Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Путін, який тимчасово, а може вже й постійно прописався в підземному бункері на Уралі, досить розпливчато сформулював основні цілі «спеціальної військової операції» в Україні. Якщо до його маревних фантазій про визнання анексії Криму всі звикли, то з путінськими тлумаченнями «демілітаризації» та «денацифікації» України вийшла плутанина.

На жаль, речник Президента РФ Пєсков не зміг прояснити, який сенс вкладає його шеф у термін «денацифікація»: «В ідеалі потрібно звільнити Україну, зачистити її від нацистів. Від пронацистськи настроєних людей та ідеології».

Така невиразність формулювань дозволила Росії шукати соратників «пронацистськи» настроєних осіб не лише серед українців.

Спочатку, 25 лютого 2022 року на зустріч із заступником міністра закордонних справ РФ Михайлом Богдановим був запрошений Посол Ізраїлю в Москві Олександр Бен Цві. Високопоставлений російський дипломат висловив подив з приводу того, що Ізраїль засудив «атаку проти нацистів». Він виразив сподівання, що «в Ізраїлі з належним розумінням сприймуть причини, що спонукали російське керівництво прийняти рішення про проведення спеціальної військової операції із захисту мирних жителів Донбасу, демілітаризації та денацифікації України».

Потім, у відповідь на рішення уряду ФРН надати військову допомогу Україні, офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова 28 лютого 2022 висловила сумнів: «… а наскільки всеосяжним і завершеним був процес денацифікації в самій Німеччині після поразки в Другій Світовій війні?».

І, нарешті, 1 березня 2022 року російські війська приступили до «денацифікації» самої України. Перший день весни увійде до історії українсько-російської війни як дата ракетного обстрілу Бабиного Яру – всесвітньо відомого меморіалу жертвам Голокосту. Загинуло 5 людей та 5 людей постраждали. У тому числі сім’я, що прийшла вшанувати пам’ять родичів, розстріляних фашистами 1941 року.

Цьому жахливому злочину немає виправдань. Адже навіть німецькі нацисти, знищуючи сотні тисяч євреїв, боялися руйнувати могильники, некрополі та інші сакральні місця юдеїв. Навіть на південному заході Німеччини, у місті Вормсі зберігся в первозданному вигляді один із найстаріших у Європі єврейських цвинтарів «Святий пісок» («Heiliger Sand»)

Як реагує світ на черговий злочин Путіна?

Звісно, обстріл меморіалу жертвам розстрілів у Бабиному Яру, скоєний російською армією, засудив міністр закордонних справ Ізраїлю Яїр Лапід. Проте, закликавши зберігати та поважати це місце, він не наважився назвати Росію організатором цього злочину.

Саме тому цілком виправданим є риторичне питання Президента України Володимира Зеленського: «Навіщо 80 років повторювати «Ніколи знову», якщо коли бомба падає на Бабин Яр, світ залишається мовчазним? Ще 5 життів втрачено. Історія повторюється…».

Борис Дніпров

З початку війни Росії проти України західні партнери запроваджують все нові й нові санкції. В принципі ніхто й не заперечує, що їх мета доволі проста – викликати “вільне падіння” рубля і зліт інфляції в країні-агресорі.

Станом на 28 лютого 2022 року вже можна бачити перші результати світової економічної блокади, направленої на приборкання «скаженого ведмедя».
Розпочати варто з того, що курс рубля відносно долара з відкриттям ринку зранку впав відразу на 30%. Аби перешкодити подальшому падіння Московська фондова біржа працювала не повну годину – і закрилась, а Центробанк РФ взагалі не виходив на торги. Натомість ЦБ РФ почав вимагати від брокерів призупинити виконання всіх доручень нерезидентів на продаж цінних паперів, а експортерам наказали примусово продавати 80% від усієї валютної виручки.

Наступним кроком стало повідомлення про те, що Росія згортає все кредитування ринкового сектору економіки, іпотеки та споживчі кредити, інвестиційне кредитування. Продовжуватиметься тільки кредитування так званих «системоутворюючих» підприємств за неринковими ставками.

Однак навіть таких сигналів вистачило для «розкрутки» інфляції:
– ціна будівельних матеріалів різко виросла до 40% та незабаром відобразиться на ціні нерухомості;
– вартість продуктів харчування зросла від 14% до 91%,
– вартість авіаперевезень туди, куди ще можна полетіти, на 20 – 22%.

Своєю чергою російські імпортери та дистриб’ютори алкоголю повністю зупиняють поставки через різкий скачок валютного курсу. Натомість в магазинах ЄС, США, Великобританії, Канади та інших західних країн знімають з полиць російську алкогольну продукцію.

Окремо слід наголосити на позиції західних компаній, які систематично розривають усі зв’язки з росіянами:

– норвезький нафтовий гігант Equinor, що працює в Росії більше 30 років, виходить зі спільних підприємств з Роснафтою й припиняє нові інвестиції в Росії; – втрати компанії, що на 67% належить норвезькій державі, до $1,2 млрд;

– все більше орендодавців та лізингодавці думають про дефолт та просять повернути літаки, при цьому близько половини авіапарку Росії – літаки, чиї власники є резидентами країни, що наклали санкції;

– Daimler Truck зупиняє співпрацю із «КАМАЗ»;

– Credit Suisse, Societe Generale, ING Groep NV, Radobank відмовляються кредитувати та фінансувати угоди щодо поставки товарів з Росії;

– Boing закрив російським авіаперевізникам доступ до своєї технічної документації. А виробник авіадвигунів CFM почав сповіщати російські авіакомпанії про припинення співробітництва, в тому числі в частині поставок, обслуговування та техпідтримки;

– уряд Сінгапуру запровадить вперше за десятиріччя односторонні санкції проти Росії без підтримки Ради Безпеки ООН. Вводитимуть експортний контроль на предмети, які можуть бути використані як зброя «для заподіяння шкоди чи підкорення українцям», обмежуватимуть фінансування торгівлі російською сировиною, в тому числі російською нафтою та зрідженим газом;

– Нью-Йорк позбудеться російських активів на суму близько 271 мільйона доларів у своїх п’яти державних пенсійних установах;

– прем’єр-міністр федеральної землі Мекленбург-Передня Померанія (СДПН) оголосила про розпуск фонду «Захист клімату та навколишнього середовища MV», створеного у 2021 році за участю Nord Stream 2 AG. Він відкривався для підтримки будівництва газопроводу «Північний потік – 2»;
AP Moller-Maersk A/S, одна з найбільших транспортних компаній світу, що контролює 17% контейнерного флоту, планує припинити замовлення в Росію та з Росії.

