В одному з технічних вузів Києва є факультет журналістики. Віднедавна, окрім інших предметів, там викладається курс сценарної майстерності, який вів, як це не дивно, доктор історичних наук. Вам не здається, що це якось трохи незвичайно? Хоча викладач і не винен — просто йому потрібні «години», ось він їх і набирає.
Чому ж досвідчений педагог змушений, наче першокурсник, вивчати предмет, щоб не осоромитися? Бо кафедра, яка розподіляє викладацьке навантаження, так вирішила? Але ж викладачів треба забезпечити зарплатою, бо навіть альтруїсти на голодний шлунок довго не протягнуть. Ось і доводиться історику виконувати невластиву йому роботу, розбираючись разом із студентами у різних підходах до написання сценаріїв Тоніно Гуерри й Жана Кокто.
І чи нормально, що цього року на заняттях по сценарному мистецтву вам будуть розповідати не про лауреатів Канського фестивалю, а про те, як святкувати Івана Купала? Чи не можна якимось чином чергувати приклади світових шедеврів і національної класики, а не заміняти одне іншим?
Спірним моментом університетської підготовки в Україні дотепер залишається Болонська бальна система, за якою студент за навчальний семестр може заробити максимум сто балів. Тобто фактично ми маємо своєрідну накопичувальну систему оцінювання знань. І хоча «болонські бали» впроваджуються в нас далеко не перший рік, до багатьох викладачів ця інформація, схоже, ще не дійшла. У результаті наприкінці року не кожному викладачеві до снаги звести кінці з кінцями, коли всі «п’ятірочки» і «плюсики» доводиться якось переводити в бали. Щоб цифри відповідали затвердженій європейській болонській системі, вони часто просто підтасовуються. Тоді який у цьому сенс?
Якщо вже ми торкнулися теми пострадянського викладання, гріх не згадати, що матеріал, яким «збагачують» студентів заслужені професори СРСР, дуже часто виявляється застарілим. Викладання за підручниками радянських часів (особливо якщо йдеться про технічні спеціальності) уже не викликає навіть подиву. Про який технічний прогрес у нашій країні може йтися, якщо в університетах студентам часто подається лише застаріла на десятки років інформація, придатна лише для екскурсів у минуле?
З іншого боку, якщо деякі викладачі застрягли в сивій давнині, то інші занадто вже захопилися новітніми часами… Але ж вузи мають давати студентам лише вудки, а не навантажувати рибою на власний розсуд.
Окремим айсбергом, який завзято топить вутлі студентські човники, залишається практика. Здавалося б, одна з найважливіших частин навчання призначена для того, щоб дати майбутнім фахівцям реальне, а не теоретичне уявлення, із чим саме їм доведеться працювати (або, навпаки, не працювати). Але в більшості вузів України практиці відведена лише незначна роль. Більшість практикантів просто вмовляють керівників виробничої практики поставити печатку на папірці й обіцяють більше ніколи на очі не потрапляти, а вузи найчастіше ніяк не можуть цей процес проконтролювати. Та й не прагнуть, якщо чесно.
Ще одна важлива проблема — університети часто навіть не визначають для студентів місця практики, довіряючи молодим людям розбиратися з цим самостійно. І навіть упоравшись із нелегким завданням, ви можете опинитися наодинці з проблемою договору, який найчастіше нагадує райдер заїжджої зірки. При цьому сам вуз неспроможний навіть наполовину забезпечити студентів тим, що знадобиться під час практики.
Ось так і живуть українські вузи: у гарному міфі про європейську систему навчання й у жорстокій реальності постсовка.
І, на жаль, мине не рік і не два, поки українська система освіти навчиться прогинатися під мінливий світ із користю для майбутніх фахівців: сьогодні світ змінюється набагато швидше, аніж вузівські програми й методики. А студенти просто змушені навчатися не тільки й не стільки у вузах, скільки самостійно (хоча документ у результаті одержати треба). Бо ж, як свідчить життя, у більшості випадків шість років навчання на факультеті журналістики в авіаційному вузі дають лише папірець, практична ціна якого невисока. Навіть якщо в тому папірці буде написано, що ти прослухав курс сценарного мистецтва від доктора історичних наук…
Ольга БЕРЕЗЮК, спеціально для “Вектор ньюз”