Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Мабуть, немає в Україні більш складного в національному, етнічному і релігійному відношенні регіону, ніж Закарпаття.

Складна і історія цього краю. У ХХ столітті Закарпаття перебувало і у складі Чехословаччини, і Угорщини, і УРСР. Саме тому і до сьогодні історичні наслідки позначаються на ситуації регіону. Зокрема, ті ж спроби сусідньої Угорщини знайти різні приводи для того, щоб посилити там свою присутність.

Звичайно, Австро-Угорської імперії давно вже немає, і кордони європейських держав за останні сто років помітно змінилися, однак вибіркова пам’ять не дає покою деяким силам угорського суспільства, які націлені на розширення свого впливу на Закарпатті.

Зберігаються ці настрої і в Угорській греко-католицькій церкві, яка не приховує наміри взяти під свою юрисдикцію Мукачівську греко-католицьку єпархію з центром в Ужгороді. І тут є декілька небезпечних моментів.

По-перше, МГКЄ є самостійною, незалежною структурою і не підлегла греко-католицькому центру у Києві. Ця єпархія відноситься до так званої Русинської греко-католицької церкву (не має єдиного центру, її структури в США і Чехії). В єпархії 436 громад, які відвідує понад 350 тисяч прихожан, громадян України. Треба погодитись, що ця кількість є вражаючою як для Закарпатського краю, який не відрізняється великою щільністю населення, і звичайно, зважаючи на певну кількість етнічних угорців серед місцевих греко-католиків, є об’єктом великої уваги з боку угорських одновірців. До речі, останніх в Угорщині помітно менше, кількість їх громад не дотягує і 300, однак за спиною цієї церкви стоїть угорський уряд, який щедро фінансує різні проекти в інтересах держави.

Керівництво Угорської ГКЦ пропонує керівництву Мукачівської єпархії увійти у підпорядкування до угорської юрисдикції. Тоді по суті Мукачівська єпархія стане частиною Угорської церкви, богослужіння перейде на угорську мову, серед віруючих будуть насаджуватися проугорські настрої. Це означатиме, що в разі реалізації Угорською ГКЦ своїх планів на території України буде існувати потужна організація, яка матиме 350 тисяч прихожан і понад 500 священнослужителів, яких Угорщина може використовувати у власних інтересах.

Вигідно це Україні чи ні? Відповідь очевидна. Це спроба угорської сторони через релігійні механізми взяти під свій контроль велику церковну структуру України, щоб через неї проводити свою політику, спрямовану на автономізацію Закарпаття. Цього не можна допустити.

По-друге, Угорська греко-католицька церква адміністративно підпорядкована Ватикану, який, до речі симпатизує зусиллям угорців щодо поширення свого впливу. І в даному випадку вказана підлеглість грає на руку тим, хто хотів би бачити Україну більш слабкою, адже Ватикан проводить свою зовнішню політику, і вона не завжди співпадає з інтересами нашої держави.

Достатньо згадати той факт, що Ватикан ще жодного разу відкрито не осудив російську агресію проти України, хоча колишній посол Ватикану в Україні неодноразово бував на тимчасово окупованих територіях.

У певній мірі прихильність Ватикану до Угорщини пояснюється тим, що керівник Угорської греко-католицької церкви Петер Фюльоп Кочиш є римо-католиком і, як справжній католик, одне з своїх завдань бачить у латинізації східних обрядів. У лютому 2021 року він мав зустріч з Папою Римським Франциском і обговорював з ним ситуацію з Мукачівською єпархією. При цьому головне, що просив Кочиш на аудієнції у Папи, це зробити все можливе, щоб не допустити об’єднання МГКЄ з Українською греко-католицькою церквою. І це можна розцінити як спроби прямого втручання глави іноземної релігійної структури у внутрішні справи України.

Українська ГКЦ вже давно пропонує мукачівським братам об’єднатися. Це зрозуміла пропозиція, яка є логічною, адже всі греко-католики в Україні є українцями, догматично єдині і, як громадяни, сповідують одні й ті ж цінності, головними з яких є захист від агресії Росії. Однак, з боку керівництва МГКЄ лунає різке неприйняття будь-яких умов об’єднання. І нам зрозумілі причини такої позиції, зважаючи на тиск з боку Угорської церкви.

На жаль, у Ватикані не реагують на претензії українських греко-католиків з приводу недружніх дій угорської сторони. При цьому треба не забувати, що у деструктивному розвитку ситуації в Україні особливо зацікавлена Росія, для якої вигідно мати ще один регіон нестабільності в нашій державі.

На День Незалежності України у Києві перебував Державний секретар Ватикану П`єтро Паролін, який мав зустріч з главою Української греко-католицької церкви верховним архієпископом Святославом (Шевчуком). Немає сумнівів, що однією з тем обговорення була ситуація з Закарпаттям. Чи зреагує Ватикан на справедливі зауваження керівництва УГКЦ, покаже час. Однак, всі учасники того, що відбувається навколо Мукачівського греко-католицької єпархії, мають знати: українське суспільство не дозволить погіршувати ситуацію у власній країні і втручатися у її внутрішні справи з боку кого б не було.

Віктор Стоян, спеціально для “Вектор ньюз”

Автор: Володимир Михайлович Трофименко,
заступник Голови Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України

З минулого літа я працюю заступником Голови Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України – структури, що входить до оборонного сектору України. 80% співробітників Держспецзв’язку – це військовослужбовці. Багато з них брали участь в АТО та ООС на сході України, ризикували своїм життям, щоб забезпечити нам спокій і незалежність. Чим ми можемо їм відплатити?

Зазвичай держави платять за такі ризики високі зарплати, а також забезпечують військових житлом. Зараз в Україні склалась непроста ситуація з цим питанням через загальний економічний рівень країни, який відображається і на спроможності фінансувати забезпечення військовослужбовців житлом.

Зараз у Держспецзв’язку в черзі на житло понад 1500 наших військових, з яких близько 40% брали участь у бойових діях. Держспецзв’язку – одна з найбільш недофінансованих структур українського сектору безпеки й оборони. Це не тільки найнижчі зарплати, а й найменше матеріальне забезпечення, зокрема, найменше фінансування житла для військовослужбовців.

З минулого року фінансування Держспецзв’язку зростає. Завдяки цьому ми вже змогли підняти зарплати у середньому на 25% і цього року підвищити фінансування придбання житла до 27,6 млн грн. Ця сума лише трохи менша за загальне фінансування забезпечення житлом військовослужбовців за попередні 5 років.

Проте навіть таке підвищення фінансування глобально не розв’язує питання з забезпеченням. Тому ми вирішили підійти до нього з іншого боку. І я хочу поділитись нашим досвідом з іншими структурами оборонного сектору.

Держспецзв’язку, як і багато інших військових структур, отримувала землі на власні потреби в 40-50 роках XX століття. У ті часи не було такого поняття, як державний акт на землю – вся земля й так була державною. Тому потім Держспецзв’язку, як і інші структури, зіштовхнулась з проблемою оформлення своїх земель у свою власність.

Зараз цим зловживають шахраї та місцева влада, створюючи схеми для виводу земель з державної власності та заробітку на цих процедурах. Особливо критична ситуація у привабливих частинах туристичних міст. Тільки у Львові та Одесі у Держспецзв’язку триває шість судових справ за наші ділянки.

Загалом зараз у нас понад 120 га проблемних ділянок. Деякі ділянки у нас просто забрали рейдерським шляхом: зламали паркан, знищили майно та розпочали будівництво.

Частина земель – це складова критичної інфраструктури, яка потрібна Службі для забезпечення потреб національної безпеки і оборони – передавання сигналів зв’язку, радіо, телебачення, спеціального зв’язку та ін.

Завдяки модернізації обладнання, що використовує Держспецзв’язку, потреби Служби в землях зменшуються. Тому ми вирішили використати її на соціальне забезпечення наших військових шляхом інвест-будівництва.

Інвест-будівництво – це єдиний спосіб вирішити проблему не за державні кошти, не за гроші платників податків.

Для цих цілей ми плануємо використовувати ділянки в містах, де розташовані підрозділи Держспецзв’язку. Це і ті ділянки, які офіційно належать нам, і ті, за які ми поки що боремось з викрадачами.

В Одесі завдяки інвест-будівництву військові отримали 58 квартир за 5 років. Цього року військові в Рівному отримали 7 квартир.
Щодо боротьби за свої права та забезпечення своїх військових, у нас вже є перша перемога. Улітку Держспецзв’язку виграла суд за одну з ділянок Концерну РРТ площею 1,6714 в Одесі на вул. Жаботинського, 54А.

На ділянці забудовник планував звести школу, адже їх у цьому районі не вистачає. Оскільки це важливий соціальний проєкт, ми пішли на зустріч місцевій владі та почали перемовини з громадою. Результатом стало те, що місцева влада взяла на себе зобов’язання компенсувати вартість земельної ділянки та об’єктів нерухомості, які на ній розташовані. Після проведення оцінки вартості землі ми матимемо чітке розуміння обсягів компенсації. Зокрема, мова йде про отримання квартир для наших військових, які роками стоять у черзі на поліпшення житлових умов, на іншій ділянці.

Проте місцева влада не усюди готова до діалогу. Зокрема, в Броварах міська рада намагається внести зміни у план території, де розміщена ділянка Держспецзв’язку (вул. Київська, 225) площею понад 6 га. Хоча дана земельна ділянка внесена Кабінетом Міністрів України до переліку земельних ділянок, що пропонуються для спільного будівництва житла для військовослужбовців Служби. Держспецзв’язку вже оголосила конкурс на будівництво. Після зведення багатоповерхівки квартири планується передати військовослужбовцям, які роками стоять у черзі на житло. Згідно з роз’ясненням Офісу генерального прокурора, такі дії є перевищенням повноважень міської ради, адже мова іде про ділянку, власником якої є держава, а не місто. Відтак, депутати знаючи про це, у разі голосування за «перепланування» стають співучасниками кримінального правопорушення, здійсненого групою осіб.

Ми будемо використовувати всі доступні правові інструменти, щоб відновити справедливість, повернути державні землі законному користувачу та використовувати їх на благо країни. Адже для нас соціальне забезпечення військових – один з пріоритетів.

Крім того, для нас, і особисто для мене, боротися за перемогу права і справедливості над хабарництвом та “схемами” – це принципова позиція. Право і правда на нашому боці, тому ми не збираємось віддавати під черговий ресторан або елітну багатоповерхівку. За рахунок цих земель ми повинні забезпечити житлом тих, хто захищає країну від ворога.

Посол Курт Волкер був послом США в НАТО та спеціальним представником США в Україні на добровільних засадах. Він нещодавно прокоментував приєднання України до членства в НАТО. За його словами, План дій щодо членства, до речі він відіграв важливу роль у формулюванні цього у 1999 році, по суті не має значення для України, оскільки Україна на сьогодні має завершені всі реформи, необхідні за ПДЧ.

Це важливий коментар, оскільки посол Волкер краще за президента Джо Байдена чи президента Еммануеля Макрона чи канцлера Ангелу Меркель знає, чи є Україна відповідним та готовим кандидатом на вступ до НАТО. На жаль, це також означає, що коментар президента Байдена у відповідь на запитання репортера після нещодавнього саміту НАТО про те, що Україні потрібно реформуватися, щоб претендувати на членство в НАТО, у кращому випадку був прикладом того, що президент Байден не поінформований, а в гіршому – Джо Байден просто взяв репліку від свого попередника і збрехав.

Важливо врахувати коментарі посла Волкера з огляду на майбутній саміт Байдена-Зеленського. Немає жодного виправдання для відмови від вступу України до НАТО, окрім, мабуть, чіткого аргументу "червоної лінії". На саміті Байдена і Путіна президент Байден провів кілька червоних ліній, в основному щодо кіберзломів з боку москалів американської промисловості. Президент Путін також провів хоча б одну червону лінію – Україна не може стати членом НАТО. У той час як червоні лінії президента Байдена були звичними та раціональними відповідно до міжнародного права, Путін суперечив
кожній концепції міжнародного права. Він нахабно вирішив питання суверенітету іншої країни і грубо порушив цей суверенітет. Президент Байден повинен був відмовитися розглядати пропозицію Путіна з рук і голосно висловити своє невдоволення. Цього не сталося.

Це не сталося через давню політику, визначену у ХХ столітті як замирення. Адольф Гітлер та Йосиф Сталін, включаючи численних наступників останнього, були умиротворені, що призвело до вбивства мільйонів. Тільки президенти Джиммі Картер і Рональд Рейган виявили хребет і відмовились заспокоїти москалів і їх ненаситний апетит. Президент Байден, який часто не лише спирається на свої політичні роки та досвід, а й на нібито моральний компас, який наполягає на тому, що це не "ми", на жаль, порівняно з Україною, є плакатною дитиною для заспокоєння. За короткий час він умиротворив Путіна, Меркель, Талібан, все з поганими наслідками. Це має змінитися.

Українська спільнота в США має відігравати важливу роль у цьому. Чесно кажучи, навіть якщо Америка стане чесним посередником та світовим лідером, інші українські громади у всьому світі повинні лобіювати свої уряди. На жаль, хоча вони явно виступають проти заспокоєння, багато з цих спільнот дозволили і навіть спростили таку форму поведінки своїх власних країн, висуваючи змішані та нав’язливі аргументи щодо необхідності України реформуватися як передумови членства в НАТО або що нинішня війна з Росією є якимось чином законодавчо чи юридично перешкоджає членству в НАТО та інші смішні аргументи, тим самим даючи виправдання своїм урядам виглядати і відчувати, хоч і безглуздо, морально правильно, утримуючи Україну від членства в НАТО.

Моє прохання до українських лідерів у діаспорі – припинити спроби пом’якшити підхід.

Для вступу України до НАТО немає жодних перешкод чи передумов, окрім аморальної та політично не далекоглядної, хоч і історичної політики Заходу, відомої як замирення.

