Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

В сучасному геополітичному дискурсі такий концепт, як свобода совісті, а також похідні від нього, зокрема, свобода релігії та свобода віросповідання є дуже важливими елементами для проектування й вироблення політики міжнародних відносин.

Варто зазначити, що з початком ХХІ століття релігія відіграє значний вплив на міжнародні відносини, а політика країн щодо свободи совісті та релігійних меншин є важливими й дуже чутливими елементами у налагодженні процесів економічного, фінансового й навіть військово-технічного співробітництва.

США – країна, яка задає глобальний порядок денний в міжнародній політиці щодо свободи совісті та віросповідання. А от таким собі камертоном — документом, що розставляє всі крапки над “і” й окреслює червоні лінії в цій площині є Annual Report of the U.S. Commission on international religious freedom (Щорічна Доповідь Комісії США з міжнародної релігійної свободи (Доповідь). Цей документ є потужним аналітичним матеріалом, який збирається незалежними фахівцями, що не належать до державних структур США, на основі аналізу доступних джерел інформації. Він узагальнює, аналізує й маркує всі ті території й країни світу в яких, на думку фахівців й експертів вказаної вище Комісії, є серйозні проблеми щодо дотримання свободи совісті та свободи релігійних меншин. Пропозиції, які готуються й подаються в рамках Доповіді для Президента, Державного секретаря та Конгресу США стають надважливими чинниками, що впливають на зовнішню політику цієї країни.

Цьогорічна доповідь, що опублікована на сайті Комісії, є знаковою для України з кількох причин.

По-перше, вже втретє поспіль незалежний аналітичний центр міжнародного рівня, вносить Російську Федерацію в список країн, які викликають особливе занепокоєння (Countries Recommended for Designation as Countries of Particular Concern (CPCs). Підставою для цього є дані щодо порушення прав на свободу совісті та свободу релігії збоку державних органів РФ та підконтрольних їм бойових груп на окупованих територіях України (Крим та окремі райони Донецької і Луганської областей).

По-друге, в рекомендаціях Уряду США Комісія зазначає важливість співпраці між США та Європейськими партнерами щодо цілеспрямованого санкційного тиску на РФ для звільнення політичних та в’язнів совісті в окупованому Криму, а також розгортання діяльності на окупованому півострові міжнародної моніторингової присутності. Важливою частиною цього стратегічного плану є прийняття Конгресом США Закону «Про підтримку релігійної свободи в Україні». Комісія наголошує на важливості цього акту, адже, саме він юридично закріплює позицію та ставлення США й всіх світових демократій до РФ, в контексті окупації Автономної республіки Крим та низки районів Донецької й Луганської областей України. Зокрема, в документі саме на РФ покладається відповідальність щодо насильницьких дій в Криму й на Донбасі під час збройної інтервенції, зазначається, що саме ця країна є відповідальною за створення незаконних військових формувань, організаційну та матеріально-технічну підтримку їх діяльності. Також, вказаний Закон на підставі Женевської конвенції, підписантом якої є РФ, покладає й юридично закріплює саме за країною агресором (РФ) відповідальність за порушення свободи совісті та релігії на окупованих територіях.

Отже, узагальнюючи зазначене вище можна стверджувати, що українській громадськості вдалося досягти важливого результату. Адже, ті факти, які були оприлюднені в Доповіді, є наочними доказами для всього світового співтовариства щодо сталої політики порушень права на свободу совісті та релігії, які вчиняються державними органами РФ та афілійованими з ними підрозділами незаконних військових формувань на окупованих територіях Криму й Донбасу. Можна привітати українську громадськість з такою важливою перемогою у протистоянні з країною агресором.

Однак, для подальшого протистояння РФ у цій сфері тих інформаційних та кадрових ресурсів, якими зараз оперує зовнішньополітичне відомство України щодо моніторингу релігійних процесів на окупованих територіях, на нашу думку, може стати недостатньо. Тому, за для підсилення інституційної та кадрової спроможності органів державної влади з цих питань, необхідним є вжиття таких першочергових заходів.

По-перше, важливо підсилити інституційну спроможність МЗС щодо питань моніторингу релігійних процесів на окупованих територіях шляхом створення спеціального підрозділу, який би опікувався цією темою й взаємодіяв з окремими державними органами та міжнародними державними й недержавними інституціями з цього питання.

По-друге необхідним є активне залучення до співпраці з МЗС широкого кола громадських організацій, які фахово займаються питаннями моніторингу порушення РФ права на свободу совісті та релігії на окупованих територіях Криму й Донбасу. Також важливо активно співпрацювати з зазначених вище питань з конкретними віруючими та релігійними громадами права яких були порушені окупаційною владою РФ. Україна має показати всьому світові досвід цих людей та їх позицію у відстоюванні своїх прав на свободу совісті та релігії.

По-третє, на рівні держави важливо створити єдиний координаційний центр, який би скеровував роботу всіх державних органів щодо питань моніторингу порушення РФ права на свободу совісті та релігії на окупованих територіях Криму й Донбасу.

Веніамін Іванов, науковець, спеціально для «Вектор ньюз»

Одним із напрямків діяльності Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова є лікування пухлин серця.

Первинні пухлини серця (ППС) були до останнього часу маловивченим напрямком клінічної медицини, що пояснюється рідкістю даної патології, надзвичайно поліморфною її клінічною картиною і складністю прижиттєвої діагностики. Природний прогноз у хворих з первинними пухлинами серця незадовільний. Як правило, вони помирають в середньому через 1,5 – 2,5 роки після появи перших клінічних ознак захворювання. Основною причиною їх смерті є оклюзія клапанних отворів або пухлинна емболія. При цьому в 10 – 30% випадків смерть наступає раптово.

Останніми роками, завдяки широкому впровадженню ЕхоКГ, КТ та МРТ значно збільшилась кількість хворих з пухлинами серця, що поступають на хірургічне лікування. Важливими умовами успішного лікування цього важкого контингенту хворих є своєчасність і точність діагностики захворювання з надзвичайно поліморфною клінічною картиною, невідкладність хірургічного лікування з дотриманням певних умов проведення операції, направлених на її радикальність.

Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України більше 49 років займається хірургічним лікуванням ППС і має в своєму розпорядженні один з найбільших в світі дослідів лікування цієї важкої патології. За цей період (1969 – 2019рр.) на лікуванні в інституті знаходилося 949 хворих з морфологічно верифікованими ППС різного генезу. Вік хворих коливався від 1 дня до 76 років, найбільша кількість – у віці від 32 до 55 років.

Морфологічно серед первинних пухлин серця найчастіше виявляються доброякісні. Проте такий підрозділ умовний, оскільки по своїй локалізації всі пухлини серця є “злоякісними” і без хірургічного лікування неминуче приводять до летального наслідку. Частота цих пухлин склала 93,1%. Серед них зустрічаються рабдоміоми, гемангіоми, фіброми, ліпоми, папілярні фіброеластоми і інші пухлини. Проте абсолютну більшість (89,1%) складають міксоми серця (МС). Поряд з доброякісними пухлинами серця інститут має великий досвід лікування і злоякісних пухлин серця, що склав 67 випадків.

Хірургічна тактика при встановленні діагнозу новоутворення серця полягає в проведенні невідкладної операції. Її екстреність продиктована небезпекою пухлинної емболії і оклюзії атріовентрикулярних (клапаних) отворів у випадках пухлин великих розмірів, з високою рухливістю та схильністю до фрагментації, особливо рухомих міксом серця на довгих ніжках.

Безпека виконання оперативного втручання пухлин серця є одною із умов в хірургії цієї патології. З цією метою в інституті було розроблено та впроваджено в практику цілу низку хірургічних маніпуляцій, що забезпечують запобігання найбільш поширених ускладнень в операційному та післяопераційному періодах. А саме запатентовано різноманітні доступи при наявності пухлин, що уражають різні камери серця. Впроваджено використання відеоскопічної апаратури для видалення пухлин важкодоступної локалізації. Велике значення для успіху хірургічного лікування новоутворень серця є ретельна діагностика та адекватна корекція супутньої патології, що пов’язана як з пухлинним процесом та іншими захворюваннями серця. Корекція супутніх клапанних уражень, атеросклерозу коронарних артерій, додаткові маніпуляції, що сприяють радикальності операції також відіграють значну роль в покращенні безпосередніх та віддалених результатах лікування цієї важкої патології.

Госпітальна летальність при видаленні МС за даними літератури коливається в досить широких межах. (2,3–13,3%). При цьому досвід Інституту серцево-судинної хірургії показує, що дотримання всіх необхідних принципів оперативного втручання дозволяє добитися значного поліпшення безпосередніх результатів операцій. Впровадження в клінічну практику ІССХ розробленої системи ургентної хірургічної допомоги із застосуванням оптимізованих варіантів оперативного лікування дозволили добитися значного зниження можливих ускладнень і госпітальної летальності при проведенні операцій при МС і інших, рідкісних ПОС. При цьому впродовж останніх 17 років 492 операції з приводу доброякісних пухлин серця виконано без летальних наслідків.

Прооперовані пацієнти часто повертаються до активного життя та праці. Якщо в НІССХ імені М.М. Амосова в середньому виконується 22-25 операцій з приводу міксом серця, то в кардіохірургічних центрах України ця кількість може бути біля 20 операцій на рік.

Первинні злоякісні пухлини серця можуть мати місце серед захворювань в Україні в середньому 15 на рік (від 12 до 18; якщо брати за основу статистику дослідників США – 46 первинних злоякісних пухлин серця на 100 млн. населення на рік). Хірургічне лікування первинних злоякісних пухлин серця в більшості випадків малоефективно і поки не вносить принципових змін до прогнозу хворих з цією патологією. Головне пояснення тому — до цих пір залишається пізня діагностика захворювання. Тому сьогодні хірурги вимушені обмежуватися паліативними хірургічними операціями, спрямованими на відновлення інтрасерцевої гемодинаміки поєднуючи їх в післяопераційному періоді з хіміотерапією і променевою терапією.

Однак, в НІІССХ імені М.М. Амосова за останні 10 років, завдяки використанню комплексу заходів на операційному та післяопераційному етапів, спрямованих на зниження такого фактору шпитальної летальності як пухлинна інтоксикація (65% від усіх причин летальності), вдалося знизити летальність при злоякісних пухлинах серця з 33,3% до 5,5%.

За матеріалами Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України

Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Спеціальні та розвідувальні служби зі зрозумілих причин завжди перебували у тіні процесів відкритості. Частково це пояснюється специфікою завдань, які вони вирішують, утаємниченістю форм і методів роботи, засекреченістю сил, засобів тощо. Але не факт, що так буде й надалі. У сучасному світі відбуваються об’єктивні процеси, які вимагають перегляду усталених формул та непохитних аксіом, зміни парадигми організації розвідувальної діяльності від її повної закритості до все більшої (у межах розумної доцільності) відкритості для суспільства, запровадження нових форм співпраці з громадським сектором. Дискусії щодо меж відкритості спецслужб вимагають відповідей на низку питань, і це вже питання не вибору, а часу. Нову формулу відкритості мають запропонувати власне спецслужби.

