Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Гортаючи напередодні Дня пам’яті та примирення (відзначається 8 травня) документи періоду Другої світової війни з галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, ще раз перечитав матеріали про те, як у складі Української Повстанської Армії воювали представники різних національностей. Не без цікавості тримав у руках пожовклі листівки – оригінали й копії – із закликами до узбеків, грузинів, вірменів, росіян, чеченців, башкирів, інших народів Азії та Сибіру переходити до лав УПА і спільно боротися проти московсько-більшовицьких та гітлерівських загарбників.

Нині, коли дехто за кордоном намагається трактували нашу національну історію на свій лад, закидати всілякі звинувачення на адресу учасників визвольного руху українського народу чи то в антисемітизмі, чи в «махровому націоналізмі», чи в колабораціонізмі, повертаючи машину часу на 100, 80, 70 років назад, мені здалося, що ці документи можуть бути красномовнішими за будь-які спростування чи виправдання.

Про те, що у складі УПА воювали представники різних національностей, уже ні для кого не є несподіваним відкриттям. Цій темі присвячено низку досліджень і оприплюднено немало архівних документів. Водночас ті, які зберігаються в архіві української зовнішньої розвідки, є доволі унікальними. Вони можуть стати ще одним аргументом для розвінчання закостенілих міфів.

Під час вивчення доповідей, рапортів, листів, зведень за підписами керівників підрозділів НКДБ чи командирів радянських партизанських загонів стосовно формувань УПА звернув увагу, що у текстах вряди-годи згадується, що у їх складі діяли окремі загони з представників різних національностей. Так, у листі, датованому 16 грудня 1943 року, на ім’я народного комісара державної безпеки УРСР комісара держбезпеки Савченка, підписаному начальником 4 управління НКДБ СРСР комісаром держбезпеки 3 рангу Судоплатовим, з-поміж іншого зазначається: «Близ с. Барсуки Вышгородского р-на размещается бандеровская сотня, скомплектованная из военнопленных узбеков. В этой сотне, а также в других частях УПА, недавно проводилась запись в кавалерию…» (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України (далі – ГДА СЗР України), ф. 1, спр. 7088, т.1, витяг з арк. 102).

В іншій довідці від 19 лютого 1944 року зазначається: «Командир партизанского соединения т. Сабуров сообщил, что агентурным путем, а равно и показаниями пленных, арестованных и перешедших на нашу сторону бойцов УПА, установлено, что в личном составе УПА имеется 40% лиц восточных национальностей – ингуши, осетины, черкесы, турки, русские. Украинские националисты составляют ядро УПА. Среди военнопленных Кр. Армии разных национальностей ОУНовцы проводят работу в направлении объединения этих национальностей под руководством ОУН» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, витяг з арк. 191).

У дослідженнях науковців зазначається, що першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 року. Майже одночасно виникли курінь грузинів та сотня кубанських козаків. Трішки пізніше на Волині постав курінь азербайджанців. На початок 1944 року, як свідчать учасники національно-визвольного руху, до складу УПА входили близько 50 українських куренів та 15 куренів національних. За деякими підрахунками, чисельність УПА на той час становила близько 100 тисяч осіб, з них 80 тисяч – українців та 20 тисяч – представників інших народів. Крім цього, зустрічаються згадки про те, що влітку – восени 1944 року підрозділи кримських татар, калмиків, чеченців, грузин і азербайджанців вирушили у рейди на схід України.

Окрім представників зазначених народів до УПА приєднувалися й французи, серби, хорвати, мадяри, італійці і навіть німці, що тікали з фронту, дезертирували й намагалися за допомогою повстанців якнайшвидше переправитися до себе на батьківщину.

Значну повагу серед бійців і командного складу УПА мали лікарі-євреї, про що збереглося немало свідчень. У документах фігурують імена Самуеля Неймана, ерудита, що вільно володів багатьма європейськими мовами, та хірурга зі Львова Антіна Кольмана. Одним із найвідоміших військових лікарів у лавах УПА був єврей на прізвисько «Кум», який здобув медичну освіту в Італії, практику проходив у Відні та Празі, а далі працював у Дрогобичі. Нацисти розстріляли його родину, і «Кум» подався в УПА, де лікував поранених солдат-повстанців. Він єдиний єврей, який отримав від Проводу УПА «Срібний Хрест Заслуги» (посмертно). У «Літописі УПА» є згадування про лікаря Варм Шая Давидовича, що діяв на Волині. Разом з ним у загоні «Сосенка» перебувала його дружина Естер, що була медсестрою.

Лікар Абрагам Штерцер і його брат Арієг та їхні сім’ї, що за своїм світоглядом були переконаними сіоністами, мужньо воювали в УПА, чудово володіли українською мовою. Абрагам Штерцер лікував не тільки поранених і хворих солдатів УПА, але й місцеве населення, за що був дуже шанований серед українців.

У багатьох документальних джерелах згадується ім’я Сельми Кренубах. Її схопили фашисти і мали розстріляти, як і тисячі інших євреїв, але під час атаки вояків УПА на в’язницю дівчина була врятована, згодом вступила до лав повстанців і хоробро воювала з гітлерівцями. Після закінчення війни вона опинилася на Заході, стала секретарем міністерства закордонних справ Ізраїлю і в іноземній пресі надрукувала спогади про діяльність УПА і свою любов до українців.

Окрім лікарів, в УПА були євреї-кравці, доглядачі коней, вояки, працівники інших ланок життєзабезпечення цієї підпільної армії. Зокрема, Лейба Добровський на псевдо «Валерій» працював у політичному відділі УПА. Йому належить авторство низки націоналістичних листівок, брошур і відозв. Поміж найвідоміших – відозви до узбецького, таджицького, вірменського та інших народів. «Валерій» також був автором брошури «Як московський царат підкорював народи».

Цікавою є історія про бельгійця Альберта Газенбрукса, який був диктором підпільної короткохвильової радіостанції і вів мовлення англійською та французькою. Розпочиналося воно завжди такими словами: «Ви чуєте голос вільної і незалежної України!» Радіостанція працювала у селі Ямельниця (нині Сколівський район Львівської області) з 1943 по 1945 рік, аж до моменту, доки у квітні 1945-го війська НКВД закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення, прямо під час ефіру. Частина працівників радіостанції загинула, а важкопораненого Альберта Газенбрукса схопили і згодом засудили до 10 років таборів за участь в УПА.

В архіві СЗР України зберігається документ, підписаний 19 березня 1944 року Судоплатовим, у якому зазначається: «В составе «УПА» имелась группа мадьяр около 100 человек, избежавшая пленения Красной Армии. Часть этих мадьяр носит офицерскую форму Венгерской армии. Это обстоятельство видимо использовано для распространения слухов о приезде в штаб «УПА» в декабре 1943 г. под видом венгров представителей Англии и Америки» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, витяг з арк. 212).

Напевне присутність такої кількості представників інших народів в УПА стало поштовхом до проведення Першої Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії. Вона відбулася 21 – 22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. У звіті про цю подію зазначається, що в роботі конференції взяли участь 39 делегатів від 13 національностей: 6 грузинів, 6 азербайджанців, 5 узбеків, 5 українців, 4 вірменина, 4 татарина, 2 білоруси, 2 осетини, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир.

