвивається. Трохи вище маяка, у будинку місцевого поштового відділення, розташований єдиний на острові магазин. Телефонний зв’язок на Зміїному залишає бажати кращого — мій телефон то визначав румунського оператора мобільного зв’язку, то з перебоями вловлював сигнал українського.

Зараз на острові постійно живуть працівники комунального підприємства «Острівне», співробітники маяка, двоє чергових у постійній лабораторії й прикордонники. Раніше тут бували рибалки.

Люди працюють позмінно – звичайно не довше одного місяця, бо через тривале перебування на острові у декого можуть початися психологічні проблеми. Такі факти були зауважені серед особового складу, який проходив службу на Зміїному в радянський час. Жити на невеликому острові, що загубився в морі, непросто – щодня потрібно спілкуватися з тими самими людьми, і це стало причиною частої ротації військовослужбовців прикордонної застави. Але серед трудівників острова панує спокійна робоча атмосфера — сваритися тут ніколи і справ для кожного вистачає.

Набагато більше турбують проблеми з водою – її доводиться завозити з материка й витрачати дуже ощадливо. Цікаво, що своя вода в принципі є, але на глибині 60 метрів, до того ж, дуже мінералізована. Якщо очищати цю воду на місці, то її вартість можна буде порівнювати з вартістю дорогого вина. До слова, стародавні греки, відвідуючи колись храм Ахілла, збирали дощову воду в кам’яний колодязь, який служить тепер однією з тутешніх визначних пам’яток.

Серед мальовничих гротів і скель розташовані, напевно, найчистіші в Україні пляжі, які носять романтичні назви – Місячний, Дамський, Золотий і Бандитський.

Незабутнім продовженням програми перебування на острові після традиційного купання стала гастрономічна програма, яка включає приготування виловленої з дна моря чорноморської рапани — менш ніж за годину пірнання ми зібрали її пристойну кількість. Тут, на острові, її смак здається особливо неповторним.

У прибережній зоні острова привертають увагу глиняні уламки на кам’янистому дні — це фрагменти черепиці, яка покривала колись дах легендарного храму Ахіллеса. Звичайно ж, на острові є музей, який ми із задоволенням відвідали на запрошення Володимира Яснюка. Нас здивувало, що головні експонати – це сучасні горщики за мотивами трипільської культури, які виготовляються тут же й сусідять усього лише з кількома оригінальними античними амфорами.

Згадуючи прочитаний матеріал про можливе розташування храму Ахілла на найвищій точці острова, ми прийшли до підніжжя маяка. Ця будівля заслуговує на особливу увагу — вона унікальна.

Як засвідчує історія, побудована ця незвичайна архітектурна споруда восьмикутної форми зі скляним ліхтарем угорі в 1843 г. з каміння того самого храму Ахіллеса — за проектом англійського архітектора Акройда Чарльза. Тоді ж на маяку вперше загорівся вогонь… Історія не зберегла точних даних про долю талановитого британця, але його дітище продовжує тішити туристів і дарувати вогник надії в Чорному морі.

З тих пір, із 1843 року, найвищою точкою на острові стала дванадцятиметрова Вежа маяка, сполучена з житловим будинком. Основа вежі піднімається на 40 метрів над рівнем моря. Спочатку обслуговуючий персонал маяка комплектувався з п’яти-восьми людей, а будівництво тривало досить довго — із 1843 по 1856 роки, що було пов’язано з Кримською (Східною) війною.

Сьогодні тут працюють кілька людей, а енергетичне питання живлення маяка вирішене на користь установленої сонячної електростанції.

Складно описати всю гаму відчуттів, коли піднімаєшся спіральними сходами з більш ніж півторавіковою історією. Приємна прохолода прадавніх каменів маяка, які зберігають пам’ять двох тисяч років, переносить вас у часі…

І вже піднявшись на самісіньку його вершину, вдивляючись у безкрайні простори Чорного моря, закриваєш очі…

І здається, чуєш скрип дощок палуби, лемент чайок, пориви вітру, ляскання складок парусини й голоси грецьких аргонавтів, які швартуються біля білих скель острова.