– Нервовий день видався й у росіян, що володіють чвертю з 430 розкішних будинків у Сент-Джордж-Хілл, суворо охоронюваній території площею 964 акра поблизу Вейбріджа, графство Суррей (Британія), де особняки переходили з рук в руки за понад 20 мільйонів фунтів стерлінгів кожен. Власники вілл чекають остаточного варіанту «санкційного» списку, щоб зрозуміти у кого забирають власність.

Надзвичайно цікаву позицію висловив й міністр зовнішніх справ Ізраїлю Яір Лапід, який попередив членів Кабміну, щоб вони не допомагали підсанкційним російським магнатам єврейського походження. «Ви повинні бути дуже обережні, тому що у цих хлопців є зв’язки, і вони можуть зателефонувати вам і попросити вас про щось… Ні на що не погоджуйтесь, бо це може завдати дипломатичної шкоди. Скажіть, що не можете їм допомогти, та дайте їм номер міністерства закордонних справ», – наголосив посадовець.

McKinsey та Boston Consulting Group відмовилися співпрацювати з державними структурами Росії. Але росіяни навіть не зможуть про це дізнатися, бо повідомлення розміщено в Linkedin, який у них заблоковано.

Замість SWIFT Росія планує використовувати свою власну платіжну систему. Але до неї підключені та користуватимуться обмежена кількість країн: Білорусь, Киргизстан, Вірменія, Таджикистан, Куба та Казахстан.

Загалом, експерти зазначають, що санкції повернули валютну політику Росії в початок 90 – х років.

А тим часом російські спекулянти вийшли на полювання. Ціни злітають вище в рази за інфляцію, а дефіцитні товари можна купити «з рук» дорого.

Сергій Козлов

Комплексний план «блискавичної війни» з Україною, який заздалегідь місяцями, а може й роками готувався Адміністрацією Президента й Генеральним штабом ЗС РФ, провалився.

Уже на другий день після оголошення «спеціальної операції» всі якось забули про рішення Державної Думи щодо визнання ДНР-ЛНР. Потускніло враження від записаного напередодні засідання Ради безпеки РФ під головуванням Путіна. Запам’яталась, хіба що, принизлива публічна порка переляканого Голови Російського історичного товариства Сергія Наришкіна, який при Путіні числиться керівником російської розвідки. Дозвіл Ради Федерації РФ про надання дозволу Президенту РФ на застосування Збройних Сил Росії за кордоном, а також хворобливі фантазії Путіна, у також записаному заздалегідь зверненні до народу, вже не шокували, а навпаки, мобілізували народ України під гаслом «Вітчизна в небезпеці»!

Одне з красномовних свідчень повного фіаско бліцкригу – видалення пропагандистської статті «про успішне захоплення Києва й всієї України» на інформаційному ресурсі РИА «Новости», яку планувалось опублікувати 26 лютого 2022 року. У ній розповідалось «про успіхи спецоперації в Україні та встановлення нового світопорядку», висловлювались утопії про входження захопленої України до союзної держави чи ОДКБ.

Видається, що головна причина провалу Кремля криється в тому, що російські генерали, розбещені легким «поверненням Криму в рідну гавань» й успішним створенням ДНР-ЛНР, недооцінили спроможність Збройних Сил України чинити опір агресору, їх всенародної підтримки населенням, здатним на самопожертву заради збереження віками омріяної свободи й незалежності. «Лігши під замовника», сучасні російські силовики продемонстрували повну професійну непридатність. Серед керівників чисельних російських спецслужб і правоохоронних органів не знайшлося жодного офіцера, який би наважився зберегти честь публічною незгодою з відверто авантюристичними мареннями Путіна, чи принаймні доповісти йому об’єктивну інформацію.

Світ рішуче засудив грубе порушення Росією основоположних норм міжнародного права. Застосувавши пакет дошкульних економічних санкцій, США, НАТО, Євросоюз підтримали ініціативу України щодо формування потужної антипутінської міжнародної коаліції. Саме проти її учасників, загнаний в глухий кут Путін, спрямував гучні погрози застосувати ядерну зброю.

Наразі, усвідомлюючи, що багатотисячні втрати серед особового складу ЗС РФ й наслідки економічних санкцій мають спричинити масовий антивоєнний рух по всій території Росії, вкрай роздратований Путін і його поплічники вносять корективи до плану пришвидшення знищення України. Звичайно, хапаючись за соломинку, Кремль збільшить виплати членам сімей росіян, які загинули чи без вісти пропали в Україні, посилить репресії проти активістів і учасників несанкціонованих протестних акцій, введе додаткових цензурних обмежень на використання соціальних мереж в Інтернеті тощо. Без будь-яких вагань Путін санкціонуватиме застосування терору щодо опозиційних лідерів, на кшталт Політковської й Немцова.

Але, добре володіючи інформацією про діяльність російських спецслужб під час Чеченських воєн 90-х років ХХ століття, переконаний, що пріоритетним напрямком їхньої роботи стане компрометація ЗС України, українських спецслужб, національно-патріотичних партій, рухів, громадських об’єднань та їх лідерів. Тобто, з боку ФСБ РФ та інших російських силових органів слід очікувати організації на території Росії терактів у метро, на вокзалах та інших об’єктах транспортної інфраструктури, вчинення вибухів, підпалів казарм і житлових приміщень для перекладання відповідальності на Україну. Головна мета цих злочинів – переконати міжнародну спільноту в причетності до їх вчинення співробітників українських спецслужб або активістів «Правого сектора». Не виключено також, що об’єктами терористичних посягань російських диверсійно-розвідувальних груп обрано розміщені в Україні дипломатичні й консульські установи РФ і Білорусі.

Про «ефективність» таких злочинів нагадують підриви будинків у Буйнакську, Москві, Волгодонську, «інцидент з цукром» у багатоповерхівці в Рязані восени 1999 року тощо. Саме після них в Росії було підготовлено громадську думку про необхідність розгортання війни на придушення національно-визвольних рухів на Північному Кавказі, насамперед, ліквідації незалежності Чеченської Республіки Ічкерії.

Борис Дніпров

Хвиля мирних демонстрацій на підтримку України останніми днями пройшла по Фінляндії.

Вулиці багатьох фінських міст розквітли синьо-жовтими стягами та замайоріли гаслами. За інформацією фінського державного телебачення Yle десятки тисяч українців, фінів та росіян у Гельсінкі, Тампере, Ювяскюля, Турку, Порі, Оулу й у багатьох інших населених пунктах протестували проти війни, яку розв’язала Москва, проти безглуздої загибелі військовиків і мирного населення України.