Українські американці повинні пам’ятати, що президент США від демократів Франклін Д. Рузвельт визнав СРСР у той час коли мільйони українців гинули під час Голодомору, а потім віддав Східну Європу дядьку Джо в Ялті, що президент від республіканців Джеральд Форд намагався переконати американських виборців, що не було ніякого радянського впливу у Східній Європі, а також президент від республіканців Джорджа Г.В. Буш попередив українців про самоубивчий націоналізм і зволікав чотири місяці, щоб визнати незалежність України. Я міг би продовжувати. Демократи та республіканці були і
є подібні у заспокоєнні і наївності.

Саміт Байдена-Зеленського – це чудова нагода для Америки і, зокрема, президента Байдена показати світу та Україні саме те, "хто ми". У нас, американців, є хребет, моральний компас чи ми просто наївні миротворці? Цей саміт дуже значний для України. Але з моральної сторони не менш значний для США. Він щойно покаже, нам американцям, “хто ми”.

7 серпня 2021 року
Аскольд С. Лозинський

На 81-ому році життя відійшов у вирій Євген Кирилович Марчук.

Україна втратила дуже гідного і достойного громадянина.

Велет бачення, знання, розуміння процесів, сильна особистість, могутня постать, інтелектуал, ерудит і аналітик.

Він не просто захоплювався шахами, але прораховував усі свої (й не тільки) кроки наперед.

Грав на фортепіано, але був закоханий у джаз – за імпровізацію. Й вмів це робити так, як мало хто з нинішніх державних діячів.

Один з тих, хто творив новітню історію Украіни.

Великий життєлюб, бо розумів і любив Україну.

Патріот з великої літери.

Людина-епоха.

Коронавірусна хвороба загострила захворювання, на які він страждав, та спровокувала гостру серцево легеневу недостатність.

Роль Євгена Марчука у державотворенні України важко переоцінити. У серцях ветеранів правоохоронних органів він завжи буде Першим головою СБУ.

З ним пов’язане та асоціюється становлення Служби як органу, який захищає національну безпеку України. Тисячі людей поважають його за неймовірні енергію та гострий розум на високих посадах. Він очолював уряд, був генералом армії та представляв Україну у тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації у Донецькій та Луганській областях.

Разом з Євгеном Кириловичем від нас пішли його великий досвід, його мудрість і його надзвичайно сильне почуття обов’язку.

Історики ще напишуть про шляхи, якими він прийшов до найголовнішого вибору свого життя. Але на самому початку незалежності він зробив його чітко, однозначно і без жодного сумніву. Генерал Марчук став на службу своєму народу і державі. І залишився вірним їм до останнього подиху.

Йому було нелегко, бо він одним з перших прокладав дорогу до європейської і євроатлантичної інтеграції. З його руки в офіційних документах вперше згадується про вступ України до НАТО як стратегічна мета.

Він один з тих, хто зіграв величезну, якщо не вирішальну роль на початку 90-х, коли українські спецслужби та інші державні органи не дали російським представникам в Криму реалізувати спроби провести референдум про незалежність. Широка громадськість не знає, що тоді кілька разів ситуація була за крок від великого кровопролиття. І тільки тихі, але енергійні дії Євгена Марчука не дали тоді трапитися катастрофі.

Коли Росія спробувала зазіхнути на Тузлу, міністр оборони Марчук не вагаючись готував Збройні Сили до відсічі.

А в останні роки завдяки зокрема і зусиллям Євгена Кириловича був встановлений режим тиші на Донбасі, який зберігається дотепер.

Він не хотів бути гнучким, бо не знав і не розумів, як можна поступатися національними інтересами.

Низький уклін і вічна пам’ять Євгену Марчуку за його службу Україні. Щирі співчуття дружині пана Євгена Ларисі Івшиній, всім рідним і близьким…

Це велика втрата для України.

Вічна пам’ять…

Палка дискусія, яка розгорнулась на сторінках “Вектор ньюз” з приводу життя-буття нового Правопису, продемонструвала: критиків у нього вдосталь і сьогодні. Частина з них занепокоєна двоякістю та нелогічністю низки діючих положень. А хтось акцентує на тому, що вони є даниною минулому і не відповідають сучасним вимогам, а без “вказівної” ролі науковців на практиці відбувається ледь не знищення української мови.

І, на жаль, складається враження, що в Інституті мовознавства імені Олександра Потебні НАН України чомусь вирішили, що далі з Правописом нічого вже робити не треба. Так тепер добре, і так буде завжди. Хоча в редакції в цьому не впевнені.

Почалось все з відкритого листа на адресу Директора Інституту мовознавства Богдана Ажнюка.

Науковець відреагував оперативно, хоча і без зайвої конкретики.

Цитуємо відповідь без купюр:

“Шановна Наталіє Віталіївно!

Прочитав Вашого відкритого листа.

Дещо в ньому зрозумів, але признаюся, не все.

Я не зрозумів, з ким Ви ведете полеміку: зі мною чи з собою. Таке враження, що Ви пробуєте приписати мені погляди, яких я не висловлював і яких не поділяю. У такому ключі легко полемізувати і виходити переможцем.

Як я зрозумів, Вам здається, ніби правопис у редакції 2019 р. створила одна людина, а не комісія з 25 осіб, склад якої оприлюдено ще в 2015 р.

Ви пишете про «повернення до скрипниківки», а прихильники «скрипниківки» докоряють правописній комісії за неповернення до неї. На жаль, абсолютна більшість критиків (з обох боків) екзамен на знання «скрипниківки» складає на двійку.

Зверніть увагу, що слів, у тому написанні, за яке Ви дорікаєте правописній комісії, в правописі просто немає; там немає ні Ґемінґвея, ні ґраблів, ні оґірків (так само як і діалектного слова гурки), ні ґасла, ні ґранта, ні новітніх фемінативів – математикині, депутаткині і т. ін., немає багато чого іншого, що Ви ставите в провину мені або правописній комісії. На підставі чого Ви вирішили, що правопис пропонує (або я особисто пропоную) написання на зразок “Сєргєй”, “Владімір”, “Алєксандр”, “Маріна”? З ким Ви, власне кажучи, сперечаєтеся?

Моя відповідь на Ваш лист коротка: вести полеміку треба фахово й аргументовано, обговорювати конкретні речі, які є в правописі (вказуючи номер параграфу, пункту й підпункту). Просто прочитайте правопис УВАЖНО.

Богдан Ажнюк”

На нашу думку, відповідь без емоцій все ж втрачає своє забарвлення, адже акцент робиться на тому, що цікавить людей, а не суто проблемах науки. Тим не менш, пропонуємо прочитати, як сказали б юристи, “відзив на відзив” Відкритого листа.

Пане Богдане,
Я одержала відповідь на свого відкритого листа, у якому хотіла привернути вашу увагу до справжнього стану української мови, який зміни до Правопису, внесені в 2019 році, тільки ускладнили й погіршили.

На жаль, я відчуваю, що ви або образилися (не можу з цим погодитися, бо ви досвідчена людина), або листа не читали, а відповідь писав якийсь аспірант (теж дуже сумнівно, бо це теж для вас неприйнятне), або у вас склалося враження, що я співаю під чужу дудку (а це вже точно не так, бо чужих дудок я на дих не переношу).

Я звернулася до вас не для того, щоб підірвати ваш авторитет, який аж ніяк підірвати не можна, бо ви людина знана й заслужена.

Я звернулася до вас, щоб привернути увагу до справжнього становища в українській мові. А там біда! І зміни, які були внесені в правопис у 2019 році, ситуацію погіршують, причому щодня.

Я хотіла пояснити вам, що зміни ці, зроблені комісією з двох із гаком десятків науковців, зроблені непродумано, невчасно й методично неправильно. Більше того, я намагалася пояснити це на прикладах сучасного стану правопису й словотворення.

Я хотіла привернути вашу увагу до того, що державна мовна політика практично відсутня, а Уповноважений із захисту державної мови посідає своє місце взагалі невідомо як і невідомо для чого (посилаюся на вживання слова «іспитування» цим посадовцем). То де він, а де українська мова? Позиції ж Інституту мовознавства немає. Так само, як немає жодних оприлюднених пропозицій/рекомендацій/порад Інституту для професійного контролю перевірки знань української мови державними службовцями.

Принагідно хотілося б уточнити, як ви ставитеся до так званих «мовних квот» в Україні. Здається, квотування, тобто обмеження, української мови в Україні торкатися не можуть. Але про позицію Інституту мовознавства НАН України з цього питання теж ніхто не чув.

Так само хотілося б знати вашу думку про перебіг оголошеного ще Петром Порошенком десятиліття української мови. Десятиліття ще й до середини не дійшло, але про нього зовсім не чути. Можливо, хоч академічний Інститут мовознавства має якийсь план і взагалі щось знає?

Можна подякувати Інституту мовознавства за дуже важливу роботу — маю на увазі поширення в соціальній мережі Фейсбук коротких і цікавих повідомлень про українські слова, про українських вчених і письменників. Оскільки я завжди ділюся такими повідомленнями, то не з чуток знаю, наскільки це цікавить людей. Але чому в такому ж форматі Інститут мовознавства не коментує зміни в правописі, які використовуються як Бог на душу покладе?

Наступне. Чи знаю я, що над змінами до Правопису працювало багато людей? Так, знаю. Іще тоді, коли список був оприлюднений, я подивувалася. Але були сподівання, що саме Інститут мовознавства, який має бути останньою інстанцією в питаннях мови, зупинить цей несвоєчасний процес або хоча б спрямує його в прийнятне русло. Мої сподівання виявилися марними.

Як на мене, то зміни в правописі зараз зовсім не на часі. І найкраще, що можна зробити, це на рівні академічної спільноти внести пропозицію поки призупинити дію цих змін і провести нове обговорення (можливо, після закінчення війни й бодай після початку відновлення промисловості та й економіки взагалі).

Пане Богдане, я не теоретик, я практик. Ми з вами дивимося на мову трохи під різними кутами. Читаючи ваші публікації (так, я це справді роблю), я бачу, що ви продовжуєте послуговуватися нормальною, унормованою українською мовою. Але ж наші співгромадями, звичайні українці, розуміють запропоновані у правописі 2019 зміни зовсім по-різному й частенько доводять ситуацію до абсурду — посилаючись на Правопис-2019 у нас на очах створюється якийсь новітній і особливо жахливий суржик, бо ж твориться він не на стику якихось мов, а на стику української літературної мови й української спаплюженої під егідою правописних нововведень.

Тепер трохи конкретики про горезвісні зміни. Тут я спиратимуся на ваш особистий коментар, який ви давали «Українській правді. Життя», публікація 27 травня 2019 року: https://life.pravda.com.ua/society/2019/05/27/237017/. Цитую вас же: «Змін небагато. Правопис має бути стабілізатором, а не збуджувачем, терапією, а не шоковою терапією. Мовна практика в нас дуже строката, хаотична навіть. Неоднаково використовують ґ в запозиченнях, в різних виданнях пишуть кафедра чи катедра. Якось це треба стабілізувати. Домовитися, щоб його всі виконували і використовували».

Інформація «з поля». Правопис у запропонованому варіанті став саме збуджувачем і шоком. Про терапію тут не йдеться.

Строката практика перетворилася на безлад, на хаос, на утиск. Люди, як кажуть, «не заморочуються», і просто або не зважають на запропоновані зміни, або вживають запропоновані норми, навіть варіативні, як імператив, але при цьому непослідовно й хаотично — як я вже говорила, виникає новий суржик, який буде ще небезпечнішим за все, що було дотепер. То ми хочемо привернути чиїсь серця до української мови? Чи хтось, прикриваючись корисними змінами, веде політику паплюження й знищення мови, яка пережила багато заборон, переслідувань і лихоліть, але зараз може не встояти?

Далі. Якщо тут, у вашому коментарі, одразу йдеться про звук [ґ], то давайте з нього й почнемо.

Цитую публікацію в УП.Ж.: «Вергілій і Верґілій, Гео́рг і Ґео́рґ, Гулліве́р і Ґулліве́р “У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами: шляхом адаптації до звукового ладу української мови — буквою г (Вергі́лій, Гарсі́я, Ге́гель, Гео́рг, Ге́те, Грегуа́р, Гулліве́р) шляхом імітації іншомовного [g] — буквою ґ (Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р і т. ін.)». На практиці зовсім інакше. У Правописі-2019 маємо § 5, 6, 122, де все викладено нормально, чітко й зрозуміло. Але ж практика слововживання негайно стала не відповідати запропонованим змінам правопису! Я не буду голослівною — процитую вдруге (вперше було минулого разу) лист, який я особисто одержала від редактора одного із столичних видавництв: «Hogg пишемо не Хогг, а Гоґґ. H у прізвищах передається як г, g передається як ґ. Сюзанна Ґрант, а не Грант (бо англійською вона Grant, а не Hrant). Щоправда, це правило ми застосовуємо не щодо всіх мов. Наприклад, на нідерландську мову воно не поширюється, бо в нідерландській мові немає звука ґ, але на англійську, німецьку мови однозначно поширюється!»

По-перше, звідки це взялося? Можливо, ви це знаєте?

По-друге, для чого фонетику української мови підлаштовувати під фонетичні умови інших мов? Яке нам діло, як щось вимовляється будь-де? Наскільки я знаю, то запозичення пристосовуються до фонетичних умов мови-реципієнта. Прикладів немало: і Відень, і Париж, і Швейцарія в оригіналі звучать зовсім інакше. Але українська мова засвоїла їх саме в такому вигляді, тобто у вигляді, прийнятному для української фонетики. Тим більше, що до цього звука [ґ] наш артикуляційний апарат пристосований дуже відносно. До речі, це саме стосується й багатьох звуків із інших мов. Заради справедливості можу нагадати, що притаманні українській мові звуки далеко не всім іноземцям здаються простими. Але ж це нормально! І жодних коментарів для широкого загалу від Інституту мовознавства…

Отож я пропоную виступити з поясненням правил вживання слів із звуком [ґ]. Пояснити, що цей звук для української мови невластивий, тому вживається обмежено. І посилання на фонетику будь-якої іншої мови є недоречним, а то й неприпустимим. Мої ж пропозиції не виходять за межі розумного? Бо навіть не знаю, як маю реагувати на спроби навіть відомих політиків замінити на [ґ] звичайний звук [г]. Ось так уже розповсюджуються ґромада, ґнів, той же оґірок… Окрім авторитетного пояснення Інституту мовознавства ім. О.Потебні, ніхто ж нічому не вірить!

