Хто знайомий із психічним життям людини, той знає,
що навряд щось інше дається їй настільки важко,
як зречення від одного разу звіданого задоволення.
Власне, ми й не здатні від чого-небудь відмовитися,
а лише заміняємо одне іншим…
З. Фрейд «Художник і фантазування»
Через місяць, 18 червня 2016 року, виповнюється рівно 45 років з часу першого офіційного оголошення «війни з наркотиками». Нагадаємо, що гучний термін «war on drugs» узвичаївся у американців з подачі президента Річарда Ніксона, який заявив у спеціальному повідомленні до Конгресу, що «зловживання наркотиками — ворог суспільства номер один». У результаті війна з наркотиками стала одним із головних виправдань і напрямків цієї активності. Головних, але й найбезглуздіших, бо ефективність силових методів не виправдала себе ніде. Не тільки в США, але й у Колумбії, Мексиці й Гватемалі активні поліцейські дії призводили, та й дотепер призводять лише до чергового підвищення ціни на «коку», але аж ніяк не до вирішення проблеми в цілому.
Цікаво, що через десятиліття, коли увесь розвинутий світ визнав марність силових методів боротьби з наркозалежністю, з’ясувалося, що й сама ідея war on drugs була не зовсім про здоров’я суспільства. З’ясувалося з визнання, яке зробив журналістові The Harpers колишній співробітник спецслужб і радник президента Ніксона Джон Ерліхман. Ден Баум зустрівся з Ерліхманом в Атланті, де той зараз займається наймом меншин для невеликої будівельної фірми. Відповідь Ерліхмана на запитання «Навіщо США вплуталися в безрезультатну війну з наркотиками, яка спричинила стільки проблем?» виявилася несподіваною. Колишній співробітник спецслужб заявив буквально наступне: «Хочеш дізнатися, навіщо це все насправді? У президентської кампанії Ніксона 1968 року й у Білого дому при ньому було два вороги: ліві пацифісти й чорні. Ти розумієш, до чого я веду? Ми розуміли, що ми не можемо просто виступити проти лівих або афроамериканців. Але, змусивши суспільство асоціювати хіпі з маріхуаною, а чорних із героїном і заборонивши ці два наркотики, ми могли підірвати сили цих двох співтовариств. Ми могли заарештовувати їхніх лідерів, улаштовувати обшуки в їхніх будинках, зривати їхні збори й щовечора засуджувати у вечірніх новинах. Чи знали ми, що брешемо про мету заборони наркотиків? Звичайно, знали». Ось така цікава передісторія «військової» кампанії…
Втім, сьогодні набагато важливіше інше: незважаючи на багаторічну глобальну «війну з наркотиками», перемоги в ній не передбачається. Навіть незважаючи на те, що міжнародне співтовариство усвідомило, що наявні методи не працюють і давно настав час шукати інші. До речі, не дуже давно, 19-21 квітня 2016 року цим (тобто пошуком) активно займалися делегати Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї з проблем наркотиків. Остання така сесія відбулася аж 18 років тому. Тоді країни-учасниці ООН дружно й досить легковажно домовилися, що до 2008 року у світі не має бути наркотиків. Дещо помилилися, як бачимо.
Хоча, правду кажучи, і 30-а Спеціальна сесія ГА ООН теж «зірок з неба не схопила» — її учасники, як зазвичай, прийняли підсумковий документ-«гармошку», який кожна країна – від Америки до Китаю – зможе підлаштувати під свої конкретні потреби й завдання.
Але ж спочатку плани були зовсім інші.
