Чи можна говорити про християнське милосердя РПЦ?
Синодальний відділ Російської православної церкви (РПЦ) з церковної благодійності та соціального служіння оголосив збір коштів на придбання засобів обігріву й гуманітарної допомоги для жителів Донбасу, які потерпають від холодів. На перший погляд, усе виглядає цілком благородно: церква закликає допомогти людям, які опинилися у скруті, залишилися без тепла, належних побутових умов і можливості нормально пережити зиму.
Але за цією благодійною ініціативою постає питання, яке неможливо обійти мовчанням: а де була ця церковна совість керівництва Синодального відділу тоді, коли російські ракети й снаряди руйнували українські міста, позбавляли людей домівок, електрики, води та опалення?
Адже йдеться не про якусь абстрактну гуманітарну катастрофу. Йдеться про наслідки війни проти України, розв’язаної Росією. І про території, які за міжнародним правом є українськими, незалежно від того, під чиїм фактичним контролем вони перебувають.
Особливої гостроти ситуації додає позиція глави РПЦ патріарха Кирила (Гундяєва). Замість того щоб однозначно засудити російську агресію, закликати до припинення вбивств і захисту мирного населення, він неодноразово виступав із заявами, які фактично релігійно виправдовували війну. Російська військова агресія отримувала в його проповідях особливе ідеологічне забарвлення, а участь у ній подавалася через призму нібито духовної місії.
І тут виникає моральний парадокс. Спочатку церковне керівництво допомагає формувати світогляд, у якому війна отримує релігійне виправдання, а потім церковні структури збирають гроші на допомогу людям, які страждають від її наслідків.
Чи не нагадує це спробу однією рукою підтримувати вогонь, а іншою — роздавати воду тим, хто опинився серед пожежі?
Звичайно, було б неправильно відмовляти людям у допомозі лише тому, що її пропонує організація, керівництво якої має таку позицію. Старенькі, хворі, діти, люди з інвалідністю та родини, які залишилися без елементарних умов для життя, не повинні ставати заручниками чужих політичних і церковних переконань. Їм потрібні тепло, їжа, ліки та людська підтримка. І якщо конкретні священники чи волонтери справді допомагають нужденним, їхня праця заслуговує на людську повагу.
Але гуманітарна допомога не може бути індульгенцією для церковного керівництва. Вона не стирає публічних заяв, не скасовує моральної відповідальності й не перетворює підтримку агресивної політики на християнську чесноту.
Християнство вчить любити ближнього, захищати скривдженого, бути на боці стражденного. Але хіба можна називати себе церквою миру, коли замість однозначного засудження агресії її очільник використовує релігію для виправдання війни? Хіба милосердя сумісне з мовчанням про злочини, руйнування і смерті, спричинені цією війною?
Є ще один важливий аспект. Донбас — це не російська територія. Донецька та Луганська області є невіддільними частинами України. Їхня тимчасова окупація не змінює міжнародно визнаних кордонів нашої держави. Тому допомога мешканцям цих територій — це насамперед допомога людям, які мають право на захист і гідне життя, незалежно від того, хто контролює місцевість.
Українцям не потрібне показове милосердя з боку структур, які не знайшли в собі моральної мужності назвати агресію агресією. Нам потрібна правда, відповідальність і справжня людяність.
Справжнє християнське милосердя починається не зі збору пожертв і не з гучних благодійних оголошень. Воно починається з поваги до людського життя, неприйняття насильства та здатності назвати зло своїм іменем.
І поки керівництво РПЦ не дасть чесної відповіді на питання про власну роль у релігійному виправданні війни проти України, кожна його благодійна ініціатива неминуче викликатиме не лише вдячність за конкретну допомогу, а й закономірні запитання про моральну відповідальність.
Бо не можна проповідувати любов до ближнього і водночас виправдовувати війну, яка вбиває цього ближнього.
Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз”