Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Судова система «перемогла» корупцію… Цей вислів, з якого починається блог заступниці голови Антикорупційного комітету ВРУ Галини Янченко під заголовком «Scania: справа інвесторів на особливому контролі ТСК», міг би стати знаковим, якби не одне «але». Про перемогу йдеться у саркастичному значенні, бо тепер саме українські суди очолили рейтинг негативних факторів, що, на думку бізнесу, впливали на інвестиційний клімат у 2020 році, залишивши «корупцію» на другому місці.

І недарма нещодавня заява послів G7 щодо необхідності подальших системних кроків у напрямку судової реформи викликала такий резонанс в суспільстві. Тут і питання відбору суддів, і їх відповідальності за неправосудні рішення, і виконання рішень в цілому. Парламентська спецкомісія з питань захисту прав інвесторів власне саме тому й взяла до розгляду звернення шведського інвестора, компанії Scania, бо корупція в судовій владі була, є і залишається головною перешкодою для подальших інвестицій від наших міжнародних партнерів.

Нагадаємо, що у випадку зі Scania мова йде про рішення Господарського суду Київської області, через яке всесвітньо відомий виробник вантажних авто ризикує втратити в Україні 123 млн гривень. Наразі справа № 918/914/19 на розгляді у Північному апеляційному господарському суді (у складі колегії суддів головуючого Ткаченка Б.О. та Майданевича А.Г. і Євсікова О.О.).

Головним «скаржником» проти шведської компанії виступила ТОВ «Фірма «Журавлина», що в минулому була одним з дилерів «Сканія Україна».

Ще у 1999 р. “Сканія Україна” та “Фірма “Журавлина” уклали Угоду про майстерню, відповідно до якої остання мала надавати технічну допомогу, забезпечувати експлуатацію та ремонт продукції Scania. Для цього вона мала купувати у “Сканія Україна” запчастини за пільговими цінами. Але договір не припускав ексклюзивних прав на обслуговування/ремонт автомобілів Scania та продаж запчастин на будь-яких територіях, комісії чи винагороди за продаж. У 2005 р. було розширено договір, який передбачав два види співробітництва: купівля продукції Scania та її реалізація з націнкою не більше 8% на території п’яти областей; укладання договорів купівлі-продажу інших осіб безпосередньо зі “Сканія Україна” за сервісну (агентську) винагороду 2% від вартості. Але з 2012 р., після виявлення “Сканія Україна” фактів систематичної недобросовісної поведінки дилера “Фірма “Журавлина”, зокрема з використання неякісних та неоригінальних запасних частин, будь-які господарські відносини між обома компаніями припинилися.

У 2016 р. компанії анулювали Угоду про майстерню. А наступного року Договір із дилером був розірваний на підставі рішення Господарського суду Рівненської області.

І ось кульмінація всього цього дійства відбувається прямо в ці дні, бо “Фірма “Журавлина” вирішила раптом, що зі Scania матимуть справу або вони, або більше ніхто. Принаймні саме таке враження складається, якщо аналізувати їх позов до Господарського суду Київської області про стягнення з компанії Scania нібито упущеної вигоди та вигаданого боргу. Йдеться, в тому числі, про сплату так званої сервісної винагороди за надання дилерських послуг у період 2005-2017 рр., яку дилер нібито не отримав, оскільки інші партнери Scania здійснювали продаж продукції на територіях, які “Фірма «Журавлина” вважає “своїми”.

Про, м’яко кажучи, дивну «аргументованість» рішення судді Господарського суду Київської області Світлани Чонгової, яка повністю задовільнила усі претензії «Фірми «Журавлина», вже неодноразово писали профільні ЗМІ, але головний акцент – позов розглядався без належних доказів, у форматі постійних процесуальних диверсій, і взагалі з порушенням правил підсудності.

Проте шведських інвесторів навряд чи задовольнить той факт, що саме через це рішення суддя Світлана Чонгова отримала Антипремію “НЕчесть тижня”. Бо власне сама суддя вже перестала відправляти правосуддя, фактично відразу після скандальної справи пішовши «на заслужений відпочинок». І тепер отримуючи значну суддівську пенсію, сформовану в тому числі й за рахунок податків, які сплачує «Сканія Україна», з повною індиферентністю спостерігає за подальшими потугами інвестора в судах.

Навіть для пересічного громадянина здається дивним, що для судді «лебединою піснею» стала саме справа шведського інвестора. Так швидко зняти з себе мантію судді, розуміючи, що її рішення викликає дуже багато правових питань, можна лише за певних умов. Ймовірно, можна навіть припустити, що суддя винесла таке дивне рішення під впливом корупційних факторів. Звичайно, що прямих доказів цьому немає, однак на це натякає аналіз діяльності, ділової репутації та усієї попередньої поведінки власника ТОВ «Фірма «Журавлина», яким є такий собі Олег Політило.

Так, наприклад, якщо про закордонних інвесторів можна сказати, що вони ревно відносяться до належного та справедливого судового розгляду, то власник О.Політило, здається, здатний підлаштовувати закон під себе. Для цього варто лише трохи погуглити.

Зокрема, Олег Політило, окрім «Журавлини», володіє ще й ТОВ “САРНИСКАН”, що проводила ремонт автомобілів за адресою: Сарни, вул. Варшавська, 9-а. Там розташовані й інші фірми О.Політила, наприклад, такі як «Пані Журавлина» та інші. Репутація у директора колишнього дилера «Сканії Україна» не дуже гарна.

Журналіст, що перебував у відрядженні у Рівненській області, почув багато негативного про пана Політила. Працівники галузі в цілому негативно відгукуються про власника «Фірми «Журавлина», хоча й не всі хочуть публічно розголошувати про свої конфлікти з «Сарнискан», бажаючи швидше забути про втрачені нерви. Втім, Віталій Мельничук, Михайло Бідула та інші й досі категорично не рекомендують нікому користуватись послугами «Сарнискан», вказуючи зокрема, наступне «Чим далі, тим гірше», «Два рази заїхав і два рази розвели на гроші! Нічого не зробили, а гроші збили! Не раджу користуватись їхніми послугами! Напевно, тому Scania забрала там ліцензію!».

Не набагато краще ситуація й на інших «об’єктах» пана Політила. Зокрема, ось один з численних відгуків, як обслуговують у «Пані «Журавлина»: «На вигляд пристойний заклад, меню теж хороше. Солянка виявилася з мухою!!! На наші претензії офіціант відповіла, що солянку нам не порахують) Принесли натомість вареники, які включили в рахунок. Обід був зіпсований».

Проте набагато гірше тим, хто постійно стикається чи навіть працює поруч з О.Політило. Наприклад, власник «Сарни Трак Сервіс» (вул. Варшавська, 6-г) Олег Скринніков, що мав судовий спір з колишнім дилером «Сканія Україна», так характеризує цю людину: «Не можу сказати нічого позитивного про нього. Навіть більше, можна мовити про не дуже адекватну поведінку О.Політила. Наскільки мені відомо, він судився не тільки зі мною, це його звичайний спосіб комунікації за будь-яких спірних моментів. Зокрема, я чув про самозахват земель та ще якісь оборудки. За результатами власних судових спорів, я можу лише зробити висновок, що у «Фірми «Журавлина» замість цивілізованого вирішення якогось питання, завжди відчувається зарядженість на конфлікт».

У свою чергу допитливого читача має насторожити ще один факт. Ось цитата з судового рішення, де скаржником виступає ТОВ «Фірма «Журавлина»: «У позові вказується, що права та законні інтереси ТОВ фірма «Журавлина» порушені бездіяльністю відповідача. Проте, до позову не долучені будь-які докази того, що таке порушення дійсно мало місце, а організація благоустрою зачіпає права та законні інтереси позивача». Як бачимо, це звична практика для О.Політила – без жодних доказів розпочинати судові спори, бо виходить, для нього головне – не докази, а щось інше.

І дійсно, за даними порталу «Судова влада» компанія ТОВ ФІРМА “ЖУРАВЛИНА” є позивачем або відповідачем у 38 судових справах. Є навіть 1 кримінальна справа № 0308/15504/12 (щодо участі в схемі фіктивного підприємництва).

Судові спори з власником «Фірми «Журавлина» дуже різноманітні. Є й численні порушення порядку ведення податкового обліку (ч.1 ст.163-1 КУпАП) – справи №572/47/16-п, №572/4422/15-п, №572/2742/18 та інші.

Присутні й порушення законодавства про охорону праці (справа № 572/1904/18) та пожежного нагляду (останній акт на 10 порушень датований 28.08.2019).

Ділова неохайність також в наявності, зокрема йдеться навіть про банальне порушення правил оплати праці власних працівників. Зокрема, за матеріалами справи № 572/3066/16-п Управлінням Держпраці у Рівненській області з 02 серпня 2016 року по 17 серпня 2016 року встановлено, що директором ТзОВ «Фірма «Журавлина» порушено ст.29 КЗпП України: 1) при прийомі на роботу працівників не ознайомили з Правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; 2) в порушення ч. 2 ст. 30 Закону України «Про оплату праці», згідно табелів обліку робочого часу за травень – липень 2016 року та розрахункових листів за цей же період, операторам АЗС не забезпечено належний облік виконуваної роботи: встановлено цілодобовий графік роботи, проте заробітна плата нараховувалась погодинно, виходячи із 8-ми годинного робочого дня без доплати за нічний час, святкові та неробочі дні тощо.

Врешті-решт не можна не звернути увагу й на справу № 1718/2-851/11, яку розглядав Сарненський районний суд Рівненської області. В цій справі «Фірму «Журавлина» прямим текстом звинувачують у незаконному заволодінні автопричепом ПП SТ АS Q-34.

Але ось що дивно. Навіть при тому, що Олег Політило не дуже хоче платити своїм адвокатам (справа № 460/1258/19 про витребування 4000 грн в якості відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу), судові справи проти нього часто закриваються (наприклад, у зв’язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності), а ті що він програє – все одно завершуються рішенням на його користь в апеляції.

Для будь-кого така «прихильність Феміди» здалася б дивною, якби не той факт, що за словами мешканців Сарни, О.Політило, коментуючи спір зі «Сканія Україна», часто промовляє, що «давно вже в Києві усе повирішував на свою користь»… Тривожний знак, який хоч і не свідчить напряму про матеріальну зацікавленість суддів Північного апеляційного господарського суду у цій справі, проте змушує замислитись над деякими речами.

Тим більше, що про судові схеми та вміння О.Політила «домовлятись» свідчать й інші факти.

Так, ще 2 липня 2020 року, тобто за три місяці до винесення рішення суддею С.Чонговою, до Сарненського районного суду Рівненської області звернулась… дружина Політила – Олена Вікторівна (справа 572/1659/20), яка заявила про намір відразу після завершення спору зі «Сканія Україна» стягнути з «Фірма «Журавлина» 100 млн грн.

Причому навіть не важливо, на яких підставах Олена Політило вирішила судитись (як вказано в ухвалі – «Позивачем не зазначено в чому полягає порушення, невизнання чи оспорювання прав позивача визначеним нею відповідачем; не зазначено докази, що підтверджують вказані обставини»). Головне, що за 100 млн «зі Сканії» подружжя Політило готове було судитись ще до того, як суддя Чонгова завершила підготовче судове засідання, і лише 27 липня визначилась, що почне слухання по справі з серпня 2020 року. Очевидно, що такий спір з’явився виключно для швидкої легалізації «відсуджених» грошей, і це дуже схоже на заздалегідь продуману схему. Наразі цей спір Олени Політило щодо «Фірми «Журавлина» призупинений до завершення розгляду справи у Північному апеляційному господарському суді, яке відбудеться вже за тиждень. І з огляду на всі ці факти, увага ЗМІ до суддів буде не меншою, аніж до колишньої судді Чонгової.

Тож тепер важливо, чи витримають судді ПАГС цей тест на законність, бо як справедливо зазначила Г.Янченко, «в судовій системі України, безперечно, багато порядних людей. Однак, допоки окремі служителі Феміди ухвалюватимуть сумнівні з точки зору закону рішення, репутація буде зіпсована для всіх».

