Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Таке припущення висловив віце-президент Української асоціації зовнішньої політики Олександр Купчишин.

Остання його посада – Надзвичайний і Повноважний посол України у Франції, Надзвичайний і повноважний Посол України в Князівстві Монако і постійний представник України при ЮНЕСКО.

З цієї посади він був звільнений у травні минулого року в.о. президента України Олександром Турчиновим. Цікаво, що майже відразу ж, своїм наступним указом Турчинов звільнив з посади Надзвичайного і Повноважного посла України у Великобританії та Північній Ірландії та постійного представника України при Міжнародній морській організації Володимира Хандогія.

Вони разом із Андрієм Гончаруком (який був представником України при СОТ) і організували Українську асоціацію зовнішньої політики, віце-президентом якої є Олександр Купчишин.

Про своє бачення проблем в ООН, необхідність її реформування, роль та місце України у системі глобальної безпеки, необхідності вступу нашої країни в НАТО, Будапештському меморандумі, “призначення” Юлії Тимошенко послом в Гондурас, “таємниці” обрання на посаду Генсека ООН та багато іншого в інтерв’ю Олександра Купчишина “Вектор Ньюз”

За радянських часів, особливо в «брежнєвську епоху», серед представників кремлівської політичної еліти традиційно чільне місце займали вихідці з України або українці за етнічним походженням. Й до цього часу у Москві пам’ятають жарт про те, що: «Вітчизняна історія ділиться на три періоди: допетровський, петровський і дніпропетровський». Навіть зараз вони присутні у найближчому політичному і діловому оточенні Путіна, яке журналістами та політологами розглядається не інакше, як потужний олігархічний клан. Досить згадати уродженця Кіровоградщини Дмитра Козака – заступника Голови Уряду РФ, Голову Ради Федерації Федеральних Зборів РФ – Валентину Матвієнко родом з Хмельниччини, або «друзів Путіна» по Санкт-Петербургу з українськими прізвищами Юрія Ковальчука – Голову Ради директорів банку «Росія», Геннадія Тимченка – нафтового магната, Андрія Фурсенка – помічника Президента РФ та інших. Маючи російське громадянство, переважна більшість з них вже давно не ідентифікує себе українцями і почуває себе досить комфортно. У багатьох зрусифікованими виявилися ще батьки у період Російської імперії, значна кількість втратила пам’ять про свою історичну батьківщину за часів СРСР. Однак з початком загострення україно-російських відносин, пік якого прийшовся на «царювання» Путіна, вихідці з України, насамперед державні службовці, військові, а також ті, хто потрапив до «білокам’яної» порівняно недавно, змушені демонструвати Кремлю свої вірнопідданські почуття набагато радикальніше за найбільш шовіністично настроєних росіян. Аби уникнути звинувачень у симпатіях до України, вони зрікаються рідної мови, історії, традицій, нагадуючи манкуртів – бездушних рабських створінь, повністю підпорядкованих господарю. Посилаючись на древній тюркський міф про них у романі «І довше століття триває день», Чингіз Айтматов стверджував, що манкурти цінувалися більше, аніж звичайні слуги, бо, забуваючи своє минуле, перетворювалися на ідеальних рабів.

Прагнучи перевершити самого Путіна у його агресивному неприйнятті України та української нації, сучасні манкурти в Росії демонструють вороже ставлення до українства та усіх виявів української національно-культурної самобутності. За рівнем холопського українофобства виділяється серед них Сергій Глазьєв – радник Президента РФ з питань регіональної економічної інтеграції, академік Російської академії наук (РАН) та іноземний член Національної академії наук України (НАНУ). Це саме той Глазьєв, який народився, провів дитячі роки і закінчив середню школу у Запоріжжі. Він нібито гордиться тим, що його мати є українкою і клянеться у любові до України, називаючи її «малою Батьківщиною для всього «Русского мира». Однак краще б Україна не знала такої «любові».

Ще за декілька місяців до Революції Гідності, у вересні 2013 року на черговому самміті «Ялтинська європейська стратегія» Глазьєв відверто залякував Україну нібито катастрофічними наслідками підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Ймовірно вже тоді він був посвячений у плани Путіна щодо анексії Криму і військової агресії на Донбасі. Бо шантажуючи Україну, Глазьєв фактично проговорився, що у коротко і середньостроковій перспективі Кремль буде консолідувати на південному сході України усіх незадоволених політикою Києва прихильників союзу з Росією. У червні 2014 року, після віроломної анексії Криму та військової агресії на Донбасі, Глазьєв публічно висловився за нанесення Росією потужного авіа удару по українській армії, щоб не дати їй зміцнитися і перетворитися на «могутню військову машину, орієнтовану проти нас, нашпиговану нацистами, ідеологічно зарядженими проти Росії». Цікаво, що Кремль не дезавуював, чи хоча б дистанціювався від людиноненависницьких заяв радника Президента РФ. А тому питання, чому «вихований ленінградською вулицею» Путін не прислухався до порад Глазьєва і не почав бомбардувати Україну, з’ясується дещо пізніше, під час неминучого міжнародного трибуналу над кремлівською верхівкою.

У переддень підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, Глазьєв в інтерв’ю ВВС звинуватив Європу в організації військового перевороту і приходу до влади у Києві нацистів. А на пряме питання кореспондента про те, чи вважає він нацистом і Петра Порошенка, Глазьєв відповів: «Звичайно». Зрештою агресивна риторика Глазьєва переповнила чашу терпіння групи провідних вчених-економістів НАНУ, які у липні 2015 року запропонували йому добровільно відмовитись від почесного звання іноземного члена НАНУ. На їх думку «безпрецедентна антиукраїнська позиція», «розпалювання національної ворожнечі між народами України і Росії», «паталогічний антиамериканізм і антиєвропейські настрої», «ненависть до України» Глазьєва суперечать принципам розвитку міжнародних наукових зв’язків, а продемонстрований ним шовінізм, ксенофобські висловлювання, безсоромне викривлення політичного курсу України були визнані неприпустимими для наукового товариства.

Із відповіддю Глазьєв не забарився, направивши на адресу НАНУ цинічного «Відкритого листа», зміст якого відображає світогляд цього російського політика у мантії академіка РАН, котрий встиг побувати кандидатом у Президенти РФ, міністром зовнішніх економічних зв’язків РФ, депутатом Державної Думи РФ трьох скликань, лідером парламентської партії «Родина». Характерно, що Глазьєв не став відмовлятись від антиукраїнської риторики і закликів бомбардувати Україну. Він ще раз підтвердив готовність силовими методами вирішити українську кризу. Пропозицію ж українських вчених відмовитись від звання іноземного члена НАНУ Глазьєв категорично відхилив, обравши для цього доволі хамську форму. Зокрема, він не знайшов нічого кращого, аніж по-фарисейськи висловити співчуття українським науковцям у зв’язку з тим, що їм нібито «сьогодні нелегко працювати під тиском дебільних нацистів, які б’ють і третирують усіх, хто незгодний з їхньою параноїдальною русофобією», натякнувши, що пропозиція наших вчених можливо пов’язана із бажанням «звільнити місця в НАНУ для квот гомосексуалістам відповідно до нових форм «європейської України».

А вже коли Глазьєв торкнувся болючої для нього теми підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, емоції автора виплеснулись за межі пристойності. Позитивну реакцію прихильників євроінтеграції він порівняв із радістю «холопів, які страждають комплексом неповноцінності», а сам вистражданий Україною вибір назвав «єврофашизмом» та «реінкарнацією гітлерівського нацизму». Агітуючи українців за «Русский мир», Глазьєв звинуватив американських політиків, чиновників і військових, у тому, що саме вони організували братовбивчу війну на Донбасі. Брутально критикуючи українську владу, використав такі далекі від наукових епітети, як «керовані з американського посольства нацисти». Дійшло навіть до застосування ймовірно навіяних Кисельовим, Соловйовим та іншими «полководцями інформаційних військ Росії» пропагандистських штампів, пов’язаних із звинуваченнями України у тому, що вона «масово вбиває звичайнісіньких громадян, включаючи дітей, які посміли надіти георгіївську стрічку і відкрито заявити свою приналежність до нашого спільного героїчного минулого». На цьому фоні більше всього потішило нагадування Глазьєвим про «Обов’язок вченого – говорити правду, даючи об’єктивний аналіз і прогноз»!

