Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

«Наука необхідна народу. Країна, яка її не розвиває, неминуче перетворюється на колонію». Ці слова відомого французького фізика Фредеріка Жоліо-Кюрі як ніколи актуальні для нашої держави. Це не розмірковування журналістів редакції, а лише цитата з першого абзацу Заяви Президії Національної академії наук України. Заяви бентежної за змістом, та розпачливої – за формою, бо, на перший погляд, навіть важко зорієнтуватися, чим так зуміла «допекти» держава нашим поважним науковцям, що ті не віднайшли іншого шляху як звернутися з відкритим листом до громади, Президента України та парламенту. Адже навіть за кращі, «мирні» часи фінансування НАНУ було далеким від ідеалу. То що ж сталося цього разу? Виявляється, що нинішня влада не придумала нічого ліпшого, як просто закрити всі галузеві національні академії наук (нехай не закрити – «реорганізувати», але результат – той самий). Заодно й усіма коштами науковців відтепер розпоряджатиметься не власне Національна академія наук України, а… Міністерство освіти України. Й то правда, ці «вчені дядьки» завжди не знають, куди і яким чином витратити кошти! Інша справа – наші міністри від освіти, які інколи й англійською не дуже добре володіють, але «розподіляти» й «володарювати» навчені добре.

Як би там не було, але серед вітчизняних ЗМІ вже давно точиться думка про те, що ідея закриття національних академій наук базується: 1) на бажанні керівництва держави та окремих депутатів заощадити бюджетні кошти; 2) на відсутності у них інформації щодо закономірностей функціонування науки в світі та в Україні; 3) їхньому власному досвіді захисту сумнівних дисертацій та породженій цим недовірі до всієї наукової спільноти, 4) наявності з різних причин певних упереджень щодо академій та 5) небажанні сприймати факти, які суперечать цим упередженням, а також на псевдоаналітичних публікаціях різних авторів. Детальніше про всі ці аспекти можна прочитати у нещодавній статті на порталі http://hvylya.net/ «SWOT-аналіз сценарію «оптимізації» національних академій наук в Україні». Однак навіть автори цього «SWOT-аналізу» не могли собі уявити, що серед державних чиновників вже існує готовий до реалізації план зубожіння української науки. На підтвердження цих слів достатньо прочитати статтю 30 проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

Якщо коротко: проект бюджету-2016 повністю нівелює будь-який розвиток української науки в осяжному майбутньому. Відповідно до документа, МОН тепер буде єдиним головним розпорядником бюджетних коштів на науку, а НАН – лише виконавцем. Крім того, всі галузеві академії наук без розбору «вливаються» в НАН і дається 8 місяців на те, щоб з усім цим «розібратися» та «оптимізувати». І це, на жаль, все, що треба знати про новий проект бюджету щодо науки, навіть без цифр.

Реакція НАНУ, звичайно, не забарилася. Однак, чи почують науковців там, десь далеко зверху – питання риторичне. Тим не менш, ми публікуємо звернення Президії НАНУ без купюр:

«Наука необхідна народу. Країна, яка її не розвиває, неминуче перетворюється на колонію». Ці слова відомого французького фізика Фредеріка Жоліо-Кюрі як ніколи актуальні для нашої держави. Сьогодні серед передових країн світу точиться боротьба за отримання нових знань, їх використання для розроблення інноваційних технологій, виробництва наукомісткої продукції тощо. Головною рушійною силою сучасного розвитку цивілізації є наука.

В той же час, як це не прикро констатувати, за всі роки незалежності України наука ніколи не була – не на словах, а на ділі – серед державних пріоритетів і фінансувалась за залишковим принципом. Так, фактичні бюджетні видатки на розвиток наукової сфери в Україні становлять близько 0,3% ВВП, тоді як навіть у національному законодавстві передбачено не менше 1,7%. Для порівняння: лідери економічного рейтингу Світового банку – Японія, США та Китай витрачають на науку, відповідно 3,33%, 2,79% та 1,43% ВВП. Нормою фінансування науки для країн ЄС є 3% ВВП, а в Ізраїлі та Швеції – 4% ВВП. Державні витрати на діяльність одного українського вченого втричі нижчі за російські, у 18 разів – за бразильські, у 34 рази – за південнокорейські і у 70 – за американські. Також варто зауважити, що в оприлюдненій нещодавно «Доповіді ЮНЕСКО про розвиток світової науки до 2030 року» відзначена характерна тенденція переваги інвестицій в науку над зростанням ВВП. А в Україні вже сьогодні кількість наукових працівників на 1 тисячу працюючих вдвічі менша, ніж в країнах ЄС. З огляду на незначні обсяги фінансування науки малоймовірним стає й подальше широке залучення талановитої молоді до дослідницької діяльності.

У зв’язку з цим, глибоку стурбованість викликає оприлюднений Міністерством фінансів України проект Закону України «Про Державний бюджет на 2016 рік». Запропонована урядовими чиновниками так звана «реорганізація» наукової сфери всупереч щойно прийнятій новій та чинній редакції Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», передбачає механічне об’єднання всіх національних академій наук, позбавлення НАН України статусу головного розпорядника бюджетних коштів, і, нарешті, катастрофічне скорочення обсягів фінансування Академії порівняно навіть з вкрай недостатнім бюджетним забезпеченням цього року. Це не лише позбавить вчених можливості самостійно визначати пріоритетні напрями наукових досліджень, а й взагалі поставить під загрозу подальше існування науки в Україні. Слід також підкреслити, що вказані кардинальні зміни в організації та фінансуванні наукових досліджень жодним чином не обговорювались з науковим співтовариством нашої держави. Крім того, стаття 30 проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» грубо порушує Бюджетний кодекс України, адже до предмету регулювання закону про Державний бюджет не належать адміністративні відносини щодо реорганізації державних установ. Зауважимо, що в рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року зазначено, що «Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин».

Враховуючи ту загрозу, яка нависла над Національною академією наук та національними галузевими академіями наук України, загалом над науковою сферою держави, у зв’язку з можливим прийняттям вказаного законопроекту «Про Державний бюджет України на 2016 рік», Національна академія наук України звертається до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України та громадськості з проханням не допустити руйнування фундаментальної та прикладної науки в нашій державі, втрати вітчизняного інтелектуального потенціалу та, як наслідок, неминучої соціально-економічної деградації нашого суспільства.

А наостанок зазначимо, що відповідно до «принципу Гарнака» – одного з визначних президентів Товариства Макса Планка, – за яким розвивається одне з найбільш успішних наукових об’єднань світу (до речі, його структура майже повністю відповідає структурі НАН України), «найкращу науку робить найкращий вчений, що вільно визначає напрями досліджень, має сучасну дослідницьку інфраструктуру та можливість залучення найбільш талановитих молодих вчених». Так само і наукові організації повинні мати змогу самостійно замовляти дослідження. Очевидно, що, можливо, деяка частина запиту щодо фундаментальних досліджень, й може формуватися державою і суспільством, але більша частина – тільки тими, хто знаходиться всередині науки. Якщо говорити про прикладну науку – так само: окремі тренди можуть відчути лише фахівці (ще до того, як ці напрямки стануть економічно привабливими), окремі замовлення може робити держава, суспільство, бізнес (надаючи відповідні кошти). Але якщо науковцями «керуватимуть» колишні школярі, то можна собі лише уявити, що і як ми будемо досліджувати. До того ж без грошей… Без приміщень… Та без стратегічного бачення… Не кажучи вже про брак досвіду. Натомість у держави будуть такі необхідні їй кошти для відряджень народних депутатів до Європи, аби вони там “чужому навчались”…

Автор: Сергій Козлов

Стоїть над Дніпром на київських кручах велетень-монумент — «Батьківщина-мати», яка й дотепер тримає на щиті герб СРСР. Але ж закон про декомунізацію символів тоталітаризму має поширюватися і на цей пам’ятник радянської епохи! Саме про можливу подальшу долю “Батьківщини-Матері” і міркує Віктор Акуленко, доктор юридичних наук, професор.

Коли я дивлюся на цей витвір радянської доби, завжди спливає в пам’яті зустріч з автором скульптури.

17 жовтня 1974 р. на честь 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників у колишньому Кловському палаці в місті Києві було відкрито «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років». Одночасно почали проектування й створення Меморіального комплексу, основою якого став фор-проект відомого скульптора Є. Вучетича (автор меморіалів радянським воїнам у Трептов-парку в Берліні й на Мамаєвому кургані у Волгограді, а також пам’ятника Ф. Дзержинському в Москві) і архітектора Є. Стамо. Коли в 1975 р. Є. Вучетича не стало, роботу над монументом «Батьківщина-мати» розпочав і завершив народний художник СРСР і УРСР Василь Бородай.

