Категорія: ІНТЕРВ`Ю

«А що про мене скажуть?» Із цих думок і починається замовчування випадків домашнього насильства серед чоловіків. Вони просто залишаються на самоті зі своїми проблемами. Чому це табуйована тема? 

“У мене були справи, пов’язані з домашнім насильством, яке вчинене жінкою відносно чоловіка. Як виявилося, такі випадки є далеко непоодинокими”, – заявив Щербак Роман, адвокат АО “Легал Партнер”. За його словами, особам чоловічої статі важко переступити психологічний бар’єр, щоб звернутися по допомогу до правоохоронних органів. Хоча і там, і у судах він не помічав стереотипного бачення ситуації, де жінка може вчинити насильство над чоловіком. Роман додав, що на його досвіді у таких справах рішення були на користь аб’юзерок, а не потепілого. А все через невміле оформлення матеріалів правоохоронними органами. Відтак справи закривались за відсутністю складу правопорушення. Тому постраждалим адвокат радить серйозно ставитися до фіксації та збору доказів. Далі потрібно моніторити сайт суду, щоб мати інформацію про дату і час розгляду справи, бо суд самостійно не викликає потерпілого. А от в суді потрібно надати вже зібрані докази і свої пояснення.

Історія сорокасемирічного жителя Черкас Юрія Допіри про аб’юз у сім’ї з боку дружини і тещі. Він розповів, як досі бореться за свої права через роки після розлучення та що змусило його звернутися до журналістів. 

–  Розкажіть, будь ласка, які у вас були стосунки з колишньою дружиною до одруження та після? 
До одруження здавалося, що все чудово. Оцей період закоханості та ейфорії, коли ти не помічаєш у людині ніяких мінусів. Одружилися ми у 1998 році. Відтоді постійно мусив доводити те, що люблю її. Дружина часто говорила, що чогось хоче, а я біг виконувати, бо хотів догодити. Думаю, людина витирала об мене ноги, але настільки був закоханий, що цього не помічав. Це зараз я вже тверезо оцінюю ситуацію. З моменту створення сім’ї ми певний час жили у моєї тітки на квартирі, а далі переїхали до її батьків. Керувала усім у сім’ї моя колишня теща. Що б не відбувалося, дружина швидко їй все доповідала, – і починалися знущання. Наприклад, з квартири виганяли, коли ми там жили. Аргументуючи, щоб мої батьки мене забезпечували. Дочка виховувалася так, що більше схилялася до своєї мами та бабусі.

– У чому, на вашу думку, проявлялося негативне ставлення до вас від дружини та тещі? 
Коли ми жили на квартирі у її батьків, то теща постійно казала, що у її дочки є машина, а у мене нічого, то вже би у батьків своїх просив. Намагався на це не зважати, зберегти сім’ю. Оці наші старі «прошивки», щоб тримати все заради дітей. Буває так, що я посварюся з дружиною, на кілька годин піду з квартири, бо просто не вистачало нервів на скандали. Все! Мої речі складені біля дверей. Вона постійно маніпулювала, що це не моя квартира. За найменшого скандалу теща одразу починала гнати мене з квартири. Поступово це все накопичувалося, мусив мовчати, підкорятися, виконувати забаганки. Мої інтереси не бралися до уваги. І щодо відпочинку, то навіть на риболовлю не дозволяли йти. Дача, городи – отак я мав відпочивати. Моя колишня працювала у ліцеї, тому нам у 2012-му виділили спортзал. Сказали, що другого житла немає. Я з нього зробив однокімнатну квартиру, то ми переїхали туди. Думали, що будемо жити спокійно, подалі від батьків. Але літо вона проводила у своєї мами на дачі. І саме після того починалися дорікання до мене. Ти повинен. Ти зобов’язаний. Мої гроші – це мої гроші. Твої гроші – це наші гроші.

З понеділка по п’ятницю їздив у відрядження у Київ, а коли приїжджав у Черкаси, то до мені дорікали, чому я не їду щось робити на дачу. На дачі працював: допомагав вирощувати картоплю, копав її. Врожай ми продавали. І дружина обіцяла, що прибуток буде ділитись. А коли прийшла осінь, то грошей не давали, тому що ми тещі винні. І так було кожний рік. Проблеми розвивалися тихенько. Я думав, що з часом вирішиться. Їздив по відрядженнях, намагався забезпечити сім’ю. Моїм же батькам нічого не можна казати. Колишня їх не поважала. От піду поспілкуватися, а коли повернуся додому, то вона починала ображати моїх батьків, називала їх жахливими словами. Вже не вистачало нервів на це все.

– Юрію, можете, будь ласка розповісти про той момент, коли більше не могли витерпіти?  
У 2015-му році отримав травму, бо впав з даху. Дружина зі мною у лікарню не поїхала. Залишила на три тижні. Можливо, через це вона хотіла швидше мене покинути. Відтоді наші стосунки почали розвалюватися. Я не міг працювати, але ж колишня дорікала, що «мамі треба викопати картоплю». Скажу чесно, тоді дуже багато плакав. А ще у 16-му році знайшов її анкету на сайті знайомств, коли ми ще були сім’єю. Кожного вечора до неї хтось дзвонив. Одного разу, коли вона була у ванній, я підняв слухавку. Там був чоловічий голос. Тоді це все і випливло, тому сам знайшов її анкету у мережі. Колишня виправдовувалася, що це нібито її підставили. Я звернувся до психолога. Думав, що він допоможе нам налагодити стосунки у сім’ї. Попросив дружину піти, але вона сказала, що не хвора, тому не буде. Попросив також і свою дочку спробувати піти на консультації, то вона раз сходила, а потім також сказала, що їй це не потрібно. Розумієте, коли із трьох людей двом сім’я не потрібна, то так і почали віддалятися.  Потім почалось… розлучення, аліменти, поділ нажитого.

– Що відбувалося після розлучення?
Друзі та куми зразу стали на її сторону, відійшли від мене: «Ти ж чоловік, маєш взяти білизну та шкарпетки й піти». А я сказав, що якщо ви можете так вчинити, то робіть самі, але не давайте порад. Потім на аліменти на мене подали. Я там не протестував. Але у 18 років дитина заявила, що їй цих грошей не вистачає. Каже, що вона відчує сором, що її тато працює двірником і не може купити телефон. Відчуваю, що це, скоріше всього, не її слова, а колишньої дружини з тещею. Зрозумів, що безкорисливо тут якось говорити та пояснювати, бо мама з бабусею «зробили прошивку», що батько поганий.

– А що було з вашою дочкою? 
– Потім дружина стала працювати у колонії. Через деякий час забрала туди працювати й нашу вісімнадцятирічну дочку, щоб вона там працювала на зоні. Хоча дитина закінчили у нас у Черкасах медичну академію, на фармацевта. А на зону пішла охоронцем. Для мене це був шок.

– Що ви відчували на душі через ті події?
Коли ти живеш заради людини, а все руйнується, то було дуже боляче. Ти намагаєшся зрозуміти, що було не так, що не так зробив. Потім аналізуєш і розумієш, що людина тебе не кохала, а використовувала у своїх цілях. Біль, розчарування. Потім ненависть, а зараз у балансі, коли на мене не тиснуть на слабке місце. Але коли на мене мама починає давити, то я засмучуюся. Зараз став на це менше реагувати, тому що спочатку все доходило до скандалів. Тепер  реагую на це простіше. Консультації психолога роблять своє діло.

–  Що було далі? Як відбувався поділ майна?
Далі мене почали виганяти з квартири. Дійшло до того, що постійно міняли замки. Я не міг потрапити у наше спільне житло, де мої речі. Рік тому прийшов туди з поліцією, третього квітня. Приїхали ще адвокати. Ми зайшли о 8-й, а об 11-й мене звідти “копи” вивели, бо я нібито домашній аб’юзер. Колишня написала на мене заяву, дитина була свідком, що коли я зайшов у квартиру у присутності поліції, то штовхав свою дружину, бив, погрожував. Моя адвокат викликала у суд нібито потерпілу, свідків, поліцію. Ніхто не прийшов. Поліція сказала, що може прийти або ні, відео та фото вони не надали. Потерпіла зі свідками не прийшли. Суддя закрила справу у зв’язку з відсутністю складу злочину. З того моменту у квартиру потрапити не можу. Звертався до керівництва ліцею, щоб вирішити щось. Мені написали, що через розлучення я втратив право проживання у тій квартирі. Адже за Статутом ліцею гуртожиток є учнівським, і право на проживання у ньому мають працівники ліцею та члени їх сімей. Хоча моя колишня також не працює вже там.

Я звернувся до влади. До Міністерства освіти, але воно направило мене знов до ліцею. Директорка залишається на своєму. Тобто вони мене і не виселяють, але у той час не дають жити. Там залишилися всі речі, а я не можу туди потрапити, щоб забрати те, що судом виділене. У квартиру не пускає дружина. Крім того, тодішні друзі пишуть образи, бо я «дістаю» свою сім’ю, а колишня взагалі заблокувала мої номера. Її друзі також це зробили. Тобто на контакт не йдуть. Дитина зараз зі мною не спілкується.

Ось, що вона розкидала по поштових скриньках біля будинку мами і розклеювала по дошках оголошень біля будинків. 

– Де ви живете зараз?
Зараз живу то у мами, то у друзів, то квартиру знімаю, коли гроші є.

–  Ви зверталися ще по допомогу?
Звертався у поліцію зі скаргою на співробітників поліції за незаконний протокол. Нічого не допомогло. Звертався до депутатів, але відповідей не було. Писав до уповноваженого ВРУ із прав людини. Там сказали, що вони розглянуть це, однак пізніше також настала тиша. Ще шукав притулки для чоловіків, які постраждали від домашнього насильства. Але не знайшов, ніби чоловікам допомога не потрібна. Я звертався у різні ток-шоу, але нічого не виходило, бо моя колишня відмовлялася йти на контакт із журналістами. І моя адвокатка також каже, що не може знайти із дружиною спільну мову.

– А рідні вам намагалися допомогти?
Мама моя – ні. Вона не хотіла з ними спілкуватися взагалі. А зараз, коли з’являюсь у неї в гостях, то вона мене «пресує»: “Правильно твоя колишня зробила, що все забрала, бо ти дурень”.  А батько помер у 2017-му через рак.

–  А що ви робите зараз?
Зараз ходжу до психолога. Звернувся на гарячу лінію по домашньому насиллю і мене перенаправили до центру соціальної допомоги. І у кінці листопада я звернувся у Черкаський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Зараз раз у два тижні ходжу до психолога. Мені це допомагає. Став більше любити і поважати себе. Я зараз повноцінно працювати не можу, бо 6 років тому отримав травму, коли впав з даху. Потрібно хоча б раз у рік ходити на процедури. Намагаюся вибратися зі всієї цієї ситуації. У депресію не падаю, алкоголь не вживаю. Веду здоровий спосіб життя, бігаю, іноді займаюсь сапсерфінгом, працюю. Але психологічний дискомфорт, який тягнеться останні 3 роки, то вибиває з колії.

Ще пишу вірші для себе. Ось один з тих, коли я написав через розлучення:

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Everyone has to be protected», що впроваджується ГО «Ти потрібен Україні» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів є виключною відповідальністю ГО «Ти потрібен Україні» і не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

This material was prepared as part of the «Everyone has to be protected» project implemented by the NGO «Ukraine needs you» supported  by the Democracy  Commission Small Grants Program of the U.S. Embassy to Ukraine. The views of the authors of  the sole responsibility of NGO «Ukraine needs you» and  do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

Денис Булавін

23 січня 2021 року в інтерв’ю програмі Axios, що виходить на платформі HBO, Президент України Володимир Зеленський зазначив, що «найголовніше – це велика судова реформа, до якої ніколи ні в кого не доходили руки». Проте не встигли законники ознайомитись з анонсованим планом дій, як за два дні їх очікувала несподівана новин: 25 січня у Твітері були оприлюднені такі собі «інструкції щодо судової реформи» від послів країн G7. Про це можна говорити багато, адже для кожного фахового правника зрозуміло, що заява у Твітері не є офіційним документом, але навіть такі «дружні поради» на кшталт керування Президентом судами, створення нових судів на вимогу зовнішніх суб’єктів міжнародного права тощо викликають обґрунтоване занепокоєння не тільки у правничої спільноти, а й у пересічних громадян. Адже зрозуміло, що головний контекст таких меседжів є вельми невтішним – ціну незалежності окремої гілки державної влади, а відтак і незалежності усієї держави, наразі визначають політичні домовленості. А за таких умов судді просто не можуть мовчати. Якою має бути судова та інші реформи в Україні? Чому політики не сприймають судову гілку владу за рівну? Як законники справляються з нормотворчим хаосом? Та якою є ціна незалежності? Про все це ми дізнались під час розмови з Оксаною Епель, суддею-речником Шостого апеляційного адміністративного суду, доктором юридичних наук.

– Оксано Володимирівно, вітаю. І, мабуть, з огляду на анонсування в Офісі Президента чергової Великої судової реформи, хочу запитати вас не тільки як суддю, а й як науковця, а чи не забагато в Україні саме судових реформ?

– Перш ніж відповісти на ваше запитання, хочу нагадати слова екс-президента Консультативної ради європейських суддів, голови Верховного Суду Хорватії Джуро Сесса, який зазначив про те, що «судді не працюють на когось. Вони служать лише Закону, тож не мають отримувати жодних інструкцій, обмежень чи втручання до їх діяльності будь-яких органів». Тому мені особисто теж цікаво, якою буде відповідь МЗС України на запит Вищої Ради Правосуддя, чи дійсно від послів країн G7 були офіційно передані будь-які документи щодо судової реформи.

