За останні декілька десятиліть Україна зазнала таку кількість революцій і реформ, що вистачило б на п’ять-шість «врівноважених» європейських сусідів. Ось тільки з революційними реформами нам не таланить. Ані тобі сінгапурського дива чи хоча б польської шокової терапії в економіці, ані радикальних правових перетворень. І то згадати — як судова реформа, то чомусь мала, як реформа прокуратури, то поступова чи часткова. Уже наскільки організованими виявилися адвокати, але й ті досі сперечаються, чи доцільно запроваджувати адвокатську монополію в судових процесах.
До речі, декілька слів про цю саму монополію. Цікаво, що віднедавна в мережі Інтернет навіть з’явилася група, члени якої виступають за юридичний супротив монополії на представництво адвокатами в суді. Як пишуть деякі захисники, «це — нонсенс. А як відреагуєте ви, якщо дізнаєтеся про існування такої групи, як лікарі проти монополії хірургів у операційних? Тому необхідно мати здоровий глузд і вірити в те, що адвокатура України повинна розвиватися за європейськими стандартами й принципами. Ми не робимо суттєвих відкриттів і не винаходимо чогось нового, але маємо на меті рухатися вперед і розвиватися».
Дійсно, адвокати й лише адвокати в усіх розвинених країнах мають пріоритет здійснювати захист інтересів громадян. Чому так? Бо адвокати є фахівцями й проходять два етапи відбору: перший – це кваліфікаційний іспит і другий – шестимісячне стажування під наглядом більш досвідчених адвокатів-наставників. І головне, що переважно всі діють у рамках Правил адвокатської етики й несуть дисциплінарну відповідальність за порушення й свої недоліки в роботі під час захисту інтересів громадян. Чому ж монополія адвокатури в суді наштовхується на такий супротив? Один із найбільших «важких» аргументів – це те, що монополія адвокатури ускладнить доступ до професії. Питання, звичайно, дискусійне, але слід поміркувати над ним зовсім під іншим кутом зору.
Що краще для скаржника: коли його справу вирішать швидко й професійно чи коли через некваліфіковані дії представників за довіреністю спір розтянеться на місяці? А коли те ж саме затягування свідчить не про фаховість, а про банальну процесуальну диверсію (коли головне – робити що завгодно, аби лише не слухати справу по суті)? Звичайно, до адвоката в таких випадках можна вжити заходів дисциплінарної відповідальності, аж до позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю. А що робити з «простим» юристом? Або навіть не юристом, а просто з балакучою людиною, яка любить ходити до суду й теревенити про Конституцію?
Кажете, так не буває. Ну, тоді подивіться ось цей сюжет, відзнятий редакцією «Вектор ньюз» у рамках нового спецпроекту «Судовий контроль».
Якщо коротко, то декілька днів тому, під час судового засідання по одній з цивільних справ, яка розглядалася в Апеляційному суді Київської області, представники однієї зі сторін звинуватили суд… у нелегітимності, а самих суддів назвали злочинцями та ще й викликали поліцію, «аби закувати цих громадян, які називають себе суддями, у кайданки». Усі ці розмови «про фейкових суддів» велися голосно, позуючи на камеру й вихваляючись знанням таких слів, як «у правовій площині», «Конституція вища за ваш ЦПК», «народовладдя», «унітарна держава». А коли одна з найбільш активних жіночок заявила, що вона – народ, а судді – її слуги, то, чесно кажучи, здалося, що ось-ось із вуст «захисників» пролунає старослов’янське «Аз есмъ царь!».
Про нелегітимність важко щось сказати, настільки безглуздо це звучить (принаймні для юриста).
Про слуг – взагалі без коментарів.
А ось про лояльне ставлення самих суддів до всього цього слід поговорити. Адже тут не те що адміністративний штраф, взагалі 376-та стаття Кримінального кодексу проглядається («Втручання в діяльність судових органів», виправні роботи на два роки або арешт до шести місяців). Але ні – судді просто оголошують перерву в засіданні. Невже люстрація й переатестація настільки налякали власників мантій, що вони воліють за краще взагалі не реагувати на ось такі кричущі факти неповаги до суду? У розмові з журналістом «Вектор ньюз» голова Апеляційного суду Київської області Олексій Данилов зауважив, що такий тиск на суддів, справді, є неприпустимим, проте й легальних засобів протидії таким «активістам» наразі не існує. До чого це призводить? В окремих випадках навіть до того, що законники просто подають у відставку… У якій європейській країні таке можливо?