Скандал, який нещодавно розгорівся в РАН, засвідчив, що хвороблива українофобія Глазьєва прогресує й наразі почала представляти реальну загрозу розвитку російської науки (про його перебіг детально на сайті Інституту економіки РАН). Справа в тім, що наприкінці жовтня 2015 року президія РАН розглядала рядове кадрове питання – про призначення керівником Інституту економіки РАН 37-річного талановитого російського вченого Михайла Головніна. Здавалося проблем не повинно було виникати, оскільки претендент вже певний час успішно виконував обов’язки директора і майже одноголосно був рекомендований вченою радою цього академічного інституту. Однак несподівано проти призначення Головніна «з причин наукової етики» виступив академік РАН Сергій Глазьєв. На його думку, Головніну не можна довірити керівництво економічною наукою Росії, у зв’язку з тим, що той 2006 року нібито був причетним до підготовки доповіді Державній Думі РФ «Концепція взаємовідносин РФ з Україною у міжпарламентській сфері». У ній російські вчені дозволили собі зробити висновок, що вступ України в Євросоюз і НАТО не варто розглядати перепоною для розвитку стосунків між Україною і Росією, стверджуючи, що: «Прийняття України в НАТО не збільшить і не зменшить вплив Росії на неї». Свою позицію вони обґрунтували слушними аргументами, актуальність яких не втрачена й зараз. На їх думку, інтеграція України до європейських структур дозволить стабілізувати політичну ситуацію в Україні, що позитивно вплине на стан військово-технічного співробітництва з Росією; вступ України в НАТО буде сприяти вирішенню прикордонних з Росією питань; інтеграцію України в НАТО варто розглядати як своєрідний експеримент з утягнення крупної пострадянської країни в євроатлантичні структури, а успіх України на цьому шляху відкриє можливість для співробітництва Росії з блоком НАТО.

Слід зазначити, що протягом 2000-х років ставлення російського керівництва до перспективи співробітництва з НАТО, навіть членства Росії у цьому військово-політичному блоці, змінювалось. Путін 2000 року в інтерв’ю ВВС стверджував: «Я не можу уявити свою країну ізольованою від Європи … Я не виключаю такої можливості (вступу Росії в НАТО) у тому випадку, якщо з інтересами Росії будуть рахуватися, якщо вона стане повноправним партнером». Тому зафіксований російськими вченими підхід до вирішення цієї проблеми об’єктивно відображав настрої значної частини російської політичної еліти. Однак схоже, що з часом «яструби» в Кремлі остаточно перемогли «голубів», та й сам Путін перетворився на «чудо в пір’ях», точніше – «голуба із залізними крилами», за його власними оцінками.

Готуючись до такої категоричної заяви, Глазьєв повинен був знати, що насправді М.Головнін не був керівником авторського колективу, який готував вказану доповідь та не мав відношення до тієї частини, де мова йшла про можливість вступу України до євроатлантичних структур. Без сумніву він також знав, що й сама Концепція отримала схвальну оцінку Ради безпеки РФ та МЗС РФ. Однак все це не стримало Глазьєва від безапеляційної заяви на адресу наукового колективу: «Такі політизовані, замовні, ангажовані дослідження явно не прикрашають ні Інститут економіки, ні пана Головніна». Очевидно радник Президента РФ вирішив у такий спосіб чи то помститися комусь, чи то «проштовхнути» на посаду директора замість «політично неблагодійного» економіста М.Головніна, своїх протеже, раніше відкинутих Бюро відділення суспільних наук РАН. А можливо академік-українофоб Глазьєв вже взявся окреслювати для РАН допустимі чинною владою межі наукових досліджень? Над істинними мотивами Глазьєва варто було б задуматись і самому Путіну, якому також можуть пригадати схвальні оцінки перспектив членства Росії в НАТО.

Виступ Глазьєва на засіданні президії РАН вразив і глибоко обурив російських вчених. Науковий керівник Інституту економіки РАН, член-кореспондент РАН Р.С.Грінберг звернувся з листом протесту до Президента РАН академіка РАН В.Є.Фортова та академіка-секретаря Відділення суспільних наук РАН, академіка РАН А.О.Кокошина. У них він звинуватив Глазьєва у поширенні завідомо неправдивих відомостей з метою компрометації Головніна та відвертій брехні. Дирекція Інституту економіки написала колективного листа до редакції «Нової газети» з красномовною назвою «Повертається епоха політичних доносів? Академік С.Ю.Глазьєв звинуватив конкурента у неблагонадійності». У ньому автори звинуватили Глазьєва у політичному доносительстві і наклепах, звернувши увагу на те, що своєю недостойною поведінкою Глазьєв зганьбив займану посаду в Адміністрації Президента РФ та академічне звання. А академік РАН В.М.Полтерович закликав членів Президії РАН «усвідомити, яку небезпеку для академічного співтовариства несе стиль полеміки, взятий на озброєння академіком Глазьєвим». Отак несподівано оцінки авторитетних російських вчених особистих якостей Глазьєва майже повністю співпали з компетентними висновками українських колег. А з академіками двох академій наук, навіть з позицій Адміністрації Президента РФ та за підтримки самого Путіна важко сперечатись.

Росія переживає нелегкі часи. Роздмухана залежними від примх Кремля засобами масової інформації антиукраїнська істерія нагадує боротьбу з «ворогами народу», з тією лише різницею, що у 30-і роки минулого століття вишукували коріння класових ворогів, а зараз послідовно переслідують усе українське. Справа вже дійшла й до бібліотек. Так скоро в анкетeу, яку росіяни заповнюють при прийнятті на роботу введуть додаткову графу: «Чи є родичі в Україні» та «Чи проживав на території України».

У цьому зв’язку виникає питання, а чи став би Михайло Ломоносов дійсним членом Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук, якби членом її президії був Глазьєв, котрий раптом дізнався, що видатний російський вчений світового рівня певний час жив в Україні і навчався у Києво-Могилянській академії?

Борис Дніпров, аналітик

В одній із своїх ранніх гуморесок неперевершений О.Вишня (П.Губенко) описав особливості пізнання навколишнього світу сільським хлопчиком Остапом. Спостерігаючи як селом виходжає священик у рясі, яку він сприймав за жіночу спідницю, хлопець мучився питанням: «Чи у попа штани є»? Дякуючи конфузу, що невдовзі стався із «служителем культу», Остап та його старші односельці наочно переконалися, що у священика такий обов’язковий аксесуар чоловічого гардеробу таки присутній. І втратив він його у коморі, звідки поспіхом утікав від дядьків, які «застукали» невдаху-коханця у сусідської Пріськи. Коли ж Остап поділився своїм відкриттям матері та чомусь не розділила його радості й побила. Сюжет гуморески, написаної далекого 1927 року, несподівано отримав своє продовження у сучасній Росії. Однак на відміну від Остапа, за невиправдану допитливість покараним буде не хлопчик-одинак, а весь російський народ.

А все почалося з того, що активісти громадського мережевого руху «Відкрита Росія» наприкінці вересня поточного року опублікували в Інтернеті фоторепортаж з відпочинку Патріарха Російської православної церкви (РПЦ) Кирила (В.Гундяєва) у широченних «сімейних» труселях на шикарній яхті «Azimut» (вартістю близько 680 тисяч євро). Планово чи за збігом обставин, відразу ж після скандалу, спричиненого оприлюдненням компрометуючих Кирила фотографій, комісія Уряду РФ із законотворчої діяльності схвалила розроблений ФСБ РФ законопроект щодо засекречення відомостей про власників елітної нерухомості, літаків та яхт. Як вказали автори законопроекту «Про внесення змін до окремих законодавчих актів РФ, якими регулюються питання держреєстрації прав на нерухоме майно і операції з ним», він розроблявся з метою «вдосконалення системи державного захисту». Їх вкрай занепокоїло те, що «співставлення отриманої інформації з відомостями з інших джерел дозволяє ідентифікувати фізичні особи за їхніми персональними даними. У подальшому така інформація може бути використана в злочинних і компрометуючих цілях». Державно-правове управління Президента РФ також визнало за можливе внесення законопроекту на розгляд Держдуми РФ, що вважається запорукою одноголосного голосування за нього депутатів пропрезидентських фракцій. Введення його у дію очікується вже у березні 2016 року.