Що ж стосується судових реформ в цілому, то для будь-якого правника є аксіомою той факт, що гармонійний розвиток людини в країні та гарантованість її конституційних прав та загальнолюдських цінностей можливі лише за умови, коли існуватимуть справедливі суди. І те, що реформування судово-правової системи України стало одним із пріоритетів держави, можна було б вітати. Якби не одне «але». Судова реформа в Україні стала «перманентною» і триває понад 15 років! Вдумайтеся: перші розмови про нагальність докорінних змін в судовій системі розпочались ще далекого 1992 року. 29 років життя людей українська влада витратила лише на розмови, дискусії, розробку нових концепцій судової реформи, втілити які повною мірою досі не вдалося! Кожна нова влада анонсувала свою реформу. Але все, що робилось – було фрагментарно і не доводилось до логічного завершення. Ніхто не займався аналітикою, науковим аналізом доцільності певних заходів, не досліджував та й не визнавав власних помилок, перекладаючи провину на «попередників». Нагадаю, що тільки у 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою держава взяла на себе зобов’язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

У 2001 р. було схвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки інших законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Ці зміни дістали назву так званої “малої судової реформи” і створили передумови для прийняття у 2002 р. нового закону про судоустрій. Наступних суттєвих змін цей закон зазнав у період 2005-2008 рр. , в тому числі в частині притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Також, у цей же період був прийнятий ЗУ «Про доступ до судових рішень», нові кодекси України й інші кодифіковані акти матеріального права. З 1 вересня 2005 р. почала створюватися система адміністративних судів.

Чи важливі ці кроки для судової влади? Безперечно. Чи можна було їх провести швидше і якісніше? Напевне. Але розбудова незалежної судової влади чомусь завжди підводиться під різні Концепції, аналізується з точки зору відповідності чомусь і комусь. Водночас ККД цих змін у кращі часи ледь дотягував до 50%.

Наприклад, суттєвим кроком на шляху судової реформи стало схвалення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яка затверджена ще Указом Президента В.Ющенка 10.06.2006. Ця концепція ще тоді дістала загалом вельми схвальні оцінки Венеціанської комісії. У ній, нагадаю, зазначено, що українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини через такі причини: 1) відсутність системного бачення здійснення судової реформи; 2) перевантаженість судів справами; 3) наявність багатьох перешкод для незалежності судді; 4) недостатнє фінансування судової влади; 5) неефективність системи виконання судових рішень тощо.

Погодьтесь, цей перелік питань і досі є актуальним, хоча минуло вже 15 років… З моєї точки зору, саме в цій перманентності і у відсутності виваженого, системного підходу й містяться найбільші проблеми судової реформи. Всі ми спостерігаємо, що з приходом кожного нового Президента, зі зміною влади ці проблеми тільки заглиблюються. І кожна нова влада вважає, що лише і виключно через судову реформу можна подолати ту чи іншу кризу. І справа навіть не в «інструкціях з Заходу». Бо можна оновлювати закони, вводити прогресивні судові проекти, впроваджувати штучний інтелект, залучати міжнародних експертів, як то пропонується зараз, перевіряти всіх по десять разів на доброчесність, але найважче в процесі модернізації – змінити мислення, сприйняти судову владу як владу! І в цьому ніякі міжнародні експерти нам не допоможуть.

– «Судді та олігархи гальмують реформи в Україні» – цей меседж ЗМІ можна легко знайти у новинах 2002, 2006, 2014 років. Та й сьогодні теж. Чи не здається вам дивною ситуація, коли успішність будь-якої реформи в країні ставиться у залежність від правосуддя, реформування якого теж ніяк не завершиться. Що це – замкнене коло ? Чи дійсно судді у всьому винні?

– Відповідаючи на це запитання, можу навести деякі цифри, що говорять самі за себе. «Понад 50% українців вважають, що жодна реформа в Україні не є успішною», – про це сказала директор Фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна, презентуючи не так давно в Укрінформі результати опитування “Реформи в Україні: громадська думка населення”. 10% громадян успішною вважають антикорупційну реформу, реформу децентралізації, реформу охорони здоров’я – близько 9-10%. Жодної успішної реформи не назвали 51%. Пріоритетною для українців лишається антикорупційна реформа – майже 59% населення. Далі за рівнем значущості для респондентів ідуть реформа сфери охорони здоров’я (54%), пенсійна реформа та реформа системи соціального захисту (46%), реформа органів правопорядку (37%), люстрація чиновників (28%), реформа армії, зміцнення обороноздатності (23%). Все це – пріоритети законодавчої та виконавчої гілок влади. Але ж чому тоді у всьому винні судді?

Очевидно, що намагання звинуватити судову гілку влади у всіх існуючих проблемах у державі, навіть у відсутності притоку інвестицій, продиктовані не дуже чистими помислами. І такі звинувачення не мають ніякого об’єктивного підґрунтя. Для того, щоб реформаторський запал не вщухав, суспільству цілеспрямовано нав’язують кліше про «поганих» суддів. Стріли в бік судів і органів суддівського врядування летять не тільки від послів G7, а й від політиків, державних органів, так званих експертів тощо. На цьому тлі позиція судів щодо доцільності і ефективності реформаторських кроків, які йдуть у розріз із Конституцією України, залишається голосом волаючого у пустелі. Під час ухвалення нових законів, стратегій та концепцій ігнорують фахову думку профільної спільноти. При цьому, законодавець «забуває» власні прорахунки у законотворчості, прогалини та колізії в нормативних актах, не зважає на некомпетентні дії власних представників та інші проблеми.

– Ви говорите про доцільність та ефективність реформ. А чи не слід дати цьому більш жорстку оцінку – й говорити про «реформаторський хаос» у всіх сферах держави, через який громадяни все частіше звертаються до суду?

– Я розумію, про що ви. Таких позовів у судах, дійсно, чимало. Наприклад, тільки минулого року в провадженні Шостого апеляційного адміністративного суду перебувала чисельна кількість позовів від осіб, звільнених під час реформи Національної поліції. Наразі збільшилась кількість позовів від прокурорів до Офісу Генерального прокурора щодо звільнення під час чергової реформи. Судова практика щодо працівників Нацполіції вже є сталою, правові висновки були сформульовані КАС ВС, і, здебільшого, рішення приймались на користь позивачів. Щодо «прокурорських» позовів, то практика ще формується. Наразі відзначу, що в самому Офісі Генерального прокурора проблему визнають, констатуючи факт надходження до судів надзвичайно великої кількості позовних заяв прокурорів, які не були переведені в ОГП. На мою думку, в цьому контексті доцільно б було застосувати інститут примирення сторін, що дало б змогу уникнути відшкодування прокурорам за час вимушеного прогулу в разі задоволення їх позовів, як це, наприклад, відбувається з поновленими посадовцями після застосування до них ЗУ «Про очищення влади» (люстрації). В будь-якому випадку очевидно, що про досягнення мети реформи та ефективність перезавантаження системи органів прокуратури говорити зарано. Єдине, що можна наразі констатувати, що якість законодавства, якими вказані реформи започатковані, вимагає більшого, що і породжує нові чисельні спори і звернення до судів, які вже тривалий час працюють в умовах кадрового дефіциту та шаленого недофінансування.

– Очевидно, що без розвантаження судів, говорити про будь-яку вдалу судову реформу не доведеться. А чого ще на разі, так би мовити, не вистачає судовій гілці влади?

– Протягом багатьох років українськи судді неодноразово доводили, що можуть та вміють працювати за будь-яких несприятливих умов. Питань до компетенції суддів теж практично не виникає. Натомість, якщо замислитись над тим, чого першочергово не вистачає судам для повноцінного виконання своїх функцій, то вийде не такий вже й великий перелік.

По-перше, потрібна реальна, а не декларована незалежність судової гілки влади, перенесення дискусії щодо судової реформи в суто фахове середовище.

По-друге, варто говорити про належне фінансове забезпечення судів, яке б не тільки не створювало перешкод для учасників проваджень і їх доступу до правосуддя, а й не було підґрунтям для відтоку кадрів, зокрема, з апаратів судів. Недостатнє фінансування не лише реформи, а й поточної діяльності судів погіршує ситуацію. Ми констатуємо, що сьогодні багато судів припинили надсилати судові повістки через відсутність коштів на їх відправлення, працівники апаратів судів звільняються через брак фінансування оплати їх праці. З початку пандемії держава не виділила жодної копійки на забезпечення судів елементарними засобами захисту. Сума видатків на утримання судової влади, яка передбачена в Державному бюджеті України, є значно меншою від тієї, що необхідна для забезпечення реальних потреб судів, особливо тих, що пов’язані зі здійсненням правосуддя. Судові збори, які сплачуються за звернення до суду, не спрямовуються безпосередньо на потреби судів. Незважаючи на те, що роль і функції судів та навантаження на них радикально змінилися, Уряд навіть не намагається вирішити цю проблему. Чи варто говорити, що самий професійний суддя не зможе відправляти правосуддя без секретаря чи, наприклад, працівника канцелярії, без відсутності коштів на поштові відправлення?

І по-третє, наразі вкрай необхідно вирішити кадровий дефіцит професійних суддів. Зверну увагу, що у деяких судах взагалі не має жодного судді, а в окремих апеляційних судах через відсутність кадрів вже виникли проблеми з формуванням колегій.

На жаль, ні правова, ні загальна культура наших посадових осіб ще не дає можливості викоренити залишки старої свідомості щодо впливу на суддю. Але справжній суддя ніколи не піддасться тиску, попри те, хто б його не чинив. Для нього є лише один авторитет — це авторитет закону. Англійське правосуддя, яке наразі пропонується взяти за основу в нашій країні, з моєї точки зору, дійсно є еталонним. Але його еталонність полягає не в якихось особливих нормах права, а в тому, що англійські судді дійсно є незалежними від будь-якого стороннього впливу. У зв’язку із цим доцільно навести відому цитату лорда Деннінга, англійського адвоката та судді, який зазначав щодо незалежності суддів таке: «Кожен повинен мати можливість здійснювати свою роботу цілком незалежно та бути вільним від будь-якого страху. Жоден суддя не повинен перегортати сторінки своєї книги тремтячими пальцями, питаючи себе: ,,Якщо я вчиняю таким от чином, то чи нестиму відповідальність за збитки?“. … Він може помилятися стосовно фактів. Він може недостатньо знати закон. Те, що він робить, може бути поза його юрисдикцією – фактично чи по праву, – однак поки він чесно вірить у те, що він діє у межах своєї юрисдикції, він не повинен нести відповідальності». Врешті-решт, мені просто важко навіть уявити суд Британії в тих умовах реформування, в яких опинилися наші національні суди.

Незалежність – це не тільки основа правосуддя. Це перша, необхідна, а почасти і єдина умова забезпечення справедливості та реалізації принципу верховенства права. І бажання «перекроїти» судову владу на свій лад, хоч за допомогою міжнародних експертів, хоч без них, завжди приречені на провал. За такої ситуації я навіть ладна погодитись з колегами, які з сарказмом говорять, що «єдиний спосіб провести остаточну судову реформу в Україні – не проводити її зовсім».

Тобто поставити крапку. Припинити постійні кадрові ротації. Не думати про створення все нових і нових комісій та конкурсів. Нарешті, проявити належну повагу до судової влади як до рівної серед рівних. Для того, щоб країна дійсно отримала позитивні зміни, політикам слід вже почати поважати судову владу, а не робити її об’єктом реформ і винуватицею всіх неприємностей. Відсутність системного й узгодженого бачення подальшого здійснення судової реформ, реформа заради реформи, а не задля досягнення мети, ніколи не дасть очікуваних результатів.

Хіба все це – не більш реальна та потрібна для держави «дорожня карта», аніж та, яку намалювали посли західних країн? Питання, звичайно, риторичне, бо під гаслами нових судових реформ сьогодні, як і багато років потому, вирішуються будь-які, але тільки не головні, дійсно важливі проблеми.

Розмовляв Сергій Козлов

“Не можу повірити, що ми з вами пробили найбільшу на сьогодні тріщину в цій скляній стелі… І якщо тут є дівчата, які не спали, щоб подивитися пряму трансляцію, то знайте: я можу стати наступною жінкою-президентом, але одна з вас – на черзі”. Ці слова Гілларі Клінтон сказала в липні 2016 року, коли стала кандидатом на пост президента США від Демократичної партії. В результаті їй так і не вдалося пробити цю стелю, але Клінтон не випадково вибрала місце для виборчої ночі. Конференц-центр Джевітса має найбільший скляний дах в Нью-Йорку і був би ідеальним місцем для святкування перемоги на виборах першої в історії США жінки-президента. Однак поразка Клінтон швидше суперечить загальносвітовій тенденції, тому що за минулі 10 років кількість жінок, обраних на керівні посади в світі, зросла вдвічі.

Тому сьогодні, коли говорять про неможливість домогтися успіху для жінки-політика, частіше вже говорять не про «скляну стелю», а про «липку підлогу», маючи на увазі, що зараз від успіху в політиціі жінку більше стримують внутрішні чинники, ніж зовнішні. Про роль сучасної жінки в політиці, ми поговорили з відомим адвокатом Закарпаття, помічницею народного депутата Віктора Медведчука Зоєю Темнохудовою.

