Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Державний секретар США Ентоні Блінкен заявив, звертаючись до жителів Росії, що війна з Україною становить для них небезпеку. Про це Блінкен заявив у Берліні у виступі з приводу кризи в Україні.

Далі цитати з прямої мови Блінкена – скорочено.

Я прибув до Берліна у надзвичайно важливий момент для Європи, Сполучених Штатів, і я б сказав, для світу. Росія продовжує збільшувати загрозу щодо України.

Те, що відбувається в Україні, – це більше, ніж конфлікт між двома країнами. Це більше за Росію та НАТО. Це криза із глобальними наслідками, і вона вимагає глобальної уваги та дій.

США та наші європейські союзники неодноразово зверталися до Росії з дипломатичними пропозиціями в дусі взаємності. Поки що нашу готовність добросовісно діяти відкинули. Бо насправді першочергово ця криза не про зброю чи про військові бази. Вона про суверенітет і самовизначення України та всіх держав. По суті, йдеться про відмову Росії від цілісної, вільної та мирної Європи після холодної війни.

Росія виправдовує свої дії заявами, що начебто Україна становить загрозу її безпеці. Це перевертає реальність з ніг на голову. Чиї війська оточили чиїх? Яка країна силою зазіхнула на територію іншої? Чиє військо в рази перевищує інше? Яка країна має ядерну зброю? Україна – не агресор. Україна просто намагається вціліти.

Було багато спекуляцій щодо справжніх намірів президента Путіна. Але насправді нам не треба гадати. Він нам сам неодноразово про це говорив. Він закладає основу для вторгнення, бо не вірить, що Україна є суверенною державою.

Він сказав про це прямо президенту Бушу в 2008 році. І я цитую: “Україна не є справжньою країною”. Він сказав у 2020 році, і я цитую: “українці і росіяни – це один і той самий народ”. … Мова йде не тільки про можливе вторгнення і війну. Йдеться про те, чи має Україна право на існування як суверенна держава. Йдеться про те, чи має Україна право бути демократією.

Відкинувши принципи суверенітету та самовизначення, ви повернетеся до світу, в якому правила, спільно сформовані нами протягом десятиліть, почнуть руйнуватись, а потім зникнуть. І це надихає деякі уряди робити все для того, щоб отримати те, чого вони хочуть.

Саме тому уряди та громадяни повсюду повинні перейматись подіями в Україні. Це може здаватися далекою регіональною суперечкою або ще одним прикладом російського цькування. Але на кону – принципи, які упродовж десятиліть зробили світ безпечнішим і стабільнішим.

Якби я міг звернутись до російського народу, я б сказав їм, що ви заслуговуєте жити з безпекою і гідністю, як і люди повсюду. І ніхто – ні Україна, ні США, ні НАТО не прагнуть поставити це під загрозу. Але що дійсно загрожує вашій безпеці, – це безглузда війна з вашими сусідами в Україні, з усією ціною, яка з нею пов’язана. І найбільше для молоді, яка ризикне за це своїми життями, або навіть віддасть їх.

Я не випадково озвучую ці думки тут, у Берліні. Мабуть, жодне місце у світі не зазнало розколів холодної війни так, як це місто. Тут президент Кеннеді оголосив усіх вільних людей громадянами Берліна. Тут президент Рейган закликав Горбачова “знести цю стіну”.

Виглядає, що президент Путін хоче повернутись до тієї ери. Ми сподіваємось, що ні. Та якщо він це обере, то зіткнеться з тією самою відданістю і тією самою єдністю, яку попередні покоління лідерів та громадян проявили задля миру, свободи та людської гідності у Європі та по цілому світу.

Дякую, що вислухали.

Серед варіантів усунення причин гострої політичної кризи в країні Президент Республіки Казахстан (РК) Касим-Жомарт Кемелевич Токаєв обрав силовий сценарій. Однак для його реалізації, на думку Президента РК, вірних режиму сил і засобів недостатньо.

Тому він звернувся до глав держав Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) за допомогою.

У зверненні він назвав протестувальників «міжнародними терористами», членами «терористичних банд, які пройшли підготовку за кордоном», а самі акції – «актом агресії». Тим самим, колишній випускник Московського державного інституту міжнародних відносин, досвідчений дипломат ще радянської школи, який чудово розуміється на тонкощах міжнародного права, першим поширив брехливий пропагандистський штамп щодо причин масових протестів в Казахстані. Виходить, що не породжена й міцно вкорінена родиною першого президента Казахстану Нурсултана Абішовича Назарбаєва корупція й беззаконня, не кричуща майнова нерівність й інші гострі соціально-економічні проблеми, а неназвані зловмисники «з-за кордону» підбурили людей до масових протестів.

У відповідь на заклик Токаєва, хоча дещо обережніше, висловився Голова Ради ОДКБ, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Він заявив про готовність «направити Колективні миротворчі сили ОДКБ через загрозу національній безпеці і суверенітету Республіки Казахстан, викликану, у тому числі, ззовні».

Звідки ж походить небезпека?

Адже про джерела зовнішньої загрози в офіційних документах Президента РК і керівництва ОДКБ не сказано жодного слова. Невже прихильникам «Ісламської держави», «Аль-Каіди», талібам з Афганістану, недобиткам з Ісламського Руху Узбекистану, активістам уйгурських чи різних релігійно-екстремістських організацій заманулось здійснити криваву революцію в Казахстані?

Для фахівців, які займаються проблемами протидії міжнародному тероризму на професійному рівні, такі припущення видаються малоймовірними.
Швидше за все, уся міць правоохоронної системи РК і його союзників по ОДКБ зараз «заточена» на пошук «українського сліду». Цю версію фактично підказав відомий російський політик, депутат Державної Думи РФ від партії «Справедлива Росія – за правду», член Громадської Ради при Міністерстві культури РФ, заступник художнього керівника МХАТ із літературної частини, журналіст, публіцист, націонал-більшовик за переконанням Захар Прилєпін.

5 січня 2022 року він поширив пост (https://prilepin.livejournal.com/2148305.html), основними тезами якого були такі:
– відповідальність за події в Казахстані несе казахська еліта, яка в основному, є прозахідною й проукраїнською;
– з радянських людей, якими є казахи, зараз намагаються зробити середньоазіатських «українців», адже на всіх відео – казахська мова, хоча на початку 2000-х мова була російською;
– йде переформатування радянської республіки Казахстан в Україну.

Наведені марення Захара Прилєпіна можна було б сприймати не так серйозно, якби схожі думки нещодавно не оприлюднив міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров. 09 листопада 2021 року в «Российской газете» він виступив зі статтею, присвяченою 29 річниці встановлення дипломатичних відносин між Росією і Казахстаном. У цьому святковому матеріалі Сергій Лавров знайшов місце для таких слів: «На жаль, останнім часом ми стали свідками низки резонансних проявів ксенофобії щодо російськомовних громадян Казахстану. Окремі випадки багато в чому є продуктом застосування ззовні спеціальних інформаційних методик, спрямованих на культивування містечкового націоналізму й дискредитацію співробітництва з Росією».

Думається, що збіг оцінок важковаговика російської політики, багаторічного очільника зовнішньополітичного відомства Росії Сергія Лаврова й радника так званого «голови ДНР», безпосереднього учасника війни на сході України, «комісара» батальйону у званні «майор» Захара Прилєпіна не є випадковим.

За повідомленнями поліції в ніч з 5 на 6 січня 2022 року демонстранти нібито здійснили спробу штурму адміністративних будівель, Департаменту поліції міста Алмати, а також районних управлінь. «Десятки нападників ліквідовані, їхні особи ідентифікуються», – говориться у повідомленні поліції.

Отже, слід бути готовими до того, що серед протестувальників, загиблих в Алмати й інших містах Казахстану знайдуть активістів «Правого сектора», ОУН або інших заборонених в РФ і РК українських політичних партій чи громадських організацій.