Справа у тім, що до цього часу в Росії відомості з державних реєстрів прав на нерухоме майно, повітряні судна і судові реєстри були загальнодоступними. Вважалось, що за рахунок цього забезпечувалась юридична чистота цивільно-правових операцій з нерухомістю. Утім, на думку законотворців із ФСБ, існуючий механізм «у даний час багато в чому перестав відповідати меті, для якої він створювався». Що й не дивно, оскільки інформацією з державних реєстрів майна почали активно користуватися представники неурядових організацій для здійснення громадського контролю за діями корумпованих чиновників. Зокрема, 2013 року після публікацій в Інтернеті Олексієм Навальним викривальних матеріалів на члена партії «Єдина Росія» Володимира Пехтіна про наявність у нього розкішного майна в США, той був змушений відмовитись від мандату депутата Держдуми РФ. У липні 2015 року після оприлюднення «Новою газетою» результатів журналістського розслідування про причетність Директора ФСБ РФ Олександра Бортнікова і ще понад десяти високопоставлених співробітників головної путінської спецслужби до багатомільйонної оборудки ыз землею колишнього відомчого дитячого садочка у підмосковному селі Калчуга на Рублівсько-Успенському шосе, виник гучний скандал. Щоправда він нічим не закінчився, однак авторитету «альма-матер» Путіна не добавив.

Особливо не приховуючи бажання обмежити вільний доступ до відомостей про корумпованих російських чиновників, ФСБ РФ схильна замовчувати ще одну вагому причину розробки цього законопроекту. До анексії Криму і військової агресії на Донбасі російські багатії з метою збереження анонімності у питаннях власності оформляли свої об’єкти на офшорні компанії. Однак тепер, коли щодо наближених до Кремля олігархів діють суворі економічні санкції, які спричинили масову деофшоризацію, у Тимченка, Ротенберга та інших «друзів Путіна» виникла нагальна потреба у приховуванні відомостей про наявну у них власність в Росії.

Безумовно, не варто недооцінювати небезпеку недобросовісного використання злочинцями інформації російських державних реєстрів майна. Й насправді, безпристрасна кримінальна статистика фіксує зростання кількості злочинів, пов’язаних з отриманням доступу до персональних даних власників нерухомості, внаслідок чого вона стає легкою здобиччю «чорних ріелтерів». За даними МВС Росії, злочини у сфері нерухомості піднялися на третю сходинку після кредитних злочинів і злочинів у сфері споживчого ринку. Однак, на думку російських експертів, цей злочинний бізнес може бути успішним лише при наявності корумпованих зв’язків «чорних ріелтерів» із співробітниками соціальних служб, працівниками паспортних столів органів МВС та іншими державними службовцями. Так що замість втаємничення відомостей державних реєстрів майна краще російські законодавці подбали б про вдосконалення системи організації боротьби з корупцією в органах влади і управління, одним із пріоритетних напрямків якої є створення умов для максимальної прозорості діяльності держаних структур.

Вже зараз російські фахівці у сфері ринку нерухомості забили на сполох. Вони вважають, що запропоновані ФСБ РФ зміни до чинного законодавства суперечать принципам відкритості і достовірності публічних реєстрів. Після їх введення у дію постраждають насамперед добросовісні учасники операцій з купівлі-продажу майна, які втратять можливість отримувати виписки з державних реєстрів і виявляти зловмисників ще на первинній стадії збору необхідних документів. До персональних даних можуть бути віднесені будь-які відомості, які хоча б якось дозволяють ідентифікувати фізичну особу. Як наслідок, кількість шахрайських оборудок збільшиться у рази, що неминуче призведе до зростання числа позовів до судів і зловживань.

Синхронно з процесом засекречування відомостей про власників нерухомості в Росії, Україна відповідно до Угоди про асоціацію з Євросоюзом, розпочала рух у прямо протилежному напрямку. На виконання Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення прозорості у сфері відносин власності з метою запобігання корупції» з 6 жовтня 2015 року став відкритим і доступним для будь-якої особи Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. На черзі, відкриття реєстру транспортних засобів. Відтепер, після спеціальної реєстрації-ідентифікації користувача на сайті у «Кабінеті електронних сервісів» Міністерства юстиції України інформація з державних реєстрів буде надаватися не тільки щодо об’єкта нерухомого майна, а й про суб’єкта права, тобто за прізвищем людини можна буде дізнатися, якими квартирами, будинками, ділянками або автомобілями володіє будь-який громадянин України. Звичайно першими відчули певний дискомфорт чинні та колишні можновладці, які відразу ж потрапили під приціл активістів громадських організацій і журналістів. Дехто з них, протестуючи проти нових порядків, почав використовувати аргументи російських чиновників, наголошуючи на небезпеці використання їхніх персональних даних із злочинною метою. Але хочеться вірити, що рух України подалі від азіатського низькопоклонства, традиційного плазування перед начальством, гнітючої атмосфери улесливості та холопства, вже не зупинити.

Патріарх РПЦ Кирило вже не вперше опиняється в епіцентрі скандалів, пов’язаних із його слабкістю перед «мирськими утіхами». То начепить на руку годинника фірми Breguet вартістю понад 30 тисяч євро, то вирушить у подорож Ладозьким озером розкішною яхтою «Паллада» вартістю понад 4 мільйони доларів, яка раніше належала адміністрації Путіна. Того гляди і він, слідом за описаним О.Вишнею сільським попом, раптом втратить один із основних предметів чоловічого одягу і стане схожим на ще одного «друга Путіна» – президента Чехії Мілоша Земана. Як відомо, учасники чеської арт-групи «Ztohoven» 19 вересня 2015 року замінили штандарт над президентською резиденцією «Празький град» на величезних розмірів червоні труси. Таким чином вони висловили своє критичне ставлення до проросійської політики Земана, який нещодавно здійснив також візит до Пекіну, де безмірно хвалив китайське комуністичне керівництво. Затримані члени групи «Ztohoven» під час слідства пояснили, що обрали червоні труси для президентського флагштоку тому, що вони такого ж кольору, як і прапор КНР. Характерно, що окружний суд Праги відхилив вимогу місцевої прокуратури про покарання учасників арт-групи, визнавши їхню вину недоведеною. Таке рішення чеського правосуддя навряд чи зрозуміють в Росії, яка на шляху будівництва «Русского мира» стрімко скочується у середньовічний морок інквізиції. Там навіть казка «Про попа і його працівника Балду» на вимогу РПЦ нині видається не у рукописній редакції О.Пушкіна, а у варіанті В.Жуковського, який під тиском царської цензури був змушений ще 1840 року скорегувати оригінальний авторський текст, помінявши «попа» на «купця Кузьму Остолопа».

Борис Дніпров, аналітик

Щоб нейтралізувати загрозу негайного повернення російського боргу, необхідно було вжити спеціальних заходів. Зокрема, таким кроком могло стати прийняття закону про санкції, який розглядав би цю позику як «недружній борг» (hostile debt) і звільняв Україну від виконання вимог Угоди. Так вважає доктор економічних наук, професор Олександр Шаров.

Останнім часом почастішали відомості стосовно вимог Росії щодо погашення кредиту в сумі 3 млрд дол. Як відомо, Україна вважає це питання врегульованим в межах загальної реструктуризації українського зовнішнього боргу. Росія ж, яка відмовилась приймати участь у реструктуризаційних переговорах, зі свого боку, наполягає на тому, що ця позика носила міждержавний характер і тому взагалі не підпадає під умови досягнутих домовленостей.

Не вдаючись у деталі двосторонньої угоди, слід визнати, що вона дійсно мала (і скоріш за усе, невипадково, а з урахуванням політичних ризиків кредитора) неоднозначний характер (з точки зору її віднесення до приватних або міждержавних угод) і тому до неї необхідно було віднестися з повною серйозністю зразу ж, як тільки нова владна команда почала ревізію спадщини, яка залишилась від «папередників». У крайньому випадку вирішенням цієї проблеми слід було зайнятися хоча б тоді, коли міністр фінансів Російської Федерації А. Сілуанов 10 січня 2015 р. зазначив журналістам, що Російська Федерація має всі підстави вимагати від України дострокового погашення першого траншу облігаційного кредиту, наданого у грудні 2013 року в сумі 3 млрд дол., через порушення Україною вимог надання цього кредиту, а саме перевищення державного боргу України 60 % від ВВП країни. Вже тоді було зрозуміло, що формально таке право у російської сторони існує і вона могла скористатися ним не стільки для завчасного отримання боргу, скільки з метою спровокувати аналогічні вимоги з боку інших кредиторів України за облігаційними позиками, що призвело б до загального дефолту та катастрофічного падіння кредитного рейтингу держави. На вирішенні цієї останньої проблеми (уникнення дефолту) і було зконцентровано максимальні зусилля. Втім, з якихось причин, було забуто про сам «подразник» – тобто російські «боргові погрози».