Всеукраїнський благодійний фонд «Журналістська ініціатива» як партнерська організація Національної спілки журналістів України активно долучився до інформаційної роботи у висвітленні підтримки України у світі. Фоторепортаж з Фінляндії спеціально для «Вектор ньюз» – один з прикладів того, як активісти журналістських об’єднань України виконують свій професійний і громадянський обов’язок.

Українці багатоголосим хором співали національний гімн, прохали про підтримку України фінським народом, росіяни скандували ”Росія без Путіна!”, фіни демонстрували гасла про потребу вступу до НАТО. Війна в Україні не залишила нікого байдужим.

Агресія Кремля порушила питання етичності продовження договору про співпрацю з Росатомом у побудові атомної електростанції на півночі Фінляндії поблизу містечка Пюхяйоки (фін. Pyhäjoki). Зразу два спонтанних мітинги одночасно пройшли неподалік від будмайданчика АЕС у найближчому до будівництва місті Оулу.

Обидва мітинги виступили на підтримку України у визвольній війні проти російського окупанта, а також порушили питання безпеки продовження співпраці з державною компанією країни-агресорки «Росатомом», засновник якої – особисто той, хто віддав наказ про збройне вторгнення на територію сусідньої держави.

Свою громадянську позицію виявляли як активісти громадських формувань, так і представники інтелігенції, робітники, люди різних професій. Були на події і журналісти.

«Ні бізнесу з Росією!», «Ні Росатому у Фінляндії!», «Мир Україні!» – такі гасла лунали на мітингах з вуст як українців, так і фінів.

Фінляндія – мужня країна, для якої людське життя й гідність – цінності. Збройне вторгнення Москви показало, що різниця в цінностях цих країн колосальна й це унеможливлює, на думку учасників мітингу, потребу подальшої співпраці.

Сергій Шевченко, спеціально для «Вектор ньюз»

Фото: Арі-Пекка Аувінен (Пюхайокі); Мирослава Аббасова (Оулу).

Українсько-російська війна має іще один вимір, який принаймні су­спільство України до кінця не усвідомлює. Ідеться про її музейний фонд, котрий як на лінії вогню, так і в глибокому тилу виявився під ударом.

На жаль, до цього часу (23.02.2022) музеї та заповідники не проінструктовані щодо евакуації предметів та колекцій державної частини Музейного фонду України, чи щодо якогось сховку. Не отримано й жодної інформації чи доручення від Міністерства культури та інформаційної політики України (МКІП) чи профільного структурного підрозділу з цього приводу.

Хто захистить Музейний фонд України? Профільне Міністерство ігнорує це питання взагалі. Декільком музеям (не сфери управління МКІП) вдалося вийти на зв՚язок із заступником Міністра, К. Чуєвою, щоб отримати якісь відповіді на вже критичні питання «Як діяти?», «Куди евакуювати фонди?», «Чи є хоча б якась інструкція?», «Як захистити фонди?», «З ким тримати зв՚язок?». На жаль, у відповідь почули: «Не треба здіймати паніку…», «регіональні та інші відомчі музеї не наші…».

Можна собі лише уявити реакцію представника будь-якого обласного музею, який почув таку відповідь від заступника Міністра…

А представники профільного структурного підрозділу взагалі слухавки не беруть, а якщо й беруть, то у відповідь чують тільки грубість та образу.

Дуже прикро. Тому що, як виявилось, музеї та заповідники, які належать до сфери управління МКІП, також зовсім не проінструктовані. Ніхто ні з ким не проводить ніяких нарад чи обговорень, чи володіють хоча б якоюсь інструкцією.

У більшості музеїв, як виявилося, не в справному стані вогнегасники. Відсутні хоча б якісь ємкості для пакування, відсутні генератори, та багато інших вкрай необхідних речей.

Отже, реалії сьогоденні такі, що музеям та заповідникам просто не варто розраховувати на підтримку від центраного органу виконавчої влади у сфері.

Втім, законодавство говорить про інше.

Згідно із ст. 18 Закону України «Про музеї та музейну справу» формування державної частини Музейного фонду України та забезпечення поповнення експозицій музеїв здійснюють центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сферах культури та мистецтв.

Статтею 21 цього ж Закону також передбачені повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв щодо збереження державної частини Музейного фонду.

Стаття 26 Закону передбачає, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, у межах своїх повноважень забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері музейної справи, а також – центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, у межах своїх повноважень здійснює контроль за діяльністю музеїв, заснованих на державній та комунальній формах власності, за станом обліку, зберіганням, охороною, використанням та переміщенням музейних предметів Музейного фонду України, що зберігаються в музеях незалежно від форми власності.

Відповідно до п. 2 Положення про Музейний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 20.07.2000 №1147, дія цього Положення поширюється на всі види музеїв і заповідники, у яких зберігається колекція Музейного фонду України.

Відповідно до п. 30 цього ж Положення контроль за дотриманням порядку обліку та умов зберігання музейних предметів здійснює Мінкульт. Крім того, відповідно до п. 41-1 Положення, у разі настання обставин непереборної сили або наявності загрози знищення, втрати, пошкодження чи руйнування музейних предметів державної частини Музейного фонду України рішення про їх передачу на постійне або тимчасове зберігання, зміну строку тимчасової передачі або повернення таких предметів, переданих на тимчасове зберігання за межами України з метою їх експонування на виставках, проведення реставрації або наукової експертизи, приймається Мінкультури.

Все вищезацитоване вказує на те, що МКІП не просто не привело свої підзаконні акти у відповідність до чинного законодавства (Положення про Міністерство культури та інформаційної політики затверджено ще у 2020 році), але й не збирається жодним чином рятувати Музейний фонд України.

Аби не було запізно…

Іван Правдін

В археологічному музеї Інституту археології НАН України 16-го лютого відбулось урочисте відкриття виставки «Фортеця Тягинь» / «Лендарт і археологія: нова синергія через кордони».

Виставка, з однієї сторони, присвячена дослідженням середньовічної фортеці Тягинь у Херсонській області, здійсненим Південною середньовічною експедицією Інституту археології НАН України, а з іншої сторони – сучасному мистецькому осмисленню і переосмисленню історичного ландшафту поблизу названої пам’ятки.

Фортеця Тягинь, вельми ймовірно, була закладена за часів князя Вітовта і тривалий час була одним із південних форпостів Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського. Тому символічно, що день відкриття виставки припав на державне свято Литви – День відновлення Литовської держави.

