Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Автор: Володимир Бурак

Сьогоднішня ситуація з карантином і дотриманням трудових прав вчергове підтвердила тезу, що чинне трудове законодавство не відповідає сьогоднішнім реаліям і не може забезпечити адекватне регулювання трудових відносин в сучасних умовах.

Це ж стосується і законодавства, яке регулює порядок вирішення колективних трудових спорів. Чинний закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» покликаний урегулювати ситуацію з порушенням колективних трудових прав і забезпечити ефективний захист їх.

Натомість працівники не можуть ефективно використати запропоновані механізми захисту оскільки вони не є занадто «громіздкі». Ті хто пробують організувати колективний трудовий спір можуть підтвердити наскільки важко його організувати дотримуючись чинного законодавства.

Поданий до Верховної ради України законопроект № 2682 від 27.12.2019 р. «Про страйки і локаути» покликаний виправити ситуацію і реформувати законодавство про порядок вирішення колективних трудових спорів.

Законопроектом пропонується відмінити чинний закон про колективні трудові спори і встановити нові правила їх вирішення.

Однак, як випливає із назви законопроекту, автори не ставили за мету урегулювати порядок вирішення колективних трудових спорів (нагадаю чинний закон підлягає відміні), а лише врегулювати процедуру оголошення і проведення страйку.

Як завжди впадаємо в крайнощі. Чинний закон на перше місце ставить примирні процедури, натомість законопроект повністю їх ігнорує. Адже оголошення страйку не є самоціллю. Страйк покликаний допомогти працівникам захистити своє колективне право, впливати на роботодавця з метою виконання їх вимог. Тому ігнорування примирних процедур як на етапі висунення і розгляду вимог найманих працівників так і на етапі проведення страйку виглядає дещо дивним.

Сторони колективного трудового спору повинні мати вибір: проводити страйк і втратити певні економічні блага у вигляді заробітної плати, або провести примирні процедури для задоволення своїх вимог. Відповідно проведення переговорів повинно стати не правом як пропонується у законопроекті, а обов’язком сторін.

Законопроектом не охоплюються усі види страйків. В законопроекті не визначена позиція стосовно політичних страйків, а також не охоплюються студентські страйки. На жаль, і в частині вирішення колективних трудових спорів законопроектом не урегульовані страйки солідарності і попереджувальні страйки, які також дозволяють працівникам відстоювати свої права. Закон стосується лише страйків на рівні підприємства, але галузеві, територіальні чи національні не регулює, що може поставити ці види страйків поза законом.

Законопроектом не урегульовано право роботодавця на захист майна, яке може бути пошкоджене в результаті дій страйкарів.

Серед позитивів можна також відзначити заборону залучати штрейкбрехерів.

У законопроекті пропонується наступне визначення локауту – тимчасове повне або часткове припинення роботи підприємства, установи, організації роботодавцем у зв’язку із отриманням роботодавцем вимог страйку.

Законодавство зарубіжних країн регулює два види локаутів: тимчасова зупинка роботи (або суттєве скорочення обсягів виробництва) підприємства роботодавцем, одночасно з припиненням виплати зарплати працівникам, або колективне звільнення працівників з ініціативи роботодавця у зв’язку з оголошенням страйку.

Як видається, пропозиція застосування локауту вигляді повного припинення роботи підприємства є суттєвим ударом по правах працівників в умовах кризи економіки. Законопроектом пропонується, що роботодавець може застосувати локаут шляхом надсилання органу, що керує страйком, повідомлення про локаут, в якому попереджає про дату і час початку локауту, професії, спеціальності, посади, підрозділи, яких буде стосуватись локаут.

Разом з повідомленням роботодавець надає органу, що керує страйком, документи та інформацію яка підтверджує, що виконання вимог страйку призведе до неплатоспроможності (банкрутства) підприємства, установи, організації.

Якщо протягом 5 днів переговорів після оголошення локауту роботодавець і орган, що керує страйком, не уклали письмової угоди щодо вимог страйку або якщо протягом цього часу представники органу, що керує страйком, не брали участі у переговорах, роботодавець направляє попередження про локаут органу держаної влади та органу місцевого самоврядування за місцем, де планується проведення локауту, а також попереджає про нього працівників підприємства, установи, організації, своїх контрагентів та клієнтів.

Локаут може бути розпочато не раніше ніж через 5 днів після направлення такого повідомлення.

При цьому законопроектом пропонується обмеження проведення локауту.

Забороняється оголошення та проведення локаутів на підприємствах, які мають заборгованість із виплати заробітної плати, єдиного соціального внеску, податків та обов’язкових платежів до бюджетів всіх рівнів, а також у разі, коли вимоги працівників стосуються виконання роботодавцем умов трудових договорів, колективних договорів (угод), виконання вимог законодавства України, ухилення роботодавця від ведення колективних переговорів.

Насторожує право роботодавця проводити частковий локаут, який може стосуватися окремих категорій працівників за ознакою професія, спеціальність, посада, належність до структурного чи відокремленого підрозділу.

Таке право роботодавця може призвести до порушення прав працівників, а також створює можливості для переслідування організаторів та керівників страйку.

До організації локауту не передбачено залучення фахівців з Національної служби посередництва і примирення.

За час локауту зарплата працівникам, щодо яких застосовується локаут, не нараховується та не виплачується. Під час локауту за працівником також зберігається робоче місце. Угодою про виконання вимог страйку може бути передбачено оплату часу локауту.

10 червня 2020 року в Міністерстві закордонних справ України відбулася зустріч творчої групи відеопрограми “Погляд Фазекоша” з заступником Міністра закордонних справ України Євгенієм Єніним.

В 40-хвилинній розмові розглянули багато актуальних питань роботи МЗСУ, Генеральної прокуратури на переломних етапах новітньої історії України, конфлікт на Сході України, Мінські угоди, взяття в полон українських моряків росіянами в Керченській протоці, збиття малайзійського «Боїнга» на Донбасі тощо.

Одне з найбільш актуальних питань, яке турбує багатьох українців, прозвучало від імені ведучої Дарії Біловар, яка поцікавилась, наскільки швидко можуть бути відкриті кордони з ЄС. Адже на сьогодні вже відомо, що з 15 червня кордони Євросоюзу відкриваються для іноземців. Але українських громадян немає середи тих, кому дозволено безперешкодний в’їзд до тієї ж Греції. Інша країна Європи, Чорногорія – відкриває кордони для туристів зі 120 країн світу, але не для України. На думку Є.Єніна, державі дійсно не слід забувати про те, що вона має забезпечити право громадян на відпустку в літній період. Водночас в цьому аспекті є два головні моменти: це внутрішні рішення країн Євросоюзу та захист українців від негативного впливу пандемії. Адже кордони відкриваються не просто для усіх іноземців, а тих країн, які мають відповідні статистичні показники. Наприклад, та ж Чорногорія відкрила кордони лише для тих держав, рівень захворюваності в яких не перевищує 15 осіб на 100 тис населення. В Україні цей показник поки що значно вище. Врешті-решт, не хотілося б, щоб в гонитві за необхідністю відпочинку постраждалими виявились самі українські туристи, і як наслідок країна отримає черговий спалах пандемії, але вже у осінньо-зимовий період.

Значну увагу в інтерв’ю було акцентовано і на попередній роботі Євгенія Єніна, коли він працював заступником Генерального прокурора. На запитання Олексія Фазекоша про успішність реформи прокуратури, Є.Єнін наголосив, що будь-яка справжня реформа не може бути швидкою, та й не слід забувати про те, що за кожною реформою стоять конкретні люди. Наразі є певні недоопрацювання в системі реформування прокуратури, але прокуратура однозначно потребує «свіжої крові», тобто молодих, кваліфікованих, з нулевою толерантністю до корупції спеціалістів. Що ж стосується часу, коли реформу прокуратури можна буде вважати завершеною, і завершеною вдало, то про це можна буде говорити не раніше, аніж прокуратура стане повністю незалежною (віддаленою) – як від політики, так і від надмірного впливу громадськості, в тому числі і через ЗМІ. Тому що будь-які процесуальні дії не можуть відбуватись в режимі онлайн. В будь-якій демократичній країні прокурори (слідчі, детективи) коментують справи виключно після того, як справа передана до суду, а не під час її розслідування. Також, на думку Євгенія Єніна прокуратура рано чи пізно, але має стати вузькоспеціалізованою – адже не можна бути фахівцями одночасно у всьому. Незмінним трендом прокуратури має бути її сучасність – прозорість та діджиталізація процесів в прокуратурі дозволить вивести її роботи на новий рівень.

Дізнавшись про можливість інтерв’ю з Євгенієм Єніним, редактори порталу «Резонанс» попрохали Івана Правдіна переадресувати одне з питань. Зокрема, існує думка, що представники української влади взагалі не співпрацювали з італійським слідством у справі вбивства журналіста Андреа Рокеллі в Слов’янську в 2014 р. під час АТО, що стало причиною жорсткого покарання для екс-бійця Нацгвардії Віталія Марківа. Євгеній Єнін не погодився з такою тезою і як представник МЗС, і як колишній радник-посланник Посольства України в Італійській Республіці і як колишній працівник Генпрокуратури. Справа в тому, що не правильно вважати, що долею нашого бійця не опікувались на найвищому рівні. Суд над Марківим був на контролі і Генпрокуратури, і МЗС, і Президента України Володимира Зеленського, і навіть Папи Римського. Але крапку в цій справі може поставити виключно італійський суд. Єдине, в чому запевнив Є.Єнін українська сторона (і по лінії МЗС, і по лінії Офісу Генпрокурора) зараз намагаються надати максимум інформації (додаткові аргументи, що доводять невинуватість нашого громадянина) по цій справі до апеляційного суду, аби переглянути судовий вирок Марківу, який на думку багатьох правників-міжнародників є надзвичайно жорстоким. Мабуть, не в останню чергу і через однозначний вплив на цю справу з боку РФ. В будь-якому випадку в МЗС будуть максимально підтримувати нашого співвітчизника, який воював за Україну.

Що стосується справи про збиття малазійського лайнера над Донбасом, то тут слід зазначити, що заступник міністра закордонних справ України Євгеній Єнін делегований Президентом саме на кураторство цієї справи (так само як і у справі про збитий літак в Ірані). А отже не дивно, що дипломат брав участь в міжвідомчій команді (ГПУ, МЗС, Мін’юст), яка узгоджувала з іншими державами формат притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто збив літак МН17 над Донбасом. В «Погляді Фазекоша» Євгеній Єнін ще раз нагадав, як рухається ця справа і яка ймовірність покарання винуватих. Зокрема, заступник міністра закордонних справ розповів про два окремих напрямки діяльності в контексті збитого малайзійського Боїнга. За словами Є.Єніна, перший напрямок – кримінально-процесуальний. Буквально напередодні запису фільму (8 червня) нідерландський суд продовжив слухання щодо дій окремих громадян, причетних до збиття Боїнгу. Серед тих, кому повідомлено про підозру, три громадянина РФ і один громадянин України. «Ми знаємо, що цими особами список не обмежиться. Наші органи досудового розслідування під процесуальним керівництвом прокуратури йдуть вперед і згодом планують повідомити про підозри й іншим фігурантам. Ми впевнені, що підозри поширяться не лише на членів екіпажу ЗРК «Бук», тих, хто брав участь в цьому злочині, а й на тих, хто забезпечував їм політичне прикриття. Хочу зазначити, що ця робота ведеться не тільки українськими правоохоронцями. Йдеться про дії спільної слідчої групи за участю Нідерландів, Бельгії, Малайзії та Австралії», – сказав дипломат.

Другий напрямок діяльності міністерства закордонних справ, за словами Євгена Єніна, полягає в тому, що ситуація з Боїнгом є однією зі складових нашого позову в рамках Міжнародної Конвенції щодо протидії фінансуванню тероризму. В листопаді цього року російська сторона має подати свій контрмеморандум у цій справі і їй доведеться якимось чином пояснювати суду, як так сталося, що екіпаж російського ЗРК «Бук» було доставлено на територію українського Донбасу за сприяння аеромобільних підрозділів РФ. «Ми, безумовно, розраховуємо на встановлення справедливості в цьому питанні і притягненні російської сторони до міжнародно-правової відповідальності за порушення норм Конвенції щодо протидії фінансуванню тероризму», – зазначив Євгеній Єнін.

Не оминули у розмові з дипломатом і майбутнього консульської служби, що також є одним з профільних напрямів діяльності Євгенія Єніна. Адже не секрет, що у період 2014-2016 років багато консульських служб було скорочено. Але в умовах гібридної дипломатії, коли з антиукраїнською пропагандою слід боротись на всіх рівнях, Є.Єнін з приємністю відмітив, що Президент почув аргументи МЗС і погодився відновити чимало консульських служб, зокрема і у Марселі (Франція), місті, в якому російські дипломати інколи проявляють просто шалену активність стосовно популяризації ідей так званого «руського миру».