Скоріш за усе, переважила думка, що росіянам не буде куди подітися, якщо більшість приватних кредиторів погодяться на умови реструктуризації, по суті, ініційованої «самим» МВФ. При цьому якось забули про те, що «валіза» з російськими грошима мала подвійне дно. І для того, щоб нейтралізувати загрозу появи «чортика з табакерки» необхідно було прийняти спеціальні заходи. Зокрема, таким кроком могло стати прийняття закону про санкції, який розглядав би згадану позику як «недружній борг» (hostile debt) і звільняв Україну від виконання вимог Угоди (тобто провести реструктуризацію цього боргу або взагалі відмовитися від його повернення – принаймні до політичного врегулювання ситуації). Однак, прийняти такий закон повинна була не Верховна Рада України, а парламент Великої Британії (оскільки позика, яка розміщена на Ірландській фондовій біржі, регулюється англійським законодавством).

В такому випадку утримувачі українських облігацій (Росія або будь-яка інша сторона, яка могла викупити облігації на ринкових умовах) повинна була б вести переговори з Великою Британією (оскільки визначення боргу «недружнім», як правило, відноситься до відповідальності Міністерства закордонних справ або Міністерства фінансів Великої Британії). Звісно, що такий варіант вимагав би активної дипломатичної роботи у переговорах з країнами ЄС (окремо – Великою Британією) та США. Але оскільки такий варіант було відхилено (враховуючи професіоналізм сучасної «фінансової команди» України саме в інвестиційних питаннях, навряд чи можна сумніватися в тому, що така можливість була відома), нам залишається тепер сподіватися на те, що Виконавча Рада МВФ (в якій Росія має окремий голос, а Україна – лише в складі своєї «групи» під керівництвом Нідерландів) визнає цей борг «приватним»: тобто знову відчувати себе об’єктом, а не суб’єктом зовнішньоекономічних (та політичних) відносин.

Про автора: Шаров Олександр Миколайович – доктор економічних наук, професор. Економіст-міжнародник з досвідом роботи у фінансово-банківській системі (заступник голови Національного банку України, голова правління Національного депозитарію цінних паперів, керівник комерційних банків), на дипломатичній службі (в посольствах України в Південно-Африканській республіці, Португалії та центральному апараті МЗС України) та наукових установах (Інститут Банку, Інститут прогнозування та економіки НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень), а також член редакційних колегій ряду спеціалізованих наукових видань

Війна Росії в Сирії нагадує медіавійну. Усе, що відбувається за тисячі кілометрів, росіяни бачать у телевізорі. Про це і багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю “Вектор Ньюз” експерта з питань інформаційної безпеки Центру військово-політичних досліджень В’ячеслава Гусарова

– Генеральний секретар ОДКБ Микола Бордюжа заявив, що деякі західні ЗМІ допомагають ІДІЛ в інформаційній війні проти Росії. Чи так це, на ваш погляд? Чи можуть взагалі західні ЗМІ (при всьому їхньому лібералізмі й свободі слова) зараз виступати рупором державної політики своїх країн?
– Заява генсека ОДКБ носить лише можливий характер – він припустив це, а російські ЗМІ розтиражували викривлену копію. У самій же заяві Бордюжі не було жодного практичного прикладу або аналітичного порівняння. Хоча апарат генсека ОДКБ напевно має солідний штат військово-політичних аналітиків. На мою думку, заява Бюрдюжі зв’язана з наступним: 15 вересня, президент Путін виступив на саміті ОДКБ у Таджикистані. Використовуючи музичну термінологію, його заява по Сирії пролунала, як сигнал камертона для російського політикуму. «Ми підтримуємо уряд Сирії, надаємо й будемо надавати йому необхідну військово-технічну допомогу, і закликаємо приєднатися до нас інші країни», – сказав російський лідер. Було схоже на те, що з таким закликом він звертався до країн ОДКБ, але присутні на той момент глави держав залишили слова «російського патрона» без уваги. Заява Бордюжі, можна сказати, навіть трохи запізнилося. Чому? 17 вересня міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров відзначив, що «немає ніяких причин ухилятися від співробітництва із сірійським керівництвом». Далі він дав зрозуміти, що Росія не збирається відмовлятися від можливості захистити Сирію й буде створювати пояс безпека всього регіону. 18 вересня прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков сказав, що «Росія зможе розглянути прохання Сирії про направлення в країну російських військ, якщо таке звернення надійде». І тільки через два тижні – 3 жовтня — Генеральний секретар ОДКБ Микола Бордюжа зробив свою заяву. Мета його, як видно, залишається та ж, що й у Путіна на саміті ОДКБ у Душанбе – залучити країни ОДКБ до приєднання до воєнної операції на Близькому Сході. Операція в Сирії нарощується – уже розглядається питання про розширення військової присутності армії Росії в Ірак. Армійський компонент вимагає збільшення чисельності. Не виключено, що на вищих поверхах влади пострадянських країн рішення про участь військового блоку вже прийняте, залишилося тільки переконати в цьому населення. Отут саме до речі й виникла заява Бордюжі.

– Яка роль українських ЗМІ в інформвійні проти Росії з урахуванням того, що всі вони практично заблоковані не тільки на території РФ, але й того ж Криму або частини Донбасу?
– Уточню, Україна не веде інформаційної війни проти Росії. Ми тільки вживаємо заходів інформаційної протидії. Так буде точніше. У нас немає спеціальних об’єднаних структур активних інформаційних заходів, як це реалізовано в РФ. В інформуванні аудиторії на території Росії, як ви сказали, наші телевізійні канали в кабельних, аналогових і цифрових пакетах заблоковані. Однак є інтернет, є супутник, де можна одержати об’єктивну інформацію про Україну. Безумовно, цього недостатньо, якщо порівнювати ситуацію наприклад 5-річної давнини. Більше того, в Україні реанімовані передачі СВ-діапазону. Тепер можливість по досяжності обчислюється в тисячі кілометрів. Але, знову ж, це для тих, хто має радіоприймач відповідного діапазону. Відносно Криму – там використовуються системи радіоподавлення українських сигналів і переслідується зберігання й використання інформації про Україну. Зокрема, підручників мови й історії України. Наскільки мені відомо, наше Мінінформполітики знайшло спосіб доставити туди сигнал. Однак із друкованою продукцією на півострів питання просувається складно. В окупованому Криму працюють органи кремлівської цензури, які вилучають будь-яку друковану продукцію з України. У Донбас доставка радіосигналу й друкованої продукції налагоджується. Реставрується система передачі радіо й телевізійного сигналу, почала надходити преса.

– “Масштаб інформаційних атак на Росію стосовно операції в Сирії менший, ніж той, що можна було спостерігати в часи п’ятиденної війни з Грузією або початку конфлікту на Донбасі. Але «родові травми» дають про себе знати: якщо МЗС і ЗМІ зі своїм завданням на інформаційному фронті справляються, то на рівні Міноборони йде «пробуксовка», із якою потрібно щось робити”. Це цитата з російської ділової газети “Взгляд”. Як ви оцінюєте роботу наших аналогічних міністерств у контексті війни з Росією?
– Інформаційні й інформаційно-психологічні операції – тема закрита від непосвячених осіб. На це питання кваліфіковано зможуть відповісти ті люди, які їх планують, а потім оцінюють їхню ефективність. Немає сумнівів, що з боку України проводяться відповідні заходи. Однак у мене немає докладних даних про це.

– Чи можна зараз говорити, що Україна за цей час навчилася вести інфорвійну з тією ж Росією чи все залишилося на рівні “Інформспротиву”?
– У свій час ми зробили висновок, що окупований Донбас і анексований Крим – це наслідки поразок України в інформаційній війні. Не можна із цим не погодитися хоча б тому, що після оголошення про анексію Криму Путін своїм указом нагородив урядовими нагородами 300 кращих російських журналістів, точніше, пропагандистів. Це не застереження. Ситуація з активними інформаційними операціями поступово вирівнялася. Подивіться статистику – у різних регіонах країни час від часу розкривають інформаторів або агітаторів, які відкрито говорять, що співробітничали із ФСБ або ГРУ й займалися підривною роботою серед людей. На фронті наші Збройні сили також проводять спеціальні інформаційні заходи. У районах, де кілька років підряд домінуючими були російські урядові телеканали, їхня робота надзвичайно важлива.