Але такі пояснення необхідні, бо люди навіть втрачають роботу, коли посилаються на варіативність правописної норми, а їм наказують вживати все як імператив.

Сподіваюся, ані колектив авторів змін до правопису, ані Інститут мовознавства, ані ви особисто не думали, що ваше дітище стане причиною булінгу (я б воліла вживати слово «переслідування» або «знущання»).

Не думаю, що вдалою була пропозиція змінити правопис слів із пів. Спираючись на багаторічний досвід роботи з дітьми, я навіть не уявляю, як навчити десятиліток розрізняти півмісяць і пів місяця, півострів і пів острова.

Тепер кілька слів про фемінітиви. Ви обурюєтеся математикинями й альбатросинями, про яких я згадала. Так, у запропонованих змінах до правопису цих слів справді немає. Але ж вони й інші «прекрасні новотвори» з’являються саме завдяки Правопису-2019.

Цитую Правопис-2019 (здається, с.27): «4. За допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі. Найуживанішим є суфікс -к-, бо він поєднуваний з різними типами основ: а́вторка, диза́йнерка, дире́кторка, реда́кторка, співа́чка, студе́нтка, фігури́стка та ін. Суфікс -иц-(я) приєднуємо насамперед до основ на -ник: верста́льниця, набі́рниця, пора́дниця та -ень: учени́ця. Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ень: кравчи́ня, плавчи́ня, продавчи́ня, на приголосний: майстри́ня, філологи́ня; бойки́ня, лемки́ня. Суфікс -ес- рідковживаний: дияконе́са, патроне́са, поете́са».

Усе чудово! Ці фемінитиви в українській мові були, вони використовувалися здавна, вони давно звичні, їх знали. Але ж до правописних змін 2019 року не з’являлися хімикині, альбатросині й математикині. Думаю, що ви не чекали й не прогнозували такого результату. Біда в тому, що навіть центральні ЗМІ випускають у світ такі покручі, посилаючись на Академію Наук України, на Інститут мовознавства імені Олександра Потебні НАН України й на вас особисто. Але ж про альбатросиню, наскільки я розумію, ви вперше почули від мене.

А ви в курсі, що такі ж словотвірні чудовиська потрапляють уже й у штатні розписи, і в закони, і в підзаконні акти? Невже ви не відчуваєте бодай якоїсь частки відповідальності? Зупиніть це блюзнірство!

Пропоную дати від імені Інститут мовознавства пояснення з цього питання (вживання й творення фемінітивів) і таки ж призупинити дію справді невдалого правопису, а також повернути правопис у документах до первісного стану (там і так дурниць вистачає).

Вважаю, що вкрай невдалим є порівняння слів проєкт і об’єкт, поєдинок і моє, оскільки це зовсім різні фонетичні ситуації (там префікс, а там апостроф, а ще є позиція післяголосного у відкритому складі… Ну, тут і на кандидатську, мабуть, вистачить). Можливо, зробити пояснення зрозумілим для всіх або і взагалі не поспішати? Бо ж об’єднати фонетично різні позиції й справді не виходить.

Вважаю, що вкрай невдалим є вилучення дефісу: «…слова з першим іншомовним компонентом анти-, контр-, віце-, екс-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-». Припустімо, що щось могло б і бути. Але ж «експрессекретарка Зеленського» — це не моя вигадка: https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/mendel-opublikuvala-obkladinku-knigi-kozhen-iz-nas-prezident-novini-ukrajini-50170296.html. І експрессекретар/ка вже розтиражоване багатьма ЗМІ й соціальними мережами й пішло межи люди. І керувалися ж редактори й коректори саме правописом, який затверджений під вашим керівництвом — тут усе виходить бездоганним. А це означає, що «експрессекретарку» можна вважати першою ластівкою, а далі буде. Але ж це й справді маячня! Звісно, якби я була на позиції головреда видання, то попросила б написати «колишній прессекретар», щоб уникнути ситуації з двома дефісами, яких хоч і немає, але ж пам’ятатимуть про це ще дуже довго. Але маємо те, що маємо, а професійних редакторів теж стає дедалі менше…

Знаєте, пане Богдане, а в мене ж і справді з’являється думка, що цей невчасний і погано продуманий і не підготований належним чином правопис — це бомба уповільненої дії. Бомба, яка має знищити українську мову силами самої ж української мови. Правопис цей не приймати й не ухвалювати треба. Його дію треба хоча б поки призупинити й повернутися до правопису 1993 року. Нехай би таке повернення було б тимчасовим, але цей час варто використати з користю — і для правопису, і для української мови, і для України.

Зараз дозволю собі дещо звузити проблему. Я вчитель. Я викладач. Як можна приймати іспити у дітей чи у студентів при такій кількості варіативу? Діти ж найбільше змінилися зовні, а внутрішньо вони такі ж самісінькі — якщо побачать десь варіативність, то не вчитимуь нічого. І хто ж їх не зрозуміє? Он дорослі люди з вищою освітою що роблять! То міністерка-міністриня, то альбатросиня, то експрессекретарка, то президентиня (це було в ЗМІ про Далю Грібаускайте)… То чого ж від дітей хотіти?

І якщо вже почали про дітей, то я дозволю собі нагадати, що ви так нічого й не сказали про своє ставлення до судового процесу проти правопису-2019. Я вам нагадувала про брудний тиск на суд під час апеляційного розгляду, коли під судом стояли дітлахи з плакатами. І я знову повторю: ми ж з вами знаємо молодь протестного віку (16–20 років), ми ж розуміємо, що ніхто з них не відслідковував дату й місце судового розгляду, ми ж не помилимося, якщо припустимо, що цих молодих активістів хтось зібрав, причому під час локдауну-карантину, прикрасив це дійство плакатами, виготовлення яких потребує часу й грошей… Я переконана, що правники, які знаходять по фото в соцмережах неплатників аліментів, знайти цих юних «захисників правопису-2019» зможуть за короткий час, щоб на касаційному розгляді можна було спитати, хто вони, за що стояли й проти чого боролися. Відповіді на це незручне питання ви воліли уникнути…

Хоча, можливо, під час розгляду касаційної справи це сороміцьке видовище не повториться, бо правописна комісія із 25 поважних діячів української науки таки знайде в собі достаньо сміливості, правдивості й честі, щоб відкликати відверто невдалий варіант змін, який приніс в український правопис хаос, а в українське суспільство розбрат. Страшна не помилка, бо помиляються всі й на будь-якому рівні, страшно, коли помилку, бодай і випадкову, не виправляють.

Пропоную розглянути мою пропозицію про повернення до правопису 1993 року, про призупинення усіх оцих новацій, які все одно добром не закінчаться, а призведуть до якогось лиха.

На жаль, я не почула ані від вас, ані від Інституту жодного слова про русизми в українській мові. Я стверджую, що більшість слів, які тепер називають русизмами, — це звичайні слова, які з’явилися в українській мові ще до виникнення російської. Стверджую це, сприраючись на кількість похідних основ. Та й просто на здоровий глузд. Ви ж не можете погодитися, що дзвін чи труд треба вважати русизмами? Але ваша позиція взагалі не чутна й не видна, як і позиція правописної комісії, як і позиція Інституту мовознавства. Варто було б пояснювати українському загалу, що в російській мові набагато більше запозичень з української, аніж навпаки. А то тільки й чутно про русизми! А Московії ж тільки цього й треба — самі від свого зрікаємося, самі своє віддаємо й не пручаємося навіть. Хоча й людей десь зрозуміти можна — зараз про шматок хліба більше піклуються, тому ніколи мовні деталі з’ясовувати. А якщо так розумні люди сказали, то так воно і є… Оце вам і звуки, і русизми, і суржик… І експрессекретарка (перепрошую, але я все ніяк не звикну).

Осторонь від пояснень і коментарів Інституту мовознавства залишилася тема й проблема суржику. А це неправильно. Зверніть увагу, що суржиком часто називають діалекти, місцеві говори й говірки, які, власне, і є українською мовою, бо ж жива, а не унормована літературна мова існує саме так. Причому ніхто навіть не намагається прокоментувати захаращення української мови величезною кількістю англіцизмів та іншх –ізмів, включно із бездумним калькуванням. Про калькування можна й окремо, але, мабуть, не зараз.

Мені дуже шкода, що ви залишаєтеся в такому пасиві. Бо ж не мені вам розказувати, що мова — це й політика, і світогляд, і мислення, а не просто фонетика, словотвір чи синтаксис. Саме ми — ви, я, уся філологічна спільнота України усіх років випуску всіх університетів — маємо стати на захист української мови, бо мова має не просто велике, а державотворче значення. Віддати мову — зректися держави. Невже ж хтось мріє стати манкуртом?

Але я проти войовничої й агресивної манери — сила дії дорівнює силі протидії. Ось тут-то й необхідна стратегія, якою мав би опікуватися багато хто, у тому числі й пан Кремінь (уповноважений із мовної політики), який так працює, що аж у самого проблеми немалі, та ще й безсоромно оприлюднені (можете вважати це моїм приватним оціночним судженням, щоб ніхто неприємностей не мав). Це не докір, а принагідне зауваження.

Отож пропоную порушити в НАН України питання про важливість пожвавлення роботи саме з українською мовою — чи то в межах уже забутого десятиліття української мови, чи то в межах пояснень багатьох мовних питань, які людей однак цікавлять, чи то в межах одержання коштів, нехай і грантових, для організації навчання українській мові (курси, гуртки, студії чи будь-що інше). Чомусь викликає сумніви Уповноважений із захисту державної мови, який (офіційна особа) не змигнувши оком використовує в публічному просторі слово «іспитування». То невже НАН України не має кандидатів на цю посаду? Думаю, що достойних людей вистачає.

Пане Богдане, завдання ж у нас одне — мова нашої землі має бути прекрасною, цікавою, загальновживаною, причому із задоволенням, а не з примусу. Прошу вас, бо ви маєте більше можливостей. Скасуйте непотрібне й передчасне, допоможіть сформувати державну й державницьку мовну політику, підтримуйте небайдужих…

І ще одне. Я не полемізую з вами — різний-бо досвід. Ви академічний вчений, а я практик із сорокарічним досвідом. Ви можете багато зробити й багато робите у своїй царині, але вам, можливо, не вистачає коментарів «із землі». Можу сказати, що прищеплене багатьом «чинопочитаніє» і «колєнопрєклоненіє» не дають подивитися на будь-що без «одобрямса». А я, яка вже та правда є, то таку вам і кажу. Сподіваюся на ваше розуміння.

Пане Богдане, із університетів Західної України я трохи знаю лише Львівський. Але знаю, що університетська освіта того регіону й того часу (нашого з вами часу) — то блискуча база й міцне підґрунтя для будь-якої роботи. Зараз не час для сварок і з’ясувань, чий же Василь якій бабі тітка, — якщо українську мову зараз не відстояти саме на фаховому, на професійному рівні, то скоро й суржик за щастя буде. А не для того ж ми в професію прийшли. Давайте об’єднувати зусилля науковців і практиків і справді працювати для української мови й для України.

Наталія Віталіївна Коваль (Глоба)

Пане Богдане, дозволю собі звернутися до вас у громадському просторі, оскільки шансів поговорити якось інакше маю обмаль.

Скажу одразу, що ситуація, яка склалася за останні два роки з українським правописом, мене жахає.

А ви скажіть, чи не жахають вас судові справи проти вашого дітища? Позивалася школярка! Ми з вами люди дорослі й прекрасно розуміємо, що дівчинка ця була не сама по собі й обов’язково має підтримку дорослих. Але чи не здається вам, що це вже був певний дзвіночок?

Суд виграний. Апеляція програна, хоча запитання до суддів тут є (більше схоже на кривосуддя, на телефонне право, на підкуп, на залякування чи на наказ, але не на незалежне й об’єктивне правосуддя)… Більше того, під будівлею, де розглядалася апеляційна справа, відбувався мітинг. Ви в курсі? А це ж тиск на суд! Мітингували чи то школярі, чи то молодші студенти. І ви в це вірите? Ви вірите, що дітлашня під час локдауну самоорганізувалася, з’ясувала час і місце апеляційного провадження, заздалегідь подбала про плакати (тобто витратила не тільки час, але й гроші)?

Ви справді в це вірите? Ви ж викладач!

Відповідно, не можете не знати, що ця історія має дуже фантастичний вигляд. Дітлашню цю хтось організував, хтось привів, хтось оплачував і це дійство, і підготовку до нього. Ви ж розумієте, що плакати коштують грошей? Мене дуже цікавить, за чий рахунок бенкет. А вам цікаво?

Інтернет із задоволенням і буквально за мить видасть вам чи будь-кому охочому величезну кількість фотографій (можна сказати й «світлин» — теж нормальне слово) із абсолютно чіткими зображеннями. Відтак людей цих знайти можна, а для правоохоронців іще й не дуже важко й не дуже клопітно.

Цікаво було б розпитати тих юних «мітингарів», як вони потрапили на той мітинг, хто їх запросив, звідки вони знали про апеляційний розгляд, яка це була справа, чому їх не влаштовує чинний правопис (до 2019), чому вони підтримують зміни і які саме. Наскільки я розумію, ці запитання так і залишаться риторичними. Та й шукати цих малолітніх манкуртів з продажними душами (приватне оціночне судження) будуть тільки їхні керівники перед касацією.

Пане Богдане, а ви знаєте, що «Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 30.06.2021 року відкрив провадження за касаційною скаргою П.Ю. на постанову апеляційного суду.

Коли буде рішення — не відомо. Касаційний розгляд у КАС ВС може тривати від 2 місяців до 5 років. Окремо зазначу, що ми плануємо просити про передачу справи до Великої Палати — щоб, можливо, трохи зменшити тиск на суддів КАС ВС».