Іван Правдін

У Києві побачила світ книжка, якою вшановано пам’ять Володимира Степановича Сідака – генерал-лейтенанта, історика, першого ректора Національної академії Служби безпеки України. Йому 3 лютого 2021-го виповнилося б 83 роки…

У книжці, тираж якої пів тисячі примірників, зібрано чимало цікавих, маловідомих фактів з життя й діяльності вченого. Він у наукових працях, звісно, не писав про своє дитинство чи юнацькі роки, не залишив і друкованих спогадів про родину, в якій зростав. І навіть на порозі «неминущої дороги», вже перебуваючи в шпиталі, він робив те, що вважав найважливішим. «Наука – жінка, яка не пробачає зради» – казав професор. І служив науці до останнього дня.

Не видав він ні мемуарів, ні розгорнутого власного «перебігу життя» – багато чого сам про себе не розповів. І вже, на жаль, не розповість… Тому-то цінні навіть крихітні «замальовки», нотатки, світлини з сімейного фотоальбому та інші матеріали, які подали до збірника «Назавжди в серці» рідні й близькі науковця.

Понад рік тому – 5 грудня 2019-го – талановитого дослідника й мудрого керівника здолала важка хвороба… Він залишив у спадок головне – зроблене для добра України, для людей, для своєї родини. І залишив по собі вдячну пам’ять. Її дещицю збереже книжка, яку в анотації упорядники назвали «своєрідною епітафією».

У збірнику є біографічний нарис (його автор полковник запасу Олександр Власенко) і понад сімдесят спогадів, відгуків на сумну подію, коротких творів з присвятами. Їх надали колеги, друзі, родичі Володимира Степановича Сідака, зокрема його син Геннадій, доньки Людмила й Ольга, внук Антон. Як здалося авторові цієї публікації, до більшості текстів – прозових і римованих – редакторська рука була щадлива. Не перекладено дописів, наданих в оригіналі російською мовою. Цей підхід, певно, мав на меті зберегти колорит самих творів і додати документальності збірнику, наприкінці якого вміщено перелік основних праць професора В. С. Сідака – наукових публікацій і видань.

Завжди цікаві в таких книжках оригінальні спостереження, свідчення та думки очевидців. Як от, приміром, у полковника медичної служби Анатолія Бережного є спогад про матір Володимира Степановича: “Я з нею познайомився, коли він уже служив у Казахстані, був начальником у Гур’єві (від 1991 року – це місто Атирау), а мене по-товариськи попросив, щоб я допомагав їй, коли матиме в чомусь потребу, зокрема в питаннях підтримання здоров’я. Вона жила сама, хоч і біля родичів, у селі на Житомирщині. Раз було я навідався туди, поговорили, запропонував допомогу, а згодом, уже коли до неї приїздив син, ми провідували її разом. Володимир Степанович виріс без батька, який загинув на війні. Мати працювала в той час учителькою. Вона згадувала в розмові, що коли окупанти, приїхали забирати старших школярів, аби вивезти їх до Німеччини, до озброєних візитерів вийшла сама (а в неї тоді обличчя було уражене туберкульозом – це як форма лепри, дуже важке захворювання). Вийшла, відкрила обличчя й заявила, що тут, мовляв, діти нездорові: «Я от хвора й тут усі хворі». Це було вельми ризиковано, бо ж учительку могли просто там убити, однак німці розвернулися й поїхали геть. Так смілива жінка, можна сказати, врятувала від неволі групу старшокласників. Мені вона сама розповідала це зі слізьми на очах, переживаючи давню пригоду”.

Про повоєнне життя сім’ї на Рівненщині згадує сестра професора Алла Гавдьо: «1948 рік. Глуха поліська глибинка, село Карпилівка, Сарненський район, Рівненська область. Саме сюди з Бердичівщини приїхала за направленням наша мама, Ліщук Олена Павлівна, вчителем початкових класів з двома малими дітьми: мені – три місяці, а Володі – 10 років. Ночували першу ніч у хаті голови колгоспу на печі. Дочекавшись господаря, дружина поставила на стіл йому вечерю, і в цей момент почувся постріл у вікно, який забрав життя голови колгоспу. Ось так «привітно» нас зустріло село. Про це, звичайно, я дізналася від Володі, коли підросла. Жах, який він тоді пережив, не забувався усе життя»…

Володимир Сідак починав службу в органах держбезпеки на початку 1970-х, але доленосного 1991 року він у званні полковника очолював Вищі курси КДБ СРСР у Києві. Як пригадує Євген Марчук, один із фундаторів Служби безпеки України, Володимир Степанович не мав жодних комплексів, пов’язаних з минулим часів КДБ: «Його українська душа і розум науковця сприйняли державну незалежність України з великим ентузіазмом. У нього вже тоді було чимало різних ідей і планів щодо глибинної трансформації навчального процесу і напрацювання базових засад нової ментальності державної безпеки уже незалежної України».

Свої новаторські ідеї та плани Володимир Сідак як фаховий педагог, вчений, умілий організатор згодом утілив у розбудові вищої школи в системі державної безпеки й поза нею. Про це розповідають у своїх спогадах вищі офіцери спецслужби (Василь Горбатюк, Василь Крутов, Олександр Бєлов, Анатолій Беляєв, Володимир Шеремета, Валерій Картавцев, Юрій Телеховський, Микола Стрельбицький та інші), науковці з Університету економіки та права «КРОК» (Сергій Лаптєв, Віктор Алькема), Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого (Василь Тацій), історики Дмитро Вєдєнєєв, Тамара Вронська, Валерій Козенюк, журналіст і письменник Олександр Скрипник, інші численні колеги – ветерани-співпрацівники з Рівного й Києва, випускники академії різних років.

…Ще на строковій армійській службі майбутній доктор історичних і кандидат юридичних наук зрозумів важливість освіти, тож наполегливо здобував знання. Коли повернувся після демобілізації в село, «засів» за підручники, згадує сестра Алла. Математику з мамою повторював з 1-го класу, ходив щодня пішки до вечірньої школи аж за 10 кілометрів у Сарни. Повертався пізно вночі. «Вчив програму наперед і закінчував по два класи за рік, – пише молодша сестра. – Це для мене був приклад прагнення до знань. Ця наполегливість, вміння самонавчатися залишилися і в інституті… Спішив жити, щоб багато встигнути за життя».

Він був не таким службовцем і керівником, якого подумки упереджено уявляв собі (до особистого знайомства) професор історії Валерій Степанков. Останній гадав, що побачить вишколеного служаку «з потрійним дном – «типового малороса-пристосуванця, готового в ім’я кар’єри перефарбуватися в будь-який колір та займатися розробкою всякої теми, залишаючись у душі вірним ідеалам українофобської комуністичної системи, в лоні якої сформувався як професіонал». Але після першого спілкування з Володимиром Степановичем враження були цілком протилежні: він «зустрів сильну, цілеспрямовану особистість, яка сповна усвідомлювала мету».

Ось іще цікавинки зі спогадів друзів і колег: «В. С. Сідак дуже ретельно готувався до проведення будь-яких заходів. Він неодноразово повторював, що «сіяти потрібно на підготовлений ґрунт». Ці слова я взяв на озброєння (пише професор Василь Балабанов. – Авт.) і досі постійно використовую, ділюсь ними з колегами, посилаючись на їх автора як на неперевершений авторитет».

«Володимир Степанович був принциповим і вимогливим керівником як до себе, так і до підлеглих, – згадує полковник у відставці Петро Волошин, якому ректор свого часу запропонував перейти на посаду проректора з тилового забезпечення академії (а там багатопрофільне господарство, кілька сотень підлеглих, велика відповідальність). – На мої сумніви Володимир Степанович мені відповів: «Знаєш, я не обіцяю тобі спокійного життя, я буду вимагати, щоб робота не тліла, а горіла», і його крилатий вислів, що «треба працювати так, щоб аж куфайка заверталась. Мені потрібно, щоб ти чесно і добросовісно працював на кінцевий результат. Якщо буде таке порозуміння, то і я підставлю своє плече, і ти можеш на мене розраховувати». Звичайно, після таких слів я дав згоду на призначення на посаду проректора».

На початку 2000-х років, до речі, й мені довелося стати свідком пам’ятного спілкування ректора з підлеглим – керівником одного з підрозділів академії (цим спогадом ділюся вперше). Запрошений на нараду старший офіцер увійшов до кабінету Володимира Степановича й мусив виправдовуватися, відповідаючи на запитання. Розвівши руки й округливши очі, він казав про труднощі, проблеми та «об’єктивні причини», що завадили йому вчасно виконати доручення. Емоційний спіч у стилі «все пропало!» доповідач закінчив так: «Я в розпачі!» Генерал мовчки вислухав, підвівся з-за столу й, блиснувши очима, пішов широкими кроками до підлеглого. Став до нього майже впритул і… спокійно порадив, але крижаним тоном з легким натиском на кожному слові: «Запам’ятай. Ти ніколи не повинен бути в розпачі». Потім розвернувся, так само швидко дійшов до свого столу, сів у командирське крісло, по-батьківськи поглянув на розпашілого доповідача й підсумував розмову: «Іди і працюй».

У книжці є немало спогадів про стиль роботи Володимира Сідака. Ще в період його служби в Рівному «він умів так керувати оперативним процесом, що невиконання його вказівок для підлеглого було щось на зразок неповаги до Учителя…» (написав полковник у відставці Віктор Тараненко). «Крім гострого професійного розуму, в ньому відчувалася й проявлялася глибока народна мудрість. Він володів тонким почуттям гумору, приправляючи своє ділове мовлення доречними афоризмами, а позаслужбове спілкування – гострою українською приказкою, а то й міцним, але влучним слівцем» (полковник запасу Сергій Лашкет, колишній помічник ректора). Водночас Володимир Степанович «не був святим і ніщо людське не було йому чужим».

Книжкову новинку, певен, з інтересом гортатимуть не лише в Національній академії СБУ, під егідою якої збірник побачив світ. Видання розраховане на широкий читацький загал. У мозаїці опублікованих різножанрових творів генерал-майор Сергій Кудінов (саме він донедавна очолював згаданий заклад вищої освіти) розкрив, можливо, найбільший «секрет» магнетизму таких багатогранних особистостей, до яких належав герой книжки «Назавжди в серці». Усе тут без хитрощів: «Володимир Сідак не просто був патріотом Академії, а ставився до закладу як до рідної кровинки, справи всього життя».

Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, полковник у відставці

Спеціальні та розвідувальні служби із зрозумілих причин завжди перебували в тіні процесів відкритості. Частково це зумовлено специфікою завдань, які вони вирішують, необхідною утаємниченістю форм і методів роботи, засекреченістю сил, засобів тощо. Але в сучасному світі відбуваються об’єктивні процеси, які вимагають перегляду усталених формул та непохитних аксіом, зміни парадигми організації розвідувальної діяльності від її повної закритості до все більшої (у межах розумної доцільності) відкритості перед суспільством, запровадження нових форм співпраці з громадським сектором. Дискусійні питання щодо меж відкритості спеціальних служб вимагають відповідей. Це питання вже не вибору, а часу. І нову формулу відкритості мають запропонувати самі спецслужби.

24 січня українська зовнішня розвідка відзначила своє професійне свято. Вітаючи співробітників з цієї нагоди, слід розширити коло поздоровлень враховуючи, що Президент України своїм Указом «Про День зовнішньої розвідки України» від 22 листопада 2018 року встановив об’єднуюче професійне свято українських розвідників. У тексті акту Глави держави чітко зазначено: «…ураховуючи значний внесок співробітників розвідувальних органів України у справу забезпечення захисту національних інтересів України від зовнішніх загроз, постановляю: установити в Україні…». Це абсолютно логічно, особливо якщо розглядати професійне свято в контексті нещодавно утвореного розвідувального співтовариства України та законодавчо визначеного в його складі координаційного органу з питань розвідки.