Над статуєю митець працював на території колишнього Видубецького монастиря в Георгієвському соборі 1696 – 1701 рр. І хоча собор належав до кращих зразків української архітектури другої половини ХVІІ–початку ХVІІІ століть, він був страшенно занедбаний. Єдине місце в атеїстичну добу, яке тут було якось впорядковане й доглянуте, — то це могила вітчизняного педагога К. Д. Ушинського. Згідно з затвердженим урядом списком пам’яток архітектури, які знаходилися під охороною держави, Георгієвський собор використовувався з господарською метою й передавався різним організаціям в оренду. Цього разу порожнє й просторе приміщення з високим куполом віддали під художню майстерню для створення скульптури «Батьківщина-мати». Саме тут тривав творчий процес майстра і його помічників.

Я підійшов, привітався. Зустрів В. Бородай незнайомого відвідувача доброзичливо і показав на скульптуру:
– Подобається Вам майбутній монумент для музею Великої Вітчизняної війни? Що скажете?
– У нас в УТОПІК, де я працюю, є макет, який запропонував Є. Вучетич. Якщо дозволите, скажу, що думаю. Він не був у Києві на дніпрових кручах, ескіз і макет монумента й музею виконав заочно. Знехтував тим, що на цих кручах, як провіщав Андрій Первозванний, буде град великий і безліч церков і монастирів. Тут на лесових ґрунтах, які поступово сповзають до Дніпра, взагалі гріх будувати такі велетенські світські споруди. Як писав О. Довженко: «…ці гори, як одвічне свято нашої землі, якби не були засмічені і винними складами, і ще всілякою гидотою, яку навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною. Ці гори були живі – вічною урочистою красою, що розливалася навколо, куди тільки гляне людське око».
– Але ж наше стародавнє місто й архітектурно-будівельні технології динамічно розвиваються. Час і життя вимагають реалізації нових проектів, зокрема і в монументальному мистецтві. Чи не так?
– Може, і так… Але, як на мене, скульптурний образ має втілювати страдницьку долю України, на терені якої двічі кривавим катком прокотилася війна.
Про трагедію українського народу своє слово в кіноповісті «Україна в огні» сказав О. Довженко, за що потрапив у сталінську опалу. Не таким йому уявлялося увічнення в монументальному мистецтві всенародного горя. Мій батько загинув при обороні Києва в Дарницькому концтаборі для військовополонених. А скільки полягло солдатів, могили яких від озера Хасан у Монголії, через Україну й до озера Балатон в Угорщині… Однак, бачу, що ця «Батьківщина-мати», скоріше, мачуха, яка не викликає глибоких переживань від завданих війною втрат, від горя, від сирітства і від вдовиної долі моєї мами.

– Надто вже категоричні Ваші судження, чи не гіперболізуєте їх, переносячи своє особисте на загальнодержавний монумент-символ нашої перемоги над ворогом? Послухаєш Вас, то на скульптурі ніби не вистачає намиста й віночка з барвистими стрічками (В. Бородай, віддамо йому належне, давав мені висловитися, не перебивав, спокійно вислуховував мої емоційні слова. Здавалося, що навіть спонукав до продовження дискусійного діалогу).
– По-перше, погляньте на обличчя, цієї «Батьківщини-матері» — воно нерідне, надміру погордливе, як у римських легіонерів. А тога на ній, а короткий меч? Теж як у античних римлян! Усе чуже, не українське. Про герб СРСР, а не УРСР на щиті я вже й не кажу. Цей монумент міг би стояти у Празі, у Будапешті й у будь-якій столиці, настільки він денаціоналізований. Хотілося б іншого мистецького образу, який визрів би в процесі відкритого творчого конкурсу різних проектів.
– Ви, мабуть, не сприймаєте сучасного мистецтва, яке нині в Радянському Союзі домінує при увічненні нашої звитяги у Великій Вітчизняній війні. Чи не так?
– Звичайно, я не художник. Це мій особистий погляд. Проте монументальність для мене — не в брилах граніту чи металу і не в біцепсах на бичачих торсах, як у багатьох пам’ятників, у тому числі на місці концтаборів для радянських військовополонених. Вони були не качки-культуристи, а звичайні люди: молодь і літні, змучені й голодні, поранені й полеглі, але сильні духом і не скорені ворогом. На п’єдесталі бажано бачити більше їхніх людських рис.
Мене глибоко вразило творіння «Зруйноване місто» відомого скульптора О. Цадкіна в Роттердамі – фігура людини з піднятими, як крила, руками — як молитва до небес; а торс зяє великою пробоїною-раною — як символ поруйнованого нацистською авіацією міста, але відродженого з попелу, як фенікс. Монументальність увічнення історичної події чи особи не у висоті чи вазі статуї, а в тому, які вона викликає почуття. Не мені про це нагадувати знаному митцю.
– Вас хтось підіслав до нас, щоб так опонувати. Скажіть хто Ви й чого прийшли? – В. Бородай промовив ці слова досить переконано, але без докору.
– Я прийшов з республіканського правління УТОПІК, членом якого Ви є, за оцим немовлям «Батьківщини-мачухи», бо більшого не донесу, — показав на найменшу модель скульптури.

На прощання В. Бородай потис мені руку, посміхнувся і наказав не забувати:
– Заходьте, продовжимо дискусію. Сподіваюся, згодом ви зміните свою думку й вам сподобається монумент, який прикрасить нашу столицю й увічнить подвиг українського народу.
Коли виходив, зупинився біля майстра кавказької зовнішності, який творив скульптурну композицію «Форсування Дніпра». Познайомився. Це був талановитий вірменський скульптор Фрідріх Согоян, який сказав мені на прощання:
– Я не вступав у вашу дискусію, бо не розмовляю українською мовою, але добре розумію. Все про що ви говорили – правильно!

Подумалося, що талановиті художники краще за мене розуміють, у яких ідеологічних межах компартійно-класового сектанства їм доводиться творити, де за інтернаціоналізацією так званого методу соціалістичного реалізму нівелюються й опиняються на задвірках традиції національного мистецтва.

Ще в роки війни незабутній О. Довженко в «Щоденнику (1941 – 1956)» уболівав «… про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської… Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії… Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна… Занепад музеїв. Витравлювання українського в Художньому інституті. Відсутність в архітектурі. В ім’я чого? За чиєю забороною?».

У кабінет до колишнього секретаря з ідеології ЦК Компартії України, а тепер заступника голови УТОПІК І. Назаренка, який, до речі, був проти повернення О. Довженка в Україну, я зайшов із загорнутим немовлям, як його тримають і заколисують матері.
– А це що за жарти? – розгнівався Іван Дмитрович.
– Це Вам немовля від «Батьківщини-матері», а кому й мачухи. Посилали ж принести, то тепер бавте!

І.Назаренко й інші очільники УТОПІК як колишні партійно-пропагандистські функціонери з усіх боків ідеологічно прискіпливо оглядали виліплений митцями зразок скульптури для майбутнього музею. Однак публічного голосу не наважувалися подати, остерігалися, аби чогось не трапилося. Адже не їм належав пріоритет схвальної чи критичної оцінки твору, а великій хаті – ЦК Компартії України, а то й навіть білокам’яній столиці.

Зате на фінансову підкормку немовляті, щоб воно скоріше постало, як колόс, вище за Лаврську дзвіницю, Товариство не скупилося: можливо, не стільки по своїй волі, як по наказній. Пригадую, як, виступаючи перед колективом республіканського правління, директор Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років генерал-лейтенант Козлов В.А. «порадував», що його візит до УТОПІК коштує один мільйон карбованців.

Це був не останній виділений Товариством «лимон»-транш», який міг піти на консервацію й реставрацію історико-архітектурних пам’яток, які гостро потребували фінансової підтримки.

Врешті 9 травня 1981 р. новозбудований меморіальний комплекс на мальовничих дніпрових кручах, дисонуючи з лаврською панорамою, урочисто відкрили за участю генсека ЦК КПРС Л. Брежнєва. Скульптори В. Бородай і Ф. Согоян одержали Ленінську премію. Автора фор-проекта Є. Вучетича, який пішов на той світ, на цей раз обійшли, втім, він ще за життя одержав п’ять Сталінських і одну Ленінську премії.

У наступні роки доводилося часом зустрічатися з В. Бородаєм, зокрема на пленумах правління УТОПІК. Він до мене завжди ставився доброзичливо й приязно. Закарбувалася в пам’яті остання зустріч, на якій визнаному метру приємно було почути, що мені вельми імпонує його тендітна скульптура Лесі Українки, яка своєю художньою пластикою витончено передає лірично-замріяний стан поетеси серед плакучих верб і каштанів в Центральному парку. Не буде перебільшенням сказати, що тут органічно поєдналися мистецтво й природа, до чого має прагнути кожен митець.