Борис Дніпров

Українські області та міста поступово визначаються з тим, кого із видатних земляків вони будуть вшановувати у 2022 році.

На Житомирщині рік, що настав вже назвали роком Івана Огієнка – церковного, громадського та політичного діяча, історика церкви, мовознавця, лексикографа, педагога. У Львові протягом року планують вшановувати культурний спадок української оперної співачки Соломії Крушельницької, живописця та педагога, засновника малярської школи Олекси Новаківського та родини Пежанських.

Що саме дає присвячення цілого року комусь з відомих особистостей? Спробуємо розібратись на прикладі минулого року, який одразу три області – Волинська, Житомирська та Рівненська назвали роком Лесі Українки.

На перший погляд, офіційне визначення виглядає як такий собі бюрократичний штамп, який ні до чого не зобов’язує. Проте, насправді, з такого приводу дуже активізується громадськість, а разом з нею і місцева влада.

Так у «лесіному» 2021 році в Волинській та Житомирській областях суттєво вклалися у ремонти музеїв видатної поетеси, а різноманітні фестивалі, конкурси та флешмоби дійсно стали подіями точно регіонального, а інколи й міжнародного рівня.

Так На Волинщині було відремонтовано Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Проєкт включав реставраційно-ремонтні роботи «Сірого» та «Білого» будинків, реекспозицію, введення сучасних інтерактивних складових в експозицію, ребрендинг, оцифрування фондової колекції музею. На Житомирщині коштом обласної влади також провели ремонт у Новоград-Волинському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, оновили меблі, розширили експозицію з використанням інтерактивних технологій. До того ж запланували ще й подальшу реконструкцію музейного комплексу.

Тематичні заходи, присвячені творчості Лесі Українки у минулому році, навіть попри ковідні обмеження, стали справжньою культурною хвилею, яка охопила усе Полісся. Слід відзначити, що тематичні виставки та фестивалі тривали не лише під час безпосередньо ювілейних дат з нагоди 250-річчя з дня народження видатної поетеси, а не припинялися й протягом усього року.

На Волинщині в рамках виставки «Історія з історіями, або Повне зібрання творів Лесі Українки» вперше представили унікальні матеріали творчості та життєвого шляху письменниці. Зокрема, серед експонатів рукописні, архівні та документальні тексти, яких до цього часу не можна було оглянути на Волині. Також до дня народження поетеси організували театралізовані постановки, провели Всеукраїнську науково-практичну конференцію, а у вересні в Луцьку відбувся ХХ-й Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Лісова пісня».

На Житомирщині також збирались науковці для обговорення творчості Лесі Українки, було проведено виставку портретів поетеси, перевидано збірку творів Лесі Українки та творів про її життя, організовано найбільше свято, пов’язане із історією життя Лесі – «Лесині джерела», проведено перфоманс «Древлянські таємниці» під час святкування Івана Купала.

На Рівненщині започаткували мистецькі проєкти «Відеомандрівка з Лесею», поетичний флешмоб «Читаємо Лесю», літературно-музичний батл «Пісня у творчості Лесі Українки», конкурс образотворчого мистецтва «Лесин промінь» серед дітей та учнівської молоді.

Тож можемо сподіватись, що цього річ українці зможуть дізнатись багато цікавого й про інших наших видатних земляків.

27 грудня 2021 року, коли увага мешканців нашої держави більш прикута до проблем, повязаних з підготовкою до новорічних свят, контррозвідка СБУ перетнула 30-річний рубіж з дня свого створення.

У своєму зверненні до контррозвідників Голова СБУ Іван Баканов з нагоди цієї події наголосив: «Вже 30 років ви чесно і віддано служите своїй країні, виконуючи надскладні завдання для її захисту… І саме сьогодні, коли вся країна протистоїть масовим проявам гібридної війни та шаленому тиску Російської Федерації, роль контррозвідки СБУ є визначальною…”

А результати роботи підрозділів контррозвідки, у тому числі військової, по протидії агресивній розвідувально-підривній діяльності спецорганів РФ проти України красномовні.

Так, з початку гібридної агресії Росії з 2014 року контррозвідники СБУ в різних регіонах України викрили та припинили діяльність понад 30 агентурних мереж російських спецслужб. Викрили та нейтралізували діяльність більше 20 кадрових російських розвідників котрі працювали в Україні під дипломатичним прикриттям, оголосили їх persona non grata, що унеможливлює їх використання аналогічним способом в інших країнах світу.

За цей же час засуджено за держзраду та шпигунство понад 180 осіб. Контррозвідкою України знешкоджено понад 300 ворожих диверсійно-розвідувальних груп, 26 диверсантів захоплено при спробі знищити ряд важливих об’єктів критичної інфраструктури.

Доречно зазначити, що лінія протидії розвіддіяльності російських спецслужб по Україні та функціональні обов’язки контррозвідників були визначені відповідними таємними директивами першого Голови СБ України Є.Марчука та перших очільників контррозвідки Г.Федяєва, О.Скибінецького, О.Скипальського. Значна робота по нейтралізації зусиль спецорганів РФ на українському напрямі була проведена контррозвідкою в 90-ті роки, вона продовжувалась і надалі. Однак з огляду на стратегічне партнерство України і Росії результати такої роботи не оприлюднювались. Більшого обнародування фактів припинення недружніх, агресивних фактів розвідроботи росіян в Україні мали місце за президента В.Ющенко. Таємні операції Росії в Україні посилились і за роки президенства В.Януковича. Як не дивно, а Янукович давав санкції, наприклад, на захоплення “на гарячому” російського дипломата-розвідника чи проведення демаршів різними способами розвідорганам РФ навіть і у 2013 році.Однак картина на цьому театрі таємної війни кардинально змінилась у 2014 році…

Напередодні 2022 року відбулась зустріч керівництва Служби безпеки України, Департаменту контррозвідки СБУ та інших оперативних підрозділів служби з ветеранами контррозвідки, котрі свого часу очолювали її відповідні структури. Такого роду зустрічі, а в більших випадках індивідуальні, вже стали традицією для української контррозвідки.

В атмосфері невимушеності та доброзичливості відбувся багатогодинний діалог, що безперечно слугуватиме подальшим інтересам української спецслужби та її ветеранству.

Учасники зустрічі вшанували пам’ять колег, полеглих за незалежніть України.
Окрім багатьох актуальних питань, що потребують постійної професійної уваги, йшлося щодо якнайшвидшого схвалення законодавцями проекту Закону Україну про Службу безпеки України. Це дозволить більш повно законодавчно забезпечити та посилити національну контррозвідку.

Автору цих рядків на різних етапах підготовки та опрацювання згаданого законопроекту, спільно з фахівцями різних практик та сфер права, в тому числі з колегами Є.Марчуком, О. Скибінецьким, А.Беляєвим, О.Беловим довелось пропрацювати окремі його положеннями. Рахую, що у разі ухвалення цього Закону в частині положень, що регламентуватимуть діяльність контррозвідки, Україна отримає можливість мати більш потужну спецслужбу, що ефективно забезпечить захист ії національних інтересів у вкрай важливих сферах.

Петро Шатковський, ветеран контррозвідки СБУ, віце-президент Світового конгресу українських юристів

Восени Віктор Женченко помер від ускладнень COVID-19…

Ось так, майже буденно в часи пандемії, пішов за межу заслужений артист Української РСР, заслужений діяч мистецтв України, відомий співак, автор книжок поезії та літературних перекладів… У жовтні йому минуло 85 років.

Понад піввіку Віктор Васильович як митець був на видноті – не лише на сцені столичної філармонії, а й в Українському фонді культури, де підставив плече як доброчинець Героєві України Борисові Олійнику, і в численних творчих та громадських справах спілки письменників…

Завжди енергійний, бадьорий, сповнений життєвих планів. І от сталося непоправне – нещасливого четверга 28 жовтня…

Війна – тема особлива

…Пригадую лютий 2015 року.

