Категорія: Політика та право

Сьогодні, на мій погляд, вирішується питання – бути чи не бути адвокатурі в Україні. Що бентежить найбільше? Спробую пояснити це на прикладі апеляційної скарги.

В оскаржуваній ухвалі слідчий суддя зазначає наступне:

«Підозра – це процесуальне рішення прокурора, слідчого (за погодженням з прокурором), яке ґрунтується на зібраних під час досудового розслідування доказах та в якому формується припущення про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення, з повідомленням про це такій особі та роз’ясненням її прав та обов’язків відповідно до чинного законодавства».

Стандарт «достатніх підстав (доказів) для підозри» є нижчим ніж стандарт «обґрунтованої підозри». Для цілей повідомлення особі про підозру він передбачає наявність доказів, які лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення) і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри».

«Слідчим суддею також не приймається до уваги твердження сторони захисту про відсутність в діяннях Особа1 суб’єктивної та об’єктивної сторони інкримінованого йому злочину, оскільки на даній стадії досудового розслідування не є необхідним, щоб органом досудового розслідування було встановлено існування всіх елементів складу злочину, який інкримінується підозрюваному, оскільки фактично досудове розслідування і здійснюється саме з тією метою, аби встановити всі чотири елементи складу злочину (суб’єктивна сторона, суб’єкт, об’єктивна сторона, об’єкт), а також встановити всі кваліфікуючі ознаки відповідного злочину».

Ці тези слідчий суддя поклав в оскаржувану ухвалу як обґрунтування. Саме з цими тезами захист не погоджується.

Припущення – це судження, для якого не має на разі доведення. Визначення терміну підозра відсутнє у КПК України. Повідомлення особи про підозру – не може бути припущенням. Так ч.1 ст.2 КК України «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом». Пункт 3 ч.1 ст.276 КПК зазначає, що повідомлення про підозру здійснюється у випадку: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення».

Що таке достатність доказів? Згідно з п.1 ст.84 КПК «Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню». Саме достатність доказів згадується в п.1 ст.94 КПК: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення». Тобто, слідчий суддя повинен перевірити для початку належність, допустимість та достовірність доказів, а сукупність належних, допустимих, достовірних доказів – з точки зору достатності.

Тобто для повідомлення особи про підозру має бути склад кримінального правопорушення та достовірні, належні, допустимі, а в сукупності достатні докази для повідомлення особи про підозру. Тобто для повідомлення особи про підозру як мінімум треба мати в наявності: суб’єктивну сторону злочину, суб’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину, об’єкт злочину, та достатні докази для підтвердження наявності цих елементів складу злочину. Також слід зауважити, що згідно п.14 ч.1 ст.3 КПК України «притягнення до кримінальної відповідальності – стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення». Захист, між іншим, розуміє різницю між повідомленням про підозру та обвинуваченням (п. 13 ч. 1 ст. З КПК України обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом), та це ніяк не перетворює підозру лише в ймовірне судження, припущення.

Положення ст. 276 та п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України вказують на те, що під час розгляду скарг на повідомлення про підозру предметом перевірки слідчого судді є склад кримінального правопорушення та достовірні, належні, допустимі, а в сукупності достатні докази для повідомлення особи про підозру, та питання дотримання процесуального порядку вручення повідомлення про підозру. Твердження, що «існування достатніх підстав (доказів) для цілей повідомлення особі про підозру передбачає наявність доказів, які лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення) і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри» – ніяк не узгоджується з положеннями ст. 276 та п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, та є лише вільним роздумом на тему КПК.

Щодо вигаданої тези «стандарт «достатніх підстав (доказів) для підозри» є нижчим ніж стандарт «обґрунтованої підозри». Визначення таких стандартів відсутнє як в національному законодавстві, так і в рішеннях ЄСПЛ. Тобто ніде не має чіткого визначення «стандартом «достатніх підстав (доказів) для підозри є – ….» чи стандартом «обґрунтованої підозри» є – …». Нема порівняння стандартів, розуміння чому один нижче, менше, вужче за інший, коли доцільно використовувати перший, а коли другий. Слід зауважити, що сторона обвинувачення та й суд інколи ще використовують «стандарт розумної підозри» або розумну підозру. Видуманий також термін, нажаль. Скільки видів підозр взагалі буває? Ця вся абракадабра тягнеться зі спроб натягнути практику ЄСПЛ на свій бік. Тут доцільно нагадати рішення ЄСПЛ «Хаджіанастасіу проти Греції», «Болдя проти Румунії» та «Папон проти Франції»: «Національні суди повинні досить чітко викладати мотивування своїх рішень, щоб дозволити будь-якій стороні ефективно здійснювати право на оскарження». «Хоча судді не зобов’язані давати докладну відповідь на кожний поданий аргумент, з рішення має бути очевидно, що всі суттєві питання справи були розглянуті». «Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, що відображає принцип, пов’язаний з належнім відправленням правосуддя, у рішеннях суддів і трибуналів повинні бути належним чином викладені аргументи, на яких вони ґрунтуються».

Практика ВАКС посилається на рішення ЄСПЛ. (“Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства” (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom), “Мюррей проти Сполученого Королівства” (Murray v. the United Kingdom), “Чеботарь проти Молдови” (Cebotari v. Moldova), «Brogan and others v. United Kingdom», “Нечипорук і Йонкало проти України” (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine). У КПК ніде і ніколи не згадуються СТАНДАРТИ ДОКАЗУВАННЯ, СТАНДАРТ «ОБГРУНТОВАНОЇ ПІДОЗРИ», СТАНДАРТ «ДОСТАТНІХ ПІДСТАВ (ДОКАЗІВ). Щодо рішень ЄСПЛ:

1).Справа «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти сполученого Королівства» від 30.08.1990. Таке рішення існує. Заявники були затримані в Північній Ірландії поліцейським, який мав законне повноваження (з того часу скасоване) затримувати на термін до 72 годин будь-яку особу, підозрювану ним в тероризмі. Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції, встановивши, що надані докази були недостатніми для того, щоб об’єктивно визначити «обґрунтовану підозру» для арешту. Також у рішенні стверджується, що ««обґрунтована підозра» у скоєнні кримінального правопорушення передбачає наявність фактів або інформації, які б могли переконати об’єктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити злочин». Якщо це рішення, наприклад читати, а не висмикувати з нього цитати, то зрозуміло, що мова йде про обґрунтованість затримання особи (обґрунтованість підозри в момент затримання), а не обґрунтованість підозри в розумінні п.3 ч.1 ст.276 КПК України, де наявність ДОСТАТНІХ доказів для підозри є обов’язковим. І саме про затримання йдеться у статті 5 підпункт С пункту 1 Конвенції: «законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення», на яку хибно посилається ВАКС. Зрозуміло, що на момент затримання та вручення підозри достатньо «наявність доказів, які лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням». Але, національне законодавство передбачає можливість оскарження підозри саме по спливу двох місяців, а не з моменту затримання, як в деяких європейських країнах. Тому в оскарження підозри, так і в наявність достатніх доказів, КПК покладає зовсім інший зміст. Тут доцільніше було б нагадати рішення ЄСПЛ «Белле проти Франції», а саме п.38: «Для того, щоб право на доступ до правосуддя було ефективним, особа повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права».