Спершу учасники хвилиною мовчання вшанували пам’ять борців усіх поневолених народів, що загинули у боротьбі за національну незалежність. А потім після низки доповідей і обговорень політичної ситуації зійшлися на необхідності створення спільного фронту для «боротьби за національне визволення з-під гніту сталінських і гітлерівських завойовників» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, арк. 359-360).

Такими закликами пронизані усі подальші матеріали, відозви і листівки, що поширювала УПА. Найпростішим і найефективнішим методом доведення своєї позиції і залучення представників решти націй до участі в спільному фронті були саме листівки. В архіві СЗР України знайдено низку таких матеріалів, які свого часу потрапляли до рук членів розвідувальних груп радянських органів держбезпеки і партизанських загонів, що діяли в тилу ворога і збирали інформацію про ситуацію на окупованих територіях. Адресувалися вони представникам певних національностей: «Росіяни!», «Вірмени та інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!» А пізніше, у 1945 – 1946 роках, зустрічаються листівки зі зверненнями до народів Європи – «Поляки!», «Чехи! Словаки! Солдати!».

До представників кожного з народів автори листівок знаходили свої слова, враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про трагічні сторінки минулого, зачепити за живе, достукатися до серця, пройняти усвідомленням необхідності боротьби проти поневолювачів. Тексти зазвичай виконували російською мовою, а згодом стали перекладати мовами тих, до кого зверталися. Так, у зверненні до народів Середньої Азії і Сибіру зазначається: «Война, в которую вовлекла вас Москва, ведется за империалистические интересы. Москва и Берлин спорят между собой о том, кому из них вас грабить. Империалистическая Москва целыми веками грабила у вас ваш хлеб, ваше железо, ваш уголь, ваш скот, ваш хлопок, а во время войны брала с вас подать крови: ваших сыновей и отцов на фонт…» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.2, арк. 180).

А грузинам адресовані такі слова: «Грузины! Потомки героического народа Кавказа! На протяжении веков вы мужественно вели борьбу с турецкими и российскими захватчиками. Кровавые жертвы понесли вы, защищая свою свободу и свое собственное государство… Украинский народ – это верный ваш союзник в борьбе с империалистами. Мы ведем борьбу за самостоятельное украинское государство, как и вы за свою самостоятельную Грузию. Мы приглашаем вас к общему выступлению против общих врагов…» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.1, арк. 47, арк. 47зв.).

Знайдено особливі слова й для росіян: «Сегодня русский народ очутился на перекрестке дорог. Куда идти? Где искать решения национального вопроса? Вернуться ли к форме старой царской России? Невозможно! Колеса истории не повернуть обратно! Поддерживать ли обанкротившийся коммунизм? Тоже не приведет ни к чему! В массах идея коммунизма умерла… Только дружеское гармонийное сожительство самостоятельных государств прекратит империалистическое кровопролитие и создаст условия мирного экономического прогресса. Только в таких условиях возможно возрождение русского национального духа государства» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.1, арк. 45, арк. 45зв.).

Ця листівка, написана сімдесят років тому, у червні 1943 року, актуальна і нині. У ній немає ні образ, ні погроз, ні зверхності. Жодного поганого слова на адресу росіян. Це при тому, що під час війни можна було негайно почати мститись народам-поневолювачам, одним з яких українські націоналісти вважали народ російський. Понад те, командування УПА рішуче відмовилося від яскраво вираженої антиросійської політики. Навпаки, використовувало найменший шанс залучити до своїх лав росіян, які не були задоволені радянською владою і тим паче новим порядком німецьких окупантів. При цьому автори листівок постійно апелюють до патріотизму і почуттів національної гідності проти спільного ворога – гітлерівського й московсько-більшовицького імперіалізму.

Звісно, не все в історії та ідеології УПА було суцільним позитивом, правильним і красивим. Я не прибічник того, аби вдаватися до крайнощів, когось оббілювати чи використовувати лише рожевий колір для зображення дійсності. Немає сенсу виставляти українських націоналістів праведниками і святими, з-поміж них були різні люди. Хтось, скажімо, намагався, ризикуючи власним життям, рятувати євреїв чи поляків, хтось був причетний до розправ над ними, а комусь було взагалі байдуже до їхньої долі. Міряти усіх одним мірилом не варто. Зрештою, в історії кожної нації можна знайти щось подібне. Сувора реальність писалася різними барвами: і білими, і чорними і криваво-червоними. Водночас, говорячи про національну політику УПА і спираючись при цьому на документи з архівів спецслужб, важко не погодитись, що вона ґрунтувалася на повазі до інших народів, що в принципі завжди було властиво українцям.

Сьогодні в умовах російської агресії проти України ці матеріали сприймаються зовсім по-іншому, ніж, скажімо, п’ять чи двадцять п’ять років тому. Заклики до народів світу, які борці за незалежність України писали сімдесят п’ять років тому у волинських лісах, навдивовижу актуальні й нині. Понад те, вони й досі не дають спокою кремлівському керівництву, яке вкотре намагається очорнити учасників визвольного руху українського народу і нав’язати цю думку іншим.

Але подібні звинувачення розбиваються об факти, яких не хоче помічати російська пропаганда. Напевне, для ідеологів «руського міра» важко збагнути, як в Українській Повстанській Армії під одним прапором уживалися й воювали українці, росіяни, грузини, вірмени, узбеки, литовці, осетини, мадяри, євреї та представники інших національностей. Не дивно, що їм не зрозуміти, чому й зараз проти агресивної політики Росії спільно виступають майже всі країни Європи і світу.

І взагалі, для політиків, які звикли керуватися категоріями усталених стереотипів, слід не пливти бездумно за течією й повторювати затерті мантри, а варто прискіпливіше занурюватися в реальну історію з усіма її складнощами і хитросплетіннями. Тоді відшукується багато цікавих фактів і легше вдається розвінчувати закостенілі міфи.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

Минулого року країни ОПЕК і Росія домовилися про скорочення видобутку нафти на 1.8 млн на день. Попри традиційну необов`язковість подібних домовленостей, цього разу країни картелю старанно виконували свої зобов`язання, що призвело до зростання цін на нафту з рівня у 50 доларів до понад 80 доларів за барель. У цьому вбачався, насамперед, головний інтерес двох лідерів світового видобутку – Росії і Саудівської Аравії. Для Росії це чи не єдиний шанс виправити справи з балансуванням бюджетних витрат (попри бравурні заяви з Кремля санкції дуже добре працюють), але і для Саудівської Аравії ці кошти зовсім не зайві, враховуючи вкрай нестабільну ситуацію на кордонах, насамперед – у Ємені, напруженість з Іраном, і необхідність закупівлі великих обсягів зброї.

Від часу заснування ОПЕК Сполучені Штати виступали проти картельних змов у контексті регулювання цін на нафту. І цього разу різке підвищення цін не залишилося поза увагою Вашингтона. Президент Трамп видав черговий твіт, у якому зазначив «Здається, ОПЕК знову це робить. І це за умов рекордних обсягів нафти скрізь, включаючи повністю завантажені танкери у морі. Ціни на нафту штучно дуже високі! Це не добре і не буде сприйматись». Емоційна заява Трампа, як виявилося, мала наслідки.