Вибачте за розлогу цитату (особливості мовного оформлення першоджерела я зберегла).

То будемо чекати на нові молодіжні мітинги?

Не маю навіть найменшого сумніву, що ви, пане Богдане, добре знаєте про неоднорідне ставлення українського суспільства до запропонованих змін.

Але чи знаєте ви все?

Звісно, хтось підтримує новий правопис. Причини різні — починаючи від «геть від Москви» й закінчуючи просто страхом втратити роботу. Хіба ж ви не знаєте, що редактор, коректор, викладач, журналіст може втратити роботу, а відтак і засоби до існування, якщо не хоче вживати ті неймовірні «новації», які у варіанті Правопису-2019 названі навіть не імперативною вимогою, а лише варіативною пропозицією?

Ось вам і друга група – охочі бути святіші за Папу Римського. Особливо це зачіпає керівництво видавництв, інтернет-видань, телевізійних і радіоканалів, шкіл…

Та й серед пересічних громадян таких достатньо – вони завжди за вітром хиляться. Хіба ж ви не чули про «альбатросиню» на одному з центральних каналів? Хіба ви не в курсі, що міністра інколи називають міністеркою, а інколи міністринею? А депутатеси ще не чули? А як вам математикиня? Але, здається, все переплюнула «експрессекретарка Зеленського». І це ж писане не школярами й навіть не студентами, це і писалося, і читалося, і затверджувалося людьми з якщо й не фаховою, то з вищою освітою.

То зміни до правопису внесені заради експрессекретарки? Тобто відсутність дефіса тут має сприйматися як щось правильне й закономірне?

А ось коментар однієї редактореси, чи то пак редакторині, яка мала б бути редактором або хоча б редакторкою (хоча це вже просторіччя): «Tracy Hogg пишемо не Хогг, а Гоґґ. “H” у прізвищах передається як “г”, “g” передається як “ґ”. Сюзанна Ґрант, а не Грант (бо англійською вона Grant, а не Hrant). Щоправда, це правило ми застосовуємо не щодо всіх мов. Наприклад, на нідерландську мову воно не поширюється, бо в нідерландській мові немає звука ґ, але на англійську, німецьку мови однозначно поширюється!».

Пане Богдане, це що таке? По-перше, чи знає звичайна людина, а тим більше школяр чи студент, усі ті мови, на які треба спиратися при написанні українських слів? Це щонайменше англійська, німецька, нідерландська (чому саме вона?), латина, грецька й давньогрецька. Мабуть, польську знати теж треба, було б незле фарсі, не завадила б французька, а також татарська чи турецька (щось мені підказує, що вони дуже близькі)… Пане Богдане, ви серйозно?! А чому не наріччя мандарин китайської мови, яким користується найбільше людей у світі?..

І чому дорадчі варіанти вже стали імперативною вимогою? Вам про це бодай щось відомо?

Принагідно нагадаю кілька «дрібничок».

Українська мова має не так багато слів із звуком [ґ] — у словниках вони займають близько сторінки. А якщо порахувати ці слова, включно з похідними, то буде сотні зо дві або близько цього. І кількість слів обмежена не просто так — звук цей українській мові невластивий, бо артикуляційний апарат до його вимовляння непристосований. Для чого така наруга? Кому спало на думку зґвалтувати мову? То, може, замінимо наше [з] чимось англійським, хоч би й диграфом [θ] чи [ð]? Або наше [р] можна пречудово виправити на французьку вимову. Тут же зрозуміло і ясно як день — наш артикуляційний апарат так не працює! Отак і з [ґ] — справді язик не повертається. А штучне насадження чужого звука, який властивий російській мові, а зовсім не нашій — оце і є зросійщення української мови.

Третя група об’єднує тих, кому або байдуже, або й узагалі «до лампади». Ці люди не вивчали жодної мови й жодного правопису, відтак їм справді байдуже. Комусь нагально знадобилося цю маргінальну групу збільшити й розширити? Інакше, як свідомим і послідовним знищенням української мови й української самоідентичності це не назвеш.

Четверта група — люди, які українською активно не послуговувалися, а користувалися нею принагідно, у певних обставинах. То я можу вам сказати абсолютно відверто — Правопис-2019 відбиває будь-яке бажання (сподіваюся, що минулий час тут не знадобиться) опановувати мову, яка не має правил і розвивається не самостійно, а (благаю уклінно, вибачте, пане Богдане) за вказівками канадійської діаспори й інших міжнародних партнерів і доброзичливців. А пророка у своїй Вітчизні ми традиційно не маємо?

Насправді я пишаюся нашими діаспорами в різних країнах світу (там повно моїх учнів — від Канади до Австралії), я пишаюся, що українська мова не вмирає ні в третьому, ні в п’ятому поколіннях. Але ж, погодьтеся, це мова діаспори, а не мова України.

А для чого потрібне повернення до скрипниківки? Про «зросійщення» скажу трохи пізніше, хоча ви мовознавець, тому все це знаєте.

Іще одна група противників Правопису-2019 — це люди, які намагаються довести, що запропоновані зміни безпідставні й нічим не обґрунтовані. Можу послатися на групу “Проти правопису-2019“, але, на жаль, навіть там люди або бояться втратити роботу, або починають суперечки на академічні теми, або обмежуються публікаціями в соціальних мережах.

Пане Богдане, чому ж ви, рідний батько цього правопису, маючи й посаду, і повновження, і можливості, і авторитет (принаймні в деяких колах), не виступаєте з поясненнями й коментарями, чому вас немає у ЗМІ з телебаченням включно? Чому ви чи ваші колеги не даєте пояснень, які б позбавили нас від альбатросинь і експрессекретарок? Може, не варто перехрещувати Хемінгуея на Ґемінґвея, а граблі на ґраблі? Та й наруга над огірками не тішить: діалектне гурки — це зрозуміло (історична граматика дає всім зацікавленим вичерпні пояснення), але оґірки звідки? Як на мене, то оце якраз і є зросійщення, прикрите патріотичним гаслом (ґаслом не писатиму принципово, бо це рябої кобили сон).

Як до мовознавця й українця запитання. Якого милого українська мова має відмовлятися від своєї фонетики? Не секрет же, що запозичень повно в кожній мові, але запозичені слова пристосовуються до нових обставин і нової фонетики. Тоді чому Ґемінґвей, Ґоґґ і ще якісь дивовижні покручі? Як би ці слова не вимовлялися в оригіналі, але в кожній іншій мові вони стають запозиченнями, відтак у мові-реципієнті пристосовуються до нових фонетичних обставин, до фонетики мови-реципієнта. У нашому випадку — до фонетичних особливостей української мови і до можливостей нашого артикуляційного апарату!

Принагідно процитую українсько-американського славіста-мовознавця німецького походження Ю. В. Шевельова: «Особливо треба пам’ятати, що правопис не повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису. Правопис може (і, мабуть, мусить) приписувати певні норми мовним фактам лише тоді, коли йдеться про нововпроваджувані слова, особливо з чужих мов — тут не завадило б мати свого роду атестаційну комісію в рамках Національної Академії Наук…». І тут дуже важко щось заперечити.

Пане Богдане, у вашій же силі й у вашій владі зупинити це блюзнірство, це нове знущання над українською мовою, яка, здається, легких часів ніколи й не знала. І ви, і я, і наші колеги, рідні, близькі, друзі виховані на мові Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Ліни Костенко etс. Чим вам ця мова недогодила?

Буду відвертою, Інститут мовознавства імені Олександра Потебні НАН України завжди був і, сподіваюся, завжди буде найвищим арбітром у мовних питаннях — особисто я багато разів давала поради в складних випадках звертатися саме до вашого Інституту й посилалася на ваші коментарі й публікації. Але на сьогодні я зовсім не розумію, що відбувається, і не можу комусь рекомендувати ані експрессекретарок, ані альбатросинь, ані Ґемінґвея. Нічого особистого, але це все не українське. Не запевнятиму, що воно канадійське, німецьке, угорське чи будь-яке ще, але ж і українського там немає.

Пане Богдане, оце саме той випадок, коли я тричі підпишуся під кожною літерою Олександра Пономаріва: «Насамперед ми повинні дбати про дотримання вимог фонетики й вимови української мови. А написання на зразок “Сєргєй”, “Владімір”, “Алєксандр”, “Маріна” так засмічують і так псують фонетичне обличчя українського тексту, що він стає схожим на суржикові записи якихось жартівників. Про фонетичне обличчя своїх мов дбають усі народи, які поважають себе». Цитата знову доволі розлога, але ж тут нічого не заперечиш.

Погодьтеся, якщо вже не Хемінгуей, то чому ж тоді Відень, чому Швейцарія, чому Париж? У оригіналі ці слова звучать зовсім не так! То чому не Свізерленд і не Парі? Чому тут не дбаємо про відповідність оригіналу? Давайте не заперечувати, що кожна мова, і українська тут не виняток, послуговується своїми традиціями. Своїми!..

І дозвольте кілька практичних запитань.

1. У варіанті 2019 року (вибачте, слово «правопис» тут якось не ліпиться) імперативно вимагається «проєкт, проєкція (так само як ін’єкція, траєкторія, об’єкт». Але як пояснити, звідки це взялося? Якщо я бодай щось пам’ятаю з курсу мовознавства (звісно, я не професор), то це геть різні фонетичні умови. Подивимося? Фонетично ми маємо щось таке — [про-йект], [ін-йек-ці-йа], [тра-йек-то-рі-йа], [об-йект], [мо-йе]. Фонетично я бачу відкриті й закриті склади, позиції після голосного й після приголосного, позицію після апострофа. Паночку Богданочку, змилуйтеся, звідки я маю знати «слова з латинським коренем -ject-»? І це при тому, що латину я все таки в університеті вчила (філфак). Ну, щось трохи вчать юристи й медики. А інші? А школярі? Латина тут явно мимо — ну, погодьтеся. А спиратися треба на відкритий і закритий склад, на апостроф або на щось інше, але теж зрозуміле.

2. Щодо імперативної вимоги написання слів разом, а не через дефіс, то чи не переконує вас експрессекретар? Ну, рябої ж кобили сон виходить! Навіщо?

3. Тепер про пів. Тут і смішно, і грішно. Пане професоре, пане очільнику правописної комісії, скажіть, я правильно розумію — піваркуш одірвали від цілого, півмісяць жили в готелі? Я розумію, що це не так. Але ж чи не варто було б залишити усталену норму? Як це пояснити дитині? Півмісяць і пів місяця, піваркуш і пів аркуша? Скажу вам чесно, порівняно недавно довелося познайомитися з випускниками, які вважалися кращими у своїх навчальних закладах, але й поняття не мали, що таке флюгер, не вірили, що Марко Вовчок — це жінка, і були переконані, що «Маленький принц» — це оповідання про дружбу дітей і тварин. То чи варто тут посилатися на те, чого вони однак не знають?

4. Якщо Верґі́лій, Ґарсі́я, Ге́ґель, Ґео́рґ, Ґе́те, Ґреґуа́р, Ґулліве́р — це не імператив, то чому ви не виступаєте з поясненнями й коментарями? Чому особливо перелякані керівники не просто наполягають на такому написанні, а навіть не беруть на роботу людей, які володіють мовою Тараса Шевченка й Олеся Гончара? Якраз-бо це й перетворилося на імператив — бояться люди, аж до оґірок і ґвіздок бояться. Тільки мені здається, що тут до української мови й до української фонетики — як до неба рачки?

5. Фемінітиви. Моя улюблена тема! Пане Богдане, ви ж чудово знаєте, що фемінітиви в українській мові були споконвічно і вживалися багато, активно, продуктитвно й у дуже різних контекстах. Ну, сказали б депутатка — але ж трохи зневажливо виходить. То тепер кажуть депутаткиня. Так краще? Ну, пане Богдане! Що це? А ота альбатросиня? Це нормальне словотворення? Тепер чекаємо на бикиню, бараниню і півникиню? Вам же відомо, що як накажеш дурному Богу молитися, то він і лоба розіб’є… Мо’, тут би не говорити про норму, нехай і варіативну, а провести роз’яснювальну роботу? Може, обмежитися поки тим, що вже є надбанням віків? Ви ж бачите, що новотвори класиків минулого століття нашим сучасникам спокою не дають. Але ж «яблуневоцвітно» — шедевр, а оґірок і експрессекретар — це що? Не запевнятимете ж ви, що так і має бути? А люди ж на ваше дітище посилаються! Та то ж би й нехай, але ж і з роботи звільняють…

6. Про запозичення теж кілька слів скажу. Пане Богдане, ви точно впевнені, що українець, який не вчив і глибоко не знає давньогрецької, знатиме, що там ті давні греки собі писали? Навіть посилання на європейські мови здається неправомірним, бо ж звичайна людина не знає англійську, або німецьку, або італійську, або французьку мови, як і будь-яку іншу, настільки глибоко й досконало, щоб покладатися на їхній правопис і на їхню фонетику. І повторюсь — якого милого український правопис має спиратися не на українські традиції й принципи, не на українську фонетику й узагалі не на українське?