Не занурюючись у глибини, де можна побачити, наприклад, відсутність у законодавчому полі поняття «зовнішня розвідка України», свято все ж є, і з цієї нагоди Служба зовнішньої розвідки України видала «Білу книгу» відповідно до Закону України «Про національну безпеку України».

Аналіз змісту цієї праці залишимо фахівцям. Хотілося б лише зазначити, що «Біла книга» (англ. White Papers) за своїм класичним призначенням не є презентацією органу чи аналітичним дослідженням. Цей документ видається як авторитетний звіт органу, що коротко розкриває сутність його роботи, досягнені результати, інформує громадськість про системні проблеми та представляє філософію органу з їх вирішення. У статті 10 Закону України «Про національну безпеку України» також зазначено, що «Біла книга» видається з метою систематичного (не рідше ніж раз на три роки) інформування суспільства про діяльність сектору безпеки і оборони України, забезпечення обґрунтованості рішень державних органів з питань національної безпеки і оборони, містить дані про стан виконання заходів розвитку сектору безпеки і оборони.

Не зайвим буде нагадати, що статтею 52 Закону України «Про розвідку» передбачено, що «Білу книгу» видає також координаційний орган з питань розвідки, тобто утворений Президентом України Комітет з питань розвідки. Усі перебувають в очікуванні, адже ця праця має містити (в межах законодавства) інформацію про напрями, основні результати та ефективність діяльності розвідувальних органів й усього розвідувального співтовариства України, досягнення поставлених програмними документами цілей та вирішення пріоритетних завдань.

Але хотілося б зосередитись на іншому. Зміст «Білої книги» навів на думку, що такі смислові категорії як: розумна відкритість розвідки перед суспільством, звітність перед ним про те, як захищає розвідка своїх громадян та наскільки захищеними вони можуть себе відчувати перед зовнішніми загрозами залишаються риторичними. Оприлюднене видання показує, що співвідношення понять «розвідка» та «громадянське суспільство» потребує перезавантаження.

XXI сторіччя диктує нові підходи та правила взаємодії, останні передбачають необхідність «апгрейду» ментальності й поведінки всіх суб’єктів. Ми живемо у світі, в якому небажання змінюватись, тяжіння зберегти застарілі погляди й бюрократичні підходи набуває критичного значення та призводить до гальмування розвитку будь-якої системи, а в кінцевому рахунку – до програшу й руйнування країни. Запровадженню нових форм співпраці розвідки з громадським сектором треба повчитися у західних країнах розвинутої демократії.

Найбільш показовим у цьому плані є досвід США, де спеціальні та розвідувальні служби десятиліттями глибоко інтегровані у недержавні інституції, громадські організації, структури приватного сектору. Аналіз, що проводиться за межами розвідувальних служб – ефективна форма синергії з громадянським суспільством, яка закріплена в оновленій розвідувальній стратегії США 2019 року. За деякими експертними оцінками, на сьогодні в США близько 40% контрактів розвідувального співтовариства виконують приватні розвідувальні структури на що витрачається біля 70 % бюджету національної розвідки. Більше того, окремі функції, які раніше виконувалися ЦРУ, АНБ та іншими розвідувальними службами частково, або повністю передані приватним корпораціям-партнерам. Подібна ситуація у Великій Британії, Польщі, інших країнах.

В українському вимірі органи сектору національної безпеки та оборони України й організації громадянського суспільства, нажаль, застрягли у минулому. Але зробити крок назустріч і разом вперед – питання не вибору, а часу. Слід докласти зусиль, щоб досягнути синергії при виконанні широкого спектру функцій національної безпеки: від забезпечення територіальної безпеки, оборони, охорони правопорядку до посилення стійкості держави перед новими загрозами.

І «пальма першості» в цій історії має бути за державою. Саме держава в розумінні взаємопов’язаних її безпекових інституцій, передусім розвідувальних органів, має чітко визначити місце і роль громадянського суспільства у розбудові системи національної стійкості, створити ефективні платформи для залучення громадських організацій до вирішення різних безпекових питань, розробити інструменти для підвищення ролі громадянського суспільства в забезпеченні національної безпеки. Для успішного функціонування такої моделі держава зобов’язана створити умови, забезпечити відкритість, зрозумілість та стабільність правил і процедур, сприяти налагодженню взаєморозуміння через постійну комунікацію і максимально можливу прозорість.

Громадянському суспільству через його організаційні форми (недержавні установи, громадські організації, підприємства приватного сектору тощо) доведеться також виконати «домашнє завдання» – сформувати інтереси та цінності, взяти на себе частину відповідальності за роботу системи національної безпеки та стати її безпосередніми учасниками. Звісно, при цьому доведеться деяким організаціям дистанціюватися від політичних і бізнесових інтересів, що викривляють їх державницьку місію та негативно впливають на сприйняття цілей.

Видається, Україна впритул підійшла до запровадження нових форм організації роботи в секторі національної безпеки і оборони. Поза сумнівом, прогресивні, багато в чому навіть інноваційні норми законів «Про національну безпеку України», «Про розвідку», що готувалися за участі міжнародних радників, створюють нормативно-правове підґрунтя для досягнення синергії шляхом залучення до виконання окремих розвідувальних та спеціальних завдань інших складових держави, а також суб’єктів недержавного сектору, які забезпечать більш високі перспективи та гнучкий, нетрадиційний формат роботи.

Цікавою, й такою що вартує прочитати фахівцям для осмислення нових реалій є книжка «Чому розвідка потерпає невдачі: уроки революції в Ірані та війни в Іраку» видана експертом розвідувального співтовариства США, професором Колумбійського університету Робертом Джервісом (пропоную принагідно звернути увагу на поєднання посад). Аналізуючи провали ЦРУ, він робить важливий висновок: розвідка, що базується на класичному трикутнику HUMINT-SIGINT-OSINT, вже не може повною мірою, правильно і точно оцінити виклики постмодерністського суспільства та вчасно виявити небезпеку. Для вірного прогнозування потрібен принципово інший підхід: головною зброєю спецслужб стає комплексність, вміння швидко аналізувати події із залученням наявних не лише у розвідувальних службах можливостей.

Так, ми живемо у світі з принципово іншими парадигмами, в якому зміни відбуваються не лінійно, а експоненційно. То ж якою має бути розвідка на етапі переходу до технологій четвертого-п’ятого поколінь? Очевидно, що у сучасному світі виграватиме у протистоянні той, хто здатний приймати нестандартні та асиметричні рішення, показувати гнучкість, готовий до виконання складних завдань в альянсах. Тому в експертному середовищі вже обговорюються можливості розширення розвідувального співтовариства України за рахунок залучення суб’єктів наукового співтовариства, неурядових організацій та незалежних інститутів, інформаційних, аналітичних, консалтингових агенцій, спеціалізованих «центрів знань», що працюють у певних секторах, спеціалізуються на дотичних видах та напрямах діяльності. Вони здатні забезпечити потрібну синергію, виступити додатковим джерелом інформації, утворити ситуативні майданчики для розширення оперативних спроможностей з метою вирішення актуальних проблем національної безпеки. Важливим також вбачається подання суб’єктами недержавного сектору альтернативних оцінок, висновків, прогнозів, конкуруючих гіпотез, і, що важливо, – пропонування нових сценаріїв та проєктів державних рішень.

«Джерело сили у поєднанні» – так можна охарактеризувати головний девіз розвідки ХХІ сторіччя. Звісно, з розширенням розвідувального співтовариства ускладниться завдання щодо управління ним, здійснення належної координації роботи, забезпечення злагодженого функціонування усіх його суб’єктів. Але це завдання цілком вирішуване та окрема тема, що потребуватиме іншого дослідження.

Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук,
ветеран Служби зовнішньої розвідки України

Автор: Зоя Темнохудова, адвокат, член Ради адвокатів Закарпатської області, помічник-консультант народного депутата України Віктора Медведчука, депутат Закарпатської обласної ради VІIІ скликання від Політичної партії «ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ», заступник голови постійної комісії обласної ради з питань освіти, науки, культури, духовності, молодіжної політики, фізкультури і спорту, національних меншин та інформаційної політики

Мовне питання в Україні з часів незалежності неодноразово обговорювалося і обговорюється як у суспільстві, так і у наукових колах. Це обумовлено перманентною невідповідністю нормативно-правової бази, декларованих заходів і явищ реальній мовній ситуації в країні. Не є ідеальною мовна політика і в теперешній час. Більше того, з прийняттям Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (далі – мовний закон) окремі питання лише загострились і потребують негайного розв’язання як на державному, так і регіональному рівнях.

Мені як юристу та депутату Закарпатської обласної ради було дивно спостерігати за широко розпіареним минулого тижня повідомленням Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя про те, що «на Закарпатті скасували всі рішення про функціонування регіональних мов».

Як повідомляли ЗМІ, у відповідь на звернення Уповноваженого до Генерального прокурора України Ірини Венедиктової щодо забезпечення скасування дотепер чинних протиправних рішень окремих обласних та місцевих рад про функціонування регіональних мов, обласними прокуратурами вжито ряд заходів. В результаті рішенням Берегівської районної ради № 40 від 29 грудня 2020 визнані такими, що втратили чинність рішення щодо регіональної мови Берегівської та Виноградівської районних рад. А ще раніше рішенням Солотвинської селищної ради Закарпатської області від 22.12.2020 скасовано рішення Нижньоапшанської сільської ради від 14.08.2012 «Про визнання румунської мови регіональною мовою».

«Питання скасування неконституційних рішень місцевих рад триматиму на постійному контролі», – наголосив Тарас Кремінь. Особисто мені невідомо, хто взагалі розповів Уповноваженому, що рішення місцевих рад є неконституційними (максимум, про що можна було казати – це невідповідність чинному законодавству, але КСУ ніколи не розглядав мовне питання у контексті рішень місцевих рад). Натомість, просто нагадаю, що ще у березні минулого року 56 депутатів Верховної Ради оскаржили в Конституційному Суді новий закон про середню освіту, який прийняли 16 січня 2020 року. Їх основна претензія стосується мовних моделей навчання для національних меншин.

Тим більше, в аспекті Закарпаття як ніколи важливо пам’ятати історію, адже не просто так ще у 2012 році Закарпатська облрада визнала особливий статус угорської, румунської та русинської мов, посилаючись на статтю 7 Закону України “Про засади державної мовної політики”. А Закарпатська облрада минулого скликання ухвалила звернення до президента Володимира Зеленського щодо розгляду питання стосовно направлення закону про функціонування української мови як державної до Конституційного суду України. Тому «про конституційність» декому краще помовчати.

Трохи історії
Взагалі, якщо звернутись за порадою до фахівців, то вони розкажуть, що поняття «мовна політика» можна звести до кількох важливих складових: офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва (освіти), мовних прав національних меншин, мови засобів масової інформації та реклами й мовних стандартів. Всі ці складові для Закарпаття є більш багатогранними, аніж для будь-якого іншого регіону. Адже ніхто не заперечує проти того, що у процесі сьогоднішнього національного відродження виважена мовна політика може і повинна відіграти визначну роль. Але й бездумний підхід до мовного питання в Україні може створити нові, не прогнозовані проблеми.

Перш за все слід пам’ятати, що після проголошення незалежності України, крім, власне, українського національного відродження, розпочалось відродження тих етносів, які компактно проживають на території нашої держави. Дуже важливо, щоб відродження культури українського народу як державотворчого відбувалося, не створюючи дискомфорту іншим національностям, які проживають в Україні. Закарпатська область є одним з найбільш багатонаціональних регіонів України, саме тут значна частина людей вважають своєю рідною мовою і спілкуються на угорській, румунській, словацькій, російській та інших мовах. У Закарпатті мовні питання є відмінними від загальнодержавних. Якщо на всеукраїнському рівні існує проблема двомовності, то на Закарпатті – це питання співіснування і повсякденного вживання щонайменше 3-4 мов.