– Кажуть, що якщо жінка вривається в так званий закритий чоловічий клуб, який диктує глобальну політику, то світ перевертається з ніг на голову. Ви згодні з цим?
– Не зовсім. Хоча я розумію, про що ви говорите. Адже в нашому суспільстві ще дуже сильні деякі стереотипи. Наприклад, хтось із політологів всерйоз міркує про те, що чоловіки – з Марсу, а жінки – з Венери, а тому в політиці ніколи не зможуть зрозуміти один одного. Сьогодні, з поширенням таких понять, як «толерантність», «емансипація» і «рівноправність», багато жінок в кар’єрі і в житті навіть приходять до того, щоб уподібнитися чоловікам, пригнічуючи в собі все «жіноче», що в них є. Емоції на людях, флірт з колегою або ж материнська турбота про підлеглих в бізнесі вже давно вважається непрофесійною поведінкою. А що ж в політиці? Тут все ще складніше. Жіноче лідерство в політиці стає сенсацією, аномалією, а значить, критики стежать за ними ще пильніше, чекаючи на найменші політичні промахи, щоб пов’язати їх напряму з тим, що лідер носить спідницю. В результаті багато політичних діячок намагаються не лізти “зі своїм статутом” і “грають” за усталеними правилами. При цьому все ж зрідка найупевненіші в собі дами вдаються до деяких типових жіночих хитрощів. І саме вони і надають поточній політичній ситуації якісно новий імпульс.

На мій погляд, одним з перших стереотипних кліше, яким давно пора зайняти місце на звалищі історії, має стати думка, що жінкам в політиці робити нічого. Чоловіки вважають, що слабка стать повинна сидіти вдома і ростити дітей. Великі ж звершення треба залишити другій половині – сильнішій. Проте історія регулярно спростовує цю тезу. В світі вже десятки років регулярно до влади приходять жінки, суттєво впливаючи на долі своїх держав.

– Очевидно, що впливати на долі держав можна перш за все зі стін парламенту. Ви знаєте, що Верховна Рада нинішнього скликання увірвалася в топ-10 країн з найбільшим відсотком жінок-депутатів?
– І це в принципі дуже позитивна тенденція. Згідно з Конституцією України, рівність прав жінок і чоловіків забезпечується, зокрема, наданням рівних можливостей у громадсько-політичній діяльності. При цьому, за даними звіту Всесвітнього економічного форуму, Україна, навіть не дивлячись на вказаний вами факт, все ще займає лише 59-е місце (з 153) в рейтингу гендерної рівності, а в галузі політичних можливостей для жінок – 83-е місце. Тому український парламент ще далекий від гендерної збалансованості, але тенденція обнадійлива. Якщо в першому скликанні було тільки 2,5% жінок (12 з 475 депутатів), то в нинішньому скликанні – 20,6% (87 з 423 нардепів). У другому скликанні Ради жінки становили 4,1% всього складу (18 з 436 депутатів), в третьому – 8% (38 з 477), в четвертому – 5,5% (28 з 509), в п’ятому – 8,7% (42 з 483), в шостому – 7,8% (42 з 541), в сьомому – 9,6% (46 з 478), у восьмому – 12% (56 з 468). Однак вперше жінки в керівництві парламенту з’явилися тільки у восьмому скликанні. Спочатку Оксана Сироїд зайняла пост заступника спікера, потім Ірина Геращенко стала першим віце-спікером. У нинішньому скликанні Ради єдина жінка в президії – заступник спікера Олена Кондратюк.

Зазначу також, що в новому Виборчому кодексі прописані гендерні квоти на рівні 40%: в кожній п’ятірці виборчого списку повинні бути як чоловіки, так і жінки. Тому гендерна ситуація в наступних скликаннях Ради повинна покращитися.

В цілому ж, нагадаю, що вся друга половина 20 століття характеризується проривом жінок у вищі ешелони влади. Це в основному характерно для Західної Європи, Південно-Східної Азії, Латинської Америки (Карасон Акіно в Індонезії, Бенадір Пхут в Пакистані, Маргарет Тетчер у Великій Британії). Останні 20 років жінок в політиці все більше і більше, причому на самих провідних посадах. Це не тільки глави держав – наприклад, Тереза ​​Мей (прем’єр-міністр Великобританії), Ангела Меркель (канцлер Німеччини), це і міністри оборони в скандинавських країнах, в Іспанії. І в парламентах багатьох західних країн більше 30 відсотків жінок, а в країнах Скандинавії доходить до половини.

– На ваш погляд, а скільки має бути жінок в парламенті?
– Я, безумовно, маю свій погляд на цю ситуацію. Але є ж і статистика ООН, згідно з якою, якщо в парламенті менше 20 відсотків жінок – то в країні не вирішуються проблеми дітей, якщо менше 30 відсотків – не вирішуються проблеми самих жінок. Так, в таких країнах, як США, Бразилія, Великобританія, Франція, Туніс, Кенія, Індія, Японія, Таїланд і Австралія, жінки складають до 10% парламентарів. Наступна велика група країн – це країни, де представництво жінок в парламентах складає від 10 до 20%. У їх числі Канада, Іспанія, Італія, Польща, Нова Зеландія. У групі, що складається з 6 країн, жінки в парламенті складають від 20 до 30%. Це Україна, Китай, Ісландія, Нідерланди, Австрія і Німеччина. Нарешті, до останньої групи, де 30-50% жінок в парламенті, відносяться Швеція, Фінляндія, Норвегія, Данія, Куба і Гвінея.

Парламенти, де жінок більше 40%, частіше приймають рішення, які сприяють інклюзивності, подоланню бідності, мінімізації екологічних ризиків і “якісному” економічному зростанню. Найяскравіші приклади – парламенти Фінляндії (47%), Норвегії (41,4%) і Швеції (43,6%).

Правда, в цьому питанні існує ще один аспект – в деяких країнах, які переживають непрості суспільні процеси та конфлікти, відсоток жінок в органах представницької влади також досить високий, (приклад Руанди, Болівії, Нікарагуа). До слова, це пов’язано з бажанням суспільства знизити градус напруги.

Якщо спуститися з національного рівня на місцевий, ситуація може здатися не настільки сумною. За підсумками місцевих виборів 2015 року в обласних радах жінок-депутатів 18%, а в міських – трохи більше 24%. Є прогнози, що за підсумками майбутніх місцевих виборів цей відсоток зросте ще на пару пунктів.

– Виходить, позитивні зміни починаються “знизу”?
– Як то кажуть, не все так однозначно. Просто партії вважають за краще “віддавати” жінкам-кандидатам менш престижні місця. Загальна закономірність така: там, де, мова йде про “ресурсні” посади, прийнято апелювати до політичної доцільності (що б це не означало). Там, де місце “не прогодує” – можна зіграти за правилами.

– Ймовірно, жінкам в політиці доведеться чимось жертвувати на особистому фронті. Або це помилкова думка?
– Абсолютно помилкова. На підставі даних дослідження компанії PWC портрет сучасної жінки-лідера виглядає так. Це жінка 37,5 років, яка виховує одну дитину і володіє значним професійним досвідом (61% з них займають керівну посаду більше 5 років). Вона добре освічена: 40% опитаних жінок мають дві або більше вищих освіти, а 9% – ступінь МВА або вчений ступінь. При цьому, працюючи, жінка не забуває про сім’ю і знаходить час для хобі. До 78% опитаних віддають перевагу активним видам дозвілля. Ділові жінки присвячують вільний час в основному спорту та фітнесу (20%), подорожам (14%) і танцям (8%). Більшість опитаних жінок (58%) не збираються зупинятися на досягнутому і прагнуть до подальшого кар’єрного росту.

– Прокоментуйте з точки зору адвоката: жінкам вигідніша виборча система з відкритими списками?
– Не факт, адже їм доведеться змагатися не тільки за голоси виборців, а й за партійний рейтинг. До речі, є і така закономірність: якщо партія виступає проти певних груп населення і схильна в своїй діяльності до дискримінації, кількість жінок в її рядах буде зменшуватися. Правий розворот до консерватизму і “традиційних цінностей” актуалізує громадські упередження: мовляв, політика – не жіноча справа. Якщо жінка – це перш за все “хранителька вогнища”, значить, перехід в “чоловічу” сферу автоматично перетворює її в “погану” матір, дружину, господиню… Навіть потрапивши у владу, жінки стикаються з нібито “традиційним” поділом на hard і soft політику. Грубо кажучи, оборонка, інфраструктура і економіка – чоловікам. Освіта, медицина і (можливо) соціалка – жінкам.

Плюс горезвісна “скляна стеля”. Як би там не було, але в 21 столітті зробити топ-кар’єру в політиці нашим жінкам набагато складніше, ніж чоловікам. Тим часом, як свідчать деякі міжнародні дослідження, саме жінки здатні привнести в публічну політику унікальні якості, які в підсумку зіграють роль “запобіжників” від хворих перекосів. Наприклад, жінки на 20% частіше, ніж чоловіки, вкладають ресурси в майбутнє – головним чином, освіту і здоров’я дітей. В силу подвійного навантаження (робота плюс домашні обов’язки) і, як наслідок, звички економити час, вони більш схильні до сталого розвитку, а не досягнення швидких результатів. Іншими словами, шукають системні відповіді на виклики, а не “рубають з плеча”.

Так, перша леді, а також талановитий політичний діяч Філіппін Імельда Маркос, отримала від журналістів прізвисько «сталевий метелик»: за сліпучу красу і здатність зберігати холодний розум в найнесподіваніших політичних ситуаціях. У розпал холодної війни в якості спеціального представника президента Імельда встигла зробити десятки дипломатичних місій і вибудувати непогані відносини з представниками як комуністичних, так і капіталістичних держав. Більш того, саме вона зуміла переконати лівійського лідера Муамара Каддафі виступити посередником між урядом Філіппін і ісламськими сепаратистами. Пізніше Імельда натякала на те, що вона просто сподобалася лівійському лідеру.

Санна Марін – третя жінка-прем’єр в історії Фінляндії. А в її уряді 12 з 19 міністрів – жінки. Це другий показник в світі після Іспанії. Урядова коаліція, яку очолює Марін, крім соціал-демократів, полягає ще з чотирьох партій. Їх лідери теж жінки – і трьом з чотирьох менше 40 років. Майже половина депутатів парламенту Фінляндії, 47% – також жіночої статі. Екс-прем’єр країни Олександр Стубб навіть написав з цього приводу в твіттері: «Моя партія зараз не в уряді, але я радий, що лідерами п’яти партій, які перебувають при владі, є жінки. Це показує, що Фінляндія – сучасна і прогресивна країна. Більшість в моєму уряді також складали жінки. Коли-небудь стать не матиме значення при владі. А поки вони – першопрохідці». Досягнення в економіці і соціальній сфері Фінляндії за останні кілька років доводять, що таке гендерне співвідношення – правильне і приносить свої результати. Фінляндія – четверта в світі в рейтингу Gender Gap Index, який вимірює ситуацію з рівністю статей в різних країнах (для порівняння, Україна – 65-а). Заробітні плати жінок і чоловіків в Фінляндії майже не відрізняються – країна на сьомому місці в світі за цим показником. Жінки можуть поєднувати материнство з роботою завдяки щедрій соціальній допомозі, зокрема, можливості батькові брати оплачувану декретну відпустку. Саме тому прем’єр, яка є мамою дворічної дитини, у Фінляндії не виглядає незвично. А фінська система шкільної освіти стабільно займає перше або друге місця в світових рейтингах.

– А що ви скажете про свою професію? Робота адвокатом – це плюс чи мінус для жінки, яка вирішила частину свого життя присвятити політиці?
– Безумовно, знання законів, законодавчої техніки – дуже важливі для політика будь-якого рангу, і якщо чесно, на будь-якому гендерному рівні. Тому можна вести мову не про те, чи вигідно жінці бути юристом, щоб стати політиком, а чи має взагалі ця професія особливі політичні преференції. Відповідаючи на це питання, скажу коротко – так, юристи в парламенті потрібні. Але національна особливість нашої політики полягає дещо в іншому. Адже відомих і креативних юристів у владі у нас завжди було достатньо – але при цьому завжди не вистачало видатних і чесних управлінців. Можливо, збільшення числа жінок в українській політиці змінить і цю тенденцію теж.

– І всеж. Політика, як відомо, вимагає витривалості, вміння діяти жорстко і безкомпромісно. Чи повинні жінки-політики володіти цими суто чоловічими рисами характеру?
– Жорсткість, безкомпромісність і витривалість – риси, які в рівній мірі властиві і жінкам, і чоловікам, але реалізуються вони по-різному. Жінки реалізують їх дуже непомітно, буденно. Чоловіки ж схильні розігрувати справжні «драми мужності» і не проти «зняти вершки» зі своєю сміливістю і непохитністю в екстремальних видах спорту або «конфліктних» професіях. Мені здається, політична історія вже розвіяла міф про необхідність бути більш “чоловічними” для жінок-політиків. Політична активність передбачає в першу чергу вміння органічно влитися в обстановку і діяти, правильно поєднуючи прагматизм та інтуїцію. Ні тим, ні іншим Бог жінок не обділив. Власне кажучи, ці якості і складають так звану «фемінність». Хоча, звичайно, жінкам, які прийняли близько до серця «глянцево-журнальний» варіант, для яких характерні такі риси, як поступливість, потурання власним слабкостям, зацикленість на любові, в політиці робити нічого.