«Нами рухає усвідомлення невідкладності реформ. Стали очевидними як неефективність системи, так і необхідність – і можливість – змін. Ми переконані, що Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) 2016 року стане історичним шансом для обговорення недоліків чинного режиму контролю над оборотом наркотиків, дозволить визначити дієві альтернативи й синхронізувати дебати у сфері наркополітики з обговоренням проблем розвитку й прав людини після 2015 року. Глобальна комісія закликає всі держави-члени ООН, а також агентства ООН продовжити роботу над осмисленням реформи наркополітики. Ми закликаємо уряди серйозно поставитися до нових викликів, наприклад, до синтетичних наркотиків. Їх нові види з’являються на ринку майже щодня, тому до цієї проблеми необхідний більш гнучкий підхід. Якщо в 2016 році вийде чергова беззуба політична декларація, яка обіцяє «вирішити проблему наркотиків» і досягти «світу без наркотиків», це не вирішить проблеми світового співтовариства. Ми підкреслюємо – важливо, щоб міжнародне співтовариство чесно розглянуло проблему наркотиків і визнало, що вона не має легких рішень», — заявляв колишній президент Бразилії (1994-2002) Фернанду Енріке Кардозу напередодні СС ГА ООН.
А що вирішили в результаті? Та нічого конкретного.
Головна проблема сесії — це те, що основний документ, резолюцію, від імені всіх учасників прийняли ще до самої конференції (у березні 2016 року у Відні). «Це просто божевілля — іти тією ж протоптаною стежкою й чекати на інші результати», — емоційно коментував результати Спеціальної сесії Хуан Мануель Сантос, президент Колумбії. Що стосується самого змісту резолюції, то це дуже розмитий текст, який не має особливої юридичної сили. Трактувати його можна як завгодно, вказівок щодо ключових факторів — наприклад, чи варто пропускати через виправно-покаральну систему тих, хто вживає наркотики для власного задоволення, — там немає. У цьому чималу роль зіграли консервативні країни з можливістю накладення вето на надмірно ліберальні, на їхню думку, пропозиції. Зокрема, у багатьох сенсах нерозлучні Росія і Єгипет. «Те, що Росія є одним із організаторів панелі про лікування героїнової залежності, — дуже іронічно, — коментує Даніель Вульф, директор Міжнародної програми розвитку зниження шкоди. — Це ж світовий лідер по запереченню науки». Після приєднання Криму близько 800 героїнових наркозалежних на півострові позбавили замісної терапії. Близько ста із них уже загинули, як запевняє Мішель Казачкін, спеціальний посланець ООН по ВІЛ/СНІДу в Східній Європі й Центральної Азії.
Що ж, «нульова терпимість» до наркотиків у РФ уже давно стала притчею во язицех.
В Україні, як не дивно, цю проблему вирішувати намагаються, причому саме альтернативними методами. Тож можна сказати, сьогодні наша країна знаходиться в тренді світової наркополітики. До речі, саме про це недавно відбулася експертна розмова в редакції «Вектор ньюз». Нашим співрозмовником був президент Інституту вивчення залежностей, наркополітики й моніторингу наркоситуації Володимир Тимошенко, який представляв Україну на вищезгаданій СС ГА ООН по наркотиках.
«Важливим моментом, яким мають бути задоволені всі країни, що шукають нові шляхи боротьби з наркотиками, є встановлена гнучкість у тому, що кожна держава може інтерпретувати результати конференції індивідуально. Тобто хоч основний вектор залишається заборонним, держави почали все-таки розуміти й погоджуватися, що є й інші методи зниження шкоди від наркотиків», — певен Володимир Андрійович.
Експерт нагадав, що міжнародна система контролю над наркотиками фактично дотепер побудована на трьох документах минулого століття: Єдиній конвенції про наркотичні засоби 1961 року, Конвенції про психотропні речовини 1971 року й Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року. В Україні ж навіть на законодавчому рівні просунулися далеко вперед. Йдеться про Стратегію державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року, затверджену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2013 року № 735-р. Саме цей нормативно-правовий акт уперше за багато років акцентував увагу на тому, що «силові стереотипи вирішення проблеми, пов’язаної з уживанням наркотиків, негативно позначаються на правах хворих людей. Цим, зокрема, зумовлена наявність проблем, пов’язаних із забезпеченням доступу пацієнтів до наркотичних лікарських засобів, проявами в суспільстві стигматизації й дискримінації наркоспоживачів, особливо ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, а також тенденція заміни протидії наркозлочинності на боротьбу із споживачами наркотиків». За таких умов Україні просто необхідно з нових позицій оцінити рівень загроз, викликаних незаконним обігом наркотиків, визначити адекватні до сучасних викликів пріоритети державної політики відносно наркотиків. Чи швидко це вийде у повільної державної машини? Володимир Тимошенко вважає, що нешвидко. Але певні кроки української держави свідчать про значний прогрес у цій сфері. Тут можна згадати й нову (значно ліберальнішу) редакцію Порядку придбання, перевезення, зберігання, відпуску, використання й знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я, затвердженого постановою КМУ від 13.05.2013 г. № 333. І фактичну легалізацію таблетованого морфіну, що значно спростило життя багатьох онкохворих, яких важко вилікувати, але яким все-таки потрібен сильний знеболюючий препарат. І «розчищення» шляху для вирощування технічних конопель. Але до найбільш ліберальних у плані наркополітики країн Україні все ще далеко. Скажемо так, від Росії вже відірвалися, але до Європи ще не приєдналися.