Звичайно, що цьому є логічне пояснення, яке випливає з того, що Закарпатська область межує з чотирма європейськими країнами і лише за період ХХ ст. перебувала у складі щонайменше семи різноманітних за своєю суттю державних або напівдержавних утворень (Австро-Угорщина, Чехословацька Республіка, Карпатська Україна, Угорщина, Закарпатська Україна, УРСР, Україна). Варто врахувати, що в цілому близько 20 % населення області складають представники більше 100 національностей. Тобто, на теренах Закарпаття з огляду на ряд перерахованих чинників відбулося змішування культур і мов водночас. І ігнорувати їх права просто безпринципно.

Загальний аналіз «мовного закону»
Перш за все вважаю за необхідне проаналізувати норми мовного закону з погляду відповідності нормам Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав людини. Ці стандарти, зокрема, закріплені в таких документах: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (статті 10, 14); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (статті 2, 19, 27); Рамкова конвенція про захист національних меншин (статті 13, 14); Рекомендації Осло щодо мовних прав національних меншин; Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Україна ратифікувала перелічені вище угоди, конвенції та пакти і цим погодилася на їхнє дотримання та впровадження в країні, а тому вони є обов’язковими.

Не можна сказати, що Закон є абсолютним злом, навпаки, він має досить велику кількість позитивних сторін. Зокрема, у ньому доволі ґрунтовно та послідовно викладено норми, підкріплені визначенням процедур реалізації. Також у законі детально імплементовано вимоги інших законів щодо знання державної мови. До цього часу норми про знання мови залишалися, по суті, декларативними, оскільки не існувало жодної процедури їхньої реалізації. Крім того, позитивним є те, що закон визначає статус, засади та порядок застосування української жестової мови. Гідно виглядає і визначення механізмів навчання української мови практично для всіх охочих. Хоча тут виникають обґрунтовані сумніви, що держава спроможна фінансувати такий обсяг витрат, і побоювання, що ці положення можуть залишитися нереалізованими протягом тривалого часу.

Проте негативних сторін закону набагато більше. Загалом, на нашу думку, закон взагалі не має єдиної чіткої логіки правового регулювання. Наприклад, він застосовує різні принципи контролю в різних сферах. У багатьох випадках виявляється, що законодавці не розробили повного обґрунтування певних положень. Навіть більше, багато положень закону не ґрунтується ні на міжнародних стандартах, ні на міжнародній практиці з прав людини, ні на чинному українському законодавстві.

Так, однією із загальних проблем закону є відсутність визначень термінів, що залишає величезний простір для тлумачення чи навіть домислів щодо тих чи інших положень. Це суттєво впливає на якість закону, на передбачуваність та чіткість його норм, які є одними з фундаментальних вимог до подібних законів. Він практично в кожній статті встановлює обмеження прав людини, а тому потребує максимальної точності та зрозумілості для всіх, хто його застосовуватиме. Наприклад, закон не дає визначення поняттю “державна мова” – фактично це визначення охоплює всі сфери суспільного та державного життя. Тож закон тільки поглиблює проблему, створену Конституційним Судом України, який теж відмовився давати визначення цьому поняттю.

Регулювання мови в приватній сфері
У демократичних країнах під державною (чи офіційною) мовою зазвичай розуміють мову, якій надається особливий обов’язковий статус для використання органами державної влади, включно із судовою, законодавчою та виконавчою владами. Також можуть бути зобов’язання приватних організацій чи громадян у спілкуванні з органами влади. Цей статус не стосується інституцій приватного права чи окремих людей, якщо вони комунікують між собою, за певними незначними винятками. Однак український закон про мову значною мірою втручається в регулювання приватних сфер, що, на думку юристів, не відповідає Конституції України та міжнародним стандартам. Ця плутанина на концептуальному рівні, коли регулювання держави та органів влади перемішане з регулюванням приватної сфери, породжує десятки проблем у законі, регулюючи сфери, куди держава взагалі не може і не має втручатися, якщо вона є демократичною.

З огляду на це розділ 5 закону, що встановлює застосування української мови як державної в публічних сферах, насправді регламентує втручання держави в приватні сфери людини. Саме тому, багато положень цього розділу суперечать міжнародним стандартам прав людини та Конституції України. Зокрема, суперечать Конституції та міжнародним стандартам прав людини такі статті закону.

Стаття 20, що визначає мову трудових відносин та фактично зобов’язує використовувати тільки українську мову в усіх, навіть приватних установах, підприємствах та організаціях.

Стаття 21, яка унеможливлює створення приватних закладів освіти з іншою мовою, ніж українська.

Стаття 22, що визначає українську мову мовою науки в частині регламентування недержавних наукових установ, підприємств і організацій, а також приватних науковців.

Стаття 23 щодо визначення української мови для всіх без винятку культурних заходів у частині, що стосується недержавних культурних заходів, зокрема встановлення квот і вимог щодо застосування виключно української мови для приватних кіновидовищних закладів України.

Стаття 26 в частині встановлення квот для приватних видавців публікувати виключно українською мовою не менш ніж 50% усіх виданих упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань, а також квот для кількості видань українською в недержавних книгарнях або інших закладах, що здійснюють книгорозповсюдження.

Стаття 34, яка визначає, що всі без винятку спортивні змагання відбуваються державною мовою, в частині щодо зобов’язань для недержавних спортивних змагань.

У вищезгаданих випадках, на нашу думку, є порушення прав людини. Адже положення, що практично повністю забороняють використання іншої мови, ніж державна, є нічим іншим як формою дискримінації за ознакою мови.

Дискримінація мов національних меншин через преференції для мов ЄС і корінних народів
Також дискримінаційними є норми закону, що виділяють окремі преференції мовам країн ЄС порівняно з іншими мовами національних меншин. Фактично обсяг можливих прав людини залежить від конкретної мови, що є формою дискримінації за мовною ознакою. З натяжкою ще можна погодитися з окремими преференціями для кримськотатарської та інших мов корінних народів, хоча такого поняття законодавство не містить. Однак, коли йдеться про мови національних меншин, тут різний обсяг для мов цілком можна вважати дискримінацією.

Так, можна погодитись з тим, що Закон про національні меншини в Україні теж не відповідає міжнародним стандартам. Він містить багато істотних недоліків, але в сенсі мовного закону закон про національні меншини взагалі не надає будь-яких окремих додаткових прав. Ці проблеми просто значно ускладнюються мовним законом. У певних випадках він посилається на особливості регулювання мови для національних меншин, що має визначатися окремим законом. Однак насправді закон про національні меншини нічого не визначає. Тобто таке відсилання насправді не гарантує національним меншинам жодних додаткових прав щодо використання мови. Певний виняток становить кримськотатарська мова – законом вона тлумачиться як мова корінного народу, хоча в Україні не існує жодного закону, що визначав би корінні народи та їхні права, а також мови корінних народів. Проте певні винятки в законі є щодо цієї мови.

Таким чином, мовний закон практично не надає жодних прав представникам національних та мовних меншин, за певними незначними винятками для кримськотатарської мови та ще меншою мірою – для мов країн ЄС. Винятки становлять тільки випадки, коли ці права прямо зазначено в законах України. Наприклад, такі винятки передбачає закон про освіту. Але зазвичай закон про мову лише відсилає до закону про національні меншини, який нічого не гарантує.

Дискримінація національних меншин у сферах освіти та медіа
У сфері освіти, незважаючи на вимоги міжнародного права, мовний закон абороняє приватні освітні заклади з викладанням мовами національних меншин. Хоча Конституція України регламентує використання державної мови в освіті лише для державних та комунальних навчальних закладів, мовний закон поширив ці вимоги й на приватні. Жодних окремих прав не передбачено для національних меншин також і у сфері аудіовізуальних і друкованих ЗМІ та в регламентуванні культури, зокрема в регулюванні культурно-видовищних заходів, показів кіно, діяльності театрів, музеїв тощо. Закон про мову взагалі ігнорує зобов’язання України в контексті дотримання та реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

На жаль, закон, усупереч європейській практиці, не надає жодних повноважень органам місцевого самоврядування в регулюванні мовної політики. Навіть мову комунальних підприємств, установ і організацій у повному обсязі визначено на рівні закону.

В цьому контексті я цілком погоджуюсь з колегами по партії, які говорять про те, що «забороняючи громадянам з числа національних меншин і корінних народів вчитися рідною мовою, влада порушує Конституцію і розколює суспільство». Щоб не допустити цього, «ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ» зареєструвала законопроєкт №4648 «Про забезпечення мовних прав корінних народів, національних меншин України в сфері освіти», прийняття якого дасть право місцевим радам визначати на своїй території мову навчання у навчальних закладах усіх форм власності.

У Пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо забезпечення мовних прав корінних народів, національних меншин України у сфері освіти» чітко говориться про те, що частиною другою статті 24 Основного Закону України закріплена неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками. Разом з тим, частиною п’ятою статті 53 Конституції України встановлено гарантоване право громадянам, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Нормами частини першої статті 7 Закону України «Про освіту» звужено обсяг конституційних прав національних меншин України на навчання рідною мовою в комунальних закладах освіти для здобуття загальної середньої освіти та встановлюються дискримінаційні переваги (привілеї) за мовними ознаками та етнічним походженням особам, які належать до корінних народів України. Оскільки зазначеною вище статтею Закону України «Про освіту» корінним народам України гарантується право на здобуття дошкільної і загальної середньої освіти в комунальних закладах освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу, порівняно з особами, які належать до національних меншин України, яким гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти лише для здобуття дошкільної та початкової освіти поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини України. Це є грубим порушенням статті 24 Конституції України, яка закріплює неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за мовними ознаками та етнічним походженням.

Аналогічні положення, також, закріплені у статті 5 Закону України «Про повну загальну середню освіту», яка, в тому числі, поділяє національні меншини України на національні меншини мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу та інші, встановлюючи нерівномірну можливість для здобуття повної загальної середньої освіти мовою відповідної національної меншини України, ставлячи їх у різне відсоткове співвідношення. Варто зазначити, що для корінних народів України такої норми зазначеним вище Законом України не передбачено.

У свою чергу, гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України, які відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Зокрема, Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 01.02.1995 (ратифікована Законом України від 09.12.1997 № 703/97-ВР) зобов’язала держави створити у себе необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати, в тому числі, свою мову (частина перша стаття 5 Конвенції). Згідно зі статтею 14 цієї Конвенції у місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою (пункт 2). Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою (пункт 3).

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 (ратифікована Законом України від 15.05.2003 № 802-ІV) (далі – Хартія) деталізує заходи щодо освіти, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті. Так, статтею 8 Хартії передбачено, що Україна у сфері освіти зобов’язалася, в межах території, на якій такі мови використовуються, відповідно до стану кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави застосовувати один із заходів, зокрема, передбачити можливість надання суттєвої частини дошкільної, початкової, середньої, професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин чи їх викладання як складову навчальної програми, принаймні до тих дітей чи учнів, які самі, або у відповідних випадках сім’ї яких, цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою.

08-09 грудня 2017 року Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 113-й пленарній сесії ухвалила Рекомендації стосовно положень Закону України «Про освіту» що регулюють використання державної мови та мови національних меншин в освіті. У своїх висновках Венеціанська комісія вказує на те, що стаття 7 Закону України «Про освіту» містить неоднозначні формулювання та не забезпечує дотримання ключових принципів, необхідних для виконання рамкового закону при застосуванні міжнародних та конституційних зобов’язань країни. Вона дає певні гарантії щодо отримання освіти мовами меншин, проте, вони переважно обмежені початковою освітою. Разом із тим, обсяг таких гарантій окреслений недостатньо чітко. У зв’язку з цим потребують імплементації ряд рекомендації Венеційської комісії, зокрема, щодо забезпечення достатньої частки освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови; під час перегляду закону про освіту вирішити питання дискримінації мов інших меншин, які не є офіційними мовами Європейського союзу; звільнення приватних шкіл від нових мовних вимог відповідно до статті 13 Рамкової конвенції; почати в межах виконання закону про освіту новий діалог із представниками національних меншин та усіх зацікавлених сторін щодо мовного питання в освіті; забезпечити, щоб виконання закону про освіту не загрожувало збереженню культурної спадщини національних меншин та безперервності вивчення їхніх мов в традиційних школах.