Справа у тому, що потенціал видобутку сланцевої нафти у США дуже високий. Як тільки ціни перевищують 60 доларів за барель, стає економічно вигідним різко активізувати видобуток і експорт, що і сталося цього разу. Зростання цін завдяки домовленості ОПЕК спонукало американські компанії до активних дій, і доля сланцевої нафти на європейському ринку зросла з 7% у 2017 році до 12 % у поточному. У квітні США поставили до Європи (переважно, це Британія, Італія та Нідерланди) рекордну кількість нафти – 550 тис. барелей на день. Поставки за січень-квітень 2018 року у чотири рази перевищують минулорічні показники. Трейдери відзначають, що американська нафта різноманітних брендів пропонується практично на всіх торговельних майданчиках, що робить значно складнішим продаж не тільки російської та саудівської, але і каспійської нафти. Цього року, як прогнозується, США вийдуть на рівень видобутку 10.7 млн. барелей нафти на день, що практично дорівнює показникам Росії і Саудівської Аравії. Ціла низка нафтопереробних компаній в Європі зараз тестують нафту зі США, і очікується, що вони можуть цілком відмовитися від, зокрема, нафти з Росії. Окрім фактору якості, який завжди присутній, для переробників вкрай привабливим є цінова політика американських виробників, які пропонують різноманітні скидки за умови довготермінових контрактів. Різниця у деяких випадках сягає чотирьох і більше доларів, що, безумовно, грає на користь постачальників з США.

Слід відзначити, що сланцевий бум, який розпочався у 2009 році у зв’язку з впровадженням революційних технологій видобутку нафти і газу зі сланцевих покладів у США, до 2015 року майже не впливав на світовий ринок. Протягом шести років діяли обмеження на експорт, допоки внутрішній ринок США не виявився перенасиченим. Зняття обмежень і створення інфраструктури експорту вивело Сполучені Штати відразу у число лідерів ринку. Надзвичайно низька собівартість сланцевої нафти призвели до багатомільярдних інвестицій у цю галузь, причому навіть з боку хеджевих фондів, які раніше втрачали інвестиції у зв’язку з волатильністю світових цін.

Нині навіть політичні ускладнення навколо Ірану, Венесуели або Сирії значно менше впливають на коливання попиту і пропозиції, оскільки можливості м’якого коригування обсягів видобутку сланцевої нафти значно покращилися. Ефективна участь США у «справедливому» функціонування світових ринків енергоресурсів було одним з важливих аспектів передвиборчої програми Трампа. Нинішні події свідчать, що він не обмежується твітами і погрозами. Для України така політика є опосередкованим фактором підтримки, оскільки зменшує доходи російського бюджету, які Москва використовує для проведення агресивної політики проти України і Заходу. На думку експертів ринку, які відзначають різке збільшення пропозицій американської нафти на ринку, подібна тенденція має тенденцію до закріплення, тобто є сприятливою для України.

Сергій Корсунський, український дипломат

Рік тому, 19 квітня 2017 р., Міжнародний Суд ООН ухвалив проміжне рішення за позовом України проти Росії про порушення РФ Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. І хоча змістовні дебати ще попереду, аналіз тимчасових заходів дозволяє з оптимізмом оцінювати судову перспективу.

Так, Міжнародний Суд ООН зобов’язав Росію з моменту ухвалення рішення: 1) утриматись від існуючих або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі органи в Криму, включаючи Меджліс кримськотатарського народу; 2) забезпечити в Криму доступність освіти українською мовою; 3) утримуватись від дій, які б погіршували або розширювали предмет спору, або ускладнювали його розв’язання.

Сьогодні можна констатувати, що Росія не лише не виконала жодної з трьох зазначених вимог, вона веде лінію на загострення ситуації з національними меншинами в Криму, демонструючи зневагу до Міжнародного Суду ООН.

Так, Меджліс кримськотатарського народу і надалі перебуває під забороною як «екстремістська організація», українські школи, як і взагалі викладання українською мовою, за останній рік в окупованому Криму повністю знищені, репресії на національно-етнічному грунті з боку окупаційної влади стають дедалі жорсткішими та невибірковими. І це при тому, що рішення Міжнародного Суду ООН на будь-якій стадії слухань є обов’язковими до виконання. Історія ООН взагалі не знає випадків нехтування ухвалами Міжнародного Суду ООН, зокрема, й тими, що стосувалися тимчасових заходів. Навіть США, програвши в середині 80-х справу проти Нікарагуа і заявивши про незгоду з рішенням Міжнародного Суду ООН, на практиці не наважились його ігнорувати.

Прикро, але українська влада протягом року фактично не переймалася ситуацією з невиконанням Росією проміжного рішення Міжнародного Суду ООН. Проголошений в резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 2017 року заклик виконати це рішення навряд чи справив на Росію якесь враження. На жаль, українське суспільство не відчуває, щоб влада реально була зацікавлена у виконанні згаданого рішення Міжнародного Суду ООН. Зокрема, за рік не пролунало жодного прохання чи навіть вимоги до міжнародних партнерів України посилити санкції проти Росії саме у зв’язку з ігноруванням рішення Міжнародного Суду ООН, хоча загалом розмови про посилення антиросійських санкцій ведуться постійно. Врешті-решт, Україна могла б проголосити додаткові цільові санкції в односторонньому порядку. Не зайвою виглядала б українська ініціатива обговорення питання невиконання Росією рішення Міжнародного Суду ООН на засіданні Ради Безпеки ООН, адже така процедура прямо передбачена статтею 94 Статуту ООН. Зрозуміло, що Росія заблокує там будь-яку резолюцію, але широка дискусія в Раді Безпеки ООН мала б серйозний політичний ефект.

Дивує, але ситуація взагалі не використовується МЗС України в якості сприятливого інформаційного приводу для критики Росії, що в умовах гібридної війни професійні дипломати мали б робити за визначенням. В цілому складається враження, що українська дипломатія недооцінює міжнародно-правове значення імплементації попереднього рішення Міжнародного Суду ООН від 19 квітня минулого року.

Зосередившись на підготовці до майбутніх слухань по суті позову і залишаючи поза увагою чинну тимчасову ухвалу, Україна тим самим мимоволі заохочує Росію до продовження тотального ігнорування рішень Міжнародного Суду ООН.

Олександр Купчишин,
Надзвичайний і Повноважний Посол, президент Українського відділення Асоціації міжнародного права, віце-президент Української асоціації зовнішньої політики

13 квітня 2018 р. директор НІСД Володимир Горбулін взяв участь у спеціальній дискусії “БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ: ПІДСУМКИ РОСІЙСЬКИХ «ВИБОРІВ»”, яка відбулась в рамках 11-го Київського Безпекового Форуму “РЕГЕНЕРАЦІЯ БЕЗПЕКИ: ПЛАН ДЛЯ СВІТУ, РЕГІОНУ ТА УКРАЇНИ”

В. Горбулін:
БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ У КОНТЕКСТІ МИНУЛИХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У РОСІЇ

“Шановне зібрання!

Організатори форуму запропонували мені в якості базового концепту виступу поняття безальтернативності. Це цікавий підхід, який, можливо, й справді дає ключ до розуміння нинішньої безпекової ситуації у світі загалом та у зв’язку з російськими загрозами, зокрема.

