Професор права Гарвардського університету Майкл Кларман висловив сильні емоції під час дебатів в Університеті Колгейт щодо стану конституційної системи США, заявивши: “Я дуже сердитий.” Кларман, який зайняв стверджувальну позицію щодо того, чи перебуває країна в “конституційній кризі”, критикував те, що він описав як “авторитаризм, корінь якого в старомодному білих супремасизмі.” Він провів паралелі з нацистською Німеччиною, назвавши президента Дональда Трампа та його прихильників “фашистами” і охарактеризував агентів ICE як “бандитів”, які діють в “концентраційних таборах”, де іммігранти “фактично піддаються тортурам.”
Кларман визнав свою злість, заявивши, що хоче “показати гнів”, оскільки вважає, що конституційна система “не працює.” Він прагнув “тривожити вас… щоб розбудити людей з їхнього безсоння.”
Багато професорів права, включаючи Клармана, ставлять під сумнів життєздатність конституційної системи. Однак деякі стверджують, що проблема не є конституційною кризою, а скоріше кризою віри. Колонка в New York Times минулого року критикувала “культ Конституції”, припускаючи, що “американці давно вважали, що Конституція може нас врятувати; зростаючий хор тепер дивується, чи потрібно нам рятуватися від неї.”
Зростає кількість викладачів, які виступають за переоцінку конституційної системи. На різних новинних платформах Конституція все частіше відкидається як “сміття” і інструмент для гноблення. Це контрконституційне відчуття поширюється в академічному середовищі, підштовхуване результатами виборів і судовими рішеннями, які не відповідають прогресивним очікуванням. Багато представників еліти дійшли висновку, що сама система зламана і її слід відкинути.
Для студентів-юристів це середовище створює академічну ехо-камеру, де підтримка Конституції або заперечення “кризи” може призвести до насмішок і помсти. Аргументувати, що найуспішніша конституційна система в історії є чимось іншим, ніж невдалим експериментом, часто вважається наївним.
У майбутній книзі під назвою “Гнів і Республіка: Невершена історія Американської революції” автор обговорює цю кризу віри та її наслідки для американської демократії в XXI столітті.
Після років участі в таких дебатах автор зазначив зростаюче занепокоєння, що все менше людей усвідомлюють значення Конституції. Під час дебатів Кларман зауважив, що Конституція є лише “словами на папері”, якщо вона не функціонує належним чином. Однак це більше, ніж просто слова; це угода між людьми, стрибок віри в систему, яка витримала війни, економічні кризи та соціальні заворушення протягом понад двох століть.
Після дебатів в Колгейті автор вирушив до Гранд-Лейк, штат Колорадо, щоб виголосити промову до Дня Конституції. Містечко, розташоване в Скелястих горах, щорічно святкує важливість Конституції Сполучених Штатів.
Прибувши, автор розмірковував про рішення здійснити цю поїздку, але знайшов ентузіазм громади щодо Конституції підбадьорливим. Містечко зібралося, разом з відвідувачами з таких далеких місць, як Вайомінг, щоб відсвяткувати свою любов до нації та її основного документа.
Перед промовою автор зустрів трьох молодих хлопців, одягнених у революційний одяг, які були частиною місцевого флейтового та барабанного корпусу. Парад включав сім’ї, які вітали Конституцію, вершників на конях, що несли прапори, та картинги, створюючи атмосферу вдячності, а не гніву.
Автор визнав, що цей опис може бути відкинутий деякими як надто сентиментальний. Однак життя у Вашингтоні може призвести до відчуття цинізму та племінності в політиці, де патріотизм часто зводиться до звукового фрагмента для політиків.
Кожне покоління має тенденцію вважати свої виклики унікальними і такими, що потребують радикальних рішень, але голоси незадоволення лунають через всю історію, відображаючи постійний “вік гніву.”
Під час дебатів Кларман уточнив, що він не називає всіх виборців Трампа фашистами, припустивши, що багато з них просто недостатньо поінформовані. Він зауважив, що студенти, які не брали участі в протестах протягом останніх восьми місяців, фактично є співучасниками зростання авторитаризму.
Автор запропонував альтернативну точку зору: що багато громадян не збігаються з поглядами політичної, академічної та медійної еліти, і не є неосвіченими, а скоріше бачать речі, які деякі в академічному середовищі можуть не помічати або відмовлятися визнавати.