У залі Національної спілки письменників України зібралася новостворена комісія НСПУ з військово-патріотичної літератури.

По закінченні засідання – світлина на згадку (зліва направо): четвертий – поет Віктор Женченко, у центрі внизу – за прапором з іменами українських учасників АТО – голова комісії, прозаїк Анатолій Гай (нині вже, на жаль, покійний – цьогоріч не пережив COVID-19), сьомий – автор цих рядків, дев’ятий (з гітарою) – автор-виконавець пісень В’ячеслав Купрієнко – цьогоріч він став лавреатом премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва.

…Пригадую, як наприкінці травня 2019 року знову бачився з Віктором Женченком у столиці на презентації дебютного роману Вячеслава Савченка «Морський вузол». У затишній книгарні поблизу Голосіївської площі добірне товариство шанувальників літератури ділилося враженнями про нове видання, точніше – про перший великий прозовий твір автора з Херсона. Цей романіст, до речі, генерал-майор у відставці – у минулому очільник обласного управління СБУ, і він же після 2014 року… рядовий боєць-доброволець на російсько-українській війні. Книжка Савченка вразила митця, отож його промова була емоційна й прониклива. «Я перший дам рекомендацію Вячеславу до спілки письменників!» – закінчив на високій ноті свій виступ артист, майстер художнього слова, мовби надав праці романіста літературний «знак якості».

А фаховий газетяр, секретар Національної спілки журналістів України і письменник-публіцист (автор цих рядків), зваживши на високу оцінку твору маститим колегою, тоді ж прилюдно запропонував подати роман на здобуття премії імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва. Ще й напівжартома спитав, чи згодна з цим шановна авдиторія. І побачив ліс рук.

Не минуло й пів року після тієї події та ексклюзивної статті МІА «Вектор ньюз» про «Морський вузол» Вячеслава Савченка «на колегії СБУ», як з легкої руки учасників презентації члени комітету з присудження мистецької відзнаки розглянули подання від Національної спілки журналістів України. Вячеслав Іванович Савченко став лавреатом премії-2019! А згодом видав ще два класні романи про «ангелів» – захисників і захисниць України.

З тієї зустрічі-презентації запам’яталося особливе ставлення письменника Женченка до теми війни. І коли я зазирнув у вікіпедію (у біографічну статтю про митця), зрозумів глибинну причину його зацікавлення темою: «Віктор Женченко народився 11 жовтня 1936 року в с. Оболонь на Полтавщині в родині педагогів. Під час німецько-радянської війни втратив батьків. Виховувався з 1943 року в Хорольському дитячому будинку»…

Оцим сирітством дитини війни митець нагадав і мого вже, на жаль, покійного батька – Володимира Онуфрійовича Шевченка, якого Друга світова від початку 1940-х залишила напівсиротою. Батько так само пам’ятав Харківщину, Полтавщину, де жив певний час підлітком, і згадував окупацію, дитбудинок… А ще – все повоєнне життя не мав жодної звістки про Онуфрія Матвійовича Шевченка (свого татка вважав учасником антифашистського підпілля – на що, певно, мав підстави, бачивши його востаннє 1941 року)…

Отак і Віктор Васильович Женченко мав надію колись дізнатися, що ж приховують горезвісні, сакраментальні слова «пропав безвісти». Вони стосувалися й долі його рідної людини – Василя Яковича Женченка, бійця-червоноармійця, учасника оборони Києва.

Письменник вирішив надіслати запит до органів безпеки України. І хоч його особисте прохання, може, й не стосується безпосередньо компетенції СБУ (зазвичай пишуть з таких питань у військові архіви), надія жевріла – ще відтоді, коли бабуся письменника Параскева Марківна по війні наполегливо шукала звісток про долю її сина-курсанта, якого поглинула фронтова безвість.

Важко повірити в диво, але незадовго до своєї кончини митець почув те, чого чекала його спрагла душа. І саме – почув. Бо побачити на власні очі копії віднайдених архівних матеріалів чи потримати в руках світлину батька, сфотографованого в будьонівці, синові так і не судилося. Помер від ускладнень COVID-19…

Дослідник Олег Шевченко

Дива трапляються на білому світі, коли є люди, здатні ці дива творити. Така незвичайна людина трапилася в житті й письменникові Женченку, хоч обидва, на жаль, так і не встигли ні побачитися, ні потиснути одне одному руку. Лише поговорили телефоном.

Знаю і я Олега Івановича Шевченка, полковника у відставці (ми знайомі понад тридцять років), служили в одному підрозділі на початку 1990-х. Згодом на прохання колеги долучався до підготовки його книжки «Слідами полеглого полку» (2011), був відповідальним редактором цього науково-популярного видання. Загалом у його творчому доробку чимало публікацій історичної тематики: «Бій у Харківцях», «На коліна не стали», «З розвідки не повернувся»…

Ветеран військової служби й нині працює в столичному управлінні СБУ – зміцнює зв’язки з громадськістю. Фах історика й диплом Київського державного педагогічного інституту допомагають колезі, бо ж має справу з архівами, спілкується з науковцями й журналістами, організовує відвідання місць боїв захисників Києва в селах поблизу Переяслава (Харківці, Дем’янці). Проводив екскурсії для школярів, видав не одну книжку з історії органів держбезпеки Київщини у фотографіях і документах.

Саме Олег Іванович «розкопав», як він каже, і скопіював такі потрібні письменникові Женченку архівні матеріали. Ще й більш того – як справжній дослідник докладно описав обставини, в яких влітку 1941 року перебував «курсантський полк», і долучив до опису власноруч складену карту-схему, ксерокопії віднайдених документів – анкети, світлини тощо.

Відбутися відписками чи сухими формальними відповідями на запити – не в його правилах. Коли бачить, що може допомогти людині більше, ніж просто листом чи консультацією, то робить добрі справи залюбки, з душею. Принагідно згадалася мені назва творчого проєкту журналіста Володимира Ісаєва «Унікальна людина» – от саме Олег Іванович, як на мене, і є той унікум. Таких людей мало.

В обороні Києва

Олег Шевченко передав зібрані матеріали тепер уже, звісно, не самому митцеві, а його рідним. А восени Віктор Женченко так жадав зустрічі! Мріяв поїхати разом на місця боїв, пом’янути солдатів, що не повернулися з тих кривавих полів.

Не встиг…

І ось, з дозволу дослідника, можу оприлюднити суть складеної ним для Віктора Васильовича письмової (рукописної!) довідки й копії документів з портретним фото полеглого батька письменника – як данину пам’яті тим, хто боронив Київ у часи нацистської навали, і тим, хто все життя шукав рідних, що пропали безвісти на фронтах…

Женченка Василя Яковича, 1916 року народження, призвали на військову службу в листопаді 1939-го. Згідно з його останнім листом родичам на початку липня 1941 року, старший сержант навчався на інтендантських курсах Київського особливого військового округу (КОВО). Ці курси 10 липня того самого року перейменували на Зведений курсантський полк (далі – ЗКП) Південно-Західного фронту (першого формування), підпорядкований Інтендантському управлінню КОВО. Полк брав участь в обороні Києва.

Бої розпочалися 11 липня. Того дня війська Київського укріпрайону (КиУР) зупинили передові частини ворога – мотопіхоту й танки – на річці Ірпінь. Підсилили цю ділянку, небезпечну проривом до Києва, кількома підрозділами з резерву, серед них був і ЗКП. Три його батальйони кинули в бік Житомирського шосе, де мали тримати оборону також бійці 4 полку НКВС.