Грунтовно поспілкувались члени творчої групи з Є.Єніними і щодо врегулювання війни на Сході України. Висловивши ряд цікавих думок з цього питання, заступник міністра все ж наголосив, що головне – не просто досягти мир на Донбасі, а втримати його. І лише такий результат буде вважатись перемогою.

Іван Правдін

Кондратенко Тетяна, адвокат АО «АФ» АКТІО»

З 01 червня 2020 року почала функціонувати система фотовідеофіксації порушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, яка дозволить за допомогою технічних засобів (приладів контролю) в автоматичному режимі здійснювати виявлення та фотозйомку або відеозапис подій, що містять ознаки адміністративних правопорушень, дані якої стануть підставою для притягнення власника/належного користувача транспортного засобу до адміністративної відповідальності.

Систему фотовідеофіксації вже неодноразово намагались впровадити на території України, однак попередні спроби виявились невдалими через неточності формулювань статей Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), за якими до відповідальності притягували власника/співвласника транспортного засобу, а не особу, винну в скоєнні правопорушення.

Наразі ж внесли зміни до закону, які дозволяють притягати до відповідальності не лише власників, а й належних користувачів транспортних засобів (належним користувачем є фізична особа, яка на законних підставах користується транспортним засобом, що їй не належить, а також керівник юридичної особи або працівник, визначений керівником юридичної особи, яка є власником транспортного засобу або отримала в установлений законодавством спосіб право користування ним, в разі внесення відомостей щодо них до Єдиного державного реєстру транспортних засобів).

Однак суперечливі моменти все ж залишились, які у випадку складання постанови відносно власника, який не порушував Правила дорожнього руху, можуть стати підставою для скасування постанови в судовому порядку (шляхом подання адміністративного позову до районного суду за місцем проживання/реєстрації особи або за місцем знаходження патрульної поліції), визначено в статті 25 Кодексу адміністративного судочинства України, строк для подання позову 10 днів з дня набрання постановою законної сили (стаття 289 КУпАП).

Планується, що на першому етапі впровадження система буде використовуватись тільки для фіксації, оформлення та притягнення до відповідальності за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів (передбачена відповідальність статтею 122 КУпАП).

В подальшому ж система буде використовуватись також для фіксації, оформлення та притягнення до відповідальності за проїзд на заборонений сигнал світлофора; порушення правил зупинки і стоянки; порушення правил руху і зупинки на смузі для маршрутних транспортних засобів; порушення встановленої для транспортних засобів заборони виїзду на смугу зустрічного руху; порушення правил руху через залізничний переїзд; порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарними чи пішохідними доріжками.

На даний час в м. Києві вже встановлено 20 камер фотовідеофіксації дорожнього руху, адреси їх розташування розміщені на сайті МВС України
(https://mvs.gov.ua/ua/news/28919_U_Kivi_zapracyuvali_pershi_20_kamer_fotovideofiksaciii_dorozhnogo_ruhu.htm). Також планують встановити ще 30 камер у Київській області, однак поки не має інформації, де саме їх встановлять.

Які правові підстави застосування системи фотовідеофіксації?
Правові підстави застосування системи визначені в КУпАП (статтях 141, 142, 122, 2791, 2793 КУпАП) та розроблених на їх застосування відповідних документів МВС України – інструкцій та наказів про функціонування системи фіксації адміністративних правопорушень в автоматичному режимі; оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення; обмін інформацією з Міністерством інфраструктури України тощо. При порушенні встановлених обмежень швидкості руху система в автоматичному режимі буде фіксувати таке порушення шляхом здійснення фото/відеозаписів та передавати інформацію до Центру обробки даних автоматичної фіксації порушень Правил дорожнього руху Департаменту патрульної поліції. Далі уповноважений співробітник встановить особу власника або користувача транспортного засобу (за допомогою Єдиного державного реєстру транспортних засобів) та складе постанову про притягнення до адміністративної відповідальності.

Хто винний?
Відповідно до статті 142 КУпАП, винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 122 КУпАП може бути визнано належного користувача, а в разі відсутності даних про нього – власника транспортного засобу. Зауважимо, що до Єдиного державного реєстру транспортних засобів можуть бути внесені дані лише про одного належного користувача.

Оскільки система фіксує порушення саме транспортного засобу, уповноважений співробітник поліції отримає дані з Єдиного державного реєстру транспортних засобів, і в разі відсутності інформації про належного користувача, складе постанову відносно власника транспортного засобу, якому і направить «лист щастя».

Однак власника транспортного засобу можуть і не притягнути до адміністративної відповідальності в разі наявності підстав, визначених статтею 2793 КУпАП, а саме, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення правопорушення або з дня набрання постановою законної сили:

– водій, який порушив Правила дорожнього руху, напише заяву про визнання факту адміністративного правопорушення, надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності та сплатить штраф;

– власник транспортного засобу надасть документ, який підтвердить, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або в разі протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать його транспортному засобу.

Тому, якщо за характером діяльності, ви систематично передаєте транспортний засіб іншій особі, рекомендуємо своєчасно вносити дані про таку особу (належного користувача) до Єдиного державного реєстру транспортних засобів (можна внести за допомогою Електронного кабінету водія).

Що таке порушення встановлених обмежень? За яку швидкість будуть карати: в місті/за межами?
Відповідно до Правил дорожнього руху дозволена швидкість руху становить:
o у населених пунктах – не більше 50 км/год (пункт 12.4);
o на автомобільних дорогах за межами населених пунктів – не більше 90 км/год (пункт 12.6);
o на автомобільних дорогах з окремими проїзними частинами, що відокремлені одна від одної розділювальною смугою не більше 110 км/год, на автомагістралях – не більше 130 км/год (пункт 12.6).

В період з 01 квітня до 01 листопада на деяких ділянках доріг м. Києва дозволена максимально допустима швидкість руху транспортних засобів 80 км/год (просп. Р. Шухевича (від Московського мосту до вул. О. Бальзака), вул. Набережно-Рибальська (від Гаванського мосту до вул. Електриків), Наддніпрянське шосе, Набережне шосе (від Поштової площі до Наддніпрянського шосе), Столичне шосе (до вул. Академіка Заболотного), вул. Саперно-Слобідська (від вул. М. Грінченка до Південного мосту), просп. М. Бажана (від Південного московського переходу до Харківської площі).

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КУпАП, підставою для притягнення до адміністративної відповідальності буде перевищення швидкості руху більш як на 20 км/год.

Для прикладу, в місті Києві за загальним правилом дозволено рух транспортного засобу зі швидкістю 50 км/год, отже підставою для складання постанови про адміністративне правопорушення буде рух зі швидкістю від 73 км/год (система передбачає можливу похибку до 3 км/год.), а на ділянках, де передбачено швидкість руху 80 км/год, підставою для притягнення до адміністративної відповідальності буде рух зі швидкістю 103 км/год.

Порядок надсилання протоколу від МВС до власника. Як довго лист буде знаходитись на пошті?
Після складання постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, протягом трьох днів з дня її винесення вона повинна бути направлена рекомендованим листом (з повідомленням) за місцем реєстрації/проживання власника транспортного засобу, якщо власник є фізичною особою, або за місцем знаходження, якщо власник є юридичною особою. Такий лист буде зберігатись в поштовому відділенні протягом місяця (пункт 116 Правил надання послуг поштового зв’язку), після чого він буде повернутий відправнику (патрульній поліції).

Також існують електронні ресурси, які адмініструє МВС України, які допоможуть дізнатись про винесення постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, а саме: e-driver.hsc.gov.ua (електронний кабінет водія) або bdr.mvs.gov.ua (сервіс перевірки подій з ознаками адміністративних правопорушень в сфері безпеки дорожнього руху).

Коли постанова набере законної сили?
Постанова про адміністративне правопорушення набере законної сили з дня її отримання особою або з дня повернення поштового повідомлення про вручення/відмову в отриманні/повернення поштового відправлення з відміткою про невручення (стаття 2791 КУпАП).

Тобто, постанова набере законної сили:
– або в день отримання особою цієї постанови,
– або приблизно через місяць після складання постанови (після повернення до відправника (патрульної поліції) конверту (з постановою) за закінченням терміну зберігання.

Для прикладу, якщо система зафіксує порушення Правил дорожнього руху 01.06.2020 року, того ж дня складуть постанову, яку 03.06.2020 року направлять поштовим зв’язком, через 2-3 дні (час пересилання між поштовими відділеннями), конверт надійде до поштового відділення (за місцем проживання/реєстрації порушника), де буде зберігатись 30 днів, а отже постанова набере законної сили 05/06.07.2020 року.

Як сплатити штраф?
За перевищення швидкості руху транспортних засобів більш, як на 20 км/год, передбачена відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 255 грн., за перевищення більш як на 50 км/год – 510 грн. (частина 1 та 3 статті 122 КУпАП).

Водночас, стаття 3011 КУпАП передбачає можливість сплати 50% штрафу за умови сплати цієї суми (127,5 грн./255 грн.) протягом 10 банківських днів з дня набрання законної сили постанови. Під банківськими днями слід розуміти робочі дні.

В постанові про адміністративне правопорушення повинні бути зазначені реквізити для сплати штрафу, за якими особа зможе сплатити штраф в будь-якому відділенні банку, а також за допомогою Приват 24, додатку Ощадбанк 24 тощо. Крім того, сплатити штраф можна за допомогою Електронного кабінету водія. Підтвердженням сплати штрафу буде квитанція, в тому числі й в разі сплати за допомогою інтернет-ресурсів (при сплаті за допомогою інтернет-ресурсів також формується квитанція), яка є належним доказом сплати штрафу.

В разі несплати штрафу протягом 30 днів з дня набрання постановою законної сили, таку постанову передають для примусового виконання до структурного підрозділу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, і в цьому випадку відповідно до статті 308 КУпАП доведеться сплатити подвійний розмір штрафу та витрати, пов’язані з примусовим виконанням постанови (10 відсотків від суми штрафу).

Водночас, свідоме неотримання постанови про адміністративне правопорушення, для порушника є поганою стратегію, оскільки навіть, якщо він не отримає постанову (в такому випадку конверт повернеться за закінчення терміну зберігання), це не стане перешкодою для передання постанови до структурного підрозділу державної виконавчої служби, для примусового виконання. І за такого розвитку подій одного дня особа може випадково дізнатися, що під час виконання цієї постанови державний виконавець наклав арешт на її майно/грошові кошти на рахунках.

Рекомендації:
1. Якщо особа порушила встановлені обмеження швидкості руху та існує ймовірність, що це було зафіксовано в автоматичному режимі, з метою своєчасного отримання постанови, рекомендуємо перевіряти поштову скриньку впродовж найближчих декількох тижнів або зареєструватись в Електронному кабінеті водія та отримувати інформацію за допомогою цієї програми.

3. Якщо особа не керувала транспортним засобом/не визнає свою вину та/або постанова містить недоліки, в такому випадку варто звернутись до суду в порядку адміністративного судочинства та оскаржити постанову про притягнення до адміністративної відповідальності (протягом 10 днів з дня набрання постановою законної сили, до районного суду за місцем проживання/реєстрації цієї особи або до Солом’янського районного суду м. Києва (за місцем знаходження патрульної поліції).

Інколи очевидні відповіді на нескладні питання можуть бути щонайменше неточними. Я традиційно про своє. Цього разу про Всесвітній день боротьби з розсіяним склерозом, чи Всесвітній день розсіяного склерозу (World Multiple Sclerosis Day).

То це свято?

Не треба кидати в мене капцями – що таке розсіяний склероз, я знаю точно. І, на жаль, навіть більше за деяких лікарів. Смішки смішками, але молода лікарка, недавня випускниця медичного університету, вислухавши моє повідомлення про причини другої групи інвалідності, стурбовано спитала: «То це у вас тиск високий?». Абзац! Це замість обсценної лексики. Я ж людина стримана (майже).

То чи не свято, якщо бодай раз на рік розсіяний склероз привертає увагу суспільства? Сольну партію серед хвороб зараз виконує коронавірус. Так воно чи не так, а якось інак, але ж маємо те, що маємо. А думаєте, хтось згадав під час усіх коронавірусних вересків, що до групи підвищеного ризику належать люди з РС? Ну, оті самі, що «із зависоким тиском». А про те, що рухатися їм треба обов’язково? І про те, що просидіти два чи й більше місяців вдома означає для них тільки неймовірно великий ризик не ходити ніколи? Думаєте, хтось із медичних працівників бодай раз зателефонував і чимось поцікавився? Чи хтось допомогу запропонував із соціальних служб? Тут і родичі, як є, не завжди згадають, а я на державні інституції замахнулась! Цирк!