Потім наша розмова перейшла на пам’ятник радянським чекістам на площі Дзержинського в Києві. Я вважаю, що це одна з кращих робіт скульптора В. Бородая, творчий задум якого збентежив можновладців так, що вони розпорядилися «сховати» пам’ятник – обсадити плакучими вербами, а може, якось олюднити моторошний погляд більшовицьких опричників. Недарма була секретна постанова політбюро ЦК Компартії України про заміну монумента, але не вистачало коштів. Інтуїтивно здогадувалися, що автор дуже реалістично втілив чекістську епоху Леніна й Дзержинського, коли в казематах «всіх Луб’янок країни», за словами І. Еренбурга, лилась «кров окислена зі згустками, де можна душі з вивертом щипати, де усілякий рижий сопляк в каскетці – Асархаддон…» (ассирійський цар УІІ ст. до н. е., який відзначався жорстокістю). Василь Захарович уважно вислухав моє розуміння його творчої ідеї й не заперечував. Цей пам’ятник треба зберегти в незалежній Україні, яка запізніло проводить процес декомунізації. Він має постати фасадом — як обличчя майбутнього музею демонтованих із п’єдесталів статуй і символів комуно-більшовицької доби.

Ще за життя скульптор В. Бородай із співавтором В. Знобою пережили у вересні 1991 р. стихійну декомунізацію – повалення свого монумента на честь Жовтневої революції в Києві на Хрещатику (тепер Майдан Незалежності). Це стало апогеєм детонуючого людського вирування, яке, за словами поета, можна назвати «шумуй, вишумовуй залізний протест», коли після провалу ГК ЧП монумент впав перед демократично-рухівським натовпом.
У пам’яті закарбувалися демонтовані частини з написом нашвидкоруч: «Ленін – кат народу». Куди завантажили гранітні блоки статуй – не списали ж у переробку? Може, десь законсервували до дня «ікс». І ось він настав — тепер вони мають стати експонатами музею тоталітаризму в Україні.

Компартійні номенклатурники того часу замість того, щоб стати грудьми на захист своїх ідейних символів, разом із новими українцями фарбувалися в синьо-жовті кольори, щоб зберегти реальну владу. Бунтівному люду кинули на поталу, як наживку, статую вождя. Спрацювало. Плебсу дісталися звалений пам’ятник і ваучер, а номенклатурі, тепер еліті, — крім влади, майно й гроші.

Українська держава потребує, згідно із законом про декомунізацію, заміни старих символів, у тому числі знесення розтиражованих пам’ятників низької художньої вартості. На цьому шляху влада нерідко зустрічає неприховане невдоволення не тільки комуністів, але, як не дивно, політично інертних простих людей. “Не ви ставили Леніна, то й не чіпайте його, нехай стоїть”, — у цьому вся їхня логіка. Їм не стільки дорогі гранітні й бетонні ідоли, скільки їхня недоторканність, щоб якось висловити свою зневагу до нової корумпованої влади за ту злиденність і безправ’я, у яке влада безжально кинула народ.

Щоб остаточно перемогти тоталітарну систему й застерегтися від її рецидиву, символи треба демонтувати й музеєфікувати тільки рештки. Стихія зняття штучно посаджених ідеологізованих пам’ятників часом сліпа й руйнівна, але, як це не парадоксально, очищаюча — вона запліднює новий український національно-культурний ренесанс. Сьогодні глобальне завдання полягає у здійсненні ідеологічної конверсії в суспільстві, у звільненні людини від гіпнотичного пресингу ленінського плану монументальної пропаганди, у наданні духовної свободи. Але вирішувати проблему знесення, переміщення й зберігання монументів тоталітарного режиму слід все таки цивілізовано — із наукових позицій, із дотриманням мистецьких критеріїв, із успадкуванням національних традицій історичної пам’яті, що, на жаль, не завжди трапляється.

Зокрема це стосується пам’ятника М. Щорсу скульптора В. Бородая в Києві — цей пам’ятник слід зберегти попри всю суперечність історичної особи. Це вартісний художній витвір, який органічно ввійшов у навколишнє архітектурне середовище. Щоб не забути й пам’ятати парадоксальну тезу письменника Д. Орвелла, який у своїй творчості викривав тоталітаризм: «Хто управляє минулим, той управляє майбутнім; хто управляє сучасним, той управляє минулим».

Автор: Віктор Акуленко, спеціально для “Вектор ньюз”

1 грудня СВР відзначав свій перший ювілей. Рівно 10 років тому Верховна Рада України прийняла Закон «Про Службу зовнішньої розвідки України», що стало новою віхою в історії національної розвідки. За минулі роки було зроблено дуже багато чого, щоб Служба зайняла гідне місце серед інших вітчизняних спеціальних служб, стала тим органом, який надійно забезпечує національні інтереси, насамперед на зовнішньополітичному й зовнішньоекономічному напрямках, сприяла встановленню й розвитку двосторонніх і багатосторонніх відносин України з іншими державами. Сьогодні розвідники відзначають своє професійне свято в переломний для історії нашої країни період, коли український народ зі зброєю відстоює своє право на незалежність, на вільне й демократичне життя в родині європейських народів.
Протягом останніх півтора років не тільки розвідникам, але й усім нам довелося жити й працювати в умовах прямої агресії з боку Російської Федерації, окупації Криму, спалаху сепаратизму на Донбасі й різкого загострення військово-політичної обстановки в Євразійському регіоні. Але, незважаючи на всі ці складності, Служба зовнішньої розвідки незмінно й безперервно забезпечує військово-політичне керівництво держави надзвичайно важливою розвідувальною інформацією для прийняття стратегічних рішень у сфері національної безпеки й оборони. Усе це стало можливим завдяки кропіткій праці по-справжньому відданих своїй справі професіоналів, патріотично настроєних співробітників Служби.

Безумовно, нинішня робота кадрових офіцерів СВР не може бути публічною, але ветерани розвідки, особливо ті, хто стояв біля витоків становлення Служби, можуть і повинні передавати свій досвід, висловлювати свою громадянську позицію з актуальних нині питань. Тому не випадково редакція «Вектор ньюз» у переддень професійного свята зустрілася з відомим українським (а до 1991 року — радянським) розвідником Ігорем Хижняком.

Адже, крім усього іншого, у роки існування незалежної Української держави саме Ігор Хижняк був першим офіційним представником Служби безпеки України в США. До цього він працював заступником начальника підрозділу зовнішньої контррозвідки в Головному управлінні розвідки СБУ, а ще раніше знаходився у тривалому закордонному відрядженні в Сполучених Штатах Америки, виконував функції офіцера безпеки радянського дипломатичного представництва й заступника резидента радянської розвідки в Нью-Йорку з питань зовнішньої контррозвідки.

Під час короткої, але змістовної бесіди з Ігорем Володимировичем були обговорені багато завдань розвідки часів незалежної України, історії з життя розвідників, порівнювався їхній потенціал часів СРСР і сучасної України. Зокрема, Ігор Хижняк відзначив, що й сьогодні в рядах СВР України є вчителі, які не поутупаються своїм талантом і професіоналізмом легендарному Кіму Філбі. Також говорили про те, що на початку 1990-х років цікавість багатьох розвідок світу до території України був величезний, у першу чергу, через наявність тут великого запасу ядерної зброї. Але й сьогодні не можна говорити, що Україна «не цікава» розвідникам інших країн. Хоча в екстраординарних випадках працівники спецслужб не тільки працювали один проти одного, але й допомагали, чим могли. Наприклад, під час аварії на Чорнобильській АЕС спецслужби США передали величезну кількість спеціалізованої літератури. Цікаво було обговорити й багаторічний досвід «вербування» агентів, хоча, як виявилося, принципово відмінного від класичної формули MICE (її назва утворена першими буквами слів «money», «ideology», «compromate», «ego», що перекладається як гроші, ідейні міркування, компромат, зарозумілість) нічого придумати було не можна. Іншими словами «продати Батьківщину» можна або на компроматі, або за гроші чи через просування по службі. А завершили ми розмову обговоренням слів Збігнева Бжезинського, який якось у бесіді з Ігорем Хижняком сказав наступне: «Україна здобула незалежність, як ви і мріяли. То й що? Ще три покоління мають змінитися, щоб тут з’явилися справжні демократія й незалежність…».

«Коли світ на межі війни, лише честь однієї людини може запобігти катастрофі»

Так звучить слоган чергового якщо не шедевра, то добротного фільма Стівена Спілберга «Шпигунський міст».

Він не вперше звертається, скажімо так, до військової тематики. Досить згадати «Врятувати рядового Райана», і, звичайно, «Список Шиндлера».

Цього разу Спілберг вирішив урятувати не одного солдата й не 1200 євреїв, а всього трьох. Перший – радянський шпигун Вільям Фішер, який при арешті назвався Рудольфом Абелем. Другий — невдаха-льотчик Френсис Пауерс, збитий у небі над СРСР. Третій – ще більший невдаха — студент, який випадково з’явився в цій історії, Фредерік Прайор, котрий опинився не в той час не в тому місці — у момент будівництва Берлінської стіни.

Урятував їх Спілберг просто — обмінявши в «радянців» (так громадян СРСР переклали в україномовній версії фільму) і східних німців — одного Абеля на двох американців.

