• Про нас
  • Контакти
Вектор Ньюз
No Result
View All Result
  • Світ
  • Війна в Україні
  • Політика
  • Бізнес і фінанси
  • Культура
  • Здоров’я
  • Наука і технології
    • Наука
    • Технології
  • Ексклюзив
  • Аналітика
  • Блоги
  • Світ
  • Війна в Україні
  • Політика
  • Бізнес і фінанси
  • Культура
  • Здоров’я
  • Наука і технології
    • Наука
    • Технології
  • Ексклюзив
  • Аналітика
  • Блоги
No Result
View All Result
Вектор Ньюз
No Result
View All Result

Російський священник на фронті: пастир чи демон війни?

Редакція by Редакція
16 Листопада, 2026
Російський священник на фронті: пастир чи демон війни?

Чи може церква, яка проповідує любов до ближнього, підтримувати війну проти народу, з яким сповідує одну віру?
Є речі, які важко осягнути навіть у часи найстрашніших історичних потрясінь. Одна з них — позиція Російської православної церкви (РПЦ) щодо війни проти України. Церкви, яка називає українців братнім православним народом, але водночас фактично підтримує військову агресію проти України, виправдовує її і забезпечує російським військовослужбовцям духовний супровід на фронті.


Виникає закономірне запитання: де закінчується релігійне служіння і починається співучасть у злочині?
Російська православна церква не стала голосом миру, не перетворилася на моральний авторитет, здатний зупинити кровопролиття. Навпаки, її керівництво фактично вбудувалося в систему ідеологічного забезпечення російської війни. Патріарх Кирило не засудив напад Росії на Україну, не закликав російську владу припинити агресію. У своїх проповідях він намагався представити конфлікт як протистояння Росії із Заходом, наділяючи його особливим духовним і навіть метафізичним змістом.


Особливо показовою стала проповідь патріарха 6 березня 2022 року. Замість того щоб говорити про жертв російського вторгнення, зруйновані українські міста та вбитих мирних жителів, Кирило зосередився на так званому захисті традиційних цінностей і протистоянні західному впливу. А 25 вересня 2022 року він фактично пообіцяв прощення гріхів російським військовим, які загинуть під час «виконання бойового обов’язку».


Чи не є це підміною самого християнського вчення? Адже заповідь «Не вбивай» не має винятків, продиктованих політичними інтересами Кремля.
Особливо промовистим є залучення російського духовенства до війни. Військові священники РПЦ перебувають безпосередньо в бойових підрозділах, супроводжують військовослужбовців, проводять богослужіння, благословляють їх перед бойовими завданнями. Ідеться вже не лише про молитву за мир, а про церковну присутність у військовій структурі держави, яка веде загарбницьку війну.


За даними, наведеними в аналітичному дослідженні про РПЦ і війну, у 2024 році в зоні бойових дій перебували близько 309 штатних військових священників. Загальна кількість священнослужителів, які побували в зоні війни, включно з добровольцями, сягала приблизно тисячі. Ці цифри свідчать, що йдеться не про поодинокі випадки особистої ініціативи, а про масштабне явище.


Звичайно, не кожен священник, який перебуває на фронті, особисто бере участь у бойових діях. Але коли церковний служитель стає частиною військового підрозділу, духовно супроводжує його та благословляє військових, виникає серйозна моральна відповідальність. Чи може він залишатися поза відповідальністю за те, що робить підрозділ, якому він служить?


І тут особливо гостро звучить суперечність між словами про братерство та реальними діями. Якщо українці — братній народ, то чому РПЦ не закликає російських військових припинити вбивати українців? Чому не використовує свій авторитет для припинення війни? Чому замість проповіді примирення ми бачимо духовний супровід армії, яка прийшла на українську землю зі зброєю?


Це вже не просто політична помилка. Це глибока моральна криза церковного керівництва.


Війна забирає життя не лише українських військових і цивільних. Гинуть і російські священнослужителі, яких церковна система відправляє або допускає до служіння в зоні бойових дій.


10 листопада 2026 року на території України загинув ієромонах Герасим (Преображенський), клірик Магаданської єпархії. За повідомленням самої Московської патріархії, він добровільно виявив бажання вирушити до зони так званої «спеціальної військової операції» у вересні 2024 року, а 1 жовтня того самого року був направлений на Херсонський напрямок. Він перебував у пункті тимчасової дислокації та загинув унаслідок ракетного удару.
Наступного дня, 11 листопада 2026 року, загинув ієрей Антоній Щербина, клірик Тихорецької єпархії. Він добровільно вирушив на фронт і ніс пастирське служіння в козацькому загоні «БАРС-11» на Запорізькому напрямку.


Ці повідомлення оприлюднила сама РПЦ. Отже, це не припущення і не політична інтерпретація, а факти, підтверджені церковними джерелами.
Безумовно, шкода кожної людини, яка загинула. Не можна радіти смерті священника, навіть якщо його служіння відбувалося на боці держави-агресора. За кожним загиблим стоять родина, близькі, люди, які його любили. Але співчуття до загиблих не повинно підміняти питання про відповідальність тих, хто підтримує війну.