2).Щодо справи ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011. Заявники підозрювалися в умисному вбивстві. Приводом затримання стала підозріла поведінка заявника. Під час особистого обшуку при затриманні було вилучено наркотичні засоби. Згодом було з’ясовано, що вилучені засоби не є наркотичними, а заявник піддавався катуванню. ЄСПЛ в рішенні зазначив наступне: «Пункт 175. Суд повторює, що термін “обґрунтована підозра” означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчините правопорушення (див. рішення у справі “Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства” (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom) від ЗО серпня 1990 року, п.32, Series A, N 182). Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання (див. рішення у справі “Мюррей проти Сполученого Королівства” (Murray v. the United Kingdom) від 28 жовтня 1994 року, п.55, Series A, N 300-A). Однак, вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри». Що ми бачимо? Знову мова йде саме про затримання. Та ЄСПЛ зауважує на необхідності обґрунтованих підстав затримання особи. Але і тут практика ВАКС зводиться до висмикування декількох речень з пункту рішення ЄСПЛ, в якому між іншим ЄСПЛ визнав порушення Конвенції.

3) Справа «Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1994 року. З цієї справи тягнуть вигадану тезу: «ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово зазначав, що факти, які є причиною виникнення підозри, не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що є необхідними для обґрунтування обвинувального вироку чи висунення обвинувачення особі». Як то кажуть, давайте звернемося до справи, а саме до пункту 55. «Щодо ступеня “підозри”, то Суд передусім хотів би зазначити, що, як зазначено в його Рішенні у справі Броуган та інші, “стаття 5 п. 1 “c” не передбачає, що слідчі органи повинні мати докази, достатні для пред’явлення звинувачення або в момент арешту, або в період тримання під вартою: такі докази, можливо, не можна було отримати або ж уявити в суді, не наражаючи на небезпеку життя інших осіб» (див. вищезгадане Рішення, с. 29, п. 53). Метою допиту під час затримання згідно зі статтею 5 п. 1 “c” є подальше просування кримінального розслідування шляхом підтвердження або усунення конкретної підозри, що обґрунтовує арешт; факти, що викликають підозру, ще не досягли такого рівня, який необхідний для засудження або навіть для пред’явлення звинувачення, яке відбувається на наступному етапі кримінального процесу». Мова знову йде про затримання особи, яке застосовується, щоб не наражати на небезпеку інших осіб. Та зрозуміло, що під час тільки затримання не можливо зібрати докази для засудження або звинувачення. Але як цей пункт вкладеться у судовій практиці ВАКС!!!! Якби відповідні докази, що підтверджують підозру, можна було зібрати відразу, то органи слідства, імовірно, відразу ж пред’явили б обвинувачення й передали особу до компетентного органу (рішення у справі «Brogan and others v. United Kingdom», п.53).

Також з цієї справи тягнуть цитату: «стандарт достатніх підстав (доказів) для мети повідомлення особі про підозру є нижчим, ніж стандарт «обґрунтованої підозри», отже, він передбачає лише наявність доказів, які об`єктивно зв`язують підозрюваного з певним злочином та які не повинні бути переконливими в тій мірі, щоб звинуватити особу у його вчиненні, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування». Але ж у справі мова зовсім про інше і не існує такого висновку. У справах про тероризм вимоги щодо обґрунтованості підозри знижено порівняно зі «звичайними» кримінальними правопорушеннями у зв’язку зі значною суспільною небезпечністю відповідних кримінально караних діянь (рішення у справі «Murray v. United Kingdom», пп.60—63). Однак навіть при розслідуванні злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю, добросовісної підозри (genuine suspicion) компетентних органів у вчиненні особами кримінального правопорушення, яка зумовлена знанням про попередню терористичну діяльність суб’єктів, недостатньо, аби переконати об’єктивного спостерігача, що особи могли вчинити відповідне кримінальне правопорушення (рішення у справі «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom», п.35). Іншими словами, стандарт доказування «обґрунтована підозра» не виконується, коли єдиним доводом у необхідності затримання особи є її попередня злочинна діяльність. Погодьтеся, зміст дещо змінився.

4). Щодо справи ЄСПЛ “Чеботарь проти Молдови” (Cebotari v. Moldova). Щоб не повторюватися, наводжу цілком пункт 48 з рішення. «Суд повторює, що для того, щоб арешт за обґрунтованою підозрою був виправданий відповідно до статті 5 § 1 (с), поліція не зобов’язана мати докази, достатні для пред’явлення звинувачення, ні в момент арешту, ні під час перебування заявника під вартою (див. Brogan and Others v. United Kingdom, judgment of 29 November 1988, Series A no 145-B, pp. 29-30, § 53). Також не обов’язково, щоб затриманій особі були, зрештою, пред’явлені звинувачення, або щоб ця особа постала перед судом. Метою попереднього тримання під вартою є подальше розслідування кримінальної справи, яке має підтвердити або розвіяти підозри, що є підставою для затримання (див. Murray v. the United Kingdom, 28 October 1994, Series A no. § 55). Однак вимога обґрунтованої підозри є важливим елементом гарантії від довільного арешту та затримання. Того факту, що підозри є сумлінними, недостатньо. Слова «обґрунтована підозра» означають наявність фактів або інформації, які могли б переконати об’єктивного спостерігача, що особа, можливо, вчинила злочин (див. Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom, 30 August 1990, Series A no. 182 , pp.16-17, § 32). Суд підкреслює у зв’язку з цим, що за відсутності розумної підозри особа не може бути заарештована або затримана з метою змусити її дати свідчення або свідчення проти інших осіб, або для виявлення фактів або інформації, які можуть служити для обґрунтування підозр щодо неї». Мова йде про затримання та попереднє тримання під вартою. Та і повний зміст абзацу протилежний за той, що надається при висмикуванні з нього деяких речень.

5). Рішення у справі «Brogan and others v. United Kingdom», п.53. «Завдання Суду полягає не в абстрактному розгляді оскаржуваного закону, а в тому, щоб розглянути лише обставини цієї справи. Той факт, що заявникам не пред’явили обвинувачень і не припровадили до суду, не обов’язково означає, що мета тримання їх під вартою не відповідала пункту 1 (с) статті 5. Як Уряд і Комісія вже зазначили, наявність такої мети необхідно розглянути окремо від питання її досягнення, і підпункт (с) пункту 1 статті 5 не передбачає як попередньої умови того, що для висунення обвинувачень поліція повинна була отримати достатні докази або під час арешту, або під час перебування заявників під вартою. Можливо, такі докази не можна було отримати або, з огляду на характер підозрюваних правопорушень, їх не можна було оголосити в суді, не ставлячи під загрозу життя інших. Немає підстав вважати, що поліційне розслідування в цій справі не було добросовісним або що метою взяття заявників під варту не було сприяння цьому розслідуванню за допомогою підтвердження чи розвіювання конкретних підозр, які, як Суд уже визнав, були підставою для їхнього арешту. Напевно, якби це було можливо, поліція висунула б обвинувачення і заявників було б припроваджено до встановленого законом компетентного органу. Отже, треба вважати, що арешт і тримання їх під вартою були здійснені з метою, передбаченою пунктом 1 (с)». Отже знов мова про затримання, тримання під вартою та збереження життя інших.

Практику ЄСПЛ не можна використовувати проти підозрюваного/обвинуваченого/засудженого. Саме це випливає з рішення Верховного Суду колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі 607/14707/17 провадження 51-2604 км 19: «Доводи прокурора в касаційний скарзі про необхідність застосування практики ЄСПЛ є важливим аспектом захисту прав людини, але в даному кримінальному проваджені зазначена в касаційній скарзі практика ЄСПЛ буде використовуватися не на користь засудженого, що може становити ризики для справедливості кримінального провадження в частині дотримання закону при отриманні доказів».