Не хочу не те що вірити, але навіть думати, що наруга над мовою в цей складний час (я про політику, про війну, про анексію, про зубожіння, про економіку, про розвалену освіту) пояснюється вимогами наших міжнародних партнерів. Боронь Боже, це не закид міжнародним партнерам, які стільки різного й потрібного роблять для України, особливо діаспориними/діаспорними/діаспорячими силами (згадаймо величезний внесок в наш поступ Наталки Яресько й Уляни Супрун). Може, ми хоч у питанні правопису не будемо вдаватися до чужоземної й чужомовної допомоги? До речі, а чому б нам не покерувати розвитком української мови в діаспорах? Чи насправді діаспорою вже стали ми? Тоді давайте керувати розвитком англійської! А, не дадуть… Дадуть по рукам? Ото печалька…

7. Варіанти закінчень. Коментувати важко, але спробую. Я працювала в школі майже два десятки років, а потім іще й десяток років у вузах. Розкажіть, будь ласочка, як учитель чи вчителька, викладач чи викладачка мають ставити оцінки за таку варіативність? Чи не нагадує цей правопис просто гру без правил?
І це в той час, коли триває оголошене ще Петром Порошенком десятиліття української мови. Проте плану, програми чи стратегії ніхто не бачив. Зате йдеться про іспити для державних чиновників. А, перепрошую, спираючись на яку базу? Тепер же правил майже не залишилося. То що на нас чекає?
Бачу два варіанти. Перший, цілком вірогідний, — ніхто нічого не знатиме, тому всі все складуть. Другий, найвірогідніший. Складуть тільки ті, хто «відслинить» скільки треба й кому треба. Але є ще й третій варіант — ніхто нічого не складе. І доведеться запрошувати фахівців звідтам (усі розуміють, звідки).

Пане Богдане, ви вчилися в той час, коли університетська освіта справді була освітою. І ви абсолютно точно маєте пам’ятати Шевченкове «І всі мови/Слав’янського люду —/Всі знаєте. А своєї/Дастьбі… Колись будем/І по-своєму глаголать,/Як німець покаже/Та до того й історію/Нашу нам розкаже». То, може, не варто спотворювати мову? Та ще й власноруч? Може, вчитимемо те, що вже є? Може, зміни не запроваджуватимемо, а лише фіксуватимемо?

Пане Богдане, як я собі це уявляю, то саме Інститут мовознавства імені Олександра Потебні НАН України має очолити й гідне втілення в життя/реалізацію/проведення десятиліття української мови, і захист української мови від чужорідних, невластивих для нас словоформ і чужої фонетики, і популяризацію української мови, і її збереження й розвиток. Але Правопис-2019, на жаль, нікого не об’єднує й нічого не покращує.

Можливо, варто відкликати цей варіант правопису — дуже вже багато тут непродуманого й недоречного?

Можливо, спочатку треба було б докласти зусиль до вивчення рідної мови всіма громадянами України?

Скажу вам чесно, коли читаєш отой КривописПравопис-2019, то чомусь (причини невідомі й незрозумілі) на думку спадає словечко-запозичення ґрант, або крант, або грант, або хрант. А зовсім не розвиток рідної мови. К(Ґ)рант(и) мові?

Ну, і кілька слів про зросійщення. Пане Богдане, ви ж філолог з університетською освітою, ви керівник найголовнішого й найавторитетнішого галузевого Інституту, ви ж вчений і викладач, то невже вам треба нагадувати, що, по-перше, українська мова має з російською набагато менше спільної лексики (і не тільки лексики), аніж із білоруською чи з польською? По-друге, велика частина спільної лексики успадкована російською мовою від спільних мовних коренів. І земля, і вода, і сонце, і мама, і любити, і ходити… Відмовляємося й зрікаємося? По-третє, якщо слово є в українській мові, але таке саме є і в російській, то найчастіше це не русизм у нас, а українізм у них. А те, що сусідам-мишебраттям кортить відхопити все, до чого дотягнуться, то, може, по рукам би надавати?

Крим і Донбас (до речі, часто україномовний) захопили, Володимира Хрестителя своїм оголосили, Анну Ярославну називають росіянкою, хоча тоді на місці Москви ще й пуголовків не було, а не те що жаби не кумкали. То ще й мову їм віддати? Уже ж і про латинку розмови велися… Та вже ж хоч цього робити не треба! Натомість треба показувати й доводити, що російська мова сформована на основі слов’янських мов (все таки слов’яни таки ж туди потрапили), східних мов (та ж татарська), мов народів місцевих, які жили на тих болотах, і на основі купи запозичень, із українською мовою включно.

Пане директоре Інституту мовознавства НАН України, це ж у ваших силах — переконати українців, що російська мова має набагато більше запозичень із української, аніж навпаки, і що процеси ці об’єктивно зумовлені й неминучі. Але Росія із задоволенням привласнює наше, а ми й свого зрікаємося. Де чітка, тверда й патріотична позиція Інституту мовознавства?!

Дзвонити — від слова дзвін, яке було ще до Москви. Труд, трудівниця, трударі, натруджений — де тут русизм? Карта — запозичення в обох мовах (мапа, до речі, теж запозичення)… А чому нікого не хвилюють бекстейджі, брейки, батли? Оце вже точно не наше, як і дорожня карта — машинний переклад із англійської, який по-людськи має бути планом дій.

Тим часом із вашої волі народжуються альбатросині й експрессекретарі, а українське суспільство, замість того, щоб гуртуватися, знову сперечається, а то й свариться через мову. І до суду вже докотилося. Ви знаєте, мені прикро й дуже боляче.

А вам?

До честі канадської діаспори, саме вона, канадська діаспора, почали активно боротися проти зовсім уже безглуздих, непотрібних і шкідливих новацій Правопису-2019, навіть організувавши групи в соціальних мережах і об’єднуючи небайдужих на захист справді української літературної мови.

Пане Богдане, можливо, й справді варто поки призупинити дію Правопису-2019? Бо ж ці новації відверто не на часі й нічого доброго нікому не несуть (хочеться сказати «окрім ґрантів-крантів», але це просто припущення, тому промовчу). Пане Богдане, це у вашій силі і у вашій волі — дайте можливість мові розвиватися природним шляхом, допомагайте такому розвитку, але ж не накидайте нічого силоміць, та ще й чужинського.

Із повагою і з великою надією на розуміння й порозуміння,
Наталія Віталіївна Коваль (Глоба),
філолог, випускниця Київського університету ім. Тараса Шевченка 1987 року (диплом з відзнакою),
викладач української мови, редактор, перекладач

P.S. Я цілком свідомо роблю цей лист особистим і не збираю підписи однодумців, бо для людей, які працюють, такий підпис може загрожувати втратою роботи. Але навіть якщо припустити, що це тільки моя думка, то я маю на неї право.

Іще раз — моє шанування!

1 липня 2021 року Верхован Рада України ухвалила у першому читанні проєкт Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (реєстр. № 5599 від 02.06.2021), внесений Президентом України В. Зеленським та визнечений ним як невідкладний. За таке рішення проголосувало 275 народних депутатів Укріни.

У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що метою його розроблення є визначення правових та організаційних засад функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, змісту та порядку застосування відповідних заходів реагування.

Для досягнення цієї мети розробниками пропонується на законодавчому рівні:
- визначити поняття «олігарх» та ознаки, яким має відповідати фізична особа для віднесення її до такої категорії;
- встановити порядок та процедуру включення таких осіб до Реєстру олігархів;
- визначити коло суб’єктів владних повноважень, які прийматимуть рішення про визнання тієї чи іншої особи олігархом;
- передбачити юридичні наслідки для особи у разі її включення до Реєстру олігархів;
- вирішити інші питання, пов’язані з реалізацією положень цього Закону у разі його ухвалення (у тому числі шляхом внесення змін в інші законодавчі акти).

Слід зазначити, що законодавчі ініціативи Приезидента України В. Зеленського викликали в суспільстві чималий інтерес. Проєкт Закону про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), активно обговорюється в експерному середовищі. Однак, особливо цікавим видається висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України (далі – ГНЕУ), яке за результатами аналізу тексту законопроекту висловлено сумніви щодо доцільності його ухвалення у внесеній Главою держави редакції.

ГНЕУ, на наш погляд, небезпідставно вважає основну ідею законопроекту і, відповідно, усі його положення в цілому сумнівними з точки зору їх відповідності статтям 8, 19, 106 та 107 Конституції України. На думку експертів, запропонований Президентом України порядок розгляду питання про визнання особи «олігархом» «… має ознаки неправової процедури і закладає можливості для зловживань. Адже на стадії вивчення відповідного питання, внесення пропозиції до Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО), розгляду цієї пропозиції і прийняття рішення відповідна особа не ставиться до відома про розгляд питання щодо неї і їй (попри те, що фактично вирішується питання про запровадження щодо неї заборон і обмежень) не надається можливість взяти участь у відповідній процедурі, надати усні чи письмові пояснення тощо, що зазвичай є елементом будь-якої процедури, яка має наслідком обмеження прав особи…».

У висновку ГНЕУ вказується також й на те, що у законопроєкті не передбачено створення належних запобіжників, які б унеможливлювали вибіркове застосування такої процедури.

Варто погодитися з Головою Верховної Ради України Д. Разумковим, який слушно зауважив, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, якому не властива функція відносити громадян до певних категорій. Іншими словами, вирішення цього питання законодавством України не віднесено до компетенції РНБО.

Також слід додати, що у статті 106 Основного Закону України наведено виключний перелік повноважень Президента України, який також не передбачає вирішення питання про включення осіб до Реєстру олігархів та виключення їх з цього Реєстру. При цьому, частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 17, частини другої статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України» (справа про гарантії діяльності народного депутата України) зазначив, що відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, що унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки).

З огляду на викладене доводиться констатувати, що запропонована редакція частини першої статті 5 законопроєкту у частині щодо визначення РНБО органом, який прийматиме рішення про визнання особи олігархом, є такою, що не відповідає Конституції України. Але ж хто зараз звертатиме увагу на таку «дрібничку»? Часи нині не ті та й Конституційний Суд України, як кажуть, не в тренді, тому на його рішення, що згідно з Основним Законом України мають силу закону, нинішні можновладці не надто звертають увагу…

Видається доцільним дослухатись до думки Д. Разумкова, який вважає, що запропонований механізм визнання особи олігархом створює ризик виникнення потенційного конфлікту інтересів, оскільки до складу цього РНБО входять високопосадовці, які гіпотетично можуть бути пов’язані з олігархами. Поряд з тим, він звернув увагу на відсутність законодавчо визначеного виключного переліку посадовців, які входять до складу РНБО.

Дійсно, такого перліку немає ані в Конституції України, ані в Законі України «Про Раду національної безпеки і оборони України». До того ж, пропонуючи такий механізм визнання особи олігархом, авторам законопроєкту варту було б задуматись й над питаннями його подальшої практичної реалізації.

Наприклад, який орган видаватиме довідку про те, що певна конкретна особа не занесена до Реєстру, або виключена з нього? Невже РНБО?

На думку Голови Верховної Ради України, для вирішення питання про визнання тієї чи іншої особи олігархом варто було б створити окремий орган, наприклад за аналогією з тими комісіями, які займаються відбором персоналу до НАБУ чи САП. Ще один орган?!!! З незалежними іноземними експертами та кращими з кращих вітчизняними борцями з корупцією та організованою злочинністю… Прізвища навмисно не називатимемо, адже всі вони й без того добре відомі в Україні та за її межами як непервершені популісти і професійні нероби.

Варто погодитися з принциповою позицією експертів, які вважають, що законопроєкт не передбачає належного узгодження його положень з чинними законодавчими актами, що неминуче призведе до серйозних проблем у правозастосовній сфері. Наприклад, відповідно до частини першої статті 5 законопроєкту Голова Служби безпеки України як член РНБО наділятиметься правом особисто вносити подання про визнання особи олігархом (Голова Служби безпеки України відповідно до статті 107 Конституції України є членом РНБО за посадою). Водночас, суб’єктом такого подання згідно з цією ж нормою має стати очолюваний ним орган – Служба безпеки України.

Застосування дуалістичного підходу до вирішення питання про визначення кола осіб, які матимуть право внесення відповідних пропозицій на розгляд РНБО, на наш погляд, є недоцільним, адже зазначена норма у неведеній редакції лише створюватиме плутанину.

Підтримуючи обгрунтовані критичні зауваження ГНЕУ, вбачаємо за доцільне зосередитися не тільки на положеннях законопроєкту та його хибах, а уважно ознайомитись з текстом пояснювальної записки до нього. У цьому документі повинні зазначатися мета підготовки документа, обгрунтування необхідності запропонованих законодавчих новел, правові аспекти, наводиться фінансово-економічне обґрунтування та прогноз результатів реалізації ухваленого Закону.

Дослідження тексту пояснювальної записки, як видається, дозволить з’ясувати, чи усвідомлюють розробники законопроєкту глибину проблеми, яку вони намагаються розв’язати. Це також дасть відповідь на запитання про причини значної кількості помилок, яких припустилися розробники під час формулювання низки положень законопроєкту.

Обґрунтовуючи нагальну необхідність прийняття цього нормативно-правового акта, Глава держави у пояснювальній записці зазначив, що «питання, пов’язані із запобіганням загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, застосуванням відповідних заходів реагування, потребують законодавчого врегулювання».

Наведене обґрунтування видається не тільки кострубатим з точки зору стилістики його формулювання, а й недостатньо змістовним, перевантаженим оціночними судженнями та надто розпливчатим. Так само невдало, на нашу думку, сформульовано й мету, яку переслідували розробники законопроєкту. Йдеться про «… визначення правових та організаційних засад функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних із ними осіб, змісту та порядку застосування відповідних заходів реагування».

Назва законопроекту у запропонованому формулюванні, як видається, може свідчити про відсутність у Глави держави розуміння реального стану суспільно-політичної ситуації в країні. Так, на думку В. Зеленського, існує нагальна необхідність визначити правові та організаційні засади функціонування системи запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом олігархів (виділено нами – В.Т., С.Д.). Проте, проблема, яку пропонується розв’язати ухваленням цього документа, виникла не сьогодні і не вчора… Тому використання слова «запобігання», на наш погляд, у даному випадку не відображає усієї її сутності та справжніх масштабів. Як видається, запобігати явищу, яке уже «пустило коріння», занадто пізно.

Більше того, автори законопроекту пропонують запобігати не самому суспільно небезпечному явищу, а загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом олігархів на суспільне життя країни. Таким чином, Глава держави вважає за доцільне спрямовувати зусилля не на одну з причин негараздів, які тривалий час переслідують українське суспільство, а на наслідки!

У пояснювальні записці зазначається, що законопроєкт передбачає внесення змін до низки законодавчих актів «…з метою створення Реєстру осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів), визначення порядку включення осіб до Реєстру та наслідків такого включення, запровадження декларування публічними службовцями контактів з особами, включеними до зазначеного Реєстру».