Перед науковцями і відвідувачами виставки із привітальними промовами виступили директор Інституту археології НАН України, член-кореспонднт НАН України Віктор Чабай, Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Вальдемарас Сарапінас, Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, Віце-президент НАН України, академік НАН України Сергій Пирожков, керівник Культурного центру Україна-Литва Наталія Бімбірайте.

Великий інтерес проявлено до наукових доповідей: про археологічні дослідження фортеці Тягинь в 2016-2021 році розповіла керівник Південної середньовічної експедиції Інституту археології НАН України Світлана Біляєва, а про дослідження могильника ХІ століття Острів-Сухоліси на річці Рось – науковий співробітник Інституту археології НАН України Вячеслав Баранов.

Виставка, що наочно ілюструє наявність давніх зв’язків між населенням територій, що нині знаходяться в межах України і Литовської Республіки, буде працювати в залах Археологічного музею до кінця поточного року.

Владислав Максимов,
віце-президент українського відділення Асоціації міжнародного права

На тлі безпрецедентного нарощування чисельності військових формувань та озброєнь Російської Федерації навколо кордонів України, активізації російських окупаційних військ по лінії розмежування сил на Донбасі, в акваторіях Чорного й Азовського морів Україна та її партнери – низка країн демократичного світу і міжнародних організацій, зокрема: Сполучені Штати Америки, Великобританія, Канада, Польща, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Нідерланди, Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Європейський Союз та деякі інші – вживають екстраординарні дипломатичні зусилля для стримання агресивних намірів та унеможливлення “великої війни” в Європі.

Світовий конгрес українських юристів поділяє стурбованість урядів цих країн у зв’язку із загостренням безпекової ситуації навколо України, підтримує колективні дії Заходу на захист української держави та висловлює вдячність нашим союзникам.

Світовий конгрес українських юристів констатує, що:

Україна вже вісім років протистоїть агресивним проявам Росії та її найманців на сході країни;

Україна сьогодні стримує імперські амбіції Російської Федерації, яка прагне зруйнувати існуючі принципи міжнародного правового порядку, нехтуючи засадами добросусідства, нормами міжнародного права, положеннями Будапештського меморандуму;

Україна – останній рубіж демократії на теренах колишнього СРСР, яка перебуває на шляху політичних і правових реформ відповідно до європейських стандартів.

Світовий конгрес українських юристів стверджує, що гібридна війна, розв’язана проти України, міжнародні кримінальні злочини, скоєні російськими спецслужбами, підпадають під дію низки міжнародних правових актів, і зокрема: Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року, резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблея ООН від 14 грудня 1974 року, Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року тощо.

Світовий конгрес українських юристів заявляє, що ймовірні загрози з боку Росії безпеці країн демократичного світу вимагають об’єднання всього прогресивного людства навколо України, засудження і стримання прихильників глобального переділу світу.

Заради збереження суверенітету і свободи, відновлення територіальної цілісності Україна як ніколи потребує подальшої дипломатичної, військової та економічної підтримки країн-членів Альянсу, гарантій атлантичної безпеки і членства в Європейському Союзі!

Керівна рада Світового конгресу українських юристів цілком свідома, що ці прагнення досяжні лише за умов продовження успішних політико-правових та економічних реформ в Україні, подолання корупції й розбудови правової держави.

У цей дуже складний для нашої країни час ми закликаємо всіх юристів українського походження, усіх українців діаспори, усіх людей доброї волі, уряди демократичних країн, міжнародні неурядові інституції стати на захист України, реальними діями убезпечити її незалежність та демократичний вибір!

Джерело

Безпідставно розстріляний і несправедливо названий донощиком – це все про католицького священника з України…

У середині лютого 1938 року на Соловецьких островах Білого моря упродовж однієї ночі стратили майже дві сотні в’язнів. А ще раніше – у грудні 1937-го – за межами архіпелагу розстріляли понад пів тисячі невільників, серед них і людей з України. У тому зимовому тюремному етапі був смертник, чиє добре ім’я нині належить захистити вдруге.

Ксьондз Петро Мадера, який жив на Київщині, а в 1930-х роках опинився на Соловках, не прислужував енкаведистам – це точно. Але в науковому виданні «Реабілітовані історією. Хмельницька область» (книга шоста, 2015) читаємо: «Серед ув’язнених ксьондзів був і Петро Мадера… Аби забезпечити трохи легше життя для себе, він доносив на своїх співкамерників начальнику соловецької тюрми І. Апетеру. Не можна без огиди читати брудні звинувачення…».

Насправді Мадера нікого не виказував – про це свідчать архівні джерела, які наведемо далі. А тавро «донощика» – на жаль, не єдиний промах у книзі обласного тому всеукраїнського науково-документального видання. Наприклад, на сторінці 583 в біографічній довідці сказано: «Мадера Петро Станіславович, 1889 р., с. Дубівка, поляк, освіта середня. Проживав на хут. Кабанів Чернігівської обл.» (курсив мій. – Авт.). Село Дубівка (колишня Дембрівка, перейменована 1945 року) – це, зрозуміло, мала батьківщина ксьондза на Поділлі. А звідки взявся в його життєписі чернігівський хутір Кабанів – це загадка.

Кабани – не Кабанів

Звернімо увагу: в науково-документальному виданні, яке побачило світ у Києві 2003 року й на яке хмельничани покликаються, вміщено висновок про реабілітацію Петра Мадери. Там написано, що місце проживання ксьондза до арешту – м. Кабани Київської області (див. «Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках». – Т. 2. – К., 2003. – С. 560).

Невеличка архівна розвідка підтвердила, що жив і служив ксьондз саме на Київщині, де й арештований. За комуністичного режиму, нагадаємо, «харківська філія» Луб’янки (тобто Об’єднаного державного політичного управління, рос. – ОГПУ) готувала показовий «процес СВУ» над міфічною спілкою української наукової та церковної інтелігенції. І Київський окружний відділ ГПУ теж фабрикував групову справу – проти католицького духовенства. Мадера в той час був настоятелем Хабенського костелу (від назви поселення Хабне, яке згодом стало Поліським – це колишній райцентр поблизу Чорнобиля).