Також слід зазначити, що усі юридичні колізії тлумачаться на користь особи. Це слідує по-перше з практики ЄСПЛ. Так ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50−56) зазначив, зокрема, «що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення…, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією»… Крім того, п.6 ст. 9 КПК каже: «У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу». П.10 ч.1 ст.7 КПК каже, що кримінальне провадження повинне відповідати таким засадам як: «презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини». Визначення презумпції в КПК міститься в ст. 17. Так ч.3 ст. 17 КПК наголошує: «Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом», а п.4 ст.17 «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи». Також треба згадати і статтю 62 Конституції України: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Також слід згадати рішення ЄСПЛ «Вєра Фернандес-Уідобро проти Іспанії» п.108-114, де суд зазначив: «стаття 6 $1 Конвенції може бути визнана такою, що застосовуються до стадії досудового слідства». Та рішення ЄСПЛ «Шабельнік проти України» від 19 лютого 2009 року п. 52 («… вимоги ст. 6 (зокрема п. 3) можуть також бути застосованими ще до того, як справу направлено на розгляд суду…)».

На останок.

Доцільність не може бути більша за право. Не зрозуміло, коли з одного боку повідомляється підозра прокурорам, які підписували повідомлення про підозру учасникам Майдану, а з другого боку – підозра, це лише припущення. Що покладено в повідомлення про підозру «прокурорів майдану»: «ПРИЙНЯВ РІШЕННЯ ПРИТЯГНУТИ невинних осіб до кримінальної відповідальності, у той час, як у матеріалах кримінального провадження достатніх для цього доказів не було…», «….повідомлення про підозру здійснюється у випадках затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, погодив шляхом підписання надане йому як прокурору у кримінальному провадженні письмове повідомлення про підозру…». Як бути з цим? В цьому разі – «підозра також є лише припущенням, про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення», «стандарт «достатніх підстав (доказів) для підозри» є нижчим ніж стандарт «обґрунтованої підозри»», «на даній стадії досудового розслідування не є необхідним, щоб органом досудового розслідування було встановлено існування всіх елементів с кладу злочину», чи є злочином, за який передбачена відповідальність по ст. 372 КК України.

Також не зрозумілим є факт, коли кожен раз ти стикаєшся з новою версією КПК, з незрозумілими неіснуючими термінами: стандарт «достатніх підстав (доказів), стандарт «обґрунтованої підозри, розумна підозра, досудове розслідування і здійснюється саме з тією метою, аби встановити всі чотири елементи складу злочину, підозра – це припущення та інші. Для того, щоб не перетворювати адвокатуру в свідка правосуддя, можливо надати адвокатам нову версію КПК, з якої буде зрозуміло, наприклад, вище чи нижче розумна підозра за стандарт обґрунтованої підозри?

Також відчуваю занепокоєння за сильну половину людства. Якщо для повідомлення про підозру не є необхідним, щоб органом досудового розслідування було встановлено існування всіх елементів складу злочину, то скільки потрібно? Один досить? Тоді за наявності суб’єкта злочину можливо кожного чоловіка повідомити про підозру за ст. 152 КК України.

Автор: Семен Ханін
«АМБЕР, ЮК» керуючий партнер, адвокат, к.е.н., заслужений юрист України, член Правління ААУ

Постанова про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення є виконавчим документом, який підлягає виконанню в порядку ЗУ «Про виконавче провадження».

Для пред’явлення до примусового виконання постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю встановлені скорочені строки – 3 місяці з дня набрання нею законної сили (відповідно до ст. 12 ЗУ «Про виконавче провадження»).

Законодавством не передбачено зупинення строку пред’явлення постанови до примусового виконання у випадку її оскарження в судовому порядку.
Для добровільної сплати штрафу надано місячний термін (пункт 9 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 509 від 17.07.2013 року).

Органи Держпраці не зволікають з пред’явленням постанов про накладення штрафу до примусового виконання та після закінчення строку на добровільну сплату штрафу звертаються до органів державної виконавчої служби для стягнення суми штрафу в примусовому порядку.

Оскарження не зупиняє стягнення

У випадку, якщо особа у строк, встановлений КАС України, звернулася до адміністративного суду з позовом про скасування постанови про накладення штрафу, вбачалося б, що судді мають вважати такий штраф неузгодженим та таким, що не підлягає примусовому стягненню, однак на практиці це виглядає зовсім не так і тут починається саме цікаве.

В законодавстві України існують декілька положень (постанов) про застосування штрафів за певні види правопорушень (за податкові правопорушення, за порушення у сфері містобудівної діяльності), які містять норми про зупинення стягнення до набрання законної сили судовим рішенням щодо перевірки законності таких постанов.

Однак Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, не містить такої норми. А це дає безперешкодно право органу (якому) прямо надіслати Постанову про накладення штрафів виконавцю для початку виконавчих дій.

Виконавець миттєво виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, і одночасно виносить постанови про арешт грошових коштів на рахунках, арешт майна, оголошення в розшук та інші.

Однак законодавчо це не визначено, через що органи Держпраці та державні виконавці трактують це кардинально по-іншому та стягують штраф в примусовому порядку, незважаючи на те, що він оскаржується в судовому порядку.

Тому при зверненні до суду з позовом про скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість необхідно одночасно подавати заяву про застосування заходів забезпечення позову, а саме: зупинення стягнення на підставі постанови відповідного структурного підрозділу Держпраці про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість до набрання законної сили рішенням у цій справі.

І за це треба боротись сильно і безкомпромісно. Суди, особливо ОАСК, дуже повільно розглядає справи через непомірне навантаження на цей суд. Тому справу про оскарження постанови Держпраці можуть розглядати роками, а за цей час боржник, який насправді таким ще не визнаний, позбудеться свого майна.

В багатьох випадках суди відмовляють в задоволенні заяв про застосування заходів забезпечення позову, зазначаючи, що незастосування заходів забезпечення позову не призводить до порушення прав позивача, оскільки наявність відкритого виконавчого провадження не свідчить про порушення прав, до того ж суму сплаченого штрафу можна буде в подальшому повернути (звісно ж в разі отримання рішення про скасування постанови про накладення штрафу).

Такі доводи викликають багато питань та зрештою не є прийнятними, враховуючи, що при відкритті виконавчого провадження накладається арешт на всі рахунки, на все майно та транспортні засоби, що безумовно призводить до істотного порушення прав особи, вина якої в скоєнні правопорушення ще не доведена. В даному контексті ще постає питання чому державні виконавці на практиці накладають арешти на все майно, а не на конкретне майно, яке відповідає сумі штрафу та є достатнім для його покриття.

При розгляді заяв про забезпечення суди не беруть до уваги співмірність розміру штрафу до застосованих обмежень у виконавчому провадженні, не досліджують матеріальний стан позивача, можливість сплати штрафу.

Наведене безумовно свідчить, що своєчасне застосування заходів забезпечення позову в цій категорії справ є адекватним та необхідним заходом, який дозволить запобігти порушенню прав позивача.

Одне із останніх рішень суду апеляційної інстанції свідчить про початок формування позитивної практики щодо задоволення заяв про застосування заходів забезпечення позову, для прикладу це ухвала Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.06.2022 року по справі № 640/31944/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/104758451).

Однак, застосування заходів забезпечення позову є все ж допоміжним заходом, спрямованим на усунення законодавчих прогалин. А відтак існує необхідність у вирішенні не наслідків, а суті проблеми, тобто у невідкладному внесенні змін до законодавства в частині зупинення стягнення штрафу на час оскарження постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість.

Підготувала Кондратенко Т.М., адвокат АО «АФ «АКТІО»

В ухвалі слідчий суддя ВАКС зазначив наступне:

«Підозра – це процесуальне рішення прокурора, слідчого (за погодженням з прокурором), яке ґрунтується на зібраних під час досудового розслідування доказах та в якому формується припущення про причетність конкретної особі до вчинення кримінального правопорушення, з повідомленням про це такій особі та роз’ясненням її прав та обов’язків відповідно до чинного законодавства».