Вісімнадцятого березня В.В. Путін нічим не ризикував, процедура переобрання була завідома формальністю і ні на що не могла вплинути. Саме тому сьогодні ми маємо три виміри безальтернативності, пов’язані з обранням Путіна на черговий термін президентства.

Перше – це приреченість Росії на Путіна.
Друге – це приреченість путінської Росії на протистояння із Заходом.
І третє – це неминучість програшу Росії у цьому протистоянні.
От таку варіативність без альтернативності я і хотів би розглянути.

Отже, чому Росія приречена на Путіна? Тому що вона, по суті, втратила всі інші можливості національного розвитку. 76 відсотків голосів на підтримку діючого президента – це не ознака сильної нації. Це скоріше симптом страху.

І справа не в тому, що вибори контрольовані, і адміністративний тиск досягнув масштабів радянської епохи. Джерело страху росіян не зовні, а всередині кожного громадянина цієї держави. Усе в Російській Федерації тримається на Путіні – пенсії і зарплати, опалення і порядок на вулицях, територіальна цілісність, міжнародний статус. Росія живе з усвідомленням того, що без Путіна уся ця конструкція може миттєво розвалитися, як це вже трапилося з Радянським Союзом. Отже ,Росію скував страх втрати стабільності. Причина його виникнення дуже проста – вона криється в у режимі політичної безальтернативності, в якому Росія живе з 2000 року. Безальтернативність завжди є передбачуваною, і тому є підставою для формування уявлення про стабільність. Щоправда – міфічну стабільність.

Росія не може дозволити собі демократію, і навіть дискусію вона собі дозволити не може. Біля Кремля треба говорити пошепки і ходити в бахілах, як біля ліжка смертельно хворого.

Чи відповідає дійсності це уявлення росіян про неспроможність Росії жити нормальним життям вільної країни? Чи, можливо, це – штучно сформований психологічний і світоглядний стан, який допомагає команді Путіна утриматися при владі? Цікаве питання, яке потребує додаткового вивчення.

Не можна сказати, що ця ситуація є для керівництва Російської Федерації новою чи несподіваною. Цю перспективу чітко можна було побачити вже у 2011-2012 роках. До речі, саме тоді були, вочевидь, прийняті остаточні рішення щодо дестабілізації України. Але основні вклади, які зробив Кремль «на чорний день», це вклади в лояльність еліт, лояльність мас, а також у переозброєння і реорганізацію армії.
Нинішній безальтернативний Путін – це Путін в глухій обороні, який закриває Росію від решти світу і управляє ситуацією за допомогою страху. У нього в арсеналі є страх для внутрішнього користування і страх на експорт.

Тепер друге питання: чи існує для такої Росії якийсь інший варіант зовнішньої політики, окрім протистояння із Заходом?

Гадаю, що ні. Нинішній стан цілком влаштовує російське керівництво, оскільки відповідає тому курсу на агресивну самоізоляцію, що продиктований внутрішніми завданнями Кремля. «Самотність Росії», про яку пише сучасний ідеолог імперії Владислав Сурков, є єдино можливою моделлю виживання. Якщо не для Росії, то для режиму Путіна – точно.

Існує дві найголовніші причини, чому Путін зацікавлений у конфлікті між Росією і Заходом.

По-перше, на цьому побудована його внутрішня легітимність. Відновлення імперії, геополітичні амбіції, утвердження російської ідентичності на протиставленні Заходу – це та місія, яку обрав для себе режим, і на яку він отримав згоду від суспільства.

Захід не може бути другом, тому що він більший, сильніший, сучасніший, і в своєму розвитку не залежить від Російської Федерації. Так, партнерство Росії з Америкою, Європою і їхнім спільним дітищем – НАТО – цілком можливе, з функціональної точки зору. Можна сказати, що воно навіть є природним і, певною мірою, відповідає інтересам обох сторін. Але у цьому партнерстві Росія не просто отримує роль молодшого партнера, але й змушена була б виконувати певні правила та позбутися певних ілюзій. А для нинішнього російського режиму немає нічого гіршого, ніж визнати західні правила і позбутися власних імперських ілюзій. Тому що тоді втрачається усе, що має для нього цінність.

Від цих цінностей путінська Росія не відмовиться ніколи. А конфронтація із Заходом дозволяє Кремлю виступати при цьому від імені всього російського народу.

По-друге, протистояння зі США, НАТО і, до певної міри, з Європейським Союзом є сьогодні найбільш вигідним геополітичним позиціонуванням Росії, яке в тактичному плані дає їй більше переваг, ніж недоліків.Російська Федерація зробила заявку на те, щоб очолити антизахідний тренд, який сформувався об’єктивно на даному історичному етапі. Тут співпали багато факторів. Це і криза Європейського Союзу, і втома Америки від світового лідерства, і пробудження ісламського світу, і амбіції Китаю, і економічна криза, і вичерпаність ресурсів зростання, не говорячи вже про ідеологічні, інформаційні чинники, стан міжнародного права і міжнародних безпекових інституцій.

І все це тому що нібито Захід довів світ до нинішньої кризи, а Росія несе в нього певну альтернативну мораль і альтернативний порядок. Дивним чином цей новий російський порядок співпадає з політикою Асада в Сирії, Мадуро у Венесуелі, входить у резонанс із політикою керівництва Китаю, Ірану, Туреччини, об’єднує крайніх лівих Греції, крайніх правих Угорщини та всі можливі радикальні сили в Європі.

Протистояння із Заходом забезпечує лідерство й ініціативу Росії в багатьох питаннях поточної світової політики і дозволяє їй відгравати набагато більшу роль, ніж та, що була б співмірна з її реальними можливостями і ресурсами.
І, нарешті, третя теза – про те, чим усе це може закінчитися.

Немає сумнівів у тому, що на більшості майданчиків, на яких сьогодні веде свою геополітичну гру Москва, вона програє. Блеф буде викрито, і реальність поверне свої права.

Кремль може ще довго маніпулювати своїми близькими партнерами і союзниками, використовуючи їхні інтереси, залежність, ілюзії щодо намірів і можливостей Росії. Ми самі донедавна були в цьому стані тривожної невизначеності, безуспішно намагаючись зрозуміти, чого хоче Москва і як слід розуміти її слова і дії. Важкий урок 2014 року повернув нам здатність бачити речі такими, як вони є.

Сподіваюсь, що при цьому відкрилися очі не тільки у нас. І на пострадянському просторі у Путіна вже навряд чи залишилися надто довірливі партнери. Але на даний час у більшості країн-сателітів немає гідної альтернативи тим відносинам, які пропонує їм Російська Федерація.

Інша справа – Захід. Досить дивно було спостерігати намагання домовитися з Путіним, пояснити йому щось, зрозуміти його логіку, допомогти зберегти обличчя і т. ін. Ця гра наповнювала Кремль ейфорією та відчуттям уседозволеності. І навіть зміна тональності та перехід до політики стримування не надто суперечили російському плану дестабілізації. У Москві готові до нової «холодної війни» і виторговують собі лише комфортні умови перебування в бункері.
Але останні слова, дії та рішення, які ми спостерігаємо у Вашингтоні, Лондоні та Берліні, дають підставу сподіватися, що на Заході все ж таки мають альтернативний сценарій майбутнього. І що комфортної самоізоляції для Путіна світові столиці не готують. А готують швидку і всеосяжну капітуляцію на умовах країн-переможниць.

