Категорія: Культура

За оцінками фахівців, правильний підхід до вибору музичної групи для свята – це одне з основних організаційних питань, розв’язання яких гарантує гарний настрій гостей. Саме від музикантів залежить те, чи будуть гості весь вечір сидіти за столами, чи, навпаки, не відійдуть від танцмайданчика. І навпаки, якщо вибрати групу з низьким рівнем кваліфікації, є ризик зіпсувати загальне враження від заходу.

Цікавлять професійні музиканти, вартість послуг яких залишається на доступному рівні? Гарним рішенням стане зазирнути на сайт egolist.ua. Тут можна знайти велику кількість пропозицій, що допоможе швидко обрати оптимальний варіант. Додатково можна познайомитися з відгуками реальних клієнтів.

Як правильно обрати музичну групу

Серед основних моментів, на які варто звернути увагу, експерти виділяють наступні:

• портфоліо (чим більше досвіду у групи, тим менше шанс на те, що щось піде поза планом і зіпсує свято);
• наявність відгуків (наразі в мережі можна знайти велику кількість інформації щодо музичних колективів; тому, якщо вони відсутні, є сенс пошукати інший варіант);
• персональне враження (так, артистичні особи дещо незвичайні, але важливо розуміти, що саме від можливості оперативно домовлятися з керівником гурту залежить загальне враження від свята).

Щоб уникнути непорозумінь, перед тим як буде підписаний договір, варто послухати, як саме виступає колектив. Важливий момент: завдяки сучасним програмам та обладнанню є можливість професійного оброблення будь-якого музичного запису. Тому є приклади, коли гра музикантів наживо суттєво відрізнялася від запису.

Увага на репертуар

Фахівців, які б могли якісно грати музику у будь-якому жанрі, при цьому виконуючи замовлення гостей, наразі небагато. Тому, вибираючи гурт, є сенс орієнтуватися на репертуар, який грають учасники. Це допоможе уникнути непорозумінь під час свята, коли рок-колективу замовлять виконати щось із класики або міського шансону.

Додатковий момент – вартість послуг. Потрібно з розумінням поставитися до того, що кваліфіковані виконавці беруть за свою роботу відповідний гонорар. Особливо якщо до вартості послуг входить аранжування, світлове оформлення та додаткові елементи, що допомагають у створенні гарного настрою. Варіантів розрахунку може бути декілька. Популярним виступає: 50% на початку та 50% після завершення свята.

Про культурні події нашого тривожного часу теж слід розповідати особливим чином, з урахуванням війни і всього, що вона принесла в наші серця та долі. Власне, інакше й не вийде. Мистецтво завжди першим уловлює та вбирає вібрації часу, наділяючи їх красою та правом на вічність.

У січні в Жовтневому палаці відбудеться прем’єра пісні «Українська душа», яку заспівали дуетом народна артистка України Оксана Білозір та аналітик, юрист, письменник та співак Ігор Мізрах, популярність якого перед війною росла трохи скандально та дуже стрімко.

Білозір і Мізрах випустили у світ нову пісню, і людині з живим серцем не спаде на думку переказувати газетними словами це пронизливе диво, сповнене віри, краси, скорботи, відваги та всього іншого, чим сповнена сьогодні кожна українська душа.

Можна лише сказати кілька слів про саму цю подію і про те, як химерно змінює та переплітає життєві шляхи людей час тривог та випробувань. Оксана Білозір незмінно сповнена молодих творчих сил, як сама Україна. Майстриня естрадної сцени, чарівна жінка та полум’яний політик-патріот, вона уособлює собою ту саму основу красивої української непереможності, яка робить нашу Батьківщину планетарним дивом та надією цивілізації.

Поєднання вокальної майстерності та природної, як дихання, народності, робить пісенну інтонацію співачки чарівно фольклорною та не залишає байдужим нікого. Простіше кажучи, Оксана Білозір це Оксана Білозір, її ім’я вже вписано до історії українського мистецтва та української держави.

Можна було б сказати, що з боку «співаючого адвоката» було дуже сміливо стати до мікрофону разом із народною артисткою, виконавицею з величезним концертним досвідом та блискучою вокальною школою. От тільки Мізраху вже траплялося записувати дуети. Крім естрадних виконавців, він співав разом із неповторною Наталією Шелепницькою та метром оперної сцени Володимиром Гришком, і кожна така пісня ставала подією та дивом, зачаровуючи слухачів та виключаючи розмови про недостатній творчий потенціал співака.

Слухачі та фахівці вже відзначали рідкісну, режисерську за своєю природою здатність Мізраха ідеально відчувати пісенного партнера, не змагатися з ним, а вміло сплітати дві пронизливі та неповторні ноти в одну, виразну та безпомилкову. Якщо щось і дивує, то це неймовірно тонке вміння Ігоря Аркадійовича безпомилково вловити суть швидкоплинного «тут і зараз», вибрати співзвучну моменту мелодію та емоцію, сцену та партнера.