– І на останок. В історії виборів України вже не один раз були спроби створити чисто «жіночі» партії. Але кожен раз вони зазнавали невдачі. Чому?
– Я можу назвати цілий комплекс взаємопов’язаних причин. Це чотири «відсутності» – продуманої програми дій, вивіреної передвиборної стратегії, достатньої фінансової бази і харизматичних особистостей в керівництві партії. І одну «наявність» – невіра виборців у здатність жінок-політиків принести реальну користь. Але все це можна виправити. Історичний час працює на гендерну рівність в суспільстві і паритетну демократію в органах влади. А жінки, як відомо, швидко вчаться.

Розмовляв Іван Правдин

Хтось, досягаючи певних висот в адвокатурі, вирішує спробувати свої сили в політиці, а хтось, навпаки, йде в політику виключно з особистих міркувань. Втім, варіацій на тему причин, за якими адвокати йдуть в політику, може бути багато, не виключаючи й матеріальні амбіції. Стаючи політиками, одні забувають про своє покликання, а інші, не витримуючи шаленого ритму життя, повертаються в юриспруденцію. Але іноді зустрічаються дивовижні винятки з правил, коли успішний адвокат не тільки надає професійну допомогу відомим політикам, але й сам стає активним громадським діячем. І в цьому, на думку героїні нашого інтерв’ю, адвокатеси, члена Ради адвокатів Закарпатської області, красивої жінки і помічника народного депутата Віктора Медведчука – Зої Темнохудової – немає нічого дивного. Адже адвокат, який добився високих результатів у своїй професійній діяльності, як правило, дуже швидко освоюється і в політиці, оскільки основна і головна його задача залишається тією самою – захист прав і свобод людини.

– Зоя Володимирівна, вашими успіхами в адвокатурі захоплюються багатьох колег, ви берете активну участь в житті органів адвокатського самоврядування Закарпаття, і раптом – стаєте помічником народного депутата Віктора Медведчука. Що змусило зробити такий несподіваної поворот у своїй діяльності?

Насправді, адвокат – це не просто людина, яка добре знає закони і вміє їх застосовувати, це ще значною мірою і громадський діяч, і його діяльність є публічною. Тому адвокати, які приходять в політику, швидко адаптуються, оскільки робота політика також є публічною і пов’язана, як правило, із захистом прав і свобод людини. Але при цьому слід мати на увазі, що це стосується тільки тих адвокатів, які дійсно щиро займаються своєю роботою. Адже і адвокатом дуже важко стати, і політиком бути нелегко. Я б навіть сказала, представником цих професій треба народитися. Повинна бути природна схильність – хороша пам’ять, логіка, уміння формулювати думки. Однак ці здібності, звичайно, потрібно ще й розвивати, причому щодня, а не час від часу. При великому бажанні між адвокатом та політиком можна поставити навіть знак рівняння. Адже без юридичного професіоналізму у процесах отримання (і утримання) влади просто не обійтись. Та й хочеться того адвокатам чи ні, а політика ніколи не стоїть осторонь їхньої діяльності.

На політичній арені завжди є місце для тих, хто має доступ до одного (або кількох) із чотирьох ресурсів: грошей, людей, знань чи зв’язків. Безумовно, успішний адвокат може мати всі перелічені вище, але його основний профіт, основна зброя — це знання. Тому скажу так: адвокат завжди є потенційним політиком. У силу своєї юридичної та культурної підготовки, він готовий у будь-який момент стати ним. Прикладом цього є і Віктор Медведчук, який багато зробив для розвитку системи адвокатури України, досі залишається провідним фахівцем в галузі юриспруденції і авторитетом в галузі конституційного права, юридичної теорії і практики.

– Перш ніж перейти до серйозних питань, тоді хто, на вашу думку, найкращий юрист – чоловіки чи жінки?

Чоловіки більш аналітичні за своєю природою, а жінки – більш емоційні. Хороший адвокат завжди зібраний і не показує своїх емоцій. Жінка-адвокат теж має бути таким собі Шерлок Холмсом в спідниці. Адже основні плюси для жінок в професії юриста, які їй допомагають: емпатія, вміння чути і бути почутою, а також здатність викликати довіру у клієнта.

– З урахуванням політичної складової, які плюси юридичної професії ви б перенесли у сферу публічної діяльності?

Адвокати впливові, знають всі секрети, але не розкривають їх в силу адвокатської таємниці. Вони знають, як використовувати той чи інший факт, щоб допомогти клієнту. У житті в цілому, і в політичній її складовій зокрема, це дуже допомагає: потрапляючи в якусь ситуацію, тобі як юристу, що розуміє логіку закону, все стає ясно. Я кажу своїм клієнтам і партнерам, що в законах завжди потрібно шукати логіку: зрозумівши її, зв’язавши весь ланцюжок – можна знайти вихід. Також до плюсів можна віднести багатозадачність: необхідно часто і швидко перемикатися з одного завдання на інше. Потрібно вивчати документи, робити аналітику, готувати юридичні висновки, потім бігти до суду, доводити свою позицію, йти на зустріч з клієнтом, відповідати на листи. Напевно, в цьому жінкам легше – вони мультизадачні за своєю природою.

– Спілкуючись з адвокатами Закарпаття, я часто чув про те, що вас вважають успішною жінкою і відмінним фахівцем. А хто така успішна жінка?

Для мене є багато слів-тригерів, які змушують посміхнутися. «Успішна людина» – одне з них. Мені здається, єдиним критерієм успішності може бути відповідність цілей, які перед собою людина ставить, і того, що вона робить, аби їх досягти. Якщо у неї виходить зробити, що хоче, то це успішна людина, а якщо не виходить – то це не успішна людина. Якщо жінка хоче в’язати шарфики або сидіти вдома, ростити дітей, хоче щиро, до цього прагне, не наступає собі на горло, їй ніхто не диктує умови, як і що робити, – вона успішна жінка. Зовсім не обов’язково йти в бізнес і досягати якихось немислимих висот. Мої цілі на сьогодні – це успіх в адвокатській професії, нові перспективи в політиці, і внутрішня гармонія на особистому фронті. І здається, їх мені вдається досягати.

– Успішні жінки часто чують питання: «Як ви все встигаєте?» Яка ваша відповідь?

Ніяк. Я не все встигаю. Це питання пріоритетів. Є речі, які неможливо не зробити, а є речі, які можна відкласти, є речі, які можна не робити зовсім, навіть якщо їх хочеться зробити. Ці пріоритети змінюються залежно від обставин, від того, в якому стані я перебуваю. Я не можу сказати, що виходить все. Але виходить поєднувати багато речей. І особисто у мене так склалося і так було завжди: чим більше справ, тим більший драйв від того, що вдалося зробити. Чим менше справ, тим більше можливостей не робити нічого і потім в кінці дня виявити себе на дивані: нічого собі, я за цілий день нічого не зробила і при цьому так втомилася, та ще роздратована тим, що багато справ не зробила, але ж могла.

– Ймовірно, саме цей драйв і привів вас в політику?

Не зовсім так. Скоріше не я обрала політику, а політика обрала мене. Коли я стала працювати помічником-консультантом, то я спиралася не на політичні гасла партії ОПЗЖ, а на загальнолюдські та національні цінності, свій професійний досвід. Так, мені імпонують ідеї мирної України, які послідовно відстоює Віктор Медведчук зі своєю командою. Але при цьому також слід розуміти, що я є помічником-консультантом суто в правових питаннях, не я формую політичний порядок денний. З іншого боку, за оцінками соціологів з КМІС, ОПЗЖ зараз готові підтримати 17,7% українців, а значить, я так чи інакше захищаю інтереси кожного п’ятого мешканця нашої країни. Окремо відзначу, що сам Віктор Медведчук дуже цінує професіоналів у своїй команді. І не тільки в своїй команді – високопрофесійним він хоче бачити і керівництво країни, що мені особисто дуже імпонує. Нагадаю лише одну цитату з Відкритого листа Віктора Медведчука Президенту України Володимиру Зеленському: «Президент повинен прийняти реальність, в якій він існує – ту Україну, про яку Ви дізналися, можливо, навіть більше, ніж хотіли, її проблеми та труднощі, бажання і очікування . Але це неминуче доведеться зробити, якщо Ви хочете будувати Україну, а не робити вигляд, що будуєте її, покращувати життя людей, а не «проводити реформи». Успіх Президента в першу чергу залежить від створення сильної та професійної команди. І розраховувати Ви можете тільки на тих, хто вміє працювати, професійно підготовлений для цього і хоче добиватися потрібного для країни результату». На мій погляд, такий підхід багато в чому пояснює мою появу в команді, яка є інтелектуальною, високопрофесійною і такою, що має розуміння того, як вивести Україну з кризового стану.

– Як ви ставитесь до реформ у правоохоронній діяльності?

В умовах розбалансування всього державного механізму управління внаслідок недолугих правових реформ знищується сам фундамент функціонування всієї правової системи. Наприклад, термін “судова система” має більше організаційно-бюрократичний характер, а “судова влада” – це те, чим вона має бути за своєю суттю. Так ось це неспроста, що зникло з ужитку словосполучення “судова влада”, тому що де-факто, на жаль, такої самостійної гілки влади сьогодні в Україні немає, як це не прикро. І ця обставина зумовлює дуже багато негативних наслідків. Ми вже проводили і Малу, і Велику судові реформи, кілька разів «перебудовували» Верховний Суд, а дореформувалися до того, що в багатьох судах вже просто нікому більше судити. І в повній мірі не можна сказати, що в Україні хоч колись була створена судова влада як повноцінна гілка влади. Зараз ми маємо судову систему, і не більше того. І не в кращому її стані. Нещодавно взагалі депутати у ВР договорились до того, щоб суддів обирати народним голосуванням. Такі ініціативи призведуть до правового хаосу і не більше того. Суд – це не установа з такою назвою і не зовнішні атрибути (молоток, крісло, “Встати, суд іде”, “Ваша честь”). Суд – це справедливість, правда і милосердя. Суд може бути тільки тоді незалежним, коли не думає про те, як задовільнити інші гілки влади, щоб він не залежав в своєму щоденному існуванні від іншої гілки влади – наприклад, виконавчої. Щоб суддю, якщо він прийняв рішення, яке не подобається владі і не відповідає її побажанням, в тому числі обвинувальної влади, яка завжди вимагає якихось репресивних заходів, не починали перевіряти на корупційність. Бо як тільки суддя виносить резонансне рішення, починаються розмови про те, що, напевно, там щось нечисто у цього судді. Коли немає суду як незалежного арбітра, то, по суті, виходить просто санкціонування побажань виконавчої влади та обвинувальної влади. Так не має бути, і в цьому головна проблема, яку потрібно буде вирішувати.

– Чи можете ви назвати ще випадки «неправильних» правових підходів, які викликають обурення у вашій політичній команді?

Так, буквально нещодавно фракція ОПОЗИЦІЙНОЇ ПЛАТФОРМИ – ЗА ЖИТТЯ не голосувала за президентський законопроект №3612 «Про народовладдя через всеукраїнський референдум», оскільки окремі його положення суперечать Конституції України. Український народ відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України є єдиним джерелом влади, яку він здійснює безпосередньо, і не може бути ніким обмежений або позбавлений права висловлювати свою волю на всеукраїнському референдумі. На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України слід розуміти так, що народ як носій суверенітету й єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Також Суд указав, що «з нормативно-правового змісту положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію» (Рішення від 5 жовтня 2005 року № 6-рп / 2005).
Згідно із правовою позицією Конституційного Суду України «за змістом статей 5, 72, 74 Конституції України народ як носій суверенітету й єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через референдум, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, ухвалювати закони, вносити зміни до чинних законів, скасовувати їх (крім законів з питань податків, бюджету, амністії)» (Рішення від 16 квітня 2008 року № 6-рп / 2008).
Положення частини першої статті 3 Законопроекту, що визначають предмет всеукраїнського референдуму, нівелюють право Українського народу як єдиного джерела влади на управління державними справами, зокрема, на прийняття нової Конституції України, законів, внесення змін до законів на всеукраїнському референдумі, у такий спосіб звужують зміст і обсяг існуючих прав громадян України, що суперечить частині третій статті 22 Основного Закону України.

Статтею 74 Конституції України закріплено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Натомість, законопроект значно розширює перелік питань, які не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму, а саме:
1) такі, що суперечать положенням Конституції України, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, закріпленим передусім у Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, протоколах до неї;
2) спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету і територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці України, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;
3) щодо законопроектів з питань податків, бюджету, амністії;
4) віднесені Конституцією України і законами України до відання органів правопорядку, прокуратури або суду.

В свою чергу запропонований «Опозиційною платформою ‒ За життя» проект Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми за народною ініціативою» (реєстр. № 3177 від 05.03.2020) представляє собою реальний механізм для народовладдя. Предметом законодавчого референдуму є прийняття Конституції України, законів про доповнення Конституції України, внесення змін або визнання недійсними законів або окремих їх положень, якими були внесені зміни до Конституції України («народне вето»); законів України, законів про визнання недійсними або зміну законів (правових актів), ухвалених Верховною Радою України (Український народ як суб’єкт права власності на землю та її надра не може бути позбавлений права визначати, наприклад, статус землі сільськогосподарського призначення та її невідчужуваності як джерела свого добробуту). Також передбачаються погоджувальні референдуми (узгодження з боку українського народу дій органів державної влади або дозвіл на ухвалення ними конкретних рішень як у сфері внутрішньої життєдіяльності держави, так і у сфері міжнародних відносин, наприклад вступ України до НАТО чи ЄС) і контрольно-відкличні референдуми, що передбачають здійснення народом контрольних функцій щодо виконання обов’язків державою в особі уповноважених нею органів, їхніх посадових осіб, які вони мають виконувати відповідно до приписів Конституції України. Громадяни отримають можливість на референдумах висловлювати недовіру Кабміну і Верховній Раді та у такий спосіб відправляти їх у відставку, ухвалювати рішення про відставку глав районних і обласних державних адміністрацій, рад усіх рівнів, голів сільських, селищних і міських рад.