Можливо, Росії справді судилося стати базовим елементом нової системи міжнародної та євроазіатської безпеки. Але не в тому сенсі, як про це мріють російські стратеги. Нинішнє керівництво Російської Федерації переконливо показало свою нездатність бути надійним, передбачуваним партнером. Росії не можна довіряти. Світ зацікавлений у тому, щоб подібні агресивні, реваншистські режими надалі не мали можливості руйнувати мир і стабільність.
Можу запевнити, що Україна має «секретну» зброю для протистояння такому руйнуванню. Як запевнила сьогодні зранку з цієї сцени пані Роуз Геттенмюллер, НАТО хоче повчитися в України, як протидіяти гібридним загрозам. Звісно, ми готові це робити.

А що Путін? Старий і новий: той, до якого всі звикли, і той на якого всі сподіваються.

Новий Путін як і старий не потребує «оппонирования», він «оппонирует» сам собі. І його розрекламована державна стабільність вступає в протиріччя з реаліями всередині Росії. І Росія стає країною, в якій нічого не повинно статися, але може статися все. Це новий стан системи і суспільства, досвіду існування в такому стані немає ні у кого. То яка ж це безальтернативність?”

На минулому тижні військово-морські та повітряні підрозділи збройних сил США, Британії та Франції завдали ракетного удару по об’єктах в Сирії. У заявах офіційних чинників зазначається, що основними цілями анти-асадовської коаліції були лабораторії та заводи по виробництву хімічної зброї, у застосуванні якої весь світ звинувачує режим Башара аль-Асада. Саме у цьому контексті військові США повідомили росіян про можливість здіснення атаки (щодо цього із самого початку збройного конфлікту у Сирії існує двостороння домовленість).

У повідомленнях американських і міжнародних ЗМІ зазначається, що президент Трамп мав на меті завдати масштабного удару по цілях сирійської армії і російських підрозділах, проте керівництво Пентагону відмовило його від цього кроку. Рік тому, у квітні 2017 року, США вже завдавали ракетного удару по Сирії, і теж у зв’язку із застосуванням режимом Асада хімічної зброї. Того разу два військових кораблі випустили 59 “томагавків” по цілях в Сирії і залишили акваторію східного Середземномор’я без жодних проблем. Цього разу російські військові попередили американців, що збиватимуть крилаті ракети і, навіть, не виключили атаку на кораблі, які їх запускатимуть. У цьому зв’язку, начебто, очільник Пентагону генерал Матіс вмовив президента Трампа завдати обмеженого удару із мінімумом шкоди живій силі супротивника. В результаті 105 крилатих ракет США (крім однієї, яка відхилилася від курсу з технічних причин) вразили намічені цілі, хоча і росіяни, і сирійці повідомили про перехоплення 71 ракети. Що ж насправді сталося у Сирії?

Перш за все, слід відзначити, що метою США є знищення терористичних угруповань і унеможливлення застосування зброї масового знищення режимом Асада. Вашингтон не ставить за мету проведення наземної операції, силового усунення Башара аль-Асада і тим більше прямого зіткнення з військовими підрозділами Росії. Проведена у суботу операція була ретельно підготовлена з тим, щоб (1) досягти поставленої мети – зруйнувати заводи по виробництву хімічної зброї, (2) довести безнадійність протиповітряної оборони сирійської армії, на озброєнні якої стоять російські комплекси, (3) продемонструвати рішучість адміністрації Трампа застосовувати силу тоді, коли цього вимагатимуть національні інтереси США.

Той факт, що США не змогли отримати підтримку у РБ ООН у зв’язку з черговим російським “вето”, не зупинив Трампа і його союзників. При цьому військовий корабель США “Дональд Кук”, який знаходився у східному Середземномор’ї, і на борту якого знаходилися крилаті ракети, не випустив жодної з них. Натомість, залпи здійснили підводний човен “Джон Уорнер”, причому з підводного положення, а також французький фрегат (три ракети). Основна частина ракет була запущена з військових кораблів “Монтеррей” (30) і “Лабун” (7), які знаходилися у Червоному морі поблизу Єгипту. Також у операції взяли участь бойові літаки США, Франції і Британії.

За даними розвідки, в ході операції сирійська протиповітряна оборона виявилася повністю дезорієнтованою. Хаотичні постріли не завдали жодної шкоди крилатим ракетам. “Сирійська зброя не мала жодного впливу на нашу операцію, – заявив генерал-лейтенант Кеннет Маккензі на прес-брифінгу для журналістів у суботу. – Наш удар був точним, ефективним і подавляючим”. На думку міжнародних експертів, блискуче проведена операція не тільки досягла мети зруйнувати інфраструктуру виробництва хімічної зброї, але й стала черговим потужним сигналом росіянам і Асаду, що США готові і будуть застосовувати силу у випадку необхідності.

Сергій Корсунський

Міжнародні експерти, представники вітчизняного бізнесу та юристи розкрили особливості оптимізації процесів, податкового планування та розвитку бізнесу підприємцям на семінарі, який організувала 21 березня Київська ТПП з ініціативи Комітету сприяння малому та середньому бізнесу.

Куратор Комітету перший віце-президент КТПП Людмила Сізікова зазначила переваги медіації в Україні та наголосила, що медіація є потужним інструментом вирішення бізнес-спорів. Голова Комітету, керівник агентства «Lipsky Marketing Group» Олександр Липський звернув увагу бізнесменів на можливості видання Київською ТПП «Юридичного гіда для ведення бізнесу в Україні».

Гедрюс Бальніс, литовський сертифікований ТОС-експерт по напрямку «Управління виробництвом і ланцюги поставок», розповів як поліпшити ланцюги поставок, оптимізувати асортиментну матрицю і підвищити рівень сервісу.

Провідний спеціаліст з податкового планування Владислав Макаренко поділився секретами, як правильно заощадити на податках не порушуючи законодавство.

Спеціальний гість Ірина Горбунова, досвідчений маркетолог, експерт з розробки маркетингових стратегій, поділилася інформацією про планування маркетингу в сучасних реаліях. Вона підкреслила, що в першу чергу треба визначити позицію конкурентів. За її словами, коли ми починаємо роботу над розвитком свого бізнесу, ми повинні розуміти, що ми розвиваємося разом з конкурентами.

Приємним і корисним бонусом був виступ юриста і заступника головного редактора газети “Закон і Бізнес” Валентина Богунова. Експерт розповів, як не платити за PR і присутність в інформаційному просторі. «Публікації в ЗМІ вважаються одним з маркетингових інструментів. Потрібно диверсифікувати ті джерела інформації, де будуть з’являтися ваші матеріали, і враховувати популярність ресурсу», – повідомив Валентин Богунов. За його словами, є 3 ключових складових формули якісної новини: ім’я та бренд компанії, тема і актуальність для цільової аудиторії і якість тексту. «Завжди думайте з позицій тих людей, які читають ваш текст. Головний критерій хорошого матеріалу в розумінні ЗМІ – це коли матеріал містить відповідь на питання «що мені з того?». Подавати інформацію і для ЗМІ потрібно з боку корисного контенту. Шукайте ті речі, які задовольняють потребу ваших потенційних клієнтів, і пропонуйте навколо цієї теми різні матеріали» – порекомендував експерт.