Втім, справа, мабуть, не лише в особистому вмінні Ігоря Мізраха. Війна любить зривати маски, називаючи все своїми іменами, і зводити на дорогах, фронтах та сценах людей, які живуть відкрито, сміливо та правильно.

Оксана Білозір, як уже говорилося, це сама Україна, чистий образ української Нації у її найпрекраснішому, жіночому образі.

Мізраху, який у березні, при обороні Києва, відзначився і словом, і ділом, усі почали дружно пророкувати серйозну політичну кар’єру, а він, відклавши автомат, написав книгу про війну та записав альбом красивих українських пісень, нікого не посвячуючи у свої подальші плани. Теза «якби не війна, то Мізрах і Білозір ніколи не заспівали б дуетом» не заслуговує навіть на обговорення. Розмите «якби» не відповідає ані історичному моменту, ані українському духу, і зима нашої тривоги пише людські долі та пісні без чернеток і випадковостей.

Пісня «Українська душа», в якій сплелися ніжність і звитяга, минуле і сучасне, біль і щастя, не могла не народитися в Києві, який живе при свічках, на десятий місяць великої війни. І в тому, що її заспівали раніше не знайомі Оксана Білозір та Ігор Мізрах, є велика закономірність, що властива героїчним часам.

Чи гарна пісня? Неповторно чудова! Чи стане вона хітом? Питання поставлене невірно. Людям країни, що б’ється з ворогом , потрібні не хіти, а рідні пісні, які допоможуть заплакати і посміхнутися, стати добріше і сміливіше, витримати все і перемогти.

Саме такою є «Українська душа», яку заспівали дуетом два патріоти, два митці, два чисті українські серця, Оксана Білозір та Ігор Мізрах.

Слава Україні!

Автор: Юрій Рогоза, український літератор, письменник

Зима не минула, і навіть сонце не зійшло. Вперше споконвічне коло не отримало новий початок опісля найдовшої ночі року. І ця найдовша ніч стала нескінченною. Земля та повітря все стигли і стигли, а людська надія розвіювалась сіверкими вітрами. Адже, поки заметі ростили кучугури, хліборобські магазеї та панські комори стрімко порожніли. Невдовзі страх, голод і холод деінде підняли низи, деінде пожвавили верхи. Подекуди рух той вилився в безглузді погроми, пожарища, блюзнірство або самогубне марновірство. Проте недовго горіли міста та села, оповиті снігами, бо були й ті, хто думав, що знає, де спасіння для роду людського. Цар Медовід зібрав кожного, в чиєму серці ще жевріли згага жити і сподівання; кожного, хто ще був здатен полишити дім. І під проводом Медовіда валки попрямували на схід – до гір Великого Каменю.

«Зняти все! Корисне до купи ліворуч, решту на паливо праворуч! Копати не треба! Заметіль зробить справу за нас», – волав закутаний у хутро чолов’яга, розмахуючи смолоскипом. Такі ж закутані в кілька кожухів люди роздягали мерців. Під двома-трьома шубами знаходились тіла, які, попри шкіряний покрив, видавалися давно мертвими кістяками. Але частина з них була жива і роздягала інших, померлих нещодавно.

«Пального насправді вдосталь. Це харчу мало», – байдужо подумав Антін, обвівши поглядом майбутнє поховання. Він узявся за ногу найближчого небіжчика та зі зусиллям стягнув із нього чобіт. А потім другий, а потім почав патрати, мов курча від пір’я. Несподівано він натрапив у внутрішній кишені на гномський рукопис . Це була проповідь-пророцтво про вічну ніч.

Ще за три роки до цієї темної зими до держав людей завітали гноми. Вони знали. Вони прийшли не звично торгувати залізом, а проповідувати, шукати добровольців і хліб. Ніхто тоді не повірив словам про грядущі очисні мороз і темінь. Як виявилось, дарма. А тепер усі, хто був глухий до того одкровення, торують крізь замети шлях на схід під гори. Усі, хто ще тепліший за кригу, що під ногами.

«Копати не треба…» – подумав Антін, знов озираючи тіла. За цю хвилину народ уже встиг оголити більшість із них. «Під нами заледеніла Вільга – тут не покопаєш, – криво посміхнувся він. – Скельне вже поряд, а на північ Великий Камінь. Вже близько, вже незабаром». З огидою жбурнувши одежу до лівої купи, він покрокував до возів.

«Тату, я хочу їсти», – замість привітання почув Антін у критій хурі. Це була не його підвода. Особистих возів, окрім царського, не лишилось узагалі. Коней було мало, а волів ще менш. Їхали лише ті, хто не міг тягти, не міг нести, не міг іти, – власне, хворі, старі і діти.