Про онкологію пам’ятаємо. Про ВІЧ/СніД не забуваємо. Про серцево-судинні хвороби забути не можна. А ось розсіяний склероз — або «зависокий тиск», або «це ви, бідненька, нічого не пам’ятаєте», або «та воно ж без температури».

А чи багато людей знають, що, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) розсіяний склероз посідає стійке третє місце серед причин повної інвалідності людей працездатного й репродуктивного віку? Хитромудро? Спрощую. Люди молоді, які можуть працювати й народжувати дітей, стають не просто інвалідами, а повними інвалідами, які потребують щохвилинної допомоги сторонньої людини, саме через розсіяний склероз мало не найчастіше — випереджають лише травми й ревматологічні проблеми. Це статистика не смертності, а інвалідизації. Людина живе, але вона інвалід, тобто має обмежені можливості в життєвому просторі. Вибачте за нетолерантність – каліка, або людина з особливими потребами, чи то про повну інвалідність ідеться, чи про часткову. А за багато років хвороби можу точно сказати, що розсіяного склерозу навіть смертельному ворогу не побажаєш.

То хто знає про нас? Хто знає про наші потреби? Хто ладен якщо не допомагати, то принаймні не заважати? І хіба не свято, якщо маємо можливість хоч раз на рік спробувати привернути до себе увагу?

Сказати про розсіяний склероз усе неможливо. Але наберіться терпіння довідатись бодай про дещицю проблем, із якими живуть (поруч із вами живуть) молоді й середнього віку люди – талановиті, працьовиті, беручкі до роботи. Але без роботи. Відтак без грошей. Відтак без можливості не лікуватися, бо лікування практично немає, а бодай уникати загострень. Отож, по пунктах.

Діагностика й лікування
Ну, хто ж не знає, що для успіху будь-якої справи потрібна точна діагностика? Але розсіяний склероз чомусь діагностують так собі. То ЛОР, то окуліст, то вся поліклініка разом і по черзі. То тобі ОНМК впродовж кількох років, аж поки не почнеш волати, що гострі стани (а ОНМК – це гострі порушення мозкового кровообігу) роками не тривають. То тобі енцефалопатія невстановленого генезу (то встановіть, до трясці)… Аж поки комусь спаде на думку зробити МРТ. І ще спробуй переконати! Та ще ж пильнувати треба, щоб це було дослідження мозку… Припустімо, діагноз є. Але починаються пригоди з лікуванням.
Річ у тому, що причини РС дотепер не з’ясовані. А як лікувати те, що взялося невідомо звідки й невідомо чому? Отож… Фармацевтичні гіганти всього світу шукають, як зарадити хворобі. І навіть якісь здобутки є – проблему остаточно не вирішують, але перебіг захворювання пригальмовують.

Відволічусь трохи. При РС імунна система чомусь починає знищувати не чужі клітини (віруси чи бактерії), а клітини власного організму – мієлінову тканину, яка, власне, і передає нервовий сигнал. Мієлін знищений – нервові сигнали нікуди не проходять. Руки не працюють, ноги не ходять, очі не бачать, організм виконує такі номери, що… Краще промовчу, щоб нікого не травмувати. Певної «програми» немає, тому кожен хворий справді унікальний. Та ще ж і таку халепу, як індивідуальна реакція, ніхто не скасовував.

Отож, основне лікування намагається якось вплинути на імунну систему. Ліки ці збіса дорогі й потрібні не місяць, чи рік, чи п’ять років, а все життя. Основні ліки (це було підкреслення).

Основне лікування має надаватися державним коштом. Але буває по-всякому. Та своїм коштом ліків цих купити не можна, навіть якби цей кошт був, – немає їх тепер в аптечній мережі… Не забуваємо, що йдеться про інвалідизацію працездатного й репродуктивного населення. І кого це турбує? Хто переймається?
…А ще є симптоматичне лікування. І цікаво, що жоден препарат не входить до переліку «Доступних ліків». В Україні на РС хворіє близько двадцяти тисяч людей. І всі вони змушені купувати дорогі, дуже дорогі, дорогезні препарати… Чи хтось відмовиться від такого бізнесу? А препарат, скажімо, за 700-800 гривень на десять днів — це навіть не дорого, а так, тьху… А підтримка нирок і печінки, через які проходить кілограми хімії? «Канефрон» (рослинний препарат такий, хороший) треба пити місяців три підряд. Одна упаковка, якої вистачить на десять днів, коштує близько трьохсот гривень. Рахуйте, пам’ятаючи, що це не основне й далеко-далеко не все.

Ага, і пенсіон три з половиною тисячі. Гривень. Із яких половину треба віддати за однокімнатну шпаківню в «хрущівці». Та це у мене. Багато хто й того не має. Де держава? Там, де й завжди. Де благодійні фонди? Там же. Хоча ні, благодійні фонди цікавляться більш прибутковими й більш престижними/розкрученими проектами (вони ж хвороби).

Матінко Божа! До чого дійшли! Престижні хвороби! Ну, а як сказати, коли про туберкульоз, ВІЛ/СНІД чи про цукровий діабет хоч позірно дбають, а про розсіяний склероз навіть не чули?

Про державний кошт. На початку 2020 року Київ одержав препарати за 2018 і 2019 рік. Ну, так були організовані закупівлі. Хто там розповідав про ефективність медреформи? А не вірите, то ось і документи МОЗу: https://moz.gov.ua/article/ministry-mandates/nakaz-moz-ukraini-vid-06022020–266-pro-rozpodil-likarskih-zasobiv-dlja-likuvannja-hvorih-na-rozsijanij-skleroz-zakuplenih-za-koshti-derzhavnogo-bjudzhetu-ukraini-na-2018-rik і https://moz.gov.ua/article/ministry-mandates/nakaz-moz-ukraini-vid-06022020–265-pro-rozpodil-likarskih-zasobiv-dlja-likuvannja-hvorih-na-rozsijanij-skleroz-zakuplenih-za-koshti-derzhavnogo-bjudzhetu-ukraini-na-2019-rik. А за вікном мало не середина 2020-го. Я чула (джерела не просто перевірені, а надійніших не буває), що, скажімо, Копаксону навіть не було в переліку ліків, дозволених для закупівлі. Іще Кабмін Гройсмана не затвердив (вгадайте, з чиєї подачі). Як уже виборсалися з цієї ситуації, не маю поняття. Як і про те, чи виборсались. Києву трохи легше, бо щось купується міським коштом. Хоча не вистачає ж і так. А десь не в столиці?..

А ще можна згадати про визначення групи інвалідності. Ну, про це я розповідала. Той іще квест. Перемогу отримує найвитриваліший. Чесно кажучи, навіть раніше пройти цей шлях було… Ну, як у тринадцятому колі пекла, куди Макар телят не ганяв і навіть Данте не спускався. Але що робиться тепер, навіть боюсь уявити… Сімейний лікар має дати цидулку, за якою калічка з особливими потребами має потрапляти до «профільних спеціалістів» числом, здається, шість. А прийом не в одному місці й не в один день – може й на місяць розтягтися. Так і пильнуй, щоб усі довідки були дійсними, а то МСЕК розмовляти відмовиться. А МСЕК, він такий! Здавна такий!

Може, хтось в курсі, чому невиліковна хвороба з винятково негативним прогнозом не дозволяє отримувати постійну групу? Це чийсь бізнес? Нічого особистого?

…Ага, про лікарів. Хто може пояснити, якого милого треба ходити до сімейного лікаря, який про РС може й не знати нічого? Тиск чи пам’ять як знання не зараховуються. Чому для хворих на РС не визначений як основний лікар фахівець-невролог? Та й не кожен невролог на РС добре розуміється. Чи це не проблема? Це якось передбачено бодай у якомусь варіанті злощасної медреформи? Третя у світі причина повної інвалідизації! І тихо, як у вусі…

Чи говорити немає про що?

Маю друзів по всьому світі – всюди РС є державним клопотом. Повністю державним. Але я, коли читала текст закону про медичну реформу, про РС не знайшла ані слова. Що там про порятунок потопельників казали? І прихильники медреХВорматорства натовпом на захист стають… Так, мовчу, нервуватися не можна.

Дослідження
Подейкують, що неврологи всього світу переймаються причинами розсіяного склерозу. Справді, не можна знайти ліки від напасті, яка невідомо звідки й невідомо чому. Але дослідження проводяться. Мо’, бодай щось знайдеться.

Виправте, якщо помиляюсь, але в Україні дотепер про клінічні дослідження препаратів таки було щось чути. Не буду вдаватися до аналізу діяльності Уляни Супрун (не мої повноваження), але розмови довкола клінічних досліджень, дозвіл на які вона підписала, були дурними й несправедливими. Які вже були думки у тодішньої в.о., то діло десяте, але клінічні дослідження часто були єдино можливим шансом для людей із РС.

Із власного досвіду можу запевнити, що саме участь у таких клінічних дослідженнях давали можливість отримувати належний медичний супровід багатьом хворим на розсіяний склероз.

Наскільки знаю, зараз такі дослідження не проводяться. А шкода. Дуже шкода.

Але знаю точно, що українські вчені могли б здобути всі можливі медичні премії світу з Нобелівською включно. Уже кілька років розповідаю, що в одному класі вчилося троє людей, яким приблизно в один і той же час був поставлений діагноз розсіяний склероз. Це був клас, у якому я вчилася кілька десятків років тому. Одна людина – це я, білявка; друга людина – чорнява жінка; третя людина – чоловік. Це практично неймовірно! Але це так. В одному класі ми вчилися тільки з сьомого по десятий. Більше нас трьох ніщо й ніколи не поєднувало…

Це не підстава для роздумів? Це не шанс знайти чи хоч пошукати розгадку? Чи заради Нобелівської премії, чи заради науки, чи заради слави. Може, заради здоров’я людства. Адже, за даними ВООЗ, розсіяний склероз стрімко молодшає й поширюється. Але діла нікому немає. Чи є? А я просто не в курсі?

Чекаємо, поки це буде друга або й перша причина повної інвалідності працездатних людей?

У які двері стукати? До кого гукати?

…Мабуть, це і є найголовніше, що треба знати про дослідження розсіяного склерозу в Україні…

Інклюзивність
Яке слово! А як звучить! Збіса пишно й так само збіса дурнувато. Хтось інклюзивність ту бачив? «Запросіть на каву»? Зробіть пандус? А ніхто не хоче прогулятися із такою інклюзивністю? В сад, або й ще за кількома відомими маршрутами.
Інклюзивність — це можливість працювати й заробляти. Але спробуйте з інвалідністю влаштуватися! Про це я вже волала...

Інклюзивність — це можливість бути частиною суспільства, а не ще одним самотнім злиденним пенсіонером, ставлення до яких дуже увиразнилися під час карантину (молоді дівиці радили мені (тобто це не чутки) повзти на Берківці). Я трохи почекаю з повзанням, але ж зверніть увагу на інклюзивність пропозиції від молодих і здорових (здоров’я психіки до уваги не берем, бо довідок не бачили).

А наскільки інклюзивним є намагання принизити навіть саму назву захворювання? Невиліковного захворювання. І хтось відреагував на отих горе-тренерів із ICPM Consulting (ICPM Ukraine)? Але ж саме такі «гуру» формують у суспільстві зневажливе ставлення до людей, які мають освіту, досвід, сили, але потребують трошечки більше уваги. До спільноти звертаюся. Нікому тут нічого не муляє? А що правники скажуть? Чи грошові перспективи занадто благенькі?

Може, хтось поділиться позитивним досвідом, як влаштуватися на роботу людині з розсіяним склерозом? Юристи є. Програмісти є. Психологи є. Філологи є. Перекладачі, журналісти, лікарі, інженери, економісти – хто завгодно є. А роботи для цих людей немає. Бо «мудреці», які вчать працювати роботодавців, роблять усе, щоб принизити не менше двадцяти тисяч українців і позбавити їх можливості працювати. І виходить же! Суспільство не готове бачити поруч людей із інвалідністю. Говорити про інклюзивність залюбки будемо, але на цьому поки і все. Чи щось не так і я чогось не знаю?

Хоча можу сказати, що не всі й вірять, що я, наприклад, маю проблеми, поки сама не скажу. А що на палицю спираюсь, то співчувають – думають, що ноги болять. Але варто сказати «магічні» слова — все! Хоч гопки скоч!

А ось інклюзивність з іншого боку.

Всесвітній день. Всесвітня проблема. Давня, серйозна, болюча. А скільки телевізійних каналів відвели час для розмови про РС? Не хвилина-дві у випуску новин, хоча й за це дякувати треба, а серйозна розмова з товариством, із експертами. Молоді люди стають інвалідами, втрачають роботу, навіть якщо можуть працювати, — і нікому діла немає. Де Міністерство соціальної політики? Куди поділися різного штибу фонди? Чому зникла Державна служба зайнятості? Питання є, а з відповідями якось не дуже… Немає відповідей. Раз уже потопельники, то рятуйтеся самі, на свій смак і на свій гаманець.
Не зазіхаючи на чийсь добробут, хочу зауважити, що, у Києві мешкає 1 255 мільйонерів (це за даними Держстату) і близько 1 500 хворих на розсіяний склероз, яким часто не вистачає грошей не те що на лікування, але й на харчування. Цифри цілком співмірні… Я ні на що не натякаю. Я про інклюзивність у суспільстві.

