У кремлівській зовнішній політиці дедалі більше каналів. Ушаков репрезентує дипломатичний контур президента, Дмитрієв — переговорників нового типу, Патрушев — силову логіку. А патріарх Кирил намагається закріпити за церквою особливе право говорити з владою мовою історії та цивілізації.
У Кремлі давно існує неписане правило: значення чиновника визначається не лише його посадою, а й тим, наскільки коротким є шлях від нього до Путіна.
У цьому сенсі особливо цікава постать Юрія Ушакова. Він не міністр і не керівник силового відомства, проте вже багато років перебуває у безпосередньому зовнішньополітичному контурі Володимира Путіна. Коли йдеться про переговори з американцями, саме Ушаков виявляється одним із тих, хто сідає за стіл поруч із своїм шефом, а потім пояснює зовнішньому світу зміст розмови.
Але за останні півтора роки стало помітно інше: поряд із традиційною дипломатією з’явилися альтернативні маршрути до Путіна.
Найочевидніший приклад — Кирило Дмитрієв.
Коли в лютому 2025 року російська делегація вирушила до Ер-Ріяду на перші після тривалої перерви переговори з американцями, поряд опинилися одразу троє людей з різним апаратним походженням: глава МЗС Сергій Лавров, помічник президента Юрій Ушаков і глава РФПІ Кирило Дмитрієв.
Символічно важко придумати. В одному переговорному приміщенні зустрілися три моделі зовнішньої політики України.
Лавров — державна дипломатія та величезна бюрократична машина МЗС. Ушаков – президентська дипломатія, яка працює безпосередньо на Путіна. Дмитрієв — бізнес, інвестиції, особисті контакти та можливість розмовляти з американцями не лише мовою дипломатичних формул, а й мовою потенційних угод.
Останній канал виявився настільки затребуваним Кремлем, що Дмитрієв отримав спеціальний президентський статус і все частіше з’являвся на переговорах Путіна з американськими представниками.
Саме тут з’являється інтрига. Ушаков та Дмитрієв не обов’язково є особистими противниками. Але вони об’єктивно конкурують за дуже цінний ресурс — можливість першим пояснити російському диктатору, що відбувається за межами Росії і якою має бути відповідь Москви.
Це не класична боротьба відомств. Це — боротьба інтерпретацій.
Ушаков приносить Путіну міжнародну інформацію через дипломатичний апарат та президентську зовнішньополітичну традицію. Дмитрієв — через власну мережу контактів, американський бізнес та переговорників адміністрації Дональда Трампа. 2025 року повідомлення про розбіжності між російськими переговорниками навіть стали частиною публічного інформаційного поля, хоча точний масштаб цієї апаратної конкуренції залишається невідомим.
Лаврів у цій конструкції посідає особливе місце. Він не просто конкурент Ушакова: його сила в тому, що за ним стоїть державний інститут. Тому правильніше говорити не про «війну Лаврова з Ушаковим», а про постійне перетин двох дипломатичних контурів — міністерського та президентського.
Є й третій погляд на світ — силовий.
Микола Патрушев після звільнення з посади секретаря Ради безпеки зберіг близькість до кремлівського очільника як помічника. Його політична мова відрізняється від дипломатичної: тут на першому місці безпека, стратегічне протистояння, загрози та відносини Росії із Заходом як проблема довгострокового конфлікту.
Так складається своєрідна система кількох фільтрів перед російським керівником. Один чиновник говорить про переговори, інший — про можливі угоди, третій — про безпеку. Путін у цій системі виявляється не лише вершиною вертикалі, а й арбітром між різними картинами світу.
Однак є ще один канал — і він влаштований зовсім інакше.
Це Російська православна церква.
Патріарх Кирило не конкурує з Ушаковим за місце за дипломатичним столом. Він не має МЗС, розвідки в класичному розумінні чи інвестиційного фонду. Його ресурс — іншого роду: здатність надавати політичним рішенням історичного, морального та цивілізаційного сенсу.