Таке формулювання мети видається щонайменше дивним, адже процес створення та ведення Реєстру олігархів і запровадження декларування публічними службовцями контактів з особами, включеними до цього Реєстру, на наш погляд, являє собою засіб, за допомогою якого досягатиметься певна мета. Інші положення пояснювальної записки викликають неменший подив. Так, у пункті 4 (правові аспекти) автори законопроєкту обмежились наведенням переліку нормативно-правових актів, якими регулюються «… відносини у даній сфері правового регулювання». Хоча, як видається, варто було б зазначити, чим саме викликана потреба у додатковому унормуванні цих правовідносин.

У пункті 5 (фінансово-економічне обґрунтування) наводиться доволі сумнівний висновок, що «… прийняття та реалізація положень, передбачених проєктом Закону, не потребуватиме додаткових витрат з Державного бюджету України та місцевих бюджетів.». Тобто розроблення необхідного програмного забезпечення, введення в дію Реєстру олігархів, його поточне обслуговування та захист від несанкціонованого втручання тощо, на їхню думку, не потребуватимуть додаткових фінансових ресурсів. До цього варто було б додати цілком ймовірні чималі за розміром відшкодування за судовими позовами, які, на наше переконання, обов’язково матимуть місце у разі ухвалення Закону у запропонованій Главою держави редакції.

Але все це буде потім… Зараз же владі конче потрібні гучні піар-акції, аби будь-якою ціною утримати залишки одержаних раніше та невиправданих протягом 2 років політичних авансів. Тому замислюватись над такими «дрібницями» розробники не вбачають за необхідне.

Ще «більш феєричною» видається змістована частина пункту 6 (прогноз результатів). На переконання розробників, «реалізація Закону вплине на осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), та пов’язаних з ними осіб, а також на публічних службовців»! Оце так прогноз!

Здавалось би усе логічно: яка мета, такі й очікувані результати! Але це лише у випадку, якщо підходити до вирішення проблеми з позиції авторів законопроєкту. Якщо ж керуватися здоровим глуздом, то одразу впадає в око дисонанс між задекларованою метою, яку переслідували розробники законопроєкту, та очікуваними від реалізації його положень результатами. Вплив на зазначених вище осіб, на наше переконання, є аж ніяк не результатом, а являє собою один із засобів його досягнення.

Зміст пояснювальної записки, як видається, може вказувати на відсутність справжнього розуміння глибини проблеми, яку взялися розв’язати розробники законопроєкту. Як тут не згадати вислів одного з класиків марскизму про те, що законодавець не повинен перетворюватись на щуролова, завдання якого знищити ненависного шкідника. Натомість, мудрий законотворець має поводитися, як справжній дослідник, який передусім намагається якомога глибше дослідити явище і лише після цього обирає знаряддя та засоби ведення боротьби з ним.

Усе наведене вище дає підстави для висновку, що текст внесеного Президентом України законопроєкту є логічним продовженням помилкових суджень та необгрунтованих умовиводів, наведених його авторами у пояснювальній записці. Розробники законопроєкту стверджують, що реалізація його приписів не порушуватиме основоположних прав людей, які підпадають під визначення олігарха. На їхню думку, у документі лише передбачено процедуру визначення кола цих осіб і встановлюються правила їхніх взаємовідносин з представниками влади. У законопроєкті, зокрема, запропоновано регламентувати зустрічі та інші взаємовідносини представників органів влади з особами, які володіють значними активами.

Анонсуючи внесення законопроєкту до парламенту, В. Зеленський зазначив, що строк дії Закону обмежуватиметься 10 роками. Реалізацій його приписів, на його перконання, має стати першим кроком до ліквідації олігархічної системи в Україні. На його основі, за словами Глави держави, будуть розроблені антитрастові закони, закон про лобіювання та інші нормативно-правові акти, що переформатують економічні й суспільні відносини в країні. Це, на думку В. Зеленського, повинно дати поштовх розвитку середнього класу та пришвидшить розвиток економіки.

Не може не викликати стурбованість те, що Президент України В. Зеленський вкотре вдається до неприхованого шантажу. Під час спілкування з журналістами на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Екологія» Глава держави пригрозив, що у разі якщо народні депутати саботуватимуть ухвалення закону про запобігання впливу олігархів, він винесе це питання на всеукраїнський референдум. Така риторика Президента України може вказувати не тільки на відсутність цивілізованого підходу до законодавчого унормування проблеми, а й про намагання повністю підім’яти під себе законодавчу владу, використовуючи при цьому інститут всеукраїнського референдуму.

Крім того, складається враження, що Глава держави повною мірою не усвідомлює сутності та ролі референдумної демократїї у суспільному житті, а також складності процесу проведення законодавчого референдуму та подальшої імплементації його результатів. Нагадаємо, що Україна уже має сумний досвід проведення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року, на якому Український народ дав стверджувальну відповідь на усі чотири поставлені запитання. Проте, результати цього референдуму не імплементовано до цього часу.

Поряд з тим, В. Зеленський наголосив, що «не вважає питання олігархів вартим того, щоб виносити його на референдум, оскільки використовувати інструмент прямого народовладдя потрібно щодо вирішення фундаментальних і дійсно важливих питань». Однак, оприлюднені ним самим власні переконання з вказаного питання не завадили панові президенту внести законопроєкт до парламенту для невідкладного першочергового розгляду.

Підбиваючи підсумок усьому наведеному вище, вважаємо за доцільне навести напрочуд влучну оцінку, надану положенням цього законопроєкту міністром юстиції Д. Малюською, який зазначив, що після закінчення дії «Закону про олігархів» будуть ухвалені «цивілізовані механізми», які дозволять запобігати впливу олігархів на суспільне життя. Таким чином, пан міністр фактично визнав, що запропоновані Президентом України В. Зеленським законодавчі новели не вирізняються цивілізованим характером. До того ж у програмі «Свобода слова Савіка Шустера» він висловив власне бачення перспектив реалізації цього Закону. Пан Д. Малюська переконаний у тому, що Закон (у разі його узхвалення парламентом та введення в дію) оскаржуватиметься у Конституційному суді України.

Цікаво, на яке рішення Конституційного Суду України розраховуватиме Президент України В. Зеленський у розпал конституційної кризи та з огляду на його неприховане прагнення достроково припинити повноваження суддів його складу?

Володимир Тимошенко,
доктор юридичних наук, професор

Сергій Дрьомов,
член Національної спілки журналістів України, кандидат юридичних наук

І справді, чи може таке бути, щоб держава виступала проти своїх громадян і діяла всупереч їхнім інтересам? Воно-то, може, і не може, але ж насправді не просто може, хоч і не може, але ж так і є. Зацікавлені зрозуміли.

Про що йдеться? Про облудний і злочинний закон про землю, яку намагаються розхвизькати й просрати (навіть не вибачатимусь за не зовсім толерантний вислів) на догоду чи то міжнародним партнерам, чи то міжнародним злочинцям? Про зруйновані освіту й науку, яку таки ж знищили, так само орієнтуючись на щось вельми міжнародне? Про знищену колись могутню промисловість, яка й задарма не потрібна ніяким міжнародним будь-кому й кому-завгодно, бо ж на біса їм конкуренти? Про сільське господарство, про фермерів, про невеликі переробні підприємства, які теж не зовсім, здається, «вписуються», у створену й написану не нами заробітчанську концепцію? Про все перелічене можна багато писати в будь-якому жанрі, аж до судових позовів, включно з позовами до ЄСПЛ. Хоча судова система теж, як з’ясувалося, має працювати в інтересах міжнародної спільноти, міжнародних партнерів і міжнародних здирників (останнє є моїм власним емоційним оціночним судженням, тому претензії, якщо такі можуть з’явитися, можуть бути особисто до мене).

Але писати одразу й про все — це ні про що. І мені чомусь хочеться кілька слів сказати про систему охорони здоров’я, яку в Україні наполегливо й послідовно перетворюють на систему знищення нації.

Про медичні проблеми, але не про COVID

Отож, я навіть не про претензії до МОЗ, я лишень про своє нерозуміння того, що в Україні відбувається з медициною. Але це не про горезвісний COVID.

Щоб не намагатися охопити безмежне й неохоплюване, розповім про своє. Точніше, не тільки про своє, бо ж у такому становищі зараз щонайменше 22-25 тисяч українців. Якщо хтось вважає, що це не так уже й багато, то саме стільки людей мешкають у не найменшому районному центрі.

Отож, суть справи. Почну із себе. Маю загадковий для багатьох діагноз «розсіяний склероз», який навіть сімейні лікарі подекуди й подеколи вважають забудькуватістю, порушенням когнітивних функцій, зависоким артеріальним тиском, хворими суглобами — варіантів багато. Насправді це невиліковне в жодній країні світу й за жодні гроші аутоімунне захворювання, яке спричиняє інвалідність, пошкоджуючи мієлін і унеможливлюючи передачу нервових сигналів у мозку (це дуже приблизно). Це не залежить від способу життя. Це не залежить від рівня освіти. Це не залежить від фізичної підготовки, харчування, поганих звичок чи будь-чого іншого. Просто людина починає погано ходити, погано спати, погано бачити, погано переживати спеку, погано витримувати фізичні, чи/і розумові, чи/і психологічні, чи/і емоційні перевантаження, і ще багато чого — усякого й дуже різного, у кожного своє. За приблизними підрахунками, таких хворих в Україні 22-25 тисяч (власне, я вже говорила, але тут і повторити не гріх). Ні, це не спадкове захворювання. Ні, ви також не застраховані, як і ваші близькі. Ні, допоки ліків від цієї хвороби немає в жодній країні світу. Ні, завтра ліки не з’являться ані за мільйон, ані за мільярд у будь якій валюті. Так, якщо ви до цієї халепи ніяк недотичні, то можете вважати себе щасливою людиною. Поки що. Ліки, які існують на сьогоднішній день, дозволяють просто тримати захворювання під контролем. Якщо, звісно, пощастить. Не вилікувати хворобу, а уповільнити її перебіг. І це вже щастя.

Маєте діагноз? Рахуйте гроші!

І про гроші, бо це важливо. Лікарські засоби, які використовуються при терапії розсіяного склерозу, дуже дороговартісні. Дуже. Якщо покладатися на «Компендіум», то Копаксон 40, який вважається золотим стандартом при такому лікуванні, коштує близько 10 000 гривень за упаковку, якої вистачає на чотири тижні. Не на місяць, а на 28 днів. Тобто на рік при такій ціні знадобиться приблизно 130 000 гривень тільки на основне лікування. Чи вистачає для повноцінного лікування тільки Копаксон 40? Звісно, не вистачає. Доводиться використовувати ще й інші лікарські засоби, які можуть бути помічними як симптоматичні при різних проявах захворювання. Додамо доволі специфічні засоби гігієни, без яких на певному етапі вже не обійдешся…

Отак і набіжить за рік від 160 000 до 200 000 гривень на рік.

…Інвалідність при розсіяному склерозі — це не питання варіативності, це імператив. Хтось раніше, а хтось пізніше, але всі ми там, тобто на пенсії по інвалідності, будемо. Ну, нехай ця пенсія 4 000 гривень на місяць, тобто 48 000 гривень на рік. І пенсія — це не тільки ліки, це ще й харчування (здається, я пропустила про специфіку харчування, про потребу в вітамінах і вітамінних комплексах), це ще й комунальні послуги, транспорт (найчастіше це може бути тільки таксі). Дефіцит пенсіонерського бюджету вам порахувати? І це за умови, що пенсія не 3 000 і не 1 700 гривень, а десь на рівні середньої…

Блажен хто вірує, або Дурень думкою багатіє

Але ж є держава! А держава ніколи не покине своїх громадян напризволяще! Держава забезпечує всіх хворих на невиліковні захворювання необхідними лікарськими засобами! Наступний вигук — блажен хто вірує! Пояснюю — блажен, хто вірує в допомогу держави, бо дурень думкою багатіє, бо проблеми індіанців і шерифів — це проблеми недотичні й зовсім різного порядку, бо тепер усе не так, як у четвер. І не так, як у понеділок. Або в середу чи п’ятницю. Або будь-коли ще. Ось не так — і все! Дефіцит довіри? Чи зневага до тих, хто довіряє державі? Зараз поясню.

Почну з Конституції України. Цитую: «Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю./Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Роблю висновок. Держава Україна оголосила конституційною нормою життя, здоров’я, честь і гідність своїх громадян найвищою соціальною цінністю. І хто я така, щоб ставити під сумнів Головний Закон країни? То я й волію обходитися без сумнівів.

Продовжу Конституцією України. Цитую: «Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом… Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Роблю висновок. Держава Україна не може забезпечити пенсії, які «є основним джерелом існування», на належному рівні, бо прожитковий мінімум для людей із невиліковним захворюванням невідомого генезу й із непередбачуваним перебігом в рази менший за найнагальніші потреби.

Продовжу Конституцією України. Цитую: Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування./ Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм./ Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. {Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}». Роблю висновок. Держава Україна на конституційному рівні зобов’язалася створити «умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування», причому в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичне обслуговування надається безоплатно.

А що ж насправді діється в Україні з гарантованою найвищим Законом держави безоплатною медичною допомогою для хворих на невиліковне захворювання розсіяний склероз? Чи створені умови для передбаченого конституційним способом рівня медичного обслуговування? Чи є таке обслуговування дійсно безоплатним?

Трохи інфи з перших рук

Держава Україна купує деяку кількість дороговартісних препаратів для лікування РС. Ну, не дня лікування, а для стримування імунної системи, яка при аутоімунних захворюваннях знищує свій же організм. Ну, не для всіх хворих, а тільки для якоїсь кількості. Тим не менше, і МОЗ, і КМДА закуповують ці препарати. І це справді так.

Але ось я скажу із висоти своєї дзвіниці. Маю офіційно встановлений діагноз із 2008 року, причому одразу на рівень другої групи інвалідності. Наскільки розумію, хворіти я почала десь у 2000 році, але в той час не було ще ані сучасної діагностики, ані справді дієвих препаратів. Тепер є.