Історія всім відома, неодноразово екранізована, у тому числі й радянським кінематографом. На роль адвоката Донована — рятівника радянського полковника Абеля Спілберг, недовго думаючи, обрав свого улюбленого Тома Хенкса, із яким він рятував ще того самого рядового Райана.

Акцент у фільмі поставлений саме так – урятувати адвокатові належало саме полковника, а не лейтенанта (Пауерса) і вже тим більше не студента Прайора. Але так випали спочатку юридичні карти — коли Донован бився за життя Абеля не тільки з американським правосуддям, але й із американською громадською думкою. Потім випали карти шпигунські — із обміном Пауерса. А потім і моральні – коли всі, з американцями включно, говорили, що Прайор нікому не потрібен. Але Донован урятував і його.

Дуже показовий, на мій погляд, у цьому плані діалог між Донованом і співробітником «компетентних органів» на прізвище Хоффман, який пропонував йому доповідати про свої діалоги з Абелем. Той демонстративно послав його, пояснивши це адвокатською таємницею.
– Хоффман, ви ж німець за національністю?
– Так.
– А я ірландець. Але обоє ми – американці. А чому ми обоє американці? А тому що погодилися жити по американській Конституції, яка дає всім однакові права. (Загалом, щось у такому дусі…).

Хоча, насправді, співробітниця КДБ, яка назвалася дружиною Абеля на ім’я Хелен, регулярно надсилала листи Доновану, який передавав їх адміністрації в’язниці в Атланті, де сидів її уявний чоловік, а копії пересилав у ЦРУ.

Але, як би то не було, а врятував Донован у результаті й Абеля, і Пауерса, і Прайора. Абель потім прожив довге й досить щасливе життя в СРСР і навіть консультував фільм «Мертвий сезон» з Баніонісом у ролі себе. Помер Абель в 1971 році від раку легенів (курив він багато) і похований на Новому Донському цвинтарі у Москві. Пауерс загинув у 1977-му, розбившись на вертольоті. А Прайор живий дотепер.

Цікаві й окремі персонажі, які з’явилися у фільмі лише епізодично. Наприклад, «німецький кузен Абеля» Дрівс – у світі розвідників легенда – Юрій Дроздов. У листопаді 1979-1991року він очолював управління нелегальної розвідки ПГУ КДБ СРСР (Управління «С»), був одним із керівників штурму палацу Аміна в 1979-му, творцем легендарного підрозділу спецназу «Вимпел».

Німецький адвокат Вольфганг Фогель, який також зіграв велику роль у всій цій історії, згодом не раз міняв наших на «не наших». Найбільш відомий його обмін припав на 1986 рік, коли він міняв нашого дисидента Анатолія Щаранського (згодом міністра промисловості й торгівлі Ізраїлю) на чеського агента Карла Кехера (є думка, що його здав відомий Олег Калугін). У самій Німеччині до Фогеля ставлення неоднозначне.

У роки холодної війни в НДР існувала практика випуску громадян на Захід за гроші. З 1964 по 1989 рік Фогель улаштував перехід кордону загалом для 215 тисяч східних німців і 34 тисяч політв’язнів із східнонімецьких в’язниць. Західній Німеччині їхнє звільнення обійшлося в 3,5 млрд марок. Після об’єднання Німеччини його намагалися посадити, але так нічого й не вийшло. Він благополучно помер в 2008-му від серцевого нападу у віці 82 років у своєму будинку в Баварії в колі рідних і близьких.

Донован також надалі займався обмінами, і дуже серйозними. Але про його долю розказано наприкінці фільму. А він дуже спілберговський. Важкий і одночасно легкий. Із гумором і трагічний. Не без радянської «клюкви», звичайно, і не без огріхів (не стільки кіношних), скільки фактологічних.

Наприклад, Берлінську стіну насправді звели в серпні, а у фільмі холоднеча і йде сніг. Пауерс на момент інциденту з В-2 уже не був діючим військовослужбовцем ВПС США. Абель насправді подарував Доновану не портрет, а морський пейзаж. Дружина Донована знала, чим він займається, а не «включила дурочку», включивши телевізор (як у фільмі).

Але міст, той самий легендарний – Глиникський — у фільмі справжній. Після історії Абеля з Пауерсом обмін багатьох інших радянських і американських розвідників у роки «холодної війни» відбувався саме на ньому. За що його й назвали «шпигунським»…

Костянтин НІКОЛАЄВ

25 листопада в Єкатеринбурзі (РФ) урочисто відкрили Президентський центр Бориса Єльцина. На будівництво супертехнологічного центру витратили близько 7 млрд руб (за іншим даними — близько 11 млрд руб), що в кожному разі можна порівняти з сумою, який Фонд державного майна України одержав від оренди всього держмайна за весь 2015 рік (близько 1,9 млрд грн)… Тож відкриття першого російського президентського центру вийшло більш ніж помпезним.

Аналогів «Єльцин-Центру» у Росії немає: це й музей, і науково-культурний і виставковий центр, розроблений провідною спеціалізованою міжнародною компанією. Тут величезна кількість експонатів, пов’язаних як із самим Єльциним, так і з тим часом, коли він керував Росією. Таким чином, це найбільш повне зібрання артефактів російських дев’яностих — до цього періоду історії творці центру підійшли з великою повагою.

Рівень фетишизму тут просто зашкалює. Зрозуміло, музей імені першого президента РФ розташовується на вулиці Єльцина. З усіх боків її оточує радянська топоніміка: проспект Леніна, вулиці Лютневої й Жовтневої революцій; до парку імені XXII Партз’їзду можна дійти пішки. Природно, музей відразу ж відвідали найбільш високопоставлені гості. Наприклад, той же В.Путін заявив, що експозиція музею — це “чесна розповідь про те, як будувалася сучасна Росія”. А Д.Медведєв відразу підтакнув, що “нова Росія потребувала такого президента, як Борис Єльцин, і Борис Єльцин дуже любив свою країну”.

Цікаво, будинок спочатку будувався як звичайний бізнес-центр з назвою «Демидов» — на честь знаменитого уральського промисловця. Але в 2008 році прийняли приголомшливий за своєю актуальністю для звичайних росіян федеральний закон «Про центри історичної спадщини президентів РФ, які припинили свої повноваження», і тому про Демидова забули, а вирішили, що тут буде Єльцин-Центр. Після цього бюджетне фінансування полилося в Єкатеринбург нескінченним потоком. Втім, бюджет бюджетом, а грошей на масштабний проект однаково не вистачало, тому довелося шукати додаткових спонсорів. Підсумок: біля входу в музей висять таблички з іменами людей і організацій, які пожертвували на будівництво. Серед них Володимир Путін — як приватна особа; компанія «Газпром», і бізнесмени Володимир Потанін і Роман Абрамович.

Що ж до самого музею, то він налічує сім тематичних залів. Путч і початок реформ 1991 року, події жовтня 1993-го, війна в Чечні, президентські вибори 1996-го. Багато експонатів із Кремля й із сімейного архіву Єльциних. Загалом, поностальгувати є про що. Серед головних експонатів — оригінал рукописного листа Єльцина президентові СРСР Михайлу Горбачову; маленька деталь боротьби за владу між ними. Є навіть ядерна валізка, яку Борис Єльцин передав в 1999 році своєму спадкоємцеві Володимиру Путіну. Валізка на вигляд як важкий портфель-дипломат, усередині кілька кнопок, і відразу чотири з них — червоні. Валіза зроблена, як з’ясувалося, американською компанією Samsonite.

Але найбільший цинізм полягає в тому, як саме завершуються всі експозиції в Єльцин-Центрі. Отже: гасне світло, і включається те саме відеозвернення. «Дорогі росіяни… Я утомився, я йду… Хочу попросити у вас прощення за те, що не виправдав деяких надій…». А при виході відвідувачів проводжає велика фотографія: Єльцин щось говорить усміхненому й збентеженому Володимиру Путіну. Очевидно, просить берегти Росію. А може, просить не нападати на Україну… А може — не бомбити Сирію… А найвірогідніше, просто вичитує недбайливого Володьку за те, що той не знайшов нічого кращого, куди витратити мільярди рублів, як на створення Єльцин-Центру.

Але ж мав ВВП подивитися, який усе це матиме вигляд, перш ніж приступати до будівництва власного Путін-Центру. А там же 7 млрд не обійдешся. Розмах не той.

Сергій Козлов

Якось у Москві на прикладі стодоларової купюри мені пояснили, що таке вибори в столиці.

«Оце наш справжній президент і мер, – показали на портрет Франкліна, – і він набагато важливіший для нас, ніж усі ці Єльцини й Лужкови…».

Недавно, після відомих подій, я нагадав москвичам цю розмову.

– І як зараз ваш Франклін при президенті Путіні поживає?

– Гірше, але стерпно.

Бідний Франклін (який ніколи не був президентом США)! Хіба міг він коли-небудь подумати, що стане президентом і мером Москви одночасно?!

…А ось київський варіант виборів – із вуст колеги, яка хоче, щоб у Києві був наведений порядок (хоча б у комуналці), але не вірить, що це можуть зробити ті, хто перемагає. Тому ходить винятково на перший тур, голосуючи винятково за Монтян, яка далі першого туру, зрозуміло, не проходить.