Іван Єкімов, головний юрисконсульт ТОВ «Новини 24 години» з телеканалу «NewsOne» розповів про правові аспекти та відповідальность взаємин бізнесу і ЗМІ. Під кінець семінару відбувся діловий нетворкінг. Учасники обмінялися ідеями та думками, обговорили можливості співпраці.

16 березня 2018 року в м.Харковi була встановлена меморiальна дошка українському державному дiячу Малiкову Валерiю Васильовичу.

Генерал-полковник Малiков Валерiй Васильович у 1994-1995 роках очолював Службу безпеки України. До цього був першим заступником Голови СБУ Е.Марчука. Внiс значний вклад в створення та розбудову Служби безпеки України, забезпечення її ефективного функцiонування.

У 1994 роцi керував опергрупою СБУ, котра спiльно з iншими силовими структурами України припинила спробу захоплення проросiйськими силами влади в Криму та вiдокремитись вiд України.

Чимало ветеранів спецслужб і правоохоронних органів України, які мають досвід протидії тероризму, після статті Станіслава Речинського «Справа «Савченко-Рубана», або Високе мистецтво автогола» («Дзеркало тижня» від 16 березня 2018 року) відчули гіркий присмак розчарування. Невже її написав саме той автор, кожен з виступів якого, незалежно від місця роботи – журналістом, редактором засобів масової інформації, штатним співробітником Служби безпеки чи МВС України, раніше в «оперному середовищі» викликав значний суспільний резонанс?

Навіть зараз жевріє надія, що Станіслав Речинський завтра публічно зречеться явно замовної статті й назве «темні сили», які спотворили авторський текст.

Бо дійсно, якби він мав на меті донести читачам власну позицію, то скористався б сайтом «ОРД», де журналіст найбільш часто друкує свої матеріали. Однак, «Дзеркало тижня» справедливо вважається одним з найбільш професійних в України, де статті сумнівного авторства з’явитися просто не можуть. Отже, виходить, що у Станіслава Речинського була потужна внутрішня мотивація, або ж хтось з його впливових «покровителів» змусив популярного журналіста взяти участь у реалізації комплексу заходів з компрометації головної спецслужби України. Не треба бути провидцем щоб зрозуміти, що саме для цього й був використаний авторитетний тижневик, який має поважну читацьку аудиторію не тільки в Україні, але й у Москві, Брюсселі, Нью-Йорку, Лондоні, оскільки виходить українською, російською та англійською мовами.

Прикро визнавати, що на відміну від притаманних «Дзеркалу тижня» глибоких аналітичних матеріалів, зазначена стаття стала взірцем упередженого висвітлення проблеми. Складається враження, що її справжньою метою була ретрансляція кремлівських темників про недолугість українських спецслужб і крах правоохоронної системи України в цілому. Професійний аналіз наведених в офіційних матеріалах СБ України аргументів був підмінений «притягнутими за вуха» версіями й дилетантськими умовиводами.

Не маючи бажання їх аналізувати й втомлювати читача їхнім переліком, наведу лише деякі з «перлів». Вже на самісінькому початку статті автор (автори) піддають сумніву доцільність оприлюднення інформації про затримання Рубана: «… то чи не логічніше було б накрити всю мережу, дочекатися затримання замовників та організаторів, а не радіти затриманню «перевізника»? Отакої! Невже колишній керівник прес-служби СБУ Речинський не почув або не втямив слова Василя Грицака, що у спецслужби не було намірів робити з цього сенсації, а рішення повідомити громадськості про резонансне затримання було прийняте з метою упередження пересудів вже після витоку відомостей про нього? Чому колишній начальник Управління взаємодії із засобами масової інформації і зв’язків з громадськістю СБУ проігнорував заяву Голови СБУ, що організаторами переправлення зброї через лінію розмежування були лідер ДНР Захарченко та його спільник Тимофеєв («Ташкент»)? З яких причин професійний журналіст не вловив суть риторичного питання Голови Служби безпеки щодо ймовірної причетності «московських кураторів» ДНР до замовлення й санкціонування цієї злочинної оборудки? Чи Речинський мав на увазі якихось інших замовників й організаторів?

Якщо ж поважний журналіст надумав собі, що силою власного інтелекту, сидячи в затишному службовому кабінеті, він здатний оцінити своєчасність прийняття рішення щодо початку реалізації матеріалів оперативної розробки, то перед цим йому слід вивчити «матеріальну частину». Для початку, Речинському варто було б відкрити підручник з основ оперативно-розшукової діяльності, допуск і доступ до якого радник міністра внутрішніх справ України очевидно має. Там записано, що відповідальність за прийняття рішення, на якій стадії вчинення злочину слід припиняти протиправну діяльність покладається виключно на оперативного працівника та його керівників. Таке непросте рішення приймається за результатами аналізу всієї здобутої в ході оперативної розробки об’єкта інформації. Щоб зрозуміти механізм прийняття таких рішень будь-якому претенденту на роль експерта з оперативно-розшукової діяльності бажано мати хоча б початкову підготовку й досвід роботи в оперативному підрозділі. Немає жодних сумнівів, що, враховуючи чутливість розробки Рубана та її судову перспективу, таке управлінське рішення, ймовірно, узгоджувалось також зі слідчими СБУ або військової прокуратури. Бо одна з головних задач у цій ситуації – уникнути обвинувачень у потуранні протиправній діяльності чи навіть провокуванні злочину. Тим більше, що на сьогоднішній день громадськості вже відомо те, що раніше знали виключно працівники СБУ. А саме, про роль у справі Рубана народного депутата України Савченко, активне втручання якої могло б ускладнити реалізацію розробки. Чи колишній помічник народного депутата України Станіслав Речинський забув, які права має член парламенту?

Або, чого варте припущення автора статті, що телевізійний сюжет про доповідь Голови СБ Президенту України про затримання Рубана був показаний по телебаченню для того, щоб виправдати «боягузтво» Петра Порошенка, який 9 березня цього року не покладав квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Перед тим, як висувати таку версію, бажано було б знати хоча б основи організації заходів із забезпечення безпеки осіб, щодо яких здійснюється державна охорона. Навіть якби не було інформації про затримання Рубана й підготовку теракту в Києві, участь Президента України у цих заходах вважалась би недоцільною. Бо упередження конфліктних ситуацій за участю глав держав з протестувальниками – аксіома в роботі служб охорони будь-якої країни. Чи хтось мав на меті влаштувати бійку співробітників УДО з організаторами масової протестної акції біля пам’ятника Кобзарю? Не важко уявити, як би раділи такій «картинці» в Кремлі.

Чи не найбільше вразила поспішність, з якою «вистрілив» Речинський. Він же усвідомлює, що наступного тижня з’являться нові викривальні матеріали, появу яких анонсував Голова СБУ. Кульмінацією має стати виступ Генерального прокурора України в парламенті з поданням на зняття депутатської недоторканості з Савченко. Очевидно, там будуть фігурувати найбільш переконливі матеріали аудіо і відео документування. Чому ж тоді досвідчений учасник міжпартійних, міжвідомчих «інформаційних воєн» вдався переконувати українське суспільство в тому, що: «… презентації СБУ виглядають анахронізмом і просто не працюють. Їм не вірять. Бо пам’ятають, що рідкісний відеозапис допливає до судового вироку». Неминуче напрошується версія, що у такий спосіб Речинський готує українське суспільство до нігілістичного сприйняття результатів роботи СБ України по справі Рубана-Савченко. Що ж побачимо, кого саме захищає Речинський, чекати залишилось не довго.