В умовах жорсткого протистояння російській агресії українське громадянське суспільство сформувалося, набуло конкретних обрисів і продовжує розвиватися. Породжені Революцією Гідності волонтерський, добровольчий рухи та інші організації громадянського суспільства патріотичного спрямування переконливо довели, що саме консолідоване перед зовнішньою загрозою суспільство стає основою зміцнення національної стійкості в складний для держави час.

Навряд чи можна піддати сумніву тезу про те, що громадяни України ціною свого життя та складних випробувань переконалися у простій істині: система національної безпеки є не віртуальною категорією, а реальним складним механізмом, що має бути спроможним захистити безпеку держави та кожного українця. Тим більше не знайдеться громадянина, який би не зажадав від державної системи, що утримується на кошти платників податків, найвищої ефективності, яка відповідала б очікуванням.

Саме тому дедалі все більш небезпечним залишається успадковане з минулого панування архаїчної системи національної безпеки, якій притаманна організаційно-планова модель роботи за принципом «згори донизу». Така вертикально інтегрована конструкція характерна для авторитарних режимів і виключає повноцінну участь громадянина у захисті життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від реальних та потенційних загроз. За дослідженнями Женевського центру демократичного контролю за збройними силами (DCAF), неефективність сучасної бюрократичної системи полягає в тому, що вона занадто підпорядкована нормам, пристосовує операції до цілей та засоби до завдань. Така управлінська система не сприймає неоднозначностей та нелояльності у відношеннях між керівниками і підлеглими, утворює своєрідну «федерацію незалежних організацій» на противагу єдиній інтегрованій державній системі, здатній більш ефективно протистояти викликам та загрозам. За успадкованої «системи координат» між державою та громадянським суспільством виникають значні розриви у цінностях, цілях, мотивації, можливостях і комунікаціях, які перешкоджають ефективній співпраці, нівелюють взаємну довіру та перешкоджають розбудові дієвої взаємодії.

ХХІ століття вносить докорінні зміни у відносини держави та громадянського суспільства. Демократичні процеси набирають обертів. Громадянське суспільство все активніше цікавиться справами держави, а держава все більше усвідомлює потреби у допомозі з його боку, розглядає форми залучення недержавних інституцій, громадських організацій до роботи органів державної влади. Нові підходи диктують нові правила, останні передбачають необхідність «апгрейду» ментальності та поведінки усіх суб’єктів. Як слушно зазначає Перший віце-президент НАН України академік В. Горбулін, «процес модернізації розвідувальних органів нагадує процес закачування нової енергії у створені та не до кінця сформовані резервуари», а сучасні підходи до діяльності спецслужб «потребують запровадження рішень, які дозволять зробити розвідку у вирішенні завдань широкого спектру більш гнучкою, еластичною та багатогранною».

У Стратегії національної безпеки «Безпека людини – безпека країни», найвищою соціальною цінністю і найголовнішим пріоритетом національних інтересів України та забезпечення національної безпеки визначено людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку. Це означає, що органи сектору безпеки і оборони та організації громадянського суспільства зобов’язані докладати зусиль, щоб досягнути синергії у виконанні широкого спектру функцій національної безпеки: від забезпечення територіальної безпеки та охорони правопорядку до розбудови стійкості та розв’язання проблем охорони довкілля. Слід погодитися: для країни, яка перебуває в стані війни з Росією це правило самовиживання є чи не найпріоритетнішим. Водночас, небажання змінюватись за нинішніх умов чим далі, тим помітніше набуватиме критичного значення, спричинятиме гальмування розвитку та хронічне відставання України від інших країн.

Держава у розумінні взаємопов’язаних її структурних елементів – ключових безпекових інституцій – має чітко визначити роль інститутів та організацій громадянського суспільства у розбудові системи національної стійкості, створити ефективні платформи для залучення таких організацій до вирішення різних питань і потреб національної безпеки, розробити інструменти для підвищення їхньої ролі у цій сфері. 2020 рік висвітлив ще одну значущу аксіому в сфері національної безпеки, яка донедавна ще була теоремою: держава матиме спроможності для подолання зовнішніх загроз, якщо буде озброєна сучасними та ефективними розвідувальними інструментами та навчена правильно користуватися ними. Розвідувальну синергію для досягнення нових спроможностей можливо досягнути за умови залучення до виконання розвідувальних завдань інших складових сектору безпеки і оборони держави. Саме такий підхід визначає зміст статті 4 Закону України «Про розвідку»: посилення розвідувальних спроможностей держави є можливим через залучення розвідорганами до виконання розвідувальних завдань інших складових сектору безпеки і оборони за рішенням Ради національної безпеки і оборони України.

Створене зазначеним законом розвідувальне співтовариство постало перед питанням розширення. Наразі йдеться не лише про залучення до виконання розвідувальних завдань нових суб’єктів із числа органів державної влади, визначених статтею 12 Закону України «Про національну безпеку України», але й про включення до сфери цієї специфічної діяльності суб’єктів недержавного сектору, які забезпечать нові перспективи та більш гнучкий формат роботи.

Йдеться, передусім, про громадські організації, інформаційні агенції, аналітичні центри, спеціалізовані «центри знань» та інші структури. Як свідчить досвід їхнього функціонування, такі структури мають необхідний потенціал для того, щоб стати додатковим джерелом необхідної інформації, розширити оперативні спроможності розвідок для вирішення складних проблем національної безпеки, розробити альтернативні конкуруючі гіпотези, і, що важливо, – запропонувати нові сценарії та проєкти державних рішень.

Одночасно з розширенням розвідувального співтовариства ускладнюється завдання координації роботи, забезпечення злагодженого функціонування усіх його суб’єктів, адже управління складною розвідувальною мережевою системою потребує нових підходів, глибокого розуміння предмету регулювання, високої професійності, відповідальності, непересічного життєвого досвіду. Ефективна взаємодія органів державної влади та організацій громадянського суспільства має передбачати впровадження цілецентричної моделі, яка вимагає переходу від вертикального до горизонтального способу мислення.

Останній має суттєву перевагу, адже спрямований на досягнення кінцевого результату, тоді як вертикальний спосіб зорієнтований лише на пошук виконавця. За такого підходу громадянське суспільство через різні його організаційні форми, у разі набуття суб’єктності у системі національної безпеки, має взяти на себе частину відповідальності за вирішення завдань у сфері національної безпеки. Звісно, за умови якщо громадським об’єднанням вдасться дистанціюватися від реалізації прагматичних інтересів окремих політичних і бізнесових структур.

Ключовий та надзвичайно складний напрям діяльності – формування довіри між державним і недержавним секторами. Довіра до влади завжди базується на вірі, переконливості та впевненості громадян у її надійності, компетентності, щирості, чесності. Довіра є необхідною, щоби співпраця набула реальних форм і змісту, а громадянське суспільство перейшло від функцій контролю над сектором безпеки і оборони до спільної роботи над вирішенням державних завдань.

Показовою у цьому плані є практика США, де спеціальні та розвідслужби глибоко інтегровані у недержавні інституції, громадські організації, структури приватного сектору. Серед них – загальновідома корпорація «RAND», Брукінґський інститут, Центр стратегічних і міжнародних досліджень, Інститут американського підприємництва, Інститут політичних досліджень, Атлантична рада, Національний фонд демократії, консалтингова компанія «The Arkin Group» та інші.

Аналіз, що проводиться структурами приватного сектору на замовлення розвідувальних служб є відносно новою та ефективною формою синергії з громадянським суспільством. Оновлена у 2019 р. розвідувальна стратегія США передбачає, зокрема, забезпечення інформованості американського керівництва щодо ситуації на міжнародній арені через отримання безпрецедентного доступу до захищеної інформації. При цьому завдання розподіляються між різними інституціями, але обов’язково координуються з одного центру.

Кількість неурядових організацій та персоналу, який залучений до вирішення проблем національної безпеки США, є значною, а відчутна частина бюджету національної розвідки призначається для приватних підрядників. Тобто функції, які раніше виконувалися ЦРУ, Агентством національної безпеки та іншими розвідувальними службами, частково або повністю, передані приватним партнерам. Звичайно, у такій співпраці розвідувальні служби мають свій інтерес: використовують недержавні інституції, підприємства приватного сектору та громадян для прикриття при виконанні спеціальних завдань.

Подібна ситуація спостерігається у Великій Британії. Секретні служби цієї країни вважаються одними з найсильніших у світі. Вони залучають до спеціальної роботи широкий спектр різнопрофільних неурядових організацій, як, наприклад, дослідницьку групу «Bellingcat» (її створення профінсовано компанією, пов’язаною з розвідкою, – «Kickstarter»), AEGIS, «Control Risks Group», «Hakluyt & Company», «Oxford Analytica», «Serco Group PLC» та інші.

У Польщі протягом останніх років також функціонують недержавні інституції, що займаються дослідженнями у сфері національної безпеки з використанням методів розвідки на підставі відкритих джерел інформації (OSINT), співпрацюючи з державними органами та отримуючи від них фінансову підтримку. Серед них відзначимо аналітичний центр «Warsaw Institute», Фонд «Інститут безпеки та стратегії».

Залучення недержавних інституцій є доволі поширеною формою спільної праці розвідувальних служб і громадського сектора над вирішенням чутливих завдань. Останні виконують різноманітні функції: від збирання розвідувальної інформації з використанням доступних можливостей та власних джерел до проведення окремих спеціальних заходів, забезпечення прикриття для штатних співробітників розвідки тощо. Звісно, за таких умов досягти синергії в специфічній роботі набагато легше: представникам організацій громадянського суспільства не треба пояснювати, що таке розвідка, як вона здійснюється та з якою метою, чому на спеціальні програми витрачаються гроші платників податків, навіщо та у який спосіб необхідно удосконалити законодавство тощо.

Ми живемо у світі з принципово іншими парадигмами, в якому зміни відбуваються не лінійно, а експоненційно. Світ спецслужб стоїть на порозі переоцінки ролі, місця та сутності агентурної розвідки – HUMINT. Якою вона має бути на етапі переходу до розвідувальних технологій четвертого-п’ятого поколінь? Цікавою в цьому контексті слід вважати книгу професора Колумбійського університету Р. Джервіса «Чому розвідка потерпає невдачі: уроки революції в Ірані та війни в Іраку». Аналізуючи провали ЦРУ, дослідник подає принциповий висновок: класична розвідка, що базується на трикутнику HUMINT-SIGINT-OSINT, вже не в змозі повною мірою та правильно оцінити виклики постмодерністського суспільства, вчасно виявити небезпеку. Для точного прогнозування потрібен принципово інший підхід: головною зброєю спецслужб стає комплексність, вміння швидко аналізувати події із залученням наявних не лише у розвідслужбах можливостей. Очевидно, що у сучасному світі виграватиме у протистоянні той, хто здатний приймати нестандартні та асиметричні рішення, показувати гнучкість, готовність до виконання складних завдань спільно з недержавними інституціями, приватним сектором.