А щодо харчування, то для хворих на РС це один із найважливіших чинників підтримання здоров’я. І харчуватися треба за протоколом Уоллс і підходом Ембрі. Почитаєте? А потім порахуєте? І візьмете до уваги, що у звичайному «Сільпо» цих продуктів і близько немає? Ні, сметана й молочко, і хлібчик, і картопелька – це прекрасно, це навіть імунітет може зміцнити. Але не можна! Ані сметаночки, ані картопелюшечки, ані свинятинки чи сальця. Навіть шоколадки не можна! Порахуйте тільки правильне харчування. Яке ще знайти треба. Як вам результат?

Які видавництва, юридичні компанії, ІТ-компанії можуть похвалитися, що мають у своєму штаті людей із РС? І знову жодних натяків… Просто – до слова про інклюзивність.

Звісно, хтось комусь та й допоможе. Хтось опікується хворими. Із яких міркувань? Доброта, може. Може, співчуття. Може, іще щось. Уклін цим людям. Подяка. Молитва за здоров’я їхнє і їхніх родин.

Але ж нас в Україні двадцять тисяч! Молодих, освічених, розумних – але безробітних, але злиденних, але хворих, але забутих суспільством, але змушених слухати поради «повзти на кладовище»…

То чи вважати святом день, коли бодай хвилина у випуску новин буде виділена для моєї проблеми? Фінал поки відкритий…

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

Боротьба з корупцією є наріжним каменем майбутнього економіко-соціологічного розвитку України. Такого висновку можна дійти за результата міжнародного форуму «Україна – США: діалог про майбутнє» (http://polita.org.ua/?p=882), організованого у березні 2020 року Інститутом демократії та розвитку «PolitA», президентом якого є Катерина Одарченко. Сенатори, конгресмени та їх офіси на усіх зустрічах зазначали, що нашій країні та суспільству необхідно виробити нульову терпимість до корупції у всіх її проявах.

Після Революції гідності Україна проголосила курс на її подолання, створення антикорунційних органів, реформування прокуратури та судової системи. У 2014 році наша країна самостійно цього реалізувати не могла, в силу суб’єктивно-об’єктивних причин: збройна агресія Росії в Криму та на Донбасі, втрата частини економічного потенціалу, порожня казна та ін. Однак, натомість, ми мали надзвичайно вмотивоване суспільство, яке було готове до рішучих змін на краще. Прийнявши закон про люстрацію, та частково очистивши всю владну вертикаль, керівництво країни «дозріло» до реформування всієї правоохоронної системи.

Найвагомішу фінансову та організаційну допомогу для реформування правоохоронної та судової систем, а також створення нових антикорупційних органів доклали Сполучені Штати Америки, покривши 90% від всієї донорської допомоги у цій галузі.

За останні 5 з лишком років Сполучені Штати в рамках різних програм міжнародної технічної допомоги виділили Україні близько 10 мільярдів доларів, якщо вірити офіційній статистиці Мінекономрозвитку відповідно за кожен з років. Левова частка цих коштів пішла на реформування силового правоохоронного блоку. Під оновлення та очищення підпали МВС, СБУ, Прокуратура та судова система. Головною задачею, яку ставило перед собою керівництво держави та міжнародні партнери – це їх перезавантаження, що мало привести до підвищення рівня прозорості та зменшення можливостей для неналежного використання адміністративного ресурсу, і вилучення не властивих функцій певних органів, з відповідною передачею їх іншим структурам, в тому числі новим антикорупційним органам.

З 2014 року створено так званий «пул» антикорупційних структур: Державне бюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції, Вищий антикорупційний суд, Спеціальна антикорупційна прокуратура та АРМА (Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів/Агентство з розшуку та менеджменту активів). На забезпечення їх діяльності держава витратила вже понад 10 мільярдів гривень.

За 6 років на 6 антикорупційних органів витрати держбюджету склали 10,7 млрд грн. Витрати на «Антикорупцію» з 2015 року збільшилися у 20,5 разів (!):
– зі 178 млн грн в 2015 до 3,7 млрд грн в 2020.

Цифри вражають, але мало того скажу, що їх виділення – правильний хід, адже корупцію у воюючій державі потрібно викорінювати ледь не «по законах військового часу», бо ми розуміємо, що «кому війна, а кому мати рідна». В той час, коли більша частина свідомого українського суспільства допомагає нашій армії, знаходяться такі чиновники, які не проти скористатися своїми посадами заради власного збагачення. Однак, «рясних посадок» ТОП-корупціонерів, та й рангом по-нижче ми не побачили, а станом на перший квартал 2020 року до державного бюджету було повернуто 14 284,45 грн. – і це на 6 (!!!) антикорупційних органів. Натомість вони самі «загрузли» у цілому ряді корупційних справ з проведенням неправомірних слідчих дій, політичними переслідуваннями, «посадкою на гачок» ТОП-чиновників в тому числі суддів, депутатів та ін. І все це відбувається як при попередньому президенту, так і при нинішньому.

Не кращі справи і в недореформованих судах та прокуратурі. Суспільство у більшості своїй не довіряє цим органам чи не найбільше. Згідно опитуванню Центру Разумкова, судовій системі не довіряють 75,6%, а прокуратурі – 67,7% опитаних респондентів. Це, відверто кажучи, – «дно», нижче опуститися важко.

Їм не довіряє кожен 4-й українець, вважаючи «нечесними на руку». Інституційно-функціональні проблеми діяльності прокуратури, які штучно принесені безсистемними змінами до законодавства, у тому числі до Конституції України, доповнюються не менш безсистемними і такими, що не відповідають завданням підвищення якості діяльності прокуратури, змінам структури, кадрового наповнення прокуратури. У її реформі вже здійснено переатестацію частини системи, у тому числі із залученням міжнародних експертів у галузі, і таким чином вважається, що це має привести до очищення цієї структури від «елементів», що кидають тінь на добропорядних колег. Загальна кількість прокурорів скоротиться з 15 до 10 тисяч.

Підсумовуючи роботу по створенню та функціонуванню антикорупційних органів у країні, та реформування правоохоронної і судової систем, а також прокуратури можна зазначити, що хоч часу і ресурсів у цей процес вкладено надзвичайно багато – результат залежить в тому числі і від політичної волі в країні. Кожна нова влада прагне зберегти свій вплив на всі ці органи, роблячи їх тим самим заручниками політичних процесів в країні. «Телефонне право», «підсажка на гачок», незаконні переслідування та неправомірний тиск – це те, про що Україна повинна забути назавжди. Ми визначили свій курс на побудову правової та європейської держави, де поважають людину і громадянина, а також всі дотримуються «букви закону» і рівні перед ним. Не дивлячись на неефективність реформ і роботи антикорупційних органів, правоохоронної системи і судів, а також прокуратури Україна все ж здійснює поступальний рух у цьому напрямку, і я впевнена, що «дорогу осилить той, хто йде», а ми – проактивна частина населення, молоді політики, і загалом Народ України, в свою чергу намагатимемось стати кращою версією самих себе й розвиватимемо реальне громадянське суспільство в державі.

Катерина Одарченко

Я народжений у Америці. Люблю цю землю, її людей, а також державу та її устрій названий Конституцією. Ця держава прийняла моїх батьків політичних біженців з більшовицької України та надала їм нагоду працювати для прожиття їхньої сім’ї та на користь їхньої поневоленої батьківщини. Незаперечним фактом це, що тяжкою працею та щастям Америка дає нагоду влаштувати власне життя та навіть дозволяє допомагати другим з меншим можливостями, а навіть потребую, чим чи бідними у Америці і також своїм етнічним братам і сестрам по цілому світу.

Одначе я також дивлюсь на Америку критичним оком. Безперечно існує в Америці зухвалість щодо свого статусу у світі та навіть історії. Я не приймаю концепцію “особливості” Америки, а також не приймаю мислення, що батьки основоположники були непомильними. Є другі держави у світі, які надають подібні економічні можливості та громадянські свободи як у США, і я не збираюся перехвалювати Америку над цими другими. Також я бачу вади у батьках основоположниках, і це не тільки по відношенню до торгування невільниками з Африки. Пристрасті та надуживання їхні були зовсім людські та тогочасні. Вони у жодному випадку не були кращими, чим люди сьогодні, робили помилки у побутовому житті як у владній діяльності, у підготовці основних документів, тощо. Тим більше, чимало як для мене їхні документи сьогодні є анахронічними, типу Другої Зміни до Конституції про право носити зброю, яку сьогодні інтерпретують навіть найвищі спеціалісти права, приміром у Верховному Суді, примітивно, бо є у законі право носити зброю для оформлення міліції проти тиранії, це зовсім щось іншого сьогодні, хіба кожен громадянин США мати доступ до ядерної зброї або бодай до одного танку.

Казав колись бритівський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль, котрий, до речі, також не був святим, хоча історія для нього влаштувала легендарну спадщину (згадайте Ялту, репатріацію), що демократії – це хіба найгірша форма влади, хіба ви включаєте всі інші форми. Останні президентські вибори у США пройшли відносно незвично, бо один кандидат здобув більше представників електорату штатів, а другий більше голосів самих виборців. Одначе Конституція передбачає вибори не прямим голосуванням, а способом, де зберігається права штатів зокрема менших. Цю систему можна критикувати, але рівночасно треба визнати, що вона єднає 50 штатів, котрі творять США. При прямому голосуванні кандидати у президенти вели б перед виборчу кампанію тільки у кількох найбільших по населенню штатах приміром Каліфорнії, Ню Йорку.

Отже ж, результат виборів був справедливим згідно з Конституцією США.

Правда, цю Конституції готовили звичайні, навіть мильні люди у 1787 році, коли права тодішніх штатів треба було забезпечити. Чи є така потреба сьогодні? Як для мене ні. Я живу у Ню Йорку і у Ню Джерзі. Мені все рівно.

Після виборів закраялась прірва між сторонами. Обидві пішли на екстремні позиції. Вона була спричинена до значної міри з початку самим президентом, людиною без політичної підготовки, але гірше того, психічним брехуном, корупціонером, аморальним, для якого фактично богом був долар і власна слава. Для збалансування своєї аморальності він почав покликатися власне на Бога, на релігію, та право життя ненародженого, об’єкти які були дуже далекі від його особистих почувань. Для цього він загравав для найбільш крайнього елементу своєї політичної бази.

Його противники зареагували тим що майже з самого початку намагались його скинути, хоча знали, що це не вдасться і поширить прірву. У цьому заграли поважну роль його гріхи, праця для власної користі, а не добра Америки, його бульварні зв’язки з порнографією, корупцією, його прихильність до авторитаризму типу Путіна, Кіма, Дуарте. Про цю прихильність немає сумніву бо сьогоднішній його наставник Головний Юрист в США історично прихильний до авторитаризму та екстремізму. І ось впала на це болото та чорна хмара.

Боротьбу з епідемією прийняв президент як конечність для переведення своєї передвиборчої кампанії. Спочатку він робив ніщо навіть хвалив Китай за прозорість. При кінці січні він видав указ припинення приїзду до США громадян Китаю, але нікого іншого з країни осідку вірусу. Тоді сів на цілий місяць, не робив нічого, навіть вказуючи що епідемія це міф поки призначив свого заступника Пенса керівником Робочої групи Білого Дому у цій справі. Ще півмісяця пізніше прийшли вказівки від цієї групи для запровадження правил карантини, подбати про конечне приладдя особистої охорони для медичної обслуги, способи тестування та вироблення машин які уможливлюють дихання у тяжко хворих.

Почались майже щоденні пресові конференції цієї групи. Його заступник Пенс очолює групу але пресову конференцію переводить Трамп, говорить 90% часу, час ніколи не обмежений, відповідає майже на усі питання. Найбільш цікавим хіба що конференції і самі промовці на них переважно займаються адорацією Президента Трампа. Питоме ствердження Трампа це що ніколи раніше не було такої вдалої праці та, що його особисті зусилля врятували життя мільйонів американці.

Для мене як американця, правда для прозорості, одного з тих “ніколи Трамп” повстає засадниче питання. Найбагатша країна у світі, величезна вдала пророблена робота, велика заслуга самого президента Трампа. Населення Америки становить п’ять (5%) відсотків всього населення світу але по відношенню до смертності від епідемії американці становлять двадцять п’ять (25%) відсотків. Хіба скажуть мені бо країни авторитарного характеру як Китай, Північна Корея, Росія, Іран не подають точні цифри, тобто приховують. Ну тоді візьмім під увагу такі демократичні країни як Південну Корею і Німеччину.