– І наостанок. Як ви для себе визначаєте життєвє кредо?

Відповім дуже просто. Слід бути завжди чесним і відвертим перед собою і людьми, працювати на благо держави і вірити в світлу перспективу Української нації. Ми маємо знаходити те, що об’єднує, а не роз’єднує, будувати єдину, правову і демократичну Україну для всіх.

– Дякую за грунтовну та цікаву розмову.

Іван Правдін

Віктор Русин. Виважена й цікава розмова, з притаманною Закарпаттю специфікою. Грунтовні відповіді про професіоналізм.

Про таємниці політики Закарпаття.

Про регіональний і загальнодержавний патріотизм.

Про те, чи схожі між собою Революція 1917 року та Революція Гідності.

Чи потрібна була люстрація?

Навіщо розвалили правову систему України?

Як треба працювати задля розвитку рідного краю та держави в цілому?

Хто має право називатись політичною елітою та якими насправді є депутати у ВР та облраді?

Все це можна побачити в останньому фільмі з циклу програм “Погляд Фазекоша” – Фільм 13. Розмова з Віктором Русиним”.

Відверте, об’єктивне і резонансне інтерв’ю з генерал-майором міліції, а нині головою Постійної комісії з питань законності та правопорядку Закарпатської обласної ради Віктором Русиним вже привернуло увагу багатьох політиків регіону.

Програма “Погляд Фазекоша” набирає все більше обертів, привертаючи увагу не лише серед політичних важковаговиків регіону, але по всій Україні. Останні інтерв’ю з Віктором Русином та Михайлом Рівісом є цьому яскравим свідченням. Стрімкий розвиток проекту говорить про те, що автору програми – Олексію Фазекошу знову вдалося відчути тенденції часу та створити актуальний продукт.

Наразі з творчою групою Ютуб-каналу, до складу якої окрім автора та ведучого, адвоката, голови Ради адвокатів Закарпатської області, голови Правління Асоціації захисту прав правників, журналіста Олексія Фазекоша, входять Степан Сікора – політолог, Михайло Темнов – шеф-редактор газети “Правозихист”, Іван Правдін – головний редактор МІА “Вектор ньюз”, Дарія Біловар – Виконавчий секретар Асоціації захисту прав правників, йдуть перемовини про можливість трансляції програм на телебаченні.

Головні тези:
1. Ефективність організації роботи ВКДКА заслуговує на окрему увагу – жодних збоїв або непорозумінь під час того часу, що я є членом Комісії, не відбувалось. Продовжуючи роботу попередників, Сергій Вилков робить все для того, щоб робота ВКДКА і надалі була належною, прозорою, своєчасною та ефективною.

2. Рада адвокатів Закарпатської області на чолі з Олексієм Фазекошем працює ефективно та злагоджено, навіть не зважаючи на карантинні обмеження. Можна тільки всіляко вітати створення при Раді адвокатів Закарпатської області Комітету захисту прав адвокатів. Це вчасний і дуже ефективний крок

Чарівна жінка і вправний адвокат, яка однаково ефективно представляє свою професію і на регіональному рівні, і на загальноукраїнському, і навіть на міжнародному – це все про захисника Маріанну Коблик, яка наразі є представницею Закарпаття у Вищій кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури. Маріанна нещодавно стала молодою мамою, але не лише не збирається полишати активну роботу, проте готова до нових звершень, сповнена позитивних емоцій та натхнення. Як вона оцінює роботу ВКДКА, що думає про сучасні умови роботи адвокатів, аналіз основних тенденцій законодавчої роботи та судової практики стосовно діяльності адвокатів, як відноситься до проблематики захисту прав адвокатів та про багато іншого розповіла Маріанна Коблик в ексклюзивному інтерв’ю для МІА «Вектор ньюз».

– Доброго дня, Маріанна. Перш за все, бажаємо вам та родині здоров’я у цей буремний період, але одразу перейдемо до запитань щодо вашої поточної діяльності. В період карантину, як відбуваються засідання ВКДКА, чи не припинилась робота в цьому напрямі?
– Зараз ми працюємо в режимі онлайн, насамперед ведеться робота над узагальненнями дисциплінарної практики з найбільш цікавих практичних питань. За повідомленням голови ВКДКА Сергія Вилкова, уже на першому після розблокування роботи засіданні ми маємо вийти з рішеннями щодо форм взаємодії адвокатів з правоохоронними органами, несплати членських внесків та забезпечення дотримання обов’язку зберігати адвокатську таємницю. А після їхнього затвердження вже заплановано з головами регіональних КДКА проведення навчальних заходів щодо вивчення та обговорення кваліфікаційних і дисциплінарних практик. Не забуваємо й про те, що відразу після завершення карантину треба буде відразу приступити до поточної роботи, проведення засідань Комісії – зараз доводиться опрацьовувати дисциплінарні справи, витребувати їх з регіонів, розподіляти між членами. Наразі про точну дату початку роботи ВКДКА в режимі офлайн не відомо, вочевидь, це може статися і після 22 травня, в разі пом’якшення карантинних обмежень. Адже питання полягає не лише в тому, що, наприклад, є обмеження щодо кількості осіб, які можуть збиратись в одному приміщенні, але є й проблеми з транспортним сполученням. Наприклад, добиратись з Ужгорода до Києва без відновлення роботи залізниці досить складно. Водночас, хочу нагадати, що голова ВКДКА вже двічі звертався до Кабінету міністрів вирішити питання щодо належної роботи вищих органів адвокатського самоврядування під час карантину, оскільки в більшості своїй засідання Комісії не можна проводити в режимі онлайн – і через загрозу порушення адвокатської таємниці, і через можливість розголошення персональних даних (порушення умов конфіденційності) тощо, і через необхідність збереження таємниці нарадчої кімнати, в якій члени ВКДКА виносять рішення. Обговорювати відеоконференцзв’язок можливо лише в частині залучення сторін. За інших умов буде порушена процедура розгляду справ, що стане додатковою підставою для оскарження наших рішень у судах. На жаль, про окреме рішення Кабміну щодо роботи органів адвокатського самоврядування поки нічого не відомо, а усі зміни в цій частині до постанови КМУ №211 були проігноровані.

– Ви є членом ВКДКА з 2017 року. Як наразі прокоментуєте роботу цього органу?
– ВКДКА завжди приділяла багато уваги не тільки поточній роботі, розгляду дисциплінарних справ, а і узагальненню своєї практики, що дозволяє чітко розуміти, що і як відбувається в сфері дисциплінарної відповідальності адвокатів. Це важливий напрям роботи, тільки теми узагальнень визначаються не видами порушень, а найбільш типовими проблемами, з якими стикаються КДКА в рамках дисциплінарного провадження. З інформації на сайті ВКДКА (в розділі «Документи») можна побачити, що вже затверджені узагальнення про конфлікт інтересів, розгляд заяв про відвід (самовідвід) членів КДКА, поновлення строків на оскарження рішень КДКА. Окремо ми проаналізували типові помилки, які допускають КДКА і через які ВКДКА повертає матеріали на новий розгляд. І хоча такі узагальнення є рекомендаційними, вони все ж дають орієнтири для уніфікації практики розгляду скарг. Не можна сказати, що за роки моєї роботи в Комісії робота ВКДКА змінилась якось кардинально, бо власне її функції за нашим профільним законом залишились незмінними. Відмічу, що я дякую долі, що мені випала така нагода працювати в Комісії, адже в нас чудовий колектив. З кожного регіону обрано найдостойніших представників, які збагачують роботу ВКДКА своїми знаннями та досвідом. Головою ВКДКА є висококваліфікований та досвідчений правник Сергій Валентинович Вилков. Його ефективність організації роботи Комісії також заслуговує на окрему увагу – жодних збоїв або непорозумінь під час того часу, що я є членом Комісії, не відбувалось. Засідання проводяться на високому рівні, у толерантній та робочій обстановці. Комунікаційна та інформаційна діяльність голови ВКДКА також є дуже високою – ми бачимо оперативне реагування не лише на актуальні питання роботи Комісії, але й на діяльність адвокатури в цілому. Тобто можна сказати, що продовжуючи роботу попередників, С.Вилков робить все для того, щоб робота ВКДКА і надалі була належною, прозорою, своєчасною та ефективною.

– Окрім роботи у ВКДКА, ви ще є членом Комітету законотворчих ініціатив при Національній асоціації адвокатів України, і членом Міжнародної асоціації адвокатів (IBA). Якими наразі є новини з цих організацій?
– Щодо Комітету законотворчих ініціатив, то він також не припиняв своєї діяльності. Ми продовжуємо спілкуватись онлайн, надсилати пропозиції, готувати документи тощо. До речі, нещодавно парламентом був прийнятий закон про скасування подвійного оподаткування, зокрема було вирішене питання і щодо звільнення адвокатів від подвійної сплати ЄСВ. Мова йде про Закон України №2166 «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (щодо усунення дискримінації за колом платників). Таким чином, парламентарі розв’язали проблему з подвійною сплатою ЄСВ, встановивши, що незалежно від кількості реєстрацій в податкових органах, єдиний соціальний внесок сплачується самозайнятою особою один раз. Від комітету НААУ був направлений ряд пропозицій щодо цього закону. На жаль, не всі з них були враховані. І тому не можна сказати, що він повністю вирішив проблемні аспекти оподаткування адвокатів, але все ж таки значно покращив стан справ. Щоправда, Закон №2166 лише звільняє від сплати за себе ЄСВ осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, за умови взяття їх на облік як фізичних осіб-підприємців та провадження ними одного виду діяльності одночасно в якості ФОПів та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність. Але, наприклад, й досі не врегульованими залишаються питання сплати ЄСВ щодо адвокатів, які не призупинили свою діяльність, але й не проводять її в силу об’єктивних причин (наприклад, як у моєму випадку – через перебування у декретній відпустці), або якщо адвокат, який провадить незалежну професійну діяльність не є ФОП, але є пенсіонером. Тому адвокатська спільнота розуміє, що в цьому документі все ще є низка прогалин, проте його ухвалення все одно є прогресивним кроком назустріч платникам податків, адже тепер питання сплати ЕСВ стало більш логічними та менш дискримінаційними. Скажу навіть більше, питання оподаткування адвокатів і далі залишатиметься пріоритетним напрямом роботи Комітету НААУ.

Стосовно IBA, то вона теж працює в режимі онлайн. Від організації мені особисто як члену Міжнародної асоціації адвокатів і як учасниці групи інтересів жінок-адвокатів Міжнародної асоціації адвокатів надходять запрошення про участь у вебінарах та інших онлайн заходах Організації. Також постійно відбуваються особисті комунікації між членами IBA.

– Як член ВКДА, ви напевне звернули увагу на рішення ВС щодо сплати внесків на забезпечення реалізації адвокатського самоврядування. Ваша думка з цього приводу?
– Мені не дуже зрозумілий той інформаційний галас, який здійнявся щодо цього рішення. Законом встановлено обов’язок адвокатів сплачувати щорічні внески на забезпечення реалізації адвокатського самоврядування, а порядок врегульовано рішеннями Ради адвокатів України. Невиконання рішень органів адвокатського самоврядування є підставою для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності. Ці положення є непохитними. Головне питання, яке чомусь стало каменем спотикання, що за несплату внесків можна лише призупинити адвокатську діяльність, але не позбавляти адвоката його статусу. Зазначене рішення ВС (№ П/811/3546/15) влучно прокоментував голова ВКДКА Сергій Вилков, зауваживши, що «у даній ситуації дивує не стільки викривлене або маніпулятивне подання інформації у засобах масової інформації, скільки позиція «колег», які, чудово розуміючи справжній зміст рішень Верховного Суду, тим не менш, почали свідомо поширювати неправдиві по суті твердження про скасування відповідальності та, відповідно, необов’язковість сплати щорічних внесків».

Також зі своєї сторони скажу, що зазвичай ВКДКА залишала без змін рішення регіональних КДК щодо призупинення адвокатської діяльності, хоча були випадки, коли просто зменшувалась кількість місяців, на які поширювалось дисциплінарне покарання. Але в загальному масиві (хоча я й не аналізувала детально статистику в розрізі саме рішень ВКДКА щодо несплати членських внесків) я скажу, що практика вирішення подібних питань не є надто поширеною. Щороку вона зменшується. Я б сказала, що набагато частіше до ВКДКА потрапляють справи щодо конфлікту інтересів, порушень Правил адвокатської етики, порушення адвокатської таємниці тощо.