Поляка з походження звинуватили в контрреволюційній роботі в інтересах Польщі. Мовляв, створював релігійні гуртки й «переховував агента польської розвідки». Навесні 1930-го судова трійка ухвалила вирок – 10 років таборів. Невільник потрапив на Соловки 1933-го з Ярославського політізолятора. Але гірка чаша масових репресій не оминула й соловецьких в’язнів: перший рік Великого терору стане для ксьондза останнім…

Чому ж до біографії жителя Київщини, складеної за даними з «Останньої адреси…», затесався колишній хутір з Чернігівщини?
Зазирнімо до Вікіпедії – до статті про… партійно-державного діяча сталінської доби Лазаря Кагановича. На Київщині були населені пункти, названі Кагановичі Перші (1934, первинна назва – Хабне, нині – Поліське) і Кагановичі Другі (село Кабани, де Каганович жив до школи). Інформація про Кабани є також у статті «Діброва (Поліський район)»: Діброва (в минулому Кабани, Кагановичі, Кагановичі Другі) – це село, яке внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС 1986 року відселили, а наприкінці 1990-х зняли з обліку. Хто винен у «перетворенні» зниклого поліського села Кабани на хутір Кабанів – мабуть, питання того самого порядку, що й пошук винуватця «стукацтва», приписаного Мадері.

Нині на Чернігівщині є село Зелена Поляна поблизу Коропа. Село й було колись хутором Кабанів, який ще до Другої світової війни двічі перейменували. Поселення, що лежить під східною межею Чернігівської області, не має жодного стосунку до репресованого ксьондза. Як не було справою його рук і ганебне соловецьке доносництво.

Промах «Останньої адреси…»

У низці видань, підготовлених для 27-томника «Реабілітовані історією», хмельничани зробили велику справу. Опубліковано чимало архівних документів, історичні й документально-публіцистичні нариси про колишніх в’язнів, жителів області, які зазнали безпідставних, необґрунтованих покарань за тоталітарного режиму.

Отож удвічі прикро, що в наш час, у незалежній Україні лягла пляма на добре ім’я «непримиренного ворога комуністів і совєтської влади» (так у довідці, яку підписали в жовтні 1937-го старший майор держбезпеки Іван Апетер і помічник начальника Соловецької тюрми Петро Раєвський).

У статті «З проханням до вас, генеральний комісар НКВС…», вміщеної в книзі шостій хмельницького тому, Мадеру названо донощиком, бо автор тих рядків спирався на двотомне науково-документальне видання. У згаданій вище «Останній адресі…» читаємо: «заява ув’язненого П. Мадери начальнику Соловецької тюрми…», «пояснення ув’язненого П. Мадери…» – і далі під розлогими доносами замість прізвища стоїть «підпис нерозбірливий».

«Останню адресу…» готували історики спільно з фахівцями держархіву СБУ як видання друге – доопрацьоване й доповнене. За всіма ознаками – авторитетне джерело. Але в ньому, на жаль, є огріхи… Приміром, у списку на сторінці 934 замість днів проведення розстрілів вказано дати, коли трійка підписувала протоколи. Та й накинуте Мадері «стукацтво» – неабиякий ляпсус… До речі, в першому виданні «Останньої адреси…» (тритомник 1997–1999 років) упорядники подавали назви архівних джерел інакше: «заява ув’язненого начальнику…», «пояснення ув’язненого…». Якого саме ув’язненого – тоді не конкретизували. А в другому виданні прізвище Мадери хтось необачно вставив у назви заяви й пояснення, коли 2003 року доопрацювали двотомник.

Вчені, експерти, фахівці, залучені до публікації архівної спадщини спецслужб, не мали умислу зганьбити ксьондза. У його тюремній справі є машинописні копії чужих доносів, які в першому виданні подали як «анонімні», а далі сталося те, що сталося… До речі, аналогічні копії пояснень є також у справах Йосипа Карпинського та Йосипа Ковальського – обох їх стратили 3 листопада 1937-го в карельському урочищі Сандармох. У тих паперах, збережених в архіві, бачимо справжнє прізвище донощика. І він не Мадера.

Ваш автор наприкінці 1990-х мав змогу відвідати на чолі експедиції Соловки, вивчав справи в архівах спецслужб в Архангельську й Петрозаводську. Скопійовані за кордоном розсекречені матеріали, зокрема й стосовно ув’язнених ксьондзів, передано до Галузевого державного архіву СБУ. Однак у книжці «Остання адреса…», коли її видавали вперше, свідомо не зазначили в текстах доносів прізвище викривача. А воно є (і навіть з ініціалами) – Лась Б. В.

Чому ж це прізвище не оприлюднили два десятиліття тому? Скажу словами нормативно-правового акта, ухваленого 2015 року: закон визнав складність проблем, зумовлених «суперечливими вимогами щодо прозорості і секретності та захисту права на приватність» (Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років»). Просто кажучи, у 1990-х експерт СБУ не рекомендував друкувати прізвище викажчика. Тому в підсумку написали – «підпис нерозбірливий»…

Ворог «класових ворогів»

Отже, був на Соловках в’язень, у минулому католицький служитель культу Болеслав Володимирович Лась. Народився в Нью-Йорку (США), жив у Гнівані під Вінницею, закінчив духовну семінарію в Житомирі (після початку Першої світової війни той регіон був під польською владою).

Про Лася ще в грудні 2014 року вийшла стаття «Паршива вівця серед католицьких мучеників» (газета «Дзеркало тижня. Україна», № 47). Шкода, що творчим людям, які готували том «Реабілітованих…», не трапилися в той час ні шпальта тижневика, ні збірка публіцистики автора цієї статті, названа «Соловецький реквієм» (її за державною програмою «Українська книга» видано 2013-го й надіслано до бібліотек). У збірці є твір «Документи з-за ґрат», а в ньому – і про Болеслава Лася, і про Петра Мадеру, який у біломорській в’язниці не ганьбився й не зрадив своєї віри.

Не зайве згадати також, про що йшлося в «Паршивій вівці…». Прізвище Лася фігурує у списку жертв репресій на сайті «Католическая Россия». І це прізвище бачимо в московському друкованому виданні 2000 року (рос. «Книга памяти: Мартиролог Католической церкви в СССР), хоч у своїх доносах Лась заявляв, що для нього ксьондзи – «негідники», «мерзенні гади» та «класові вороги». Навіть мріяв їх власноруч «порозстрілювати»! Втім, написане в’язнем аж ніяк не впливає на його статус жертви: Лася покарали у сфабрикованій справі, і хоч би що він повідомляв чекістам, хоч би як склалася його подальша доля – він така сама жертва комуністичного терору, як і всі його «односправці».