«Джерело сили у поєднанні» – так можна коротко охарактеризувати головний девіз розвідувальних органів у нинішньому столітті. Спірним залишається лише питання пошуку розумного балансу між відкритістю і таємністю. І цей компроміс обов’язково буде знайдений, коли йтиметься про побудову системи спільної державно-громадської відповідальності.

Квітень 2021 року

Історичне утворення державних територій – завжди непростий процес. І часом знаходяться країни, які вважають, що мають особливі права на частину земель свого сусіда. На жаль, Україна це несправедливе правило пізнала на своєму гіркому досвіді – військова агресія Росії тому доказ.

Але загрози виникають не тільки з півночі, охочих претендувати на ті, чи інші регіони нашої країни, вистачає. Про це сьогодні розповідає вчений-релігієзнавець Веніамін Іванов.

Закарпатська область України є важливим і досить складним в геополітичному плані регіоном країни. Динамічна історія та транскордонне розташування цієї території зумовлює її важливе зовнішньополітичне значення для низки сусідніх з Україною держав (зокрема Румунії, Угорщини та Словацької республіки). Не є таємницею, що кожна із зазначених вище країн має свою власну геополітичну стратегію відносно цих територій, що, як наслідок, зумовлює проведення з їх боку потужних інформаційних, соціальних, етнокультурних й політичних кампаній з метою посилення й закріплення власного політичного домінування над цим регіоном України.

Релігія і релігійний чинник є важливою складовою у актуалізації вказаних вище впливів. В релігійній палітрі Закарпаття, яка в основному складається з трьох християнських напрямів (православ’я, католицизму й протестантизму) найбільш важливим в контексті актуалізованої вище проблеми є католицизм й діяльність Мукачівської Греко-Католицької Єпархії (МГКЄ). Створення зазначеного вище релігійного об’єднання було задеклароване у 1646 році після підписання низкою православних єпископів Ужгородської унії. А з 1771 року за рішенням Папи Римського Клімента ХІV на території сучасного Закарпаття МГКЄ є окремою релігійною інституцією в складі Римської Католицької Церкви, має власне право (sui iuris) і на пряму підпорядковується Папі Римському.

Вважається, що МГКЄ була церковною структурою від якої ведуть свій початок Словацька, Угорська, Сербська й Хорватська Греко-Католицькі Церкви. На сучасному етапі МГКЄ складається з двох архідияконатів (округів) та одного єпископського вікаріату і нараховує в своєму складі 471 релігійну організацію, що складає приблизно 41% від загальної кількості релігійних організацій в області. Етнічно 80% вірних МГКЄ є українцями, а 20% належать до угорської, румунської й словацької національних меншин. Також, слід зазначити, що за даними офіційної державної статистики в Закарпатській області відсутні офіційно зареєстровані громади Української Греко-Католицької Церкви УГКЦ.

Після здобуття незалежності України для запобігання угорського та словацького впливів на МГКЄ робилися спроби щодо її об’єднання з УГКЦ. Так відомо, що в 1995 році Апостольський нунцій в Україні Антоніо Франко разом з Конгрегацією Східних Церков підготували проект Декрету у відповідності до якого МГКЄ мала би увійти до складу УГКЦ на правах митрополії. Прийняття цього документу дало би змогу суттєво зменшити релігійно-політичний вплив Угорщини на МГКЄ та Закарпаття в цілому. Також зазначений Декрет мав би зняти політичну відповідальність з Ватикану щодо існування в Україні двох Греко-Католицьких юрисдикцій.

Однак, завдяки інспірованому ззовні спротиву частини керівництва та духівництва тогочасної МГКЄ за яким стояли спеціальні служби Угорщини, а також потужному угорському впливу у Ватикані вказаний вище документ не було прийнято. Для Угорщини статус відділеної МГКЄ від УГКЦ є питанням політичного впливу на населення й територію українського Закарпаття та всього транскарпатського регіону. Так, після смерті у липні 2020 року керівника МГКЄ єпископа Мілана (Шашіка) та призначення тимчасово на його місце єпископа Ніла (Лущака) – українця за походженням, політичні та церковні кола Угорщини розпочали активну роботу в Ватикані щодо недопущення остаточного затвердження цього єпископа в статусі офіційного керівника МГКЄ. За наявною інформацією таку діяльність підтримує матеріально і неофіційно координує через свою партію особисто Прем’єр-Міністр Угорщини Віктор Орбан.

Після публікації відкритих звернень від вірян МГКЄ адресованих Верховному Архієпископу УГКЦ Святославу (Шевчуку) в яких віруючи висловлювали бажання об’єднання МГКЄ з УГКЦ протидія цьому збоку церковних і політичних кіл Угорщини посилилася. 27 лютого 2021 року відбулася особиста зустріч керівника Греко-Католицької Церкви Угорщини Фюлепа Кочіша з Папою Римським Франциском. Одним, з чи не найбільш обговорюваних питань на цій зустрічі було питання статусу МГКЄ. Під час розмови Фюлеп Кочіш довів Папі Франциску офіційну позицію Угорщини, яка полягає у недопущенні приєднання МГКЄ до УГКЦ.

Також за наявною інформацією для запобігання зазначеному вище об’єднанню Угорщина спільно з Словаччиною на рівні Ватикану (Конгрегації Східних Церков) лобіюють створення нового транскордонного церковного утворення, в статусі Греко-Католицької архієпископії, яке б об’єднало етнічно українські (так звані русинські) Греко-Католицькі релігійні громади, що знаходяться в прикордонних районах Угорщини, України (МГКЄ), Словаччини й Румунії. Планується, що МГКЄ стане основою для вказаного майбутнього утворення, а його центр знаходитиметься в Мукачево.

Узагальнюючі зазначене вище, а також зважаючи на важливість цього питання для стабільності в закарпатському регіоні України та унеможливлення деструктивних впливів іноземних релігійних центрів на релігійні організації, що діють в країні вважаємо за необхідне актуалізацію таких першочергових дій.

1. Створення Ватиканом під протекторатом Угорщини за підтримки Словаччини зазначеної вище транскордонної церковної одиниці є небажаним для України.

2. Для активізації комунікацій та плідної співпраці з Ватиканом, а також блокування зазначених вище деструктивних впливів релігійних центрів сусідніх держав зокрема Угорщини та Словаччини на релігійні процеси в Україні необхідно в терміновому порядку вирішити питання щодо призначення фахового дипломата, який орієнтується в специфіці міжнародної діяльності релігійних організацій на посаду посла України в Ватикані.

3. Негласно, за підтримки державних інституцій та за сприяння керівництва УГКЦ й МГКЄ налагодити активний діалог між зазначеними інституціями для посилення серед кліру та мирян МГКЄ україно-центричних рухів скерованих на об’єднання цих інституцій.

Веніамін Іванов,
науковець, спеціально для «Вектор ньюз»

У ніч з 15 на 16 березня 2021 року у Києві біля місць проживання та роботи російських дипломатів з’явились плакати, на яких росіяни “визнають” Крим українським.

Зокрема, на інформаційних матеріалах зображені обличчя співробітників російської дипмісії, які одночасно працюють на Головне управління Генштабу РФ та ФСБ.

На плакатах українською та російською написано, що дипломати переконані, що Крим – це Україна.

В ЗМІ вже кепкують з цього приводу, що “російські дипломати проявили солідарність із Україною“.

Аналогічні матеріали також розміщено біля біля дипломатичних представництв іноземних країн в місті Києві, а саме біля посольств: Киргизької Республіки, Таджикистану, Молдови, ФРН, Франції, Вірменії, США, Великої Британії, Білорусі та Казахстану.

(Закінчення. Початок див. тут)

У смертоносне жерло зруйнованого ядерного реактора людство вперше «зазирнуло» майже 35 років тому. Вдруге «мирний атом» шокував планету 11 березня 2011-го, коли в Японії сталася аварія на АЕС «Фукусіма-1». У «незгасному світлі» цих найбільших у світі ядерних катастроф стає дедалі видніше, що пріоритетами на шляху розвитку цивілізації мають бути здоров’я й життя людей.

Очільник Японського фонду майбутніх поколінь Джунічі Ковака вважає, що в межах досліджень, зокрема й тих, які останніми роками провели вчені двох країн у дюжині українських населених пунктів, досягнуто результатів, достатніх для того, щоб зробити висновок: і Японія, і Україна, і багато інших держав затвердили свого часу ліберальні стандарти дозволеної концентрації активності радіонуклідів у харчових продуктах.

Знавець теми з Сайтами вже не один рік пише й каже про невідповідність стандартів, маючи надію, що колись-таки вода камінь продовбає.

У Європейському Союзі норматив на вміст радіоактивного цезію (137Cs) в молоці – 370 Бк/л (Бк – одиниця виміру активності радіонукліда) й 600 Бк/кг для інших харчів, але кожна країна може вводити додаткові обмеження. Зафіксовано, що середній рівень забруднення радіоактивним цезієм у низці поліських сіл північних районів України у декілька разів перевищує Державні гігієнічні нормативи (вимоги ДР-06 на вміст 137Cs в молоці – 100 Бк/л; динаміку радіоактивного забруднення молока корів у північних районах Українського Полісся можна переглянути на сайті Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарської радіології НУБіП України).

А городина на присадибних ділянках, хоча й відповідає вимогам ДР-06, але в більшості населених пунктів її забрудненість становить понад 5 Бк/кг – і за тих умов чимало селян мали проблеми зі здоров’ям. Японський дослідник упевнений, що треба домагатися від найбільшої міжурядової структури – Організації Об’єднаних Націй – радикально змінити стандарт радіаційної безпеки для харчових продуктів. Чинний стандарт не годиться не лише для територій поблизу зон ядерного лиха, а й неприйнятний взагалі, бо істотно завищений.

Здоров’я дітей поліпшилося

Чи ефективна робота, проведена іноземними фахівцями в зоні Полісся? Про позитивні наслідки й користь запропонованих способів поліпшення здоров’я дітей повідомив з Житомирщини офіційним листом на адресу Японського фонду майбутніх поколінь у травні 2020-го директор Овруцької школи № 1 Анатолій Невмержицький.