Багато відповідей на історичні питання ми одержуємо завдяки професійній роботі археологів. А у випадку зі Зміїним — дайверів-археологів.
Ось уже понад десять років на острові працює група дайверів “Новарекс” під командуванням Олександра Терещенка. Чимало для пропаганди острова як центру підводного туризму зробили ці ентузіасти пошуків стародавніх артефактів.

У 2011 році фортуна віддячила їм за витрачені зусилля, відкривши на 35-метровій глибині Чорного моря місце, де спочивав незачеплений часом давньогрецький амфоровоз, вік якого понад 2 500 років від дня побудови. Ця знахідка без перебільшення може бути визнана найбільшим археологічним відкриттям останніх 15 років. Приблизна довжина судна 27 м. Судячи з характеру знайденого вантажу, це торговельне судно, наповнене незліченною кількістю глиняного посуду (скіфоси, чаші й кубки для питва, а також безцінна чорнолакова кераміка). Цілком можливо, що в такому щільному скупченні вантажу можуть знаходитися й вироби з дорогоцінних металів. Дайвери назвали затонуле судно “Патрокл” — на честь вірного помічника Ахіллеса, який прийняв смерть, надягнувши під час Троянської війни обладунки товариша.

Відважні новарексівці зберігають координати знахідки в найсуворішому секреті, не розкриваючи їх навіть столичним інстанціям, що дозволяє зберігати об’єкт у первісному вигляді. Уже п’ять років у наукових колах ведуться постійні суперечки про долю амфоровоза. Деякі особливо активні фантасти озвучують ідею накрити судно якимось саркофагом, щоб дати можливість майбутнім туристам ознайомитися з незліченними багатствами грецьких торговців, які зазнали тут катастрофи.

А чому б і ні?! Адже занурення в тутешні води — справа нехитра. Уже на малій глибині через прісну воду, яку приносить сюди Дунай, видимість практично наближається до нульової. І якою б не була температура повітря на поверхні, але вже після десятиметрової глибини температура води не перевищує 12 °С, а після 30 метрів – не більше 6 °С. Загалом, спуск на глибину 35 метрів явно стане незабутнім атракціоном.

На жаль, інших ідей збереження археологічного скарбу дотепер немає. Залишається тільки надія, що дайвери «Новарекса», як морські сирени, збережуть недоторканними морські глибини острова Ахілла.

Ось такий він — загадковий і багатоликий, справжній український острів на просторах Чорного моря. Ми залишали його з бажанням обов’язково повернутися й, вдивляючись у величні обриси, ловили себе на думці, що цей легендарний клаптик України, як зменшена копія нашої держави, має все, про що можна тільки мріяти, – багату історію й працьовитих жителів, море й прісну воду, землю й рослинність, золото й нафту. Але острів став заручником безглуздої й блюзнірської політики керівництва країни, яке так бездарно розтринькало активи України — шельф і водну територію — і яке явно не гідне володіти щитом легендарного Ахіллеса… А тому судилося цьому щиту спочивати в надрах острова, чекаючи, поки не з’явиться керівник, який зможе мислити державно.

Дмитро Волошенков

Міністра немає. Грошей немає. Зрозуміло, що реформ немає теж. І нескладно здогадатися, що йдеться про Міністерство охорони здоров’я, де за два роки змінилося два міністри, а за останній час (трохи більше ніж за півмісяця) один виконуючий обов’язки вже поступився місцем іншому. Ситуація вкрай неприємна не тільки для співробітників галузі, але й для будь-якого українця — сфера охорони здоров’я стосується кожного, причому безпосередньо й прямо.

Безумовно, ситуацію намагаються прокоментувати багато фахівців, але звичайну людину, яку часто називають дещо зневажливим словом «обиватель», не дуже цікавлять велемовні розмірковування, та зате дуже цікавить, що буде з українською медициною. Саме тому хочеться зробити кілька штрихів саме з погляду середньостатистичного обивателя.