Про життя ксьондзів у неволі можуть дати певне уявлення цитати з пояснення Лася начальникові тюрми (серпень 1937, мовою оригіналу):

«До 1932 года я находился вместе с ксендзами в Ярославском политизоляторе… эта целая свора ксендзов вела враждебную, провокационную работу против тюремного начальства, устраивали бунты вместе с другими заключенными… Занимались нелегальной передачей писем на свободу. В Ярославском изоляторе был такой заключенный Колосков, который имел свидания со своей женой, и ксендзы ему передали письмо, чтобы он его передал своей жене на свидании, но этот номер им не прошел, так как я об этом немедленно донес начальнику изолятора гр-нину Федорьян[у]… 15 июня 1936 года (так у документі. Правильно – 1937. – Авт.) меня соединили вместе с ксендзами в одну камеру в Савватьевском изоляторе, где я много узнал от них новостей»…

«Гр-нин Старший майор! Все эти мерзкие гады Ксендзы: Дземян, Кобец, Карпинский, Опольский, Ганский, Ковальский, Шишко, Туровский, Майдера (правильно – Мадера. – Авт.)… от роскоши и жиру бесились и из тюремной камеры они сделали костел»…

«В нашей камере возглавлял и был первым инициатором такой садист кс[ендз] Дземян. Он вел всегда речи в контрреволюционном духе против рабочего класса, советского правительства и Коминтерна… с ненавистью отзывался о ГПУ, НКВД, говорил, что его начали мучить с первого дня советской власти и что его предшественника из Ленинграда расстреляли, что и он своих взглядов на СССР никогда не изменит и при первой возможности будет бороться против них – т. е. коммунистов.

Все вышеизложенное чистосердечно и прошу верить в мою искренность».

Що написано, того не змиєш…

Ленінградські чекісти – представники «збройного загону комуністичної партії» – розстріляли 8–10 грудня 1937 року 509 в’язнів. Їх вивезли з біломорської тюрми на страту – ймовірно, в район Лодєйного Поля (Ленінградська область), де колись був Свірський виправно-трудовий табір. Серед закатованих – ксьондзи Петро Мадера, Станіслав Ганський-Ганький, Йосип Міодушевський, Гнат Опольський, Максимільян Туровський, Вацлав Шиманський, Річард Шишко… А Йосипа Дземяна, названого в доносі «садистом», розстріляли 3 листопада 1937-го в Карелії (Сандармох) – там само стратили ксьондзів Йосипа Карпинського, Йосипа Ковальського та ще багатьох людей з України…

На деяких чужомовних сайтах, у списку політв’язнів, замордованих за карельським озером Онего, можна побачити чомусь і прізвище Петра Мадери… І бачимо його в мартирологу тих, чиї трупи закидали землею на околиці Санкт-Петербурга (Левашово). І ще пишуть – «розстріляний у Соловецькій тюрмі»… А от прізвища донощика – Болеслава Лася – немає в списках смертників. Дослідники з Науково-інформаційного центру «Меморіал» (Санкт-Петербург) ще чверть століття тому намагалися з’ясувати долю цього в’язня. Надсилали запити до сусідньої з Москвою області, де від початку 1920-х діяв ізолятор спеціального призначення – спадкоємець каторжного централу. Але з державних служб надійшла невтішна відповідь: немає відомостей.

«Щодо донощика П. Мадери, то своїм прислужництвом він не здобув собі ніяких поблажок: його розстріляли 8 грудня 1937 року», – читаємо в книзі «Реабілітовані історією. Хмельницька область»… Сумно… І боляче…

Що написано, того не змиєш – каже народна мудрість. Отак і давні огріхи «Останньої адреси…» гукнулися в солідному всеукраїнському виданні. Під цим оглядом хоч-не-хоч мусиш звертати увагу на промахи в роботі вчених, упорядників, редакторів – щоб і далі не плодилися помилки.

І ще зауважу: підсумки зусиль дослідників і творчих людей не завжди втішні, але сам пошук істини заслуговує на повагу. Інколи в архівних паперах трапляються такі загадки й «чекістські ребуси», що схибити – не дивно (хоч це, звісно, слабке виправдання промахам чи недогляду).

Загадковий «Яраначей»

Наведу приклад зі власного досвіду – про двічі ув’язненого на Соловках церковного діяча Афанасія (Мовчанівського), страченого 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох. Одна з енциклопедій пише, що єпископ народився в селі Пархомівка (нині Білоцерківського району на Київщині). А в деяких довідках на церковних сайтах вказано місце народження Афанасія – село Яраначей Білоцерківського повіту Київської губернії. Дивна назва села, чи не так?

На Київщині ніколи не було населеного пункту Яраначей. Може, йдеться про село Храпачі в Білоцерківському районі столичної області? Припускаю, що в записі недбалим почерком російською мовою «уроженец села Храпачей» можна прочитати назву як «Яраначей». Букви «х» і «я» та «п» і «н» у рукописах бувають дуже схожі. Чи народився в Храпачах син дячка Якова Опанасовича Мовчанівського? Письмову відповідь дав Центральний державний архів історії України на запит у лютому 2020 року: в церковній метричній книзі Храпачів не виявлено запису про народження Якова Мовчанівського (1887), також не виявлено згадок про дячка Опанаса…

А якою близькою до істини здавалася думка про перекручену назву села! І трапляється ж, що чиєсь місце народження не збігається з офіційно зареєстрованим. І в датах смерті бувають розбіжності. Про це вже якось писав у статті «Володимир Удовенко: дві дати розстрілу» («Дзеркало тижня. Україна», 2015, № 1), де згадав і Петра Мадеру. Можу повторити, що більшість українців з грудневого етапу соловчан стратили, ймовірно, не 8 грудня, а наступної ночі. У тій партії смертників були й покарані за так звану контрреволюційну, шкідницьку, бандитську діяльність та за «шпигунство», серед них – ксьондзи Мадера, Ганський-Ганький, Міодушевський… І всім їм записали в актах одну дату розстрілу – 8 грудня. Насправді страта Мадери та ще принаймні шести його «односправців» (ксьондзів) могла бути 9 грудня…

На панахидах у Києві біля пам’ятника соловецькому політв’язню Лесеві Курбасу громадськість щорік поминає убієнних синів і доньок України. Болеслава Лася не поминають. Його ж немає серед страчених українських соловчан… Був би акт про те, що вирок виконано, напевно, поминали б і цього раба Божого…

Contra spem spero!

Мав рацію філософ Євген Сверстюк, коли зауважив у час агресії Москви: «в умовах інформаційної війни проти України виховання національної пам’яті – то головний самозахист». Стаття з історії терору – це й про пам’ять, і про друковане слово, і про відповідальне ставлення до нього. Закон констатує: право кожного отримувати об’єктивну інформацію про історію своєї країни – це одна з основ демократичної держави. Тож і наше слово на захист доброго імені людини – хай ще раз розставить крапки над «І» в питанні хто є хто.