Перед другим туром я вкотре запитую:

– Голосувати підеш?

– Ні, ну його, цей сквер!..

– Який сквер?

– Наш, – у якому якщо не дуб, то береза…

Усього 28 відсотків жителів столиці вирішили піти «посквернословити». Так низько Київ ще не падав ніколи.

До речі, коли в 2013-м році обирали/призначали Собянина на пост мера Москви, явка на виборах склала 32,07 відсотка від загального числа виборців. І там, і там тенденція, на мій погляд, зрозуміла.

Середній столичний житель здебільшого менше залежить від місцевої влади. Але якщо в тій же Москві Франклін, дійсно, і мер, і президент, і по-справжньому визначає життя, то в Києві це далеко не так.

Як з моральної (Революція гідності й таке інше), так і з матеріальної точок зору. Навіть якщо відкинути убік «московський ефект» Франкліна й припустити, що в Києві він перетворений на «ефект Гранта» (президент США, зображений на $50 купюрі), то однак незрозуміло, чому Київ настільки апатичний до виборів.

Віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин В’ячеслав Бутко так пояснює київський неявочний спосіб вираження ставлення до влади.

«В ідеалі мені хотілося б пояснити низьку явку на виборах тим, що мешканцям столиці нарешті набридло засилля махрового популізму й гострий дефіцит професіоналізму. Але, скоріше, причини в іншому. Вважаю, річ у тому, що в повній відповідності з прадавньою українською політичною традицією, за відсутності виразної ідеології на щит піднімаються «європейські цінності». Але, оскільки їх за відсутності інших «плідних дебютних ідей» експлуатували обидва кандидати на пост столичного бургмайстра, жителі Києва зазнали труднощів з визначенням – хто ж із двох кандидатів справді може наблизити столицю України по якості й рівню життя до Осло й Барселони, Стокгольма й Цюріха. Усвідомивши непереборну складність вибору, вони воліли його уникнути».

Масовий «вихід» виборців з виборів добряче спантеличив Михайла Охендовского, главу Центрвиборчкому. «Якщо тенденції збережуться, то… виникне питання в наших законодавців про доцільність збереження мажоритарної виборчої системи відносної більшості, яка використовується для виборів мерів великих міст», — сказав очільник ЦВК.

Тобто в українському політборделі нам можуть знову запропонувати поміняти ліжка замість того, щоб поміняти…

І від цього, як чомусь здасться тим, кого варто було б поміняти, дохідна частина борделя збільшиться…

Про видаткову ж частину у вигляді ризиків, що на наступних виборах на дільниці прийдуть, у найкращому випадку, десять відсотків виборців, із яких половина – дисципліновані бабусі й ще половина – простимульовані студенти, ніхто, зрозуміло, не думає.

Тому не слід дивуватися, що наступним мером Києва може стати десятипроцентно законно обраний кандидат. Як і тому, що при такому підході нинішній київський «ефект Гранта» може плавно перетворитися на «ефект Гамільтона» (першого міністра фінансів США), зображеного на купюрі $10…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Наприкінці жовтня поточного року у Великій Британії була розсекречена аналітична доповідь англійської розвідки прем’єр-міністру Гарольду Макміллану майже 60-річної давнини. Британські «лицарі плаща і кинджала», котрі з часів легендарного Лоуренса Аравійського (Томаса Едварда Лоуренса) досконало володіли обстановкою у близькосхідному регіоні, 1957 року впевнено стверджували: «Москва буде зобов’язана розглядати повалення сирійського режиму як серйозний провал для себе на Близькому Сході… Реакція очікується бурхливою і рішучою». Розвідники виходили з того, що допоки в СРСР пануватиме КПРС, його внутрішня і зовнішня політика залишатиметься заідеологізованою. Відтак, відстоюючи принцип пролетарського інтернаціоналізму, Кремль послідовно підтримуватиме національно-визвольні рухи країн Близького Сходу. А Сирії, яка 1946 року отримала незалежність від Франції, кремлівські керманичі відводили роль головного стратегічного союзника у цьому вибухонебезпечному регіоні.

Сирія, де з 1963 року й донині під лозунгом «Єдність. Свобода. Соціалізм» беззмінно править Партія арабського соціалістичного відродження (БААС), також розглядала СРСР як надійного військово-політичного і торгово-економічного партнера. В умовах військового протистояння з Ізраїлем пріоритет, природно, належав співробітництву у військово-технічній сфері. За символічними цінами Радянський Союз постачав до Сирії зброю і військову техніку, відряджав військових спеціалістів для надання допомоги в підготовці штабів, для експлуатації й ремонту поставленого озброєння й техніки, надавав допомогу в підготовці військових кадрів, будівництві різних об’єктів військового призначення тощо. Сирія навіть надала можливість побудувати об’єкти ВМФ СРСР у Латакії й Тартусі.

В усіх арабо-ізраїльських війнах ХХ століття, окрім першої (1948-1949), коли радянське керівництво підтримало палестинських євреїв, СРСР був надійним союзником Сирії. Газета «Красная звезда», центральний орган Міністерства оборони РФ (стаття Олександра Колотило «Под жарким солнцем Сирии»), 27 жовтня 2015 року оприлюднила офіційні цифри, які характеризують масштаби радянської військової присутності в Сирії. За даними Генштабу ЗС РФ, із 1956 по 1991 рік у Сирію по лінії МО СРСР були відряджені 16 тисяч 282 військових, у тому числі 294 генерали, 11 169 офіцерів і прапорщиків, 2 179 солдатів і сержантів і 2 016 робітників і службовців Радянської армії і Військово-морського флоту. Військові радники і спеціалісти ЗС СРСР – льотчики, зенітники, представники інших родів військ і спеціальностей брали безпосередню участь у бойових діях на сирійсько-ізраїльському фронті з 5 по 13 червня 1967 року («шестиденна війна»); у березні – липні 1970 року («війна на виснаження»); у вересні – листопаді 1972 року («війна у повітрі»); з 6 по 24 жовтня 1973 року («війна Судного дня»), а також у 1982 році («ліванська війна») і у 1983 році (окупація і морська блокада Лівану силами НАТО). Загинули від ран та хвороб 44 особи.

У Сирії досить комфортно почували себе організації антиімперіалістичного, антисіоністського спрямування, які входили до Організації визволення Палестини і користувалися фінансовою, матеріальною й іншою підтримкою Кремля. І це попри те, що діяльність таких структур, як Народний фронт – Головне командування, Народний фронт – Спеціальне командування, Організація Абу Нідаля й інших, Ізраїлем, США і їхніми європейськими союзниками визнавалася терористичною.
Період охолодження радянсько-сирійських відносин припав на середину 80-х років ХХ століття і був спричинений поразкою СРСР у «холодній війні». Використовуючи як привід «боротьбу з міжнародним тероризмом», Президент США Рональд Рейган розпочав «хрестовий похід» проти СРСР, «імперії зла», і національно-визвольних рухів, які користувалися підтримкою Москви. Так Сирія разом з іншими державами, які стояли на антиамериканських позиціях, потрапила до переліку «країн-вигнанців» і «спонсорів тероризму».

СРСР, який на той час впевнено сповзав у період глибокої всеохопної кризи, вже не міг активно протидіяти політиці США й Ізраїлю на Близькому Сході. Радянський лідер М.Горбачов, зрікшись пріоритету класових цінностей над загальнолюдськими, почав сповідувати «нове мислення». Він узяв курс на поступову відмову від всебічної безкорисної підтримки арабів і на відновлення дипломатичних відносин з Ізраїлем. З 1987 року СРСР почав постачати Дамаску зброю виключно за собівартістю, в результаті чого сирійський борг Москві у 1992 році склав понад 13 мільярдів доларів. Дійшло навіть до того, що Сирія, не маючи можливостей розрахуватися, взагалі погрожувала не визнавати Росію правонаступницею СРСР.

Подолавши завдяки рекордно високим цінам на енергоресурси пострадянський період економічного занепаду, Російській Федерації пощастило накопичити потужні золотовалютні запаси, які 2013 року складали 533 мільярди доларів США. Навіть зараз, попри економічні санкції, падіння цін на нафту, заходи по підтримці курсу рубля, виплату зовнішніх боргів, Росія за рівнем міжнародних резервів із 366,18 мільярдами доларів входить до десятки провідних держав світу. Відразу ж після досягнення позитивних зрушень в економіці й стабілізації фінансової сфери РФ почала впевнено рухатись у напрямку відновлення свого імперського статусу. Традиційно використовуючи такі запозичені від СРСР аргументи, як ядерна зброя, нафта, газ й інші природні копалини, Москва знову нав’язує свою волю суверенним державам колишнього СРСР, а також військово-політичним союзникам на Близькому Сході.

