Де поставити розділовий знак у заголовку статті – хай кожний вирішить сам, коли дочитає роман до кінця. Одне можу сказати понад усякий сумнів: байдужих до «Ліліпутів на підборах» не буде. Не здивуюся, якщо читач, дійшовши до фіналу нового художнього твору Анатолія Сахна з його вже відомим з попередніх романів головним героєм полковником Зорієм, схоче сказати кілька гірких слів авторові цього крутого політико-історичного детективу: «Після твоїх романів хочеться застрелитися. Але в тому-то й штука, що за тобою – правда».

Принагідно згадується фраза з епіграфа «Ліліпутів…», узятого в книжці Насіма Талеба «Чорний лебідь»: «Раптом художня література розповідає правду, а документальна – брехню?» Правда те, що в Україні майже за три десятки років «розвалено все, що можна було розвалити, і не створено майже нічого нового»… Це слова одного з літературних персонажів – письменника Цюби, але в них неначе вчуваються думки самого романіста: «Розвалили кадрову політику, розвалили економіку, медицину, науку, освіту, військо, спецслужби та й усю правоохоронну систему. І не лише вища влада, а ми всі стали ліліпутами, хоч пнемося на підбори, аби здаватися вищими, успішними, значущими. В Україні є народ, тобто народ як люди, але немає народу як нації… І це – трагічно».
«Ліліпути, прочитавши твої романи, мусять поглянути в дзеркало й уздріти, які вони нікчемні. Які всі ми нікчемні. Навіть на підборах, – каже той самий літературний герой Цюба своєму побратимові, романісту Теслі, якого вигадав романіст Сахно. – І читачі мають не ганити, не клясти автора, а спробувати самим жити по-іншому. По-людськи». Саме цього – достукатися до сердець читачів, спонукати їх стати кращими – хочеться, певно, будь-якому митцю, і майстри пера мають право на будь-які літературні прийоми.

Про твір Джонатана Свіфта «Мандри Гулівера», який згадує Анатолій Сахно, свого часу писали, що це одна з найсумніших книжок в історії європейської літератури, найгостріший памфлет на людство, але написаний не в нападі мізантропії, а з почуттям «ненависної» любові до людини. Слово «ненависної» – в лапках. Це і є ключ до розуміння митця, який кричить про наболіле. Автор згадує слова великого сина України Василя Симоненка, який написав колись про найдорожчу свою матір-Вітчизну так, немов ударив навідліг:
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок схожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Чого найбільше не хотілося б авторові «Ліліпутів на підборах»? Він про це заявляє з перших сторінок видання: хай не подумає читач, що автор злякався відповідальності за сюжет і переклав усю відповідальність на плечі одного з героїв своїх романів – письменника Теслі («мовляв, це Тесля, а не Анатолій Сахно так розпинає нашу рідну й милу Україну»). Насправді Анатолій Іванович не з боязких і свою Батьківщину любить. І лише заради цієї любові, заради майбутнього України, запевняє він, і заради свого народу наважився на той убивчий сюжет.
А написав, між іншим, колишній радник голови СБУ полковник у відставці Сахно про абсолютно фантастичну річ – винайдену «зброю невідворотної помсти». Проти кого та зброя спрямована? Звісно ж – проти кривдників з агресивної країни Азіятії і їхніх осоружних поплічників «хохлів». Кажу це без тіні іронії. Ось характерний діалог двох цілком позитивних літературних героїв – представників української спецслужби:
– А ти не боїшся, що згине-таки половина населення? Нашого населення. Українців.
– Ні, українці не загинуть, загине шушваль…
– То це ж просто нацизм.
– А знищувати націю впродовж століть – не нацизм? Українці переможуть тільки тоді, коли фізично знищити всіх антиукраїнців. Фізично! І це стосується здебільшого не тих неукраїнців, що живуть за межами України, а саме тих хохлів, які, хоч би де були, суттю своєю – антиукраїнці. І це – не нацизм. Це санітарія, порятунок від вірусу, що вбиває Україну. Ми надто толерантні. Ще раз повторюся: ми десятиліттями навіть не намагалися виховувати націю. Зате іноді ладні вчепитися одне одному в горло. Особливо це стосується тих, хто мав би виховувати в наших людей толерантність, а до ворогів – ненависть. Своєю поведінкою ці «вихователі» навпаки – сіяли розбрат. Згадайте, як на світанку незалежності чубилися керівники Руху, як дехто ладен був кинути побратима під поїзд чи вантажівку, спопелити – і то не поглядом, утопити – і не лише в словесному лайні. Я вже не кажу про віддалене минуле. Про УНР, Гетьманат, Директорію без валідолу згадувати не можна.