Синові очі впивалися в душу, мов рись у заячу шию. Ні, це була зграя вовків. Поряд із сином сидів ще з десяток хирлявих дітлахів. Вони мовчали, але погляд був єдиний, і він кричав. «Вас досі не погодували?» – прохрипів Антін. «Сказали, що наша черга завтра», – гірко відповів хлопчик. Батько мовчки виліз надвір. Він зняв приторочену до фіри сокиру і пішов назад. За кучугурою мало лежати м’ясо. Нічиє. І нікого. Просто м’ясо.

На шляху туди він побачив, як біля одного з вогнищ забивали коня. Коротке іржання і колись гордий бойовий комонь упав. Сніг червонів, а м’ясник прудко шматував тварину під наглядом трьох озброєних витязів. Слина наповнила Антонового рота. Вид крові й свіжого м’яса збуджував притуплене відчуття голоду. Він звернув. Швидким кроком, ледве не переходячи на біг, він ринув у напрямку їжі. «Діти…», – хотів було він чи-то обуритись, чи-то попрохати, але його перебили: «Для царя!» Ту ж мить щось ударило у скроню. З чорного неба зникли зорі, зник із круговиду обоз, зникли воїни. Сокира випала з рук.

Але зорі повернулися – не вбили. Рука намацала топір, й Антін повільно підвівся. Табір ще стояв. М’ясник грівся коло тієї ж ватри, та варти вже не було, як і кінської туші. Той соромно відводив очі від Антона. Антін же безслівно пошкутильгав геть від валки. За заметом лежить м’ясо – нічиє, нікого, просто м’ясо. Хуртовина, що мала поховати тих нещасних, ще не сталася. Але, піднявшись на сніжний пригір, Антін не побачив тіл – лише скупі багряні плями. Він швидко скотився вниз на втоптану галяву, хоч уже все зрозумів. Навкруги не було нікого, був лише сніг, проте в Антона вглядались обличчя, багато облич. Здавалось, кожне не відводить від нього погляд, хоч насправді частина з них була потуплена в кригу ріки, інша ж – зведена до зірок. Лице – уособлення особи; ознака людяності; те, що відрізняє розумну істоту від звіра. Порожнє кладовище було всіяне відтятими головами. Більше нічого не лишили – жодної кістки. Всім уже поживилися до нього. «Чи всім?» – Антін повільно підійшов до великої лисої голови, що, певно, належала за життя вельми кремезному чоловікові. Він високо заніс сокиру, поглянув під ноги і на хвильку забарився. Чоботом він перекинув голомозу макітру набік, а потім наново замахнувся і зніс мертвому лоба. Оголився сірий мозок.

Антін знов йшов повз те багаття. «Ти казав щось про дітей?» – перестрів його сивобородий м’ясник. Він простяг Антонові згорток із кістками, хрящами та жилами: «Це все, що можу дати. І більше не проси. Навіть не підходь. Вдруге пів свого паю не віддам». Дід відвів погляд. Антін хотів подякувати, але той швидко розвернувся та пішов. «Спасибі» прозвучало в спину.

Шмаття однієї з розібраних теліг тріщало в полум’ї під казаном. У казані закипала юшка з мозкової кістки та мозку. Над казаном у чорній безодні горіли байдужі зірки. Це полум’я згасне, як і решта запалених людьми. Це лише питання часу. А сяйво, що не гріє, лишиться. «Холодна байдужість переживе теплі серця. Вже переживає, – розмірковував Антін, помішуючи страву. – «Але вони ще є».

Конятину подали на порцеляні. Посередині намету стояла розпечена жаровня, від чого тіні всіх присутніх бігали по полотняних стінах. За столом на похідному кріслі сидів Медовід, одягнений у оторочену горностаєм соболеву мантію. Це був літній худорлявий чоловік з коротко стриженою бородою. Цар узяв прибори та впевнено відрізав шматок грубої конини.

– Яне, обриси Скельного вже затуляють зорі на обрії. Чи відомо, що нас чекає в місті? Що каже твоя розвідка? – звернувся він до одного зі своїх придворних.

– Милостивий Государю, місто знелюділе.

– Вигоріло чи вимерзло? – поцікавився цар, не припиняючи жувати старого мерина.

– Ні те, ні інше. Місто було покинуто, Ваше Величносте. І, схоже, ще з початком ночі, якщо не завчасно.

– Що ж, ми мали очікувати цього. Ми вже у володіннях клятих гномів, – Медовід наче осікся після останнього слова. Він обвів оком свій почет і врешті продовжив: – Сподіваюся, що присутні пробачили мені тодішню мою недалекоглядність щодо гномського посольства.

– Будь-хто вчинив би на Вашому місці тоді так само, мій царю, – відповів за всіх дворянин Ян, а потім неквапливо оглядівся. Повисла дзвінка тиша. Цар їв.

– Тож… Чи є щось нам цікаве за мурами Скельного? – промовив вінценосець, закінчивши страву.

– Навряд, Государю мій. Магазини порожні. Дерев’яних речей обмаль. Навіть трупів жодних: ні звірів, ні гномів, ні людей. Хіба-що сховок від пронизливого вітру.