Понад 10 років він очолює заклад освіти. Японці, відвідавши вперше поліські села й райцентри, порадили їхнім жителям вносити в ґрунт на територіях, що зазнали впливу радіації, калійно-магнієві мінеральні добрива. У попередні роки самі ж і допомагали учасникам програми – купували добрива й роздавали їх малозабезпеченим сільським родинам з хворими дітьми. Сільськогосподарські протирадіаційні заходи сприяли тому, що городина, молоко, м’ясо, які вживає населення, стали чистішими. Директор школи написав, що це позитивно позначилося на здоров’ї школярів, які беруть участь у відповідній програмі, а також у програмі, спрямованій на зменшення забруднення цезієм молока, виробленого в селянських подвір’ях.

Тут доцільно згадати й про ефективність введення до раціону домашніх тварин сорбенту – фероцину (ця речовина відома в побуті як «синька», вона ж – берлінська лазур). Препарат додають у корми корові з розрахунку лише 3 г на день – тобто на рік потрібно до 1,2 кг. Отож господар, витративши приблизно 350 грн на рік на одну корову, матиме від неї молоко значно чистіше й безпечніше.

Як повідомляє сайт Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива», Анатолій Невмержицький навів для порівняння такі цифри. В опорному закладі освіти від 2017–2018 років майже на третину зменшилася кількість захворювань органів травлення у школярів. Так само на третину менше зафіксовано проблем із серцево-судинною системою і вдвічі менше їх стало з органами дихання. Рівень захворювань ендокринної системи також поступово знизився. А от найбільший прогрес – в оздоровленні нервової системи: 42 випадки захворювань зафіксували три роки тому й лише три випадки – попереднього навчального року (2019/2020).

Позитивну динаміку спостерігають медики й у Народичах (селище міського типу за 70 км від аварійної АЕС), про що повідомила з Житомирщини головна лікарка центральної районної лікарні, фахівчиня з ендокринології Марія Пащук. До співпраці з фондом пана Коваки вміст радіоактивного цезію в молоці дорівнював у Народичах 220 Бк/л. Завдяки фінансовій підтримці, яку надали японці, приготували для годівлі корів комбікорм з фероцином, а на пасовищі провели так зване поверхневе поліпшення – культивування й вапнування ґрунту та внесли в нього калійні добрива. Протирадіаційна ефективність цієї роботи показова – на порядок знижено рівень радіоактивного забруднення молока. Майже у всіх із 40 учнів-п’ятикласників місцевої гімназії (добирали дітей з родин, у яких господарі тримали корів чи кіз, отож щодня діти вживали молоко), упродовж року доза внутрішнього опромінення значно знизилася. У 65% учнів стан здоров’я поліпшився: головні болі, сонливість, швидка втомлюваність зникли, крім того, симптоми хронічних хвороб проявлялися рідше.

«Напишемо в ООН»

Фундатор Японського проєкту Джунічі Ковака помітив, що після аварії на АЕС «Фукусіма-1» у тамтешній префектурі на деяких територіях дітлахи частіше відчували головні болі й скаржилися на болі в ногах (схожі симптоми були й у дітей на Поліссі після Чорнобильської катастрови). А споживання чистих, якісних харчів підвищує імунітет, захищає організм від хвороб. В Україні партнери його фонду – громадські об’єднання «чорнобильців» і Асоціація освітян за безпечне майбутнє – вважають, що основний здобуток ентузіастів Японського проєкту – саме в оздоровленні дітей і дорослих, насамперед тих кількох тисяч осіб, охоплених увагою активістів із Сайтами. Шкода лише, що увага держави до цих питань, м’яко кажучи, мінімальна. Можливо, територіальні громади дослухаються до висновків, які випливають з Японського проєкту, і візьмуть на озброєння поради фахівців.

Згадані оздоровчі програми спрямовано на зменшення радіоактивності продуктів, які споживають люди на землях, прилеглих до місця катастрофи. Важливі й поширювані рекомендації, дотримання яких дає змогу зменшити вплив радіонуклідів на організм. Припиніть вживати небезпечні «дари природи» (лісові гриби і ягоди, м’ясо дичини), подбайте про очищення молока – і самопочуття поліпшиться, радить Ковака-сан, спираючись на здобутки вчених, зокрема на роботи Миколи Лазарєва з Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Керівники шкіл у кількох областях нашої країни так само співпрацюють з науковцями кафедри радіобіології та радіології НУБіП. Цей заклад проводить дослідження вмісту радіонуклідів у сільськогосподарській продукції. Активісти асоціації вчителів підготували й безплатно роздали школярам та їхнім батькам друковані пам’ятки, в яких чимало корисної для населення інформації, насамперед про те, що треба знати, аби мінімізувати можливу шкоду в щоденному харчуванні.

Приміром, радять переробляти молоко на жирні молочні продукти. Радіонукліди цезію та стронцію не накопичуються у жировій частині молока. Під час сепарування 85–90% стронцію, йоду та цезію залишається в обраті та 8–15% – у вершках. У домашніх умовах із забрудненого молока можна приготувати вершки, сметану, масло, придатні для харчування. Переробивши молоко на сир, вміст цезію в продукті зменшите у 8–10 разів, вміст стронцію – на 20%. Стронцій концентрується в сироватці, отож її радять цілком вилучити зі споживання.

Для зменшення радіаційної забрудненості молока та м’яса корів дуже важливий профілактичний захід – випасання худоби на окультурених пасовищах (переораних та удобрених ділянках). Це стосується й сінокосів, нагадують фахівці, які радять також зменшувати вміст радіонуклідів у городині вапнуванням ґрунтів і внесенням калійних мінеральних добрив у підвищених кількостях.

Загальні тезові висновки ініціатора Японського проєкту такі. Завдяки зниженню забрудненості харчів радіонуклідами люди позбуваються болів, спричинених внутрішнім впливом радіації (вона пошкоджує м’язові й нервові клітини). Коли середній показник забрудненості харчів становив 5 Бк/кг, у більшості дітей симптоми захворювань проявлялися, а після зниження рівня до менш як 1 Бк/кг школярі почувалися здоровими (звернімо увагу: в Україні припустимий норматив вмісту 137Cs у молоці – 100 Бк/л, у Японії – 50 Бк/л).

Чинний стандарт на харчові продукти потрібно переглянути й знизити до 1 Бк/кг, наголошує Джунічі Ковака. З цією пропозицією небайдужа громадськість обох країн має намір звернутися до міжурядової організації – можливо, це й буде та крапля, що камінь точить.

А під лежачий камінь, як відомо, і вода не тече – так каже народна мудрість.

Сергій Шевченко
Фото автора

Світ за останні десять років кардинально змінився. Невід’ємним елементом життя став вибуховий розвиток технологій, Інтернет-сервісів, мобільного зв’язку, медійного простору. Сьогодні людство тотально озброєно планшетами, смартфонами, а середньостатистичний мешканець планети проводить 6-8 годин на день з мобільним пристроєм. Вчорашній телефонний апарат перетворився на поліфункціональний електронний пристрій, став фото- і відеокамерою, медіа-центром, диктофоном, плеєром, навігатором, довідником, перекладачем, він містить десятки корисних застосунків. WhatsApp, Viber, Facebook Messenger, Skype, Twitter, Telegram, Signal стали зручними та звичними засобами комунікацій. Штучний інтелект вже аналізує профайли людей, пропонує друзів і варіанти знайомств, знає, чим цікавиться людина, якими є її уподобання, що хоче почути, де прагне побувати.

На зміну класичним медіа прийшли електронні. Їхня популярність не лише в зручності, доступності, цілодобовості та оперативності подання інформації. Медіа налаштовані на споживача, навіть конкретні аудиторії: вони використовують простішу мову, застосовують нестандартні форми подання інформації, містять влучні заголовки, стисле викладення сутності матеріалу. Це спрацьовує, адже люди, обмежені часовими рамками, все менше сприймають довгі речення та складні судження. У динамічному світі споживачі прагнуть «вхопити» суть події за секунди, насичуються новинами побіжно, за заголовками, анотаціями, картинками. Першочерговою технологією стала візуалізація інформації, телебачення перейшло до прямих ефірів Livestream («наживо»).

Пересічні громадяни через смартфони можуть транслювати інформацію з місць подій, створюючи «ефект присутності». Комунікації вибудовуються навіть з віртуальними співрозмовниками (т.зв. «чатботи» або Chatbot), які консультують в автоматизованому режимі. Міста, дороги, офіси, магазини, прибудинкові території буквально нафаршировані відеокамерами. Фіксується практично все, що рухається та відбувається навколо нас, і транслюється в будь-яку точку планети.

Технологічний ривок залишив позаду мисленнєву складову: розумова діяльність людини, її здатність до аналізу, критичного мислення, виявились не такими вже й динамічними в змінах. Цей технологічно-ментальний розрив створив нові можливості, передусім для спеціальних і розвідувальних служб. Він дав можливість здійснювати вплив на підсвідомість споживача інформації, формувати його позицію. Групи соціальних мереж стали стрімко політизуватися і вже демонструють здатність до утворення нових соціумів. У віртуальному просторі зароджуються навіть субкультури та мережеві політичні ідентичності.

Комунікаційні мережі швидко перетворились на інструмент впливу, стали різновидом гібридної зброї. Застосування цього інструментарію вже поставлено на апаратно-програмну платформу: дослідники з Кардіффського університету, одного з провідних вишів Великої Британії, продемонстрували здатність сервісу прогнозувати масові акції та ідентифікувати їхнє зародження значно швидше, ніж поліція.

Людство зробило крок у майбутнє та не помітило, як добровільно вдягнуло на себе «цифровий ошийник». Розвідка не залишилась на узбіччі прогресу, вона стала частиною віртуального буття. Не слід обмежуватись припущеннями, що спецслужби «можуть стояти» за впровадженням WhatsApp, Facebook, Telegram, Twitter. Сьогодні є очевидним: сучасні технологічні досягнення стали можливими внаслідок безпосередньої участі розвідувальних та спеціальних служб у замовленні та розробці таких технологій, що дозволило їм зробити якісний стрибок, стати бенефіціарами і отримати практично необмежений доступ до персональних даних.

Технічний прогрес змінив життя, а разом з ним реалії розвідувальної діяльності. Так само, як з розвитком людства мушкет знецінив рицарські обладунки, мотор відправив у небуття кавалерію, а дрони підводять риску в розвитку танкової промисловості, розвідувальні технології залишають історії свою «класику». Такі різновиди розвідувальної діяльності, як технічна розвідка (SIGINT), розвідка з відкритих джерел (OSINT), з використанням даних соціальних мереж (OCMINT), за зображеннями (IMINT) тощо суттєво потіснили агентурний вид (HUMINT), який донедавна вважався чи не найголовнішим у здобуванні секретної інформації. Процес змін відбувається на наших очах, він є об’єктивним наслідком отримання розвідувальними службами принципово інших інструментів та проривних можливостей пошуку, перехоплення, оброблення інформації, ідентифікації та верифікації об’єктів, їхнього всебічного вивчення практично без виходу фахівців із службових приміщень. Таким чином третя складова почала відставати від перших і опинилася в черзі на перезавантаження.