Штрих перший. Медичне страхування, або ціна питання. Стаття 49 Конституції України гарантує право на охорону здоров’я, а також гарантує, що «у державних і комунальних установах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких установ не може бути скорочена». Однак на практиці вже давно все має зовсім інший вигляд, і, схоже, про безкоштовну медицину слід забути. Передбачається, що медицина стане страховою, і ось тут починаються чудеса. Хто буде оплачувати страховку? Як це відбуватиметься? Які послуги зможе одержати застрахована особа? Із відповідями поки складно, а значить, і дуже тривожно. Однак уже на початку цього року в одному з інтернет-опитувань із приводу медичної страховки організатори намагалися з’ясувати, як люди поставляться до страхових внесків у розмірі приблизно 6,5 тисяч гривень. І навіть не запитуйте, на рік чи на місяць, бо ж при мінімальній пенсії чи при мінімальній зарплаті, які добряче менші за півтори тисяч гривень, це не має ніякого значення — як писав Іван Франко, «голого не обідреш». Так, у порядку міркування: якщо кожен житель України внесе страховий платіж десять гривень на місяць, то отримана сума досягне майже півмільярда. Зауважте, майже 6 млрд на рік. Невже мало?

Штрих другий. Чи варта шкурка вичинки? Цілком зрозуміло, що людям дуже хочеться знати, куди можуть піти гроші. Ну, а як же! Адже реформа системи охорони здоров’я вже почалася! Поки, щоправда, нескладно відчути тільки скорочення кількості поліклінік, які масово перетворилися на так звані консультативно-діагностичні центри. Як тепер кажуть, обійняти й плакати. ЛОР-лікар приймає пару годин, ендокринолога днем з вогнем не розшукаєш, уролог буде тільки в середу, а терапевтів швиденько перекваліфікували на сімейних лікарів і розмістили не в цьому самому центрі, а нібито ближче до народу. До речі, дуже зручно: спочатку треба проїхатися в реєстратуру, потім кудись на прийом, потім треба б у лабораторію або на кардіограму, але вони вже будуть працювати тільки завтра, потім треба почекати результатів, потім знову на прийом за призначеннями або за ще якимись направленнями… Здоров’ю дуже сприяє! І за таку форму медичного обслуговування треба платити?

Штрих третій. Дорогу здолає той, хто іде. До речі, не слід забувати, що в будь-яку медичну установу треба якось потрапити в буквальному значенні цього слова. Але ж дуже багато медичних закладів розташовані так, що під’їхати до них впритул просто нереально, бо вони відділені від дороги чудовими алейками, газончиками, сходинками й іншою красою… І хто зможе пояснити, як через усю цю розкіш має пробиратися хворий на милицях або в інвалідному візку? А якщо раптом ніяких клумб поблизу немає, то вже сходи висотою з гарний поверх будуть майже неодмінно. Ну, і чудова звичка розташовувати кабінет, наприклад, травматолога, не нижче третього поверху, щоб громадяни на милицях або все в тих же візочках серйозніше замислювалися про своє ставлення до здоров’я. Чи ще до чогось? Так що дорогу до медичної установи дуже часто здолати не так уже й просто. Винятки, звичайно, бувають, але щастить далеко не всім і не завжди.

Штрих четвертий. А чи не хочете лягти у стаціонар? Питання про стаціонарне лікування не тішить взагалі нікого. Ну, немає в сучасних стаціонарах анічогісінько: ані достатньої кількості місць, які чомусь хочуть іще скоротити, ані ліків, ані обладнання (навіть штативи для крапельниць нерідко купують медсестри за власні злиденні зарплати). А як же безкоштовна медицина? А ось так: відділення одержує на місяць трохи фізрозчину, трохи шприців, деякі препарати вітчизняного виробництва для допомоги при невідкладних станах… Але ж для лікування часто потрібні препарати, вартість яких далеко виходить за межі не те що ста, але й пятиста гривень. І лікарських засобів цих у відділеннях просто немає. Але ж лікарі виявляють чудеса винахідливості, щоб хоч якось підтримати хворих, які часто просто не в змозі купити, наприклад, нейромідін, десять ампул якого може коштувати й понад півтисячі гривень. Непогано? Зате лікарі-травматологи й лікарі-невропатологи, а також офтальмологи й хірурги, як і всі інші, дружно складають «заліки по СНІДу» — крутість, одначе. До речі, нерідко при оформленні в стаціонар на документах написано «б/м, коридор», і це при тому, що в стаціонар лягають тепер тільки за повного відчаю. Напевно, кількість ліжок дійсно необхідно зменшити…