Повертаючись до теми авторства статті, бере сумнів, що професіонал такого високого штибу як Станіслав Речинський раптом почав грішити хворобою журналістів-початківців, схильних до використання термінів, значення яких або не розуміють, або вживають не до ладу. Так, прагнучи принизити значення результатів оперативно-розшукової діяльності СБ України, автор стверджує, що вона нібито працює за такою схемою: «До людини, політично (а часом і економічно) значущої та схильної до радикальних висловлювань, «підводять» нібито співчуваючого, котрий починає ці розмови провокувати, а потім ще й приводить «друзів», і таким чином ніби створюється організація. Чиста «зубатовщина», коли хтось пам’ятає цей термін». Пам’ятають і нагадують Станіславу Речинському, що під терміном «зубатовщина» в історичній літературі розуміється система легальних робітничих організацій, яка була створена на початку ХХ століття для відволікання пролетарів від політичної боротьби й названа ім’ям начальника Московського охоронного відділення С.В.Зубатова. До чого ж тут СБ України?

Але особливо вразила непристойність, проявлена автором у ставленні до особистості Голови СБ України. Неприпустимі для фахової журналістики випади на його адресу засвідчили здатність автора компенсувати відсутність належних аргументів примітивними образами. Схожими епітетами раніше нагороджували Василя Грицака хіба що прем’єр-міністр країни-агресора Медведєв та лідери ДНР/ЛНР. Попри те, що стаття, принаймні виходячи з її назви, нібито присвячена Рубану й Савченко, прізвище Голови СБ України вживається 15 разів, виключно в принизливому або зневажливому сенсі. Так, за словами Рачинського, Василь Грицак має «велику любов до піару й показухи», «хворобливу схильність до піару», а також здатний на те, щоб «потішно акцентувати», «навіть усвідомлювати» тощо.

Більш того, аби дискредитувати Голову СБ України автор (автори) вдаються до голослівних тверджень, що: «Ще на початку своєї служби в Києві Грицак любив розповідати, що він 1996 року запобіг замаху на Павла Лазаренка. Однак, за однією з версій, замах на Лазаренка був інсценівкою. Як Грицаку вдалося врятувати Лазаренка — історії невідомо». Ці заяви Речинського не відповідають дійсності. По-перше, версія щодо інсценування посягання на життя Павла Лазаренка свого підтвердження не отримала. По-друге, коли розслідувалась ця справа, Василь Грицак ще працював в УСБУ у Рівненській області, а тому брав участь у її оперативному супроводженні, лише виконуючи певні доручення основних розробників з Управління «Т» СБУ. Згодом, працюючи з 1999 року в цьому підрозділі Служби безпеки, Василь Грицак отримав низку позитивних результатів, а тому в нього не було потреби фантазувати про нібито запобігання замаху на життя колишнього Прем’єр-міністра України. У всяк випадку, його колеги такий факт категорично заперечують.

Цікаво, що першим «запустив» цю плітку сайт «ОРД» у статті «Сладкая жизнь борца с коррупией Василия Грицака» за підписом «Эмиль Конопатский по материалам «Украинских файлов». (http://ord-02.com/item/47823-sladkaya-zhizn-bortsa-s-korruptsiey-vasiliya-gritsaka). Навіть її поверхневий порівняльний аналіз із позавчорашньою статтею Станіслава Речинського у «Дзеркалі тижня» дає можливість знайти вражаючу схожість двох матеріалів. Починаючи з історії про причетність Грицака до перевірки інформації про замах на Леоніда Кучму в Німеччині і, закінчуючи іншими неперевіреними відомостями.

Український письменник, поет, публіцист, літературний критик Євген Маланюк, який воював в армії УНР сотником, щиро захоплювався ранньою творчістю автора «Сонячних кларнетів». 1921 року він писав: «Павло Тичина – це голос землі, що вперше заговорила людською мовою». Але через три роки, коли Тичина почав на замовлення прославляти комуністів, Євген Маланюк затаврував його словами: «Від кларнета твого пофарбована дудка осталась, – В окровлений жовтень ясна обернулась весна».

Звичайно, порівняння Станіслава Рачинського з Павлом Тичиною умовне і доречне виключно в частині, що стосується мотивації творчості, тим більше, що сто років тому домінували зовсім інші стимули, ніж 2018 року. Через що хочеться запитати колись сміливого журналіста з державницькою позицією: «А як йому живеться у виділеній йому Службою безпеки України квартирі? Чи не потребує він покращення житлових умов»?

У пісні, яку виконує Вахтанг Кікабідзе, є такі рядки:
«Ведать вы не ведали, знали вы едва ли,
Вы меня не предали – разочаровали»

Борис Дніпров

Футбольний матч 15 березня в Києві на НСК «Олімпійський» зібрав понад 50 тисяч глядачів. Але надії українських уболівальників поховав суперник «Динамо» – римський клуб «Лаціо». За сумою двох ігор (2:2 і 0:2) кияни залишилися за бортом Ліги Європи.

«Орли» (так називають гравців «Лаціо») не склали крила перед віце-чемпіоном України. Напередодні італійці прибули до столиці України з певним запізненням і замість вечірнього тренування на стадіоні обмежилися легкою прогулянкою. «Може, те запізнення – певний знак «орлам»: їм доведеться відпочити від єворокубкового турніру», – жартували оптимісти-вболівальники. А скептики вбачали знак в іншому: «Легка прогулянка в Києві буде римлянам і в офіційному матчі». Ближчими до істини виявилися песимісти (власне, вони – це інформовані оптимісти).

Коли експерти в переддень гри зважували шанси обох претендентів на перемогу, то були здебільшого обережні в прогнозах після першого нічийного (2:2) двобою цих команд 8 березня на «Стадіо Олімпіко» в Римі. Вітчизняні спортивні оглядачі не поспішали переоцінювати спроможність «Динамо» здобути вдома три очки або хоча б утримати на табло нулі. Журналісти звертали увагу на дуже активний атакувальний дует гостей (Іммобіле й Андерсон) і прогнозували нелегку гру в Києві, радше сподіваючись на можливий комфортний для господарів рахунок 1:1 (у підсумку 2-раундового протистояння це, звісно, була б загальна перемога киян, які двічі відзначилися красенями-голами на полі суперника). А от європейські букмекери вважали фаворитами в обох матчах саме італійців, хай і з невеликою перевагою.