– Як вважають багато експертів, інформвійна є однією їз найголовніших (якщо не найголовнішою) складових частин так званих воєн 3-4 покоління. Яка ваша думка щодо цього?
– Інформаційна війна може вестися навіть тоді, коли на вулицях не стріляють. Згадайте виступ начальника Генштабу РФ Валерія Герасимова на конференції в Академії військових наук Росії. Він ще в 2013 році розписав, яким чином можна використати війну без пострілів – гібридну війну. Тільки чому наші воєначальники не прислухалися до такого сценарію – питання до компетентних органів.

– Чи не є, на ваш погляд, війна з ІДІЛ (як з боку самої “держави”), так і коаліції, так і Росії, якоюсь “телевізійною війною”. Коли “зовнішній політичний” хвіст виляє цілком собі внутрішньополітичним собакою?
– З погляду воєнних дій, війна Росії в Сирії саме й нагадує медіавійну. Усе, що відбувається за тисячі кілометрів, росіяни бачать у телевізорі.
При цьому налагоджена ціла індустрія випуску позитивних матеріалів: роликів «вдалих» авіаудадрів, демонстрації військової міці Росії, оспівується краса пусків ракет з акваторії Каспію. Війна з посмішкою впевненого російського солдата вселяє таку ж упевненість у розуми росіян десь за Уралом чи в Забайкаллі. Путін одержує високі рейтинги довіри як «всемогутній» лідер. Друга частина вашого питання дуже показова. Російський політолог й інформаційний аналітик Гліб Павловський із цього приводу висловився в такий спосіб: «Політика в Росії пішла в телевізор». Це означає буквально наступне – у реальній Росії слабко працює судова, законодавча й виконавча гілки влади, однак на екранах державних каналів картина інша.

Розмовляв Костянтин НІКОЛАЄВ

Президент РФ Володимир Путін та наближені до нього кремлівські царедворці привчили нас сприймати їхні офіційні заяви з точністю до навпаки. Особливо переконливо це проявилось під час анексії Криму, коли Путін брехав на весь світ про відсутність на півострові російських військ, вихваляв якихось озброєних у крамницях споживчої кооперації «ополченців», охаяв «фашистську хунту в Києві», горював з приводу «знищених бандерівцями православних храмів і синагог» тощо. Відтепер, коли кремлівські чиновники заперечують участь регулярних військ РФ у військовій агресії на Донбасі або Росія у Раді безпеки ООН накладає вето на пропозиції створити міжнародний трибунал для розслідування обставин збиття малазійського «Боїнгу», жодних сумнівів не виникає, що «Іловайський і Дебальцевський котли» планувались у Генеральному штабі Збройних Сил РФ, а літак постраждав від російського «Бук».

І тому як тільки Путін двічі протягом трьох днів, в інтерв’ю американському журналісту та з трибуни Генасамблеї ООН, емоційно спростував наявність у Росії зростаючих амбіцій на відновлення статусу наддержави та заперечував плани військової підтримки диктаторського режиму Асада, принаймні до його офіційного звернення, стало зрозумілим – у Кремлі черговий масовий припадок великодержавного шовінізму, а тому вторгнення російських збройних сил у багатовимірний конфлікт у Сирії неминуче.

Було також очевидним, що оскільки для приховування істинних зовнішньополітичних цілей Росії Кремль останнім часом використовує протидію міжнародному тероризму, приводом для військового втручання у внутрішній громадянський конфлікт буде обрана боротьба з терористичною організацією «Ісламська держава». Для посилення своєї позиції Путін навіть заявив, що ця організація «давно вважає Росію ворожою державою». Щоправда володар Кремля не прояснив, з яких джерел почерпнув цю інформацію. У всякому разі не з офіційних, бо в оприлюдненому Рішенні Верховного Суду РФ від 24 грудня 2014 року № АКПИ14-1424С про визнання міжнародних організацій «Ісламська держава» і «Джебхат ан-Нусра (Фронт перемоги)» терористичними і заборону їхньої діяльності на території Російської Федерації, про це прямо не вказано.

Відразу ж після зустрічі Володимира Путіна з Президентом США Бараком Обамою у Нью-Йорку, під час якої, вочевидь, російський лідер окреслив своєму американському колезі контури власного плану врегулювання сирійської кризи, Рада Федерації РФ на таємному засіданні одноголосно дала згоду на застосування Президентом РФ контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Коментуючи його, Глава Адміністрації Президента РФ Сергій Іванов запевнив, що мова йде про застосування тільки військово-повітряних сил, а використання російських військовослужбовців у наземних операціях виключається. Слідом за своїм хазяїном він також категорично відкинув звинувачення у задоволенні Росією якихось амбіцій, підкресливши, що Росія у такий спосіб прагне захистити виключно національні інтереси: «Кількість громадян Росії і держав СНД, які залучаються до терористичного угруповання «Ісламська держава» зростає не по днях, а по часах. Мова вже йде не про десятки, не про сотні, а про тисячі таких людей, частина з яких вже повернулась на територію Росії, і легко уявити, не треба бути провидцем, що вони й далі будуть повертатися на нашу територію. Таким чином, доцільно діяти на випередження і діяти на дальніх рубежах, а не стикатися з цією проблемою потім, у себе в Росії».

Коментуючи рішення про застосування військової сили за кордоном, Путін, Іванов, Лавров та інші російські високопосадовці не втомлюються повторювати, що вони діють відповідно до норм міжнародного права та на підставі звернення Президента Сирії Асада. Не ставлячи під сумнів його наявність, виникає питання, а чи згодні із застосуванням російських бомбардувальників лідери Йорданії, Єгипту, Іраку, Лівії, Туреччини та інших сусідніх із Сирією держав, куди ймовірно кинуться бойовики «Ісламської держави» у пошуках порятунку? І чи не криється головна причина втаємничення рішень Президента та Ради Федерації Росії у тому, що дозвіл на використання військової сили за кордоном для знищення терористів буде використовуватись як привід для застосування Збройних Сил РФ на території вказаних та інших держав?

Не втрималися від спокуси у черговий раз продемонструвати своє вірнопідданство чиновники Російської православної церкви, які благословили рішення Кремля, заявивши, що воно: «Відповідає міжнародному праву, менталітету нашого народу та тій історичній ролі, яку наша країна завжди грала на Близькому Сході». Цікаво, а чи задумувались вони при цьому про ймовірні наслідки таких публічних заяв, які однозначно використають лідери радикальних ісламістських організацій для аргументації насильства проти християн, котрі й так потерпають у мусульманських країнах.

Що ж до позиції США, було б дивним, якби Сполучені Штати виступили проти російської ініціативи витратити мільйони доларів на проведення військової операції проти бойовиків «Ісламської держави», ризикуючи не тільки людськими жертвами, але й перетворенням Росії на головний об’єкт терористичної загрози. Держсекретар США Джон Керрі повідомив, що США у цих нових умовах дещо скоригували свою позицію й не вимагають негайної відставки Асада як умови врегулювання сирійської кризи. Вони погодились на певний «планомірний перехідний період» і більш активне залучення Росії в процес врегулювання. При цьому, США твердо переконані у відсутності в Асада політичного майбутнього. Виступаючи 01 жовтня 2015 року на засіданні Ради безпеки ООН, Джон Керрі заявив: «Сили «Ісламської держави» неможливо побороти, допоки Башар Асад залишається президентом Сирії».

Найближчі дні покажуть, чи й справді Путін має на меті наносити точкові удари авіацією виключно по об’єктах військової інфраструктури «Ісламської держави» і лише для примушення лідерів сирійської поміркованої ісламської опозиції до переговорів з Асадом і збереження цього знеціненого на Близькому Сході диктатора у кріслі Президента Сирії. На ймовірність такого варіанту розвитку подій вказують висловлювання «європейського друга Кремля» Президента Чехії Мілаша Земана, який за підсумками зустрічі з міністром закордонних справ Сирії Валідом Муаллемом у Нью-Йорку під час роботи Генасамблеї ООН обмовився, що на горизонті зажевріла надія на можливість підписання через декілька місяців «Празької декларації» про перемир’я між представниками Асада і поміркованої сирійської опозиції.