Із середини 2000-х років Кремль послідовно відновлює стратегічне партнерство із Сирією. 2005 року Росія списала Сирії десять мільярдів боргу в обмін на гарантії нових замовлень на озброєння. Із 2010 року активізувалися консультації щодо інтеграції Сирії до Митного союзу ЄврАзЕС, сирійське керівництво неодноразово висловлювало наміри продовжити домовленості про створення зони вільної торгівлі з Білорусією, Казахстаном і Росією.

Зрозуміло, що як тільки влада вкрай непопулярного Президента Сирії Башара Асада похитнулася під ударами сил поміркованої Сирійської опозиції («Сирійська національна Рада», «Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил», «Вища курдська Рада», «Фронт ан-Нусра»), яка користується підтримкою США і Євросоюзу й міжнародної ісламістської терористичної організації «Ісламська держава» (донедавна ІДІЛ – «Ісламська держава Іраку і Леванта»), Кремль рішуче кинувся рятувати режим свого надійного союзника. Спочатку Москва намагалася дипломатичними методами змусити представників Сирійської опозиції відмовитися від збройної боротьби з Башаром Асадом, однак, коли цього виявилось замало, Кремль вдався до військової інтервенції.

Причини рішення Кремля втрутитися у багатовимірний конфлікт у Сирії й розпочати бомбардування її території мають комплексний характер.

Версія перша – антитерористична, яку неодноразово озвучував Президент РФ Володимир Путін і його підлеглі. Вони наполягають, що головною метою участі Росії у контртерористичній операції у Сирії на прохання Президента Башара Асада є допомога сирійській владі у боротьбі з «ІД» й іншими терористичними угрупованнями, які діють на території цієї країни. Кремль переконує, що діяльність «ІД» несе загрозу безпеці людству, оскільки її лідери виступають за створення «Всесвітнього халіфату», до складу якого мають увійти цілі регіони Росії — від Північного Кавказу до Поволжя, Уралу і Сибіру. Відтак, завдання усунення такої загрози відповідає національним інтересам РФ.

Версія друга – геополітична. Її прихильники вважають, що режим Башара Асада вкрай необхідний Кремлю, аби зберегти військову присутність у регіоні й сформувати коаліцію шиїтських режимів Ірану, Іраку і Сирії. На думку кремлівських стратегів, така коаліція могла б успішно протистояти на Близькому Сході і у Перській Затоці політиці США, яких підтримують шейхи Катару, Кувейту, Об’єднаних арабських еміратів, Саудівської Аравії й інших сунітських держав.
«Вектор ньюз» вже частково досліджував геополітичні мотиви у матеріалі «В одному окопі з «Хезбаллою». Які національні інтереси захищає Росія у Сирії» з 02.10.2005 року. У цьому матеріалі зверталася увага на прагнення Кремля відродити статус великої морської держави й зміцнити військово-морську присутність у Середземномор’ї. Йшлося про плани Москви модернізувати військово-морський пункт у Тартусі (Сирія), а також побудувати аналогічні об’єкти на острові Сокорта (Ємен) і в Тріполі (Лівія). Однак внаслідок повстання у Ємені, повалення диктатора Каддафі у Лівії, що увійшли в історію як етапи «Арабської весни», ці плани навряд чи будуть реалізовані. Взагалі результати «Арабської весни» у Кремлі сприймають хворобливо. Путін особисто натякав на причетність США і Заходу до інспірації змін невигідних їм режимів, а тому сприймає Сирію останнім вцілілим після «Арабської весни» рубежем боротьби з поширенням у близькосхідному регіоні євроатлантичних стандартів життя.

Версія третя – енергетична, яку слід розглядати принаймні з двох точок зору: Сирія як експортер енергоносіїв і Сирія як країна-транспортер.
За запасами вуглеводнів Сирія не належить до світових лідерів. Сенсаційна інформація про нібито розвідані невідомою норвезькою геологорозвідувальною компанією величезні запаси нафти у територіальних водах Сирії й природного газу на прибережному шельфі, про що повідомляли російські інформаційні агентства, підтверджена не була. Насправді об’єми розвіданих у Сирії родовищ нафти становлять 0,3 мільярди тонн (2,5 мільярдів барелів), що відповідає 33 місцю у світі з часткою 0,1 % від світових запасів. За доведеними запасами природного газу Сирія знаходиться на 34 місці у світі з 0,3 трильйонами кубометрів (0,2 % від світових запасів). І хоча Сирія не вважається крупним виробником енергоносіїв, для експлуатації розвіданих родовищ і проведення геологорозвідувальних робіт у Сирії з початку 2000-х активно працюють російські компанії «Татнефть», «Стройнефтегаз», «Союзнефтегаз» та інші.
У Росії, 60-70 % ВВП якої є нафтозалежними і знаходяться у прямому взаємозв’язку з експортом вуглеводнів, добре пам’ятають середину 80-х років минулого століття, коли шейхи Саудівської Аравії у змові з США різко збільшили добування нафти і обвалили таким чином світовий ринок енергоносіїв. Тоді ціни на енергоресурси, від яких залежала здатність СРСР фінансувати армію, ВПК, підтримувати стабільність у країні, скоротилися з 28 до 10 доларів за барель. Втрата надприбутків від нафтодоларів фактично розвалила, здавалося б, могутню державу. Засвоївши уроки минулого, сучасні кремлівські керманичі усвідомлюють, що, маючи вихід до Середземного моря й кордони з Іраком і Туреччиною, Сирія, принаймні на регіональному рівні, може відігравати більш суттєву роль у транспортуванні енергоносіїв з країн Близького Сходу й Перської Затоки до Європи. Домінування у Сирії дозволить Росії посилити контроль над європейськими енергетичними ринками, брати активнішу участь у формуванні світових цін на вуглеводні, за рахунок чого забезпечити надходження нафтодоларів в Росію, знизивши у такий спосіб ефект від введених Заходом економічних санкцій.

Ситуація на близькосхідному енергетичному ринку кардинально змінилася наприкінці ХХ століття, коли було відкрите гігантське нафтогазове родовище «Північне/Південний Парс», яке вважається найкрупнішим у світі – 28 трильйонів кубометрів газу і 7 мільярдів тонн нафти (45 мільярдів барелів). Воно знаходиться у центральній частині Перської затоки у територіальних водах Катару («Північне») і Ірану («Південний Парс»). Оператором «Південного Парсу» є Національна іранська нафтова компанія (NIOC), а учасниками розробки стали російський «Газпром», французька нафтогазова компанія «TOTAL» і найкрупніша італійська компанія «ENI».
Напруженість у стосунках між Росією, країнами-експортерами енергоносіїв і Євросоюзом ще більше зросла напередодні сирійської кризи, коли Іран і Катар незалежно один від одного почали опрацьовувати варіанти прокладання газопроводу для експорту ресурсів з їхнього спільного родовища. Катарський газопровід мав би пройти через Саудівську Аравію – Йорданію – Сирію – Туреччину на Європу. Експерти відразу ж підрахували, що вихід катарського газу на європейський ринок спричинить зниження цін на блакитне паливо, оскільки його собівартість суттєво нижча від газу, який постачає «Газпром». Зрештою, Дамаск 2012 року віддав перевагу іранському проекту, підписавши в Бушері меморандум з Тегераном про наміри організувати транзит іранського газу в Європу через Ірак на Сирію, в обхід Туреччини. Це викликало негативну реакцію у Катарі й визначило позиції сторін під час сирійського конфлікту: Катар підтримує повстанців, а Іран залишився союзником Башара Асада. Вважається, що Кремль також захищає режим Башара Асада, виходячи з розумінням важких наслідків, які можуть настати для Росії за умови поразки чинної сирійської влади і спорудження через територію Сирії катарського газопроводу.

27 жовтня 2015 року під час зустрічі з делегацією Держдуми РФ Президент Сирії Башар Асад, наводячи приклад компанії «Союзнефтегаз», яка має угоду про розробку родовищ прибережного шельфу, закликав інші російські підприємства розвивати співробітництво. За словами сирійського диктатора, надалі у Сирії на енергетичному ринку працюватимуть лише ті держави, які допомагають його країні, насамперед, Росія й Іран.
Наскільки обґрунтованою є енергетична версія російської інтервенції у Сирії, покажуть результати участі Президента РФ Володимира Путіна у третьому самміті країн-експортерів газу, який відбудеться 23 листопада 2015 року в Ірані.

Версія четверта – дипломатична. Багато хто з експертів вважає, що втягуючись у громадянський конфлікт у Сирії, Кремль прагне прорвати міжнародну ізоляцію, у якій Росія знаходиться внаслідок анексії Криму і військової агресії на Донбасі. Невдалі потуги Володимира Путіна явочним порядком добитися від Барака Обами аудієнції прем’єр-міністра РФ Дмитра Медведєва для обговорення шляхів вирішення сирійської кризи це підтверджують. Наскільки ж це вдасться Путіну в майбутньому, засвідчать результати самміту «Великої двадцятки» у Туреччині.

