22 березня, мабуть, був одним із найважчих днів в історії не тільки України, але й усієї Європи.
Включно з Росією. Вона ж теж Європа. Хоч і якась така… І, думаю, їй теж учора було страшно, сумно, самотньо. Втім, йдеться не стільки про неї, скільки про те, що …
22 березня
відбулися похорони тіла Георгія Гонгадзе. Понад 15 років воно лежало в київському морзі.
Мати Георгія відмовлялася ховати його, оскільки не вірила, що воно належать її синові. Мати померла. Президент Порошенко передав вдові журналіста Мирославі зірку Героя України, якою нагородив Георгія ще Віктор Ющенко. І було поховання. Без голови. Усе, справу закрито.
Кучма, із яким Гонгадзе боровся (ймовірно), про щось регулярно домовляється в Мінську. Кравченко мертвий. Литвин безсмертний. Бо ж потрібен. Як образ. Будь-якій владі. Бо ж у нього «болить за Україну». А перебувати в блаженно-хворобливому стані любові до України — це нормальний стан будь-якої української влади.
А тому спи неспокійно, Георгію. Україна ще нескоро почне одужувати. Їй це просто не потрібно. Хоча б тому що…
22 березня
відбулося оголошення вироку Надії Савченко. А на сайті газети, яка має напівпряме відношення до «Батьківщини», чиїм першим номером Савченко епохально стала перед минулими парламентськими виборами, «темою дня» стояло «Юлія Тимошенко: Позачергові Парламентські вибори — найкоротшій шлях до змін».
Шкода, що і Гонгадзе, і Савченко, і багато інших, які були, є і ще, на жаль, будуть в історії хвороби України, — це лише «найкоротшій шлях до змін». І іншого варіанту її лікування, крім «Позачергових парламентських виборів», наші «дільничні лікарі» не бачать.
Їхні прізвища можуть змінюватися: Гройсман – Яценюк – Шокін… Більше того, вони навіть можуть змінюватися «ділянками» (а в особливо критичні моменти навіть відділеннями), аби й надалі підтримувати середню температуру по лікарні. Тому що саме вона й дозволить їм усім своїм виглядом показувати, як у них «болить за Україну».
А за неї болить у всіх. Від Вашингтона до Москви. Правда, по-різному. У США любов до України як до бідного, далекого й маловивченого родича вимірюється відстанню. Простіше й надійніше регулярно відсилати йому посилочки. І раз на півроку надсилати медичне світило у вигляді Байдена, щоб він роздав пігулок місцевим «дільничним».
На відміну від Америки, у Росії, як відомо, душа більш щедра. І тому вона, не економлячи, ганяє через кордон гумконвоі й Савченко. І не біда, що ці гонки за кордоном здорового глузду. Головне — із будь-якої біди зробити перемогу. Тому що
22 березня
був підірваний Брюссель. І Європі стало не до Савченко. І вже практично підготовлена інформганьба з приводу її «22-річчя» розчинилася в стогонах поранених у брюссельському аеропорту й метро.
Хоча, за великим рахунком, і вирок Савченко, і поховання Гонгадзе (ймовірно), і теракти в Парижі, Брюсселі … (далі скрізь?) — це речі не одного світопорядку.
А його порушення. Війною. І не між добром і злом. Це було б занадто простим поясненням — ІДІЛівським. Це війна між байдужістю і байдужістю.
Благодушною утилітарною європейською, яка думає, що зло — це не тут, а десь там, у паризькому «Батаклані», мадридському «Аточа», лондонському Тавісток-сквер і похмурою російською байдужістю.
Яка, на відміну від європейської, навпаки, вважає, що зло — поруч, воно буквально оточило їх ордами «Правого сектора» на чолі з Бараком Обамою і дружиною його Ангелою Меркель.
А під усім цим — втомлена байдужість українська, яка сумно дивиться на засуджену до 22 років Савченко, на похованого майже через 16 років Гонгадзе, на брюссельську бійню…
Але при цьому не хоче бачити нічого, крім одних і тих же сумних «дільничних», які шукають «найкоротшій шлях до змін».
А над усім цим байдужість загальна, світова. Яку може перемогти тільки війна. Чи любов?
Я не знаю, але так хочеться вірити Окуджаві…
Костянтин НІКОЛАЄВ