Маю надію, що бодай у цифровій версії обласного тому «Реабілітованих історією» колись відновлять справедливість і заберуть звідти образливі слова, яких не заслужив священник Петро Мадера. Звісно, перевидати книгу – нереально в часи, коли триває гібридна війна, коли сили й кошти потрібні на оборону країни, коли Hannibal ante portas. Хіба що найбільша християнська церква світу поклопочеться в добрій справі й зробить диво благодійною пожертвою. Чому б не помріяти? Справді, було б круто для Ecclesia Catholica – перевидати книгу заради відновлення світлої пам’яті одного скривдженого одновірця, який ненароком постраждав, та ще й посмертно!

Міг же, приміром, Ізраїль колись обміняти свого одного полоненого капрала на понад тисячу в’язнів-палестинців і врятувати його життя. Звісно, то інший вимір, але… благородна справа має свій сенс. Відомо ж: утратиш добре ім’я – потім будеш ніщо. А ця подія привернула б суспільну увагу. Випадок же – унікальний. І про шляхетний вчинок Церкви – перевидану книгу! – розповіла б світова преса. І християни пишалися б милістю Святого Престолу (ех, ці мрії – та Богові у вуха!).

А поки що… Маємо книгу шосту на порталі reabit.org.ua (у сайту має бути господар, а у видання є редакційна колегія, є десь і посадовці, здатні вирішувати питання, і є боги цифрових технологій, які теж можуть творити дива). На це й уповаю, коли доводиться «серед лиха співати пісні» та «без надії таки сподіватись», як писала Леся Українка у вірші «Contra spem spero!».

Кров – не водиця

Щодо вірша – наведу слова філософа Петра Демчука: «в поезії дуже часто може бути більше філософії, ніж у вузьконаукових трактатах». Учений писав це до того, як його з Харкова запроторили на Соловки. Він вважав, приміром, що філософське значення життя поета Тараса Шевченка «перевищує цілі великі томи інших блискучих мислителів». А «неблискучі мислителі» у владі, керованій з Москви, були іншої думки: професора звинуватили в «українському націонал-фашизмі» (як же це нагадує нинішню кремлівську риторику!), і розстріляли 1937 року в Карелії. Ще й згодом, аби мундир комуністичної партії «відіпрати» від крові сотень тисяч убієнних за доби Великого терору, панівна влада свідомо приховала факт страти – у довідниках писали, що філософ помер у січні 1943-го.

…Казати правду ніколи не пізно. І дива можна робити власними руками, і вчасно сказане слово теж належить до чудес – вважав послідовник романтизму Олександр Гриневський (Грін), син польського шляхтича. Треба ж такий збіг у статті: пролита польська кров убитого ксьондза і… польський родовід у автора «Пурпурових вітрил»! Утім, за чужої влади митець-романтик теж зазнав горя й помер у злиднях влітку 1932-го в Криму, де провів свої останні роки (саме тоді, як відомо з історії, червона імперія готувала непокірній Україні Голодомор-геноцид)…

Станеться диво чи ні у відновленні доброго імені католицького священника – життя покаже.

Але за чудеса треба боротися. Тож хай підсумує цю статтю афористична думка, вкладена в уста літературного персонажа з повісті романтика Олександра Гріна: «Коли для людини головне – отримати дорогесенький п’ятак, то легко дати цей п’ятак, але коли душа таїть зернину полум’яної рослини – дива, зроби їй це диво, якщо ти у змозі».

Сергій Шевченко, заслужений журналіст України
Фото й колаж автора

Давно нічого й ніде не говорила. Але зараз скажу. Про «поза політикою».

Почну з нового «Євробачення». І про веремію, яка зчинилася довкола співачки, яка потенційно може представляти там Україну. Якщо хтось не в темі, то я про Аліну Паш.

Дозволю собі нагадати суть проблеми, процитувавши вже написане. Буквально днями Сергій Козлов, голова Асоціації судових репортерів України, засновник ГО “Центр викривачів корупції” писав у своєму блозі на «Цензорі»:

«…скандал виник після того, як в ЗМІ нагадали відразу про кілька речей: допис у Фейсбуці Аліни Паш від 12 серпня 2015 року, де вона відмітила геолокацію “Набережная Ялты”, із зазначенням того, що “не любить пересадки у Москві” та які “чудові російські авіалінії”, фотографія (згодом видалена) з Інстаграму співачки від 11 березня 2017 року, де вона “почувалась особливо” на Червоній площі у Москві на фоні Кремля, участь у 2018 році у московському фестивалі Bosco Fresh Fest, відео, де співачка “зізнається”, що виступала на приватній вечірці (на весіллі) у знайомих. За вимогами конкурсу, такі дії як відвідини та виступи на території окупованого Криму заборонені для учасників Нацвідбору. Але для Аліни Паш чомусь роблять незрозумілі винятки, і це навіть незважаючи на той факт, що реп-ікона вже третій рік (з 30.08.2019) знаходиться, у компанії з Сергієм Шнуровим, Філіпом Кіркоровим та Іриною Аллегровою, на сайті “Миротворець” з красномовним дописом (далі мовою оригіналу): “Сознательное нарушение Государственной границы Украины с целью проникновения в захваченный российскими оккупантами Крым. Участие в попытках легализации оккупации АР Крым российскими захватчиками».

Пригадали? Скажу одразу — я не великий знавець чи поціновувач сучасних музичних трендів і течій і вважаю найбільшими здобутками в цій царині Гімн України у виконанні Михайла Хоми, якого багато хто знає як Дзідзьо, і Різдвяні піснеспіви, які вже кількаріч поспіль виконують створювані Олександром Пономарьовим команди. Але ж тут не про мої вподобання, а про «Євробачення».

Отож, Аліна Паш. Вродлива, виразна, емоційна, вміє співати. І крапка? І досить?

І ось тут я категорично не можу погодитися з твердженням, що мистецтво поза політикою. Бо не годиться представляти Україну на міжнародній сцені людині із сумнівною репутацією. Скандал почався через те, що вродлива жінка й непогана виконавиця, спів якої має досить багато поціновувачів, відвідувала під час війни країну, що цю війну й почала.

