«Ах, як некрасиво злили Семенченка», — пишуть одні. «Ах, як некрасиво злили Кривий Ріг – одну з по-справжньому серйозних промзон України, що залишилися». Усі мають рацію. Але тільки в одному слові — «злили».
Хоча стосовно тільки Кривого Рогу це звучить не зовсім коректно. А що, Київ не злили? Харків не злили? Або Дніпропетровськ із Одесою? Хотіли, було, Львів недавно злити, так Садовий відмовився йти в прем’єри. А інший (правда, уже екс-мер Вінниці) аж стрибає, як хоче ним стати. Правда, доладно не може пояснити, навіщо йому це треба. Головне – процес. У якому не має жодного значення, чому дикоростучий вінницький хрін солодший за львівську садову редьку?
Поки ще важко однозначно сказати, чи йде повзуча вінницезація всієї України за прикладом недавнього одонеччування. Але, погодьтеся, якщо прем’єр і президент виросли в одній політико-територіальній пісочниці, то це говорить багато про що.
І якщо так піде далі, то, дійсно, недалекий той день, коли Альона Вінницька стане міністром культури України. Гірше, думаю, не буде. Дівчина, яка пройшла сувору школу «Віагри», хоча б на поп-культурі розуміється більше, ніж той, хто не розуміється в культурі зовсім. Ні в якій.
На цьому про культуру на сьогодні все. Повернемося до зливу. Україна взагалі перетворилася в такий собі зливний бачок, де змішалося все: поствиборчі коні й передвиборчі люди.
Перші скачуть від міста до міста (типу Корбана) поки їх не прив’яжуть до стійла яким-небудь не дуже електронним не дуже браслетом.
Інші (типу Семенченка (або як там його звуть по-справжньому)) раптом вирішують, що життя свого героїчного вони не бачать без керівництва криворізькими каналізаціями, дорогами, ЖЕКами й іншою суєтою суєт.
Треті (типу Сашка Боровика) абсолютно певні, що цілком можуть рулювати Одесою на тій простій підставі, що постнули трохи гнівно-сльозливих текстів у фейсбук після того, як їх скривдили в уряді.
Четверті (типу Сергія Березенка) просто заходять в Чернігів, що отетерів від своєї одномандатності, щоб потім акуратно рулювати військами в парламенті. Сергій, до речі, з тієї ж політичної-територіальної пісочниці, що й президент із поки ще недопрем’єром. Юний він звичайно, Березенко (1984 року народження), але у Вікіпедії вже дослужився до визначення «державний діяч». А тому, друзі мої, чого ви хочете від усієї нашої такої діяльної держави, не кажучи вже про окремо взяті Кривий Ріг, Дніпропетровськ або Харків.
Якось спілкувався з дуже розумними людьми з Харківського інституту метрології. Технічна інтелігенція, яка ще залишилася з часів Союзу й не разбрелася різними “шарашками-барабашками”. Справа була точно перед виборами мера. «Ну, — запитую, — за кого будете?». Подивилися здивовано: «Як за кого? За Кернеса, звичайно!». Ну, якщо вже вони – мозкова кістка української технічної еліти — так вважають, то щось нам у Києві не зовсім зрозуміло.
А незрозуміло нам, що люди на місцях набагато приземленіше живуть. Це нам, у столиці, ще можуть втюхати і космонавта, і боксера, і представити це як перемогу демократії. А на місцях усе складніше. Там жити потрібно, точніше, виживати, а не політикою займатися. І, знаєте, дайте їм спокій.
І якщо вони хочуть Кернеса, Труханова чи Вілкула, то й по тому. І ніякі переможці, але які так і не стали чемпіонами, милобоги тут не допоможуть. Бо справжніх милобогів насправді в Україні дуже мало, а людей багато. І їм допомагати треба. Визначитися з правильним вибором. Бо за допомогою «Самопомочі» вони не впораються. Спочатку це довів усе той же Кернес, обігравши Тараса Ситенка, а тепер Вілкул, обігравши Семенченка (або як там його по-справжньому звуть).
І доти, доки українці самі не визначаться, як їх там по-справжньому звуть (ті, хто живе скраю, або ті, у яких терпіння дійшло до краю), — користі не буде. І будемо ми так із кривого рогу своїх нескінченних виборів зливатися ще довго й нещасливо. Поки не зіллємося в один непрекрасний день разом із остаточно злитою країною…
Костянтин НІКОЛАЄВ