«Стандарт «достатніх підстав (доказів) для підозри» є нижчим ніж стандарт «обґрунтованої підозри». Для цілей повідомлення особі про підозру він передбачає наявність доказів, яке лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певнім кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення) і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри».

«Слідчим суддею також не приймається до уваги твердження стороні захисту про відсутність в діяннях Особа 1 суб’єктивної та об’єктивної сторони інкримінованого йому злочину, оскільки на даній стадії досудового розслідування не є необхідним: щоб органом досудового розслідування було встановлено існування всіх елементів с кладу злочину, який інкримінується підозрюваному, оскільки фактично досудове розслідування і здійснюється саме з тією метою, аби встановити всі чотири елементи складу злочину (суб’єктивна сторона, суб’єкт, об’єктивна сторона, об’єкт), а також встановити всі кваліфікуючи ознаки відповідного злочину».

Іноді в ухвалах судді до цього абзацу додають ще такий:

«Відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема, рішень “Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства” (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom), “Лабіта проти Італії” (Labita v. Italy), “Мюррей проти Сполученого Королівства” (Murray v. the United Kingdom), “Ільгар Маммадов проти Азейбарджану ” (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), “Нечипорук і Йонкало проти України” (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), наявність “обґрунтованої підозри” передбачає існування фактів та інформації, які могли б переконати об`єктивного спостерігача в тому, що ця особа могла вчинити злочин. Факти, які дають підставу для підозри, не мають бути такого ж рівня, як такі, що обґрунтовують засудження особи, тобто мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення».

Ці цитати – є дуже спірні сентенції, а вибірки з рішень ЄСПЛ зібрані дуже тенденційно.

Припущення – це судження, для якого не має на разі доведення. Визначення терміну підозра відсутнє у КПК України. Повідомлення особи про підозру – не може бути припущенням. Так ч.1 ст.2 КК України «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом». Пункт 3 ч.1 ст.276 КПК зазначає, що повідомлення про підозру здійснюється у випадку: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення». Тобто для повідомлення особи про підозру має бути склад кримінального правопорушення та достовірні, належні, допустимі, а в сукупності достатні докази для повідомлення особи про підозру. Тобто для повідомлення особи про підозру як мінімум треба мати в наявності: суб’єктивну сторону злочину, суб’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину, об’єкт злочину, та достатні докази для підтвердження наявності цих елементів складу злочину. Захист, між іншім, розуміє різницю між повідомленням про підозру та обвинуваченням (п. 13 ч. 1 ст. З КПК України обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом), та це ніяк не перетворює підозру лише в ймовірне судження, припущення.

Положення ст. 276 та п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України вказують на те, що під час розгляду скарг на повідомлення про підозру предметом перевірки слідчого судді є склад кримінального правопорушення та достовірні, належні, допустимі, а в сукупності достатні докази для повідомлення особи про підозру, та питання дотримання процесуального порядку вручення повідомлення про підозру. Твердження, що «існування достатніх підстав (доказів) для цілей повідомлення особі про підозру передбачає наявність доказів, які лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення) і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри» – ніяк не узгоджується з положеннями ст. 276 та п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, та є лише вільним роздумом на тему КПК.

Практика ВАКС посилається на рішення «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28.10.1994 р. Рішення саме з такими реквізитами взагалі не існує. Дійсно, є низка рішень ЄСПЛ, де суд визначає термін «обґрунтована підозра». Наприклад, справа «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 р. п. 175: «…термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення…». До такого ж висновку дійшов ЄСПЛ у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.08.1990 р., «Кавала проти Туреччини» від 10.12.2019 р. (п. 126-128) та ін. Саме з них слідчий суддя виписав: «Для цілей повідомлення особі про підозру він (стандарт «достатніх підстав (доказів) для підозри) передбачає наявність доказів, які лише об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним кримінальним правопорушенням (демонструють причетність до його вчинення), і вони є достатніми, щоб виправдати подальше розслідування для висунення обвинувачення або спростування такої підозри».

У КПК ніде і ніколи не згадуються стандарти доказування, стандарт «обґрунтованої підозри», стандарт «достатніх підстав (доказів)». Що до рішень ЄСПЛ, наприклад рішення ЄСПЛ у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти сполученого Королівства» від 30.08.1990. Таке рішення існує. Заявники були затримані в Північній Ірландії поліцейським, який мав законне повноваження (з того часу скасоване) затримувати на термін до 72 годин будь-яку особу, підозрювану ним в тероризмі. Суд постановив, що мало місце порушення статті 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції, встановивши, що надані докази були недостатніми для того, щоб об’єктивно визначити «обґрунтовану підозру» для арешту. Також у рішенні стверджується, що ««обґрунтована підозра» у скоєні кримінального правопорушення передбачає наявність фактів або інформації, які б могли переконати об’єктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити злочин». Якщо це рішення, наприклад читати, а не висмикувати з нього цитати, то зрозуміло, що мова йде про обґрунтованість затримання особи (обґрунтованість підозри в момент затримання), а не обґрунтованість підозри в розумінні п.3 ч.1 ст.276 КПК України, де наявність достатніх доказів для підозри є обов’язковим.

Таке правосуддя, на мій погляд, перетворює адвокатуру на свідка неправосудних рішень, який тільки легітимізує своєю присутністю процес.

Автор: Семен Ханін
«АМБЕР, ЮК» керуючий партнер, адвокат, к.е.н., заслужений юрист України, член Правління ААУ

За повідомленням Офісу Генерального прокурора, насьогодні зареєстровано:

✔️ 1 574 злочинів агресії та воєнних злочинів;
✔️68 підозрюваних (представники військово-політичного керівництва РФ);
✔️1 062 злочинів проти національної безпеки;

Встановлено, що Російська агресія забрала життя 103 дітей. Поранено 113 дітей.

Якщо ти став свідком воєнного злочину надсилай фото, відео та матеріали на сайт https://warcrimes.gov.ua

Задокументовані докази використовуватимуться для кримінального переслідування причетних до злочинів відповідно до українського законодавства у Міжнародноиу кримінальному суді в Гаазі та спеціальному трибуналі після його створення.

За останні роки Національна академія аграрних наук України (НААН) з регулярною періодичністю потрапляє у різного роду скандали.

Почалось все у 2017 році, коли журналісти Віталій Кравченко і Максим Мордовцев у своїй статті «Академіки-латифундисти» персонально звинуватили президента НААН Ярослава Гадзало у незаконному, щорічному привласненні 120 млн. доларів США від «тіньової» оренди наукових земель. Потім, у 2019 році з’явилось не менш гучне розслідування «Схем» – коли стало відомо про так звану справу розкрадання земель НААН України (кримінальне провадження за фактом незаконного відчуження в інтересах приватних осіб 15 га державних земель, що мали статус особливо цінних та повинні використовуватися виключно з дослідницькою метою). За повідомленням НАБУ обвинувальний акт стосовно 9 осіб скеровано до Вищого антикорупційного суду для розгляду по суті. Втім, сам факт наявності кримінальної справи аж ніяк не вплинув на президента НААУ Ярослава Гадзала, який й нині очолює Академію.

І це на тлі того, що навіть перша сторінка результатів пошуку в ГУГЛ видає не менш яскраві заголовки, на кшталт: “Нові обличчя” НААН: на Житомирщині розгорівся скандал через непризначення на посаду протеже ексрегіонала Рижука, Національна академія аграрних наук України проводить незаконний конкурс на директора дослідного підприємства імені Кутузова, ДБР викрило схему незаконного відчуження 1500 га цінних земель НААН України, Президент Національної академії аграрних наук обвинувачується у вимаганні 4 млн грн тощо.