Якщо ж від російських бомбардувань постраждають об’єкти військової інфраструктури «Національної коаліції сирійських опозиційних і революційних сил», яку США, Туреччина, Великобританія, більшість країн Євросоюзу, Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки вважають «законними представниками сирійського народу», військова операція ЗС РФ матиме зворотній ефект. Стосунки Кремля з мусульманами-сунітами у близькосхідному регіоні будуть вкрай зіпсованими. А там, на відміну від Криму і Донбасу, немає чисельної «п’ятої колони» російськомовного населення, готового за підтримки «зелених чоловічків» взяти участь у фейкових референдумах про любов до «Русского мира». Російські дипломатичні установи та інші закордонні об’єкти стануть мішенню для радикальних ісламістів, хвиля терору може захлиснути й саму територію РФ. Замість відтоку, на допомогу поміркованим опозиціонерам та терористам «Ісламської держави» у Сирію ринуться тисячі джихадістів з багатьох країн світу.

Ці та багато інших ризиків, насамперед динаміка цін на нафту, обов’язково аналізувались у Кремлі. Однак вочевидь їх негативні наслідки були проігноровані, виходячи з більш пріоритетних, на думку Путіна, національних інтересів.

Які ж насправді цілі переслідує Кремль у Сирії, маскуючи їх боротьбою з «Ісламською державою»?

Якщо Путін заперечує наявність у Росії імперських амбіцій, значить насправді їх критична маса вже давно перевалила за межу об’єктивного усвідомлення світу, а тому він сприймає Сирію як останній вцілілий після «Арабської весни» рубіж боротьби із поширенням у світі євроатлантичних стандартів життя. Не дарма ж Президент РФ висловив переконання, що саме поширення «певними силами» так званих демократичних цінностей спричинило в країнах Близького Сходу і Північної Африки розруху, бідність, анархію і, зрештою – утворення «Ісламської держави». На жаль оточення Президента РФ настільки «зачищене», що там не залишилось жодного тверезомислячого політика, який зміг би втримати його від рецидивів кривавої «афганської авантюри». Так як це робив Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін, котрий виявився єдиним членом Політбюро ЦК КПРС, який не підтримав рішення про відправку радянських військ в Афганістан, після чого повністю порвав стосунки з Леонідом Брежнєвим. Чи начальник Генерального штабу МО СРСР маршал Микола Огарков, котрий пішов на відкритий конфлікт з Міністром оборони СРСР Дмитром Устиновим з цього питання. І це попри неодноразові наполегливі прохання афганського керівництва надати Демократичній Республіці Афганістан військову допомогу з метою захисту завоювань Саурської революції та реальну загрозу поширення у колишніх радянських республіках Середньої Азії ідеології ісламських фундаменталістів.

Прагнення Кремля відродити минулий вплив СРСР чи навіть Російської імперії, правителі якої прагнули дістатися Перської затоки, очевидні. Сирія для Путіна лише один з елементів цієї геополітичної стратегії, реалізація якої Росією без відновлення статусу великої морської держави та зміцнення військово-морської присутності у Середземномор’ї виглядає примарною. До анексії Криму Кремль не мав права розміщувати на своїй військово-морській базі у Севастополі нові кораблі. Однак після окупації півострова ситуація кардинально змінилася. Перебуваючи у стані ейфорії, Путін 28 липня 2015 року увів у дію нову Морську доктрину Російської Федерації, якою передбачається «відновлення присутності російського військово-морського флоту у Середземному морі». З цією метою відразу ж розпочалась модернізація Чорноморського флоту ВМФ РФ. Були прийняті рішення про розміщення у Севастополі найбільш сучасних видів підводних човнів, збільшення чисельності військовослужбовців з 12,5 тисяч чоловік до 40 тисяч тощо. Путін також розраховував передати Чорноморському флоту ВМФ РФ два надсучасні вертольотоносці типу «Містраль», будівництво яких завершувалось у Франції на замовлення Росії, хоча раніше їх планувалось розмістити на одній із баз Тихоокеанського флоту ВМФ РФ. Характерно, що контракт на їх будівництво був підписаний за часів прем’єрства у Франції ще одного «європейського друга Кремля» Ніколя Саркозі всього через декілька місяців після військового конфлікту Росії з Грузією.

Однак навіть з «Містралями» замкнутий Босфором Чорноморський флот ВМФ РФ не мав шансів повноцінно конкурувати із дислокованим в Італії Шостим військово-морським флотом США через відсутність у Середземномор’ї багатофункціональних військово-морських баз, на зразок таких, які мав СРСР. Як відомо, військово-морський флот СРСР використовував такі бази в Анголі, В’єтнамі, Гвінеї, Ефіопії, Єгипті, Ємені, Лівії, Кубі, НДР, Польщі, Сомалі, Тунісі, Югославії, котрі після розпаду 1991 року припинили своє існування. Прагнучи повернути собі роль активного гравця на Близькому Сході, кремлівські стратеги почали виношувати плани модернізації військово-морського пункту у Тартусі (Сирія), будівництва аналогічних об’єктів на острові Сокорта (Ємен) і в Тріполі (Лівія). Однак внаслідок повстання в Ємені, повалення диктатора Каддафі у Лівії, які увійшли в історію як етапи «Арабської весни», тепер ці плани навряд чи можуть бути реалізовані. Таким чином 720-й пункт матеріально-технічного забезпечення (ПТМЗ) у Тартусі, який був успадкований ще від ВМФ СРСР, залишався єдиним закордонним військово-морським об’єктом ВМФ Росії у складі Чорноморського флоту. 2015 року, за активної підтримки Асада, Росія планувала завершити роботи з реконструкції ПТМЗ, після чого той зможе приймати одночасно кораблі першого (крейсер чи есмінець) і другого (фрегат чи великий десантний корабель) рангу. Для цього персонал об’єкту у Тартусі був збільшений з декількох матросів до 1700 фахівців. Російський «Інтерфакс», з посиланням на Головний штаб ВМФ РФ, днями повідомив, що 01 жовтня 2015 року із Севастополя в Тартус у черговий раз направилась плавмайстерня Чорноморського флоту ВМФ РФ ПМ-56, однак на відміну від попередніх, на її борту перебувають бійці бригади морської піхоти для забезпечення охорони судна в поході.

На думку одного із авторитетних експертів, фахівця з питань економіки Близького Сходу, прагнучи зберегти свій імідж непримиренного борця з розширенням НАТО, Путін у Сирії загнав себе у тупикову ситуацію, вирішення якої можливе лише внаслідок перемоги у наземній операції. Досягти її проблематично через відсутність у підконтрольних Асаду військах достатніх ресурсів. Розраховувати на те, що Росія може утворити «широку антитерористичну коаліцію» також не приходиться, оскільки її реальними союзниками можуть виступити лише Ірак та Іран, який нещодавно вислизнув з під міжнародних санкцій. Навіть у назві коаліції можуть виникнути проблеми. Справа у тім, що головним союзником режиму Асада зараз виступає ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація і політична партія «Хізбалла» («партія Аллаха»), яку США, Великобританія, Нідерланди, Ізраїль, Канада, Австралія, Єгипет, країни Перської затоки, а також частково Євросоюз вважають терористичною організацією. Виходить, що у Кремля є кращі шанси утворити не антитерористичну, а разом «ДНР», «ЛНР» і «Хізбаллою» терористичну коаліцію.

1988 року колишній радник Президента США Дж. Картера з питань національної безпеки Збігнев Бжезинський в інтерв’ю французькому журналу «Le Nouvel Observateur» розповів: «Згідно з офіційною версією ЦРУ почало підтримку моджахедів 1980 року… Але у дійсності все було інакше: насправді першу директиву про надання таємної допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі президент Картер підписав 3 липня 1979 року. І в цей день я написав йому доповідну записку, у якій поясняв, що на мою думку ця допомога спричинить військове втручання Совітів». На питання кореспондента, чи не жалкує він про те, що відбулось, З.Бжезинський відповів: «Жалкувати за чим? Та секретна операція була блискучою ідеєю. Вона дозволила заманити росіян в афганський капкан, і ви хочете, щоб я жалкував? Коли Совіти офіційно перетнули кордон, я написав президенту Картеру по суті: «Тепер у нас з’явилась можливість забезпечити СРСР його власною В’єтнамською війною».
24 грудня 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР прийняв Постанову № 982-1 «Про політичну оцінку рішення про введення Радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року», визнавши, що: «… це рішення заслуговує морального і політичного засудження».

До розвалу СРСР залишалось менше двох років.