– Не можу обійти увагою і особисте питання. Ви наразі виступаєте одночасно в трьох статусах – як молода мама, адвокат, і активний учасник професійних та громадських організацій. Як вдається поєднувати все це?
– Головне – правильна організація режиму роботи, розподіл обов’язків та ефективний тайм-менеджмент. Звичайно, що у вихованні і догляді за дитиною мені дуже допомагає моя родина, я вдячна за підтримку своєму чоловіку, який мене розуміє і не хоче, щоб я полишала активну роботу в адвокатурі. Тим більше, що наразі я взагалі не відчуваю жодних незручностей, а спокійно можу працювати вдома, надаючи онлайн-консультації. А дитина не лише не є перешкодою, а є зарядом неймовірних позитивних емоцій, надихає мене на нові звершення. У мене є офіційний веб-сайт, де я консультую онлайн з 2010 року. Однак не всі адвокати Закарпаття були готові до таких змін. Не всі мали власні ресурси, і зараз потерпають від нестачі клієнтів. Тому надзвичайно важливою зараз є підтримка адвокатів. Вважаю, що пандемія змінить ставлення адвокатів до онлайн-консультацій вже в найближчому майбутньому. Також я підтримую ініціативи щодо того, щоб більше проводити онлайн заходів з підвищення кваліфікації адвокатів.

– Ваша позиція щодо останніх подій в адвокатурі Закарпаття?
– Наразі ми бачимо, що Рада адвокатів Закарпатської області на чолі з Фазекошем Олексієм Андрійовичем працює ефективно та злагоджено, навіть не зважаючи на карантинні обмеження. Можна тільки всіляко вітати створення при Раді адвокатів Закарпатської області Комітету захисту прав адвокатів. Це вчасний і дуже ефективний крок. Ні на мить не припиняється і співпраця Ради на усіх рівнях – створюються нові Комісії, в тому числі щодо роботи адвокатів в сфері БПД, підписуються Меморандуми про співпрацю тощо. Приємною несподіванкою став і нещодавній меседж Олексія Андрійовича про більш активне залучення до роботи в органах адвокатського самоврядування молодих адвокатів. Це частково є дотичним підтвердження того, що і моя робота оцінена належним чином. Адвокати Закарпаття бачать все це, повністю підтримують свого лідера – Олексія Фазекоша, і готові працювати на благо спільноти на всіх рівнях.

Розмовляв Іван Правдін

Адвокат Коблик Маріанна надає юридичні послуги з 2007 р.

В 2011 р. стала переможцем професійного конкурсу в номінації Спілки адвокатів України «Адвокатура-2011» «Молодому адвокату за успіхи в адвокатській діяльності».

В 2013 р. отримала відзнаку КДКА Закарпатської області “Почесний адвокат Закарпатської області” та відзначена Радою адвокатів Закарпатської області та КДКА Закарпатської області за вагомий внесок у справу захисту прав громадян та здобутки у професійній діяльності.

В 2014 р. отримала почесну грамоту Ради адвокатів Закарпатської області та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області за багаторічну плідну адвокатську діяльність, вагомий внесок у справу захисту прав та свобод громадян, здобутки у професійній діяльності. Також в 2014 р. отримала подяку Закарпатської ОДА за вагомий особистий внесок у справу захисту прав та свобод громадян України, значні здобутки у професійній діяльності.

В 2015 р. адвокат Коблик Маріанна обрана головою Закарпатського відділення САУ, обрана членом КДКА Закарпатської області. Нагороджена відзнакою Спілки адвокатів України – медаллю “За заслуги у розвитку адвокатури” за видатні особисті заслуги у громадській діяльності по становленню і розвитку незалежної адвокатури України та підвищенню її правозахисної ролі.

В 2016 р. стала членом Комітету законотворчих ініціатив при НААУ. Цього ж року отримала подяку Ради адвокатів Закарпатської області та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії за високий професіоналізм та вагомий внесок у розвиток адвокатури; нагороджена почесною відзнакою Національної асоціації адвокатів України.

В березні 2017 р. обрана представником адвокатів Закарпатської області у ВКДКА України.

В 2018 році стала членом Міжнародної асоціації адвокатів (IBA).

Протягом 2017-2018 рр. отримувала подяку голови Національної асоціації адвокатів та Ради адвокатів України за сприяння розвитку та зміцнення адвокатури, високий професіоналізм та постійне вдосконалення адвокатської майстерності.

З 2011 р. активно публікує наукові юридичні статті в фахових виданнях, таких як «Вісник Академії адвокатури України» та «Часопис Академії адвокатури України». В 2013 р. побачила світ перша професійна книга “Господарський процес та зразки господарських процесуальних документів”. В 2019 році вийшов друком практичний посібник “Господарський процес: ключові теоретичні аспекти та зразки господарських процесуальних документів”, який об’єднує в собі теоретичні та практичні знання в ключових питаннях господарського процесу.

20 квітня 2020 року рішенням Ради адвокатів Закарпатської області було затверджено головою Комітету захисту прав адвокатів мукачівського адвоката Богдана Біловара, який, до речі, став наймолодшим головою Комітету такого рівня серед усіх областей України. Коментуючи таке призначення, голова Ради – Олексій Фазекош – зазначив, що молодь наразі є рушійною силою в багатьох державних та суспільних процесах, а тому і в адвокатурі слід активно залучати енергійних захисників до роботи, що у поєднанні з досвідом корифеїв адвокатури, надасть великий синергетичний поштовх на усіх ділянках роботи органів адвокатського самоврядування. Редакція вирішила поспілкуватись з Богданом Біловаром, аби дізнатись, які напрями зараз є актуальними в сфері захисту прав адвокатів.

– Наскільки актуальною для Закарпаття є проблематика порушення прав адвокатів?
– Суто в рамках діяльності місцевих адвокатів, то занадто резонансних справ, коли б слідчими ДБР чи ДФС, або детективами НАБУ проводились незаконні обшуки адвокатів, або відбувались якісь кричущі випадки пошкодження майна адвокатів, в регіоні останнім часом не відбувалось. Однак не слід забувати, що багато адвокатів Закарпатської області працюють і за межами регіону, а в цілому ситуація із захистом прав адвокатів по Україні далеко не така спокійна як на Закарпатті. Тому ми маємо не лише проводити профілактику порушень прав адвокатів, але й бути готовими до реагування на них у будь-який час та в будь-якому місці. Адже навряд чи найближчим часом по Україні адвокатів перестануть викликати на допит. Або перестануть намагатися допитати як свідка й вимагати розкрити адвокатську таємницю. Або перестануть намагатися оголосити адвокату підозру, продовжуючи практику ототожнення адвокатів з їхніми клієнтами. Проте вже ніхто й ніколи не спробує розмовляти з адвокатом з позиції сили. Бо адвокати Закарпатської області зможуть відповісти, як це вже було продемонстровано декілька разів, зокрема й у ситуацію з адвокатом Віталієм Шалапаюком. Тим більше, що життя не стоїть на місці. Ми вже бачимо, що новими законами можуть скасовувати адвокатську монополію, до кодексів можуть вноситися ще сотні поправок, але місія адвокатури – стояти на сторожі прав і свобод громадян — не зміниться. А щоб боронити права інших, треба самим бути сильними.

Сотні років тому Максиміліан Робесп’єр сказав так: «Право це (мати захисника) спирається на основні засади розуму людського, по суті, воно є невідчужуваним і природним правом. Відмовте мені, чи тому, кого я виберу як найдостойнішого, у захисті мого майна, моєї честі, життя й свободи, — і разом зруйнуєте ви священний закон природної справедливості, з усіма правилами громадського порядку». На жаль, суспільство не завжди дослухається до уроків історії, і час від часу кидає адвокатам нові й нові виклики. Сьогодні знову витримують випробування часом і новими політичними (чи популістськими?) доктринами найважливіші засади адвокатської професії — незалежність, автономність власної організації, захист професійної таємниці. А тому адвокати у всіх регіонах мають вміти швидко і оперативно захищатися.

– Наразі ви є наймолодшим головою Комітету захисту прав адвокатів серед інших рад адвокатів України. Це перевага чи недолік?
– Щодо молодості, то зазначу, що інтеграція молодих адвокатів (віком до 40 років) в активне адвокатське співтовариство не лише відкриває можливості для участі молодих адвокатів у роботі органів адвокатського самоврядування та їхнього кар’єрного зростання, але й налагодженню зв’язків між різними поколіннями адвокатів формального та неформального характеру. Що ж стосується роботи саме Комітету захисту прав адвокатів, то ми розуміємо, що головне в такій роботі швидкість реакції на порушення прав адвокатів, і в цьому випадку в якості первинної ланки реагування молодість є очевидною перевагою. Що ж стосується подальших кроків у випадках захисту порушених прав адвокатів, то тут обов’язково будуть залучатись усі адвокати, в тому числі і зі значним досвідом роботи в органах адвокатського самоврядування. Поспішних і необдуманих кроків у такій важливій сфері не буде. Тому особливих недоліків у такому призначенні я не бачу. Натомість залучення молоді до роботи в органах адвокатського самоврядування – це, однозначно, і підвищення професійного рівня молодих адвокатів регіону і формування необхідних адвокатові soft skills. Адже головні завдання, які стоять перед адвокатурою України – це формування і стабільне функціонування міцного і сучасного інституту адвокатури, який стане показником рівня додержання прав та свобод людини в українському суспільстві, побудова правової держави, дотримання норм верховенства права. Цієї мети можна досягти лише тоді, коли молоді адвокати будуть отримувати знання з питань адвокатської етики, різних галузей адвокатської діяльності, відчувати себе невід’ємною частиною нашої професійної організації, а найдосвідченіші адвокати будуть ділитися своїм досвідом і передавати свої вміння молоді.

– Що ви можете сказати про загальний стан дотримання прав адвокатів по країні?
– Хоча статус адвокатів і гарантії здійснення ними професійної діяльності нібито захищені Конституцією України, Кримінальним і Кримінальним процесуальним кодексами, законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», все ж їм увесь час доводиться долати перешкоди під час здійснення свого прямого обов’язку — надання правової допомоги клієнтам. Два ключові моменти, які зумовлюють таку ситуацію, полягають в упередженості суддів і аж надто широких повноваженнях прокурора й представників сторони обвинувачення. Звідси — ті порушення, на які постійно нарікають адвокати: недопущення до клієнтів, нехтування правом на конфіденційне спілкування клієнта й захисника, ненадання чи невчасне надання адвокату доступу до матеріалів справи, проведення неправомірних обшуків в офісах адвокатів і вилучення документів, що становлять адвокатську таємницю, порушення статусу адвокатів у кримінальному провадженні, зловживання притягненням адвокатів до дисциплінарної відповідальності та порушенням кримінальних справ проти них, застосування «позасудових» заходів впливу на адвоката, зокрема залякування, погроз, словесних образ, знищення майна. Ми бачимо, що дуже часто правоохоронні органи проводять аналогію між адвокатом і його клієнтом. І це не пов’язано з тим, якою категорією справ займається адвокат — дрібними побутовими спорами чи справами з політичним забарвленням. Водночас, як я вже наголошував, адвокатура є потужним та дружнім об’єднанням однодумців-професіоналів, де відстоюються спільні інтереси шляхом дотримання та захисту інтересів кожного індивідуально. Ми розуміємо, що кожна особиста перемога є глобальним досягненням нашої спільноти. Саме тому представники Ради адвокатів Закарпатської області та представники Комітету захисту прав адвокатів регіону не залишатимуться осторонь у випадках грубого порушення професійних прав адвоката, а разом з іншими колегами сприятимуть досягненню справедливості та законності.

– Порушення прав адвокатів стосуються лише самих адвокатів, чи несуть загрозу і для правової царини України?
– Це питання нерозривно пов’язане з правами людини. Право на правничу допомогу передбачене відразу в кількох статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, котра, як відомо, є частиною національного законодавства України. Це право випливає зі ст.6 конвенції, оскільки в усьому цивілізованому світі адвокатура є частиною системи правосуддя. Зокрема, в п.«с» ч.3 цієї статті йдеться про права обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Окрім цього, ст.13 встановлено право на ефективний засіб юридичного захисту. Не потрібно пояснювати, що такий засіб юридичного захисту не можливий без незалежної адвокатури. Також відповідно до практики Європейського суду з прав людини гарантії адвокатської діяльності нерозривно пов’язані з правом на повагу до приватного і сімейного життя, передбаченого ст.8 конвенції. ЄСПЛ опублікував аналітичний огляд практики «Привілеї юридичної професії», що містить низку рішень щодо прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності в розумінні конвенції. Це рішення, якими встановлено порушення конвенції при перехопленні повідомлень, прослуховуванні та таємному нагляді (перехопленні інформації, якою обмінюються адвокат і клієнт), моніторингу телефонних ліній юридичних компаній, таємному спостереженні за юристами та правозахисниками, а також визнано обмеження щодо розголошення таємної інформації захисниками і права на справедливий суд. Відтак можна зробити висновок, що порушення професійних прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності прямо чи опосередковано тягне за собою істотні порушення прав людини. У свою чергу, відповідно до практики ЄСПЛ основоположні свободи, які є підвалинами справедливості та миру в усьому світі, найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з другого — завдяки спільному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

– І наостанок, які зміни необхідно провести в Україні, аби кількість порушень прав адвокатів суттєво зменшилась?
– Насамперед, слід законодавчо закріпити загальне право адвокатів на ідентифікований доступ до державних реєстрів, у тому числі до Єдиного реєстру досудових розслідувань, до автоматизованої системи документообігу суду, усіх інших реєстрів крім реєстрів, що містять інформацію, яка є державною таємницею, розширення випадків отримання інформації з обмеженим доступом. Також слід розширити обсяг гарантій адвокатської діяльності, законодавчо передбачивши, що: 1) норми Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» в частині прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності мають пріоритет щодо процесуального закону; 2) затримання адвоката або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди відповідної Ради адвокатів регіону; 3) будь-які заходи забезпечення кримінального провадження, оперативно-розшукові заходи та слідчі (розшукові) дії, в тому числі негласні, відносно адвоката, застосування до нього запобіжного заходу, затримання або будь-яке обмеження свободи пересування адвоката під час досудового розслідування кримінального правопорушення повинно здійснюватися виключно у зв’язку із кримінальними правопорушеннями, у вчиненні яких підозрюється адвокат на підставі ухвали слідчого судді відповідного апеляційного суду, постановленої за клопотанням Генерального прокурора України, його заступників; 4) заборонити догляд та вилучення належних адвокату засобів зв’язку, комп’ютерної техніки та накопичувачів інформації, які можуть містити адвокатську таємницю, незалежно від наявності згоди клієнта; 5) визначити представника Ради адвокатів України та регіону учасником кримінального провадження з визначенням у КПК України його процесуального статусу, з правом не лише бути завчасно повідомленим про слідчу дію та бути присутнім при її проведенні, а й право ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення певних процесуальних дій, що зазначаються у протоколі.

