9 березня новинна стрічка переповнювалася заголовками про 202-у річницю з дня народження Тараса Шевченка. Проте в цей день народилася ще одна значна постать в українській історії – Юрій Гагарін.
На жаль, про його свято згадують набагато рідше, ніж про Кобзаря.
У жодному разі не хочу сказати, що Тарас Григорович не заслужив такого щорічного вшанування.
Про вклад Шевченка в українську культуру можна говорити безкінечно. Проте річ у тім, що Юрій Гагарін – персона теж не типова. І, можливо, якби його день народження не співпадав із появою на світ майбутнього Кобзаря, то вшанування пам’яті героя Радянського Союзу відбувалося б частіше. Проте доля розпорядилася саме так.
І невже тепер нам треба обирати? Чому б не відзначати річниці обох? Або хоча б по черзі. Врешті, рік народження в них не однаковий. Проте, ні. Ми обираємо. І кожен раз обираємо Тараса.
Насправді, питання навіть не в тому, що ми забуваємо про першого у світі космонавта, а в тому, що імена культурних та політичних діячів завжди перекривали першовідкривачів та науковців.
Так, культура є обличчям нації.
Проте не варто забувати про тих, хто допомагає країні розвиватися. До того ж, сфери культури та науки майже не перетинаються й абсолютно не заважають розвитку одна одній. Навіть навпаки – сприяють. А вдалий симбіоз цих напрямів може витягнути державу на новий рівень.
Наука розвивається, хоча ми про це й не говоримо, а хтось і не знає. Проте їй потрібна підтримка.
Уявіть собі, як воно дивитися на те, що письменника, який написав нову цікаву книгу визнають, а тебе, людину, яка винайшла ліки від смертельної хвороби, не знають не лише в обличчя, але й за прізвищем. Нерозумно вимагати від людей, аби вони знали про всі новинки сьогодення. Проте потрібно хоч трохи ними цікавитися. А що ми робимо ми?
У той час, коли науковці знайшли воду на Марсі, що дає шанс припустити, що на тій планеті існує життя, ми обговорюємо лише хід чергових Мінських домовленостей. Хтось бореться зі страшною епідемією, хтось шукає живі організми на інших планетах, а ми не дивимося далі свого носа.
Виникає питання, хто в цьому винен. Відповідь – ми самі.
У часи безперешкодного доступу до інформації ми не вміємо її елементарно шукати та фільтрувати. А таке ставлення до науки призводить до зменшення кругозору та загальної впевненості в тому, що відбувається в цьому світі.
Можливо, завтра нам доведеться шукати прихистку на іншій планеті, а ми і не знатимемо, що це, взагалі, можливо.
Світ розвивається і ми маємо робити це разом із ним. Проте ми чомусь відстаємо. Потрібно пам’ятати про геніїв минулого, проте не варто забувати про творців перспективного майбутнього.
Тетяна Кухнюк