У цьому романі читач, уже знайомий з творчістю Анатолія Сахна, знову зустріне колоритні збірні образи працівників і ветеранів Служби безпеки України, ефесбівців із Азіятії, а також можновладців, «акул пера», впливових олігархів. Серед персонажів є патріоти і запроданці, українці і українофоби, і навіть громадяни Азіятії, які пішли проти режиму власної країни-агресорки в її столиці Кам’яниці…
Автор-романіст, який пережив багато чого з того, про що пише, інтригує читача непростими запитаннями. «Хто такі хохли? Це якась окрема раса, чи лише дивне відгалуження від українства, в якому стався генний збій? Як ставитися до того, хто вважає знищення мільйонів людей санітарією, а не геноцидом? Чи можна поспівчувати ворогові й простити зраду друга? Як можна любити з ненавистю, а ненавидіти з любов’ю? Чому хтось називає історію незалежної України історією поразок, а ті, кого заведено вважати «совістю нації», стають її ганьбою? І чому все-таки не вмирає надія, що все можна змінити?»
Письменник, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка 2019 року в галузі літератури Анатолій Сахно – автор трьох гостросюжетних пригодницьких романів: «Соло бунтівного полковника. Вершина» (2014), «Острів Хо. Поріг болю» (2017) та «Ліліпути на підборах» (2021). У кожному з романів по три книги. «Вони дещо незвичайні, – цитую знову-таки автора-романіста (але в особі вигаданого митця на прізвище Тесля). – Тут майже всі герої – вигадані. Але вони нагадують нам тих людей, які живуть поруч або які мелькають на телеекрані: президенти, міністри, політики, бізнесмени, правоохоронці, письменники, селяни, бандити, наркомани… У декого з героїв схожі прізвища з реальними особами, та все одно це лише художні образи. Найголовніше в романі – історія нашої країни. Вона теж не зовсім така, яка є насправді. Тобто цей роман – наратив: так могло бути, так я бачу, так я оцінюю історичні події з власного досвіду. Так я їх розумію. Я писав довго. Писав багато років. Дещо, поки працював над рукописом, насправді відбувалося на моїх очах уже після того, як я ці події передбачив і описав. Не дивуйтеся – ви там знайдете й себе»…
Не здивуюся, якщо шановний книголюб (кажу це по праву першого читача всіх романів Анатолія Сахна) «проковтне» новий твір «Ліліпути на підборах» і навіть попри перше можливе бажання схопитися за голову й дорікнути митцеві, що той перебирає міру й заходить у крайнощі, все-таки не зробить цього, а навпаки – схоче міцно потиснути письменникові правицю.
Принаймні так вчинив автор цієї публікації.
Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, письменник

У рецензії тижневика «Variety» висловили думку, що картина «здавалася противагою всім заштампованим фільмам на основі коміксів коміксами, але виявилася просто черговою версією того самого».

Безперечно, трохи прикро стає за вельми скромний хронометраж, відведений Джокеру у виконанні Джареда Лето, який так і проситься в окремий, присвячений лише його безумствам і кривлянням (у виключно хорошому сенсі!) фільм. У цілому ж, взаємини героїв «Загону» вийшли такими приторними, що інколи мимоволі хочеться уточнити: це, узагалі, бойовик? А то якийсь «Загін цукрової вати» виходить, а не напружений, пригодницький твір… Якось так.
Про це свідчать результати березневого опитування соціологічної служби Центру Разумкова.