Ура?

Ну… РС – це хвороба, яка має безмежну кількість варіантів перебігу. Відтак і допомогти бодай якось різним людям у різних ситуаціях можуть різні препарати.

Я про себе скажу. На власному досвіді. Із осені 2018 року я, Наталія Віталіївна Коваль, одержувала в Центрі РС м. Києва препарат Копаксон 40. Уколи треба робити тричі на тиждень завжди. Тобто завжди, тобто не рік, не три, не десять, а завжди. Копаксон 40 вважається золотим стандартом при лікуванні РС (тобто при підтримуючій терапії) і дозволяє продовжити ремісію й уникати загострень. Принаймні, так вважалося два-три роки тому.

Комусь цікаво про це? Прошу — https://compendium.com.ua/dec/271301/ (для довідки: «Компендіум» – найавторитетніший довідник лікарських засобів).

Згідно з даними «Компендіума», вартість цього ЛС на чотири тижні (не на місяць) сягає майже 10 000 грн. Діюча речовина ЛЗ — Глатирамеру ацетат.

Але ж Україна й Київ закупили Глатирамеру Ацетат Віста! Це ж чудово, правда? Ось що повідомить «Компендіум» про цей ЛЗ — https://compendium.com.ua/dec/336528/. Вартість заявлена майже 7 500 грн. Діюча речовина ЛЗ Глатирамеру Ацетат Віста — Глатирамеру ацетат!

Овва! То це один і той же препарат, який можна закупити на чверть ціни дешевше! То на біса здався золотостандартний Копаксон 40? Навіть якщо купувати не на всіх (а купується кожен препарат точно не для всіх), то це ж якась скажена економія! Чи ні?

Я не лікар-невролог. Я не вузький фахівець по цьому захворюванню. Але я хворію не менше двадцяти років. Але я брала участь щонайменше в трьох клінічних дослідженнях. Але я мала «щастя» спілкуватися з медициною на всіх етапах захворювання. Так ось — НІ! Ніякої економії тут немає. Бо Глатирамеру Ацетат Віста і Копаксон 40 із діючою речовиною Глатирамеру Ацетат — це РІЗНІ препарати, навіть якщо мають одну основу.

Повторюю. Я, Наталія Віталіївна Коваль, не лікар-невролог. Але я хворію не менше двадцяти років. У мене було кілька ремісій і кілька загострень. Під час одного із загострень у мене була повністю паралізована права сторона тіла. А це значить, що я не могла ходити, сидіти, повертатися в ліжку, тримати правою рукою ложку чи чашку, деякий час я не могла навіть ковтати. Частина функцій відновилася — спочатку слонячо-бегемотячі дози гормональних препаратів, які (слава Богу) дозволили знову стати на ноги бодай якось, бодай із ключкою, бодай тримаючись за стінки, дозволили хоча б (вибачте за інтимну деталь) до туалету добиратися, а вже потім – Копаксон 40, оце якраз той самий, який золотий стандарт і який Глатирамеру ацетат. Але ж це НЕ (!) Глатирамеру Ацетат Віста.

Не все котові Колодій…

Так, без паніки, Колодій — це українська назва Масниць, коли їдять млинці й сирок навіть вуличні котиська. Але ж Масниця-Колодій закінчується, хоч ти як хочеш. То й Копаксон 40 купувати перестали! Бо навіщо витрачати дурно-даром доволі грубі гроші? Хто не зауважив, то я підкажу — різниця в ціні цих препаратів цілком порівнянна з пенсією. То чи не правильно купувати інший препарат, але з такою самою діючою речовиною?

Повторюю ще раз. Я, Наталія Віталіївна Коваль, не лікар-невролог. Але я хворію не менше двадцяти років. У мене було кілька ремісій і кілька загострень. Я лікувалася Копаксоном 40 — і кілька років ремісії. Я лікувалася Бетфером (один із інтерферонів) — і впродовж місяця мала ефект дуже сильного грипу з усіма можливими симптомами. Препарат категорично не підійшов. Повернулися до Копаксону 40. Поступово оклигала — дякувати Богові й Тетяні Олександрівні Кобись разом із усім колективом Київського Центру РС. Але у 2021 році, одразу із січня, Копаксону 40 не стало. Бо замість нього закупили не те, що краще, а те, що дешевше.

Куди я мала подітися? Колола Глатирамеру Ацетат Віста, а не Копаксон 40. Нагадую – діючі речовини однакові. За два місяці я мала такі симптоми — ложку правою рукою не тримаю (добре, що обома руками володію майже однаково), зір погіршився й вигулькнув астигматизм, про роботу ШКТ делікатно промовчу, але витрати на засоби гігієни зросли в кілька разів, потрапити пальцем у власного носа я не можу навіть із відкритими очима (це один із стандартних неврологічних тестів), праву частину тіла майже не відчуваю, температура ще й до сьогодні не внормувалася… Ну, і всяке таке.

То хтось мені доведе, що це один і той же препарат? Ні. Це препарати різні. І купувати треба обидва, хоча й мають одну діючу речовину. На пальцях поясню. Хтось уявляє, скільки є різновидів, скажімо, Ацетилсаліцилової кислоти (ага-ага, це всім відомий аспірин)? Або Парацетамолу? Різні торгові назви, різна вартість, різне дозування… Але комусь допомагає Дарниця, а комусь Німеччина, комусь же щось третє чи навіть п’ятнадцяте.

Наука є така – фармакологія називається. Яка твердо стоїть на тому, що навіть препарати з однією й тією ж діючою речовиною — це препарати різні! І алергія аж до анафілактичного шоку може виникати на щось, що не має ніякого стосунку до головної діючої речовини. Різний ступінь очищення. Різні допоміжні речовини. Різні наповнювачі. Будь-що інше може (не обов’язково, але може) викликати в когось негативну реакцію. Почитайте уважно інструкцію до будь-якого ЛЗ (лікарського засобу) — там обов’язково буде написано, що небажані реакції можуть виникати НА БУДЬ-ЯКИЙ КОМПОНЕНТ ПРЕПАРАТУ. У когось не виникнуть. І слава Богу. А у когось може трапитися біда.

Я перевірила всі документи МОЗ, я надіслала запит до КМДА — Копаксон 40 не купувався й для закупок не планується. Бо Глатирамеру Ацетат Віста — це те саме. Ну, майже те саме. Для багатьох те саме. І якщо комусь не підходить, то… Щось там про шерифів на Дикому Заході й про проблеми індіанців…

І мої проблеми нікого не товчуть, не хвилюють і не зачіпають. Якщо я не їстиму й не платитиму комірне, то раз на три місяці я зможу купити собі упаковку ліків на чотири тижні. Все…

Не-інсайд

Усі, мабуть, у курсі, що уже кілька років закупівля ліків — клопіт спеціальної служби. Називаються пишно – Медичні Закупівлі України.
Царякотигорошкабогадушумать, хто це такі? Чому не лікар-фахівець, не доктор медичних наук, не Центр РС вирішують, кому не доносити до рота ложку, кому не ходити, кому сліпнути (про роботу ШКТ й сечостатевої системи я делікатно промовчу, але великими, татабратакумасвата, літерами – ПРОМОВЧУ).

Вони. Оці Медичні Закупівлі, пишаються економією. Пишаються тим, що мене, громадянку України, позбавили конституційного права одержувати кваліфіковану й безкоштовну медичну допомогу. Так, між іншим, маю тридцять років страхового стажу. Фактично, маю зароблену пенсію. За тридцять років на лікарняному була разів два чи три. Але якась невідома особа із Медичних закупівель України, не називаючись, повідомила, що тепер це винятково мій клопіт. Хотілося б уточнити? Мій клопіт що? Закупівля медичних препаратів? Дотримання Конституції? Позов до суду? Мій клопіт – це що?

Пані Валентина Григорівна Гінзбург, яка очолює охорону здоров’я столиці, відповідь на мій запит надала негайно, упродовж кількох годин. Пані Тетяна Олександрівна Кобись, очільниця Київського Центру РС, доктор медичних наук, мене постійно консультує й підтримує, але на сьогодні Копаксону 40 немає. Зате є Глатирамеру Ацетат Віста, який спричиняє негативні дуже явища (слово «загострення» триматиму при собі, щоб не наврочити).

Людоньки, ви розумієте, що питання чийогось життя вирішують Медичні Закупівлі України? Які «сам п’ю, сам гуляю» і розповідають усім, від пацієнта до міністра, куди їм іти й що робити. Кажуть, кицюні такі, «звертайтеся до Держлікслужби». Але ось чесно, мені втрачати нічого, а розсіяний склероз добренько так загартовує. Звісно, до Держлікслужби я звернуся, до судових інстанцій я звернуся, доведеться – подам позов до ЄСПЛ. Ось тільки ж позов до Медичних закупівель України не вийде, а вийде до держави Україна…

А хто там працює, у тих Закупівлях? Лікарі? Академіки? Бодай просто люди з фаховою освітою? Фармацевти чи бодай фельдшери? Чи, може, знову кубло грантожерів? Натовп бродячих активістів? Ото вже фахівці! Хоча це емоційне оціночне судження. І думаю, що я маю на це право.

Пи.Си. А за тиждень в Україні вкотре святкуватимуть День Конституції. Держава Україна VS громадяни України — ду-у-уже конституційна історія.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

На 63-му році передчасно пішов із життя Віктор Іванович Гвоздь – військовий і державний діяч, дипломат, багаторічний керівник воєнної і зовнішньої розвідок України. Трагедія сталася 28 травня під час його перебування на відпочинку у Арабській Республіці Єгипет, де він займався дайвінгом. Чергове занурення зі спорядженням на велику глибину виявилося останнім у його житті. Рятувальники витягнули уже бездиханне тіло з води, і невдовзі лікарі констатували смерть.

Несподівана смерть В. Гвоздя болем відгукнулася в серцях багатьох колег і друзів, з якими він пліч-о-пліч починав свій шлях у розвідці, перебував у миротворчих місіях за кордоном, служив на різних посадах, займався громадською діяльністю, тих журналістів, кому він давав численні коментарі та інтерв’ю як знаний експерт у сфері національної безпеки і геополітичних досліджень.

Віктор Іванович Гвоздь прожив цікаве, насичене багатьма подіями життя. Він народився 24 травня 1959 року в Тернопільській області. Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище імені М. Фрунзе (1981 р.), юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1997 р.), магістратуру Київського університету економіки і права (2005 р.), Воєнно-дипломатичну академію (2009 р.).

Його послужний список красномовно говорить сам за себе. Із 1981 по 1993 рік проходив службу на командних та штабних посадах в частинах і підрозділах розвідки Збройних сил СРСР і України. У 1993–1995 роках брав участь у миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії. У 1996–1999 роках обіймав посаду аташе з питань оборони при Посольстві України в Хорватії та Боснії і в Герцеговині (за сумісництвом). У 1999–2000 роках був заступником начальника Військово-дипломатичного управління Міністерства оборони України. Із 2000 по 2003 рік був представником Міністерства оборони України при Постійному представництві України при ООН (США). Із січня 2008 по серпень  2010 року обіймав посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Із лютого 2014 по квітень 2016 року очолював Службу зовнішньої розвідки України. Володів англійською, хорватською, сербською, китайською мовами.

Керівники розвідки із такою фаховою освітою, знанням іноземних мов і таким послужним списком – це по праву військова еліта для будь-якої держави. В Україні він також був неабияк затребуваним. І хоч мінливий час і політична кон’юнктура вищого політичного керівництва країни у різні періоди української історії одних віддаляла від управління такими ключовими відомствами, як розвідка, а інших наближала, усе ж наставав час, коли саме професіонали виявлялися тими, хто міг реально оцінити складну ситуацію, наявні ризики і оперативно вживати необхідні заходи.

Так сталося і у 2014 році. На той час В. Гвоздь уже кілька років як був звільнений із посади начальника ГУР МО України. Працював на різних посадах в інших структурах. Але уважно стежив за усим, що відбувалося в країні і щиро вболівав за долю України. У період Революції гідності він, як і чимало інших небайдужих, неодноразово бував на Майдані й піднімався на сцену. Ще на початку грудня 2013 року долучився до звернення ветеранів воєнної розвідки Збройних Сил України, у якому йшлося про те, що жорстоке побиття молоді – злочин, якому немає пробачення. «Ми, ветерани військової розвідки, звертаємося до вас, наші побратими, з проханням підтвердити свою відданість Українському народу і засудити дії злочинців як у спецформі, так і без неї», – наголошувалося у тому посланні. А один з останніх дописів, зроблених ним на сторінці у Фейсбуці 20 лютого 2014 року, звучав так: «Ситуація вже вийшла з-під контролю нинішньої влади. Подальша її ескалація тільки погіршує її шанси залишитися безкарною за те, що сталося…»

Уже за кілька днів після цього посту з’явилася Постанова Верховної Ради України № 777 від 24 лютого 2014 року такого змісту: «Враховуючи фактичне самоусунення Президента України від виконання своїх повноважень, усвідомлюючи відповідальність за ситуацію в державі, в тому числі необхідність забезпечення національної безпеки України, Верховна Рада України постановляє: призначити Гвоздя Віктора Івановича Уповноваженим по контролю за діяльністю Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України та розвідувального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону».

А невдовзі він очолив Службу зовнішньої розвідки України. Упродовж короткого терміну за його рішенням було повністю оновлено керівництво Служби, зокрема, звільнено всіх заступників голови СЗР України, а також низку керівників окремих департаментів, управлінь, їхніх заступників тощо. На їхнє місце призначили інших фахівців, відданих ідеї збереження цілісності Української держави, частина з яких пройшла школу воєнної і прикордонної розвідок.