І саме тому прагнення РПЦ зберегти особливий канал зв’язку з главою РФ становить окремий інтерес.
Путін і патріарх зустрічаються регулярно, причому характер цих зустрічей виходить далеко за межі протокольних привітань. 1 лютого 2026 року, у сімнадцяту річницю інтронізації Кирила, президент зустрівся з патріархом та окремо відзначив його роль у зміцненні Російської православної церкви. Кремль наголошував і на масштабі організаційної роботи патріарха, і на історичній ролі церкви в житті Росії.
Це найважливіша деталь. Путін говорить з Кирилом не лише про церкву як релігійний інститут. В офіційній риториці РПЦ все частіше виявляється пов’язана з ширшими поняттями — єдністю суспільства, історичною пам’яттю, сім’єю, демографією, традиційними цінностями, відносинами Росії із православним світом.
Іншими словами, церква пропонує російському диктатору те, чого не може запропонувати жоден дипломат: мова легітимації.
Ушаков може пояснити, чому із Вашингтоном необхідно вести переговори. Дмитрієв – чому в них слід шукати економічну складову. Лаврів – як оформити їх дипломатично. Патрушев – які погрози стоять за тим, що відбувається.
А Кирил здатний відповісти на інше питання: що все це означає для Росії як історичного та цивілізаційного проекту?
І тут інтереси Кремля та РПЦ перетинаються особливо щільно.
Для патріарха важливим є прямий доступ до Путіна, оскільки саме президентська влада визначає простір, в якому церква може розширювати свою громадську присутність. Для Кремля важлива церква як інститут, здатний говорити з частиною суспільства мовою, відмінною від державної. У цьому сенсі між ними існує взаємний обмін ресурсами: влада отримує додаткове джерело символічної легітимації, церква — особливий статус та доступ до найвищого рівня ухвалення рішень.
При цьому Кирил має перевагу, якої немає у кремлівських чиновників: його канал не залежить від конкретної зовнішньополітичної кризи.
Ушаков особливо потрібний, коли потрібно вести міжнародні переговори. Дмитрієв – коли виникає простір для угоди. Лаврів – коли працює державна дипломатія. Силовий контур посилюється, коли першому плані виходять питання безпеки.
А церковний канал може працювати постійно саме тому, що він стосується не окремого переговорного завдання, а уявлення про те, якою має бути Росія.
Тому сьогоднішню кремлівську зовнішню політику дедалі складніше описувати як єдину вертикаль. Швидше, перед Путіним існує кілька конкуруючих та одночасно взаємодоповнюючих каналів.
Ушаков – канал президентської дипломатії. Лавров – державний дипломатичний апарат. Дмитрієв – альтернативний переговорно-економічний маршрут. Патрушевський контур – силово-стратегічна картина світу.
І окремо – патріарх Кирил.
Він не намагається стати ще одним Ушаковим. Його завдання тонше: закріпити за церквою право бути поруч із владою в той момент, коли політичному рішенню потрібно не лише прагматичне обґрунтування, а й історичний зміст.
Зрештою питання полягає не так у тому, хто з цих людей «сильніший». Питання в іншому: хто має можливість сказати Путіну, що саме відбувається у світі — і якою мовою той це розумітиме те, що відбувається.
І якщо апаратна конкуренція навколо зовнішньої політики справді посилюється, значення церковного каналу може зростати саме з цієї причини. Поки чиновники сперечаються про переговори, угоди та погрози, патріарх пропонує Путіну набагато довшу рамку — розмову про Росію, її історію та місце у світі.
А це вже конкуренція не за крісло.
Це конкуренція за зміст, коли глава церкви може розповідати главі держави про «нєбєса обєтованниє», «рускій мір» і «історіческую роль», і той, як людина, що втратила реальність, вірити.
Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”