Підсумовуючи, хотів би також підкреслити головні висновки нашої розмови:
1. Адвокати – це не поштарі і не прислужники у суддів чи прокурорів, це – представники високоповажного правозахисного інституту – адвокатури. І цей інститут є базовим для існування Правової держави в Україні і одним з основних бастіонів демократії. Суспільство має мати повагу до адвокатів. Адвокати мають сприяти тому, щоб права кожного були захищені, щоб держава жила за принципом сила закону, а не закон сили.
2. Українська адвокатура входить в такий етап розвитку, за якого адвокати повинні вміти захищати не тільки своїх клієнтів, але й самих себе. Адвокатська корпорація має оперативно реагувати на будь-які спроби порушення прав адвокатів всіма доступними законом засобами. Можна навести аналогію зі Стругацькими, які писали, що “добро повинно обов’язково бути з кулаками”. Закон і Правда повинні вміти себе захищати. Скажу прямо і відверто, але в алегоричному сенсі: віднині, той хто порушуватиме права адвокатів, повинен знати – дістане по зубам.
3. Комітет Захисту прав адвокатів Закарпаття сформований виключно з молодих адвокатів, і в цьому сила адвокатури – миттєво реагувати на динаміку життя і виклики часу. Адже як казав герой культового фільму “В чому сила, брате? А сила – в правді!”

Розмову вів Іван Правдін

Звільнення Станіслава Шевчука з посади Голови Конституційного Суду навесні цього року було настільки незрозумілим і заангажованим, що майже ніхто з правників не сумнівався – судового спору з цього приводу не уникнути. Бо незважаючи на певні публікації в ЗМІ, професійна спільнота так і не побачила, а за яких саме правових підстав було прийняте таке рішення. І ось напередодні розгляду справи в Окружному адміністративному суді м. Києва (7 жовтня) про поновлення судді Шевчука на посаді, ми вирішили особисто розпитати Станіслава Володимировича про те, що ж відбулось насправді.

– Доброго дня. Вочевидь, враховуючи близькість судового засідання, де має розглядатись питання вашого поновлення на посаді судді Конституційного суду, розпочати слід саме з цього. Це вже буде розгляд по суті?

– Я сподіваюсь, що 7 жовтня вже буде закінчено підготовче провадження, яке, до речі, було призначене ще на 12 червня. Але навіть початок розгляду справи був дуже затягнутий. Чому так відбулось? Справа в тому, що КСУ подав апеляцію на ухвалу судді ОАСК про відкриття цієї справи. На думку Конституційного суду його акти не підлягають оскарженню в судах загальної юрисдикції. Тобто взагалі будь-які акти: як рішення щодо неконституційності, так і постанова про звільнення судді. Апеляційний суд відмовив у такій скарзі, визначивши, що такий спір цілком може розглядатись в суді адміністративної юрисдикції. КСУ на цьому не зупинився, і звернувся до суду касаційної інстанції з тим самим питанням. Але у Вищому адміністративному суді навіть не взяли таку скаргу до розгляду.

– А взагалі, коли ми зараз у розмові з вами кажемо «КСУ», то кого маємо на увазі – усіх суддів як колегіальний орган, чи голову Суду? Чи, можливо, юридичний департамент?

– Це, дійсно, цікаве питання, бо мене воно теж хвилює. Коли почалась ось ця історія із моїм звільненням, яке було неправомірним, неконституційним і свавільним, то не всі судді КС з цим погодились. Для них не пустим звуком були питання честі і гідності, але, на жаль, вони опинились в меншості, проте аж ніяк не можна казати, що моє звільнення було одностайним рішення Суду. І виникає питання, якщо КСУ зараз так не хоче розгляду цієї справи, то там вже немає плюралізму і демократії? Що ж стосується безпосередньо осіб, які представляли інтереси КС в Окружному адміністративному суді, то спочатку це були представники Секретаріату. Цікавий нюанс, коли я як Голова Конституційного Суду почав розбиратись з тим, як організована робота Суду, то побачив, що у нас два Правових департаменти. Це забагато, і загалом, 400 чоловік на державному забезпеченні в якості співробітників КСУ – це теж багато, бо в європейських конституційних судах штатний розпис ніколи не сягає більше 50-60 осіб. Впевнений, що моє бажання серйозно реорганізувати цю структуру, і скоротити Секретаріат Суду ледь не вдвічі – й було однією з причин мого звільнення. Але повернімося до питання, хто ж зараз представляє інтереси Суду. Бо Олександр Тупицький, нинішній голова КСУ, а на той час – ще виконуючий обов’язки голови, він для цієї справи винайняв юридичну фірму. Наголошую, що це при тому, що в КС отримують зарплату більше 40 юристів. За чиї кошти оплачувались послуги цієї юридичної фірми – наразі не відомо, але думаю, що це питання обов’язково з’ясують правоохоронні органи. Принаймні, про жодний проведений тендер інформації у вільному доступі немає. Цю юридичну контору «Могільницький і партнери», яка також представляє інтереси Поклонської і Аксьонова, пов’язують з Олександром Тупицьким, який стоїть за організацією заколоту проти мене і, зайнявши посаду Голови КСУ, намагається утриматися у кріслі.

– Ви сказали, що протидія вашим намаганням реформувати Суд стала ледь не головною причиною вашого звільнення. А які ще причини були?

– Так, небажання реформуватись – це перша причина. Друга – це небажання архаїчного Секретаріату суду щось змінювати у своїх бюрократичних забаганках. Інколи мені навіть здавалось, що секретарі мають ледь не більшу вагу, аніж самі судді. І тому мені ще більш дивно, що окремі судді Конституційного суду майже серйозно вважали, що той хто керує Секретаріатом – керує Судом. Були і певні політичні аспекти мого звільнення. Загалом, я вважаю, що моє звільнення було внутрішньою інтригою, яку підтримали політичні сили.

– Відомо, що один з головних закидів до вас – це питання позаштатних радників…

– З цього приводу можна багато чого казати. Але є два моменти – ніяких видатків з боку держави на них не виділялось. І по-друге, це було дуже формальна причина, щоб хоч щось мені «закинути». Сьогодні вже Генеральний прокурор Руслан Рябошапка також призначив собі декілька позаштатних радників – і нічого, всіх все влаштовує.

– А що ви скажете з приводу того, що ДБР начебто відкрило провадження проти вас через цих радників. Це правда?

– З ДБР взагалі цікава ситуація. Так, мені відомо, що начебто у провадженні ДБР є фактова справа щодо якихось моїх зловживань як головою Конституційного Суду. Водночас жодного разу мені не надсилалась повістка, жоден слідчий мене не викликав по цій справі. Натомість у ДБР є інше провадження – за фактом використання суддями КС службового становища для здійснення впливу на голову Конституційного Суду. І в ньому я вже був допитаний в якості потерпілого.

– Припустімо, рішення ОАСК буде на вашу користь. Замість кого з суддів тоді ви зайдете до складу Суду?

– Свого часу я обирався парламентом як суддя КСУ, і зараз досі ще є одне вакантне місце на посаду судді КСУ від парламенту, тож я фактично займатиму своє власне місце. Більше того, під час президентських перегонів відбулось декілька цікавих подій.

Перша – депутати від БПП та Народного фронту звернулись до КСУ щодо тлумачення ст.151-2 Конституції. Вони внесли це подання, аби ті, хто ухвалював рішення про моє звільнення, могли заборонити переглядати його в судах загальної юрисдикції. У КС ухопилися за цю можливість і в невідкладному порядку взялися за слухання справи. Однак у цьому спорі криється пастка для самих суддів КС. До 2016 року жодних питань щодо можливості судового оскарження судових постанов індивідуальної дії не виникало. Основний Закон прямо говорив, що остаточними є тільки рішення та висновки, ухвалені в межах конституційного провадження. Якщо ж сьогодні КС визнає, що внесені до Конституції зміни у вигляді ст.151-2 обмежили право людини на оскарження, то в такому разі судді КС порушили присягу, дозволивши парламенту приймати такі норми всупереч Основному Законові. Залишилося дочекатися, що переможе в цій внутрішній суперечці: інстинкт самозахисту чи верховенство права. Бо інакше це вже буде не суд, а якась Синекура, що знаходиться над правовою системою України.

Друга – всі знають, що я оскаржив до суду рішення про своє звільнення. Натомість в липні 2019 року попередній склад ВР все ж примудрився оголосити конкурс на мою посаду. За місяць подалося лише дві особи, і так ця ідея «зайняти зайву вакансію судді КСУ» померла, не народившись. Мені здається, що інші претенденти просто зрозуміли, що ситуація з моїм звільнення дуже не проста і не однозначна.

– До речі, в Україні взагалі дуже мало фахівців з конституційного права. І ось тут до суду потрапляєте ви – але стався, як ви кажете – заколот. Чому?

– Відповідь проста: Система чинить опір. Ситуація полягає в тому, що країні потрібні зміни, потрібен справжній, професійний Конституційний суд, а не збіговисько інтриганів, які не можуть вирішити надважливі питання для держави. Бо те ж саме питання про люстрацію вже розглядається більше 4 років.

– Зрозуміло, що саме через рішення ОАСК ви хочете відновити справедливість. Нагадайте будь-ласка читачам, які основні позиції ви доводите у своєму позові.

– На першому місці стоїть, звичайно, порушення процедури. Бо закон про КСУ (ст. 39) для вирішення мого питання робить пряму відсилку до Регламенту Суду. Загалом, закон робить таких відсилок до Регламенту більше ніж 60 разів. Власне, причина кризи КСУ 2017 року саме в цьому і полягала, бо майже рік не могли затвердити регламент Суду. Так, ось порядок спеціального пленарного засідання визначається Регламентом, який ці судді КСУ брутально порушили. Своєю чергою, в Регламенті зазначено (п.2 ст.13) чітко вказано, що суддя, стосовно якого порушене питання щодо звільнення, надає усні та письмові пояснення щодо такого звернення. Але ж нічого такого не було й близько, а мої пояснення навіть ніхто не хотів дивитись. Бо дуже поспішали, і було конче важливо зняти мене з посади швидко, до дати інавгурації Президента. Дуже дивно мені було чути й про те, що це я заполітизував діяльність суду. Однак по факту йшлося лише про одне інтерв’ю, в якому я сказав, що не приведу Президента до присяги у разі суттєвих та грубих порушень виборчого процесу. Жоден з політиків на це не відреагував так, як відреагували мої «друзі» в мантіях. Бо тут насправді і не було жодної політики, а була пряма відсилка до подій Помаранчевої революції, коли майже відбулося захоплення влади внаслідок чисельних і брутальних порушень виборчого законодавства. І звичайно ж, що і як таких підстав для мого звільнення також не було. Всі ті факти, викладені у Висновку Комісії з питань регламенту та етики, вони мають суто гіпотетичний сенс, бо нічим не підтверджені. І головне, всі ті зауваження стосувались моєї діяльності як Голови Суду, проте позбавили мене саме статусу судді, що є аж ніяк не є співмірним. Це класична підміна понять і брутальне порушення принципів верховенства права. Я до речі, стикався сам з чимось подібним, коли розглядав у 2009 році справу «Доронін проти України» в ЄСПЛ. В ній чітко було видно, що людину затримували, скажімо, за спротив співробітникам міліції, але потім проводили з ним слідчі дії, допит як з підозрюваним у скоєнні іншого злочину. Аналогія простежується пряма, на мій погляд, мовляв, а давайте звинуватимо Шевчука у тому, що він поганий Голова Суду, проте звільнення проведемо за дисциплінарний проступок як судді.

– Нещодавно ви приєднались до діяльності Асоціації захисту прав правників. Громадськість досі має вплив та суспільно-політичне життя країни, як ви гадаєте?

– Так, я поспілкувався в Києві з Головою Асоціації – очільником Ради адвокатів Закарпаття Олексієм Фазекошем. Я вдячний Асоціації, що вона підтримує мене в моєму прагненні до відновлення справедливості і відкрито виступила із зверненням про поновлення мене на посаді голови КСУ. Водночас, зазначу, що будь-який суд має виносити своє рішення виключно у відповідності до закону та принципів верховенства права, а не на догоду тим чи іншим організаціям. Бо суспільна громадська думка може бути мінливою, а принципи права – вічні.