Від початку серпня ЗКП стояв на другій лінії оборони, але його батальйони брали участь у бойових операціях інших, потужніших підрозділів, зокрема двох стрілецьких полків 206 стрілецької дивізії. Найсильніший удар був тут 4 серпня 1941 року, коли ЗКП мав ліквідувати в контратаках прорив німців до Гатного й Чабанів, що під Києвом. У межах цих населених пунктів, а надто на околицях Гатного, кілька днів точилися запеклі бої. Відтак 8 серпня ЗКП спільно з полками дивізії штурмував і здобув висоту 188.6 коло Гатного, де закріпилися частини ворожої 99 легкопіхотної дивізії. А до 18 години того самого дня вибили гітлерівців з північної частини Гатного. У бою дуже багато червоноармійців полягло.

З 8 серпня ЗКП ввели в оперативне підпорядкування 37 армії, якою командував генерал-майор А. А. Власов. Він, до речі, в липні – вересні 1941 року був комендантом КиУРу, героєм оборони Києва. Згодом рятував Москву, а відтак потрапив до німецького полону й очолив Російську визвольну армію (засуджений 1946 року в СРСР і страчений як зрадник).

Вранці 11 серпня червоноармійці вибили ворога з Гатного. Після 14 серпня й далі були позиційні бої в Чабанах, великі втрати в лавах оборонців у південному секторі. Дальших згадок про ЗКП у зведеннях дослідник не виявив. «Імовірно, до того часу більша частина полку загинула, – висновує Олег Шевченко. – Старший сержант Женченко міг полягти в найзапекліших боях, які точилися 5–11 серпня 1941 року. Місце загибелі – висота 188.6 або територія самого селища Гатне. Версія про можливі інші варіанти (потрапив у полон, вийшов з оточення, перебував у шпиталях чи партизанських загонах) поки що не підтверджена».

І в офіційних списках полеглих бійців і командирів, похованих у населених пунктах, через які пройшов фронт (Ірпінь, Буча, Жуляни, Чабани, Гатне та інші), прізвища Женченка не виявлено. Полеглих часто ховали тоді як невідомих. Приміром, у паспорті військового поховання в найближчому до Гатного селі Крюківщина з 836 похованих вояків відомі прізвища лише трьох…

Як і коли «пропадали безвісти»

У документах з формулюванням «пропав безвісти» не завжди збігаються дати. Чому так?

Олег Шевченко пояснює: «Річ у тім, що після війни військкомати дістали «згори» вказівку – приховувати великі втрати особового складу 1941 року й «розтягати» їх на весь період бойових дій, переважно на пізніший – «переможний» (від кінця 1943-го). Отож і читаємо, наприклад: «можна вважати, що пропав безвісти у вересні 1941 року» (кінець оборони Києва) й тут-таки – «пропав безвісти в грудні 1943 року». Отак свого часу ввели в оману сотні тисяч сімей, що дістали звістки про своїх рідних, які «пропали безвісти» в період 1943–1945 років, хоч насправді – полягли в найважчому 1941-му».

Через важке становище, що склалося на фронті, зафіксувати факти загибелі бійців і повідомити про це або центр, або родичів тоді було непросто, а то й неможливо, каже дослідник. «Пропав безвісти» – це, з одного боку, залишало хоч якусь надію (на жаль, майже завжди – ілюзорну), що, може, не загинув, може, поранений, а потім воював десь на інших фронтах… А з другого боку, цей довільний вибір дат призводив (і досі призводить) до того, що родичі десятиліттями марно шукали хоч якісь відомості про свого солдата в набагато пізніших періодах війни і, звісна річ, не могли нічого знайти.

«На жаль, усієї правди про місце, час та обставини загибелі Василя Яковича Женченка ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося, – підсумовує Олег Шевченко. – Хоча трапляються й дива. Щороку пошукові загони Київщини знаходять десятки останків оборонців столиці, а відтак особи декого з бійців щастить встановити».

Було й «моє» диво

Насамкінець, згадавши пошуковців, додам дещо і з власного досвіду, як у 1990-х завдяки рідкісному випадку долучився до увічнення пам’яті захисників Києва. Тоді пощастило віднайти прізвище одного з полеглих у Харківцях. Цей факт Олег Шевченко описав у книжці «Слідами полеглого полку». Переповім, що знаю як учасник тієї пам’ятної події.

Якось пенсіонер-відставник родом з Переяславщини Олександр Сергійович Іщенко приїхав з Білорусі до Харківців погостювати в родичів. Саме того дня в селі були й гості з Києва – працівники столичного управління СБУ проводили тут урочисту церемонію, покладали квіти до меморіалу полеглим бійцям, захисникам Києва. Олександр Сергійович підійшов до братської могили, вклонився, почитав на гранітній стелі викарбувані прізвища і… з гіркотою подумав: «А чому ж тут немає імені Івана Волкова?» Добравши часинку, підійшов до людини, що мала в руках відеокамеру (автор цих рядків – у той час керівник пресцентру – якраз висвітлював подію), і тихо, але впевнено вимовив: «Треба відновити справедливість і дописати на пам’ятнику прізвище – Волков. Я знаю, він поліг як герой».

Здивованому «кореспондентові» пенсіонер повідав, що підлітком, живши в цьому селі, бачив запеклий бій. Запам’яталися: стрілянина, охоплений полум’ям німецький танк і слова смертельно пораненого молодого бійця, що лежав на землі: «Це ми його підбили…». Боєць тоді не вижив… А Сашко Іщенко зі знайдених документів полеглого, які селянська сім’я сховала від окупантів, дізнався ім’я героя й на все життя зберіг своєю чіпкою дитячою пам’яттю: Волков Іван Сергійович, уродженець міста Суджа, жив у Макіївці…

Повернувшись до столиці, я найперше перевірив за архівними обліками записані дані вояка й дістав документальне підтвердження: дійсно, був такий службовець – помічник оперуповноваженого Волков І. С., 1913 року народження, уродженець Курської області (Суджа), в 1940–1941 роках він навчався в Українській міжрайонній школі НКВС. У надісланій на запит пресцентру архівній особовій справі, що зберігалася в УСБУ в Рівненській області, ще з радянських часів зазначено: «пропав безвісти на фронтах Великої Вітчизняної війни»…

І от пропажу знайшли. Так до більш як шістдесяти прізвищ, увічнених на гранітній стелі меморіалу в Харківцях, додалося ще одне.

Дива бувають – це щира правда. Диво сталося й із Віктором Женченком. Шкода лише, що так непоправно пізно – наприкінці його земного шляху…

Олегові Івановичу Шевченку як побратимові міцно тисну руку – за його багаторічну дослідницьку працю, людяність та добре серце.

Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, полковник у відставці

Фото автора

Українським відділенням Асоціації міжнародного права (International Law Association) на базі груп компаній “Актіо” 14 грудня 2021 р. було проведено онлайн конференцію на тему «Protection of human rights in the pandemic of COVID-19».

За модераторства наукового секретаря Українського відділення Асоціації міжнародного права, кандидата юридичних наук, Наталії ГУЦ, активну участь у заході прийняли члени International Law Association, а також українські юристи-міжнародники, представники недержавних організацій, що опікуються захистом прав людини, а також представники Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Необхідність рішучих дій проти смертельно небезпечних пандемій як ніколи є очевидною. Людство має прислухатися до цього останнього попередження та почати приділяти значно більше уваги розробці глобальних потенційних заходів боротьби з пандеміями та забезпеченню реалізації права на здоров’я.

Пандемія COVID-19 спричинила зміни у всіх сферах життя переважної більшості сучасних держав. Перед людством повстав виклик, що вимагає адекватного рішення, яке водночас не виходитиме за межі набутих цивілізацією цінностей.

На жаль, зараз державні рішення приймаються в умовах напруги, паніки, невдоволення, розгубленості під впливом негативних емоцій і реакцій.

Суспільству разом із владою ще доведеться досягти консенсусу у вирішенні питання про межі втручання держави у права людини. Критерієм глибини такого втручання є зміст громадського інтересу, закладеного основою обмежень і зобов’язань. Чітке формулювання такого змісту та визначення меж допустимого втручання відіграє вирішальну роль у тому, як громадяни сприйматимуть необхідність підкоритися волі держави та випробувати обмеження у своїй життєдіяльності.