Головний тренер динамівців, крім конкретних технічних установок своїм гравцям, на регламентній передматчевій прес-конференції публічно націлив команду «зіграти за ім’я клубу, за місто Київ». Наставник римлян Сімоне Індзагі був менш пафосним: «Ми розуміємо всю відповідальність… 1/8 Ліги Європи – дуже важлива стадія і ми максимально викладемося в матчі… Ми б хотіли, щоб наша гострота в матчі була на рівні матчів з «Міланом» і «Ювентусом», а не як у минулій грі»…

Треба сказати, «орли» в Римі так само могли перемогти, якби на останніх секундах матчу не врятувала динамівців стійка воріт. Отож на київському полі гості, аби вийти до чвертьфіналу, мусили обов’язково забивати м’ячі. Нуль голів у їхній ситуації – табу. І римляни викладалися, активно йшли вперед, як і вимагав їхній наставник і як обіцяв на передматчевій прес-конференції в Києві півзахисник «Лаціо» Марко Пароло: «Будемо атакувати». Тренер «орлів» на другу гру змінив чотирьох з п’яти футболістів у середній лінії поля, а голи гості забили після подач з кутових (відзначилися півзахисник Лукас Лейва на 23-й хвилині та захисник Де Врей на 83-й). Крім того, італійці мали кілька слушних нагод збільшити рахунок як у першому, так і в другому таймі.

«Видно, що ще не вистачає досвіду, є тактичний брак, який призвів до пропущених голів, втрати м’яча при передачах, – так висловився про гру одноклубників» напередодні матчу-відповіді в Києві колишній гравець «Динамо» 1980-х років Іван Яремчук (до речі, ця його оцінка певною мірою годиться й для останньої гри «біло-синіх» у євротурнірі). Ось що заявив після поразки динамівців головний тренер Олександр Хацкевич: «Можу сказати, що рівень гравців «Лаціо» набагато вищий, ніж у наших футболістів. Це треба визнати. Не вистачило, в першу чергу, досвідчених гравців у центрі поля, в опорній зоні, тому ми повністю, особливо в перші хвилини, провалили гру. Поступово забрали ініціативу, володіли м’ячем, але клас футболістів на сьогодні вищий у «Лаціо».

Отже, здобутий позитивний для «Динамо» результат першого матчу в Римі не вдалося закріпити в Києві, навіть попри те, що «в нас немає виконавців, які б могли тримати м’яча в один дотик, по всьому полю, зробити 5–10 точних передач… (так вважає Іван Яремчук, – авт.) У нас хлопці ще не надто досвідчені та технічні. Хіба що виокремлюється Циганков – молодий, перспективний хлопець, хоча і йому ще рости й рости, він перебуває лише на самому початку кар’єри у великому футболі». Часом «Динамо» намагалося використати свої козирі в домашній грі (динаміку, швидкість, боротьбу, відбір м’яча) та цього виявилося замало. Отож клуб не поліпшив своєї статистики в Лізі Європи сезону 2017/18, але боровся гідно: у киян 4 перемоги, 4 нічиїх, 2 поразки; забито 18 м’ячів (у середньому менш як 2 за гру, автори голів – Мораєс (7), Циганков (3), Морозюк (2), Буяльський (2), Мбокані (2), Русин (1), Сидорчук (1)), пропущено – 14 голів.

У боротьбі за вихід до чвертьфіналу «Динамо» поступилося сильному суперникові. Оцінюючи єврокубкову кампанію команди загалом, наставник «біло-синіх» зазначив: «Звичайно, хотілося пройти далі, але не вийшло. Я подякував хлопцям за цей виступ, і сказав, що лише в таких іграх можна побачити клас наших футболістів. Але в нас немає часу засмучуватися, оскільки попереду важка гра в неділю у чемпіонаті».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Павлович Горбулін взяв участь у Міжнародній спеціалізованій науково-практичній конференції «Законодавче забезпечення парламентського контролю в оборонно-промисловому комплексі України», яку 14 березня 2018 р. проводив Інститут законодавства Верховної Ради України спільно з Женевським центром демократичного контролю над збройними силами та Центром досліджень армії, конверсії і роззброєння.

Під час виступу В.П. Горбулін зазначив, що «Держави, які політично нас дуже сильно підтримують, протидіють нам на ринку озброєнь. Співпраця України з деякими арабськими державами, Туреччиною, викликає з боку західних держав заяви про нібито порушення Україною режиму нерозповсюдження ракетних технологій. Коли сьогодні ми заявляємо, що нам необхідно створювати ракети середньої дальності, з дальністю польоту хоча б до 1500 км, це викликає нерозуміння західними партнерами наших позицій».

Водночас В.П. Горбулін сумнівається в появі на бойовому чергуванні РФ найближчим часом нового важкого ракетного комплексу і вважає некоректним його порівняння із розробленим за часів колишнього СРСР у ДП “КБ Південне” (м. Дніпро) і що дотепер перебуває на бойовому чергуванні РВСН РФ ракетного комплексу РС-20 (за класифікацією НАТО – SS-18 “Сатана”). Він скептично сприйняв нещодавній виступ президента РФ Володимира Путіна перед Федеральними зборами РФ, під час якого російський президент, за його словами, “лякав світ казками” про новий важкий російський ракетний комплекс “Сармат”, порівнюючи його із розробленим в Україні у радянські часи комплексом “Воєвода” (первісна версія РС-36М2).

В.П. Горбулін прокоментував порівняння ракетного комплексу “Сармат”, якого ще не існує на озброєнні, зазначивши, що ще невідомо, коли він з’явиться на озброєнні, з нашим “Сатаною”, і зауважив: «На сьогодні ракетний комплекс “Сармат” – це ще лише так званий масгабаритний макет, що пройшов наприкінці 2017 року стадію броскових випробувань». «Досвід показує, що від першого броскового випробування до здачі такого комплексу на бойове чергування минає 4-5 років», – сказав він, уточнивши, що російським розробникам необхідно, зокрема, провести льотно-конструкторські випробування “Сармата” і тільки після цього він буде прийнятий на озброєння.

У зв’язку з цим В.П. Горбулін також зауважив: “розповідати казки, яка це ракета “для того, щоб “усі злякалися”, дуже некоректно.

За даними директора НІСД, за часів колишнього СРСР загалом було виготовлено 308 ракет Р-36М2 з установленим гарантійним терміном бойового чергування 15 років. Поставки ракет на озброєння СРСР були розпочаті в 1985 році, на сьогоднішній день на бойовому чергуванні РВСН РФ залишилось 42 ракети РС-20.

Як зазначив В.П. Горбулін, протягом 2000-х років, керівництво РФ двічі зверталося до української сторони з проханням щодо продовження гарантійних термінів комплексу РС-20 українськими підприємствами ДП “КБ “Південне” і ДП “Південмаш” (обидва в м. Дніпрі). «У новій геополітичній ситуації ця функція покладена на російський державний ракетний центр (ДРЦ) ім.Макеєва (Міас, Челябінська область)» – уточнив він. При цьому В. Горбулін також засумнівався, що найближчим часом РФ буде готова зняти з бойового чергування РВСН РС-20 “Воєвода”. За його словами, російське військове керівництво “не планує повністю знімати з бойового чергування ці 42 ракети, допоки не з’явиться той самий «Сармат», РС-20, чи Р-36М2, чи «Сатана», чи «Воєвода»”.

«Думаю, нам необхідно доносити до союзників, на що ми пішли, коли погодилися на ядерне роззброєння. Пояснювати, що ми не порушували жодної міжнародної угоди про нерозповсюдження зброї. На мій погляд, наша держава має право ставити перед усім світом питання про зміну умов в області створення нових зразків озброєнь», – вважає В. Горбулін і додає: “тому що краще цих ракетних комплексів у світі немає. Це не моя оцінка, це оцінка Пентагону і Агентства з протиракетної оборони США”.