Автор: Борис Дніпров, аналітик

Головною родзинкою участі Путіна у роботі Генеральної Асамблеї ООН стало те, що його виступ розпочався вчасно. Очевидно у Кремлі вирішили не ризикувати, визнаючи цей захід більш важливим, аніж аудієнція Президента РФ у Папи Римського Франциска у Ватикані чи минулорічна зустріч з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель у Мілані, котрі відбулися із затримкою на декілька годин через хронічну звичку Путіна спізнюватись.

Все решта – набір стандартних тез, раніше неодноразово апробованих та озвучених Путіним у різних аудиторіях. Добре, що беззмінний ось уже 15 років володар Кремля, виправдовуючи право Росії перекроювати карту світу, не пішов на відкриту конфронтацію й утримався від агітації з трибуни Генеральної Асамблеї ООН за «Новоросію» та пропаганди ідей «Русского мира».

На відміну від підстаркуватих російських чиновників, котрі інколи «рвуть Інтернет» виступами англійською мовою з «рязанським акцентом», Президент РФ Путін говорив російською. Точніше не говорив, а подолавши явне хвилювання, в агресивній манері зачитував з листа заготовлений раніше текст, майже не відриваючи від нього очей. Відразу ж війнуло спогадами про «дорогого і любимого», які в свою чергу нагадали, що роки невблаганні навіть до небожителів.

Розпочав Путін з екскурсу в історію. Провів паралель з Ялтою, де лідери країн антигітлерівської коаліції вирішували післявоєнну долю світу та приймали рішення про створення ООН. Марно було очікувати, щоб Путін, згадуючи про цю визначну подію, вказав, що саме Українська Радянська Соціалістична Республіка, разом із СРСР та Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою були удостоєні честі виступити країнами-співзасновниками ООН. А Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, як відомо, у цьому історичному списку не значиться, оскільки Росія успадкувала крісло постійного члена Ради безпеки ООН лише після розвалу СРСР.

Виступаючи після Президента США Барака Обами, котрий у своєму емоційному виступі «без папірця» відкрито критикував Росію за її військову агресію проти України, Путін не ризикнув вступати з ним у публічну дискусію, проігнорувавши не тільки його аргументи, але й схвалену торік 100 країнами-членами ООН Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН А/RES/68/262 про підтримку територіальної цілісності України.
Якихось несподіванок та «проривних» думок з вуст Президента РФ не пролунало. Безапеляційною критикою «певних сил» за експорт «так званих демократичних революцій» до республік колишнього СРСР Путін вкотре продемонстрував, що він продовжує оцінювати процеси, що відбуваються у світі з окопів «холодної війни». Саме так слід сприймати його слова на захист повалених диктаторських режимів в Іраку, Лівії та сучасного керівництва Сирії. Особливо цинічними виглядали нападки Путіна на тих, хто нав’язує країнам Близького Сходу і Північної Африки так звані демократичні цінності. Він висловив переконання, що саме такі дії спричинили там розруху, бідність, анархію і, зрештою – появу «Ісламської держави». Заклики Путіна підтримати сирійського президента Асада за те, що той нібито бореться з терористами «Ісламської держави», засвідчили відсутність у Президента РФ бажання корегувати свою позицію в одному з ключових питань врегулювання близькосхідної кризи – вирішенні майбутньої долі сирійського лідера, названого Бараком Обамою «тираном». Виходить, що попередні інтенсивні контакти міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова і Держсекретаря США Джона Керрі з цього питання виявились безрезультатними. А можливо в Ростові на Дону, по сусідству з помешканням Януковича ще не встигли побудувати резиденцію для чергового поваленого диктатора.

Спекулюючи на терористичній загрозі з боку «Ісламської держави» та проблемі біженців, Путін закликав створити навколо Росії нову антитерористичну коаліцію на зразок антигітлерівської. Однак це також не стало сенсацією, бо всі учасники Генасамблеї очікували, що ж саме запропонує Путін в обмін на пом’якшення економічних санкцій та повернення Росії до клубу передових держав світу. Цікаво, що Путін вже не претендував на відновлення свого статусу у «великій вісімці», розраховуючи хоча б на активізацію співпраці у форматі «G 20», звідки його поки що не виключили.

Упереджуючи критику за використання Росією права вето на рішення Ради безпеки ООН, Путін засудив ініціативи щодо введення обмежень на випадки його застосування. При цьому Путін, вдався до нехитрого прийому дискусії «Сам дурний», проводячи паралелі із США, котрі раніше також не рахувались із думкою ООН, яка з його слів «плуталась під ногами».
Не навів Путін також жодного нового аргументу щодо причин Української Революції Гідності. Він вкотре вдався до риторичного питання, навіщо Заходу треба було розширяти НАТО на Схід. Ігноруючи право українців обирати власний шлях розвитку, прямо не називаючи США і Євросоюз, Путін звинуватив їх у тому, що саме ті «поставили пострадянські країни перед хибним вибором: бути їм із Заходом чи із Сходом»? Не визнаючи внутрішньополітичних причин повалення наскрізь корумпованого режиму Януковича та відповідальності Росії за розпалювання конфлікту на Донбасі, Путін повторив свою відому мантру про те, що в Україні «збройний заколот був спровокований ззовні, внаслідок чого спалахнула громадянська війна». З огляду на таку риторику, заклики Путіна неухильно дотримуватись Мінських домовленостей пролунали по-фарисейськи, особливо в контексті його звинувачень на адресу тих, хто заграє з терористами «Ісламської держави», забезпечуючи їх зброєю.

Якщо це не демонстрація подвійних стандартів, то де ще окрім виступів Путіна можна відшукати їх класичні зразки?
Пропозиції лідера другої за ядерним потенціалом держави щодо шляхів вирішення надзвичайно важливих і гострих кліматичних та екологічних проблем не привернули особливої уваги експертів, які полегшено зітхнули, зрозумівши, що войовнича частина виступу Путіна завершилась і він перейшов до висвітлення «другорядних питань».

Якби цей текст Путін озвучував у Кремлі, він би неодноразово переривався бурхливими аплодисментами, які б наприкінці виступу однозначно переросли в овації. А у Нью-Йорку очікуваної інтриги не відбулось, бенефіс Президента РФ на Генеральній Асамблеї ООН після 10 років ігнорування цього поважного форуму увінчався одинокими оплесками.
Переговори Путіна з Обамою віч-на-віч також навряд чи стали результативними через принципово різні позиції лідерів Росії і США з ключових питань.
Захід, вочевидь, й надалі буде дистанціюватись від Путіна, зберігаючи санкції проти Росії та вирішуючи глобальні проблеми з використанням так ненависних у Кремлі демократичних методів.
Жаль тільки, що вибудована Путіним система управління державою дозволяє йому правити Росією стільки, скільки заманеться. Не хочеться вірити, але цілком можливо, що через 10 років Путін чи Медведєв прибудуть на 80 засідання Генеральної Асамблеї ООН, щоб озвучити антиамериканські, антиєвропейські, а можливо ще й антикитайські тези про те, що саме ці зовнішні вороги Росії заважають їй просувати за кордон «мирні» ідеї «Русского мира».

Автор: Борис Дніпров, аналітик

Учора “Шахтар” ущент програв “Реалу” у стартовому матчі групового турніру Ліги чемпіонів. Сьогодні в бій вступає київське “Динамо”. Першим суперником нашої команди буде “Порту”. З португальцями у наших команд завжди були складні стосунки. До того ж для більшості “динамівців” це буде, по суті, перший матч групового турніру за останні кілька років…

Втім екс-захисник збірної України й київського “Динамо” Владислав Ващук оптимістичний і вважає, що в Сергія Реброва — нинішнього головного тренера чемпіона країни — уже все вийшло…

Ну, а крім винятково футбольних питань ми поговорили про громадську діяльність Владислава. Він став засновником футбольного турніру для дітей. За його словами, “там беруть участь дитячі команди українських клубів. Ті ж «Динамо» або «Ворскла» й інші. Під час турніру намагаюся відібрати талановитих хлопчиків, дивлюся, як працює тренерський склад тієї чи іншої команди… Взагалі я підтримую будь-які змагання, у яких беруть участь діти. Дітям не потрібна політика, їм не потрібна війна…”

Зрозуміло, з теми війни на Донбасі “Вектор Ньюз” і почав інтерв’ю з Владиславом Ващуком.