Вівіанні ГАЛЬВАО, доктор юридичних наук Федерального університету Параїба (UFPB), професор міжнародного права та прав людини в Центрі Університету Тирадентес, професор I програми післядипломної освіти в галузі суспільства, технологій та громадськості (ступінь магістра та доктора) виступила з доповіддю «Бразильські проблеми цифрової ідентичності у захисті прав людини під час пандемії Covid-19».

Гентіан ЗІБЕРІ, член АМП, президент албанського відділення АМП, представив презентацію на тему «Деякі роздуми щодо протидії пандемії Covid-19: перехід від надзвичайної ситуації до «нової норми» без порушення прав людини?».

Актуальна тема для обговорення проблематики прав людини прозвучала у доповіді Правіна Х. ПАРЕХА, старшого адвоката Верховного суду Індії та почесного генерального секретаря індійського відділення АМП: «Бідні люди страждають набагато більше, особливо під час пандемії Covid 19».

Деджо ОЛОВУ, професор у сфері публічного права та філософії права факультету юридичних досліджень, Університету Уолтера Сісулу, Мтаха, Південна Африка виступив із доповіддю на тему: «Обмеження COVID-19 та людські проступки в Африці: сценарії подвійної трагедії та аргументи на користь відповідальності».

Актуальним є співвідношення прав людини та публічного інтересу в умовах пандемії Covid-19 і для країн Європейського Союзу, про що свідчить доповідь Валерії ВАРФОЛОМЄЄВОЇ, наукового співробітника Шведського інституту досліджень європейської політики, Стокгольм, Королівство Швеція: «Обмеження прав людини в державах-членах COVID-19: що це означає для ЄС?»

Сесилія І. СІЛБЕРБЕРГ, член АМП Аргентинського відділення, доктор міжнародного права та міжнародних відносин Автономного університету Мадрида, Іспанія, виступила з доповіддю на тему «Правова стратегія захисту права на захист персональних даних при майбутніх епідеміях».

Жваву дискусію викликала доповідь Олени КРИВКО, спеціаліста з прав людини, ПРООН в Україні «Загальнонаціональне дослідження «Що українці знають і думають про права людини: ставлення населення до карантинних обмежень, запроваджених у зв’язку із COVID-19».

З 19 по 22 листопада 2021 року в Афінах пройшла довгоочікувана філателістична виставка NOTOS 2021. Вона була передбачена програмою відзначення видатної ювілейної дати в історії Греції – 200-річчя війни за незалежність.

Участь у цьому престижному заході, який вперше з початку пандемії проходив у режимі оффлайн, взяли колекціонери з усього світу, котрі експонували 500 відібраних до експозиції власних колекцій.

На цьому авторитетному форумі експонувались також збірки п’ятьох відомих українських філателістів, четверо з яких здобули відзнаки переможців. Уперше за 30 років колекція нашого співвітчизника була номінована на Гран-прі, де обирали кращих з кращих. Йдеться про зібрання президента Асоціації українських філателістів Дмитра Френкеля «Митні марки при закордонному обміні РСФСР і СРСР 1922-1941», яка отримала на конкурсі 96 із 100 балів журі.

При підсумковому голосуванні вона набрала сім голосів, тоді як за представника Туреччини Джозефа Хакмі, який став володарем Гран-прі, проголосувало вісім членів журі. Фаворити явно випередили інших претендентів. Зокрема, за бронзового призера віддали свої голоси всього троє експертів.

Ще один одесит Павло Ганиченко з колекцією «Золотий стандарт» на поштових відправленнях 1923-1934» отримав позолочену медаль, а Віталій Малов з Дніпра за збірку «СРСР 1939-1941, поштові послуги на приєднаних західних територіях» удостоєний Великої позолоченої медалі.

Помітною подією стала участь у виставці Сергія Черниха – співавтора історико-біографічного дослідження про одного з перших полтавських філателістів Павла Ганька «Лабіринтами долі полтавського предводителя дворянства». Зібрану ним колекцію «Україна 1918. Наддруківки українського гербу (Тризуб) на марках Російської імперії» (91 бал із 100) було відзначено Золотою медаллю.

– Тема зібраної Вами колекції розкриває маловідомі сторінки минулого України, тому має заінтересувати не тільки філателістів, а й істориків і краєзнавців. Цікаво, а як на марках Російської імперії з двоголовим орлом міг з’явитися Тризуб – герб молодої Української народної республіки?

Після ухвалення Центральною Радою 22 січня 1918 року ІV Універсалу Генеральний секретаріат пошт і телеграфів було реорганізовано на Народне Міністерство. Його очолив поет, публіцист, соціолог, один із творців партії соціалістів-революціонерів Микита Шаповал. Він відразу приступив до рішучих перетворень у довіреному йому відомстві. Одним з перших його розпоряджень з українізації поштового зв’язку став Наказ від 1 березня 1918 року, яким заборонялося передавати поштою будь-які розпорядження російського уряду – Раднаркому. Невиконання цього розпорядження прирівнювалось до державної зради. З поштово-телеграфних установ наказано було познімати герби Російської імперії. Звичайно, виникли проблеми з використанням імперських поштових марок. Відтак, до введення в обіг поштових марок із українською державною символікою, протягом 1918 – 1919 роках використовувались старі марки Росії, на які поверх малюнка наносились наддруківки у вигляді Тризубу.

– Чи визнавали такі марки поштові установи більшовицькій Росії, а також в регіонах, підконтрольних білогвардійцям?

Марки із наддруківками у вигляді Тризуба були в обігу на території УНР і Української Держави, а також Могилевської губернії. Як свідоцтва оплати поштових відправлень їх використовували червоноармійці, радянські чиновники, а також білогвардійські офіцери й солдати.

– Як Ваша колекція потрапила на такий престижний форум?

Своєрідний відбір для участі в них проходить на національних філателістичних виставках, які проводить Асоціація філателістів України. Зібрана мною колекція «Україна 1918. Наддруківки українського гербу (Тризуб) на марках Російської імперії» була представлена на ХІХ Національній філателістичній виставці «Укрфіекс Одеса-2021», присвяченій 30-річчю Незалежності України (серпень 2021). Там вона отримала Гран-прі й була рекомендована для участі в міжнародній виставці.

До речі, у 2022 році заплановано проведення двох національних виставок: з 25 по 29 травня в Києві і з 29 вересня по 2 жовтня в Полтаві.

– Ви будете брати в них участь?
Безумовно.

– Дякую, бажаємо подальших успіхів.

Борис Дніпров

27 листопада 2021 року Військово-медичному управлінню Служби безпеки України (ВМУ СБУ) виповнюється 30 років. Сьогодні – це потужний організаційно-методичний центр, що координує та контролює роботу всіх військово-медичних підрозділів СБУ, і одночасно, сучасний лікувально-профілактичний заклад.

За цей період змінилося декілька поколінь працівників ВМУ СБУ. Але, попри природну ротацію, незмінним залишаються вірність традиціям, повага до вчителів, високий професіоналізм, доброзичливе ставлення до хворих, ветеранів органів державної безпеки, членів сімей співробітників. Тут достеменно дотримуються настанов всесвітньовідомого польського цілителя Антонія Кемпінського, почесного громадянина галицького міста Долина, який переконував, що в медицині головними ліками є сам лікар.

У центральній поліклініці ВМУ СБУ надається кваліфікована амбулаторно-поліклінічна допомога досвідченими лікарями за 26 лікарськими спеціальностями. Особлива увага приділяється вдосконаленню профілактичної роботи та диспансеризації. Щороку тисячі хворих проходять стаціонарне лікування в профільних відділеннях центрального госпіталю ВМУ СБУ. Фахівці ВМУ СБУ на науковій основі займаються вивченням і розробкою нових критеріїв визначення медичної й психологічної придатності кандидатів на службу в органах державної безпеки.