Ще один приклад. Виявляється, ось уже майже півроку суди в Україні ніяк не захищені! Причина – з грудня 2015 року спецпідрозділ судової міліції МВС України “Грифон” не забезпечує громадський порядок у судах. А Нацгвардія, на яку й поклали обов’язок охороняти суд, відмовляється це робити… Поліція ж просто запевняє, що не має на це повноважень. Ось і чергують біля металодетектора самі працівники суду. То хто й що там казав про доступ до правосуддя? Та що ви – заходьте, хто хоче, робіть, що забажаєте – все одно нікому нічого за це не буде… Будемо сподіватися, що Державна судова адміністрація відреагує на цю ситуацію, хоча, здається, навряд – ну, не в тренді зараз ставати на захист «продажних» і «зажерливих».
Натомість «дуже трендова» поліція, навпаки, робить щось незрозуміле. Нехай поправлять мене адвокати й прокурори, але невже й раніше міліціонери могли ось так безкарно заходити до зали суду під час засідання? І не просто суду, а апеляційної інстанції, та ще й у центрі Києва. Припустімо, заходити – заходили. Гаразд, але при цьому відбирати пояснення про порушення, скоєне злочинним угрупованням у складі суддівської колегії?!!! Як мінімум, штраф за ст.183 КУпАП — завідомо неправдивий виклик спеціальних служб. А що робить нова поліція? Лише приязно посміхається. Оце так реформа правосвідомості!
І наостанок хотілося б поговорити ось про що. Як не дивно, але саме після побаченого у залі Апеляційного суду Київської області згадалися ті самі «диктаторські» закони від 16 січня. Ніхто не сумнівається, що мета їх була цілком очевидною – знайти швидкі механізми (у тому числі й на судовому рівні) протидії Революції гідності. Але! Пункт із тих законів про підвищення відповідальності за неповагу до суду (аж до арешту на 15 діб), здається, треба приймати заново, і якнайшвидше. Бо той мізерний штраф, який зараз визначений у статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, сам має вигляд неповаги до суду.
Гаразд, не будемо повертатися до «диктаторських» законів, раз вони такі погані. Ну, то хоча б давайте дослухаємося до науковців. Наприклад, уже багато років проблему «відповідальності за неповагу до суду» вивчає Людмила Остафійчук, яка у своїй дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук пропонує викласти ст. 185-3 КУпАП у такій редакції:
Стаття 185-3. «Прояви неповаги до суду»
«Неявка до суду без поважних причин для участі у судовому засіданні осіб, присутність яких суд визнав обов’язковою, – тягне за собою попередження або накладення штрафу від двадцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; повторна неявка до суду зазначених осіб, – тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
непідкорення учасників судового процесу та інших присутніх розпорядженням головуючого, що перешкоджає судовому розгляду, – тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; порушення громадського порядку в судовому засіданні, що заважає його проведенню, – тягне за собою накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк від п’яти до десяти діб;
невиконання вимоги суду про надання інформації або документів, необхідних для судового розгляду, – тягне за собою накладення штрафу від десяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
А якщо відверто, то авторові взагалі незрозуміло, чому в Україні прояв неповаги до суду дотепер не вважається злочином? Тобто в демократичних США за неповагу до суду можна загриміти за грати на два роки, а в не менш демократичній Україні на порушника спокою в суді можна хіба що нагримати? І як тут не згадати про країни шаріату, де навіть критика судді карається до сотні ударів батогом. Але ж не можна, бо ми – гуманісти.
На жаль, також не можна прищепити довіру до судової системи без визнання вирішальної ролі правосуддя як найефективнішого способу захисту прав і свобод людини й громадянина. І тут справа не в одних лише суддях. Потрібні ще й оті самі реформи, про які йшлося на початку статті.
Іван Правдін, “Вектор ньюз”