Втім, все це можна було б вважати «підступним кроком» з боку агрохолдингів або «замовленням» з боку конкурентів, якби Академія вражала на ниві наукових здобутків.

Але й тут – промах. Західні експерти в рамках проектів з передачі досвіду реформ неодноразово відзначали необхідність реформування НААНУ, яка постраждала від погіршення ресурсної бази та значної ізоляції від міжнародного наукового співтовариства. Крім того, ними було продемонстровано, що система досліджень в рамках НААНУ потерпає від сумнівних практик управління, застарілої інфраструктури і, як наслідок, низької ефективності в плані задоволення потреб реального сектору економіки…

На питання, чому так відбувається, може пролити світло дослідницька розвідка ГО «Центр викривачів корупції», яких зацікавило призначення в кінці січня 2022 року на посаду очільника Інституту водних проблем та меліорації такого собі Яцюка Михайла Васильовича (на фото). З наказом можна ознайомитись за посиланням https://drive.google.com/file/d/1KDxiXAo9uo84iNYU4V1yEE6krI_oXALx/view

Підписаний наказ паном Ярославом Гадзалою. Хоча автору статті й цікаво було б дізнатись, якими мотивами він керувався, коли підписував наказ (бо й до самого нового директора, й до Конкурсної комісії виникає чимало запитань), але висновки вже нехай читач зробить самостійно.

В мережі легко віднайти біографію пана Яцюка М.В., в якій одразу дивує декілька моментів:

1. стрімка кар’єра Яцюка М.В.: з посади начальника управління (а попервах відділу) контролю та зв’язків з громадськістю Держводгоспу (період 2003-2008 років) до посади заступника Голови Державного комітету України по водному господарству (2010 рік), а згодом й до першого заступника Голови Державного агентства водних ресурсів України (2011 рік);

2. дивний проміжок часу, протягом якого Яцюк М.В. ніде не працював взагалі (10.2014 – 03.2015);

3. і врешті-решт, не менш дивна кар’єра науковця, який усе життя був чиновником, і за підручники брався лише у часи студентства (з 03.2016 по січень 2022 року – заступник директора з наукової роботи Інституту водних проблем і меліорації НААН).

Тепер детальніше, що саме і чому дивує.

На сайті «Українська правда» в новині від 23 вересня 2014 року під назвою «Чиновника, який укріплював берег Межигір’я, посадили під домашній арешт» віднаходимо інформацію про те, що протягом 2011-2012 років було безпідставно виділено бюджетні кошти у розмірі понад 24 млн грн на проведення берегоукріплення Київського водосховища у районі с. Нові Петрівці біля резиденції Віктора Януковича «Межигір’я». “Державні гроші були витрачені не зважаючи на те, що найбільшого руйнування на той час зазнавала берегова лінія Кременчуцького та Каневського водосховища”, – йшлося у повідомленні. Згодом підтвердження про те, що ця справа триває, було віднайдене й на сайті Київської обласної прокуратури із зазначенням того, що апеляційний суд залишив в силі рішення щодо відсторонення Голови Держагентства водних ресурсів України від посади.

Втім, нас більше цікавить ось ця фраза з повідомлень того періоду: «12 вересня поточного року прокуратурою Київщини повідомлено про підозру у зловживанні владою першому заступнику голови Держводагенства, який безпосередньо погодив виділення вказаних коштів на берегоукріплення». А першим заступником станом на вересень якраз і був герой нашого розслідування Михайло Яцюк (звільнений у жовтні 2014 року). Неофіційні джерела, наближені до МВС, твердять, що вищезгадана кримінальна справа проти Яцюка була не поодинокою. Більш того слідчі навіть оголошували його в розшук – 2015 року.

Втім, про результати резонансних розслідувань наразі дізнатися не вдалось. Тому до Київської обласної прокуратури був надісланий запит з наступними питаннями:

– Яким є номер справи (та\або номер кримінального провадження, та \або номер запису до ЄРДР), в якій фігурує тодішній перший заступник голови Держводагенства?

– На якій стадії перебуває (та\або чим завершилось) розслідування по справі?

– Чи відповідає дійсності інформація, що Яцюк М.В., перебуваючи в статусі підозрюваного по справі, зазначеній у зверненні, переховувався від слідства?

Відповідь буде надрукована відразу після того, як її отримаємо від прокуратури.

Однак значно цікавішою виявилась реакція на розслідування з боку Національної академії аграрних наук.Справа в тому, що на сайті Інституту водних проблем та меліорації є документ під назвою Оголошення про конкурс на зайняття посади директора Інституту водних проблем і меліорації НААН, датований 10 листопада 2021 року.

А вже через 7 днів, тобто 17 листопада, на сайті Окружного адміністративного суду Києва з’являється ухвала про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі за позовом Михайла Яцюка до … Національної академії аграрних наук України, Конкурсної комісії з проведення конкурсу на посаду керівника наукової установи Національної академії аграрних наук України та Інституту водних проблем і меліорації Національної академії аграрних наук України. Підстава – незаконність проведення конкурсу (справа за №640/28596/21).

Окрім іншого на сайті Судової влади можна віднайти й інформацію про те, що ж саме хотів заборонити Михайло Яцюк: «Заборонити Національній академії аграрних наук України та Конкурсній комісії з проведення конкурсу на посаду керівника наукової установи Національної академії аграрних наук України вчиняти певні дії, а саме – оголошувати конкурс на заміщення вакантної посади директора державної наукової установи – ІВПіМ НААН до прийняття рішення в даній адміністративній справі».

І що більш дивно – з того часу жодного нового засідання в суді не було, бо позивачу це раптом стало нецікаво. Натомість вже 17 січня 2022 року, незважаючи на наявність судового спору, Я.Гадзало оголошує про проведення конкурсу на посаду директора Інституту, що й було зроблено 25 січня (з двох кандидатур переміг Яцюк М.В.).

І вже зовсім по-дикунські виглядає той факт, що кандидат на публічну посаду й досі знаходиться в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади” (так званий Люстраційний реєстр, де Яцюк М.В. знаходиться під №630).

Тим більше сам кандидат дуже добре розумів, наскільки це боляче битиме по його можливостях обратись будь-куди, бо ще 30 вересня 2021 року подав ще один адміністративний позов, тільки тепер вже до Мінюсту з вимогою виключити його з Люстраційного реєстру (справа №640/27281/21).

Тож Яцюк М.В. й досі лишається люстрованим чиновником.

До речі, самі співробітники інституту не під запис говорять, що їм добре відомо, хто «привів» Яцюка М.В. «гризти граніт науки», коли той побивався через втрачену кар’єру чиновника. Ним виявився … попередній очільник Інституту – Михайло Ромащенко (так би мовити підшукав собі «достойну» заміну). За наявними даними пан Ромащенко до кримінальної відповідальності не притягувався, але у 2016 році притягувався до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.41 КУпАП (порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці).

Але повернімось до нового директора. Існує добре аргументоване припущення, що саме схилило шальки терезів на користь люстрованого чиновника, який так добре робив кар’єру в часи Януковича.

Йдеться про дуже коштовний інвестиційний проект щодо реалізації проекту будівництва багатоквартирної забудови на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного землекористування Інституту водних проблем і меліорації НААН за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 37 (переможець проекту ТОВ «Будівельна компанія «Інтергал-Буд»). Ця забудова (йдеться про «ЖК «Голосіївський», за цією ж адресою) настільки «цікава» усім фігурантам цієї статті, що вони вирішили домовитись «полюбовно» – без судів та реєстрів.

І так, це не просто декілька квартир для робітників Інституту (що вже цікаво), але два 25-поверхових будинки! Про вартість «зацікавлення» кожен здогадається сам. І дуже вже хочеться дочекатись інформацію про те, скільки квартир в цих новобудовах дістанеться різним яцюкам, ромащенкам та гадзалам або їх родичам.