Також, Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14.12.1999 № 10-рп/99 у пункті 2 резолютивної частини Рішення зазначив, що «виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України (зокрема частини п’ятої статті 53) та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

Отже, на сьогодні деякі положення Законів України, норми яких регламентують можливість здобуття освіти мовами корінних народів, національних меншин України, не відповідають Конституції України та зобов’язанням України щодо надання освіти відповідними мовами національних меншин України, в межах території, на якій такі мови використовуються, оскільки Законами України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту», «Про забезпечення функціонування української мови як державної» не тільки не передбачено, а навпаки скасовується можливість надання середньої освіти відповідними мовами національних меншин України.

Тож наразі існує нагальна необхідність приведення цієї ганебної ситуації у відповідність до норм Конституції України та міжнародних зобов’язань.
Для цього наприклад вже достатньо буде, якщо як це і запропоновано проектом №4648, частину 1 ст. 7 Закону України «Про освіту» викласти у такій редакції:

«1. Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних, комунальних та корпоративних закладах освіти.

Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови або жестової мови відповідного корінного народу чи національної меншини України».

Неконституційність Уповноваженого із захисту державної мови
Створення Уповноваженого із захисту державної мови, який веде свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб та має такі великі повноваження, зокрема й щодо органів, які належать до судової та законодавчої гілок влади, суперечить Конституції з погляду судової практики Конституційного Суду України. Адже Конституція не визначає такого органу, як Уповноважений із захисту державної мови. Однак його можна створити в системі виконавчої влади. Тоді функції, завдання та права Уповноваженого із захисту державної мови мають бути в межах повноважень органів виконавчої влади. Але мовний закон чомусь визначає, що Уповноважений веде свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. І повноваження цього органу виходять далеко за межі повноважень, визначених виконавчій владі Конституцією. Фактично Уповноважений має можливість перевірки будь-якого органу влади, включно із президентом України, парламентом, судами, прокуратурою тощо. Такий обсяг повноважень можна порівняти тільки з наглядовими функціями прокуратури, які нещодавно були скасовані. Ці повноваження дозволяють істотно вплинути на розподіл влади та конституційні повноваження інших суб’єктів влади. Для дотримання Конституції України такі «уповноважені» мали б окремо створюватися в системі законодавчої, судової та виконавчої влади, але цього зроблено не було.

Непропорційність покарання
Відповідальність, що встановлено за порушення будь-якої вимоги закону, на нашу думку, запроваджує неконституційні обмеження свободи вираження поглядів та інформації, свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що повною мірою гарантує й право самостійно обирати мову для реалізації цих свобод.

За порушення будь-якої з вимог закону про мову встановлено адміністративну відповідальність, яка передбачає покарання у вигляді попередження або штрафів щонайменше від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 1 700 грн). Це доволі серйозне втручання в права людини, оскільки, відповідно до міжнародних стандартів, таке покарання можна кваліфікувати як кримінальне. У випадках, розглянутих вище, де, на нашу думку, норми закону є порушенням прав людини, така відповідальність ще більше погіршуватиме ситуацію та поглиблюватиме проблеми.

Оцінюючи важкі покарання у сфері свободи слова, Європейський суд з прав людини підходить до оцінки таких справ більш прискіпливо, оскільки зазначені покарання мають охолоджувальний ефект для свободи слова та відіграють негативну роль для демократії загалом. У таких справах суд завжди надзвичайно ретельно намагається визначити суспільний інтерес та нагальну суспільну необхідність у вказаному покаранні. Водночас велике значення має наявна шкода суспільним інтересам, пропорційність і адекватність покарання та його загальний ефект на свободу слова.

Закон визначає будь-яке порушення закону як підставу для відповідальності. Водночас застосовано формальний підхід, що не враховує жодного зі згаданих вище критеріїв. Тому, на нашу думку, ці покарання мають великий потенціал перерости в масові порушення прав людини. Особливо коли йтиметься про покарання щодо недотримання положень закону, які вже самі по собі становлять порушення прав людини.

Насамкінець зазначу, що взагалі на статус української мови як державної ніхто й ніколи не зазіхає. Адже на запитання “Чи згодні Ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?” ствердну відповідь дали 79,7% респондентів. На запитання “Чи обов’язково громадянам України володіти українською мовою?” сказали “так” 90,1% опитаних. Все це – за даними нещодавнього дослідження, проведеного науковцями Інституту української мови НАНУ спільно із німецьким Ґіссенським інститутом славістичних студій.

Просто частина громадян України просить залишити їм можливість говорити своєю рідною мовою. Говорити і в перукарні, і в крамниці, і в касі кінотеатру тощо. Це право їм гарантоване Конституцією, порушувати яку не дозволено нікому.

Захист прав інвесторів в Україні є одним із ключових завдань для української влади на 2021 рік, – впевнено заявив Президент Володимир Зеленський наприкінці минулого року під час виступу на конференції “Україна: інвестиційна гавань в часи змін”. А щоб ні в кого не залишалось сумнівів, що це саме так і буде, то підкреслив: “Для нас ключовим завданням на 2021 рік є забезпечення законності, підвищення довіри з боку інвесторів та захист їхніх прав”.

От тільки, на жаль, і з законністю, а тим більше з довірою до української держави у інвесторів ситуації погіршується з кожним днем. Бо інакше важко пояснити, чому лише за тиждень до проведення цієї конференції, у Києві вздовж вулиць, якими зазвичай проїжджає кортеж Президента, з’явились білборди з написами «Корумповані рішення суддів вбивають інвесторів» та «Сканія Україна» за справедливе правосуддя».

Взагалі про цей кейс, який полягає в тому, що інвестори завдяки дуже спірному судовому рішенню Господарського суду Київської області можуть втратити 123 млн грн, вже неодноразово писали ЗМІ.

Як зазначив, Тобіас Тиберг, Надзвичайний та Повноважний Посол Швеції в Україні: “ Scania незмінно дотримується найвищих принципів відповідального ведення бізнесу. Тому дуже тривожно й сумно чути про подібні випадки. Якщо Україна не зможе забезпечити бізнес-клімат, де питання корупції тримаються під контролем, і створити законодавчу систему, що захищає права всіх, хто займається тут бізнесом, країна буде просто не в змозі залучити більше інвестицій згідно з амбіціями уряду. Ми будемо уважно спостерігати за цією справою. Спроможність українських судів забезпечувати правосуддя вільне від корупції помітить не тільки Scania, а й багато інших компаній, які думають інвестувати в Україну”.

І контекст завжди один і той же: справа навколо компанії ТОВ «Сканія Україна» може значно ускладнити інвестиційні плани європейських компаній, які планують (або радше вже казати – планували) працювати в Україні. І не сказати, що можновладці та законники цього не знають. Адже наприклад, ще 27 листопада під час ІХ Судового форуму керівниця сектору в складі відділу департаменту виконання рішень ЄСПЛ Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи Клер Браун чітко і неоднозначно заявила: «Інвестори мають бути переконані в якості законів і справедливості суду в питаннях захисту інтересів». Але віз, як кажуть, і досі там, адже індекс інвестпривабливості України за першу половину 2020 року становив мізерні 2,51 за 5-бальною шкалою. А показник цей був виведений дуже просто: 62% CEO не задоволені інвестиційним кліматом, слабкою судовою системою та відсутністю прогресу щодо забезпечення верховенства права. Висновок з усього цього напрошується досить невтішний: без належних змін у судах залучити необхідні інвестиції буде неможливо.

Хоча шанс на це все ще зберігається. Справа в тому, що остаточну крапку у судовому кейсі зі Сканією (справа №918/914/19) може поставити апеляційна інстанція вже найближчим часом – на 19 січня 2021 року призначено розгляд справи у Північному апеляційному господарському суді (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93659266). Проте буквально декілька днів тому, 11 січня 2021 року, на сайті Державного реєстру судових рішень було оприлюднене рішення Господарського суду Рівненської області від 23 грудня 2020 року (справа №918/379/20), яке дозволяє зовсім по іншому поглянути на цей інвестиційний скандал. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/94019236)

Ці справи хоч і мають різних позивачів та відповідачів, проте мають дуже багато подібного, інколи такі справи називають «паралельними», адже рішення в одній з них безпосередньо впливає на рішення в іншій.

Якщо згадати основні фактові положення зі справи №918/914/19, то з’ясується, що в Україні Scania CV AB з 1990-х рр. була представлена через офіційного дистриб’ютора (афілійовану українську компанію) та мережу дилерів. Ще у 1999 р. ТОВ “Сканія Україна” та ТОВ “Фірма “Журавлина” уклали Угоду про Майстерню, відповідно до якої остання мала надавати технічну допомогу, забезпечувати експлуатацію та ремонт продукції Scania. Для цього вона мала купувати у “Сканія Україна” запчастини за пільговими цінами. Водночас договір не припускав ексклюзивних прав на обслуговування/ремонт автомобілів Scania та продаж запчастин на будь-яких територіях, комісії чи винагороди за продаж.

У 2005 р. було розширено договір, який передбачав два види співробітництва: купівля продукції Scania та її реалізація з націнкою не більше 8% на території п’яти областей; укладання договорів купівлі-продажу інших осіб безпосередньо зі “Сканія Україна” за сервісну (агентську) винагороду 2% від вартості. Але з 2012 р., після виявлення “Сканія Україна” фактів систематичної недобросовісної поведінки дилера “Фірма “Журавлина”, зокрема з використання неякісних та неоригінальних запасних частин, будь-які господарські відносини між обома компаніями припинилися. У 2016 р. компанії взагалі анулювали Угоду про майстерню. А наступного року Договір з дилером був розірваний на підставі рішення Господарського суду Рівненської області.

Тим не менш “Фірма “Журавлина” не погодилась з рішенням та подала позов про стягнення з компанії Scania нібито упущену вигоду та вигаданий борг зі сплати сервісної винагороди за надання дилерських послуг у період 2005-2017 рр., яку вона нібито не отримала, оскільки інші дилери Scania здійснювали продаж продукції на територіях, які “Журавлина” вважає “своїми”.

І от у жовтні 2020 р. суддя Господарського суду Київської області Світлана Чонгова не придумала нічого кращого, як винести рішення про стягнення з представництва “Сканія Україна” на користь компанії “Фірма “Журавлина” 123,9 млн грн, з яких 46,2 млн грн — як агентська винагорода. Це 6-7% від вартості всіх проданих авто SCANIA. Хоча умовами договору встановлено сервісну винагороду обсягом у 2% і виключно за агентські послуги. Будь-яких доказів надання агентських послуг у суді не було надано. Ще 77,3 млн грн — розмір упущеної вигоди, оскільки у компанії “Фірма “Журавлина” вважали, що прибуток, отриманий іншими дилерами та “Сканія Україна” від операцій з надання послуг обслуговування та ремонту, і є її упущеною вигодою. Проте, Угода про майстерню не містила умов ексклюзивності, а “Фірма “Журавлина” не надала доказів наявності упущеної вигоди. Іншими словами, суд прийняв рішення про стягнення 123 млн грн, посилаючись лише на самостійно складені компанією “Фірма “Журавлина” таблиці з переліком первинних бухгалтерських документів, на підставі яких нібито була поставлена продукція та надані послуги. Однак такі докази є неналежними та недостатніми для встановлення зазначених фактів. Жодного первинного документа до матеріалів справи не було долучено. Проте як і чим послуговувалась суддя Чонгова при винесенні такого рішення, вже ніхто і ніколи не з’ясує, бо суддя фактично відразу після винесення такого скандального рішення пішла на пенсію. Але спір ще далеко не завершений.