– У такому разі я не бачу причин робити гак на південь, коли дорога веде на північ. Йдемо по Вільзі вгору.

– Слухаємося, Ваше Величносте, – Ян зробив поклін, а Медовід підвівся. За помахом царської руки, до намету занесли блюда з м’ясом і дрібкою крупів.

– Смачного, братчики, а я, пробачте, до нужника.

Пронизливий вітер степу змінився пронизливим вітром гір. Обоз піднявся до брами підгірних князівств – великокняжої столиці, що тяглася вниз углиб скель. До масивних воріт міста вийшов сам государ у супроводі своїх найкращих воїнів. З усієї моці старий вінценосець горлав у закриті двері: «Я цар Ґавії Медовід». Першого дня він вимагав, другого дня він просив, третього дня – жалібно благав. На четвертий день Медовід дав наказ збирати таран.

Антін разом з рештою колишніх міщан штовхав облогову машину. Подалі обабіч знаряддя стояли високородні витязі на чолі з дворянином Яном. Перший удар – затріщав таран. Другий – брама. Попри голодну неміч кожен з усіх останніх сил налягав. Адже за цими воротами було життя. Як не для них, то для їхніх сімей. За ними тепло і, можливо, навіть харч. Вони били безустанку, несвідомо, мов неживий механізм гномських дзиґарів. За двадцятий удар і пролам! Янові воїни ринули в пробоїну. І тут несподівано з глибини міста почувся набат. А потім до гуку дзвонів додався ляскіт сталі. Дворянин Ян зробив змах мечем, і смолоскип разом із відсіченою рукою підземного ратника полетів додолу. Але наступної миті грудину дворянина пробила піка. Списи, вила і випрямлені коси зустріли витязів у вузьких коридорах підземелля. Це були не гноми. Зріст, статура, одяг – все в них видавало людей.

То були люди, що три роки тому повірили в божевільне пророцтво про згасле сонце; що три роки поспіль віддавали свій врожай прийшлим жерцям з далекого краю; що останньої осені разом з тими жерцями помандрували на схід під гори Великого Каменю. Тепер ці люди зустріли тих, хто вважав їх навіженими. Тепер до цих людей прийшли, аби відібрати те, що вони стільки часу накопляли, щоб вижити, коли настане година вічної ночі. Вони мовчки протинали воїнів вже мертвого Яна. Стіна списів рішуче просувалась до виходу.

Медовід витяг із позолочених піхов свій меч. Цар закликав до броні колишніх міщан та селян. Він озирався в пошуках слуг та підлеглих і не знаходив нікого. На мить його погляд зачепися за стрічний утомленого міщанина Антона, який нешвидко біг до підводи з дітьми. «До зброї!» – прокричав государ наче особисто до нього. «До зброї, скурві діти сучої матері!» – продовжив Медовід – «Не для того ми подолали півсвіту! Не для того, щоб скінчити тут!» Радше з остраху, ніж через наказ, купка обложників з-під тарану таки взяла сокири, але одразу позадкувала, коли з проламу визирнув їжак зі списів. Медовід зухвало вийшов наперед тієї купи. Назустріч з частоколу винирнув добре голений чоловік з виразними пишними чорними бровами.

– Що за потолоч? Хто такі?! Де мої люди?! Де мій каштелян Ян Захарський?

– Я війт цього міста. Розмови не буде. Скажу тільки одне: лише діти – решта не пройде. Зокрема не пройшов Ян Захарський.

– Я цар Ґавії Медовід!!!

Цар Ґавії Медовід ще довго і гучно кричав услід війту, що пішов у глибини гномської країни, але ніхто не слухав. Антін уже почув усе, що йому було потрібно знати: «Лише діти».

Автор: Максим Безрук

Від автора
Найперше моє оповідання під назвою “Холод” стало фіналістом літературного конкурсу “Зоряна фортеця” весни 2017 року (тема “Зайві люди”). Згодом у рамках проекту “Level UP. Розвиток молодих митців” воно дістало відгук Остапа Українця.

Якими б не були захоплення наших рідних, ми зобов’язані вітати їх з усіма святами. При цьому важливо враховувати їх інтереси і бажання, якими б несподіваними і непростими вони не були. Живопис – це чудове захоплення для жінки старшого віку – і вивчення, і власне творчість. Але ця галузь дуже непроста для підбору подарунків – занадто багато в ній течій, напрямів і особливостей.

Що дарувати творчим людям

Отже, наближається мамин день народження? Або 8 березня, або новий рік, і ви у пошуках подарунків? Якщо ваша мама – художник, мистецтвознавець або просто небайдужа людина, рішення про подарунок приходить в голову саме собою.