Штрих п’ятий. Законні беззаконня. Але як би то не було, найбільше стан медичної сфери турбує інвалідів, яких чомусь менше не стає — хвороби, травми, поранення на фронті… І відає всіма питаннями інвалідів усемогутня МСЕК — медико-соціальна експертна комісія, яка працює нібито в правовому полі. Що ж означає «нібито»? Річ у тому, що багато інвалідів мають необоротні анатомічні ушкодження або невиліковні захворювання, тобто видужати вони не зможуть ніколи й ні за яких умов. Але МСЕК (чи то з любові до справи, чи то для зміцнення власної значимості, чи то ще з якоїсь причини) призначає й призначає все нові й нові повторні огляди, які вимагають від інваліда величезної кількості часу, нервів і грошей. Так, звичайно, медицина безкоштовна, і МСЕК, як і гусари, грошей не бере. Але вся штука в тому, що перед комісією необхідно зробити купу аналізів, пройти море обстежень, відвідати різних лікарів, які ведуть прийом часто в різних кінцях міста… І дуже часто інвалід, щоб дістатися потрібного місця, має їхати не в міському транспорті, а тільки на таксі (бо таки ж інвалід). Порахуйте-но: МРТ, інші аналізи й обстеження, госпіталізація з усіма матеріальними наслідками, поїздки в таксі… А пенсія по інвалідності чомусь усього цього ніяк не передбачає.

Невже не можна встановити групу без необхідності повторного огляду? Ну, що ви, звичайно ж, можна, і навіть законодавча база є — Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи», прийнятий Верховної Радою й підписаний Президентом 4 липня 2014 року. Більше того, є й підзаконний акт — Постанова Кабміну від 21 січня 2015 р. № 10 «Про затвердження переліку анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, станів та захворювань, за яких відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення рядок повторного огляду». Думаєте, питання вирішене? Не так усе просто! У Законі передбачене, що «…вичерпний перелік анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, станів та захворювань, за яких відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення рядок повторного огляду, затверджуються Кабінетом Міністрів України». Слово «вичерпний» усім зрозуміле? Тобто Кабмін мав би розробити повний список, у тому числі й захворювань, які мають цілком конкретні назви. Але тут починаються чудеса, причому все «чудесатіші й чудесатіші» — у підзаконному акті немає не те що вичерпного списку захворювань, але й взагалі ніякого списку. Стани є, необоротні порушення функцій є (інша справа, наскільки цей список може вважатися повним), а от списку захворювань немає — причому ніякого. І як це розуміти? У Кабміну й Мінздраву почалися колективна деменція й колективне ж порушення когнітивних функцій? Там ніхто читати не вміє? А у Верховній Раді й у Адміністрації Президента жодну людину не цікавить доля прийнятих і підписаних законів? Як співав колись Володимир Висоцький, «там у них уклад особый, нам так сразу не понять», хоча зрозуміти хотілося б… І виходить, що Кабмін на Президента чхати хотів зі своєї кабмінівської гірки? А заодно й на всю Верховну Раду? Класно влаштувалися хлопці! Однак не враховують, що постійне чхання неминуче приведе в те саме міністерство, причому результат, найвірогідніше, буде досить невтішним.

Однак куди ж подітися бідному інвалідові? МСЕК оминути ніяк не вийде, тому відвідати цю чудову місцинку все ж доведеться. А тут… Навіть було б смішно, але чомусь сумненько, причому приводів для смутку вистачає. Ось, наприклад, кожного інваліда дуже серйозна й дуже відповідальна комісія в добровільно-примусовому порядку відправляє робити копії якихось документів. Причому копіювального апарата немає не те що в приміщенні самого МСЕКу, але й у будинку поліклініки, де МСЕК це приміщення орендує. Тому інвалід, а частіше хтось із супроводу, змушений бігати прилеглими офісами й установами в пошуках можливості зробити таку «важливу» копію. Ну, зрозуміло, поставити хоч найдешевший і найпростіший копір грошей у МСЕКу немає — фінансування дуже маленьке, та й воно витрачене на виготовлення «золотих ключиків». На жаль, ключики ці іноді можуть цінуватися інвалідами набагато дорожче за золото, бо це ключики від санвузла (від туалету тобто), куди можуть потрапити тільки співробітники. А ось інваліди з парезами і з протезами можуть пробігтися поверхами. І кому яке діло, що в історіях хвороби багатьох таких хворих, окрім іншого, зафіксоване «порушення роботи тазових органів», яке має цілком певні наслідки… Бачив би хтось очі тих людей, особливо літніх, які й так ледве пересуваються!

