Коли рвонув Чорнобиль, мені було два роки. На грядці пропадала полуниця — мама боялася давати її мені, хоча всі й говорили, що небезпеки немає. До нашої сусідки приїхала вагітна дочка, втекла з Чорнобиля. Тоді всі ще наївно вважали, що це тимчасово… Ніхто не знав правди про масштаби трагедії, але чутки й щось таке в повітрі… Дорослі боялися радіації, а діти вбирали цей страх інстинктивно. Пізніше ми гралися в евакуацію й «ховали полеглих»…
Минуло 30 років, я їду по лісу, який колись був вулицею. І це зовсім не страшно, швидше, надихає. Виявляється, усе, що людина може знищити, — це вона сама. Які б страшні речі ми не творили, природа візьме своє, відновиться й поглине сліди наруги.
Власне, зона відчуження — площа, визначена чи не методом тику. В її межах є цілком придатні для життя ділянки, так само, як за її межами — забруднені території. За словами місцевих працівників, за грибами і ягодами сюди пробираються регулярно, так що зустріти кошик білих з-під Чорнобиля десь біля метро цілком реально. Інша справа, що звучить це страшніше, ніж є насправді.
Робота над саркофагом кипить. Чути італійську й англійську мову. Такий собі Вавилон, тільки навпаки. Є надія, що більше терміни здачі об’єкта затримувати не будуть.
Прип’ять перетворилася на декорації постапокаліпсісу. Сюди возять туристів. Крім того, як пощастило зрозуміти з уривків розмов, у мертвому місті робітники люблять влаштовувати п’янки. Така собі цвинтарна радіоактивна романтика.
«ХАЙ БУДЕ АТОМ РОБІТНІКОМ, А НЕ солдатом» — повідомляє гасло на центральній площі Прип’яті. Але кому, як не нам, знати, що «робітники» теж іноді влаштовують революції…
Олена Розвадовська
Фото Ганна Дабіжа