Версія п’ята – пропагандистська. Її прихильники наполягають, що Путін наважився піти на такий ризикований крок, щоб відволікти увагу російського суспільства від негативної реакції світу на військові дії РФ в Україні й піднести до захмарних висот власний рейтинг. Недарма ж директор російського Центру вивчення країн Близького Сходу і Центральної Азії Семен Багдасаров у ефірі пропагандистського каналу «Росія 24» шокував світ твердженням, що «сакральні» для росіян місця знаходяться не тільки в українському Криму, але й на території Сирії: «Це наша земля. Саме звідти прийшла до нас цивілізація… Не було б Сирії, не було б і Росії. Це наші святі місця»!
Від деяких експертів можна також почути посилання на версію, пов’язану із теорією «конфлікту цивілізацій» Семюеля Хантінгона. На їхню думку, причини сирійської кризи як складової близькосхідного конфлікту обумовлені тим, що його територією проходить глибокий розлом між західною (християнською) й ісламською цивілізаціями. Інші фахівці вважають, що не варто також апріорі відкидати вплив на причини сирійського вузла протиріч споконвічного конфлікту між сунітами й шиїтами.

Не треба бути фахівцем у сфері протидії тероризму, щоб зрозуміти, що дії Кремля у Сирії є вкрай ризикованими, враховуючи високу ймовірність переносу активної фази терористичного протистояння на територію Росії.
Утім, 22 жовтня 2015 року, виступаючи на засіданні дискусійного клубу «Валдай», Путін емоційно висловився, що внаслідок бомбардувань Сирії «терористична загроза Росії не стала ні більшою, ні меншою». Через тиждень після цієї безапеляційної заяви, 31 жовтня 2015 року, в Єгипті упав російський пасажирський лайнер «Airbas – 321». На його борту знаходилися 217 пасажирів і сім членів екіпажу. Жоден із них, у тому числі четверо громадян України, не вижив. Основна версія розслідування авіакатастрофи – терористичний акт, вчинений бойовиками «ІД».
Після жахливих терактів у Парижі Путін вже не був таким категоричним. Намагаючись заспокоїти росіян, які потайки ховають своїх близьких і рідних, які гинуть тепер вже не тільки на Донбасі, але й у далекій Сирії, він переконував: «Наші дії у Сирії, а також можливі ризики і наслідки були ретельно, багато разів прораховані, і всі необхідні для операції ресурси – як фінансові, так і технічні – заздалегідь передбачені». У Кремлі, вочевидь, заздалегідь прорахували у мирний час і бойові втрати серед військовослужбовців, кількість яких у Росії з травня 2015 року засекречена Указом Президента РФ Путіна.

Дивлячись, як кияни й гості столиці різних національностей і віросповідань, молоді і сивочолі, мовчки й без хизування несли квіти до посольства Росії в Україні, вшановуючи пам’ять загиблих в авіакатастрофі, виникали суперечливі думки. Це зовсім не нагадувало якийсь акт всепрощення, враховуючи біль втрат і пам’ять про героїв Небесної сотні, про жертв Іловайського котла, про захисників Донецького аеропорту й про тисячі мирних жителів Донбасу, які загинули від снарядів, випущених з російських «Градів». Можливо, саме тому, що на генетичному рівні гордих і шляхетних співвітчизників навічно закарбувалися страхіття революцій, воєн, Голодомору, німецько-фашистської окупації, вони не могли вчинити інакше. Події останніх років навчили українців відрізняти росіян від «кремлівських упирів», а тому бажання розділити горе втрати навіть із тими, хто за вказівкою з Кремля вторгся на нашу землю як окупант, мало природний вигляд. Одночасно виникало риторичне питання: а чи могло таке статися у Москві, де вже почали переслідувати за українську книжку? Та й взагалі, скільки зараз в Росії залишилося сильних духом громадян, здатних відкрито оцінити благородний порив оббріханих російською пропагандою українців.

Сидячи на газовій трубі з ядерним чемоданчиком у руках, сучасним володарям Кремля зручніше дивитися на Україну через приціл автомата Калашникова. Періодично у них, імовірно, виникає питання, чому ж прокляті «бандерівці» й «укропи», маючи безліч можливостей, бойовий досвід і спеціальну підготовку, на відміну від бойовиків «ІД» чи тих же чеченців, утримуються від вчинення резонансних терористичних актів проти Росії? Невже не вистачає мотивації, сміливості, чи, може, і дійсно РФ пощастило створити ефективну систему протидії тероризму? Путіну і його приспішникам не дано усвідомити, що громадяни України захищають свою землю від терористів і найманців й не мають бажання бути на них чимось схожими. Система координат, у якій функціонують сучасні російські високопосадовці, не дозволяє їм збагнути, що у світі існують цінності набагато важливіші, ніж прибутки від торгівлі зброєю, нафтою й газом.

Борис Дніпров, аналітик

Минулого тижня про необхідність покращення роботи щодо стимулювання експорту говорили і в Кабінеті Міністрів, і в Адміністрації Президента. Серед іншого, знову «випливла» тема організації роботи торговельно-економічних місій, які (під різними назвами) то відкривалися, то закривалися – під егідою то Мінекономіки, то МЗС…

Цього разу міністр торгівлі та економічного розвитку Айварас Абромавичус запропонував уряду створити в рамках його відомства такі місії в двох десятках країн світу.

Прокоментувати ситуацію ми попросили нашого експерта – головного наукового співробітника Національного інституту стратегічних досліджень, доктора економічних наук, професора Олександра Шарова.

– Перше, що приходить на думку, це відомий приспів: «Наша пісня гарна нова…». Справа у тому, що сам інститут торгівельних представництв (пізніше – торгівельно-економічних місій) прийшов до нас з «тодішнього часу» – як спадщина радянсько-адміністративної системи. Причому, в рамках тієї системи, в якій міністерство зовнішньої торгівлі реалізувало державну монополію на цій вид економічної діяльності, – все було цілком логічно. В умовах ринкової економіки ця логічність зникла і почалися «збої системи». Потрібно сказати, що проблема ефективності впливу держави на зовнішньоекономічну діяльність (включаючи представництво інтересів вітчизняного бізнесу за кордоном) характерна для багатьох країн, які по різному вирішують її. Аналіз іноземного досвіду та можливості його використання в Україні зайняв би занадто багато часу. Але один нюанс можна відзначити зразу: враховуючи відомі вислови міністра А.Абромавичуса щодо ліквідації міністерства економіки як кінцевої мети його перебування на цій посаді, пропозицію щодо відтворення в системі цього міністерства торгівельних місій виглядає лише як спроба «влаштувати» на роботу за кордоном певну кількість «потрібних людей», які потім (після ліквідації МЕРТ) плавно «переплинуть» до системи Міністерства закордонних справ.

Як на мене, краще вже зразу передати УСІХ фахівців-міжнародників до МЗС, де вони зможуть створити дійсно потужний «економічний блок» на місті розформованого (з «найкращих міркувань» !) департаменту економічного співробітництва. Це логічно зробити для того, щоб уникнути дублювання, до якого знову вдаються обидва відомства. Зокрема, в обох міністерствах створені власні «Ради експортерів». І такі структури існують не тільки в цих установах. А як відомо, «у сьомі няньок дитина без ока». На даному етапі, при МЗС логічним було б створення «Ради зовнішньоекономічної політики», до якої повинні увійти представники регіональних органів влади, бізнес асоціацій та аналітичних центрів, оскільки справа МЗС – не торгувати, а створювати політичні умови для розвитку зовнішньої торгівлі. А конкретними питаннями розвитку експорту-імпорту, антидемпінговими розслідуваннями та митними преференціями повинно займатися Мінекономіки (принаймні доти, доки воно не передасть ці функції МЗС, як пропонувалося вище).

Що стосується безпосередньо торгівельних представництв за кордоном, то, як на мене, необхідно провести демонополізацію права одного відомства на створення за кордоном структурних одиниць, до функцій яких належить підтримка зовнішньоекономічної діяльності. У відповідності до своїх функцій органа державної влади, МЗС повинен зосередитися на «макроекономічній дипломатії» – тобто вирішенні проблем міждержавних економічних відносин (детальніше про перспективи “економічної дипломатії” можна буде дізнатися у матеріалі, який вийде наступного тижня за результатами 2-го засідання Дискусійного клубу). Функції «мікроекономічної дипломатії», тобто надання підтримки окремим галузям та підприємствам, поступово можуть передаватися торговельно-економічним представництвам, які повинні створюватися торгівельно-промисловими палатами (наприклад, ТПП України та ICC-Ukraine) та об’єднаннями підприємців (наприклад, УСПП).