Чого ж очікувати в розвідувальній сфері у ближче десятиліття? Експерти зазначають: трикутник OSINT-SIGINT-HUMINT залишатиметься актуальним з точки зору організації розвідувальної діяльності (принаймні до часу, коли світ стане тотально роботизованим). Але це зовсім не означає, що слово «класика» залишатиметься у вжитку. Зміст і співвідношення трьох складових будуть суттєво скориговані. Вимогою часу стане поєднання різних стратегій, технологій і можливостей для досягнення цілей, створення асиметричних переваг у боротьбі із супротивником. Лише колективний інтелект, симбіоз мистецтва, науки і технологій дозволятиме досягати успіху.

Такий висновок підтвердили фахівці американської розвідки. У грудні 2019 року виданням «Yahoo News» були представлені результати масштабного багатомісячного дослідження сучасних тенденцій в розвідці. Експерти дійшли висновку, що в епоху тотальної цифровізації традиційні методи збору розвідувальної інформації вже не можуть забезпечити вирішення глобальних завдань, на заміну мають прийти інші розвідувальні інструменти. Якщо на рахунок «інших» інструментів з дослідниками можна посперечатися, то щодо перегляду способів їхнього застосування американці мають рацію.

Експерт розвідувального співтовариства США та за сумісництвом професор Колумбійського університету Роберт Джервіс у книжці «Чому розвідка потерпає невдачі: уроки революції в Ірані та війни в Іраку» розвиває вказану вище тезу і робить важливий висновок: розвідка, що базується на класичних засадах, не може повною мірою правильно і точно оцінити виклики постмодерністського суспільства та вчасно виявити небезпеку. Для максимально точного прогнозування потрібен принципово інший підхід: головною зброєю спецслужб мають стати комплексність застосування сил і засобів, вміння швидко аналізувати події із залученням наявних не лише у розвідувальних службах можливостей. Групова робота, синергія думки, колективний інтелект, консолідація зусиль над вирішенням завдань та використання різних можливостей є тим, що потрібно.

У розвідці ближчого майбутнього агентурна компонента змушена буде віднайти нову нішу. Враховуючи високу динаміку технологічних процесів та розгалуженість мережевих структур, залучених до процесів розроблення й прийняття рішень, традиційні багатоходові комбінації й довготривалі заходи з розробки та оперативного проникнення до об’єктів розвідки втрачатимуть актуальність, на заміну їм приходитимуть москітні агентурні технології – синхронізовані в часі та просторі «точкові» дії малих розвідувальних груп для вирішення конкретного ситуативного завдання. Досягнення результату буде витребуваним не «взагалі» та не «через півроку-рік», а у «цей час та цьому місці». HUMINT стане мобільним, динамічним різновидом розвідки, готовим буквально на марші здобувати інформаційні «пазли» для доповнення картини, що попередньо складатимуть фахівці OSINT та SIGINT. На вершині розвідувального процесу впевнено стоятиме системний аналітик, який задаватиме тренди, позначатиме загальні обриси картини для її подальшого заповнення, у тому числі розвідниками «з полів». Система функціонуватиме як єдиний скоординований та злагоджений механізм, усі його складові спрямовуватимуть зусилля на вирішення конкретного інформаційного завдання.

Однією з ілюстрацій такої моделі «розвідки майбутнього» може стати британська компанія Bellingcat. Хоча вона офіційно позиціонує себе як «незалежна структура, що спеціалізується на проведенні журналістських розслідувань з використанням аналізу даних відкритих джерел», її співфінансування здійснюється урядом Великої Британії, Конгресом США, Національним фондом демократії (США), Фондом Джорджа Сороса «Відкрите суспільство». Ця приватна розвідувальна компанія об’єднує всього декілька десятків «волонтерів» – фахівців з OSINT, SIGINT і частково HUMINT, але за ефективністю розслідувань та наслідками впливів може конкурувати з окремими багатотисячними розвідувальними службами (як приклад можна навести резонансні розслідування у справах МН-17, отруєння Скрипаля, Навального, чи діяльності ПВК «Вагнер»). Цікаво, що розвідка з використанням агентурних джерел представлена у Bellingcat фаховими журналістами, які спеціалізуються за географічно-тематичними напрямами, їх розслідування проводяться через чисельну мережу кореспондентів та мало чим відрізняються від збирання інформації за допомогою класичних агентурних інструментів під журналістським прикриттям.

Отже, запорукою успішності розвідувальних операцій вже сьогодні стають компактність, мобільність моделей малих розвідувальних груп самостійність та висококласність їх учасників. У розвідувальному співтоваристві будь-якої конфігурації не буде обмежень рамками однієї розвідувальної служби. Навпаки, ефект досягатиметься утворенням колективів «змішаного типу», які об’єднуватимуть представників різних розвідувальних структур та громадянського суспільства. Власне, для цього співтовариство, в широкому розумінні цього слова, й утворюється. Погодьтеся, така форма синергії означає зовсім інший рівень організації роботи, управління процесами та кваліфікації фахівців.

Звісно, агентурна розвідка у процесі пошуку «своєї ніші» у високотехнологічному світі зіштовхуватиметься з проблемами. Однією з них є транспарентність. Вона загрожує безпечному проведенню розвідоперацій, зашифруванню об’єктів зацікавленості, джерел інформації, забезпеченню безпеки розвідувальної діяльності. Але таким є плин життя, він змушує розвідувальні служби рухатись, шукати шляхи, способи, технології, тобто постійно змінюватись. Наприкінці 2020 року високопоставлені співробітники ЦРУ США Марк Полімеропулос і Джон Сайфер навіть звернулися з цього приводу до новообраного президента США Дж.Байдена з відкритим листом. Вони наголосили, що новітні технології «створили проблеми екзистенційного характеру», водночас запропонували способи їх вирішення, щоби HUMINT міг безпечно і ефективно діяти по всьому світу. Можемо спрогнозувати, що серед тих пропозицій містилися й тези про активне переведення агентурної розвідки у формат роботи під нетрадиційним прикриттям.

Кріс Палларіс, директор заснованої у 2010 році у Цюріху приватної розвідувальної компанії «I-Intelligence», підкреслює, що бажання урядів знати і передбачати майбутнє – нездоланне. За уміння це робити з високою ймовірністю відбуватиметься все жорсткіша конкуренція розвідувальних служб світу. Передбачення означатиме не лише здобування з використанням розвідувальних інструментів таємної інформації тих чи інших країн, але й створення розвідками оперативних можливостей для керування процесами, самостійного формування майбутнього. Очевидно, у такому разі прогнози будуть не лише точними, але й видозмінюваними під потреби замовників. Таке розуміння організації агентурної розвідки розкриває нові горизонти, потребує трансформації системи управління, побудови принципово інших вимог до кадрового апарату та запровадження інноваційних підходів до його добору і професійної підготовки. З приводу останнього доречно нагадати слова генія сучасності Стіва Джобса: «наймати треба тільки найкращих людей і не для того, щоб казати їм, що робити. Вони мають самі знати, як приносити прибутки». Здається, прийшов час адаптувати цю бізнес-формулу успіху до сфери розвідки.

Ще один важливий аспект. В умовах багатовимірного світу з багатьма його невизначеностями та протиріччями розвідувальні служби змушені «тримати руку на пульсі» багатьох проблем, ретельно відстежувати усі без виключення сфери життєдіяльності. Зазначене суттєво підвищує вимоги до співробітників кадрового складу, а також актуалізує досі непопулярне у професійних колах питання аутсорсингу. Передача частини розвідувальних завдань або процесів стороннім виконавцям на умовах субпідряду є викликом сучасності, який слід усвідомити й достойно прийняти. Відкритість розвідки – не розвага, не гра у прозорість і демократію. Це вимушений крок, зумовлений передусім пріоритетними потребами самих розвідувальних служб в оновленні, розширенні спроможностей, досягненні нової якості та результатів більш високого рівня, передусім по лінії «людської розвідки».

Саме тому, останніми роками ми є свідками тектонічних процесів виходу розвідувальних служб з тіні, де сторіччями їм було затишно і комфортно. Цікаво спостерігати, як перед широкою аудиторією з’являються директори ЦРУ, Національної розвідки США, «Моссад», МІ-6 (організації якої донедавна взагалі «не існувало» для суспільства) з меседжами до молодіжної аудиторії про те, що різні методи спецслужб, які були напрацьовані останніми десятиріччями, стали недієвими, ера четвертої індустріальної революції вимагає «нових мізків» для переходу до четвертого покоління шпіонажу. Ці нетипові для таємних відомств кроки не випадкові: розвідувальні служби провідних країн світу перезавантажують HUMINT, в розвідувальній справі відбувається «апгрейд ментальності». Ключовими індикаторами тут стають кадрове оновлення, нешаблонність, гнучкість та креативність мислення, здатність до колективного вироблення інноваційних ідей та рішень, в тому числі в умовах аутсорсингу.

Прогнозні оцінки свідчать, що розвідка XXI сторіччя цілком ймовірно перейде до модульного принципу побудови діяльності на кшталт іграшки-трансформера. Цей механізм набуватиме різних видів та конфігурацій, щоби відповідати конкретній ситуації, вимогам часу, навіть випереджати його. Машина має бути високотехнологічною, динамічною, адаптивною, вміти самовдосконалюватися, розосереджуватися за москітним принципом, або групуватися в єдине ціле щоб якнайкраще пристосовуватися до змін навколишньої обстановки. Таким трансформером не потрібно керувати в ручному режимі: система стане самоорганізованою, з власним інтелектом, їй необхідно лише ставити чіткі завдання, задавати часові та інші обмеження.

В Україні окремі блоки та модулі такої конструкції вже існують, інші лише створюються, або проектуються. У «Білій книзі», яка побачила світ на початку 2021 року, правильно зазначено, що синонімами слів «українська розвідка» стали оперативність, мобільність проактивність, що вітчизняна розвідка є єдиною у прагненні змінити себе і світ на краще. Слід зробити важливі системні кроки щоби імплементувати ці слова у життя. Наразі розвідувальна система очікує на головного інженера-конструктора, своєрідного Стіва Джобса, який зможе побудувати новітню модель, завантажити в її процесор сучасний програмний продукт. Завдання є цілком реальним, його виконання дозволить відновити лідируючі позиції української стратегічної розвідки в світі.

Поза сумнівом, на цьому шляху перетворень будуть помилки. Але, як казав американський письменник Елберт Хаббард, «найбільша помилка в житті – весь час боятися зробити помилку». Помилки – рушійна сила та ознака руху вперед. Втім, може це зовсім не помилки, адже ще Пауло Коельйо підкреслював: «У світі не має нічого абсолютно помилкового – навіть зламаний годинник двічі на добу показує правильний час».

Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Цієї весни згадуємо дати двох найбільших в історії людства катастроф на атомних електростанціях – у Японії і Україні, точніше – в колишньому СРСР. Україна 1980-х років, як відомо, ще не була суверенною державою й у багатьох питаннях залежала від союзної влади.

Четвертий реактор Чорнобильської АЕС, що за якусь сотню кілометрів від Києва, вибухнув уночі проти 26 квітня 1986-го після невдалого технічного експерименту. А станцію «Фукусіма-1», що за півтори сотні кілометрів від японської столиці Токіо, в березні 2011 року вивели з ладу природні катаклізми, силу яких недооцінили проєктувальники АЕС. Після підводного землетрусу гігантське цунамі пошкодило системи електропостачання й охолодження сховищ відпрацьованого ядерного палива. З тринадцяти дизель-генераторів залишився в робочому стані один, після чого зазнали ушкоджень чотири енергоблоки з шести… Автоматика заглушила реактори, однак вибухи водню спричинили викиди радіонуклідів у довкілля.

Чорнобиль і Фукусіма – не близнюки

Обидві ядерні події дуже різні, хоч і однакові за рівнем, визначеним міжнародною шкалою (там і там найвищий рівень – сьомий). Навколо обох АЕС утворено зони відчуження, але українська – на третину більша (30 км). У Японії 20-кілометрова зона, проте в ній найпроблемніша – вузька смуга, що пролягла в північно-західному напрямку, в якому дув вітер. Після дезактивації територій, з яких тимчасово відселили людей, частина їх повертається на попередні місця проживання.

На порядок менша в острівній країні площа суходолу, забрудненого радіонуклідами (80 % шкідливих викидів поглинув Тихий океан). А от чого набагато більше у Фукусімі, то це ядерного палива в аварійних реакторах – 854 т проти 210 т у Чорнобилі. На обох АЕС різні типи й потужність реакторів, а також відрізняється період їхньої експлуатації. У Японії до удару стихії енергоблоки відпрацювали по три-чотири десятиліття, а в Чорнобилі нещасливому 4-му реакторові доля відміряла лише два роки…

Можна й далі порівнювати, скажімо, кількість загиблих під час вибухів і в перші тижні-місяці ліквідації наслідків. У Фукусімі таких випадків не було. А в Чорнобилі від самої лише променевої хвороби – не один десяток жертв. І є смертельно травмовані на станції та загиблі, зокрема внаслідок падіння гелікоптера в зоні АЕС. Власне, мета цієї статті не в порівнянні фактів і цифр. Як журналістові з чималим досвідом службових поїздок до Прип’яті, Чорнобиля (і до колишнього військового містечка Чорнобиль-2), а також до самоселів у 30-кілометрову зону АЕС (село Опачичі) та до новозбудованого Славутича, поблизу якого є «цезієва пляма», хотілося б поділитися враженнями від побаченого своїми очима. Але побаченого… на другому боці планети, де наш земляк-журналіст – рідкісний птах.

І заразом поміркуймо над унікальною громадською ініціативою, названою «Японський проєкт». Оця назва, проста, як ієрогліфічний ключ, стає доволі «складною», коли спробуєш пошукати бодай побіжну згадку про Японський проєкт в урядових документах чи в аналітичних записках вітчизняних державних установ.

Біля джерел Японського проєкту

Проєкт задумано 2012 року, коли Україну вдруге відвідав з делегацією громадський діяч Джунічі Ковака, очільник Японського фонду майбутніх поколінь. Перший візит був у лютому, згодом він побував у селах Полісся на початку літа й восени і звернув увагу на проблеми тамтешніх жителів – це, зокрема, хронічні болі в ногах, спричинені внутрішнім опроміненням через вживання забруднених радіонуклідами харчів. Тоді ж гості з Країни Вранішнього Сонця дали старт важливій соціальній справі. Невеликий за мірками Японії фонд узявся фінансувати дослідження динаміки зміни самопочуття людей залежно від споживання ними чистих від радіації продуктів. Спостереження проводили в тісній взаємодії з українськими науковцями й експертами з профільних державних інститутів і закладів освіти.

Україна має вагомі здобутки в сільгоспрадіології, радіаційному моніторингу довкілля, радіаційній медицині, визначенні доз опромінення, включно з дозами опромінення щитоподібної залози, й готова ділитися досвідом та спільно розвивати наукові дослідження. І саме тієї весни 2012-го дві країни, в яких сталися в різний час найбільші аварії на ядерних установках, уперше в світовій практиці заклали правові основи співпраці у сфері поліпшення післяаварійного реагування на надзвичайні ситуації на АЕС. Укладена міжурядова угода має на меті об’єднати науково-технічний потенціал і ресурси, а також використати знання й досвід фахівців та експертів у сфері подолання наслідків аварій. Загалом упродовж 2012 року лише за сприяння Посольства України в Японії 10 делегацій (урядових, неурядових, науково-експертних тощо) відвідали Україну, вивчаючи чорнобильський досвід. І понад 20 українських експертів і консультантів відвідали Японію, зокрема префектуру Фукусіма (дані НІСД – Національного інституту стратегічних досліджень).

Водночас не відчувається уваги урядовців до громадських ініціатив у цій сфері. Чому – здогадатися неважко. Порівняння, може, не дуже доречне, але спадає на думку «крилата фраза» окупантів у загарбаному Росією Криму: «…просто грошей немає… Ви тримайтеся тут, вам усього доброго…». Наведу цитату з аналітичного документа вже згаданого НІСД про стан і перспективи розвитку «українсько-японського співробітництва по лінії Чорнобиль – Фукусіма» 2013 року (тоді експерти працювали здебільшого на особистому ентузіазмі): «Укладена Угода передбачає здійснення співробітництва кожною зі сторін за рахунок власних бюджетних призначень, не передбачаючи жодних інших механізмів підтримки. В ході переговорів при підготовці проєктів документів засідання створеного за Угодою Спільного комітету стало зрозуміло, що японська сторона не бажає брати на себе будь-яких зобов’язань щодо фінансування співробітництва. З українського боку держава не фінансує це співробітництво на експертному рівні, обмежуючись оплатою відряджень до Японії українських посадовців».

За два роки після аварії у Фукусімі аналітики НІСД констатували, що в середовищі українських експертів «спостерігається певна «втома» від постійних зустрічей і переговорів з представниками численних японських делегацій». Якщо не буде продуманої системи ефективної мотивації співпраці по лінії Чорнобиль – Фукусіма, то вона може перетворитися на формальну й утратить свою цінність для японської сторони («а відтак і позиції України у цьому співробітництві, які здобувалися передусім ентузіазмом українських експертів, можуть бути значною мірою втрачені», застерігали фахівці).

Згодом на парламентських слуханнях у березні 2016 року ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України (НУБіП) Станіслав Ніколаєнко заявляв, що уряд Японії ще 2014 року виділив понад 4,5 мільйона доларів США на закупівлю спеціального медичного й радіологічного устаткування для України. Проте через непрофесійність чиновників Мінекономіки ці кошти й обладнання вчасно не надійшли до нашої країни, як не отримав їх і НУБіП України…

А тим часом не підупав ентузіазм очільника Японського фонду майбутніх поколінь. Президент цієї неполітичної, непідприємницької організації Джунічі Ковака живе в Сайтамі – в агломерації Токіо. Редагує спеціалізоване видання, що пише про безпеку харчових продуктів і життя, і з 2012-го аж до початку пандемії коронавірусу щорік приїздив з делегаціями до України. Робив це без державної підтримки, хоч і досі мріє про стале джерело фінансування своїх ідей. Здебільшого він залучає для розвитку Японського проєкту грошові пожертви, які збирає фонд; плюс певні кошти дає передплата журналу. Втім, самі візити за участю медиків та інших фахівців, як і доброчинний складник проєкту – окрема тема розповіді.

Ковака-сан запрошував також до Японії українських громадських діячів, науковців, освітян, працівників преси. Там гості виступали у великих залах, розповідали про досвід українців у подоланні небезпек, спричинених вживанням забруднених радіонуклідами продуктів. До цієї теми є суспільний інтерес – отож треба його задовольняти, вважають іноземці. Вони вдаються до активної народної дипломатії, розширюють контакти з однодумцями в різних країнах. З 2019-го після схвальної оцінки внеску й зусиль японців Міжнародну організацію інвалідів і жертв техногенних катастроф «Союз Чорнобиль» перейменовано на «Союз Чорнобиль-Фукусіма».

Яка вона, Фукусіма?

Багатьом, певно, відомі телефільми Дмитра Комарова й Антона Птушкіна про мандри Фукусімою. Прикмета зони навколо аварійної АЕС – краєвиди з буртами чорних пластикових мішків, складених на численних обгороджених майданчиках. У мішках – зібраний заражений ґрунт, який колись, мабуть, дезактивують і використають для господарських потреб.

Японський проєкт дав змогу чотирьом українським журналістам у січні 2019-го «висадитися» на берег Тихого океану й походити вулицями безлюдної Футаби (це нині відселене місто, як Прип’ять, але не сплюндроване мародерами – їх у Японії, схоже, і вдень зі свічкою не знайдеш). А супроводжував пресу в поїздці до закритої зони АЕС Кацутака Ідоґава – колишній мер Футаби. Він розповів про особисто пережите й про найгарячіший час катастрофи 2011 року.

Пан Ідоґава – очевидець землетрусу, цунамі та наслідків радіаційної аварії. Він безпосередній учасник евакуації населення за межі зони лиха. Лейтмотив його заяв такий: керівники на всіх рівнях і жителі територій, прилеглих до атомної станції, виявилися не готовими до надзвичайної ситуації. Немає й довіри до офіційних повідомлень про зафіксовані рівні радіації, а погіршення свого здоров’я він вважає наслідком опромінення. Висновок з того, на що звернув увагу журналістів пан Ідоґава: коли представники ядерної індустрії вас запевняють, що АЕС безпечні, не варто сліпо вірити. Аварія може статися – і тоді знову всі будуть «не готові» до евакуації. Тому про особисту безпеку кожний має дбати сам («навіть власну автівку завжди тримайте заправленою пальним – зможете в разі чого від’їхати якомога далі», радить співрозмовник).

А щодо планів уряду повертати переселенців до покинутих домівок, де рівень радіації, мовляв, уже безпечний, колишній мер сказав колишньому прем’єр-міністрові Японії: «Хай ваша власна сім’я живе там. А я збоку подивлюся й вирішу, чи це безпечно». Страх багатьох людей навіть перед «малими дозами» радіації – реальність. Деякі науковці обґрунтовують безпідставність цих страхів, проте не всі вірять тим вченим: як то кажуть, кицька, сівши раз на гарячу плиту, більше не сяде на гарячу плиту. І на холодну також.

Ще двоє японців у нашій автоподорожі до місця аварії – Марута Харуе й Сахара Цутому – забезпечили виконання програми, яку гостям з України запропонував президент Японського фонду майбутніх поколінь Джунічі Ковака. Крім відвідання прилеглої до АЕС зони, журналістам організували зустріч з переселенцями в місті Коріяма, що в центральній частині префектури Фукусіма. З ними поділилася спогадами про пережите після ядерної аварії президент Всеукраїнського фонду «Журналістська ініціатива» Людмила Мех.

А згодом ми ще мали змогу поїхати з паном Ковакою на кілька днів до Хіросіми й Нагасакі, де за сприяння Посольства України в Японії взяли інтерв’ю в мерів обох міст, які під час Другої світової війни зазнали атомних бомбардувань. На цю тему телекомпанія «Альта» з Переяслава на Київщині зробила 40-хвилинний фільм «Японський проєкт. Японія. Місцями ядерних катастроф».

…Пандемія коронавірусу з початку 2020-го скасувала низку заходів, спрямованих на розвиток Японського проєкту – і його найважливішої наукової частини, і суто доброчинної, пов’язаної з соціальною допомогою «чорнобильцям». Однак спілкування партнерів не припиняється – триває в режимі онлайн і поштою. Проєкт має перспективу, про що свідчить, зокрема, й оголошена фондом «Журналістська ініціатива» в лютому 2021-го інформаційна кампанія «Здоров’я майбутніх поколінь». Її підтримали творча спілка журналістів і низка вітчизняних медіа.

Для України ж проблема Чорнобиля нікуди не зникла – про неї треба говорити, її треба згадувати.

Сергій Шевченко
Фото автора

Буремні події XX століття закарбували в історичну пам’ять майже кожної європейської нації географічні назви, згадки про які одразу викликають асоціації з масштабними людськими трагедіями.

Більшість з них пов’язано з нацистськими «акціями відплати» – показовими й нелюдськими за жорстокістю. Наприклад, у Чехії свято зберігають пам’ять про жителів шахтарського селища Лідиці, знищених 1942 року за переховування партизан, які вчинили вдалий замах на протектора Богемії і Моравії Рейнгарда Гейдріха. У Франції вшановують мирних жителів комуни Орадур-сюр-Глан, закатованих есесівцями за сприяння «макам» у захопленні німецького офіцера Гельмута Кемпфе. Уособленням трагедії білоруського народу стало село Хатинь, дощенту спалене 1943 року нацистами за підозрою її жителів у причетності до вбивства Ганса Вельке – одного з окупантів, чемпіона Олімпійських ігор 1936 року.

Мало хто знає, особливо в Росії, де поширюють пропагандистський штамп про українців, як патологічних зрадників-поліцаїв, що кожна область України має по декілька таких символів. За неповними підрахунками, 334 українських села спалені за спротив нацистам.

Але дедалі більше ми дізнаємося з архівів, що напередодні й під час Другої світової війни масові розстріли вчиняли не тільки нацисти. За рішенням вищого партійно-політичного керівництва СРСР до цього вдавалися також радянські органи державної безпеки, перетворені Сталіним і його прибічниками на слухняне знаряддя політичних репресій.

Кожний поляк спочатку від матері, а потім у дитячому садочку, школі, костьолі, синагозі чи православній церкві чує розповіді про Катинь. Так його змалечку привчають пам’ятати страту своїх співвітчизників, вчинену 1940 року НКВД СРСР за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) в Катинському лісі, в тюрмі міста Калінін (нині Твер) і в Харкові.

Українці, тривалий час позбавлені власної історії, яку, за висловом Володимира Винниченка, «без брому, без валеріанки читати неможливо», тільки зараз відкривають її невідомі сторінки. Одна з найбільш трагічних – масовий розстріл сотень представників української інтелігенції, селян, робітників, церковнослужителів, яких у 30-ті роки минулого століття страчено в урочищі Сандармох (Республіка Карелія) серед багатьох тисяч так званих контрреволюціонерів.

Усебічному дослідженню обставин і деталей загибелі «розстріляного відродження», коли під безжальний коток репресивної машини потрапив майже весь цвіт української інтелектуальної еліти, присвятив свою творчість відомий український письменник, публіцист і редактор, заслужений журналіст України Сергій Володимирович Шевченко.

1997 року ця тема полонила й не відпускає його. До початку російсько-української війни він встиг декілька разів побувати на Соловецьких островах і в урочищі Сандармох, вклонитися праху невинно убієнних земляків, а також плідно попрацювати з розсекреченими матеріалами в архівах спецслужб у Петрозаводську й Архангельську. На підставі зібраного і проаналізованого фактичного матеріалу С. Шевченко видав книжки «Українські Соловки», «Архіпелаг особливого призначення», «Розвіяні міфи: історичні нариси і статті», підготував низку тематичних радіопередач, телевізійних сюжетів. На заклик журналістської спільноти 2012 року він підтримав інформаційну акцію «Рік “Списку Сандармоху”».

Наприкінці 2013-го С. Шевченко видав фундаментальну працю – збірку історичних нарисів і статей «Соловецький реквієм». За неї Національна спілка журналістів України 2014 року подала кандидатуру автора на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Згодом автор збірки ініціював акцію «Рік жертв Великого терору» – з нагоди 80-х роковин масових розстрілів. Починаючи з 2016 року, в рубриці спецпроєктів Міжнародної інформаційної агенції «Вектор ньюз» він регулярно публікує матеріали на цю тему. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (2019), Золотою медаллю української журналістики, відомчими відзнаками.

Нині у столичному видавництві «Фенікс» виходить у світ його нова збірка «Імперія терору». Підготовлена на основі розсекречених архівних документів, вона логічно продовжує попередні роботи С. Шевченка.

У першій частині книжки автор вмістив нариси, кожний з яких є довершеним твором. Один за одним у них постають живі образи репресованих українців – художника й мистецтвознавця Бориса Пилипенка, письменників Михайла Ялового, Олекси Влизька, Валер’яна Поліщука, Ґро (Григорія) Вакара, Павла Филиповича, науковця Євгена Черняка, професора філософії Петра Демчука, службовця Миколи Ерстенюка (особистого секретаря наркома освіти УРСР Миколи Скрипника), студента юридичного факультету Московського державного університету Григорія Марченка, священника Української автокефальної православної церкви Володимира Хуторянського, інженера Михайла Хижняка, професора медицини Володимира Удовенка.

Окрема стаття «Польські операції» Кремля і Луб’янки: серпневі паралелі» про те, як фабрикували справу «Польської організації військової» (ПОВ) – данина пам’яті українцям і полякам, розстріляним за підозрою в причетності до цієї «організації».

Уперше виходить друком доповнений «Український «список Сандармоху» – короткі життєписи 287 жертв масових розстрілів 1937 року. С. Шевченко цілком виправдано пропонує вважати цей мартиролог списком «соловецьких в’язнів-українців і осіб, чиї долі пов’язані з Україною, яких розстріляно 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох». Бо це не тільки етнічні українці, а й представники інших національностей, арештовані в УРСР, зокрема й фігуранти сфальсифікованої органами ДПУ–НКВД справи ПОВ тощо.

У другій частині збірника С. Шевченко наводить як суто допоміжну інформацію оновлений список «осіб, причетних до формування й розстрілу трьох соловецьких етапів 1937–1938 років», складений свого часу відомим російським істориком Анатолієм Разумовим (Санкт-Петербург). У списку містяться фрагментарні відомості про участь у трагічних подіях згаданих осіб (від вождя компартії до шофера вантажівки). Цим автор солідаризується з дослідниками, які відстоюють обґрунтованість вшанування жертв політичних репресій в СРСР 30–50-х років минулого століття одночасно з оприлюдненням імен їхніх катів. З погляду підготовки двокнижжя С. Шевченко вирішив не повторювати вже опублікованого в «Соловецькому реквіємі» списку (тоді ще неповного), тому обмежився оприлюдненням додаткових виявлених відомостей. Це впадає в око й дещо контрастує з відшліфованими до філігранного рівня нарисами про репресованих представників українського «розстріляного відродження» й короткими життєписами закатованих у Сандармоху співвітчизників.

Адже будь-який злочин має своїх ідейних натхненників, підбурювачів, організаторів, пособників і виконавців. Очевидно, що через понад 83 роки неможливо з’ясувати роль кожного зі співучасників розстрілів української еліти в Сандармоху. Водночас чи треба ставити в один ряд Йосипа Сталіна, «залізного наркома» Миколу Єжова з іменами безпосередніх учасників розстрільних оперативних бригад, їхніх кураторів і командирів, керівників оперативної частини, комендантів, конвоїрів тощо? Звичайно, кожен з них мав свій вибір, але невеликий, оскільки на його місце каральна система відразу ж висувала нових і нових виконавців, часто ще більш не обтяжених ідейними переконаннями чи моральними застережниками.

Коло осіб, безпосередньо причетних саме до формування й розстрілу трьох конкретних етапів Соловецької тюрми 1937–1938 років, можна приблизно окреслити, що й робили дослідники. А можна ж оприлюднити якомога більше імен катів (у широкому розумінні), згадати й прізвища начальників управлінь регіональних НКВД УРСР, суддів, прокурорів, слідчих, оперативних працівників, які брали участь у фабрикуванні справ і ухвалювали вироки «засудженим» (і згодом страченим) в’язням Соловків. Як на мене, відповідальність перелічених причетних посадовців набагато більша, ніж рядових «вертухаїв» і їхніх безпосередніх начальників. Втім, це вже буде інший список – з іншим принципом його складання.

Можливо, згаданий розділ виграв би, якщо до оприлюдненого списку дати коментар професійного історика. Плекаю надію, що С. Шевченко візьметься за проведення окремого дослідження цього питання.

З історії ми знаємо, що розквіт української еліти віщував загибель Російської імперії. Усвідомлюючи це, Кремль віками затято боровся з українцями й позбавленими великодержавного шовінізму росіянами, які з гуманістичних міркувань співчували нашій боротьбі за Незалежність.

Невипадково після розпаленої Кремлем російсько-української війни зазнав гонінь з боку ФСБ керівник карельського відділення товариства «Меморіал» Юрій Олексійович Дмитрієв, який був серед організаторів першої експедиції з пошуку й дослідження місця страт жертв політичних репресій у Сандармоху. Попри протести міжнародних правозахисників його засудили за надуманими звинуваченнями.