І при закритому від хворих туалеті керівництво столичної центральної МСЕК з найчеснішими очима клятвено запевняє, що ніяких знущань і принижень працівники довірених підрозділів не допускають… Тоді хотілося б зрозуміти, що вкладають керівники медико-соціальної експертної комісії в поняття знущання. Може, те, що голки під нігті все-таки не заганяють? Там хтось якісь клятви давав… Щось із Гіппократом пов’язане…

Звичайно, таке високе поняття, як реформа системи охорони здоров’я, ніхто з керівників галузі, Кабміну або країни не пов’яжуть із такою дурницею, про яку навіть і говорити незручно в пристойному товаристві, — не туалетна розмова, одним словом. Але ж для хворих людей реформа полягатиме саме в таких дрібницях, як зручний графік роботи поліклініки, доступні за ціною ліки, наявність туалетів, повага, співчуття й навіть виконання законів, які саме ж Міністерство охорони здоров’я і розробляло, якщо не було при цьому в стані коми…

…То з чого реформувати почнемо?

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

Коли рвонув Чорнобиль, мені було два роки. На грядці пропадала полуниця — мама боялася давати її мені, хоча всі й говорили, що небезпеки немає. До нашої сусідки приїхала вагітна дочка, втекла з Чорнобиля. Тоді всі ще наївно вважали, що це тимчасово… Ніхто не знав правди про масштаби трагедії, але чутки й щось таке в повітрі… Дорослі боялися радіації, а діти вбирали цей страх інстинктивно. Пізніше ми гралися в евакуацію й «ховали полеглих»…

Минуло 30 років, я їду по лісу, який колись був вулицею. І це зовсім не страшно, швидше, надихає. Виявляється, усе, що людина може знищити, — це вона сама. Які б страшні речі ми не творили, природа візьме своє, відновиться й поглине сліди наруги.

Власне, зона відчуження — площа, визначена чи не методом тику. В її межах є цілком придатні для життя ділянки, так само, як за її межами — забруднені території. За словами місцевих працівників, за грибами і ягодами сюди пробираються регулярно, так що зустріти кошик білих з-під Чорнобиля десь біля метро цілком реально. Інша справа, що звучить це страшніше, ніж є насправді.

Робота над саркофагом кипить. Чути італійську й англійську мову. Такий собі Вавилон, тільки навпаки. Є надія, що більше терміни здачі об’єкта затримувати не будуть.

Прип’ять перетворилася на декорації постапокаліпсісу. Сюди возять туристів. Крім того, як пощастило зрозуміти з уривків розмов, у мертвому місті робітники люблять влаштовувати п’янки. Така собі цвинтарна радіоактивна романтика.

«ХАЙ БУДЕ АТОМ РОБІТНІКОМ, А НЕ солдатом» — повідомляє гасло на центральній площі Прип’яті. Але кому, як не нам, знати, що «робітники» теж іноді влаштовують революції…

Олена Розвадовська
Фото Ганна Дабіжа

Саме вони охопили нашу навколополітичну тусовку. Я дозволю собі процитувати одного з її представників.

Чудово, правда? У всіх сенсах…

Отже, сир-бор в українському сегменті близькополітусовки почався з того, що на недавній прес-конференції в Москві міністр закордонних справ Франції Жан-Марк Еро заявив, що «ми обговорили ситуацію в Україні. Це правда, що вона складна… Ми всі несемо відповідальність за неї. Сепаратисти Донбасу мають поважати угоду про припинення вогню. Водночас новий уряд в Києві також має поважати мінські угоди й проводити реформи, особливо в частині змін до Конституції щодо статусу Донбасу й щодо виборчого процесу», — зазначив Еро.