В самій компанії “Сканія Україна” й до цього дня вважають, що європейські цінності та стандарти роботи компанії не дозволяють їй ігнорувати відверто незаконне рішення суду, і тому вони активно беруть участь і в усіх інших судових герцях з «Фірмою «Журавлина». А вони є не менш цікавими.
Зокрема, судова справа № 918/379/20 була ініційована якраз не «Сканія Україна», а саме особою, пов’язаною з «Фірмою «Журавлина», і стосувалась вона того, що потрібно у судовому порядку скасувати підпункт (а) пункту 4.2 Угоди про Майстерню між «Сканією» та «Журавлиною», яким передбачено, що ТОВ “Сканія Україна” має право за власним рішенням негайно припинити дію Угоди про Майстерню шляхом надання TOB “Журавлина” письмового повідомлення про таке припинення у випадку будь-якого продажу, злиття, припинення або передачі права власності на всі активи Майстерні, або значну їх частину, або на дольову участь у майстерні.

Про «чесність» такого позову можна було б наголосити окремо, адже позивачем виступив саме директор «Фірми «Журавлина», який подав позов одразу і до шведського інвестора і до своєї ж фірми, проте суд в рішенні сам розставив усі крапки над «і», зазначивши наступне: «Матеріали справи, зокрема, заява про зміну підстав позову, не містить жодного обґрунтування саме порушення прав та інтересів ОСОБА_1, оскільки вони не є тотожними до прав та інтересів юридичної особи власником корпоративних прав якої є позивач. Будь-які права та інтереси позивача внаслідок укладення спірного договору (пункту Угоди про майстерню) порушені не були, що в силу вищенаведеного та ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 2 ГПК України унеможливлює задоволення його позовних вимог про визнання пункту договору недійсним».

Проте у цій справі є набагато більш цікавий момент, адже рівненський суд все ж повністю дослідив докази «Журавлини» і оцінив їх з точки зору законності. Зокрема, суд наголосив на тому, що бажання позивача виключити спірний пункт Угоди про Майстерню, посилаючись на пункт 3 ч.2 статті 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” («обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору»), є безпідставним. Для чого ж тоді взагалі було «розігрувати» таку слабку карту? Відповідь на це питання міститься у доводах директора і власника «Фірми «Журавлина», який наголошував у Господарському суді Рівненської області про те, що «від рішення у даній справі залежить наявність чи відсутність підстав для задоволення або для відмови в позові у справі №918/914/19 за позовом ТОВ “Журавлина” до ТОВ “Сканія України” про стягнення заборгованості та неодержаного прибутку (втраченої вигоди) на загальну суму 200 821 212,69 грн.»

Тим не менш, як бачимо, в регіоні у вправних ділків такий самий судовий фінт, як у випадку зі столичною Фемідою, не спрацював. І Угода про Майстерню не підтверджує жодної правомірності вимагати від шведського інвестора бодай однієї гривні, не кажучи вже про 123 млн.

Показовою є й інша справа того ж Господарського суду Рівненської області від 18 листопада 2020 р. (№ 918/950/20), яке набрало законної сили 15 грудня 2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93037444). В цьому випадку представники «Фірми «Журавлина» напевно хотіли «створити преюдицію» для підтвердження законності своїх вимог щодо 123 млн грн шляхом стягнення 50 000,00 грн з якогось невідомого поручителя «за невиконання зобов`язань ТОВ “Сканія Україна” перед ТОВ “Журавлина” відповідно до Угоди про майстерню (сервісний центр) від 03.05.1999 р. та Договору з Дилером (Dealer Agreement) від 23.06.2005 р.».

Зухвалість позивачів, до речі, не перестає дивувати, бо пересічному громадянину важко зрозуміти, як можна щось стягувати за договором поруки від 2019 року, якщо угоди, щодо яких поручаються, були припинені ще у 2016 та 2017 роках? Але законодавство дозволяє подавати такі позови в суди за місцезнаходженням потрібного поручителя, готового поручитися для необхідної мети. Тим не менш, суд взяв до розгляду і цю справу, і розглянув її швидко й без вагань, бо як виявилось, позивачі навіть не змогли надати суду отой самий Договір поруки, на який посилались у позовних вимогах (витяг з рішення: «судом наголошено представникам позивача, що до позовної заяви та доданих до неї матеріалів не додано зазначеного договору від 19.12.2019р. та запропоновано позивачу надати суду відповідні докази на підтвердження факту укладення цього правочину між сторонами, з залученням відповідного примірника цього договору до матеріалів справи»).

На перший погляд, всі ці справи у Рівному можуть здаватись на певну процесуальну наївність чи недбалість. Однак якщо проаналізувати дії представників ТОВ «Фірма «Журавлина» за весь період їх суперечки зі шведським інвестором, то вимальовується чітка картина тиску та заплутування суддів. Адже протягом усіх етапів усіх судових розглядів “Фірма “Журавлина” вчиняла дії щодо затягування судового процесу: подавала клопотання/заяви про відвід судді, про залучення третьої особи, про зупинення провадження, про призначення експертизи, про збільшення розміру позовних вимог (згодом відкликана) тощо. І тільки у випадку з колишньою київською суддею Чонговою «Журавлина» знайшла швидке і вочевидь приємне порозуміння.

Тож хоч у «Сканії Україна» і досі дивуються, чому в Україні така тонка межа між справедливістю і несправедливістю, можна все ще сподіватись, що апеляційний суд поставить законну крапку у всій цій неприємній історії. Тим більше, що від рішення апеляційної інстанції значною мірою залежатиме репутація України як інвестиційного ринку. Але чи так це, побачимо вже зовсім скоро.

Євген Пустовойт

На даний час значна кількість дорожньо-транспортних пригод відбуваються саме за вини пішоходів, які, грубо ігноруючи правила дорожнього руху, переходять вулиці у непередбачених для цього місцях, у тому числі й у стані сп’яніння. У багатьох випадках в умовах недостатньої видимості та у темну пору доби, водіям вкрай важко побачити пішоходів на узбіччі або на проїжджій частині. Внаслідок цього велика кількість ДТП за їх участю.

Після прийняття Верховною Радою за основу в першому читанні проекту закону №2697 «Про внесення змін до статті 127 Кодеку України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності пішоходів за порушення правил дорожнього руху», пропонується підвищити штрафи для пішоходів з 51 гривні до 255 гривень, а якщо пішохід порушить ПДР у стані сп’яніння до 510 грн. Виключать і поняття попередження. А отже, пішоход порушник має сплатити штраф у тому числі і за невиконання інших правил дорожнього руху, передбачених ПДР.

Зокрема, відтепер п.4.4 обумовлює обов»язок для пішоходів – використовувати світлоповертальні елементи на зовнішньому одязі (стрічку, наклейку, жилет, тощо) у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості за для своєчасного їх виявлення іншими учасниками дорожнього руху.

Проте будь-який новий механізм притягнення до адміністративної відповідальності пішоходів не передбачили.

Оскільки, порушнику-пішоходу попередженням обійтись вже не вдасться, то поліцейський має скласти постанову у справі про адміністративне правопорушення на місці. У разі, якщо порушення пішохода, спричинили створення аварійної обстановки поліцейський має скласти відносно нього протокол, як це передбачено Інструкцією з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі.

Так, відповідно до п. 2 ст.32 Закону України «Про національну поліцію» поліцейський має право вимагати в особи пред’явлення нею документів, що посвідчують особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення.

Але у разі, якщо у особи не виявиться при собі документів, поліцейському потрібно буде витратити чимало часу, щоб встановити його особу.

З метою складення протоколу про адміністративне правопорушення або винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності, в разі неможливості скласти їх на місці вчинення правопорушення, порушника може бути доставлено до відділку поліції. Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення у сфері порушень правил дорожнього руху належить до компетепнції органів внутрішніх справ (Національної поліції) і не може тривати не більш як три години.

Отже, підвищення рівня штрафів за порушення пішоходами правил дорожнього руху, спрямоване на посилення рівня індивідуальної відповідальності осіб, змешення чисельності ДТП за їх участю та покращення безпеку на автошляхах держави. Перспектива оплати штрафів пішоходами, має бути стимулюючим фактором для зменшення кількості порушень з їх сторони . Але в той же час, не впевнена що даний механізм притягнення до адміністративної відповідальності пішоходів набере широкого розмаху, адже, як я вже зазначала, щоб встановити особу порушників, яких величезна кількість серед пересічних громадян, працівники поліції мають докласти чимало зусиль та часу, тому скоріш за все це будуть поодинокі випадки.

Автор: Тетяна Даниленко, адвокат,
керівник ЮК «Сучасна Феміда»

Переживши карантин вихідного дня країна завмерла в очікуванні всеохоплюючого локдауна. Тим часом, чи не вперше за часи пандемії кількість одужавших почала перевищувати кількість нових хворих на COVID-19. Проте темпи виявлення нових випадків зараження коронавірусом балансують поблизу рекордних позначок. Тож боротьба триває.

І чи не одне з найголовніших питань – це забезпечення лікарень киснем. Що ж відбувається на кисневому фронті?

За даними МОЗ 3\4 важких хворих потребують кисню. Але його й досі не вистачає. Цікаво, що «черговими по кисню» Кабмін визначив облдержадміністрації. Проте, у ситуації, що склалася, вони практично не мають жодних важелів впливу на вирішення проблеми. Голови ОДА фактично не впливають на виділення коштів, які проходять через них транзитом з держбюджету до рахунків лікарень. Відповідно обласна влада не має й повноважень закупати кисневе обладнання. Це можуть робити лише головлікарі медзакладів.

Хронологія подій виглядає приблизно так.

11 серпня МОЗ поставив перед усіма обласними державними адміністраціями завдання – підключити до подачі медичного кисню понад 80% ліжкомісць, що відведені для лікування хворих на COVID-19 у лікарнях. Це доручення дав Міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Але перші 500 мільйонів на забезпечення ліжкового фонду киснем Кабмін виділив областям з ковідного фонду лише 9 жовтня.

Вже за місяць, 13 листопада, заступниця міністра охорони здоров’я Світлана Шаталова дорікала, що регіони витратили лише 5% субвенції та закликала приділити максимальну увагу використанню коштів та забезпеченню киснем.

За інформацією МОЗ, станом на початок грудня у 4 областях України менше 4 з 10 наявних лікарняних ліжок мають підключення до медичного кисню. Це Луганська, Донецька, Рівненська та Кіровоградська області. У м.Київ, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Чернігівській, Одеській, Харківській, Миколаївській областях рівень забезпеченості киснем не дотягує до 50%. На щастя, така ситуація спостерігається не скрізь: в 13 областях від 5 до майже 8 ліжок (з десяти) централізовано забезпечені киснем або кисневими концентраторами (Черкаська, Житомирська, Волинська, Херсонська, Львівська, Чернівецька, Вінницька, Запорізька, Сумська, Полтавська, Київська, Тернопільська та Хмельницька області). Найбільшу кількість вільних «ковідних» ліжок з киснем – понад 1200 – зараз мають Хмельницька та Житомирська області.

Збільшення рівня забезпеченості киснем ускладняється тим, що завдання під’єднувати кисневі точки всі 27 областей України виконують паралельно з іншим дорученням Кабміну – постійно збільшувати кількість інфекційних ліжок. Отже, доручення Кабміну виконуються, але показник забезпеченості киснем «розмивається». Нові ліжкомісця, які з’являються, в більшості випадків не мають підключення до кисню. Тому «кисневий» відсоток збільшується значно повільніше. Що ж стає на заваді?

Існує кілька способів, за допомогою яких можна забезпечити киснем ліжка у медичних закладах. Кисневі балони (звичайні балони, які містять у собі кисень, та мають підведену трубку і маску для дихання), кисневі станції (пристрій для виробництва кисню, який відділяє його від інших компонентів повітря) та кисневі концентратори. Однак проблема балонів – їх потрібно постійно перезаряджати, а встановлення станцій і створення розводки кисню по лікарні – довготривалий процес, починаючи з розроблення проєкту, замовлення обладнання і закінчуючи розводкою кисню по лікарні. Тож цей шлях зараз може дати результат лише у тих лікарнях, що розпочали роботи ще навесні. Але перші кисневі субвенції розпочалися лише у жовтні. Тому єдиним прийнятним за строками варіантом залишаються концентратори. Проте й з ними не все просто.