Коли ж 20 вересня 2020 року, в день судилища над Ю. Дмитрієвим, на його захист до будинку Верховного суду Карелії вийшов в одиночному пікеті вищезгаданий історик Анатолій Разумов, його також брутально затримала поліція.

Не забули путінські опричники й про найбільш відомого українського дослідника Сандармоху Сергія Шевченка, заборонивши йому в’їзд на територію Російської Федерації ще за кілька років до вчиненої окупації частини України. Але санкції кремлівської влади проти себе він сприймає як додатковий стимул не полишати творчої праці й, мені здається, може ставити ту «заборону» врівні з нагородами України.

Для нинішнього режиму в Росії нагадування про Сандармох незручні, тому Москва намагається будь-що змінити змістовну сутність трагічних подій, пов’язаних з таємними стратами в цьому урочищі. Зроблене Сергієм Шевченком – додатковий вагомий аргумент у боротьбі за збереження пам’яті не тільки про українське репресоване відродження, а й про жертв політичного терору, спрямованого проти інших національностей колишнього СРСР.

«Головне, що різнить людину від будь-якої іншої істоти – це пам’ять, – так у передмові до своєї нової книжки «Місце пам’яті – Сандармох» написав, сидячи в слідчому ізоляторі, карельський дослідник Юрій Дмитрієв. – Пам’ять про рідних і близьких – це сімейна пам’ять. Пам’ять про інших людей – це пам’ять роду. Пам’ять про представників інших родів – це пам’ять народу. Без пам’яті немає народу, без народу немає пам’яті».

Олександр Христенко,
журналіст, краєзнавець,
керівник Аналітичного центру МІА «Вектор ньюз»

15 лютого 2021 року гучний судовий процес між українською дилерською компанією «Фірма Журавлина» (або «СарниСкан») і представництвом міжнародної компанії «Сканія Україна» начебто набув нового забарвлення. Колишній виконавчий директор Scania Україна Андреас Пуеккер (2005-2009 рр.) публічно висловився на захист колишнього дилера.

Зокрема, на своїй сторінці у Facebook пан Пуеккер повідомив про те, що працював зі «СарниСкан» 4 роки і був дуже задоволений співпрацею з ними і їх результатами. Крім того, колишній глава шведської компанії навів ще кілька цікавих тез, а саме:

– Після деякої реструктуризації в офісі Scania стало легко домовитися з усіма дилерами і працювати в команді «Сканія Україна»;

– Український партнер опинився під тиском з боку Scania Україна. У відповідь на непоступливість контракт зі «СарниСкан» вирішили розірвати без дотримання всіх необхідних процедур, тільки повідомивши про це на сайті «Сканія Україна».

Очевидно, що звинувачення у брехні повинні мати під собою серйозні аргументи, тож у пошуках правди вже наступного дня представники Незалежного бюро журналістських розслідувань вирішили більш предметно поспілкуватись з Андреасом Пуеккером і були глибоко розчаровані: всі гучні заяви екс-директора побудовані суто на емоціях, а не на фактах.

Пропонуємо вам кілька цитат з його інтерв’ю практично дослівно (редакція має аудіозапис у своєму розпорядженні)

– Пане Андреасе, Ви говорите про те, що Сканія Україна бреше в медіа щодо її спору з «Журавлиною». Можете підказати, в чому саме? Про які конкретно факти чи події йде мова?

– З 2009 року я перебуваю на пенсії. Після мене в Сканію прийшла нова людина. І через рік у багатьох дилерів почалися проблеми. 10 років я не втручався, спостерігав за ситуацією. Більш того, коли почалися судові процеси зі Сканією, я просив Олега (Політило) не задіювати медіа. Але коли Сканія сама прийшла в масмедіа, я побачив, що все, що вона говорить – це неправда. Тому я так і відреагував, написавши пост у Facebook.

– Добре. Ви говорите про нові умови для дилерів після того, як Ви пішли зі складу керівництва «Сканія Україна». Чим ці умови були гіршими за попередні (які конкретно пункти договорів), і чому вдалося домовитися з усіма дилерами, крім «Журавлини»?

– Я не можу точно сказати. Я не знаю. Я просто чув, що дилери були незадоволені. Коли я прийшов в «Сканія Україна», ми з дилерами знайшли один одного і почали командну роботу. Я працював в Росії 15 років, потім прийшов сюди. Я відчуваю «наших» людей. А ось коли на моє місце прийшов 30-річний чоловік (не знаю з яким досвідом) і захотів відразу все поміняти, то я вважаю, що не можна так працювати. «Scania Україна» поставила недосвідчену людину замість мене, і вона розпочала війну тут. Це моя тверда позиція.

– Чому інші дилери в Україні не говорили ні про який тиск з боку «Сканія Україна»?

– Я не знаю, не можу сказати. Поговоріть з «ХарківСкан» і «ДніпроСкан». Вони можуть сказати більше. Я дивився 10 років, але зараз говорю, тому що у мене душа болить за це. Тому я теж виступив в медіа.

– Чи відомо Вам, що до офіційного розриву договорів, директору «Журавлини» неодноразово пропонували різні варіанти умов договорів, але всі вони були відхилені? Наскільки це корелюється з вашими висловлюваннями, що про розрив повідомили тільки на сайті і нічого більше?

– Я спілкувався з дилером («СарниСкан»). І він говорив, що нові умови були неприйнятні. Образно: якщо до цього їхали наліво, то тепер почали вимагати – направо. А глибоко я не копав. Більше інформації можна отримати у Олега Політило.

– Ви вказуєте, що до 2005 року «Журавлина» виступала виключно сервісним партнером, але саме Вами було прийнято рішення надати їм права на продаж техніки. Чому?

– Це рішення прийняв особисто я. Я бачив, що це хороша майстерня і вони зможуть працювати. Дилера в тому регіоні не було. Ось я так і вирішив, раз він знає сервіс, нехай і продає.

– Можливо ви ідеалізуєте українського партнера, адже є офіційна інформація і судові рішення про те, що служба з охорони праці та податкова служба міста Сарни неодноразово виписувала «Журавлині» і «СарниСкан» штрафи за неправильне оформлення співробітників і виплату зарплати…

– Це був такий час. Машин Scania продавалось мало. І люди не могли нормально заробляти. А як жити тоді? Тому я говорив, що можете ремонтувати й інші машини, і заробляти як можете, але наші машини повинні бути в пріоритеті.

– Наскільки об’єктивною Ви вважаєте свою позицію, з урахуванням того що Ви неодноразово виступали в судах як представник «Журавлини» (йдеться зокрема про рішення https://reyestr.court.gov.ua/Review/53894646 )?

– Так, я виступав в судах. Було таке. Але я виступав як свідок. Після декількох судових засідань я сказав Олегу, що більше не буду цим займатися, тому що суддя мене не слухав. Але ви ж знаєте, що таке суди в Україні…

Як бачимо, якщо риторика пана Пуеккера в цілому і збігається за темою з його постом у ФБ, проте в деталях Андреас не зміг відповісти на жодне запитання. Про тиск на дилера він знає лише зі слів самого дилера. Про жодні нові умови нових договорів екс-директор навіть не чув. Інформацією про факти брехні не володіє. Та й що вже казати, навіть щодо судів пан Пуеккер помилився. Бо, по-перше, свідкам не видають довіреність від імені сторін у справі, а по-друге, той самий суддя, який начебто «не слухав» виступ Андреаса як представника Журавлини, врешті-решт відмовив у задоволенні позову Сканії проти Журавлини.

За рекомендацією пана Пуеккера ми дійсно зв’язались у телефонному режимі з директором «ХарківСкан» Миколою Соколовим, окремі уривки розмови з яким було б доречно навести вже зараз. Зокрема, як стверджують у «ХарківСкан», у них «як дилера з 20-річним стажем немає великих претензій до дистриб’ютора. Спори і розбіжності, в тому числі і щодо тих договорів, що ви згадуєте, звичайно ж, були. Є вони і на сьогоднішній день. Але завжди досягався компроміс. І це головне. Тому заяви про те, що зі своїми дилерами Сканія поводиться якось несправедливо, не відповідають дійсності». В цій репліці ми бачимо звичайну ділову практику, а аж ніяк не тиск.

Повідомив пан Соколов дещо цікаве і про окремі аспекти роботи одного з учасників конфлікту: «Протягом багатьох років за кожним дилером закріплювалася певна територія. Всі дилери намагалися дотримуватися цього правила. І не намагалися продавати машини на «чужій» території. Однак в «СарниСкан» чомусь вирішили, що можуть дозволити собі працювати по-іншому, і вести продажі, де їм заманеться…». На наш погляд, це уособлення позиції «моє все одно буде зверху», і чесно кажучи, розуміємо, чому Сканія врешті-решт відмовилась від співпраці з таким агресивним партнером.

Наостанок зауважимо, що з приводу викладених вище обставин офіційна позиція «Сканія Україна» теж не забарилась:

«Передусім, важливо зауважити, що пан Андреас Пуеккер не може вважатися безстороннім та незалежним фахівцем, уповноваженим будь-яким чином коментувати дії ТОВ «Сканія Україна». Більш того, він вже тривалий час співпрацює з ТОВ «Фірма «Журавлина», зокрема виступає представником цієї компанії в судах всіх інстанцій. Це безпосередньо підтверджують наявні у відкритому доступі судові рішення, з якими можна ознайомитися за посиланнями на Єдиний державний реєстр судових рішень: https://reyestr.court.gov.ua/Review/53894646 та https://reyestr.court.gov.ua/Review/53606733

Ми вдячні пану Пуеккеру за його внесок у розвиток бізнесу «Сканія Україна» у роки, коли він обіймав посаду керівника. Проте поточні дії та висловлювання пана Пуеккера викликають у нас щире здивування. Вважаємо, що емоційні, не підкріплені фактами та документами вислови є маніпуляцією, яка неприпустима. Більше того, розцінюємо такі вислови спробою введення в оману суддів, що повинні об’єктивно розглянути справу та ретельно вивчити всю наявну доказову базу. Подібні публікації висловів представників ТОВ «Фірма «Журавлина» в поєднанні з наданням своєї власної оцінки діяльності компанії, Scania розцінює виключно як намагання створити тиск та вплинути на неупередженість складу суду перед переглядом судового рішення».

Врешті-решт, у розпорядженні «Сканія Україна» є незаперечні факти, що А.Пуеккер у змові з «Журавлиною» підробляв документи, які подавалися до суду, тож «Сканія Україна» направила відповідну заяву до правоохоронних органів для проведення розслідування.

І ось, мабуть, саме за це, на нашу думку, самому Андреасу Пуеккеру має бути більш соромно, аніж за дії компанії, праця в якій дозволяє йому зараз отримувати чималу пенсію.

Євген ПУСТОВОЙТ