Три контузії, численні поранення, битва за ДАП, місячний полон (в який він здався, щоб врятувати життя товаришів) у підвалі «хатинки» (будівля СБУ в Донецьку), «парад полонених», – цих подій вистачило б ні на одне життя. І не на одну смерть. Але «Спартанець» (це позивний А Свирида) вижив. І зараз допомагає вижити іншим…

«Спартанець», м’яко кажучи, не дуже поважає Генштаб, який, на його думку, за весь цей час так і не навчився воювати. Він, грубо кажучи, не дуже поважає політиків, які зробили військових у зоні АТО заручниками своїх ігор. «Спартанець» впевнений, що на самому початку криваву вакханалію на Донбасі можна було припинити протягом двох-трьох годин силами одного серйозного спецпідрозділу. Він каже, що у військових велика образа на владу ще з часів Слов’янська, коли з нього мало не під урочистий марш йшов Гіркин…

Про це та багато іншого – в ексклюзивному інтерв’ю «Спартанця» для «Вектор Ньюз»

Практично кожна стаття, у якій викладені роздуми авторів про нехтування державною мовою в Україні, починається з цитування 10 статті Конституції України, де сказано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Тепер подивимося, як насправді забезпечується «всебічний розвиток української мови» і для початку згадаємо результати зовнішнього незалежного оцінювання з української мови й літератури у 2015 році. Отож, у оцінюванні брало участь 300 тисяч випускників шкіл, із них понад 23 тисячі юнаків і дівчат взагалі не змогли скласти тест ЗНО з української мови й літератури. Хіба такий низький рівень знань, продемонстрований підлітками, які закінчили середню школу в Україні, свідчить про те, що у державі насправді підтримується «розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»?

Не треба далеко ходити й шукати причин такого жалюгідного становища в освіті, бо все, що відбувається сьогодні в українському інформаційному просторі, свідчить про послідовне знищення української мови, яка витримала понад 350 років заборон писати, говорити, навіть співати рідною мовою, а може загинути через елементарне нехтування нею народом України. Здається, що саме зараз, у часи російської окупації українського Криму й війни за участі російських військ на сході нашої держави, українці мали б збагнути, що нарешті прийшов час згадати, що ми українці й у нас є своя мова, одна з найчарівніших у світі, і збагнути, що саме нехтування рідною мовою вже у часи незалежності призвело до таких страшних наслідків. Але ж ні, навіть така страшна біда нічого не вчить багатьох із нас, і український теле-, радіо-, інтернет-простір практично повністю заповнений російськомовним контентом.

Давайте подивимось правді в очі й згадаємо, чи багато ефірів на телебаченні чи на радіо ведуться виключно українською мовою? Давайте згадаємо, чи багато гостей цих програм використовують українську мову під час спілкування навіть з україномовними ведучими? А чи у багатьох художніх фільмах і серіалах, навіть у наукових і публіцистичних фільмах, які були зняті в Україні, говорять українською мовою? Згадали. На жаль, українську мову використовують тільки при перекладі іноземних фільмів і серіалів, а власний продукт найчастіше створюється з використанням російської мови, у кращому випадку, один із героїв фільму може говорити українською мовою. Хіба так має бути? Уявімо, що герої фільму, знятого, наприклад, у Польщі, будуть із якогось дива розмовляти німецькою чи чеською. А чого ж ні, частина ж поляків, які живуть у прикордонні на територіях, які довгий час були окуповані німцями, володіють німецькою. Така концепція здається абсурдною, то чого ж не здається абсурдною використання російської мови у всіх українських масмедіа?

Недавно одна з українських громадських організацій «Відсіч» провела моніторинг провідних українських телеканалів і виявила, що частка російськомовного контенту на деяких із цих каналів, наприклад, телеканал «Україна», перевищує 90 %. Хіба так має бути в українському телевізійному просторі? Спільна частка україномовного контенту на десяти провідних телеканалах складає всього 29 %, тоді як російськомовного понад 70 %. Такі показники хоч комусь можуть видатись нормальними? Складається враження, що власники деяких телеканалів свідомо витісняють українську мову з телеефіру, щоб люди, у тому числі й молодь, були більш орієнтовані на так званий «руській мір», забуваючи про власне коріння і власну мову. Як показав моніторинг, у середньому на провідних каналах транслюється не менше семи з половиною годин російськомовного контенту. Але, як відомо, «у середньому», – це коли, наприклад, скласти час транслювання російськомовного контенту на телеканалі «Україна» (понад 12 годин) і час транслювання російськомовного контенту на телеканалі «К1» (менше чотирьох годин), і отримуємо результат, який насправді не буде коректним. Спитаєте, чому? Відповідь дуже проста: телеканал «Україна» має більшу глядацьку аудиторію, ніж телеканал «К1», отож частка людей які споживають дуже багато годин російськомовного контенту, набагато більша, ніж може здатися після підрахунку.

З радіоефірами така ж сумна картина, бо в Україні дуже мало розмовних радіостанцій, а ведучі майже всіх музичних радіостанцій говорять російською мовою, у кращому випадку, якщо ведучих тієї чи іншої музичної радіопередачі двоє, то один із них може бути україномовним. Останнім часом деякі радіостанції зменшили у своєму ефірі кількість російських виконавців, особливо тих, які підтримали анексію Криму і вторгнення російських війсь на український схід, але, на жаль, це не призвело до збільшення української музики в ефірі цих радіостанцій. Хіба так має бути, особливо зважаючи на те, що зараз в Україні насправді є досить багато якісної української музики? Та музика музикою, а ось із розмовними радіостанціями просто біда. По-перше, як уже говорилося, їх дуже мало. По-друге, контент на цих радіостанціях ніяк не розрахований на молоде покоління, а ті програми, які можна вважати молодіжними, займають занадто мало ефірного часу. По-третє, практично нема радіопередач, які б транслювали твори українських письменників. Насправді такі читання й радіоспектаклі могли б допомогти багатьом людям познайомитися з творчістю сучасних українських літераторів, згадати творчість класиків української літератури і заповнити білі плями в знанні українського літературного спадку, які у свій час утворилися в багатьох людей через заборону друкувати й вивчати твори талановитих українських письменників і поетів, репресованих і вбитих за радянських часів.

Тепер прийшов час сказати декілька слів і про інтернет-простір. Чи багато ви зустрічали комерційних чи виробичих приватних компаній, які використовують україномовний контент на сторінках своїх сайтів? Думаю, не дуже багато. Але ж, погодьтеся, досить дивно, коли українська компанія використовує на своєму сайті російськомовний контент як основний, а україномовний тільки іноді, — у кращому випадку, це викладені на другому плані переклади українською мовою російськомовних матеріалів, щоб пошукові систем не могли вихопити їх раніше, ніж російськомовні. Чи це правильно? Хіба у Франції чи в Об’єднаному Королівстві приватні компанії використовують чужі мови під час створення своїх сайтів? Ні. Інші мови використовують тільки як допоміжні. Чому в Україні все навпаки: чужа мова – основна, а рідна – другорядна? Деякі люди пояснюють таке зневажливе (так, саме зневажливе) ставлення до української мови бажанням збільшити кількість користувачів сайту, але ж насправді це повна маячня. Якщо матеріал цікавий чи корисний, то його прочитають, якою б мовою він не був написаний, якщо ж стаття беззмістовна, то російська мова не допоможе. Може, час переглянути принципи користування інтернет-простором? В Украйні необхідно створювати сайти, соціальні мережі й інтернет сторінки, які будуть відповідати пункту Конституції, де сказано про «розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Звичайно, навряд чи всі читачі погодяться з думкою автора статті, але ж перш ніж заперечувати, просто подумайте, чи насправді теле-, радіо- та інтернет-простір в Україні український? Якби дійсно більшість телекомпаній, радіостанцій та інтенет-сайтів України користувалися державною мовою, а не прикривались абсолютно необґрунтованою теорією, що російськомовні громадяни можуть не зрозуміти україномовні передачі чи україномовні тексти на сторінках сайтів, хіба б було у нас стільки дітей, неспроможних скласти іспит з рідної мови, хіба б могли адепти «руського міра» так просто закликати чужинців врятувати їх від «утискань» російськомовного населення? Насправді ці питання риторичні, бо саме українська мова переживає чергову хвилю утисків — це стає зрозумілим, досить тільки подивитися телепередачі, послухати радіо, чи зазирнути в інтернет. У кожній країні світу підтримка рідної мови, культури і традицій – першочергові завдання народів, бо, як відомо, без мови немає народу.

Українська письменниця Ліна Костенко написала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». То, може, час переглянути своє ставлення до української мови й перетворити український медіапростір на насправді український.