Чому ці священники опинилися на фронті? Чому їхнє місце було не серед миротворців, не серед тих, хто допомагає постраждалим, не серед тих, хто рятує життя, а в розташуванні російських військових формувань на українській землі?


І чи не є трагічним символом те, що патріарх Кирило висловлює співчуття загиблим священнослужителям, але не знаходить у собі мужності так само голосно виступити проти війни, яка призвела до їхньої загибелі?


Одним із головних аргументів російської пропаганди на початку вторгнення була нібито необхідність захистити православних вірян України, зокрема Українську православну церкву, пов’язану з Московським патріархатом.


Але що дала ця «турбота» українському православ’ю?
Російські обстріли зруйнували та пошкодили численні українські храми. За даними ЮНЕСКО, станом на 29 липня 2026 року в Україні було підтверджено пошкодження 156 релігійних об’єктів. Серед них — православні церкви та монастирі. Це лише верифіковані міжнародною організацією об’єкти, а не повна картина всіх воєнних руйнувань.


Зруйновані святині, загиблі священнослужителі, вбиті мирні жителі, зламані долі тисяч родин — ось реальні наслідки війни, яку російська влада намагається виправдати захистом православної віри.


Хіба можна називати захистом ситуацію, коли руйнуються храми тієї самої віри, а православні українці змушені ховатися від російських ракет і бомб? Хіба можна говорити про духовну єдність, коли одна православна країна напала на іншу?


Відповідальність за цю катастрофу лежить насамперед на політичному керівництві Росії, яке розв’язало війну, але й церковне керівництво не може сховатися за релігійними формулами. Патріарх Кирило мав моральний обов’язок стати на захист людського життя, незалежно від національності та державних кордонів. Натомість він обрав лояльність до Кремля.


Чому Церква не стала миротворцем?
Найбільша трагедія полягає навіть не в тому, що РПЦ підтримала війну. Трагедія в тому, що вона втратила можливість бути моральним авторитетом для мільйонів православних людей. Церква могла стати посередником, закликати до припинення вогню, вимагати повернення до переговорів, нагадувати російським військовим про заповідь «Не вбивай». Вона могла стати голосом тих, хто не хоче війни. Але цього не сталося.


Чи усвідомлює патріарх Кирило, що його рішення матимуть наслідки далеко за межами нинішньої війни? Що українські православні віряни, які пережили російські обстріли, втратили рідних, побачили зруйновані храми, навряд чи зможуть пробачити церковному керівництву його моральну співучасть у трагедії?
Довіру можна втратити за одну мить, а відновлювати її доводиться десятиліттями. І жодні заклики до «братньої єдності» не допоможуть, якщо за ними не стоятимуть покаяння, правда та конкретні дії.


Православ’я — це не геополітичний проєкт і не інструмент державної пропаганди. Це віра, в центрі якої має бути Христос, любов до ближнього, милосердя і цінність людського життя.


Історія обов’язково поставить перед РПЦ запитання: чому, маючи можливість захищати життя, вона стала на бік війни? Чому замість того, щоб зупиняти вбивства православних українців, вона допомагала виправдовувати агресію?


На ці запитання не дадуть відповіді ані урочисті богослужіння, ані церковні нагороди, ані посмертні ордени військовим священникам.
Відповідь може бути лише одна — визнання правди, покаяння і безумовне засудження агресії.


Бо хрест, під яким благословляють війну, перестає бути символом миру. А Церква, яка мовчить перед обличчям несправедливого кровопролиття, ризикує втратити найголовніше — довіру людей і право називатися моральним голосом християнства.

Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»

Залишити відповідь Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Співпраця / Політика конфіденційності / Редакційна політика / Про нас / Контакти
[email protected]
+38 063 284 63 11

Використання будь-яких матеріалів, що розміщуються на сайті, дозволено лише за умови прямого посилання на сайт.

При копіюванні матеріалів для інтернет-видань – обов'язкова наявність прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання. Посилання повинно бути розміщене незалежно від повного чи часткового використання матеріалів. Гіперпосилання (для інтернет-видань) повинно бути розміщено у підзаголовку або у першому абзаці матеріалу.

Редакція не несе відповідальності за зміст коментарів, залишених відвідувачами, а також за будь-які зовнішні посилання, в тому числі реклами, які ведуть на сторонні сайти.

МІА Вектор Ньюз зареєстроване як суб'єкт у сфері онлайн медіа відповідно до рішення Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення №539 від 13.03.2025. Ідентифікатор медіа R40-05895.

Сайт адмініструється та послуги на ньому надаються:

ТОВ "МІА “ВЕКТОР НЬЮЗ”"

ЄДРПОУ: 39243972

Адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16.

© 2026 ТОВ “МІА “ВЕКТОР НЬЮЗ”. Всі права застережено.

             
No Result
View All Result
  • Світ
  • Війна в Україні
  • Політика
  • Бізнес і фінанси
  • Культура
  • Здоров’я
  • Наука і технології
    • Наука
    • Технології
  • Ексклюзив
  • Аналітика
  • Блоги

© 2026 Vector News