Правда є Іспанія та Італія але ніхто, тобто ні Президент Південної Кореї, ні Канцлер Німеччини не хваляться своїми особистими успіхами у боротьбі. Хіба ця облудлива хвальба це “особливість” Америки Президента Трампа.

23 квітня 2020 року Аскольд С. Лозинський

Уже другий місяць Україна активно бореться з пандемією коронавірусу. Втім, серед моїх знайомих дедалі частіше можна почути, що не стільки бореться, скільки таку боротьбу імітує. Адже якщо найсильніші країни світу вливають у свої економіки сотні мільярдів доларів, бо головним завданням бачать збереження певного рівня економіки й попередження соціально-економічного колапсу всієї системи, то в Україні спостерігаються лише спорадичні спроби «щось» порегулювати, не керуючись ані системним підходом, ані логікою.

Більше того, рівень допомоги бізнесу й громадянам в Україні не те що не можна порівнювати з європейським, але навіть говорити про наявність бодай якоїсь допомоги не доводиться. Споживати немає за що, навіть великі підприємства неабияк потерпають, а середні й малі давно потрапили в глухий кут. Рівень безробіття стрімко збільшується, і з кожним днем проблема стає дедалі катастрофічнішою, адже офіційна статистика не враховує тіньовий ринок, який теж упав. І навіть там, де населення спочатку слухняно розійшлося по хатам, а магазини й офіси позачинялися, дедалі гучніше лунає невдоволення, адже до злиднів уже зовсім недалеко.

Доволі цікавою здається пропозиція мера Мукачево Андрія Балоги. По суті, першим в Україні він запропонував уряду поступово відмовлятися від тотальної заборони на економічну активність бізнесу й переходити на ризик-орієнтовану модель карантину, за прикладом деяких країн Європи й Азії, і впроваджувати обмеження в роботі економічних суб’єктів не тотально по всій країні, а точково, відповідно до виявлення спалахів хвороби.

Наприклад, якщо в місті (селі, районі, області) невелика кількість хворих і протягом певного часу немає нових випадків зараження, то можна повернутися до звичайного життя за умови дотримання бізнесом певних правил:
1. Збереження фізичної відстані між відвідувачами (покупцями) і контроль їх кількості з розрахунку на квадратний метр площі.
2. Проведення дезінфекції приміщень і поверхонь не рідше одного разу на дві години.
3. Носіння персоналом/продавцями й відвідувачами засобів індивідуального захисту.
4. Обмеження годин роботи, щоб уникнути скупчення людей.

«Якщо уряд цього не зробить, то тотальний карантин, який сьогодні продовжений у країні, може добити середній і малий бізнес, у тому числі й у нашому місті. А це реальні люди, більшість із яких живе «з коліс», тим, що заробили за день. Вони не можуть сидіти другий місяць вдома, бо не мають за що годувати свої родини», — говорить мер Мукачево.

Андрій Балога сподівається, що в Києві почують цю позицію — почнуть ухвалювати індивідуальні рішення для конкретних населених пунктів, районів, областей і дозволять працювати всім, хто може забезпечити дотримання протиепідемічних заходів і готовий почати роботу.

Фактично, у Мукачево дійшли до очікуваного висновку: економічний шок від жорсткого карантину неминучий. А якщо так, то чи не краще пильніше придивитися до боротьби з епідемією у Швеції?

По-перше, зараз девіз шведського бізнесу «Не скасовуйте, а змінюйте форму». І жодне підприємство не закрите. Але там, де можливо, впроваджені й дистанційні форми роботи, і перепрофілювання виробництва.

По-друге, там реально видно й підтримку держави, і логіку в її діях. Наприклад, оголошений пакет підтримки: держава бере на себе оплату всіх лікарняних (раніше перший день лікарняного був неоплачуваним, а потім два тижні оплачувалися компанією), сплата податків перенесена на кінець року. А якщо співробітник одержує 90% від попередньої оплати, а працює 40% робочого дня, то компанії одержують дотації на оплату половини заробітної плати. Тобто карантину немає, а з вірусом борються не гірше ніж в інших країнах! А все тому, що 50% ВВП Швеції залежить від експорту, і зупинка економіки в буквальному сенсі летальна. І заходи ці можна вважати дуже ефективними — активна фаза епідемії в країні зафіксована на початку березня, але й дотепер кількість щоденних нових випадків захворювання не перевищила декількох сотень.

Чи є життя після карантину
Найоптимістичніші оцінки вказують на падіння ВВП у діапазоні від 6 до 15%. Це якщо йдеться про країни ЄС. Але більшість українців не матиме коштів уже за місяць, або й за два-три тижні.

Ці опитування практично повторюють дані ООН: в Україні бідними є понад 60% населення, а також існує ганебна для цивілізованого світу бідність серед працюючих. Кожен п’ятий працюючий бідний! І в сучасних умовах ситуація зміниться тільки в гіршу сторону.

На думку експертів, зокрема Катерини Одарченко, сьогодні конче потрібно здійснити наступні кроки:
– впровадити чіткі інструкції і якісні законодавчі ініціативи щодо карантину, адже майже всі документи є рамковими,
– чесно й чітко розповісти бізнесу про стан економіки,
– надати відстрочку платникам ПДВ через коронавірус, щоб пом’якшити удар,
– надати податкові пільги для інвестицій, для підтримки малого й середнього бізнесу,
– створити й реалізувати програму підтримки експортерів,
– реалізувати комплексну програму стимулювання імпортозаміщення, локалізації виробництва імпортованої продукції,
– надати план по виходу з кризи (не презентацію, а чіткі податкові умови, пріоритети і т.д.).

Але ж цього всього й дотепер немає! І це тоді, коли в сусідній Чехії карантин уже просто скасували рішенням суду, бо колапс країни все-таки страшніший, аніж ефемерна загроза вірусу.

Чому ефемерна? Про це трохи нижче. Але поки лише відзначу, що, на думку експерта по економіці Роберта Бойєра, із кризи є тільки один розумний вихід. У статті в Le Monde він пише: «Державі настав час координувати економічні процеси, щоб у ситуації кризи в охороні здоров’я бути у всеозброєнні — діяти швидко й ефективно. Метафору «війна із кризою» потрібно сприймати буквально й пам’ятати, що національний бюджет, макроекономічні моделі й плани розвитку економіки, які дозволили свого часу модернізувати країну, заглиблюються корінням в зусилля повоєнних років і у відбудовний період. Коли в хід ішли експропріація й контроль над кредитами й цінами, інтереси суспільства ставилися вище за інтереси індивідууму. І було б наївно вважати, що вихід із кризи запропонує ринок».

Якщо так думає заможна Франція, то чому цими ж принципами не керується бідна Україна? Питання, як кажуть, риторичне…

І найбільш прикро, що Україна увесь час пасе задніх. Буквально минулого тижня мене приголомшило повідомлення в Irish Times, де написали, що для подолання наслідків пандемії світ може потребувати нової фінансової системи: «Якщо серйозність ситуації дійсно змусить політиків піти на компроміси, ми могли б прийти до створення супернової резервної валюти, яка могла б ґрунтуватися на валютному кошику з юаню, євро й долара. У цій новій віртуальній валюті (назвемо її, наприклад, «глобо» або «мундо») можна було б рахувати борги й активи по всьому світу. Тим самим можна було б підштовхнути попит і пропозицію, а в готівковій формі ця нова валюта могла б випускатися оновленим Міжнародним валютним фондом (МВФ). Фондом, який більше не контролювався б винятково західними країнами».

А в уряді Шмигаля про це хоч знають? Чи все ще намагаються щось там виторгувати у МВФ, якого незабаром може й не бути?

Світ буде іншим. Яким?
Що ж ми бачимо в результаті короткострокових ефектів пандемії?

Крах сектору послуг по всьому світу і його вимушена оптимізація. Крах глобального ринку, завершальним акордом якого стала пандемія, остаточно позбавляє сектор послуг джерел розвитку й навіть стабільного існування. Звичайно, на стагнацію цього сектору вплинула й інтернет-торгівля, але головне джерело важкого становища — падіння сукупної доданої вартості країн Заходу.

Другий економічний ефект — початок банкрутств витратних інтернет-проектів, однією з перших ластівок яких стало банкрутство компанії Oneweb, яскравого гравця в новій комерційній космічній індустрії.

Третій ефект — зниження експортно-імпортних зв’язків світової торгівлі. Приблизно півтора роки тому провідні економісти Європи почали відзначати зниження ролі світової торгівлі у створенні глобального ВВП. Переживши відтік міжнародних капіталів і економічні кризи, країни третього світу почали формувати внутрішні ринки, переорієнтовуючись на внутрішні потреби.

Зараз, коли Захід миттєво зубожів приблизно на 10-15% свого ВВП, процес згортання світової торгівлі набуває справді епічних розмірів. Для всіх країн це буде ударом. Для України, на жаль, навіть смертельним.

Виходом із ситуації міг би стати реальний розвиток реального сектору економіки, у тому числі й АПК. Тільки продавати за кордон треба не кукурудзу й пшеницю, а вже готовий продукт.

Якщо ці сектори просто впадуть і не будуть заміщені іншими, з більш високою й зростаючою доданою вартістю, то світ зіштовхнеться із серйозною соціальною кризою. Влада опиниться в руках вузької групи при зростаючій нерівності й зростаючому соціальному напруженні. Можливо, досвід України стане для таких еліт гарним уроком, адже, по суті, уся наша тридцятирічна історія — це історія формування суспільства, де еліта живе за рахунок приватизації раніше створених (у СРСР) капіталів і рентних доходів з них, де ігнорується внутрішній ринок, де відсутня промисловість і росте бідність.

Якщо еліти відмовляться від перерозподілу, то основні зусилля будуть зосереджені на розвитку реального сектору й фундаментальної й технічної науки. А досвід пандемії підштовхуватиме до цього. Чого не вистачає країнам, які зіштовхнулися з лихом? Медичного обладнання, елементарних засобів захисту, швидкої реакції науки, науково обґрунтованого якісного санітарно-епідеміологічного контролю, а зовсім не інтернет-супроводу.

Вітряні млини вірусу
Немає сумнівів: тут і сьогодні ми спостерігаємо руйнацію старого світу, кордонів особистих прав і припустимого для держави.

В Україні (і не тільки) дивує контраст між масштабом контролю над населенням і прогалинами на інших фронтах боротьби з коронавірусом. Дотепер багато служб працюють без засобів захисту — навіть у Києві є дефіцит масок і засобів гігієни. Велика проблема з тестуванням населення. Проблема з лікарями й із доступом до медичної допомоги: багато пишуть, що часто медична допомога просто не надається, що лікуватися радять самотужки. Тобто держава вигадала цифровий контроль і визначила штрафи в 17 000 грн замість посилення заходів профілактики, лікування й порятунку життів. Це обурює людей.

А тепер подумаємо, а з чим же ми все-таки боремося?

Кількість виявлених випадків захворювання вірусом COVID-19 в усьому світі перевищила мільйон. Це число здасться величезним, якщо не думати, що населення Землі з початку поточного року збільшилося на двадцять мільйонів осіб.

Уже понад три тижні по всій Європі вживаються безпрецедентні заходи. П’ятсотмільйонний ЄС закритий на в’їзд і виїзд. На вулицях міст майже немає людей і машин. Людей реєструють камери із системою розпізнавання облич і номерів автомобілів, траєкторії переміщень теж легко відслідковуються. Але найголовніше, що ніде, навіть у волелюбній Європі, такий контроль не викликав скільки-небудь помітної відсічі. Люди легко віддали себе під владу Великого брата.

Чому? Що їх так налякало?
Жорстка реакція влади приховує неповне розуміння, що ж це таке, отой новий коронавірус. Всесвітня організація охорони здоров’я послідовно підвищувала оцінку летальності, яка тепер становить п’ять відсотків.

Сьогодні всі переймаються ситуацією, яка склалася в Італії. Добре, давайте подивимося. За даними Європейського центру по контролю над захворюваннями (ECDC), за 2015 рік у Нідерландах від лікарняної пневмонії померло 206 людей. А в Італії за той же рік – 11 600! І всі чомусь забули про колапс іспанських госпіталів під час минулої й позаминулої епідемій грипу. Тобто вірус не є чимось винятковим навіть на тлі звичайної статистики минулих років.