Це внесло певні корективи в стиль роботи, підходи до вирішення пріоритетних завдань і дало змогу у складних умовах російської агресії згуртувати особовий склад та на патріотичній основі скерувати службову діяльність підрозділів СЗР України на якісне виконання пріоритетних завдань зі здобування інформації, необхідної військово-політичному керівництву держави. Зовнішня розвідка одразу ж з перших днів російської агресії вносила конкретні пропозиції, як діяти в кризових ситуаціях і моделювала можливі сценарії розвитку подій.

Фахівці зазначають, що в ті дні зовнішня розвідка дійсно була однією із небагатьох структур, в якій не помічалося розгубленості і яка видавала на гора пропозиції, що слід невідкладно робити. Щоправда, у ті буремні дні й місяці, як і в попередні роки, до окремих порад і доповідей розвідки не завжди, на жаль, дослухалися. Пройшов через це і В. Гвоздь. Але, як людина військова, він усвідомлював, що накази, настрої і уподобання вищого керівництва, не обговорюються. Тому наполегливо й послідовно робив свою справу, скільки йому для цього було відведено долею.

Попри все, він був оптимістом. Під час одного зі своїх виступів у ті роки у рідній для нього Військово-дипломатичній академії МО України, де він свого часу отримував магістерський диплом у галузі військового управління, зазначав: «Я глибоко переконаний, що ситуація у нашій країні нормалізується. Пройдуть часи якоїсь невизначеності шляхів розвитку України, зневіри, розчарувань. Вірю, що ми побудуємо справедливе суспільство, в якому торжество закону, шанобливе ставлення до людей і повага до них, загальнолюдські цінності, турбота про військових, захисників Вітчизни стоятимуть на першому місці. Звісно, що для цього нам усім треба багато і плідно попрацювати».

Вірний цим словам він залишився і після звільнення з посади Голови СЗР України. Не склав руки, а продовжував бути корисним і для розвідувального співтовариства країни, і для протистояння російській агресії на інформаційному фронті, і для донесення для широкого загалу правильного розуміння місця й ролі розвідки в сучасних умовах. Він знав, наскільки це гостра і специфічна зброя, і хотів, щоб це розуміли інші й могли на своєму місці у сфері державного управління цією зброєю користуватися.

В. Гвоздь розробив курс лекцій «Історичні, правові та політичні аспекти розвідувальної діяльності держави», які з великим успіхом читав у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», а також подібний курс лекцій під назвою «Розвідувальна діяльність як засіб реалізації зовнішньої політики держави». Його читав у Національному авіаційному університеті. Написав відповідну монографію і захистив докторську дисертацію. Багато часу віддавав керуванню Центром геополітичних досліджень «Борисфен Інтел». Підготував і видав книгу з історії зародження, становлення і розбудови воєнної розвідки – «Воєнна розвідка України на зламі другого тисячоліття».

Як експерта його запрошували на різні наукові конференції за кордон за профілем його попередньої діяльності. І скрізь він намагався у своїх виступах привернути увагу світової громадськості до подій в України, до її боротьби за повернення тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму, говорив про гібридні методи ведення війни проти України і висловлював власне бачення, що їм слід протиставляти.

За коментарями до нього часто зверталися журналісти різних телеканалів та Інтернет-видань. У кадрі він завжди був цікавим, розсудливим, виваженим, ніколи не вдавався до емоцій, не переходив на особистості, не займався критиканством. Як був відповідальним державником на посадах, так і вже поза державною службою продовжував жити національними інтересами. Бо звик ще від лейтенанта служити Державі і народові, як це не звучить пафосно. І завжди мав офіцерську честь. Це в таких людей у крові.

За своєю вдачею він був людиною, яка завжди прагнула бути на перших ролях, могла керувати великим колективом і одержувала задоволення від того, що займається важливою роботою й перебуває на вістрі подій. Попри це життєвий і професійний шлях таких людей як Віктор Гвоздь – активних, діяльних, неспокійних – не завжди був прямим, без вибоїн і перешкод. Але він умів долати труднощі, підніматися над подіями, по-філософському сприймати життя. При цьому своїх переконань, поглядів, думок, активної громадянської і патріотичної позиції ніколи не змінював. Своїм не показним, а справжнім патріотизмом він запам’ятався багатьом.

Таким він назавжди залишиться в пам’яті колег, друзів і в історії української розвідки, якій присвятив усе своє життя. А його регалії – то як данина його багаторічної праці, які також багато про що свідчать, – генерал-лейтенант у відставці, доктор воєнних наук, заслужений юрист України, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеню і Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

Тож нехай йому буде світла і добра пам’ять за всі його діяння.

Колеги та побратими

А хтось взагалі в курсі, що у травні 2021 року почнеться четвертий рік десятиліття української мови? Забули…

Нагадую. Чинний тоді Президент України Петро Порошенко під час візиту до Івано-Франківської області сказав таке: «До мене звернулися видатні діячі науки для того, щоб я оголосив 2018 рік роком української мови. Я відмовив. Тому, що за один рік ти мову не захистиш. Але я прийняв рішення і підписую указ про те, що з 2018 року ми оголошуємо десятиліття української мови і робимо все можливе для того, щоби мову захистити. Бо головне, що тримає націю, що забезпечує її розвиток – є українська мова».

Чи сказано погано? Чи не про те? І Указ же президентський підписаний. І тодішня Адміністрація Президента повідомила, що «указ передбачає затвердження цільової програми на 2018 – 2028 роки, «спрямованої на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури». Хоча думка про захист в Україні української мови дивує не тільки своєю «свіжістю». Може, якби самі поважали, то й усі інші приєдналися б?

Як у казках про страшне, сумне і політичне — минуло три роки (три крапки)…

11 травня 2021 року Шостий апеляційний адміністративний суд задовольнив скаргу Кабінету міністрів на рішення Окружного адміністративного суду Києва, який визнав протиправною постанову уряду про нову редакцію українського правопису. Позивачами у справі були громадська організація “Правова держава” і херсонська школярка. Представник позивача у справі Дмитро Ільченко. А апеляційну скаргу подавало Міністерство освіти та науки. Заступник міністра юстиції Валерія Коломієць сорочку на грудях мало на клапті не перетворила, запевняючи з усім революційним (трансреволюційно-транскорпоративним?) запалом, що уряд (себто Кабмін) має повноваження здійснювати державну політику у сфері розвитку та функціонування державної мови в усіх галузях. Уряд як мовотворець – он тепер як! Чи це не зовсім точно?

Ой, перепрошую, не заступник (бо Валерія Коломієць – жіночка), а заступниха. Ні, заступнеса. Чи заступка? О, заступиня! Можна, звісно, сказати «заступниця», але це буде не дуже сучасно. Та й у ті часи, коли освіта ще була освітою, дерева були великими, а морозиво не могло лежати в морозилці два роки, фемінітиви, які в українській мові були з тих самих пір, як в Україні з’явилися жінки, вживалися не для того, щоб ви###нуться, а для чогось іншого (ба, навіть для зрозумілого). Тоді не було посад вчитель і вчителька, міністр і міністрюля, лікар і лікариця, а були посади вчитель, лікар, міністр, і працювати на цих посадах могли й чоловіки, і жінки. Посада називалася, скажімо, директор, а посісти цю посаду могла й жінка. Відтак слова «директорка» чи «директриса» вважалися стилістично забарвленими й у офіційному мовленні не вживалися. Хоча, скажімо, співачкою чи танцівницею чоловік бути не міг через особливості статі, тому такі фемінітиви були й офіційними назвами посад. А якщо посада буде директорка, то чоловікам до посади зась? Чи буде Капосний Поганець Негідникович – директорка школи чи заводу? Їй-бо, щось дівочки не додумали.

Але ж ніт! Тепер у нас нові правила й нові порядки. Комусь здалося, що депутат жіночої статі має бути депутатинею. Чи депутаткесою? Чи депутаткихою? Може, депутаною? Їм же до трясці образливо, що вони жінки. Чи не образливо? Чи не до трясці? Але називатися просто депутатами вони не можуть (https://www.vectornews.net/exclusive/160931-znannyeviy-komponent-genderno-neytraln-femntivi-vd-pan-novosad.html#sel=). Та й наші міжнародні партнери висловили стурбованість і занепокоєння, що в Україні права жінок не на належному рівні. А щоб із правами все стало, як казали оті песиголовці, просто гуд (хто не вгадав, то перечитайте Остапа Вишню), то найперше й найнагальніше називати міністрюльку мінікастрюлькою, прости Господи. Тепер із правами жіноцтва все має бути по-песиголовському. Ну, тобто, норм (це по-сучасному так слово «нормально» можна писати). Але це вже точно неточно.

Хочу перепитати для повнішого розуміння. То «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури» — це знущання? Чи десятиліття за три роки? І тепер будемо розвивати якусь іншу мову?

Хтось може пояснити, якщо приїхати з Берліну, Лондону чи Амстердаму до Києву чи Чернігову… Кажете, із закінченнями щось не теє? Теє, теє – у новому кривописі (моя прабаба сказала б, якби дожила, гівнописі чи сракописі) так і пописано (знову з прабабці: написали як криво насцяли). Якщо в німецькій мові…, якщо в англійській мові…, якщо в грецькій мові… Ось і формулюється питання до МОНу, чи не подуріли ви вже зовсім? Звідки людина, бодай і з двома вищими освітами, може знати всі мови на рівні їх історичного розвитку? Ось інсайдик (слово моднє, а ми теж по-модньому вміємо): Агатангел Кримський, який знав, за різними даними, понад 60 мов, а може, і понад 100, уже давно за веселкою. А спробуйте-но пояснити про якісь звуки в невідомо яких мовах учню третього, п’ятого чи навіть десятого класу. Скажу по секрету, що теперішні відмінники часто впевнені, що Марко Вовчок – це чоловік. То що вони знають про суфікси в якихось невідомих навіть за назвою мовах? А хтось упевнений, що ці мови знає вчитель/ка/иця/еса? То, може, для МОН є більш нагальні проблеми? Може, хоч би мову вже не чіпали?

Найсмішніше (теж секретна інфа (по-модньому)), що оті всі ґемінґвеї чи кемінквеї замість улюбленого Хемінгуея — це теж не імперативна, а варіативна пропозиція. Як нині можна побачити в соцмережах, ржунімагу. То чи не подалися б ви, любесенькі МОНівці/еси/иньки разом із не менш любесенькими суддями/ицями/есами під три чорти або туди, куди Макар телят не ганяв (хто хоче, може знайти собі інший маршрутик).

На жаль, із 1845 року змінилося тільки одне — дата в календарі.

Яке мені діло, які звуки вимовляються в німецькій, турецькій, англійській, китайській, норвезькій чи в будь-якій іншій мові? Яке мені діло до того, як розвивається мова іншого народу? А я скажу, яке. І не тільки моє діло, а для нас усіх із МОНом включно. Не буду лютувати, а знову процитую. «Почнімо з фрази, якою в Польщі часто виражають національну гордість. «A niechaj narodowie wżdy postronni znają, iż Polacy nie gęsi, iż swój język mają» («Так нехай же цілий світ добре пам’ятає, що поляк — то не гусак, свою мову має»… Сьогодні поляки використовують цей вислів, наприклад, коли хтось зловживає іноземними словами, ніби забув рідну мову…». Не коментуватиму. Які ж тут коментарі? А нехай би хто спробував розказати, що зміни треба внести в будь-яку з мов, на яку посилаються наші «реформатори/икині/кеси»… Макарові телята стали б найближчими родичами.

Якщо вже не спиться й не лежиться і сон не бере, то спробуйте бодай щось зробити справді для української мови. Десятиліття, кажете, триває? А отой екстрамегасуперсуд в курсі? Чи це все в ім’я «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя»? Уже все розвинули, вдосконалили в усіх сферах? (https://www.vectornews.net/exclusive/159145-movne-pitannya-y-cebulya-v-zakon.html) Землю продали, освіту й медицину знищили, промисловість і сільське господарство в давноминулому часі. Нудно без роботи? Давай мову потягаємо як свиня куфайку!

Про розвиток мови й про історичні процеси ще кілька слів.

«Проєкт» уже був. Не прижився. Бо воно чуже на фонетичному рівні. А фонетичний принцип правопису головний для української мови. Та й традиційний не слід би забувати. Може, хтось знає, до чого тут фонетика й традиції будь-якої мови? У людей своє щось, а у нас же своє. Але сьогодні «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте». Кого це турбує? Хто, окрім школярки з Херсона (чи з Херсону?), стає на захист слова Тараса Шевченка і Ліни Костенко, Михайла Коцюбинського й Остапа Вишні? Може, хтось вийшов до Офісу Президента? Може, якийсь телеканал бодай хоч щось тихесенько нявкнув? Та ні, прикольніше говорити альбатросиня замість самички альбатроса (пташка така). Хіба що в соціальній мережі група є «Проти правопису-2019». Але ж чи хтось запитав когось? Ліну Василівну б спитали, як інших авторитетів катма, а розум Бог забрав (чи й не давав) за якісь гріхи.

А судді хто? Вони знають бодай по десять мов кожен? Та хоч би дві разом із державною… Але ж посудили й присудили. На лихого Україні її мова? Треба ж на догоду міжнародним парнерам чи просто на догоду людському глупству…

Із 1983 року я викладала українську мову в школі, потім у виші. Навіть після «російської» школи діти вступали на українську філологію. Бо мова рідна й мова гарна. Було так. А тепер? І я не впевнена, що когось приваблюватиме для вивчення отой покруч із кемінквеями й поєзіями. Чи поезію не чіпали? «Проєкт, поєзія…» Іще щось зволите? Судді від мови настільки далеко, що й не второпали, мабуть, про що йшлося. Бо інакше як розуміти маю? Як людям пояснити?
Окремі розмови про суржик, окремі розмови про іншомовні слова, якими зараз намагаються замінити все на світі (https://www.vectornews.net/exclusive/160522-beksteydzh-anbandlng-v-borotb-z-merzennim-surzhikom-abo-nash-shlyah-do-ulshu.html). Це про розвиток мови й про її «вдосконалення».

Але як український суд міг і зміг засудити українську мову до страти? Популяризація української мови, кажете? Три крапки…

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News