Десь на українській землі, серед гуркоту вибухів і стрілянини, священник Російської православної церкви Дмитро Василенков робив те, чим зазвичай займаються військові: споряджав магазини автоматів патронами. Пізніше він сам розповів про цей епізод в одному зі своїх інтерв’ю.
Уявімо цю картину: руки, звиклі тримати хрест і Євангеліє, одну за одною вкладають у магазин металеві патрони. Навколо — напруження бою, короткі команди, тривожне очікування наступного пострілу. Тут уже немає звичної тиші храму, запаху ладану й молитовного співу. Тут війна — зовсім поруч, і священник стає не лише її свідком, а й учасником військових буднів.
Що він відчував у ту мить? Страх? Рішучість? Упевненість, що допомагає своїм? Ми не знаємо. Було б неправильно вкладати в його свідомість думки, яких він сам не висловлював. Але сам розказаний ним епізод змушує поставити принципове запитання: де закінчується духовне служіння і починається участь у військовій машині?
Історія Василенкова — не просто незвичайний епізод із життя військового священника. Вона дає змогу побачити, наскільки далеко зайшла Російська православна церква у зближенні з російською армією і як тісно в цій війні переплелися релігійна риторика, військова служба та підтримка збройної агресії.

У сучасній російській армії військові священники — це вже не просто капелани, які моляться разом із солдатами, відспівують загиблих або підтримують поранених. Вони включені в систему військово-патріотичного та морально-психологічного забезпечення особового складу.
У квітні 2023 року патріарх Кирило призначив протоієрея Дмитра Василенкова головним військовим священником РПЦ. Його біографія сама по собі промовиста: до духовного служіння він здобув військово-політичну освіту, а згодом мав досвід перебування в зонах бойових дій.
У січні 2025 року, виступаючи в Державній думі Росії, Василенков розповів, що військові священники допомогли повернути до виконання бойових завдань близько 700 військовослужбовців, які відмовлялися продовжувати службу. Ця цифра заслуговує на особливу увагу. Вона свідчить, що функція військового духовенства може виходити далеко за межі релігійної підтримки: священник стає частиною механізму, який допомагає утримувати людей у війську та повертати їх до виконання бойових завдань і часто просто вбивств мирних людей.
Не менш показовою є діяльність інших священнослужителів. Протоієрей Петро Гриценко перебував із російськими військовими на Запорізькому напрямку від початку вторгнення, відвідував Херсонщину та район Каховської ГЕС, доставляв на передову допомогу й православні святині. Серед іншого, він сприяв придбанню бронетранспортера для російських військових. Ієрей Михайло Грицай був помічником командира 810-ї окремої бригади морської піхоти Чорноморського флоту РФ по роботі з віруючими військовослужбовцями та перебував із підрозділом на Запорізькому напрямку. Протоієрей Андрій Канєв працював у системі військового духовенства Центрального військового округу. Ієрей Ілля Шамрай супроводжував представників російської армії на окупованих територіях, зокрема в районах Сєвєродонецька та Кремінної, передаючи військовим техніку й обладнання.
Ці приклади демонструють різні форми участі духовенства в забезпеченні російської військової агресії: від морального стимулювання солдатів до матеріальної підтримки підрозділів. Проте їхня діяльність у військових структурах, забезпечення підрозділів і підтримка продовження бойових дій є конкретними формами сприяння війні.
Організаційним центром цієї системи виступає Синодальний відділ РПЦ із взаємодії зі Збройними силами та правоохоронними органами, очолюваний митрополитом Кирилом (Покровським). У лютому 2025 року він повідомив, що за три роки війни в зоні бойових дій побували понад дві тисячі священників, а кількість їхніх відряджень перевищила 4500. При цьому церква поставила завдання збільшити чисельність військового духовенства приблизно до 1500 осіб. Це вже не стихійна діяльність окремих священників, а масштабована система церковного супроводу російської армії.
Особливе занепокоєння викликає залучення духовенства з окупованих районів Донеччини та Луганщини. Так, у лютому 2026 року групу з місцевих священників направили до Ростова для підготовки як помічників командирів із виховної роботи. І це означає подальшу інтеграцію церковних структур з окупованих українських територій у військову систему РФ.
Політичне та ідеологічне прикриття цій діяльності забезпечує патріарх Кирило. У квітні 2024 року очолюваний ним Всесвітній російський народний собор назвав війну проти України «священною». Ця риторика перетворює агресію на нібито релігійну місію, а участь у бойових діях — на виконання особливого морального обов’язку. Кремлівський диктатор Володимир Путін також використовує православну символіку для легітимації війни. Під час різдвяного богослужіння 6 січня 2026 року він назвав завдання російських військових «священною місією».
Таким чином, РПЦ стала не просто релігійним супутником російської агресії, а одним із її інституційних ідеологічних партнерів. Її представники працюють у військових підрозділах, сприяють підтриманню бойового духу, допомагають забезпечувати армію та переконують військовослужбовців продовжувати війну. Коли релігійний авторитет використовується для виправдання вторгнення, підтримки окупації та стимулювання участі в бойових діях, церква виходить далеко за межі духовного служіння. Вона стає частиною механізму, який забезпечує продовження війни проти України.
Я не випадково згадав на початку статті, як священник Російської православної церкви Дмитро Василенков споряджав магазини автоматів патронами. Напевне з цього автомату був вбитий український солдат. А, можливо, куля цього автомату дістала просто мирну людину. Все одно Василенков має смерть, і не одну, на своїй совісті.

Але ж смерть на власній совісті має не тільки один Василенков. Кожний з російських священиків, тримаючи в руках Хрест, вказував ним на напрямок бою. І руки ці були червоні від крові християн-українців.
Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»
