Висунувшись із двох Лавр, пройшовши багато кілометрів шляху під палючим сонцем і проливним дощем, супроводжувані молитвами й прокльонами, колони віруючих Української православної церкви (Московського патріархату) 27 липня 2016 року з’єдналися в Києві.
Хресний хід, який почався начебто непомітно для ЗМІ, із другорозрядної події поступово перетворився на топ-новину й став головним болем для правоохоронних органів. Він викликав гострі суперечки політиків і богословів, страсті в соціальних мережах кипіли, і оцінки йому давалися, м’яко кажучи, неоднозначні. Багато не вірили, що все закінчиться благополучно, що віряни зможуть увійти в столицю так, як в УПЦ МП планували спочатку. Але все фактично вже закінчено. Що ж, значить, слід закрити й цю сторінку в нашій новітній історії й перейти до наступних, які підривають канали новин щодня? Можливо, так і варто було б зробити, але тільки не цього разу.
Що ж, по суті, відбулося?
Велика кількість українських громадян взяла участь у заході, який далеко не однозначно був витлумачений у нашому суспільстві. Причому йшли вони, спонукувані не тільки відданістю вірі, але підштовхувані почуттям незгоди із ставленням до них як вірних УПЦ МП. І цей момент дуже важливий для оцінки того настрою, який панував у середовищі учасників груп, які рухаються назустріч одна одній зі Сходу й Заходу України.
Багато громадських активістів відкрито говорили, що це «п’ята колона» Москви й закликали зупинити її, незважаючи ні на що. Об’єктивно скажемо: у цьому твердженні є частка істини. Адже під яким гаслом ішов Хресний хід? Під гаслом, яке уже понад два роки повторюване керівниками Московського патріархату «За мир! Ні братовбивчій війні!». При цьому ані словом не згадується ані військова агресія з боку Росії, ані причини, які заважають її припинити. Виходить, якщо додержуватися російської логіки, то що відбувається в Україні? Правильно, громадянська війна між українцями, яку й потрібно зупинити. То який же напрошується із усього цього висновок? Звичайно, єдиний: учасники Хресного ходу – пособники Москви й сепаратистів. Але якщо з такою міркою підходити до цих людей, то зупинитися буде важко. Тут хочеться нагадати просту істину: рідна держава має поєднувати свій народ, бо чужа держава його роз’єднує. Києву не може бути вигідно, якщо між прихильниками й супротивниками Хресного ходу виникнуть конфлікти, бо це вигідно не нам.
Хресний хід готувався задовго до його початку. Ще стояли зимові морозні дні, а у високих церковних кабінетах, і не тільки київських, уже обговорювали план його проведення. Такий захід був потрібен для УПЦ МП як повітря. Керівництво церкви, формально найбільшої в Україні (майже 13 тисяч громад), зазнавало серйозних труднощів як суб’єкт державно-суспільних відносин. Після того, коли вона відмовилася підтвердити факт агресії РФ проти України, тим самим прийнявши позицію як Російської православної церкви, так і московських політиків, її стали посилено виштовхувати за межі українського поля впливу. А факт відмови предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія ушанувати пам’ять загиблих у зоні АТО українських військових уставанням послужив початком відкритого наступу на цю церкву. І хоча Онуфрій згодом виправдовував свій учинок прагненням «звернути увагу на необхідність закінчити війну», це пояснення мало кого влаштувало. Ящик Пандори був відкритий. І незабаром, коли прихильники Київського патріархату стали розширювати кількість своїх громад за рахунок УПЦ МП, це вже сприймалося як цілком закономірні кроки, які пояснюються «боротьбою української церкви проти московської». А тут ще соціологічні дослідження показали стрімке падіння рейтингу УПЦ МП і зростання його в УПЦ Київського патріархату. Таким чином, випадаючи із загального настрою в країні, УПЦ МП поступово перетворювалася на політичного вигнанця, із яким особливо й рахуватися не варто, а заходи, застосовувані до її прихильників, часом незаконні, пояснювалися «політичною доцільністю». Природно, що єдиними захисниками УПЦ МП ставала РПЦ. І державні політичні діячі з Москви. Саме з їхніх вуст звучали звинувачення на адресу «українських націоналістів, радикалів, яким потурає київська влада», і звинувачення ці звучали в Страсбургу, Брюсселі, Парижі, Варшаві й інших європейських містах. Навряд ця допомога виявилася дієвою.
І тоді в пошуках виходу з’явилася думка про проведення такого заходу, яким можна було б продемонструвати силу й владу над великою кількістю людей. Так ідея втілилася в Хресний хід. У самому ході немає нічого нового, але той факт, що він, нехай тільки на якийсь час, став центральною темою в країні, засвідчив, що списувати з рахунків Московський патріархат в Україні ще рано. Він змусить зважати на себе.
Хтось думає інакше?
Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»