Цікаво, що найвідповідальніше до проблеми наркотиків підійшли не в Голландії, а в нині зовсім спокійних (із точки зору наркозлочинності) Португалії й Чехії. Досягти позитивного результату вдалося в такий спосіб.
Ще в 2001 році Португалія мала чи не найсерйозніші проблеми з наркоманією у всьому Євросоюзі — у країні була неймовірна кількість ВІЛ-інфікованих серед голкових наркоманів: по дві тисячі нових випадків на рік при населенні десять мільйонів осіб. Майже один відсоток населення залежних від героїну, найвищий у ЄС відсоток смертей від СНІДу. Як же так вийшло? Головна гіпотеза — соціологічна: переворот 1974 року миттєво переніс португальське суспільство із жорсткої автократії у вільний західний світ, де всі вже встигли відкрити для себе потенціал одурманюючих речовин. Занадто швидкому знайомству португальців із широким спектром наркотиків допомогла й відмова від колоній — на батьківщину хлинув потік репатріантів, які вже знаються на речовинах. Лісабон став парадним входом до Європи для південноамериканського кокаїну, близькосхідного героїну й африканського гашишу. Так і не придушивши епідемію традиційними силовими методами за два десятиліття, португальська влада прийшла до революційного рішення — декриміналізувати зберігання всіх видів наркотиків, боротися із хворобою, а не з людьми. Рішенню передувало масштабне дослідження Комісії по розробці національної стратегії у сфері боротьби з наркотиками. Нові закони й програми були прийняті в липні 2001 року.
Важливо зауважити, що декриміналізація не значить легалізація. Героїн в аптеках Португалії продавати не почали, але кримінальну відповідальність за його зберігання замінили на адміністративну: якщо кількість якоїсь забороненої речовини в кишені не перевищує десятиденного запасу доз на одну людину, громадянина просто відправляють «на комісію». Поліцейський не має права заарештовувати наркомана, а лише записує його дані й направляє повідомлення до найближчої комісії, яка й починає адміністративний процес. Комісія складається з трьох осіб: соцпрацівника, психолога й адвоката, які аналізують справу кожного наркозалежного — і може прийняти одне з наступних рішень: оштрафувати на суму від 25 до 150 євро; заборонити займати посади, які припускають відповідальність за чуже життя; заборонити відвідувати нічні клуби; заборонити виїжджати за кордон; заборонити носіння зброї; конфіскувати всі персональні запаси наркотиків; позбавити державних допомог, якщо такі є. Невинною комісію з такими повноваженнями не назвеш, але є один важливий аспект: ці заходи передбачені лише у випадках крайньої необхідності, головним же завданням кожної комісії є не покарати людину за зберігання наркотиків, а спробувати позбавити її від залежності або принаймні убезпечити життя людей, із якими вона так чи інакше контактує. Якщо порушник уживає наркотики, але не має залежності й раніше за ним не значилося порушень, то закон пропонує комісіям «тимчасово припиняти розгляд», не накладаючи санкцій.