Рівень боєготовності будь-якої спецслужби світу, особливо в умовах війни, залежить від спроможності її керівництва забезпечити збереження, зміцнення й відновлення здоров’я особового складу. Відтак, ось уже восьмий рік поспіль кожен робочий день керівників і спеціалістів починається зі збору відомостей про стан здоров’я співробітників командирів і бійців оперативно-бойових груп, які протягом 2014 – 2018 рр. забезпечували виконання задач в районі проведення АТО, а з 2018 року беруть участь у реалізації планів ООС на Сході держави.

Чомусь вважається, що професія лікаря є однією з найменш емоційною. Можливо через відшліфовану роками особливу манеру спілкування з хворими чи лаконічний, наповнений спеціальними термінами анамнез (історія хвороби), що аж ніяк не призначений для передачі душевного стану цілителя.

Якби там не було, завдяки професіоналізму медичних працівників СБУ близько 90% військовослужбовців Служби безпеки, які постраждали в АТО, та пройшли реабілітаційне лікування, змогли повернутись до виконання службових обов’язків. І це попри складні травматичні пошкодження, вогнепальні поранення, пандемію коронавірусної хвороби СОVІD-19 тощо.

***
Голова Служби безпеки України Іван Баканов теж привітав співробітників Військово-медичного управління СБУ із 30-річчям його створення та вручив відомчі нагороди.

«Військово-медичне управління займає дуже важливе місце у структурі СБУ. Ви докладаєте максимум зусиль, аби наші співробітники у будь-якому куточку країни могли вчасно отримати фахову допомогу. І в цьому є певний символізм: Служба вже 30 років дбає про безпеку держави, а ви – турбуєтесь про самих захисників», – підкреслив Іван Баканов.

За його словами, цей підрозділ працює як злагоджений механізм, незважаючи на різні загрози та виклики.

Зокрема, після початку російської агресії на сході України, коли сотні бійців СБУ опинилися на передовій, медики Служби організовували евакуацію поранених, лікування та повноцінну реабілітацію.

Іван Баканов також подякував колективу ВМУ за ефективну організацію роботи під час пандемії коронавірусу. Адже і тестування, і лікування, і вакцинація співробітників спецслужби відбувається на високому рівні.

Начальник ВМУ Людмила Шугалей у свою чергу розповіла, як модернізується медичне обладнання та впроваджуються сучасні технології в роботу управління.

«Щодня до наших закладів звертаються сотні пацієнтів, яким проводиться ефективна профілактика та сучасна діагностика захворювань, якісне лікування та реабілітація в амбулаторних і стаціонарних умовах. Кожен співробітник ВМУ самовіддано бореться за життя та здоров’я пацієнтів, повертаючи їх здоровими до служби та до своїх родин», – зазначила вона.

Петро Шатковський, ветеран Служби безпеки України, генерал-полковник у відставці
Олександр Христенко, ветеран Служби безпеки України, генерал-лейтенант у відставці

Кажуть, про що людина багато думає, то те самісіньке уві сні й бачить. Звісно, можна згадати поему «Сон» Тараса Шевченка або вірш «Каменярі» Івана Франка, можна згадати й періодичну систему хімічних елементів, яка наснилася Дмитру Менделєєву, але то все сновидіння людей видатних і непересічних. Та можна ж говорити й про сни людей звичайних, бо їм теж сниться різне — комусь молодиця, а кому й політ на Марс. Сни, як відомо й наукою доведено, завжди непередбачувані, доволі плутані й часто нелогічні, але чомусь же й дотепер їх і вивчають, і розгадують…

…Чомусь потрапляю на іспит з української мови, і я екзаменатор. Скільки вже тих іспитів за своє життя бачила й приймала! А тут щось дивне — один студент відповідає одне, а інший говорить щось зовсім несхоже. І розумію, що хтось із них не знає, але чомусь змушена ставити всім високу оцінку. Додаткове питання ставлю: то як правильно — до Києва чи до Києву, до Монреаля чи до Монреалю? А студенти такі радісні чомусь, і кажуть, що це жодного значення не має, і виявляється, що тепер кожен скоче, так як хоче…

…Комусь і чомусь маю довести, що вільно володію українською мовою, хоча маю університетську освіту й диплом із відзнакою. А мене питають, чи знаю я китайське наріччя мандарин, яким розмовляють найбільше людей у світі, чи знаю я всі романські й германські мови і японську як рідні, чому маю проблеми з фіно-угорськими й арабською — мовляв, без цього, як і без івриту й давньогрецької, не може бути ніякої української!

…Наче знову в університеті… Якраз пояснюють щось про правила української вимови, а тут звідкись вискакують невідомі (чи люди, чи якісь інші створіння, а чи й узагалі роботи чи гуманоїди, і давай верещати, що вимовлятися українські слова мають так, як вимовляють у Німеччині, тільки не українські, а німецькі… Ні, у штаті Джорджія (чи то був Техас?) вимовляються слова американські (але, лелечко, я про американську мову й не чула)… Ні, у канадській провінції Квебек… Ні, у Амстердамі… у Ліверпулі… у Торонто… у Парижі… у Мілані, в Осло, у Хельсінкі, у Вроцлаві, у Реймсі, у Буді, у Тегерані, у Пекіні, у Ярославлі… Темрява… Потім намагаюся з’ясувати, чому українська має звучати як ніби й не українська, а мені пояснюють, про міжнародне співтовариство, партнерство, схвильованість, заклопотаність, стурбованість і ще, і ще, і ще… Забула, про що було далі…

…Україна. Але не багата й заможна, не з хлібом і з медом, а якась злиденна й нещасна, аж учені мужі не мають грошей дрівець чи хлібця купити — хоч совість на ярмарок неси чи душу лихому в заставу віддай. А тут згори лунає – усе у вас буде, мужі вивчені й перевивчені, навчені й перенавчені, гроші будуть, слава буде, чарівний горщик кашу варитиме, а Курочка Ряба золоті яєчка нестиме, тільки ж від вас треба зовсім дещиця дрібна — зробіть так, щоб саме наука українська, гнана колись забродами й гнобителями, змусила Україну від української мови відмовитися й зректися, щоб не лагідною мова була, не мелодійною, не рідною й не милою, а щоб скрипіла й гарчала, щоб вищала й скавчала, а не співала й не лебеділа, і щоб діти відмовлялися таке вчити, а батьки щоб везли дітей світ за очі, від наруги над мовою й над життям щасливим усе далі й далі… Щоб мову Кобзаря й Каменяра вважали неправильною й злочинною, щоб слова стали ядучими й отруйними, щоб із звуків виростали не мрії й ніжність, а тільки лихо й лють… І мужі, які виявилися не вченими, а жадібними, погодилися — чужих слів навставляли, чужих правил натицяли та ще й оглухли вщент і осліпли зовсім… Чи то картинка у сні почала розпливатися? Я грошей дам, тільки закон оцей приймайте! Гроші тобі ж знадобляться, їжа буде, авто буде, посада буде, і гроші, гроші, гроші, гроші… Мова ніяка не треба, її на хліб не намажеш і грубку нею не протопиш, треба тільки гроші, тільки гроші… Не слухайте нікого, тільки гроші, гроші… Людей не питайте й не слухайте, тільки гроші… гроші… Плюнь на мову, плюнь на совість, плюнь на дідів і на дітей, дамо гроші, гроші, гроші…

І якісь павуки лапки свої павучині потирають, бо вже свої клейкі сіті над Україною розпростерли, й отруту свою впустили, і щелепи залізні зімкнули — не виборсається Україна, нікуди їй подітися. Темрява…

Тьху! Оце ж привиділося! Страшний якийсь сон… Дурне спить — дурне сниться! Аж невдобно якось виходить. Ну, не буває ж такого! Точно, якась мара найшла, темна хмара розум закрила. Та й справді — хіба бодай якийсь українець зречеться своєї мови? Та ще й у такі часи непевні й скрутні для держави? Слава Спасителю і Пречистій Матері Його, усі ж розуміють, що мова має значення, що кожен звук має значення, що мовою починається народ, що саме так, із мови, починається держава й державність! Із мови починається самоусвідомлення народу і його самоідентифікація, а не стане мови — нічого не буде…
Оце ж бо сни, нехай би їм… А якщо без снів і без містики?