У принципі, француз нічого нового не сказав. Ще в березні, в Парижі, — напередодні зустрічі міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки» — уже глава МЗС Німеччини Франк Вальтер Штайнмаєр зробив дві гучні заяви щодо ймовірних перспектив Мінських угод.

Перша стосувалася можливого призупинення мінського процесу у зв’язку з відсутністю прогресу в його виконанні. Друга — пояснення, як цей прогрес продемонструвати: провести вибори на Донбасі протягом найближчих шести місяців.

І Штайнмайер тоді теж був неоригінальний. Незадовго до тієї, паризької, зустрічі (він разом із Еро) був у Києві й дав недвозначно зрозуміти, що прийняття закону про вибори на Донбасі буде розцінене Заходом як важливий етап виконання Мінських угод з боку України. Здавалося б, що тут незрозумілого? Мета визначена. Завдання зрозумілі. За роботу, товариші! Але ж ні.

«Спершу необхідно виконати пункти, які передбачають безпеку цивільних і процес обміну полоненими. Крім цього, Росія має вивести свої війська з Донбасу й припинити поставки озброєння бойовикам. І тільки після цього можна починати діалог щодо політичної частини Мінських угод», — сказав, як відрізав, офіційний представник від України в тристоронньому діалозі Роман Безсмертний.

І, нарешті, найбільш дивне (особисто для мене): «”Нормандській четвірці “варто було б обговорювати збройний конфлікт, який знову набирає обертів, а не вибори», — вказав Еро і Штайнмайеру на їхнє місце в історії наш Безсмертний.

Я можу зрозуміти і Капустіна, і Безсмертного. У них, як то кажуть, «болить за Україну». Але й на місці глав дипвідомств Німеччини і Франції я б образився й пішов.

А судячи з усього, у середовищі «євролікарів» бажання махнути рукою на всю цю українсько-російську драму, трагедію і фарс одночасно вже дозріло.

Ескалація конфлікту на сході України останнім часом помітно посилилася, і в таких умовах не можна говорити про проведення виборів на Донбасі. Про це під час недавніх слухань політичного і юридичного комітетів асамблеї, присвячених ситуації на сході України, які пройшли в рамках ПАРЄ в Страсбурзі, заявили доповідачки Христина Зеленкова і Марілуіза Бек.

«За нашою інформацією, у Кремлі створено п’ять «міністерств», які фактично керують так званими ЛНР і ДНР, — заявила Бек. Вона назвала нинішній стан справ на окупованих територіях «гібридною анексією», що стала неминучим наслідком гібридної війни, яку веде проти України Росія.

Своїми враженнями від візиту до окупованого Донецька поділився й комісар Ради Європи з прав людини Ніл Муйжнієкс. Він підтвердив, що окуповані території поступово, але невідворотно переходять під вплив Росії й дедалі більше ізолюються від решти України: «Я змушений із сумом констатувати, що якщо так триватиме і далі, то в центрі Європи виникне велика сіра зона…».

Що робити з цією «сірістю», європейці не розуміють. Але при цьому пропонують хоч якесь рішення — «купірувати проблему», а потім її вирішувати. Наші, за великим рахунком, не пропонують нічого.

… Та й запропонувати їм особливо нічого. При всьому бажанні (якого насправді, звичайно, немає), набрати необхідні 300 голосів для змін до Конституції у нинішньої Верховної Ради не вийде. Хоча заради жарту я б провів із цього приводу таке улюблене багатьма спікерами сигнальне голосування.

А відсилаючи до Нетаніягу й Ізраїлю з їхніми Голанськими висотами — просто кумедні. Для цього Україні потрібно стати щонайменше Ізраїлем (при цьому пожити під регулярними терактами), а як максимум — спробувати народити в собі свого Нетаніягу.

Або другий варіант: захистити парканом не Росію, а ОРДЛО. За прикладом Сектора Газа. І теж навчитися з усім цим жити. Як ізраїльтяни.

Або третій варіант: зробити так, як свого часу вчинив «фюрер» із зачисткою чеченської незалежності. Чим не варіанти?

Розумію, що страшно, і розумію, що недемократично.

Мабуть, набагато демократичніше займатися ерофобією і штайнмайєрманією переслідування власної слабкості…

Костянтин НІКОЛАЄВ