Якби не було китайського сезону реаліті-шоу боротьби з вірусом, то все, напевно, розвивалося б за щорічним стандартним сценарієм епідемії сезонного грипу, яка щорічно забирає сотні тисяч життів навіть у країнах із кращою організацією медичної допомоги. У Німеччині, наприклад, іноземного пацієнта ніколи не госпіталізують і не проведуть жодної інвазивної маніпуляції, поки не перевірять його мазок на MRSA – мультирезистентний стафілокок, і тільки в невідкладному випадку помістять у спеціальний блок і оперуватимуть у спецопераційній, не чекаючи на результати посіву. В інших країнах померлих було б традиційно більше. Через 2-4 тижні пік епідемії почав би спадати, більшість населення одержала б груповий, або, як його називають у Німеччині, «стадний» імунітет, і всі були б вільні аж до застуд наступного сезону.

Але цього разу все пішло інакше… І перед керівником кожної країни і його медичними радниками постав вибір: спробувати імітувати утопічний китайський сценарій у себе в країні чи заспокоїти вкрай перелякане населення й довіритись колективній думці фахівців вітчизняної охорони здоров’я.

Перший шлях – безпрограшний: закрити країну з усіма економічними наслідками. Але якщо вийде показати спад кривої епідемії, то ти – герой, рятівник націй, а якщо ні – то ти зробив усе можливе.

Другий шлях – зберегти нормальне життя й економіку країни, забезпечити громадянам свободу й стадний імунітет. Але кожна смерть від вірусу буде на твоїй совісті, і кожен дідусь із метастазами в легенях, із діабетом і з п’ятьома стентами в серці, у якого перед смертю знайдуть в аналізах COVID-19, буде інкримінований саме тобі.

Вгадаєте, що вибрали керівники переважної більшості країн? Правильно! Шлях карантину. Десь – боячись всенародної паніки, десь – не довіряючи своїй системі охорони здоров’я, десь – намагаючись сподобатись електорату, а десь – послухавшись неправильного експерта.

А далі ми всі будемо чекати наслідків.

Дослідження вчених з Університету штату Вірджинія показало, що ріст безробіття на 1% веде до росту самогубств на 1,3%. Масова домашня ізоляція вже підняла проблеми росту домашнього насильства й психологічних труднощів, які згодом, разом із зростанням безробіття, цілком здатні привести до росту смертності вже не від COVID-19.

Більше того, після пандемії ми одержимо економічну кризу, ріст безробіття, посилення нерівності, претензії до ефективності влади. Усе це на тлі ерозії демократичних інститутів. Можна припустити, що в кризовому сценарії це загрожує суспільним невдоволенням і масовими протестами. Виходить, при будь-якому сценарії — жорсткому чи м’якому — економічна депресія неминуча, але збереження більшого числа живих людей здатне зменшити глибину провалу. Важливі лише дві речі: після зняття карантину необхідно мати чіткий план відродження економіки, а до зняття необхідно моніторити й моделювати ситуацію (як це вже роблять у країнах ЄС), щоб не затримати карантин довше ніж потрібно.

Інакше економічні лиха переважать усе.

Сергій Козлов,
головний редактор «Вектор ньюз»

Суд іде… Точніше – судилище в Карелії. Там під вартою тримають Юрія Дмитрієва – пошуковця, який розповідає світові правду про Сандармох.

Ще одне нагадування про багатостраждальне місце пам’яті за озером Онего – ця стаття, головний герой якої Борис Пилипенко з 1937 року має останню земну адресу – Сандармох…

Про місце страти репресованого художника, мистецтвознавця, вченого-етнографа дослідники соловецької трагедії дізналися ще 1997-го, коли в Карелії пошуковці віднайшли Сандармох (див. публікації спецпроекту «Вектор-ньюз» «Рік жертв Великого терору»). Ім’я розстріляного працівника культури не раз згадував у своїй публіцистиці автор цих рядків, а 2003 року частина інформації про Бориса Пилипенка, віднайдена в розсекречених справах НКВД, увійшла до науково-документальної книжки «Остання адреса…». Згодом Олексій Нестуля, вчений-історик з Полтави, на основі архівних джерел написав і подав до збірки «Зневажена Кліо» (Київ, 2005) статтю про уродженця Чернігова, талановитого дослідника, керівника асоціації художників, який працював у різний час у Харкові й Києві. Однак дивно те, що навіть у наукових працях не згадуються назви художніх творів майстра пензля.

А 2020-го зненацька з новою силою спалахнув інтерес до творчості Бориса Кузьмовича Пилипенка – в українські музеї полетіли листи-запити про наявність картин художника, ескізів, етнографічних замальовок… І цей інтерес, що цікаво, зародився… далеко за межами України.

Чому так? Згадаймо крилату фразу – шерше ля фам. Загадкова жінка, яку пропонується шукати, якраз сама шукає відповідь на питання про «невідомого українського художника». І ця представниця чарівної статі, виявляється, тісно пов’язана долею з такими неблизькими місцями, як Передуралля (Перм) і Заполяр’я (Воркута), а її дідусь-поляк у 1930-х відбував строк на Соловках. Однак для початку життєву історію, яку розповіла Марія Бєлкіна (та сама la femme), хотілося б попередити невеликим «ліричним відступом» – про добрих людей.

Інтерес до минулого виявляють зазвичай не Івани Безрідні, а ті, для кого пам’ять – не пустий звук. Пізнавши їх ближче, чітко розумієш, що не випадково і не «зненацька» люди, які, приміром, живуть у Москві, також зацікавилися справою, що потребує додаткових відомостей про українця, страченого 1937-го за Медвежою Горою в Карелії… Саме з Білокам’яної в 2019–2020 роках надійшли листи до Чернігова й Києва, але до цієї нової хвилі пошуку маловідомої творчої спадщини репресованого художника закономірно привели події, в центрі яких знову-таки Карелія – «справа Хотабича» (арешт у Петрозаводську в грудні 2016 року дослідника Юрія Дмитрієва). Звинувачення в криміналі відомого пошуковця, знавця історії Великого терору, а також залякування в’язницею активних «меморіальців» обурили широкий загал. Скоєне владою люди розцінили як підлу й цинічну помсту в науку всім неугодним викривачам злочинів режиму Сталіна. У підсумку, понад сподівання самих же гонителів, справа Дмитрієва об’єднала і згуртувала людей, які виступають на його підтримку і безкорисливо, на волонтерських засадах, далі розвивають Сандармох як місце пам’яті.

І ці рядки автора-киянина про художника Бориса Пилипенка теж написані завдяки волонтерам – із вдячністю за їхню безкорисливу благородну працю.

Портрет соловецького в’язня

Марія Бєлкіна, внучка соловецького політв’язня Івана Феліціановича Дембського, передала 2007 року на зберігання до Музею і громадського центру імені Андрія Сахарова (Москва) кілька табірних малюнків, що колись належали її розстріляному родичеві й стали сімейною реліквією. Серед них – пожовклий аркуш паперу з портретом Івана Дембського (робота олівцем невідомого в’язня-художника, підписана монограмою «БП» з розташованою над нею буквою «К», поверненою набік). Дата роботи вказана українською мовою – «1936 р.».

За сімейною легендою, автор малюнка – українець, професійний художник з оточення режисера Леся Курбаса, який в той час також був в’язнем Соловків, повідомляє про портрет Івана Дембського сайт «Віртуальний музей ГУЛАГу».

А в лютому 2020-го москвич Юрій Михайлин у соціальній мережі (група «Справа Дмитрієва») повідомив таке. Ув’язнений І. Ф. Дембський був фармацевтом і художником-аматором. Його заарештували 1934-го, звинуватили в «контрреволюційних злочинах» і відправили до карельського табору (станція Медвежа Гора), потім до Сегежі. Олександра Емільївна Адамсон-Дембська, отримавши 1936-го дозвіл на побачення з чоловіком (на місяць), приїхала до Сегежі, привезла, на його прохання, фарби, пензлі, полотно. Але за два тижні в’язня перевели до Кемі, а потім на Соловецькі острови. Тоді ж він передав дружині малюнки – барак, краєвиди монастиря… «Мабуть, разом з ними передано й цей портрет. Але хто його автор?» – поставив собі питання Юрій Михайлин. З його слів, Марія Бєлкіна, вивчивши списки соловчан, визначила, що лише в одного художника-українця ті самі ініціали, що й у монограмі – це Борис Кузьмович Пилипенко. «Коли виникло це припущення, стало зрозуміліше, що за галочку намальовано над монограмою «БП». Найпевніше, це лежить «К» – Кузьмович», – пише Михайлин.

З життєпису Пилипенка відомо, що 20-річний шанувальник народного мистецтва брав участь у художніх виставках з 1912 року. З кількох музеїв Харкова й Києва на запити (тепер уже надіслані автором цих рядків – ще до поширення пандемії коронавірусу) надійшли невтішні відповіді: немає в їхніх зібраннях картин, малюнків, ескізів, що цікавлять автора звернень… Один з ранніх малюнків зберігається в музеї в Чернігові, але на цей час реально нема з чим порівняти згадану монограму…

Залишається надія на приватних колекціонерів: можливо, у них знайдеться щось із творінь репресованого художника. Трапляється, в такій справі якраз і допомагають книжки, статті, повідомлення в пресі чи соціальних мережах.

І що варто уваги – на меморіалі «Сандармох» учасники волонтерського проекту встановили 30 жовтня 2018 року пам’ятну табличку Іванові Дембському, а трохи пізніше – 11 травня 2019 го – Борисові Пилипенку.

Саме час, мабуть, розповісти ще про двох незвичайних москвичів.

Подружжя справжніх
«Сандармох. Повернення імен»: як сімейна пара з Москви зберігає пам’ять жертв терору» – це назва публікації в «Афиша Daily», яка популярно пояснює, що рухає ентузіастами. Чому люди витрачають власні сили, гроші, особистий час, збираючи по крихтах матеріали про вбитих, складаючи біографії, приїжджаючи з виготовленими пам’ятними табличками в неблизьку Карелію, щоб над розстрільними ямами «оживити» безіменні сірі стовпці візуальною інформацією про знищених в СССР жертв терору і викласти про них відеоролики в соціальні мережі.

Подружжя москвичів – це Максим Лялін (керівник в одній з компаній) і Анна Тугаринова.

Вони рушійна сила волонтерського проекту, що є продовженням справи «меморіальцев». Активно долучаються учні й викладачі Московської міжнародної кіношколи, багато інших небайдужих людей – вчені, працівники культури, громадські діячі. Таблички виготовляють з металокераміки або дерева. Отак імена розстріляних, їхні візуальні образи матеріалізуються і стають частиною меморіалу. Це і своєрідна форма опору інформаційним атакам на Сандармох, адже «зруйнувати пам’ятник з персональною табличкою все-таки складніше», вважає Максим Лялін.

«Коли перед вами просто число жертв, ви можете трактувати їх як завгодно. Але коли ти бачиш його ім’я, його обличчя, його очі – що можна пред’явити проти цього?» – свої думки й почуття Анна Тугаринова підкріпила словами письменника, колишнього в’язня Колими Варлама Шаламова: «Были ли мы? Отвечаю: «Были» – со всей выразительностью протокола, ответственностью, отчетливостью документа» (Афиша Daily, 26.11.2019).

Двоє зі стовпця
На меморіалі дві пам’ятні таблички з іменами й портретами в’язнів пригвинчені на одному стовпці. Душі обох – українця і поляка – прагнули творчості, але 1937-го таланти зарили в землю – у прямому значенні цих слів… Так, страчених згодом реабілітували. Але цими формальними кампаніями «відновлення справедливості» вожді КПСС радше намагалася обілити себе і змити кров з організаторів терору, наділених владою. А жертвам беззаконня до чого «милість» держави, яка їх убила… Жертви апріорі невинні. Як немає провини й на тих сотнях тисяч сімей селян (спецпоселенців), насильно позбавлених батьківщини, висланих до чужих країв. Про реабілітацію «трудармійців» за радянських часів ані пари з уст (ну, відправили «куркулів» освоювати Сибір і північну тайгу – не шльопнули ж…). Це нормально? Держава не покаялася. Найголовнішого немає – умозміни. А всіх принижених і зневажених виправдала Історія.