Адже подарувати їй щось для її хобі – найвірніше рішення. Але саме тут і криється головна складність. Адже живопис як творчість і живопис як захоплення не такі прості, як здаються на перший погляд:
– Який напрям у мистецтві ваша мама любить найбільше? Їй до вподоби імпресіоністи чи реалізм? Епоха Відродження або творчість початку 20 століття? Масло, акварель або сучасні малюнки акриловими фарбами?
– Ваша мама малює? Пензлики, полотно, папір, фарби – все це неодмінно стане в нагоді їй. Але ви впевнені, що вгадаєте і не переплутаєте акрилові фарби з гуашшю, а пензлі з ніжного хутра з синтетичними?

Якщо ваші пізнання в живописі слабкіше, не варто ризикувати. Але відмовлятися від такої багатої ідеї теж не слід. Маркетологи давно продумали можливість робити спеціальні подарунки всім, чиї інтереси і хобі здаються непростими. І мистецтво – саме такий випадок. Вибрати потрібний подарунок допоможе підбірка подарункових сертифікатів від giftmall: https://giftmall.com.ua/on/podarok-mame.

Сертифікат на творчість? Немає межі оригінальності

Подарунковий сертифікат – унікальний подарунок, яким би дивним і незвичайним хобі вони не служили. І живопис з сертифікатом стане ще цікавіше. У спеціальних каталогах сертифікатів можна знайти вишукані подарунки і для того, хто творить сам, і для тих, хто любить занурюватися в певну епоху:
– Ваша мама – пристрасна шанувальниця історії живопису? Купіть їй сертифікат книжкового магазину. Там вона легко знайде кілька цікавих альбомів, в яких зібрані репродукції відомих майстрів. Вони стануть найкращим подарунком, з яким зацікавлена людині не схоче розлучатися.
– Мама – прихильниця сучасного мистецтва? Сертифікати галерей і арт-виставок допоможуть їй краще пізнати модернізм і знайти своїх фаворитів серед сучасних художників.
– Ваша мама творить самостійно? Спеціальні картки магазинів для творчості зроблять її дозвілля різноманітніше і допоможуть розширити межі захоплень. Можливо, вона давно хотіла спробувати нові фарби або розвиватися в новому для себе напрямку? Нехай це буде саме такий сертифікат.

З подарунковими сертифікатами навіть живопис стане ближчим і зрозумілішим, а творча людина буде вам вдячна, як ніхто інший. Адже головне – це шана до чужих інтересів і приємні емоції.

Ну хто з дівчат не мріяв хоча б раз побути у ролі Лейли або Медіни, про яких співає Jah Khalib? Здається, що цей співак – справжнє втілення ідеалу чоловіка: ззовні брутальний, сильний, мужній, але має тонку душу і завжди відчуває, що саме потрібно жінці.

Творчий шлях Бахтіяра Мамедова (це справжнє ім’я співака) розпочався відносно недавно у 2015 році, розірвавши спочатку соціальні мережі Казахстану, а потім і країн всього післярадянського простору. Мало хто знає, що співак неймовірно грає на саксофоні, навіть музичну школу закінчив по класу саме цього музичного інструменту. Але все ж таки блище у плані творчості для нього став реп.

Абсолютна популярність прийшла до Jah Khalib після виходу пісні “Лейла”. А кліп на цю композицію набрав рекордну кількість переглядів на YouTube.

Минулого року співак за пісню “Медіна” отримав свій перший “Золотий грамофон”. Так, перший, та ми не сумніваємось, що далеко не останній.

Кожна його пісня чіпляє настільки, що шанувальники творчості Бахтіяра ставитимуть її на репіт допоки, як кажуть, не зітруть до дір. Бо вони душевні, про життя та справжню любов, яку кожен з нас мріє зустріти.

Цієї осені Jah Khalib виступить у київському Палаці Спорту. Співак презентуватиме новий альбом а також виконає найгучніші свої хіти за весь період творчості. Упевнені, що цей вечір вируватиме найяскравішими емоціями у душах всіх присутніх.

Де купити квитки? Воу-воу, полегше. Не треба стрімголов бігти до кас білетних операторів, адже їх можна придбати онлайн. Прямо зараз, лише за декілька хвилин. Не вірете? Переходьте за посиланням https://kiev.ticketsbox.com/jahhalib/ та обирайте найзручніші місця.

Також можете придбати квитки таким способом і на інші концерти. Ось вам повна афіша заходів. І нехай ваше життя завжди буде сповнене тільки гарними емоціями!

Вже стало традицією, коли щорічний звітний концерт школи-студії Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України «Джаз-степ-танц – Клас» проходить у Києві у Міжнародний день степу.

25 травня 2019 року за ініціативи знаменитого степ-танцюриста, хореографа Володимира Шпудейко на сцені столичного будинку офіцерів вже котрий рік поспіль його вихованці різних вікових груп продемонстрували мистецтво цього незвичайного танцю. Калейдоскоп танцювальних номерів різної складності неодноразово викликав шквал аплодисментів серед глядачів.

Підбадьорувала юних танцюристів і імпонувала публіці особиста участь Володимира Васильовича Шпудейка у цьому неперевершеному шоу. Як зазначив сам відомий тренер – випускники його школи-студії вже знайшли себе не тільки в Україні, а і в багатьох країнах світу.

