Кусання нігтів, прокрастинація та уникнення часто вважаються шкідливими звичками, але нова книга з психології пропонує, що вони можуть виконувати роль стратегій виживання, які колись забезпечували захист.
У книзі “Контрольовані вибухи в психічному здоров’ї” клінічний психолог доктор Чарлі Херут-Мейтленд досліджує, чому люди продовжують дотримуватись шкідливих звичок, які, здавалося б, суперечать їхнім найкращим інтересам.
Спираючись на обширні клінічні дослідження та терапевтичну практику, доктор Херут-Мейтленд пояснює, що мозок надає пріоритет передбачуваності та безпеці над комфортом і щастям.
“Наш мозок — це машина виживання,” зазначив він. “Він запрограмований не на оптимізацію нашого щастя та добробуту, а на те, щоб підтримувати нас у живих.”
Історично, бути зловленим зненацька могло мати фатальні наслідки. “Мозок віддає перевагу передбачуваному болю над непередбачуваною загрозою,” зауважив доктор Херут-Мейтленд, додавши, що він не любить сюрпризів.
Коли стикається з невизначеністю, мозок може обрати менші, самознищувальні поведінки замість ризикувати більшими, непередбачуваними наслідками.
Книга стверджує, що “мозок використовує ці маленькі шкоди як захисну дозу, щоб запобігти подальшим шкодам.” Наприклад, прокрастинація може викликати стрес і розчарування, але також може відкласти зіткнення з більшим страхом невдачі або осуду.
“Головний аргумент полягає в тому, що поведінка, яку ми позначаємо як ‘самознищувальну’, насправді може бути спробами мозку контролювати дискомфорт,” сказала Тея Галлахер, психолог і директор програм з оздоровлення в NYU Langone Health.
У сучасному суспільстві загрози часто є більш емоційними, ніж фізичними. Експерти вказують, що почуття відторгнення, сорому, тривоги та втрати контролю можуть активувати ті ж механізми виживання, що й фізичні загрози.
“Наші мозки еволюціонували, щоб віддавати перевагу сприйняттю загрози, навіть коли її немає, щоб викликати захисну реакцію в нас,” пояснив доктор Херут-Мейтленд.
Такі поведінки, як самокритика, уникнення та кусання нігтів, можуть слугувати методами управління сприйманими небезпеками.
Галлахер зазначила, що книга спирається на клінічні інсайти, а не на емпіричні дослідження. “Це не робить її неправильною, але це означає, що твердження є більш інтерпретаційними, ніж науковими,” сказала вона, підкреслюючи необхідність більше даних для розуміння основних механізмів.
Галлахер також підкреслила, що зовнішні фактори, такі як СДВГ, травма, хронічний стрес або соціально-економічний тиск, можуть впливати на ці поведінки, виходячи за межі простих реакцій на загрозу.
Замість того, щоб розглядати прокрастинацію та подібні патерни як недоліки, книга закликає людей визнати їх захисні функції. Однак вона також радить шукати професійну підтримку для руйнівних поведінок, які можуть призвести до значного стресу або самопошкодження.
“Я закликаю своїх пацієнтів думати про короткостроковий біль заради довгострокової вигоди, адже якщо ви просто реагуєте на дискомфорт і стрес у моменті, ви можете опинитися в довгострокових патернах, які вам не подобаються або які ви не хочете,” порадила Галлахер.
Хоча вона визнала, що перспектива книги може не бути універсальною, вона вважає, що вона може відгукнутися багатьом людям.
Доктор Херут-Мейтленд підкреслив, що люди мають можливість управляти своїми потенційно шкідливими звичками. “Ми не хочемо боротися з цими поведінками, але й не хочемо їх потурати і дозволяти їм продовжувати контролювати, диктувати та саботувати наше життя,” зазначив він.
Галлахер надала практичні поради для тих, хто визнає ці патерни. Замість того, щоб запитувати: “Чому я такий?” вона рекомендує зосередитися на функції поведінки, наприклад, чи служить вона для заспокоєння, знеболення або відволікання від інших страхів чи загроз.
“Спостереження за поведінкою з цікавістю допомагає послабити автоматичну реакцію на загрозу,” підсумувала Галлахер.