Паралельно по всій Португалії почали роботу десятки державних центрів по наданню допомоги наркозалежним, по детоксикації й психологічній реабілітації, де опіатним наркоманам пропонують метадон або бупренорфін. Повторимо ще раз: пропонують офіційно й у спеціально відведених кімнатах. Колють усе це спеціальними одноразовими шприцами, не забуваючи, звичайно, і про ватку зі спиртом! Схожі комплекти видають і на вулицях. Здавалося б, як можна вилікувати алкоголіка за допомогою коньяку Hennessy? Виявилося, можна, якщо при цьому будуть активно працювати державні програми реінтеграції, які допомагають колишнім наркоманам з регулярними тренінгами, пошуком роботи й житла. У результаті за яких-небудь десять років країна досягла головної мети — проблем і небезпек стало набагато менше як для самих наркозалежних, так і для суспільства. Ось лише кілька цифр: кількість ВІЛ-інфікованих серед наркоманів поменшала з тисячі осіб на рік до 56, а кримінальних справ, пов’язаних із наркозлочинністю, стало менше в 2,5 рази! Володимир Тимошенко з цього приводу навіть навів таку статистику: на кожному доларі, вкладеному в реабілітацію й лікування наркозалежних, можна заощадити від восьми до десяти доларів, витрачених у правоохоронній системі й/або при відшкодуванні збитків, заподіяних наркоманами.
Таким чином, Україні ще є куди прагнути. Звичайно, продавати легкі наркотики на книжковому ринку або в кав’ярні ніхто не буде. Але певні кроки, які значно знизять проблему наркоманії в нашій країні, очевидні.
По-перше, і найголовніше, необхідний новий режим наркоконтролю, який дозволить краще захищати здоров’я й безпеку окремих громадян і суспільства загалом. На зміну каральній ідеології мають прийти більш гуманні й ефективні підходи, засновані на наукових даних, на принципах суспільної охорони здоров’я й правах людини й на згаданій Стратегії державної політики відносно наркотиків на період до 2020 року. Це єдиний спосіб знизити рівень смертей, хвороб і страждань, пов’язаних із наркотиками, а також зменшити насильство, злочинність, корупцію й чорні ринки, які квітнуть через неефективну політику заборони. Витрати на ці реформи здадуться зовсім незначними в порівнянні з прямими й непрямими збитками, породженими поточною ситуацією.
По-друге, необхідно розробити програми цільової профілактики, зниження шкоди й лікування наркозалежності. Можливо, державі слід навіть монополізувати ринок деяких наркотиків, вибивши фінансове підґрунтя у наркокартелів (якщо Україна справді зважиться на такий крок, то за емоційною силою це можна буде порівняти із вступом до НАТО або ЄС або з оголошенням офіційної війни РФ).
По-третє, необхідно остаточно переорієнтувати дії правоохоронних органів на боротьбу з ватажками організованої злочинності, а не з вуличними дилерами. Причому всі ці заходи мають здійснюватися разом, а не окремо.
Прогресивні країни давно зробили крок назустріч більш раціональному й співчутливому підходу до людей, які вживають ін’єкційні наркотики, і фактично повернули епідемію ВІЛ назад.
Можливо, уже настав час і Україні?
Іван Правдін, “Вектор ньюз”
У середу, 25 травня, українка Надія Савченко по прибуттю в аеропорт Бориспіль вийшла до журналістів і виступила з емоційною промовою.
Тільки минулого тижня представники збройних сил України й Туреччини підписали план військового співробітництва, а вже вчора президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що «співробітництво між Анкарою й Києвом набуло додаткової значимості». І це при тому, що стратегічний україно-турецький військовий план також має бути реалізований до 2020 року. За ці три з половиною роки сторони мають намір досягти прогресу в реформуванні й оборонному плануванні, освіті й підготовці військ. План також має на увазі обмін консультаціями й тісне співробітництво між військовими. «Саме реалізація практичних заходів співробітництва у військовій сфері дозволить, із однієї сторони, зміцнити зв’язки з нашим південним сусідом, а з іншої — спрямувати зусилля на досягнення кінцевої мети — готовності ВР України до членства в НАТО в 2020 році», — йдеться в повідомленні Генштабу України.