Кілька штрихів до портретів на стовпці. Безпартійний чернігівець Борис Пилипенко, якого з юності вабило образотворче мистецтво й зовсім не хвилювала романтика революційної боротьби, закінчив Київський університет, де вивчав право. У народній студії брав уроки майстрів живопису. Змінювалася влада, проте наш герой не хапався за зброю – працював у галузі охорони пам’яток мистецтва та старовини. На початку 1920-х учень художника і скульптора Івана Рашевського став фундатором етнографічного музею в рідному місті, керував секцією Чернігівського наукового товариства. З 1926 року – науковий співробітник Всеукраїнського соціального музею ім. Артема в Харкові. Був аспірантом і викладачем. Очолював Харківську філію Асоціації художників Червоної України й певний час керував її президією. З весни 1929-го – науковий співробітник Всеукраїнського історичного музею ім. Тараса Шевченка в Києві. Організовував виставкову діяльність, мав як дослідник широке коло інтересів, виїздив у польові експедиції. У роки Голодомору арештований 25 лютого 1933-го у сфабрикованій ГПУ справі «УВО». За недоведеністю звинувачень звільнений у травні 1934-го, але за рік знову взятий під варту, звинувачений у «терористичній діяльності» і 14 лютого 1936-го засуджений Військовим трибуналом Київського військового округу до семи років виправно-трудових таборів… Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Художник-аматор Іван Дембський народився в Смоленську, поляк, з дворян. Навчався в фармацевтичному інституті і в Московському університеті, який не закінчив. Член партії правих соціалістів-революціонерів. Арештований 1905 року в Баку й незабаром звільнений. У 1906-му заарештований у Могильові. У грудні 1907-го засуджений Київською судовою палатою до шести років каторги й «вічного поселення» в Східному Сибіру. Після Смоленського централу – на поселенні з 1913-го в Іркутській губернії, завідував фельдшерським пунктом. Уклав шлюб із засланицею О. Е. Адамсон. Звільнений за амністією навесні 1917-го й переїхав з родиною на Північний Кавказ, потім до Білорусі. Проживаючи в Орші (1919–1923), завідував дитбудинком. З 1929-го – в Москві, фармацевт. Мав персональну пенсію за революційні заслуги, член Товариства політкаторжан і засланців. Заарештований 6 грудня 1934 року, засуджений 17 лютого 1935-го Військовою колегією Верховного суду СРСР за ст. 58-10, 11 до 5 років ВТТ. Далі Білбалтлаг і 1936-го – Соловки. Працював вантажником, художником у табірному театрі… Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

«Винним себе визнав…»
Бориса Пилипенка заарештували (вдруге) 20 квітня 1935 року – напередодні святкування в СРСР 65-річчя від дня народження «вічно живого» вождя більшовиків. Комуністи часів Леніна–Сталіна, як і інші спадкоємці у владі, тяжіли до річниць, круглих дат, зустрічали їх «подарунками». Скажімо, «йдучи назустріч знаменному ювілею», робітникам і колгоспникам пропонували ударно попрацювати (на суботниках – безоплатно). А пильні чекісти й собі пнулися підсобити на таємному фронті кремлівському «рульовому» та напаскудити «ворогам революції». Про це українці влучно заримували рядки, крамольні за радянських часів: «Нас партія веде, а підганя НКВД»…

Чекісти, як відомо, були збройним загоном партії. Вони фабрикували справи, примушуючи жертв до самообмови. Фізичними тортурами й моральним тиском силували арештантів «роззброюватися» й публічно «каятися». Так, уже наступного дня, 21 квітня, заяву потрібного змісту мусив подати начальникові окремого відділу НКВД УССР безпартійний інтелігент Борис Пилипенко, який нібито «зізнався» і «розкаявся».

«По день ареста я был членом контр. революционной (так у тексті. – Авт.) организации украинских националистов, которая имела своей целью отторжение УССР от Советского Союза. Данные о своей контр. революционной деятельности и лиц, известных мне из упомянутой к. р. организации, изложу дополнительно в тексте сознания, – «заявив» під диктовку – характерним чекістських стилем – підломлений науковець. – Я искренне раскаиваюсь в своем поступке и окончательно разоружаюсь. Я решительно и навсегда порываю с националистической средой и твердо обещаю не только никогда не становиться на путь рецидива, но все силы отдаю на службу Партии и Советской власти, если определением справедливого наказания мне дана будет возможность трудиться и работать».

В обвинувальному висновку липової кримінальної справи в січні 1936 року прокурор Головної військової прокуратури Робітничо-селянської червоної армії – діяч із характерним прізвищем Липов – напише: «При обыске у Пилипенко обнаружено: шелковая лента с вышитым УНРовским гербом «Тризуб» и брошюра с УНРовским гимном «Ще не вмерла Україна». Обвиняемый виновным себя признал полностью».

Горезвісну можливість «трудитися й працювати» українському вченому дадуть «Партія і Совєтська влада». Але навіть це концтабірне «благо» він матиме ненадовго – до рішення трійки про розстріл. Страту 1111 соловецьких в’язнів вчинено напередодні чергового «знаменного ювілею» – 20-річчя Жовтневого перевороту… «Збіг? Не думаю», – сказав би щодо цього сучасний кремлівський пропагандист.

У рік початку Великого терору в СРСР фізично знищили багатьох «односправників» Бориса Пилипенка – це репресовані й вислані на Соловки письменники Микола Зеров, Марко Вороний, Павло Филипович, Ананій Лебідь… Дивом вижив на біломорському архіпелазі смерті, а згодом в інших некурортних місцях неозорого ГУЛАГу живописець Леонід Митькевич. Він не визнав себе винним і його звільнили з ув’язнення 1946 року. Український митець повернувся на батьківщину. Жив і працював у Чернігові. Рідкісний виняток з убивчого правила…

Сергій Шевченко
Фото з мережі «Фейсбук»

У насиченій програмі підготовки співробітників ПГУ КДБ СРСР (розвідки) до закордонного відрядження був спеціальний курс народознавства. Його розробникам дозволялось «заплющувати очі» на пріоритет і тотожність класових інтересів пролетарів усіх країн, які ось-ось мають об’єднатися. Предметом їхнього дослідження були національні особливості народів країн «головного противника» (США, держави-члени НАТО). Майбутні розвідники мали добре засвоїти, чому німців вважають педантичними, дисциплінованими, але дещо прямолінійними, англійців манірними і гордовитими, французів романтичними і водночас практичними, італійців життєрадісними і експресивними, американців трудолюбивими й дуже схожими на радянських людей.

Від курсантів ПГУ КДБ СРСР вимагалось максимальних знань про країну майбутнього перебування – важливі віхи історії, зміст загальнодержавних свят, значення пам’ятних дат, особливості релігійних конфесій, мовні діалекти, винятковість традицій, культури, національного побуту, звички, пісні, гумор і навіть кулінарні пристрасті.

Поза всяких сумнівів, перед віроломною анексією Криму й розв’язанням війни на Донбасі, порушуючи двосторонні з Україною і в рамках СНД міжнародні зобов’язання, керівники російських спецслужб включили Україну до переліку ворожих держав. Виділивши серед об’єктів першочергових розвідувальних інтересів її багатонаціональний народ, російські шпигуни взялися вдосконалювати свої знання про представників його титульного етносу – українців.

Не важко здогадатись, як ми виглядаємо в таємних підручниках СЗР, ФСБ, ГУ ГШ МО Російської Федерації. Путін і його найближче оточення продовжують сприймати незалежність України прикрим історичним інцидентом, а українців єдиним народом не вважають. Під цей стандарт підганяються теоретичні викладки про національно-територіальні об’єднання, випадково утворені на уламках Російської й Австро-Угорської імперій. Щоправда, зваживши на суттєві пробіли в наших керманичів у знаннях історії України та їх містечкову ментальність, Кремль крок за кроком нав’язує їм ідею споконвічного братства єдиного слов’янського народу. Невдовзі, як умову припинення війни на Донбасі й вирішення проблеми Криму Путін почне примушувати Україну погодитись прийняти «привабливий» інтеграційний проект, на кшталт Союзної держави Росії та Білорусі. Через підконтрольні «інформаційні війська» й соціальні мережі Кремлю вже вдалося сформувати у росіян репутацію українців, як агресивних і продажних мазепинців, петлюрівців, бандерівців, недоумкуватих «хохлів»-салоїдів, вдягнутих у засмальцьовані вишиванки й величезні шаровари, неодмінно з закоркованою кукурудзяним качаном пляшкою самогону в руках. Як наслідок, за даними аналітичного центру «Левада-Центр» (лютий 2020 року) 47% росіян ставляться до України негативно, при тому, що відсоток українців, які аналогічним чином сприймають росіян не перевищує 39%.

Слід визнати, що топ-чиновники «Слуг народу», обрані рік тому 73% довірливих українців, дають обґрунтовані підстави російським українофобам глузувати з себе. Як переконливі свідчення природної корумпованості українців російські ЗМІ коментують отримання Першим заступником Голови Верховної Ради України Стефанчуком компенсації за проживання в квартирі власної тещі, дозвіл на користування в умовах карантину мережею ломбардів, у чому особисто зацікавлений Голова українського парламенту Разумков тощо. Але ж «родзинкою на тортику» став скандал, що розгортається навколо «записів Гео Лероса» про торгівлю посадами брата Глави Офісу Президента України Андрія Єрмака – Дениса.

Інформація про виплату членам фракції «Слуг народу» бонусів в конвертах за «правильне голосування», розкішні квартири, маєтки й автомобілі Дубінського, незаперечні факти кнопкодавства, виключення з фракції непокірних депутатів Скороход і Полякова, викритий педофіл Іванісов, мрії Третьякової про інтим на матраці під час засідання комітету, секс-скандал Яременка і, зрештою, результати голосування за «антиколомойський закон» свідчать, якщо не про втрату монобільшості в парламенті, то принаймні її напіврозпад.

І все ж, аналітикам російських спецслужб не варто переконувати Путіна в тому, що Україна у такий спосіб підтверджує репутацію «держави, що не відбулась» (Failed state), на кшталт Судану, Південного Судану, Сомалі й Конго. Від цього їх мали б стримувати помилкові висновки й рекомендації, через які Путін виставляв себе на сміх, тричі поздоровляючи Януковича з перемогою на виборах Президента України 2004 року. Вони мають усвідомлювати також відповідальність за хибні прогнози, які призвели Росію до міжнародної ізоляції й дошкульних економічних санкцій: про мінімальні ризики від анексії Криму, одностайну підтримку російськомовним населенням України ідеї «Новоросії», неспроможність українського війська за короткий час відмобілізуватись і дати гідну відсіч окупантам на Донбасі 2014 року тощо. Дійсно, ми нічим не відрізняємось від тих же євреїв, які, на переконання творця сучасного сіонізму й одного з засновників Держави Ізраїль Володимира Жаботинського: «… мають право мати своїх негідників». Серед десятків мільйонів українців є різні люди. Ще Дмитро Донцов ділив їх на «лицарів і свинопасів».

Однак, неупереджене застосування методу історичної ретроспективи дасть можливість російським аналітикам усвідомити, що українці переживали й гірші часи – століття бездержавності, заборони розмовляти рідною мовою, мати власну церкву, розвивати свою культуру тощо.

Так, 20 серпня 1903 року Полтава готувалась урочисто відкрити пам’ятник І.П.Котляревському, спорудженому громадським коштом. Для участі в цій історичній події в місто з’їхались посланці з усієї України, майже 70 письменників і професорів, відомі діячі культури – Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Василь Стефаник, Василь Самійленко та інші. Більшість з них добиралася з Києва поїздом, який весь «гомонів українською мовою». Відомий громадський діяч, меценат, видавець, публіцист, землевласник і агроном Євген Чикаленко згадував: «Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації». Цим же потягом приїхали 13 делегатів із Галичини й Буковини, котрі належали до іншої імперії – Австро-Угорської. Показово, що позаяк вони вважались іноземцями, міська влада Полтави дозволила їм проголошувати вітальні слова українською мовою. Підданим же Російської імперії виступати на відкритті пам’ятника рідною мовою було заборонено.

За історичними мірками пройшло небагато часу, всього 117 років. Переживши в ХХ столітті трагедію Української революції (1917-1921), лихоліття Голодоморів (1921-1923, 1932-1933, 1946-1947), масові політичні репресії 30-х років, тяжкі випробування Другої світової війни (1939-1945), Україна 1991 року нарешті отримала омріяну Незалежність. Її основи вдалося відстояти під час Майданів 2004-2005 і 2013-2014 років, молоду державу зараз героїчно захищають від російських окупантів наші воїни. Серед них чимало представників різних національностей, які вважають себе патріотами України. І це давня традиція, закладена творцем українського інтегрального націоналізму політиком, філософом з російським корінням Дмитром Донцовим, теоретиком українського консерватизму поляком з шляхетного роду В’ячеславом Ліпінським, представниками різних націй і народностей, які в роки Другої світової війни воювали за незалежність України в рядах УПА. Адже, патріотами України стають не по крові, а свідомо. Як вважав уже згаданий В.Жаботинський: «Спочатку Бог створив людину, не націю, а людину, і обов’язок служити нації людина бере на себе добровільно».