А якщо без снів і без містики, то із 7 липня 2021 року триває мій «роман по переписці» — спочатку із директором Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України, співголовою мовної комісії, яка працювала над правописом-2019, Богданом Миколайовичем Ажнюком, а потім і з віце-президентом НАНУ Сергієм Івановичем Пирожковим.

Наскільки мені відомо, мої публічні звернення до академічного інституту викликали в НАНУ деяку розгубленість і навіть хвилювання, проте відповідати по суті поставлених питань ніхто не мав наміру. Головне, що цікавило вчених мужів, — чиї інтереси я захищаю, на кого працюю й чиї гроші одержую, тобто «чиїх буду». Виникає цілком логічне питання: якщо люди шукають, хто «сплачує за бенкет», то чи не печуть цим людям якісь неправедні срібники чи інші зиски? Принцип «на злодії шапка горить» століттями працює бездоганно (хоча це тільки приватне оціночне судження).

Як би там не було, але після другої публікації віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков погодився провести зустріч із зацікавленими особами, у тому числі й зі мною, і передав свої контактні дані; відтак 27 вересня 2021 року я змогла звернутися до шанованої людини у Viber. Того ж дня Сергій Іванович люб’язно мені зателефонував. Під кінець розмови віце-президент НАНУ Сергій Іванович Пирожков із відчуттям полегшення зробив висновок, що жодних грантів я не відпрацьовую й на жодних «друзів» не працюю. Повідомлення про вболівання за стан української мови, яка є однією з основ нашої державності, на колишнього дипломата враження не справило. Тим не менше, ми висловили обопільну згоду провести зустріч, на якій змогли б обговорити стан української мови, у тому числі горезвісний Правопис-2019.

30 вересня я нагадала панові Пирожкову про нашу домовленість і надіслала деякі матеріали, які могли б підтвердити серйозність намірів.

5 жовтня, не одержавши жодної відповіді, я знову потурбувала віце-президента НАНУ. І відповідь не забарилася. Тільки ж зацікавленість кудись зникла! Та це й не диво, бо як же цікавитися кимось, хто не «чиїхось», тобто «нічийненький»?

Варто сказати, що на зустріч із академічними вченими, які доклалися до змін у Правописі, сподівалися й чекали люди різні — тут і вчителі, і редактори, і видавці, і науковці, і керівники ЗМІ, і журналісти, і просто люди, які вважають, що мова таки ж має значення й що знищення державності починається із знищення мови (до речі, будь-якої).

Віце-президент НАНУ, людина поважна й шанована, засмучено повідомив, що не поділяє моїх поглядів (цікаво, яких саме?) і вважає, що правопис-2019 опрацьований добре; що він не має наміру підтримувати полеміку, хоча жодної полеміки я не вела, а лише нагадувала про досягнуту домовленість про зустріч із громадськими активістами. Чи має НАНУ принаймні цікавитися ситуацією у ЗМІ і в освіті? Кажуть, що ні й іще раз ні, бо не академічний це рівень. Але, згідно зі Статутом НАНУ (розділ ІІ, пункт 11, 1-5), усі ці питання належать і до компетенції НАНУ, особливо зважаючи на належність усіх галузевих НДІ саме до сфери впливу НАНУ.

Щодо посилань на результати обговорення правописних змін, то хотілося б уточнити, хіба 500 пропозицій на сорокамільйонну країну можуть вважатися репрезентативною вибіркою? Крім того, не вказано, скільки відгуків із згаданих п’ятисот були негативними, а це не просто важливо, а надважливо. Чимало – це скільки? Слушними визнані й враховані які саме пропозиції? Поки – загальні фрази. Також цікаво, чи не було у членів комісії (а це 25 науковців) окремих думок. Якщо окремих думок не було, то чи не означає це, що склад комісії спеціально підібраний для досягнення певної мети? Якщо це так, то яка ця мета?

Не менш цікаво, чи мають дописувачі, чия думка при ухваленні правопису 2019 року була врахована або не врахована, імена, прізвища, адреси, номери телефонів чи будь-які інші можливості для їх ідентифікації? Хотілося б зрозуміти, звідки взялися у ЗМІ «експрессекретарка», «міністриня», «міністерка», «екологиня», «альбатросиня», «фізикиня» й інші покручі? Чиї думки були враховані (думки яких конкретно освітян, яких конкретно ЗМІ, яких видавництв і якої художньої літератури; де це можна побачити)?

Відтак, можна зробити тільки один висновок — Український правопис 2019 року був ухвалений у результаті якихось підкилимних домовленостей або й підкупів (чи грошових, чи якихось інших). Бо інакше чому ж усі зацікавлені особи, які наділені владними й адміністративними повноваженнями відмовляються від зустрічі, яка була узгоджена заздалегідь?

Дуже цікаво, чому відповідальність за Правопис-2019 перекладається на Національну комісію зі стандартів державної мови? Адже на момент ухвалення Правопису 2019 Національна комісія зі стандартів державної мови на чолі з Орисею Мар’янівною Демською, професором Києво-Могилянської академії, створена ще не була, тобто до ухвалення Правопису 2019 вона аж ніяк не причетна. Тим не менше, громадськість, яка, як і раніше, наполягає на запланованій і обіцяній віце-президентом НАНУ зустрічі, не заперечує проти запрошення на зустріч проф. О.М. Демської, особливо зважаючи на її публічну позицію.

Невже чиновникам від науки нічого обговорити з людьми, які щиро переймаються долею української мови, а відтак і України? Обговорення можна почати із нескладних питань: чому скасовується запланована й наперед узгоджена зустріч (невже хтось заборонив?); чому виникла потреба нагальної заміни Правопису; чи доцільні будь-які мовні зміни саме зараз, під час війни, під час економічної й політичної кризи; хто лобіював нагальну зміну Правопису й кому це вигідно; хто готував і готує темники для ЗМІ щодо вживання мовних покручів; чи є розуміння, що запровадження необґрунтованих правописних змін послаблює позиції української мови?

Думаю, що не тільки мене цікавить, хто організовував мітинг підлітків під час апеляційного розгляду судової справи щодо Правопису-2019 й скільки це коштувало? Це було зазіхання на основи державності (якщо так, то на чию користь)?

І, врешті-решт, чи не було б спокійніше, логічніше й продуктивніше таки призупинити дію недолугого правопису 2019 і відновити дослідницьку роботу й справжнє, а не вдаване громадське обговорення будь-яких правописних змін?

Наталія Коваль,
викладач української мови, літературний редактор, перекладач, яка «нічиїх не буде»

P.S. Днями в мережі з’явилося застереження від участі в будь-яких процесах державотворення канадської діаспори (саме канадської!). Цікаво, що застерігають саме громадяни Канади. Автоматично виникає питання, чи не кошторис канадської діаспори став вирішальним при зміні Українського правопису в 2019 року? Звертаю увагу — це просто сумнів. Поки що так. А чого ж не сумніватися, якщо до зацікавлених осіб добитися ніяк не можна, хоч і домовлялися-передомовлялися заздалегідь, а будь-які установи для громадськості мають бути доступними? Щось приховують? Не все там праведне?

Людвіг ван Бетховен і Франц Шуберт жили у Відні, ходили одними і тими ж вулицями, але були незнайомі. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва композитори створили в один і той же час найвизначніші твори, які прозвучать 10 жовтня 2021 року в Національній філармонії у виконанні солістів – заслуженого артиста, флейтиста Юрія Шутка та лауреатки міжнародних конкурсів, піаністки Марії Віхляєвої.

Музикознавці досі розходяться в думці, чи зустрічалися Шуберт і Бетховен за життя? Швидше за все так, але випадково. Вірніше, не зовсім випадково, тому що Шуберт мріяв познайомитися з великим Бетховеном, але не наважувався. Підходив до його дому, бував у нотному магазині, де Бетховена часто можна було зустріти. Шуберт не знав, що той теж хотів би з ним познайомитися. Адже Бетховен із великим задоволенням грав деякі його твори зі своїм племінником…

Ці композитори зустрілися лише на похоронах Бетховена. Тоді Шуберт ніс факел на похоронній процесії. А згодом і упокоїлися поряд на Віденському міському цвинтарі.

Шуберт був молодшим сучасником Бетховена. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва створювали в один і той же час у Відні найвизначніші твори у різних музичних стилях. На відміну від Бетховена, Шуберт творив не в роки революційних повстань, а в той переломний час, коли на зміну прийшла епоха суспільно-політичної реакції. Грандіозності і потужності бетховенської музики, її революційному пафосу і філософській глибині Шуберт протиставив ліричні мініатюри, замальовки демократичного побуту – домашні, інтимні, вони багато в чому нагадують записану імпровізацію або сторінку поетичного щоденника.

Народжена одночасно бетховенська і шубертівська творчість відрізняється одна від одної так, як і повинні були відрізнятися передові ідейні напрямки двох різних епох – Французької революції і періоду Віденського конгресу. Тож Бетховен завершив віковий розвиток музичного класицизму. А Шуберт був першим віденським композитором-романтиком.

Відкриє програму концерту cоната Людвіга ван Бетховена (1770 – 1827) для скрипки і фортепіано № 5, “Весняна” (флейтовий переклад – Ю. Шутка). Над нею композитор працював протягом 1800–1801 років. Присвятив її своєму покровителю, успішному промисловцю і банкіру Відня – графу Моріцу фон Фріцу, який був відомим колекціонером картин, книг та монет, а також меценатом віденських музикантів.

Відомо, що Бетховен рідко і неохоче допускав спроби дати його творам конкретні назви – “Місячна”, “Патетична” тощо. Опираючись “конкретизації” твору, він якось перед прем’єрою Шостої симфонії навіть роздав публіці програмки з поясненням, що ця музика є вираження почуттів, аніж живописом. Те саме можна сказати і про сонату, за якої (в силу радісної, пасторальної інтонації) закріпилася назва “Весняна”. Цій музиці властива яскрава образність, а не звуконаслідування і натуралістичність.

Серенаду Ре-мажор (в оригіналі для флейти, скрипки та альта) Бетховен написав близько 1801 року, хоча є попередні ескізи від 1797 року. 1803-го Франц Ксавер Кляйнхайнц створив перекладення серенади для флейти (або скрипки) та фортепіано. Бетховен перевірив і схвалив цей варіант, який надрукували. Завдяки нагороді «revue par l’Auteur», аранжування незабаром набуло широкого поширення і стало вельми прибутковим для молодого композитора. Схоже, саме це згодом почало його турбувати. Тому у листі від 20 вересня 1803 року Бетховен повідомив своїм видавцям в Лейпцигу (Hoffmeister & Kühnel): «Аранжування зроблене не мною. Тому, хоч я його і переглядав, а місцями дуже ґрунтовно підправив, ніяк не можу погодитися на те, щоби Ви мені приписали його авторство; бо Ви в цьому випадку збрехали б, а крім того, у мене для подібної роботи абсолютно не вистачило б ні часу, ні терпіння». Однак, видавець не погодився з інструкцією Бетховена і залишив його прізвище в титулі композиції.

«Інтродукція та варіації» для флейти та фортепіано Франца Шуберта (1797 – 1828) на тему пісні «Зів’ялі квіти» з вокального циклу «Прекрасна мірошниця» – один із нечисленних масштабних творів найвидатніших композиторів світу, присвячених флейті. У ньому композитор використовує флейту як сольний інструмент, що, безумовно, пов’язане з особливостями його задуму. Так поетична програма «Інтродукції та варіацій» щільно пов’язана з життєвими колізіями, які випали на долю Шуберта у період 1823–1824 років. Тоді митець переживав один з найважчих періодів свого життя.

Хоча він, як завжди, працював і видавався завзятим, у ці місяці особливо страждав від хвороби, яка підкосила його здоров’я. Душевний стан композитора був пригнічений. Багато музикознавців стверджують, що саме ця хвороба спричинила послаблення організму музиканта і подальше захворювання на тиф, який став причиною смерті Шуберта через чотири роки. Ще 1823 року, можливо, під впливом поганого самопочуття, митець написав поетичний твір “Моя молитва”, в якому стверджував, що бачить свою загибель і просить Всевишнього прийняти його душу, що важко страждає, а після того збудувати новий світ, у якому буде панувати любов.

Коли ж Шуберт відчув певне полегшення, його запросили навчати музиці молодих графинь Естергазі. Запрошення стало приємною несподіванкою для митця, який зазнавав постійних фінансових труднощів. У цей час він закохався в одну зі своїх учениць – Кароліну Естергазі. Різниця становища незабезпеченого артиста і доньки графа відразу зробила це кохання безнадійним. Але ніжне, стримане почуття перетворилося з роками у сердечну дружбу. Шуберт присвятив Кароліні деякі твори.

Не можна недооцінювати і роль товариша Шуберта – флейтиста Фердинанда Богнера, який підтримував композитора у важкий період життя. Адже вже через два місяці (у січні 1824 року) після вокального циклу «Прекрасна мірошниця» з’явилися варіації для флейти. Дітріх Фішер-Діскау вказував на неабияку роль Богнера навіть у створенні самої вокальної основи майбутньої інструментальної композиції. Музикант користувався “віденською флейтою” моделі Георга Байра, цікавою властивістю якої було розширення нижнього регістру інструмента до соль малої октави, тобто до скрипкового діапазону. Очевидно, не лише можливість скористатися рідкісною низькою ділянкою діапазону інструмента, але й цілком нове звучання першої октави, завдяки незвичній конструкції флейти, збагатили трагічний твір композитора неповторним насиченим тембром.

Соната ля мінор Шуберта відома як соната «Арпеджіоне», написана для інструменту, сконструйованого в 1823 році віденським майстром Йоганном Георгом Штауфером. Цей інструмент – арпеджіоне – представляв собою смичкову гітару, або віолу да гамба, шість струн якої налаштовувалися, як у гітари. У 1820-х роках він користувався в Європі популярністю. Його навіть стали називати «гітарою кохання». Головний редактор «Загальної музичної газети» (Allgemeine musikalische Zeitung) Фрідріх Август Канні писав про новий інструмент так: «Краса звуку, який у високих регістрах має велику схожість з гобоєм, а в басах нагадує бассетгорн, подивує знавця… Чарівність і проникливість інструменту однаково чудові».

Першим виконавцем на арпеджіоне був віртуоз Вінценц Шустер, який присвятив популяризації інструменту кращі роки життя. Він видав школу гри на ньому, зробив безліч перекладень відомих творів класиків. Саме його Шуберт бачив виконавцем нового твору. Соната була написана улітку 1824 року в Желізо, де композитор давав уроки музики дочкам графа Йоганна Карла Естергазі фон Галант.

Інструмент арпеджіоне надалі не отримав широкого поширення і, можливо, лише завдяки сонаті Шуберта уникнув повного забуття. Нині це – один з найпопулярніших творів композитора, який міцно увійшов у концертну практику. Партія арпеджіоне найчастіше виконують на віолончелі, рідше – на альті. Згодом з’явилися найрізноманітніші транскрипції і перекладення для струнних, духових і навіть ударних, наприклад, маримби. А в концерті слухачі зможуть почути її у виконанні на золотій флейті в транскрипції Юрія Шутка.

Олександра Тимощук