Наймолодша з-поміж них десятилітня Каріна Веріч вже чемпіон України зі степ танцю.

Павло Шевчук, спеціально для “Вектор ньюз”

Дует флейти і гітари не часто можна почути на великій сцені в Європі та світі. В Україні ж це стало реальністю. Зіграти разом вирішили відомі солісти Заслужені артисти – флейтист-віртуоз Юрій Шутко й чарівник класичної гітари Андрій Остапенко.

Їхній концерт під назвою «Duetto Concertante​» відбудеться 10 лютого на сцені Національної філармонії. У програмі – твори німецьких та італійських композиторів Г. Ф. Генделя, Й. С. Баха, Т. Гауде, Л. Леньяні, Ф. Каруллі та М. Джуліані.

Німецьке бароко

Ідея зіграти разом у дуеті народилася у музикантів після виконання Концерту з оркестром для флейти і гітари Соль-мажор відомого італійського композитора Фердінандо Каруллі.

Тоді ж зайшла мова про можливий спільний виступ із репертуаром, що складається з німецької та італійської музики. Вибір припав на дві барокові сонати німецьких композиторів Георга Фрідріха Генделя (1685 – 1759) і Йогана Себастіана Баха (1685 – 1750). В оригіналі вони написані для флейти і клавіру. Але їх популярність настільки велика, що партію клавіру було перекладено і для гітари.

Унікальність цих сонат полягає в тому, що, на перший погляд, проста фактура насправді вимагає від музикантів додавання прикрас і вміння імпровізувати в італійському бароковому стилі, що потребує володіння інструментом на найвищому рівні.

– Ці сонати обов’язкові твори для виконання на престижних флейтових конкурсах. За їх грою журі визначає майстерність музиканта: його інтелектуальну підкованість, художнє осмислення і смак, – пояснює флейтист Юрій Шутко.

Він сьогодні єдиний виконавець в Україні, який грає на золотій флейті, будучи при цьому обличчям всесвітньо відомої японської фірми з виготовлення музичних інструментів «Sankyo».

Для того, щоб осягнути таємниці майстерності гри в бароковому стилі, йому довелося багато перечитати різного роду професійної літератури. Деякі книги, як от трактат «Досвід настанов гри на поперечній флейті», написаний 1752 року придворним флейтистом прусського короля Фрідріха Великого, Йоганом Йоахімом Кванцом, Ю. Шутко зміг дістати в перекладі чеською мовою аж у Празі 1991 року. На превеликий жаль, цю працю вперше з німецької на російську перевели тільки в 2013 році в Петербурзі. Подейкують, що саме після знайомства з Кванцом Бах вирішив написати флейтові сонати.

Твір ще одного німецького композитора Теодора Гауде (1782 – 1834) – соната для флейти і гітари Соль-мажор – контрастує за характером і стилем написання із сонатами Генделя і Баха. Її автор був яскравим представником німецької гітарної школи 19 століття. Він відомий як гітарист-віртуоз і композитор-романтик. Його соната – оригінальний твір для дуету флейти і гітари.

– Побутує думка, що на гітарі дуже легко і просто грати. Насправді ж професійний гітарист відрізняється від любителя тим, що володіє багатою палітрою звучання свого інструменту, – розповідає Андрій Остапенко, який володіє унікальною гітарою німецького майстра. – Своїм студентам я завжди розповідаю, що їм під час гри слід, як художникам, які малюють картину, використовувати весь арсенал барв і кольорів звучання гітарних струн. Саме такі якості були притаманні відомим гітаристам 19 століття – німцеві Гауде та його послідовникам – запальним італійським віртуозам Леньяні, Каруллі та Джуліані. До речі, наш камерний ансамбль ми вирішили назвати, виходячи із назви твору Луїджі Леньяні «Duetto Concertante», який виконаємо у концерті.

Італійський романтизм

До слова, італієць Луїджі Леньяні (1790 – 1877) спершу вирішив реалізуватися як оперний співак. Він виступав в різних італійських містах, виконуючи партії тенора в операх Россіні, Пачіні, Доніцетті. Одночасно умів грати на скрипці і гітарі. Останній інструмент приніс йому славу неперевершеного віртуоза у Відні, куди він переїхав 1829 року. Почувши натхненну гру Леньяні, великий скрипаль Ніколо Паганіні назвав його «одним з найкращих гітаристів сучасності». Тому запропонував йому зіграти разом кілька концертів.

Леньяні багато гастролював по Європі. Якось в Парижі, виходячи з екіпажу, втратив рівновагу і так невдало впав, що пошкодив руку і не міг грати. Про це відразу ж дізнався іспанський колега Фернандо Сор і разом з Агуадо замінив його на концертах, весь збір від яких пішов на допомогу потерпілому. Леньяні був дуже вдячний іспанцям, які прийшли на допомогу.