Саме будівництво є не менш скандальним, кому цікаво – можна переглянути ось це розслідування, яке провели “Наші гроші”, зауважимо лише одне: “Відповідно до Генплану м. Києва ділянка належить до комунально-складської території, де будівництва житла не дозволяється”. Але як ми вже бачимо, в НААН та водному інституті на такі дрібниці уваги зазвичай не звертають.

В самій Академії, до речі, могли легко прокоментувати цю ситуацію (ми б надрукували її повністю). Однак там у відповідь на інформаційний запит лише надіслали лаконічне «Направте, будь-ласка, підписаний документ (підпишіть ЕЦП). Дякуємо». Теоретично, звичайно, можна було б використати електронний цифровий підпис бухгалтера, але ж таке оформлення інформаційного запиту не передбачене жодною нормою Закону України «Про інформацію», і у пресслужбі Академії про це не могли не знати. Просто не схотіли нічого відповідати.

А значить, наше припущення є абсолютно логічним. І «улюблений меліоратор Януковича» поставлений очолювати Інститут саме з метою «правильного» освоєння коштів під час будівництва та реалізації нерухомості.

Тому зовсім не здивуємось, якщо негативні дописи щодо Національної академії аграрних наук й далі будуть поширюватись в мережі Інтернет.

Іван Правдін
Джерело

Автор: Тетяна Даниленко, адвокат,
керівник Адвокатського бюро «Тетяни Даниленко»

Останні роки в Україні явище дитячої агресії у закладах освіти стало надто поширеним. Значним кроком до врегулювання ситуації зі сторони держави було прийняття Закону «Про протидію булінгу», що набув чинності 19.01.2019 року.

Втім, оскільки Закон приймався поспіхом, залишились неврегульованими ряд питань:
– щодо визначення заходів протидії явищу булінгу (цькування) в дитячих закладах оздоровлення та відпочинку, вищих навчальних закладах (щодо неповнолітніх студентів), закладах фізичної культури та спорту;
– організації безпечного середовища оздоровлення та відпочинку дітей;
– прав батьків та обов’язків працівники дитячого закладу оздоровлення та відпочинку при виявленні фактів булінгу (цькування) стосовно дітей, які перебувають у цих закладах.

Окрім цього, виникла необхідність внести зміни до законодавства про вищу освіту в частині закріплення положень щодо протидії булінгу, з метою захисту прав неповнолітніх студентів, які можуть стати жертвами цькування у закладах вищої освіти. З метою врегулювання вищезазначених прогалин та з метою захисту від булінгу дітей під час оздоровлення, в культурних та мистецьких навчальних закладах до ВРУ внесено проект Закону України № 6393 від 06.12.2021 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства щодо протидії булінгу (цькуванню)».

Законодавчі ініціативи, які пропонуються народними обранцями загалом мають позитивно вплинути на покращення умов та безпеки навчального процесу у всіх закладах освіти, де навчаються; відпочивають та проводять дозвілля неповнолітні діти.

Тож поняття булінгу пропонують розширити та визначити як – діяння (дії або бездіяльність) учасників освітнього процесу, учасників процесу оздоровлення та відпочинку дітей, учасників спортивних змагань та (або) навчально-тренувальних зборів, закладів охорони здоров′я, дитячих закладів оздоровлення та відпочинку, закладів культури і мистецтва, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій, що вчиняються стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи та (або) такою особою стосовно інших учасників освітнього процесу, учасників процесу оздоровлення, лікування та відпочинку дітей, учасників спортивних змагань та (або) навчально-тренувальних зборів, культурної та мистецької освіти, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого.

На працівників дитячих закладів покладуть обов’язок повідомляти керівництво дитячого закладу про факти булінгу стосовно дітей, які перебувають у цих закладах. Окрім того, діти самі зможуть звернутись із заявою про випадки булінгу (цькування) щодо них до керівника закладу. Останній зобов’язаний буде розглянути заяву, вжити заходи реагування, забезпечити надання соціальних та психолого-педагогічних послуг особі, що постраждала чи стала свідком цькування. Після чого, невідкладно у строк, що не перевищує однієї доби повідомити про такий випадок уповноважені підрозділи органів Національної поліції України та Службу у справах дітей, з метою проведення розслідування і вжиття заходів щодо припинення насильства.

Наразі за булінг або приховування випадків булінгу педагогічним, науково-педагогічним, науковим працівником, керівником або засновником закладу освіти передбачена адміністративна відповідальність.

Указом Президента України від 25.05.2020 р. № 195/2020 схвалена Національна стратегія розбудови безпечного і здорового освітнього середовища у новій українській школі, відповідно якої, безпечне і здорове освітнє середовище – сукупність умов у закладі освіти, що унеможливлюють заподіяння учасникам освітнього процесу фізичної, майнової та/або моральної шкоди.

Відповідно ст. 29 ЗУ “Про освіту”, керівник закладу освіти забезпечує створення у закладі безпечного освітнього середовища, вільного від насильства та булінгу (цькування) у тому числі:
– розробляє, затверджує та оприлюднює план заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу (цькуванню) в закладі освіти;
– розглядає заяви про випадки булінгу (цькування) здобувачів освіти, їхніх батьків, законних представників, інших осіб та видає рішення про проведення розслідування;
– скликає засідання комісії з розгляду випадків булінгу (цькування) для прийняття рішення за результатами проведеного розслідування та вживає відповідних заходів реагування;
– забезпечує виконання заходів для надання соціальних та психолого-педагогічних послуг здобувачам освіти, які вчинили булінг, стали його свідками або постраждали від булінгу (цькування);
– повідомляє уповноваженим підрозділам органів Національної поліції України та службі у справах дітей про випадки булінгу (цькування) в закладі освіти;
– здійснює інші повноваження, передбачені законом та установчими документами закладу освіти.

Щодо прозорості діяльності закладів освіти у сфері булінгу, то ст.30 ЗУ “Про освіту” передбачає, що в закладі освіти мають бути розроблені та оприлюднені:
– правила поведінки здобувача освіти в закладі освіти;
– план заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу (цькуванню);
– порядок подання та розгляду (з дотриманням конфіденційності) заяв про випадки булінгу в закладі освіти;
– порядок реагування на доведені випадки булінгу (цькування) в закладі освіти та відповідальність осіб, причетних до булінгу (цькування).

Новим законопроектом передбачено надання прав батькам або законним представникам дитини на звернення до керівництва закладу щодо випадків булінгу стосовно дитини, відповідно до якого їм має бути забезпечено повне та неупереджене розслідування. Проте насамперед надзвичайно важливим є небайдужість батьків до своєї дитини і постійне відстежування ситуації – настрою, стану дитини, яка задіяна в освітньому процесі. Це з великим відсотком вірогідності може допомогти вчасно виявити ознаки насилля щодо дитини та припинити його. Цькування в школі має надзвичайно негативні наслідки в майбутньому, залишаючи психологічні травми на все життя, що в подальшому може виражатися в неспроможності батьків, які в дитинстві зазнали булінгу, будувати повноцінні відносини з іншими людьми та виховувати власних дітей.

Враховуючи наведене, очевидно, що законодавство у даній сфері потребує удосконалення. Учні, студенти вишів та педагогічні працівники потребують такого стану освітнього середовища, в якому вони відчуватимуть фізичну, психологічну, інформаційну та соціальну безпеку, комфорт і благополуччя, що максимально забезпечить збереження та зміцнення здоров’я підростаючого покоління.

Наразі Кримінальним кодексом України встановлено покарання за розбещення неповнолітніх (ст.156), що передбачає обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років; у разі вчинення таких дій щодо малолітньої дитини або якщо ці дії вчинені членами сім’ї або близькими родичами, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого, караються позбавленням волі на строк від 5 до 8 років.

Злочини щодо статевої недоторканності неповнолітніх та малолітніх осіб передбачені також ст. ст. 149; 152 ч. 4; 153 ч. 4 ; ст. 155;156-1 КК України. Відповідальність за зґвалтування малолітньої дитини від 10-15 років ув’язнення. За насильницькі дії сексуального характеру в середньому відбувають покарання від 5 до 8 років.

Але, як показує судова практика, особа, яка схильна до педофілії, як правило відбувши покарання, скоює новий злочин.

Перебування за гратами лише на певний час ізолює зловмисника від суспільства. Тож нікого не дивує, що біля дитячих майданчиків, освітніх закладів, тощо можна побачити непоодиноких осіб, що намагаються вступити з дітьми в контакт для реалізації своїх власних хворобливих злочинних намірів.

На законодавчому рівні явище педофілії намагались вирішити шляхом запровадження хімічної кастрації. Відповідно до Закону №6449 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за злочини, вчинені стосовно малолітньої особи, неповнолітньої особи, особи, яка не досягла статевої зрілості”, передбачалось покарання у виді примусової хімічної кастрації, що полягала у примусовому введенні засудженому антиандрогенних препаратів, що складаються з хімічних речовин та мають зменшити лібідо і сексуальну активність.

Але, нажаль, Президент України Володимир Зеленський ветував закон про хімічну кастрацію педофілів, за який проголосували нардепи ще у 2019 році. Тому на сьогодні зміни у Кримінальний кодекс щодо примусової хімічної кастрації за злочини, вчинені щодо малолітніх, неповнолітніх та осіб, які не досягли статевої зрілості, не внесені. Це означає, що кардинально ситуація щодо попередження та зменшення числа злочинів відносно дітей не зменшиться.

Але, я особисто схиляюсь до думки, що до даного питання законотворці ще повернуться, адже такий вид покарання буде більш ефективним. Це показав успішних досвід інших держав: США, Франції, Німеччини, Росії тощо. Однак маленький крок до профілактики злочинів у сфері сексуального насильства над дітьми все ж державою зроблено.

16 січня 2020 року набув чинності Закон № 409-IX щодо впровадження Єдиного реєстру осіб, засуджених за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої чи малолітнього, та посилення відповідальності за злочини, вчинені проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої чи малолітнього.

В Україні в тестовому режимі запустили й почали наповнювати реєстр педофілів. Відтак до нього потраплять особи засуджені за такі злочини на підставі обвинувального вироку суду, який набрав законної сили. До реєстру дані про засуджену особу вносяться на підставі ухвали суду за місцем проживання такої особи або місцем відбування нею покарання за клопотанням прокурора. Правом доступу до відомостей, що містяться у реєстрі, окрім працівників правоохоронних органів також наділені керівники закладів освіти, охорони здоровʼя чи інших установ, які наглядають за дітьми, надають їм медичні, навчальні та соціальні послуги. За зверненням останніх до Мін’юсту вони мають можливість отримати інформацію відносно працівників, яких наймають на роботу до цих закладів.

Це дійсно важливий крок, який надасть змогу убезпечити перебування дітей у дитячих закладах, адже особи, що схильні до педофілії намагаються бути найбільш наближені до дитячого середовища.

Автор: Тетяна Даниленко, адвокат
(керівник Адвокатського бюро «Тетяни Даниленко»)

Ось вже декілька тижнів як на сайті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) в.о. начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області зазначений Михайло Сувало, хоча всім, хто працює в цій сфері, відомо, що тривалий час цю посаду обіймала Марина Прилуцька.

За повідомленням ІА Борг.Експерт, Марина Прилуцька – не новачок у виконавчій службі, більше того, з 6 березня 2019 року згідно Указу Президента №58/2019 вона є Заслуженим юристом України. Між тим ані про перехід на нову посаду, ані про інші трудові аспекти “зникнення” М.Прилуцької з радарів держслужби в ЗМІ знайдено не було.

Натомість на сторінці Фейсбук самої М.Прилуцької з’являється дивний пост, датований 12 липня, а саме: “Лаконічний пост на тему: “Як захиститись від злочинного тиску?” Переконливо та відповідально заявляю про те, що володію громадянством лише однієї країни (для тих, хто не зрозумів – Україна). Раджу утриматись від передчасних висновків, а тих, хто робить безпідставні заяви – чекає відповідний позов до суду. Сподіваюсь на вашу обачність, але як то кажуть, si vis pacem, para bellum».

Не менш лаконічною, але й не менш цікавою стала відповідь з Міністерства юстиції на запит ІА «Борг.Експерт».

У відомстві зазначили, що «наказом Міністерства юстиції України від 09.07.2021 №1560/к було звільнено заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції – начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). Звільнення відбулось на підставі листа Служби безпеки України та відповідно до пункту 2 частини першої статті 84 Закону України «Про державну службу», – встановлення факту наявності у державного службовця громадянства іноземної держави або набуття державним службовцем громадянства іноземної держави під час проходження державної служби».

За неофіційними даними, можна припустити, що йдеться про набуття російського громадянства на території Криму. Але достеменними даними з цього приводу редакція не володіє.

Очевидно тільки, що лише «чорною міткою шпигуна» в трудовій книжці цей кейс зі звільненням чиновниці ДВС не завершиться. Не виключені й судові спори, як теє, власне, й анонсувала у себе на сторінці сама Марина Прилуцька.

У світі бізнесу є деякі базові правила, які є незмінними незалежно від географії та часу їх застосування. Зокрема, у разі, коли інституційний або приватний інвестор розміщує свій капітал у певний актив, у нашому випадку в українську економіку, він керується не тільки такими очевидними принципами як прибутковість та податкове навантаження, але й так званою толерантністю до ризику. Або іншими словами – рівнем корупції та наявністю принципів верховенства права в країні. Зазвичай, в Україні на теоретичному рівні говорять про боротьбу із першим та наявність другого, але практика показує, що не все так однозначно.

Наприклад, все більш токсичною стає справа, у якій «Сканія Україна» (український підрозділ шведського виробника вантажівок) намагається вибороти справедливість в судовому порядку, позиваючись проти фірми «Журавлина».

Перебуваючи у постійному фокусі уваги ЗМІ, ця справа вже не тільки відома в коридорах влади, але й набула розголосу в дипломатичних установах. Ще в січні 2021 року народний депутат Галина Янченко заявила, що «справа інвесторів зі Scania перебуває на особливому контролі парламентської Спецкомісії з питань захисту прав інвесторів. Згодом інвесторів запрошували на засідання ТСК, де вони ще раз підтвердили абсурдність ситуації, в яку вони потрапили, судячись з Журавлиною.

Про підвищений інтерес до справи заявив і Надзвичайний та повноважний посол Королівства Швеція Тобіас Тіберг, в квітні 2021 року заявивши про те, що «ситуація навколо Scania не додає ентузіазму шведським інвесторам». Слід розуміти, що дипломати до останнього намагаються уникати будь-яких коментарів щодо справ, судовий розгляд яких ще не завершено. Але вочевидь, у шведів просто увірвався терпець. Вони банально не розуміють, як не складний з точки зору права спір може тягнутись дев’ять років (якщо аналізувати усі суди усіх інстанцій). А тим більше як реагувати на той факт, що в одному з найбільш резонансних аспектів цього протистояння – свавільному рішенні судді Світлани Чонгової – вже півроку не можуть поставити крапку у Північному апеляційному господарському суді.

Для читачів, що вперше читають про цей кейс, коротко нагадаємо суть справи.