Після пандемії COVID-19 світ зміниться. Ми вже стали свідками, як коронавірус всього за місяць-півтора зруйнував головні переваги Євросоюзу – перекриті міждержавні кордони, закрились аеропорти, припинене залізничне й автосполучення, немає свободи пересування людей і товарів, «пробуксовують» навіть проекти загальноєвропейських програм протидії пандемії. Як відомо, Німеччина й Нідерланди заблокували ініціативи Італії, Іспанії, Франції видати «коронаоблігації» для фінансування економічної боротьби з COVID-19. Навіть серед найпослідовніших єврооптимістів ніхто не гарантує, що після завершення карантинних заходів Євросоюзу вдасться повернути цінності, на яких він був заснований – відкритість, демократія, ліберальна економіка, пріоритет особистої свободи громадян. Світовій спільноті поки що вдається втримувати єдність у питанні збереження санкцій проти путінської Росії за анексію Криму й розв’язання війни на Донбасі. Гучним провалом російської дипломатії завершилась спроба МЗС РФ «протягнути» резолюцію Генасамблеї ООН про відміну санкцій задля об’єднання міжнародних зусиль у боротьбі з COVID-19. Водночас, треба бути реалістами – пропагандистський рейд російських військових вірусологів, епідеміологів в Італію, яких супроводжував цілий десант журналістів, хоча й був призначений для внутрішнього споживання, справив ефект на пересічних європейців.

Російські пропагандисти будуть використовувати тяжку ситуацію з коронавірусом для активізації інформаційної війни проти України. Об’єктом посягань залишаються основи її державності, невід’ємною складовою якої є державна мова. Тим, хто за вказівками лідерів партій, під впливом російської пропаганди, невігластва чи з інших причин заперечує значення мови як головної етнічної ознаки, хочу навести приклад, взятий з роботи відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук М.П.Кочергана. Щоб показати, як у деяких мовах слова «мова» і «народ» вживаються в одному значенні, він навів рядки О.Пушкіна: «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык: и гордый внук славян, и финн, и нене дикий тунгус, и друг степей калмык». Як бачимо, слово «язык» («мова») О.Пушкін ототожнює зі словом «народ».

Отже, щоб повернути Україну в колоніальне рабство Путіну потрібно викорінити українську мову. Тільки тоді йому вдасться поглинути українську націю. Форми і методи витруювання української і кримськотатарської національної самоідентичності російські спецслужби вже випробовують в анексованому українському Криму. І знову під прицілом головний символ свободи і незалежності України, основоположник сучасної української мови Тарас Шевченко.

Але відкрутити назад колесо історії неможливо. Ще жодній імперії не вдалося уникнути болючого краху. Тож замість вибудовування антиукраїнської стратегії аналітикам російських спецслужб варто було б серйозно зайнятись пошуком шляхів пом’якшення військово-політичних, соціально-економічних, культурних наслідків неминучого саморозпаду Росії. Адже пік періоду розквіту Радянської (Російської) імперії, за якою так ностальгує Путін, вже позаду.

Борис Дніпров

Автор: Олексій Фазекош, адвокат, політик, журналіст

Головна теза статті: В мене особисто виникає лише одне риторичне запитання – чому в нашій багатостраждальній Україні і досі не прислухаються до фахівців та думок людей, які мають авторитет і успішний досвід боротьби з будь-якими негараздами, але продовжують наступати на граблі невігластва, непрофесіоналізму та беззаконня?!

Сьогодні ми побачили черговий привід інформаційної пандемії та відсутності в державі будь-якого розуміння, що і як слід робити для боротьби з коронавірусом.

Так, майже всі регіональні ЗМІ та декілька загальнонаціональних написали новину про те, що на Закарпатті прийняли рішення про введення максимального обмеження пересування в області з 13:00 суботи, 11 квітня, до 6:00 понеділка, 13 квітня. При цьому всі посилались виключно на усний коментар в.о. голови Закарпатської ОДА Олексія Гетманенка.

“Щоб стримати поширення інфікування коронавірусом, на цих вихідних в області ми посилюємо заходи безпеки. Регіональна комісія прийняла рішення про введення максимального обмеження пересування. Це означає, що починаючи із 13-ї години суботи, 11 квітня, до 6-ї години ранку понеділка, 13 квітня, люди не виходитимуть з дому”, – заявив він. За словами в.о. голови ОДА, у ці дні органи правопорядку будуть працювати у посиленому режимі, службу нестимуть працівники органів Нацполіції та Нацгвардії. “Штрафів у 17 тисяч гривень порушникам карантину уникнути не вдасться”, – наголосив він.

Кожна з цих заяв – а саме «люди не виходимуть з дому» та «штрафів не уникнути» – є маніпулятивною та такою, що не відповідає вимогам закону.

Насамперед, новина, коли вона подана саме у такий спосіб, дозволяє читачу дійти помилкового висновку, що через введення «максимального обмеження пересування» саме й не уникнути штрафів. Але це не так.

У юристів є така приказка – завжди звертатись до першоджерела, а не вірити комусь на слово, навіть якщо це цілий керівник області.

На сайті Закарпатської ОДА вивішений протокол №4 регіональної Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (https://carpathia.gov.ua/sites/default/files/imce/2004101452.pdf), який і став приводом для вищевказаних заяв та публікацій.

По-перше, ще ніякої заборони немає. П.3.1 Рішення Комісії звучить так: «Рекомендувати райдержадміністраціям, міськвиконкомам, об’єднаним територіальним громадам з урахуванням статей 29, 30, 32 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб” і постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 „Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19” запровадити відповідно до законодавства додаткові обмежувальні протиепідемічні заходи на період карантину, шляхом виконання додаткових профілактичних немедикаментозних заходів, під час вихідних та святкових днів».

Тобто на території області окремі РДА як можуть запровадити ці заходи, так і ні. Приміром, в Мукачівській ОТГ схиляються від утримання виконання цих рекомендацій.

Але припустимо, що інші держадміністрації «послухаються» і запровадять заходи.

Що ж саме вони мають передбачити.

Читаємо дослівно:
– обмежити пересування та перебування громадян в громадських місцях;
– без особливої потреби, утриматися від перебування у громадських місцях;
– не виходити на вулиці населених пунктів;
– утриматися від використання власних транспортних засобів;
– утриматися від переміщення між населеними пунктами;
– без особливої потреби, утриматися від відвідування аптек, продовольчих магазинів, автомобільних заправних станцій, тощо.

Навіть просте порівняння цих заходів дозволяє дійти висновку про їх недолугість. Бо очевидно, є незрозумілим, як можна не виходити на вулиці і водночас без особливої потреби утриматись від перебування у громадських місцях. Тобто виявляється перебувати у громадських місцях можна, але тільки за особливої потреби. Що це за потреба, і хто встановлює її особливість – не сказано. А значить, достатньо сказати, що у вас є дуже особиста потреба вийти на вулицю, наприклад, через те, що у вас піднявся тиск і ви йдете до аптеки.

Або наприклад, повністю взаємовиключними є вимоги «утриматися від використання власних транспортних засобів» та «без особливої потреби утриматися від відвідування автомобільних заправних станцій». Оскільки жоден поліцейський не має права перевіряти, скільки бензину у вас залишилось, то ви говорите, що маєте нагальну потребу поїхати заправити авто.

Іншими словами, заходи є взаємовиключаючими і такими, що не лише протирічать одне одному, але й прямо дозволяють «обійти» одні заборони через встановлення «особливих потреб» в інших. Це аж ніяк не співвідноситься зі словами «люди не виходимуть з дому».

По-друге, очільник Закарпатської ОДА наголосив, що штрафів не уникнути нікому.

Але у п.6.2 рішення Комісії говориться наступне: «Головному управлінню Національної поліції у Закарпатській області, управлінню патрульної поліції в Закарпатській області, військовій частині 3002 Національної гвардії України під час здійснення охорони громадського порядку та патрулювання територій населених пунктів забезпечити проведення активної роз’яснювальної роботи та рекомендувати громадянам дотримуватися вищенаведених рекомендаційних профілактичних заходів».

Виділяємо головні тези:
– забезпечити проведення активної роз’яснювальної роботи (про жодні штрафи не йдеться),
– рекомендувати громадянам дотримуватися вищенаведених рекомендаційних профілактичних заходів (тут взагалі слово «рекомендувати» повторюється аж два рази в одному звороті, тобто про жодну заборону (!) будь-чого не йдеться, виключно – рекомендація).

А тепер проаналізуємо, а на якій підставі взагалі було прийняте це рішення?

В протоколі зазначено – з урахуванням статей 29, 30, 32 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб”.

Відкриваємо закон і читаємо: «Стаття 29. Карантин. Карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України». Все, далі можна не читати, будь-які рішення Комісії ст.29 торкатись не можуть апріорі, бо це прерогатива виключно Кабміну.

Стаття 30 – «Повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в умовах карантину». Це правильне посилання, читаємо уважно:

На територіях, де встановлено карантин, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування надається право:
– залучати підприємства, установи, організації незалежно від форм власності до виконання заходів з локалізації та ліквідації епідемії чи спалаху інфекційної хвороби;
– залучати для тимчасового використання транспортні засоби, будівлі, споруди, обладнання, інше майно підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, необхідне для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів, із наступним повним відшкодуванням у встановленому законом порядку його вартості або витрат, пов’язаних з його використанням;
– установлювати особливий режим в’їзду на територію карантину та виїзду з неї громадян і транспортних засобів, а у разі необхідності – проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів;
– запроваджувати більш жорсткі, ніж встановлені нормативно-правовими актами, вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації продуктів харчування, режиму обробки та якості питної води;
– установлювати особливий порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів;
– створювати на в’їздах і виїздах із території карантину контрольно-пропускні пункти, залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку.

Перепрошую, а де ж тут встановлення «максимального обмеження пересування»?! Є залучення підприємств, є вимоги до виготовлення продуктів харчування, є особливий режим в’їзду до області, є встановлення КПП та є особливий порядок проведення дезінфекційних заходів. А от про заборону виходити на вулицю – ані слова! То ж навіщо влада обманює людей?

І нарешті щодо штрафів.

З метою скороченню темпів поширення коронавірусної хвороби (COVID-19) Верховна Рада України доповнила Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – «КУпАП») статтею 44-3 «Порушення правил щодо карантину людей» наступного змісту: «Порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, – тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї (17 000,00 грн) до двох тисяч (34 000,00 грн) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від двох (34 000,00 грн) до десяти тисяч (170 000,00 грн) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Стаття 44-3 КУпАП не визначає конкретних правил карантину, за порушення яких настає відповідальність, проте такі правила встановлюються відповідними актами законодавства. Зокрема, таким актом є постанова КМУ № 211 (зі змінами та доповненнями), яка передбачає що на всій території України діє карантин з 12.02.2020 р. до 24.04.2020.

Вказаною постановою заборонено:
з 00 год. 01 хв. 17.03.2020 до 24.04.2020 проведення всіх масових (культурних, розважальних, спортивних, соціальних, релігійних, рекламних та інших) заходів, у яких бере участь понад 10 осіб;
до 24.04.2020 роботу суб’єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, крім визначених випадків;
до 24.04.2020 регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні, крім конкретно визначених випадків;
з 06.04.2020 перебування в громадських місцях без вдягнутої маски чи респіратора;
з 06.04.2020 переміщення групою осіб більш ніж дві особи, крім випадків службової необхідності та супроводу дітей;
відвідування парків, скверів, зон відпочинку, лісопаркових та прибережних зон, крім вигулу домашніх тварин однією особою та в разі службової необхідності;
відвідування спортивних та дитячих майданчиків та ін.

Натомість Протокол №4, на який посилається пан Гетманенко, не є рішення органу місцевого самоврядування і банально не містить жодної заборони. Тобто накладати штраф немає за що.

Та й навіть щодо постанови КМУ, то судова практика зараз складається таким чином, що 95% відсотків виписаних штрафів скасовуються у суді. Бо норма статті 44-3 КУпАП носить бланкетний характер, а тому серед ознак суті такого адміністративного правопорушення обов`язково повинно бути зазначено, яку конкретно заборону відповідного пункту нормативно-правового акту, яким встановлюються правила карантину, порушила особа, щодо якої складено протокол. Якщо мова йде, наприклад, про незаконне відвідування спортивного майданчику, то працівники поліції повинні надати суду докази, з яких суддя зможе встановити, хто та коли вчинив адміністративне правопорушення, які дії особи свідчать про саме відвідування спортивного майданчика (а не, наприклад, про прохід особи повз майданчик), чи є місце події саме спортивним майданчиком тощо. Зазвичай, жоден з поліцейських такими дрібницями не переймається. Тому й заявляти, що ніхто не уникне штрафів, трохи передчасно.

Абсолютно виважена і логічна думка.

І тому в мене особисто виникає лише одне риторичне запитання – чому в нашій багатостраждальній Україні і досі не прислухаються до фахівців та думок людей, які мають авторитет і успішний досвід боротьби з будь-якими негараздами, але продовжують наступати на граблі невігластва, непрофесіоналізму та беззаконня?!

Під час написання статті стало відомо, що міська влада Мукачева остаточно вирішила не запроваджувати жодних додаткових карантинних обмежень, що є прикладом раціонального та зваженого підходу у вирішенні вказаної проблеми.

Тобто мешканці міста можуть спокійно виходити на вулицю. Але навіщо ж тоді хтось так наполегливо нагнітає паніку?