Використання коштів «на кисень», що надходять у регіони ускладняється вимогами Бюджетного кодексу. Адже замість того, щоб провести централізовані закупівлі МОЗ «делегував» цю роботу головлікарям в областях. Головні лікарі у переважній більшості підпорядковуються не ОДА, а місцевим органам влади, на балансі яких знаходяться лікарні, – тобто ОТГ. Таким чином, відповідальні за забезпечення киснем 80% ковідних ліжок фактично не мають важелів впливу на виконавців, що розпоряджаються грошима.

Перевантажені роботою головні лікарі – це те «вузьке місце», яке мало б оперативно забезпечувати пацієнтів киснем. А що робити, коли відповідальності за це головлікарі та справжні власники лікарень – очільники ОТГ – не відчувають? Відповідь на це питання має лежати в кадровій площині.

При цьому слід зважати на той факт, що, в умовах відсутності масштабного виробництва кисневих концентраторів в Україні здійснювати їх закупівлю було складно й раніше, та майже неможливо зараз. Через підвищений попит постачальники підвищують ціни на них ледь не щодня. І справа тут не в спекулюванні, а в тому, що бізнес не може дозволити завантажити літак концентратором: у нього немає такого покупця, який купить одразу цілий літак вантажу. Тому доводиться купувати місце в літаку. Ось чому концентратор, який раніше коштував 20-30 тис., сьогодні коштує 45-60 тис.

Однак у ряді випадків лікарні не бажають розбиратись в ситуації, і часто укладають договори «на кисень» з терміном виконання до кінця року за цінами, яких не існує на ринку. Таким чином, деякі договори заздалегідь не можуть виконуватись, гроші по них будуть заморожені. Відповідно, нових кисневих точок не буде. Цього можна було б запобігти за рахунок проведення централізованих закупівель, але у МОЗ вирішили інакше…

Протягом 2020 року кількість ліжок обладнаних киснем збільшилась у майже 2,5 рази. Але цього все одно недостатньо, навіть за підрахунками МОЗу. І скоріш за все у 2020-му практично жодна область не зможе виконати завдання міністерства забезпечити пацієнтів медичним киснем бодай на 80%, адже завдання на збільшення безпосередньо кількості самих ліжок також ніхто не відміняв. І винна у цьому суміш об’єктивних та суб’єктивних причин. І якщо перша – традиційна (прорахунки у виділенні коштів та громіздкі правила їх розподілу), то серед суб’єктивних варто згадати непрогнозованість дій лікарень та самих ОТГ, які після децентралізації отримали в руки реальну владу (і відповідальність).

У «кисневу» модернізацію лікарень необхідно негайно включатись всім зацікавленим сторонам. Вперш за все йдеться про головних лікарів, які є кінцевими розпорядниками «кисневих субвенцій» та очільників ОТГ, які мають усі повноваження контролювати діяльність медзакладів, які перебувають у них на балансі.

Іван Правдін

Високоякісне та результативне розслідування кримінальних проваджень слідчими ТУ ДБР у м. Києві – є першочерговим завданням для новопризначеного керівництва територіального управління. Це має забезпечити поновлення порушених прав та свобод громадян, відшкодування завданої шкоди, невідворотність покарання винних осіб – як елементи справедливого суспільства, а також носить превентивний характер в частині попередження вчинення нових злочинів суб’єктами, підслідними ДБР.

Так вважає директор територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві директор Територіального управління Денис Керман.

6 листопада він розповів Резонансу про основні завдання ДБР, результати роботи теруправління за 10 місяців 2020 року, навантаження та резонансні справи.

Довідково: У вересні 2020 року за результатами відкритого конкурсу Дениса Кермана було призначено на посаду директора ТУ ДБР у м. Києві зі званням полковника. До цього він вже обіймав посаду директора вказаного управління. З 2001 по 2018 рік працював в органах прокуратури, переважно на керівних посадах. З 2018 року – очолював територіальне управління ДБР у місті Мелітополі.

– Державне бюро розслідувань – відносно новий для України правоохоронний орган, який розпочав свою роботу 27 листопада 2018 року. Він був створений для боротьби зі злочинами високопосадовців і своїм девізом обрав «притягнення винних до відповідальності, незважаючи на їхні посади, зв’язки та ресурси». Завданням ДБР є запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його підслідності. ДБР стрімко розвивається у всіх напрямках своєї діяльності, націлене на чітке і якісне виконання поставлених перед ним завдань, з метою встановлення справедливості в суспільстві та забезпечення верховенства права, – говорить Керман. – З огляду на те, що ТУ ДБР у м. Києві поширює свою юрисдикцію на територію трьох областей: Київську, Чернігівську та Черкаську області, а також столицю України – місто Київ, де зосереджені вищі органи державної влади, центральні органи виконавчої влади, в яких працює переважна більшість суб’єктів (високопосадовців), підслідних Держбюро, обсяги роботи досить великі.

Якщо говорити про результати нашої роботи, то протягом 10 місяців 2020 року слідчі ТУ ДБР у м. Києві здійснювали досудове розслідування у 8491 кримінальному провадженні.

З початку року слідчими ТУ ДБР у м. Києві оголошені підозри 385 особам, які є суб’єктами, підслідними ДБР, серед яких: начальник управління секретаріату Кабінету Міністрів України; 2 судді; 92 працівники поліції; 4 працівники прокуратури; 1 прикордонник; 6 податківців; 8 працівників Служби безпеки України; 6 працівників Державної лісової охорони; 178 військовослужбовців.

У результаті розслідування закінчено 3773 кримінальних провадження, з яких направлено до суду з обвинувальними актами – 303 стосовно 330 осіб.

Серед них: народний депутат України; голова Державної служби зайнятості України; заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; голова Фонду державного майна України; керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України; заступник начальника Головного управління Служби безпеки України області, понад 100 працівників правоохоронних органів (працівники НПУ, ДСНС, ДКВС, СБУ, прокурори, податківці, прикордонники, митники, лісова охорона тощо) та близько 160 військовослужбовців.

Серед кримінальних проваджень, розслідування у яких здійснюють слідчі ТУ ДБР у м. Києві, переважну більшість становлять злочини, вчинені військовослужбовцями та працівниками правоохоронних органів (працівники НПУ, ДСНС, ДКВС, СБУ, прокурори, податківці, прикордонники, митники, лісова охорона тощо).

Особливу увагу слідчих ТУ ДБР у м. Києві було зосереджено на виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів, вчинених у складі організованих злочинних груп, з яких 3 кримінальних провадження наразі скеровано до суду, ще 3 – перебувають у провадженні слідчих.

Так, слідчі ТУ ДБР у м. Києві на початку літа 2020 року у Дніпропетровській області затримали учасників злочинної організації, створеної поліцейськими. До неї входили начальник, заступник начальника відділу поліції, начальник одного із секторів та 4 оперативники Павлоградського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області. Вони змушували громадян вчиняти злочини, здійснюючи на них психологічний тиск та застосовуючи насильство. За це поліцейські надавали потерпілим гроші, наркотичні речовини, а потім притягували їх до кримінальної відповідальності.

Правоохоронців було затримано та їм повідомлено про підозру у створенні злочинної організації, перевищенні влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, скоєнні крадіжок, незаконному поводженні зі зброєю, а також незаконному виробництві, виготовленні, придбанні, зберіганні, перевезенні, пересиланні чи збуті наркотичних засобів (ч. 1 ст. 255, ч. 2 ст. 365, ч. 4 ст. 27 ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 263 та ч. 2 ст. 307 КК України). Досудове розслідування кримінального провадження перебуває на завершальній стадії і в листопаді обвинувальний акт планується скерувати до суду.

Важливим напрямом у розслідуванні кримінальних правопорушень є злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів із застосуванням катувань та іншого порушення особистих прав громадян.

До суду направлено 2 обвинувальні акти зазначеної категорії стосовно 4 працівників Національної поліції України.

Окремо зупинюсь на розслідуванні кримінального провадження, що набуло широкого суспільного резонансу – щодо поліцейського свавілля у Кагарлику. Так, у травні 2020 року затримано оперуповноваженого та начальника Кагарлицького відділу поліції Обухівського відділення поліції ГУНП в Київській області за фактом зґвалтування та побиття.

У ніч з 23 на 24 травня 2020 року оперуповноважений у своєму службовому кабінеті застосував тортури до жінки, яку викликали до відділення поліції як свідка, вдягав протигаз, застосовував кайданки та здійснював постріли з табельної зброї над головою, після цього зґвалтував.

Крім цього, правоохоронці застосували фізичну силу щодо чоловіка, який також перебував у приміщенні відділення поліції. Погрожуючи потерпілому зґвалтуванням, правоохоронці ставили його на коліна, били по голові кийками, надягали протигаз та стріляли із табельної зброї над головою. У результаті потерпілий отримав тілесні ушкодження.

Правоохоронцям повідомлено про підозру у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 152, частиною другою статті 127 КК України. Вказаним особам судом обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без можливості внесення застави.

Під час проведення розслідування у вказаному кримінальному провадженні слідчими виявлені чисельні факти катувань, які вчинялись зазначеними поліцейськими упродовж двох останніх років. Розпочато розслідування у 5 кримінальних провадженнях за фактами побиття, катування, незаконного затримання осіб працівниками поліції.

Колишній начальник Кагарлицького відділу поліції Обухівського відділення поліції ГУНП в Київській області підозрюється у невжитті заходів керівником, якому стало відомо про вчинення його підлеглими незаконного затримання, та неповідомленні про злочин (ч. 2 ст. 146-1 КК України). Йому обрано запобіжний захід – цілодобовий домашній арешт.

Окрім цього, слідчими було повідомлено ще й про підозру у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 146-1 ККУ (насильницьке зникнення).

Наразі розслідування перебуває на завершальній стадії, обвинувальні акти найближчим часом будуть скеровані до суду.

Прикладом ефективного розслідування вчинення злочинів працівниками правоохоронних органів стало й затримання в червні прокурора однієї з Київських місцевих прокуратур, який вимагав та отримав 100 тисяч доларів США від представника банку.

У рамках цього ж кримінального провадження слідчими ТУ ДБР у м. Києві повідомлено про підозру і старшому оперуповноваженому головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України.

Досудовим розслідуванням встановлено, що правоохоронці розробили злочинну схему заволодіння грошовими коштами представника одного з банків міста Києва. Задля цього вони склади завідомо неправдиву заяву про вчинення злочину працівниками цього банку від імені третьої особи та подали її до Печерського УП ГУ НПУ у місті Києві. Відповідно до неї до ЄРДР було внесено відомості про вчинення злочину.

Правоохоронці склали неправдивий протокол допиту потерпілого від імені третьої особи, який долучено до матеріалів кримінального провадження. Пізніше прокурор допитав представника банку та висунув йому вимогу про надання грошових коштів у сумі 100 000 доларів США. За ці кошти він обіцяв закрити справу та забезпечити подальше «дахування» банківської установи. У разі одержання хабара він також гарантував, що про нібито незаконну діяльність банку та членів його правління не дізнаються ЗМІ. А ще пообіцяв дізнатись прізвище «замовника» реєстрації вказаного кримінального провадження.

Нині прокурору повідомлено про підозру в пособництві – у складанні службовою особою завідомо неправдивого офіційного документу; у завідомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину, поєднаному із штучним створенням доказів обвинувачення, вчиненому з корисливих мотивів; та закінченому замаху на заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживання довірою (шахрайство), вчиненого за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах.

Старшого оперуповноваженого ГУ КЗЕ СБ України відповідно підозрюють: у складанні службовою особою завідомо неправдивого офіційного документу; завідомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину, поєднаному із штучним створенням доказів обвинувачення, вчиненому з корисливих мотивів; закінченому замаху на заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживання довірою (шахрайство), вчиненому за попередньою змовою групою осіб в особливо великих розмірах.

Слідство триває, після завершення низку судових експертиз обвинувальний акт буде направлено до суду.

Ще один важливий напрямок нашої роботи – розслідування злочинів у сфері використання бюджетних коштів, призначених для закупівлі військового майна, а також його подальше збереження.

Завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо закупівлі Міністерством оборони України неякісних бронежилетів.

Так, військові службові особи Міністерства оборони України, достовірно знаючи, що за умови намокання (дощування) бронежилет «Корсар М3с-1-4» як комплекс індивідуального захисту не відповідає своїм заявленим захисним балістичним властивостям, зобов’язані були повернути прийняті партії таких бронежилетів, дали вказівку підлеглим працівникам надалі приймати та передавати на військові потреби наступні партії бронежилетів, що завдало збитків інтересам держави на суму понад 42 мільйони гривень.

Аналогічна ситуація відбулася під час приймання на склади МОУ іншого військового майна неналежної якості, чим спричинено тяжкі наслідки державним інтересам.

У вказаному кримінальному провадженні повідомлено про підозру п’ятьом військовим службовим особам старшого та вищого командного складу Збройних Сил України (генерал-лейтенанту – колишньому заступнику міністра оборони України, генерал-майору – колишньому начальнику одного з головних управлінь МОУ, його заступникам) та двом службовим особам підприємства – постачальника бронежилетів.

Під час досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні проведено приблизно 40 обшуків, допитано майже 70 осіб, проведено 10 тимчасових доступів, 3 слідчі експерименти, ряд судових експертиз (балістична; експертиза військового майна; криміналістичні; економічна).

У справі виконуються вимоги статті 290 Кримінального процесуального кодексу України та після ознайомлення підозрюваних та їх адвокатів з матеріалами кримінального провадження, до суду буде направлено обвинувальний акт.

У травні 2020 року слідчими ТУ ДБР у м. Києві під процесуальним керівництвом Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону викрито організовану злочинну групу, яка систематично привласнювала та збувала паливно-мастильні матеріали, що належали військовій частині.

Встановлено, що заступник командира з тилу організував злочинну групу у складі військовослужбовців та цивільних осіб, яка налагодила механізм списання, привласнення та реалізації паливно-мастильних матеріалів, які надходили для забезпечення зенітно-ракетної бригади Збройних Сил України, через мережу приватних АЗС.

Навесні правоохоронці задокументували чотири факти вивезення паливних матеріалів обсягом більше 60 тонн вартістю понад 1,3 мільйона гривень із військової частини.

Також перевіряється інформація про привласнення зловмисниками паливно-мастильних матеріалів ЗСУ на загальну суму понад 10 мільйонів гривень.

У межах досудового розслідування слідчими проведено 20 санкціонованих обшуків, під час яких у військовослужбовця (організатора злочинної групи) вилучено грошові кошти у сумі 51 300 доларів США.

Всім учасникам злочинної групи повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 189 та частиною третьою статті 410 КК України.

Для надання належної оцінки діям службових осіб, які протиправно підписували накладні на відпуск та списання пального проведено низку судових експертиз та відповідних слідчих.

За більшістю епізодів матеріали за обвинувачення фігурантів у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених статтею 366 КК України (складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів) вже скеровано до суду.

Пріоритетним напрямом роботи слідчих підрозділів ТУ ДБР у м. Києві є і розслідування кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями. Зокрема, завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні відносно голови одного з державних агентств України, який підозрюється у незаконному поводженні з радіоактивними матеріалами (ч. 3 ст. 265 КК України).

Слідчими встановлено, що посадовець у серпні 2019 року підписав договір із суб’єктом підприємницької діяльності та продав радіоактивно забруднений металобрухт загальною вагою 511 тон на суму 516 000 гривень. Відповідно до висновку експертизи досліджувані об’єкти є радіоактивними матеріалами, ринкова вартість яких складає понад 3 269 000 гривень. Внаслідок дій посадовця державі завдано матеріальної шкоди у сумі понад 2 753 000 тисяч гривень.

Під час укладення угоди про продаж металобрухту у сторін були відсутні ліцензії Державної інспекції ядерного регулювання України та санітарні паспорти на провадження виду діяльності, пов`язаного з торгівлею радіоактивними матеріалами у вигляді радіоактивно забрудненого металобрухту.

Крім цього, до суду скеровано обвинувальний акт відносно колишнього заступника міністра Міністерства з питань надзвичайних ситуацій. Експосадовець обвинувачується у зловживанні владою або службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України).

Як з‘ясували слідчі, ще 2004 року МНС і компанія-забудовник уклали угоду, за якою на земельній ділянці, що належала міністерству, мали побудувати житловий будинок. Згідно угоди – 3420 кв. м. житлової площі у вказаному будинку повинні були перейти у власність держави.

Проте, у 2010 році заступник міністра МНС уклав додаткову угоду, за якою відмовилося від житлової площі у місті Києві в обмін на аналогічну житлову площу у Ірпені Київської області.

Згідно матеріалів експертизи, вартість отриманих квартир на Київщині 23,7 млн грн менше, ніж вартість квартир у столиці.

Нині триває реорганізація всіх територіальних управлінь, і ТУ ДБР у м. Києві не виключення.

З метою ефективної організації діяльності територіального управління та належного виконання покладених на ДБР завдань і функцій, потрібно утворити та облаштувати представництва ТУ ДБР у м. Києві в Київській, Чернігівській та Черкаській областях, які знаходяться під юрисдикцією теруправління та є територіально віддаленими від основного місця його розташування.

Метою розміщення слідчих, оперативних працівників в областях є забезпечення оперативного реагування на повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення, підслідні ДБР; швидке і повне розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території Київської, Чернігівської та Черкаської областей.

Для повноцінного запуску та функціонування зазначених адміністративних представництв першочерговим завданням є вирішення питань організаційно-адміністративного, матеріально-технічного та кадрового характеру.

Наразі до виконання своїх обов’язків приступили заступники директора ТУ ДБР у м. Києві, які перемогли у відкритому конкурсі.

Це – Роман Олефіренко. З 2002 по 2015 працював в органах прокуратури, обіймав рядові та керівні посади.

Це – Євген Терлецький з 2005 по 2020 рік працював на оперативних та керівних посадах в органах Служби безпеки України

Формування нового штату і далі відбуватиметься на конкурсній основі.

Це дозволить укомплектувати територіальне управління професійними та мотивованими співробітниками, – запевнив керманич теруправління ДБР у Києві Денис Керман.

За матеріалами “Резонансу”

29 жовтня Конституційний Суд ухвалив рішення № 13-р/2020, яким суттєво послабив та звузив юридичну основу для діяльності антикорупційних органів.

Водночас з метою поновлення суспільної довіри до Конституційного судочинства Президент обрав доволі контраверсійний варіант реагування у вигляді законопроекту № 4288. Ним пропонується припинити повноваження конституційних суддів і обрати новий склад Конституційного Суду на засадах конкурсу. Такий механізм не передбачений Конституцією України і Законом України «Про Конституційний Суд України» та порушує основоположний принцип розподілу влад і складову принципу верховенства права – юридичну визначеність.

З огляду на зазначене Світовий конгрес українських юристів робить наступну заяву з приводу останніх подій у державі.

Ми заявляємо, що конституційне оздоровлення в ситуації що склалась має відбуватись за критеріями інституційно спроможної держави.

Її складовими є повага до гідності і прав людини, верховенство права, демократична підзвітність і підконтрольність влади.

Тому ми вбачаємо наступні заходи у запобіганні конституційної кризи, яка на порозі.

Насамперед, Верховній Раді слід невідкладно підготувати законопроект про зміни у пакет законів, які регулюють питання електронного декларування та звітності публічних службовців та суддів, з урахуванням юридичної позиції (хоч і не виключно) Конституційного Суду. Однак ми це розглядаємо лише як тимчасовий захід.

Оскільки в останній час Конституційний Суд використовується як інструмент підриву юридичних засад незалежних регуляторів, то цьому слід запобігти шляхом внесення змін у розділ VI Конституції, який регулює виконавчу владу. Зокрема, необхідно встановити гарантії безсторонності в правовому статусі незалежних національних агентств з гарантіями їх відокремленості від уряду та впливу бізнесу. Йде мова про інституції на кшталт національних комісій з регулювання енергетики і комунальних послуг, цінних паперів і фондових ринків, фонду гарантування вкладів тощо.

Стосовно доброчесності суддів КС. Як відомо, на сьогодні КС має вакансії, які так і не заповнені органами влади. Їхнє заповнення може змінити дискурс у самому суді. Це мають бути авторитетні правники у галузі публічного, конституційного права із встановленням балансу між практичними працівниками-суддями і знаними вченими з мінімізацією політичних впливів на процес їх призначення.

Розпускати Конституційний Суд неприпустимо з огляду на конституційний баланс у системі стримувань і противаг. Україна відноситься до континентальної системи права, організація влади в якій забезпечується через діяльність спеціалізованого суду sui generis, який покликаний захищати верховенство конституції.

Тому за обставин, що склались мають бути проведені компетентні розслідування обставин порушення засад доброчесності конституційними суддями, якщо такі мали місце. Судді КС можуть бути звільненими тільки при наявності достатніх підстав. Це питання вирішує сам Конституційний суд при відстороненні суддів, щодо яких ведеться розслідування.

Парламент має достатньо засобів, щоб внести корективи відповідно до вимог належної правової процедури. Він може удосконалити механізми притягнення конституційних суддів до дисциплінарної відповідальності. Для цього має , як варіант, створюватися у складі Суду дисциплінарна палата з числа дев’яти суддів, до яких не входять голова Суду та судді, які ініціюють дисциплінарну процедуру. Суддя, щодо якого проводиться розслідування, має бути відсторонений від виконання своїх повноважень на час розслідування і до прийняття за його результатами рішення.

Ми маємо також завершити конституційні перетворення, які стосуються децентралізації влади та гармонізації обов’язків держави у сфері прав людини згідно із міжнародними зобов’язаннями України.

І маємо пам’ятати: засоби конституційної демократії не мають вносити дисбаланс у поділ влади та використовуватися на шкоду Конституції.

Як зазначено у звіті про стан верховенства права у ЄС у 2020 році: «Верховенство права вимагає створення екосистеми, що базується на повазі до незалежності судової влади та ефективної антикорупційної політики»

Конституція є соціальним контрактом про спільнотворення щодо обмеження влади і забезпечення прав людини, результатом чого є людське щастя.

Близько 15 ветеранських організацій Служби безпеки України підтримали відкритий лист колег, оприлюднений 15 жовтня 2020 року.

У листі на адресу високого керівництва ветерани Служби висловили “глибоке занепокоєння щодо проблем, повязаних із законопроектом про реформу Служби безпеки України (№ 3196)”.

“Викликає вкрай серйозне занепокоєння пропозиція скорочення чисельності співробітників СБ України більш ніж на 10 000 співробітників за 3 роки. На наш погляд, це об’єктивно негативно відобразиться на рівні забезпечення державної безпеки України, що є вкрай небезпечним в умовах сучасної соціальної, економічної та політичної ситуації в Україні, викличе надмірне навантаження на державний бюджет у зв’язку з виплатами звільненим, зменшить соціальний захист діючих співробітників спецслужби. Вкрай негативні наслідки матиме і намагання позбавити особовий склад СБ України гарантій права на медичне забезпечення шляхом передачі закладів охорони здоров’я СБ України до Міністерства оборони України. Мета та обґрунтування такої новели авторами Законопроекту не визначені. Це порушує ч.3 ст. 22 Конституції України, відповідно якої прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відтак рівень та умови медичного забезпечення співробітників СБ України, як одна із вкрай важливих складових їх соціального захисту, в ході реформи не повинні погіршуватись. Крім того, у випадку передачі закладів охорони здоров’я СБ України до Міністерства оборони України належного медичного забезпечення будуть позбавлені співробітники СБ України, які вже не матимуть статусу військовослужбовців, а в подальшому і більшості працівників, що передбачено демілітаризацією Служби“, – йдеться у зверненні.

Втілення пропозицій, запропонованих законопроекту №3196 щодо передачі закладів охорони здоров’я СБУ до МО України, на переконання ветеранських організацій є деструктивними та неприйнятними.