Шведська компанія Scania, яка входить у групу Volkswagen, представлена в Україні з 1993 року, працює через офіційного дистриб’ютора (дочірню українську компанію ТОВ “Сканія Україна”) та мережу дилерів. За останні 12 років роботи Scania сплатила в Україні податків на майже 100 мільйонів євро. З одним з дилерів, ТОВ “Фірма Журавлина”, Scania вирішила розірвати відносини ще у 2012 році. Причиною стали не дотримання українською компанією умов договору про співпрацю. Дилера “спіймали” на використанні не оригінальних, а також б/у деталей під час ремонту автомобілів Scania. Про розірвання відносин шведська компанія офіційно повідомила ТОВ “Фірма Журавлина. Однак, остаточно припинити їх вдалося лише у судовому порядку в 2017-му. Минуло два роки, і вже екс-дилер звернувся до суду та зажадав від Scania компенсацій. За нібито “втрачену вигоду” та, начебто, не продані з вини шведської компанії автомобілі та ненадані послуги. Екс-дилер оцінив свої “претензії” у 123 млн грн. І суддя Чонгова задовільнила ці претензії без жодних на те підстав та без жодних доказів.

Як зазначає Scania, вимоги про стягнення з великого міжнародного інвестора сотень мільйонів гривень ґрунтувалися не на платіжних документах, а на самостійно вигаданих ТОВ “Фірма Журавлина” розрахунках. Юристи уважно вивчили рішення суду, знайшли там безліч порушень. Починаючи від визнання допустимими доказами документів, які були складені позивачем самостійно, а також відсутності аргументації позиції суду в мотивувальній частині судового рішення. ЗМІ відверто писали, що складається враження, що суддя Чонгова приймала його “як в останній раз” в прямому і переносному значенні, адже це її рішення стало останнім у її кар’єрі – за кілька днів вона офіційно вийшла на пенсію.

Апеляційна інстанція швидко взяла цю справу до перегляду, але потім забуксувала. Перенесення справи раз-по-раз (з різних причин – карантинні обмеження, клопотання сторін, відпустки, лікарняні тощо). Були ці причини вигаданими чи реальними – судити не будемо, бо справа хоч і поволі, але слухалась. Рішення мало бути ось-ось винесеним.

І раптом – все з початку. 5 травня 2021 року в Реєстрі судових рішень з’являється ухвала Північного апеляційного господарського суду у справі № 918/914/19, з якої стає відомим про наступне: «Розпорядженням керівника апарату від 28.04.2021 у зв`язку з перебування головуючого судді Ткаченка Б.О. на лікарняному справу №918/914/19 передано головуючому судді Коробенко Г.П., судді: Кравчук Г.А., Козир Т.П. За вказаних обставин, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями “Сканія Україна” на рішення Господарського суду Київської області від 21.09.2020 у справі № 918/914/19 підлягає розгляду спочатку колегією суддів у визначеному протоколом від 28.04.2021 складі».

18 травня 2021 судді будуть знову заслуховувати усі аргументи сторін. Чи нормально це? Навряд чи, адже тактика і позиція сторін у справі була очевидною і зрозумілою останні півроку. Сторона «Сканія Україна» наводила юридичні обгрунтування та докази у справі, а сторона «Журавлини» – «завалювала» суд безпідставними клопотаннями та здійснювала процесуальну диверсію, а щодо суті позову висловлювалась просто: «Ми не звертаємо увагу на всі ваші доводи, бо ми праві, і все тут. Тому давайте нам наші гроші». Це звичайно, вільний переказ, але загальне враження саме таке.

Що буде далі? Чи будуть «нові» судді слухати справу так само довго чи спробують пришвидшити – не відомо. Так само не відомо, чому новий склад суддівської колегії не вдалось підібрати від час першого автоматичного розподілу (доводилось повторно проводити цю процедуру). В інвестора все ще вірять в справедливість українського правосуддя, але надії на це все менше.

Як відомо, обов’язком справедливого судді є розгляд справи в розумні строки (п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Ця вимога пов’язана із самою суттю і змістом поняття «дія закону в часі», загальним поняттям про постійне оновлення позитивного права. Відомо, що суспільні відносини змінюються, і це викликає потребу в їхньому іншому законодавчому забезпеченні. Така ж ситуація із судовим рішенням, яке виноситься з невиправданою затримкою, адже із часом воно втрачає практичний зміст для суб’єкта процесу. Тяганина у справі — це «сутінки справедливості», коли її встановлення, або «світанок», не настає, тобто відбувається накладення «сірого на сіре». Очікування права, його захисту, що тривалий час не відбувається, призводить до того, що правосуддя породжує відчай, безнадійність, зневіру в справедливості судді.

Україна це має зрозуміти як можна швидше, бо Сканії є куди «вирватись» із цих сутінок, а нам, на жаль, ні. І це вже навіть не питання іноземних інвестицій, а банального виживання.

Іван Правдін

Ось вже декілька років правоохоронними органами розслідується гучна справа про різні “схеми” з віп-автівками, у якій начебто замішані різні українські політики. Але нові факти доводять, що не все так однозначно.

Для того щоб довго не розписувати основну інформацію, вже висвітлену у ЗМІ, радимо переглянути ось такі посилання:
– https://zakarpattya.net.ua/News/199848-Pravookhorontsi-nazyvaiut-orhanizatorom-skhemy-makhinatsii-z-VIP-avto-syna-eksholovy-KS-Stryzhaka-a-Churyla-–-uchasnykom
– http://www.mukachevo.net/ua/news/view/961176
– https://www.pravda.com.ua/news/2020/02/26/7241799/
– https://thepage.ua/ua/news/pravoohoronci-rozkrili-shemu-nezakonnogo-prodazhu-elitnih-avto-yiyi-ocholyuvav-sin-eskgolovi-ksu–zmi

Хоча інформація, яка розкрита у цих публікаціях, не є повною та достовірною.

Суть полягає в тому, що дана махінація продовжує діяти та приносити шкоду людям, які постраждали через неї (а більшість постраждалих це люди – мешканці Західної України), а отримають кошти із даної ширми двоє – громадянин Чехії Мар’ян Куріш, котрий і є засновником даної махінації (і чудово себе почуває) і громадянинка Росії Вікторія Савіна, dat. nar. 21. června 1980 (https://www.facebook.com/viktoria.savina.92), котра виступає лише в ролі фіктивного представника компанії і отримує свої дивіденди в немалому розмірі, та за їхній рахунок проживає на території Іспанії.

https://or.justice.cz/ias/ui/rejstrik-firma.vysledky?subjektId=903026&typ=UPLNY

Компанія (фірма), через яку проводились аферистична діяльність і досі працює, на території Чехії, це – Fors Trade s.r.o.
http://www.forstrade.cz/

І ось, ЗАСНОВНИК даної афери, фактичний власник фірми Fors Trade s.r.o. (а не на документах) пан Marian Kuriš

В соціальних мережах не має жодної фотографії, лише вдалося виявити 1 сторінку в FB – завдяки якій можна встановити зв’язок між цими двома особами… https://www.facebook.com/marian.kuris.3

Отже, вже більше року афера продовжує діяти і збагачує злочинців за чужий рахунок (за рахунок громадян України), постраждалі не знають, куди звертатись щоб змогти отримати шанс на повернення коштів. Дана ситуація також причиняє незручності для громадян із сторони державної митниці, адже автомобілі були зареєстровані в Чехії.

Проблематика даної статті полягає в тому, що ошукані українці не знають, куди звертатись, а вся діяльність даної схеми працює і надалі, адже як стверджує поліція і правоохоронні органи бездіють, а фактично все рішення полягає в компанії Fors Trade і організатором злочинної схеми Marian Kuriš.