В останній період життя він припинив виконавську кар’єру і зайнявся виготовленням гітар та скрипок. Його інструменти користувалися популярністю. Багато майстрів копіювали їх аж до кінця 19 століття. Гітари роботи Леньяні зберігаються в музеях і найбільших приватних колекціях.

Мабуть, найвідомішим гітарним виконавцем і композитором епохи романтизму є Фердінандо Каруллі (1770 – 1841), який народився в сім’ї відомого письменника, службовця-секретаря в Неаполітанському суді. Всесвітнє визнання до нього прийшло у Парижі, куди він переїхав, одружившись із француженкою. Каруллі став першим музикантом, який відкрив для паризької публіки можливості гітари як серйозного концертного інструменту. 1811 року композитор закінчив «Повну школу гри на гітарі» – це перший в історії великий навчальний посібник такого роду. Ним досі користуються гітаристи початківці.

Каруллі також багато написав музики для гітари. Його твори набули популярності, їх видали в Аугсбурзі, Відні, Гамбурзі, Мілані та інших містах. Однією з найвідоміших його композицій є Фантазія на теми опери Белліні «Пірат» для гітари і флейти Соль-мажор.

До слова, оперу Белліні «Пірат» було написано на сюжет трагедії популярного англійського романтика Чарльза Метьюріна (1782 – 1824) «Бертрам, або Замок святого Альдебранда» (1816). Прем’єра «Пірата» відбулася 27 жовтня 1827 року в міланському театрі Ла Скала і принесла молодому композиторові Белліні неймовірну славу. Найвідоміші теми з цієї опери покладені в основу Фантазії Каруллі для гітари і флейти, яка вперше прозвучить в Україні на філармонічної сцені.

Завершує концерт Серенада для флейти і гітари Соль-мажор Мауро Джуліані (1781 – 1829), який народився поблизу італійського міста Барі. З дитинства він навчався грі на флейті, скрипці і віолончелі, проте незабаром зацікавився гітарою і почав її освоювати. Також, як і Леньяні, переїхав до Відня, де швидко завоював репутацію одного з найкращих гітаристів Європи. При цьому він не забував і про гру на інших інструментах. Збереглися відомості про те, що Джуліані виконував в симфонічному оркестрі партію віолончелі на прем’єрі Сьомої симфонії Л. Бетховена, яка відбулася 8 грудня 1813 року.

У 1814-му він отримав титул «придворного камерного віртуоза» при дворі імператриці Марії-Луїзи Австрійської (дружини Наполеона Бонапарта), наступного року брав участь у святкових концертах на честь Віденського конгресу. Серед його друзів були Л. Бетховен і Й. Гайдн, скрипалі Л. Шпор і Й. Майзедер, піаністи Й. Гуммель, І. Мошелес і А. Діабеллі. Композиторові належать близько 150 творів, зокрема, і Серенада для флейти й гітари.

Усі ці твори маститих німців і блискучих італійців прозвучать на концерті у виконанні унікального дуету гітариста Андрія Остапенка та флейтиста Юрія Шутка.

Музиканти є справжніми легендами академічної сцени, які концертують кращими залами України та Європи. Їх творчий тандем відкриє українській публіці унікальні сторінки класичної музики епохи бароко та романтизму.

Олександра Тимощук

7 серпня 2018 року з підписанням відомим українським композитором Олександром Злотником ще декількох наказів «Про зарахування на навчання» фактично завершилась вступна кампанія-2018 для абітурієнтів Київського інституту музики ім. Р.Глієра. До коледжу та інституту цього року вступило 187 хлопців та дівчат. А якщо ще порахувати тих, хто висловив бажання навчатись не лише на денній формі навчання, але й заочній, а також молодь, яка вирішила здобувати подальшу музичну освіту вже маючи ступінь молодшого спеціаліста чи бакалавра, то загалом до лав прихильників давньогрецької музи Евтерпи приєдналося ледь не 250 вчорашніх школярів.

За висловлюваннями як викладачів Інституту, так і самих абітурієнтів, цьогоріч вступна компанія до Київського інституту музики ім. Р.М. Глієра була занадто спекотною. За право навчатися в одному з кращих українських музичних закладів вищої освіти у творчих конкурсах змагалися найталановитіші абітурієнти країни. Оцінювали творчі конкурси висококваліфіковані викладачі цього закладу. Під час іспитів була дотримана максимальна прозорість: абітурієнтам дозволялося мати при собі лише паспорт та воду, (жодних мобільних телефонів!), не допускалися всередину й батьки.

Треба зазначити, що не останню роль у вступній компанії до КІМ грали й результати ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання) та середній бал атестата. Підмічено, що в цьому році бали абітурієнтів вищі, ніж у минулих роках. Тож нові Глієрівці будуть гідними учнями даного закладу, який ще навесні 2018 року був перейменований на Київську муніципальну академію музики, що готує фахівців І – ІV освітньо-кваліфікаційного рівня зі спеціальностей: “Фортепіано”, “Оркестрові струнні інструменти”, “Оркестрові духові та ударні інструменти”, “Народні інструменти”, “Спів”, “Хорове диригування”, “Музичне мистецтво естради”, “Музикознавство”, “Джаз”.

Під час цьогорічної вступної компанії до КІМ Приймальна комісія та сайт закладу працювали, як годинник. Вся необхідна інформація надавалася вчасно, на телефонні дзвінки відповідали оперативно й у належній формі. Результати вступної компанії також були оприлюднені у період визначений законом.

На прохання «Вектор ньюз» ректор Інституту Олександр Йосипович Злотник надав короткий коментар з цього приводу: «Дуже радий вітати усіх, хто висловив бажання здобувати професійну музичну освіту в Інституті імені Глієра. Так, формально ми ще називаємось саме Інститутом, але вже зовсім скоро завершаться усі юридично-значущі дії, і наші сьогоднішні абітурієнти вже будуть випускниками Академії. Цього року вступні іспити були запеклими як ніколи. І якщо наявність конкурс у 10-12 осіб на 1 місце за такими напрямами як «Джаз», «Музичне мистецтво естради», «Академічний спів» вже давно нікого не дивує, то, наприклад, конкурс у 3 особи на «скрипалів» мене неабияк потішив. Це свідчить й про наш дійсно академічний рівень, й про реальне визнання наших педагогів. За всіх реформ, як так чи інакше хотіли проводити в царині освіти, я наполягав і боронитиму до останнього тезу про те, що в музичному виші обов’язково потрібно триматися показника 3,5 студента на кожного викладача. Лише тоді буде можливим якісне опанування матеріалом. Що ж стосується найближчих планів, то вже за тиждень розпочнуться приготування та написання святкового сценарію, запрошення та репетиції до «Посвяти у Глієрівці», яка відбудеться 1-го вересня в Українському Домі на Хрещатику, 2 о 10.00. Запрошую усіх до цього свята початку нового навчального року!»

Що ж, редакція «Вектор ньюз» бажає студентам Київського інституту музики з новими силами поринути у новий світ знань, світ сповнений дивовижних звуків, талановитих відкриттів, неординарних виступів. Ми щиро та натхненно бажаємо всім, хто розпочне у 2018 році новий творчий політ, сили, наснаги, витримки та бажання стати кращими музикантами та співаками світу!

Четверо студентів Пекінського коледжу оперного мистецтва прилітають цього тижня до України навчатися в Харківському національному університеті мистецтв. Цей пілотний варіант співпраці й культурного обміну між мистецькими навчальними закладами двох країн реалізовується в рамках масштабного проекту «Один пояс – один шлях».

Попри те, що їм доведеться навчатися далеко від дому, студенти розглядають це як можливість здобути престижну освіту. Адже кажуть, що українська школа мистецтв є дуже авторитетною і це своєрідний шанс на здобуття класичної європейської музичної освіти. У той час як їхній коледж є лідером у вивченні специфічної пекінської опери, Харківський національний університет займає лідерські позиції в європейській мистецькій освіті.

До всього, їх надихає досвід навчання доцента коледжу Чжай Ши, який здобув консерваторську освіту в Україні та є талановитим піаністом і переможцем у міжнародних конкурсах. Саме Чжай Ши і є ініціатором програми навчання студентів Пекінського коледжу мистецтв в Україні.

Ректор Пекінського коледжу оперного мистецтва Лю Тон відзначає:

– Нашим студентам престижно навчатися у відомому університеті. Але ми сподіваємося, що це лише початок програми розвитку культурних і освітніх відносин між закладами двох країн. Зокрема, розглядаємо можливість запросити українських музикантів і авторитетних викладачів провести майстер-класи у нашому коледжі.

Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко на запрошення ректора відвідав коледж і поспілкувався зі студентами. Цими днями він перебував у Китаї за програмою Всекитайської асоціації журналістів.

– Ініціатива «Один пояс – один шлях» у першу чергу сприймається як така, що спрямована на розвиток економічної співпраці Китаю з країнами-партнерами. Але водночас вона передбачає співпрацю в інших галузях і конкретні кроки до цього. Прикладом є, зокрема, навчання студентів в Україні та готовність до обміну досвідом в освіті, культурі, журналістиці, – зазначив Сергій Томіленко.

У Одесі влаштували велику ходу Страстей Христових, яка дала можливість одеситам повернутись у часи Стародавнього Риму.

Про це повідомляє Укрінформ.

Напередодні Великодня жителям Одеси вдалось побачити війська часів Риму, відчути життя у Єрусалимі.
Також уявити Ісуса Христа і Понтія Пілата.
Метою цієї барвистої реконструкції було нагадати людям справжню значущість свята Великодня.

Читайте також: Мел Гібсон зніме продовження “Страстей Христових”

Одесити були дуже задоволені цими дійствами, які відбувалися у їхньому місті.