І не просто відвідувала, а давала концерти, виступала, розважала…

А тут уже починається повний розгардіяш — у Москву літала й у Криму співала; літала — але не співала; не літала — їхала автобусом; не в Москву — а до дідька в зуби…

Згадаю давнє «чи він украв, чи в нього вкрали, але щось же там було». Отак і тут. Їздила чи літала, співала чи просто смаколиками місцевими ласувала, у Москві чи в Криму — якщо це не «Баба Яга в тилу врага», тобто не самовідданий розвідник на завданні, то яка потреба в цих поїздках? Про «підтримку українців, які залишилися в Криму» краще не говорити — дуже благеньке виправдання.

Та й реп Аліни Паш навряд можна вважати підтримкою тієї могутньої сили, без якої українсто будь-де, хоч у Криму, а хоч і в Канаді, припинить своє існування. Зате залишається питання, якого милого вродлива й талановита (подейкують і про це) перлася по копаному? Що вона в окупованому Криму забула? «Дєтішькам на молочішько» заробляла? Про чиєсь весілля читати просто смішно…

Так, я розумію все про ринки й про гроші. Ринки України, геть усі, включно з музичним, набагато менші за російські. І тут немає питань. Питання є зовсім до іншого. Чи має право представляти на міжнародному конкурсі Україну людина, яка не відчуває свого коріння, людина-манкурт? Людина, яка незалежно від таланту дозволяє сумніватися в тому, що вона й справді українка й що за українські інтереси, честь і гідність ладна вступити у боротьбу, бодай і в музичну?

Ось тут сумнозвісне й горезвісне «какая разніца» чудово стає на місце? Якщо ми згодні, що нас представлятиме Аліна Какая Разніца, то виходить, що нам теж «разніци» немає?

Я не буду тут рахувати загиблих, вдів і сиріт — не тут, не зараз і не так. Але… Але…

Зараз процитую одну думку.

«Людина, яка словами чи діями ставить під сумнів важливість української мови або територіальну цілісність України, зокрема, приналежність Криму – не може вважатися патріотом. З відкритих джерел, з повідомлень у ЗМІ відомо, що виконавиця Аліна Паш уже під час війни щонайменше двічі відвідувала Росію, публікувала в інстаграмі свої “патріотичні” фото на фоні Кремля, а також збиралася на гастролі в Росію та пояснювала це своїм “космополітизмом”. Також Аліна Паш відвідувала окупований Крим і, за її власними свідченнями, літала туди через Москву – тобто незаконно. Цілком очевидно, що така людина не може представляти Україну на Євробаченні. Рішення “Суспільного” нас дивує. Надто зважаючи на те, що “Суспільне” має обстоювати інтереси суспільства й бути гідною альтернативою олігархічному ТБ. Як нам відомо, влада постійно недофінансовує “Суспільне”, не бажаючи мати в Україні незалежного мовника. Чи не став вибір на “Суспільному” Аліни Паш наслідком фінансового тиску влади – питання відкрите», — так Громадський Рух «Відсіч» відповів на запит МІА Vector News.

І що тут можна заперечити? Під кожним словом пана Сергія Оснача, який формулював відповідь «Відсічі», підпишуся. Тільки останнє запитання перефразую — а чиїх вона буде, оця позбавлена пам’яті й почуття власної гідності Аліна Паш? Кому це треба? Чиїм коштом бенкет?

Хто я така, щоб висловлюватися про музику? Та я ж не про музику, я про політику. І про те, що політика будь-якої країни — це економіка, це мова, це мистецтво, це спорт, це охорона здоров’я, це освіта, це пенсії й допомоги. А у нас це ще й війна. Ні, війна у нас на першому місці. Сини, батьки, кохані, чоловіки гинуть за право Аліни Паш представити Україну на «Євробаченні» після відвідин Москви, Криму, чогось там іще? Дуже вже заплутана історія виходить…

І жінки гинуть. На фронті. Студентки й жінки елегантного віку. Співачки й лікарі, економісти й бібліотекарі. Мами, сестри, дружини, кохані… Вони за автомата — і на фронт. А Аліна Какая Разніца, цебто Паш, за торбочку для грошей — і на расєюшку-матушку, щоб «трохи баблєца збити». А потім на «Євробачення», бо ж має космополітичні погляди в купі з красою й талантом і тверде переконання, що мистецтво поза політикою. Ось тільки за її «погляди» хтось головою накладе…

Ну, хоче молодичка слави й оплесків, то це ж чудово! Тільки не на «Євробачення» їй їхати треба, а на Донбас.

Щоб перед воїнами виступити.

Щоб принести мистецтво й красу тим, хто кожної миті може загинути, захищаючи право пані Аліни бути «поза політикою». Чомусь мені здається, що під час війни, а у нас таки війна, «поза політикою» не буває нічого. І пісня, і міжнародні конкурси, і Олімпіада, і мова, і освіта — усе політика. Та й поза війною мова, освіта, охорона здоров’я, мистецтво завжди були політикою — так світ одвіку влаштований.

Іще про «Євробачення». А Михайло Хома Україну представити не може? Це як варіант. Дуже вже мене Гімн України у його виконанні вразив і зачудував. А не він, то хтось іще. Але ж той, хто по матушкє-расєє не шастає й ім’я українця не ганьбить. Дуже вже Аліна Паш химерний крок вигадала — спочатку зганьбити ім’я українця й ім’я Україна зневагою до законів і до здорового глузду, а потім десь українську честь захищати…

Ой, просто тьху! Захисниця тут зголосилася… Автомата в зуби — і на передову! Або хоч концерти для воїнів… Але ж оця молодичка, талановита й вродлива, честь захищати хоче тільки в Європі, тільки на «Євробаченні», тільки в Криму, тільки в Москві (але це неточно)…

Не треба Аліні на «Євробачення» — зганьбиться сама й Україну зганьбить. Не співами, а тим, що не кожен і второпає, звідки ця красунечка вигулькнула. Каже, що українка, але ж це неточно… А воно нам треба?

Наталія Коваль (Глоба), cпеціально для Vector News

P.S. Ось подумала: а чому ми гніваємося, коли чуємо від світу про стурбованість і занепокоєння? То це ще й Бога хвалити, що тільки так, бо тут і до повного нерозуміння й обурення недалеко, якщо люди, які нас представляють у світі, самі не знають, де були й що робили, та й узагалі «поза». Поза чим? Поза політикою? Чи поза совістю?

27 січня 2022 року виповнюється 30 років з дня створення Національної академії СБУ.

Академія СБУ — це єдиний в Україні контррозвідувальний навчальний заклад, де за держзамовленням готують майбутніх працівників СБУ — для підрозділів контррозвідки, захисту національної державності, технічних підрозділів.

Зі святом Академію привітав і голова СБУ Іван Баканов:

“Шановні викладачі та курсанти!

Іван БАКАНОВ“