Одночасно, інші міністерства та відомства (Мінфін, Нацбанк, Націнвестагентство тощо) отримуватимуть право, у разі необхідності, створювати свої представництва в країнах, з якими вони тісно співпрацюють (за узгодженням з МЗС) для забезпечення міждержавної взаємодії за напрямками у відповідності з профілем своєї діяльності. Крім того, МЗС (самостійно або спільно з відповідними міністерствами та відомствами) може створювати торговельно-економічні місії ad hoc, завдання яких полягатиме у вирішенні протягом обмеженого часу нагальних проблем двосторонніх зовнішньоекономічних стосунків (встановлення ділових зв’язків з наступною їх передачею ЗДУ або торгово-економічним представництвам; термінове узгодження потрібних двосторонніх економічних угод; вирішення спірних питань або узгодження спільних проектів, які мають важливе державне значення тощо). Такі місії повинні створюватися безпосередньо для вирішення конкретного питання (за принципом ad hoc), очолюватися досвідченими дипломатами (наприклад, послами з особливих доручень) та працювати на тимчасовій основі.

Дещо окремо стоїть (точніше, повинно стояти) питання про представництва (закордонні відділення) Торговельного представника України – інституту, який запозичений з американської практики. Точніше, запозичили назву – оскільки ми хотіли як краще, а вийшло – як завжди. Але це «вже зовсім інша історія», до якої, можливо, є сенс повернутися окремо.

В останній місяць під час передвиборних пристрастей ринок нерухомості трохи відійшов на задній план. Відносно стабільною була тільки кількість транзакцій у первинному сегменті. Помірковано оптимістичні прогнози навіть дозволяють говорити про деяке зростання ділової активності в листопаді-грудні й навіть про перспективу підвищення цін у 2016 році. Поки ж зацікавленість новою нерухомістю залишається хоч і обережною, але все-таки постійною. Позначимо нюанси попиту в цьому сегменті й розберемося, на що найбільше зважають при покупці новопобудованих квадратних метрів інвестори.

Увага до економ- і комфорт-класу
Інвестори купують насамперед те, що доступне. Оскільки ж ціни просіли в цих класах найбільше, то «вкладаються» клієнти найчастіше саме туди. За даними порталу realt.ua, за жовтень 2015 року середня ціна продажу квартир у споруджуваних будинках Києва склала 21 659 грн. за квадратний метр, а кількість пропозицій за місяць від забудовників зросла на 2,88%.

Місце розташування: яка станція метро до душі?
За спостереженнями експертів з нерухомості, потенційні покупці звертають увагу саме на ті житлові комплекси, які розташовані у їхньому улюбленому районі, тобто в тому, де така людина виросла або прожила певний період. За такі об’єкти інвестор навіть готовий переплатити — тільки б усе було звичне й знайоме. Але це зовсім не скасовує критерій вигідного розташування щодо метро або зручної транспортної інфраструктури.

Такий дивний і неоднозначний коефіцієнт поверховості
«Одне з найбільш спірних питань, адже поверх залишається справою смаку. Можна лише зауважити, що в будинках, які будуються, наприклад, на Печерську або на Оболоні біля води, або в інших районах, де купують «витончені» інвестори, цінуються квартири на високих поверхах і пентхауси на останніх. Чим вище, тим дорожче: ціна квадратного метра може зростати на 50$ через кожні два поверхи», — розповідає директор агентства нерухомості «Комфорт-Сіті» Анастасія Дубовик. Цікаво, що в густонаселених спальних районах, на тих же Позняках або на Троєщині, популярні квартири на нижніх поверхах. Тут простий споживач не женеться за видом: до покупки в новобудові квартири все життя проведене на низькому поверсі в п’ятиповерховій «хрущовці» або в дев’ятиповерховій «чешці», то ж йому справді страшнувато підніматися на 25-й або 30-й поверх. Крім того, свою роль відіграють стереотипи про поломку ліфтів, що в старих будинках трапляється нерідко. «Тому дуже складно буває переконати інвестора купити на високому видовому поверсі, навіть якщо в кожному під’їзді три ліфти й додатковий генератор на даху, який забезпечить їхню роботу навіть у випадку вимикання електрики по всьому місту. Плюс часто буває, що люди замислюються про пожежну безпеку: адже незрозуміло, яким чином у нас мають гасити пожежі на високих поверхах, куди пожежний шланг не дістає. У кожному разі збільшення вартості квадратного метра — це теж свого роду маркетинговий крок, і інвесторам слід добре зважувати, чи переплачувати за поверх вище або нижче, чи ні» — продовжує А. Дубовик. Варто зауважити, що коефіцієнт поверховості, який множиться на ціну квадратного метра, у різних забудовників має свої варіації. Але, як правило, до 9-го поверху він не впливає на вартість, і тому квартири на нижніх поверхах у силу ось такої «голої» вартості користуються особливим попитом.

«Студіо, будь ласка!»
Усе частіше вітчизняні містобудівники для оптимізації площ і у випадку неможливості проектування повноцінної однокімнатної квартири стали експериментувати зі студіями. Правда, часто все-таки сходяться на тому, що краще повноцінна, нехай і з мінімальною площею однокімнатна, ніж однокімнатна з кухнею-студіо, у якій не буде ізольованої житлової зони. «Навіть у випадку гарної вентиляції й витяжки кухня має залишатися кухнею, а спальня спальнею. Використовуються маркетингові штучки, щоб переконати потенційного інвестора купувати студіо: це модно, це по-європейськи і т.д. Але якщо говорити про двокімнатну або трикімнатну квартиру з кухнею-студіо, то це цілком прийнятний варіант і залишається справою смаку. Тому зараз забудовники й пропонують квартири вільного планування, де можна втілити в життя будь-яку фантазію покупця. Слід зауважити, що якщо будинок монолітно-каркасний, то власники квартири можуть робити будь-які перепланування, не зачіпаючи несучих блоків. У панельних будинках усі стіни несучі, тому їх не можна переставляти, навіть якщо дуже хочеться», — пояснює Анастасія Дубовик. Почастішав і тренд придбання квартири без перегородок, які потім майбутній власник установлює за відносно невеликі гроші за допомогою будівельної компанії самостійно, відповідно до своїх уподобань і бачення концепції квартири.

Тим часом, покупка квартир на перепродаж знову набирає обертів. А професійні спекулянти не зважають навіть на етап будівництва, враховуючи переважно місце розташування, ціну, умови розстрочки й терміни здачі. Також залишається тенденція покупки квартири в новобудовах як вкладення грошей: люди тепер довіряють банкам менше, ніж забудовникам. Що ж стосується переселенців з Донбасу, то, з досвіду роботи з ними агентств нерухомості, їхні уподобання на первинному ринку — це вже готові будинки й бажано з мінімальним оздобленням.

Автор: Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”

Оповита легендами та містичними історіями, гора Щекавиця височить над Подолом. Вірніше височила…

У 2000-х роках будівельники почали активно руйнувати легендарну гору Щекавиця з її археологічними нашаруваннями. Суспільна увага і навіть мітинги, які проводила небайдужа до культурної спадщини спільнота Києва на деякий час приглушала діяльність сучасних вандалів.
Але як тільки напруга спадала, вони знов бралися за свою справу – коштовна київська земля та отримані доходи переважали питання збереження нашого минулого.

Потім був Майдан, однією з вимог якого було дотримання законодавства та боротьба з корупцією… Але чи змінилась ситуація зі Щекавицею?
Зовсім ні – вже минулого року на вулиці Лук’янівській, 11 будівельники знову знищують ділянку давньоруського городища – влада не реагує і попри звернення фахівців не вчиняє жодних дій для того, щоб зупинити будівельників.

Незважаючи на багатомільйонні збитки, що були завдані державі (а пам’ятки археології у нас, якщо хто не знає, є державною власністю), незважаючи на явні ознаки кримінального правопорушення, незважаючи на велике суспільне значення пам’ятки, що руйнується, державні органи – насамперед

Міністерство культури України, яке має безпосередньо піклуватися пам’ятками національного значення – повністю абстрагується від цієї проблеми.
2015 рік подавав надії на те, що ситуація докорінно зміниться. Новий міністр – В’ячеслав Кириленко, який одночасно обіймає посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань – поставив своїм завданням навести лад у пам’яткоохоронній сфері України. І ситуація дійсно змінилася, але зовсім не в бік покращення.

Розпочинаються нові масштабні будівництва, але тепер вимоги законодавства повністю ігноруються. Не зважаючи на звернення фахової спільноти, Міністерство культури не реагує на це жодним чином.

Усвідомивши, що їм нічого не загрожує (а Міністерство жодним чином реагувати не збирається), будівельники знесли ті залишки гори, що ще залишалися після попередньої руйнації.

Чи буде їм щось за це? Чи взагалі відповість міністр Кириленко? Я гадаю, питання риторичне. Так само як і інше питання – чи взагалі залишиться щось із пам’яток археології у місті Києві після «царювання» Кириленка?..

Довідка «Вектор Ньюз»

Ця ділянка знаходиться на території археологічного заповідника «Гора Щекавиця» (пункт 1.2.3 Додатку 1 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 2002 р. № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.79 № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві

Окрім того, відповідно до Генерального плану міста Києва, затвердженого Рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року» ця ділянка входить у склад Центрального історичного ареалу міста Києва.

Константин ПАНФИЛОВ