Розмовляв Іван Правдін

Основна теза статті: Впевнений, що час розбрату в адвокатурі пройшов. Згадується з цього приводу перша книга Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина», у якій стверджується, що поширення в світі ліберальної демократії західного зразка свідчить про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства та формуванню остаточної форми урядів. У Фукуями кінець історії, однак, не означає кінець подієвої історії, але означає кінець глобальних революцій і воєн. Ось і в адвокатурі вже завершились війни, бо всім стало зрозуміло, що нинішня модель існування адвокатури – остаточна. Усі, хто бажав розпалити ворожнечу всередині адвокатури, вже скоро будуть викинуті на смітник історії. Але кінець історії воєн адвокатури зовсім не означає кінець подій в самій адвокатурі. Бо все справжнє в адвокатурі дуже скоро заграє в нових фарбах

Останнім часом в деяких ЗМІ можна прочитати про те, що юридичний ринок України знаходиться в стагнації, мовляв, і потужних нових гравців немає, і якість вже не та, й нових ідей обмаль. Але, здається, така позиція є дещо хибною, насамперед, через той факт, що, наприклад, в адвокатурі останні півроку – чи не найспекотніші за останні 5-7 років. Тут вам і прагнення держави підкорити собі адвокатуру як незалежний правозахисний інститут через проведення останньої фази судової реформи, і посилення боротьби за права адвокатів у протистоянні з силовиками, і запровадження адвокатської монополії – і багато чого іншого, що змушує адвокатів переосмислювати не лише ставлення один до одного, але й до держави і світу в цілому. А ще шукати, знаходити й відстоювати своє справжнє місце в системі координат правової держави. Доводиться по новому вибудовувати й правозахисну діяльності в цілому, як на рівні ролі та завдань, так і з точки зору співвідношення різних форм та методів життєдіяльності адвокатів.

Про все це журналіст МІА “Вектор ньюз”, член НСЖУ Микола Петров й вирішив поговорити з одним із сучасних лідерів адвокатури України – головою Ради адвокатів Закарпатської області, віднедавна кандидатом юридичних наук Олексієм Фазекошем, тим більше що й приводів для цього виявилося більш ніж досить. По-перше, голову Ради адвокатів Закарпатської області та його затяту відвагу на арені відстоювання незалежності адвокатури відмітили на міжнародному рівні (це сталося під час нещодавнього візиту до Києва представників Міжнародної Комісії Юристів), а по-друге, розмова відбулась у новому – столичному – офісі, який виконуватиме роль представництва Ради адвокатів Закарпаття та Закарпатського відділення Спілки адвокатів України.

– Доброго дня, Олексія Андрійовичу. Не перший раз ми говоримо з вами про актуальні проблеми адвокатури, але жодного разу до цього ви ще не запрошували на розмову з акцентом на те, що будете розповідати в тому числі і про новий етап вітчизняної адвокатури. Якщо чесно, що саме ви мали на увазі?
– По-перше, я радий вітати вас у новому офісі, сподіваюсь, що розмови та рішення, що народжуватимуться тут, будуть достойні перших шпальт ЗМІ, й не тільки вітчизняних. Як ми вже побачили з сьогоднішніх публікацій, про проблеми української адвокатури заговорили на найвищому рівні. Міжнародна Комісія Юристів у своєму прес-релізі відмітила, що у світлі міжнародних стандартів слід піддати різкій критиці процес прийняття президентського законопроекту «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (№9055). Адже він розроблений без необхідного рівня консультацій та участі Національної асоціації адвокатів України. А у разі його прийняття без схвалення НААУ він становитиме загрозу незалежності адвокатури в Україні та спроможності громадянського суспільства, включаючи правозахисників, виконувати свою важливу роботу, додає женевська організація. Як бачите, ледь не усі мої головні тези не лише були почуті й осмислені міжнародними експертами, але й поставлені у пряму залежність від світової правничої думки. По-друге, плідне спілкування з адвокатами з різних регіонів України, в тому числі й під час З’їзду адвокатів, дало мені чітке розуміння того, що час розбрату пройшов, адвокатура вистояла в горнилі жорсткого зовнішнього тиску – й далі розвиватиметься ще більш ефективно. Думаю, що про це ми зараз поговоримо трохи детальніше, а от щодо нового офісу, то додам, що офіційна презентація київського офісу Ради адвокатів Закарпатської області намічена десь на середину квітня цього року.

– Я все ж таки не можу втриматись, щоб не уточнити, з якою метою Закарпатські адвокати відкривають своє представництво в столичному регіоні? Тим більше, що наскільки мені відомо, ваш регіон перший серед всіх рад адвокатів в Україні матиме такий офіс…
– Бути першим в чомусь, це вже непогано (посміхається). Але якщо серйозно, то розвиток суспільства та економічні тенденції вимагають від адвокатів бути максимально динамічними в усьому. І сьогодні вже не є проблемою для адвокатів з Мукачева чи Ужгорода вночі виїхати до Києва, аби виступити на засіданні АМКУ, взяти участь у діяльності Комітету Верховної Ради чи виступити з промовою у Верховному Суді. Або просто підписати важливий договір. Але ж де це зробити зручно, спокійно і з почуттям власної гідності? Звичайно, що не в ресторані, за столиком серед філіжанок кави. Власне, як і не завжди зручно приїжджати до офісу певної компанії, особливо, якщо контрагентів декілька. До речі, маю сказати, що таку ініціативу підтримали і в Києві, зокрема, неоціненна допомога в організаційному плані надійшла від керівництва НААУ, і персонально Лідії Павлівни Ізовітової. Також хотілось відмітити сприяння у цій справі і з боку мого колеги і товариша, нового голови ВКДКА Сергія Вилкова, якого особисто я вважаю фаховим адвокатом і сильним організатором, власно саме тому закарпатські адвокати під час нещодавнього З’їзду адвокатів усі як один підтримали пана Вилкова при обранні його на почесну посаду, на якій я впевнений, він добросовісно працюватиме на користь усієї адвокатури. Не вдалося б втілити нашу задумку і без участі талановитого молодого адвоката Вадима Красника, досвідченого правника, який проявив надзвичайні здібності при керівництві Секретаріатом Ради адвокатів України. Тож я пишаюсь тим, що товаришую з ним. Думаю, що зовсім скоро в цих стінах ми будемо обговорювати нові важливі плани щодо стратегії і планів захисту прав адвокатів з Ганною Боряк, з якою пліч-о-пліч провели немало битв на захист незалежності адвокатури як останнього бастіону демократії. Добрі стосунки з представниками Вищої ревізійної комісії адвокатури Максимом Болдіним та Русланом Надьоном дозволяють припустити, що будуть належним чином обговорюватись усі, найбільш значущі питання сучасної адвокатури. Таким чином, відкриття київського офісу є усього лиш прогнозованим і очікуваним результатом сталого стратегічного розвитку Закарпаття як потужного адвокатського регіону.

– Стратегічного розвитку лише Закарпаття?
– Звичайно, що не тільки. Я вже не раз повторював у своїх публікаціях та доповідях, що адвокатура України за останні 7 років неймовірно зміцнила свої позиції по всіх регіонах. З адвокатами вперше за багато років почали рахуватись на рівні держави, і об’єктивно – навіть побоюватись. Адже не дарма так звана адвокатська реформа була розпочата саме як заключний етап судової реформи, бо якщо з адвокатів спробували б почати – то на цьому вся ця недолуга судова реформа завершилась, так і не розпочавшись. Гартувалась адвокатура не відразу, й не в один день, але всій команді Національної асоціації адвокатів України, на чолі з безспірним лідером – Лідією Ізовітовою, вдалося фактично неймовірне: завдяки конструктивній діяльності, злагодженій політиці державницького рівня у всіх регіонах була вибудована така модель адвокатури, яка у важкий період випробувань довела свою ефективність, силу, незламність, європейськість, здатність до самозахисту та розвитку.

– Цікавий момент: ви – один з небагатьох лідерів адвокатури, який системно обстоював тезу про те, що реформа адвокатури, а конкретно законопроект 9055, суперечить європейському вектору розвитку України, суперечить не лише міжнародному законодавству, але й загальним принципам верховенства права та демократичної правової держави. Тим не менш, сьогодні ми бачимо, що вас почули й підтримали на найвищому міжнародному рівні. Що надихало вас бути незламним у такій своїй послідовності?
– Кажуть, що в інтерв’ю на серйозні теми, інколи бажано робити певні ліричні відступи або просто відповісти неочікувано. Тож я думаю, що про європейські стандарти я так опікувався недарма. У 1885–1887 роках географи з Імператорського Королівського військово-географічного інституту у Відні (Австро-Угорщина) виконували геодезичні дослідження на території сучасної Закарпатської області для запланованого будівництва залізниці між Раховом і Сиготом. Після ретельного вивчення місцевості вони встановили біля села Ділове двометровий кам’яний знак з координатами 47°57′ пн. ш. 24°11′ сх. д. і таким написом: «Locus Perennis. Delicentissime cum libella librationes quae est in Austria et Hungaria confectacum mensura gradum meridionalum et paralleloumierum Europeum. MD CCC LXXXVII (переклад з латини: «Це постійне, точне вічне місце, визначене спеціальним апаратом, виготовленим в Австро-Угорщині, в Європейській системі широт і довгот у 1887 році»). У 1977 поруч із цим знаком встановили стелу з написом, який твердить, що саме тут лежить географічний центр Європи (хоч про це у латинському написі 1887 року не йшлося). Тепер це твердження широко тиражується у ЗМІ. Тож саме наявність у Закарпатті географічного центру Європу й кличе мене до постійного апелювання до європейських стандартів. Це звичайно, жарт, але в кожному жарті є невеличка частка істини.

Я навіть наведу ще трохи містики і філософії. Як ви знаєте, до того часу як стати адвокатом, я серйозно займався історичною наукою, був старшим науковим співробітником Закарпатського краєзнавчого музею, до самого ранку читав книжки у відомому Мукачівському замку. І ви навіть не повірите, скільки цікавих аналогій я знайшов.

Насамперед, наша велика княгиня Ілона Зріні досконало знала угорську, хорватську, німецьку, словацьку, сербську, польську, французьку мови, вивчила латину і давньогрецьку, мала пізнання в області математики, літератури, й найцікавіше – риторики та юриспруденції. Скажімо так, надзвичайно рідкісне явище для тогочасного періоду.

Однак і це ще не все, саме мукачівська княгиня була одним з лідерів у боротьбі за національне визволення та християнські цінності. І робила це дуже вправно. Так, у листопаді 1685 року австрійський генерал Зігберт Гайстер захопив Ужгородський замок і підійшов до Мукачівського.

Володарка замку вирішила захищатися. Протягом 7 місяців облога мала активний характер, але гарнізон замку мужньо відбивав усі атаки противника. Наприкінці 1686 року австрійці відступили, не здолавши навіть першої лінії оборони.

З тих пір в Мукачево майже сакральними стали слова лицарів, які захищали замок: «ИДТИ СТОЯТЬ. С МЕЧОМ И БОГОМ».

Саме так – з мечем і Богом в серці – адвокати, інша назва яких в народі – захисники, і захистили самі себе. Захистили від одержавлення за турецьким сценарієм. Від натиску і сваволі з боку правоохоронних органів. Від ницих та корупційних бажань окремих осіб з Адміністрації Президента, ренегатів від адвокатури та напівфейкових організацій, які до адвокатури мають ну дуже вже опосередковане відношення. Така лицарська сила була дана адвокатам не просто так – адже вони останні поборники справедливості в нашій державі, тож мали стояти на своєму до кінця, аби мати можливість й надали працювати для захисту прав і свобод звичайних громадян.

– То, може, новий етап адвокатури саме й слід розпочати з того, щоб більше адвокатура не залежала від різного роду зрадників та фейків?
– Абсолютно погоджуюсь з вами. Я впевнений, що час розбрату в адвокатурі пройшов. Згадується з цього приводу мені перша книга Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина» (англ. The End of History and the Last Man), яка свого часу набула широкого резонансу в ЗМІ та науковій пресі. У книзі Фукуяма стверджує, що поширення в світі ліберальної демократії західного зразка свідчить про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства та формуванню остаточної форми урядів. У поданні Фукуями кінець історії, однак, не означає кінець подієвої історії, але означає кінець століття ідеологічних протистоянь, глобальних революцій і воєн. Ось і в адвокатурі вже завершились війни, бо всім стало зрозуміло, що нинішня модель існування адвокатури – остаточна. Усі, хто бажав розпалити ворожнечу всередині адвокатури, вже скоро будуть викинуті на смітник історії. Але кінець історії воєн адвокатури зовсім не означає кінець подій в самій адвокатурі. Бо все справжнє в адвокатурі дуже скоро заграє в нових фарбах. Знаєте, я не дуже часто нагадую, що окрім іншого є головою Закарпатського відділення Спілки адвокатів України, але відтепер офіс в Києві – це і офіс Спілки також. І це не просто так.

САУ й 25 років тому, й тепер – потужна професійна громадська організація адвокатів, яка має не лише максимальне географічне поширення, але й виняткові стандарти роботи і споконвічні адвокатські традиції. Саме Спілка адвокатів стала першою у незалежній Україні загальнодержавною громадською організацією адвокатів і тривалий час де-факто відігравала роль національної професійної адвокатcької організації. Ніхто інший як Спілка адвокатів України була першим спостерігачем при Раді адвокатур та правничих товариств Європи – Conseil des Barreaux europeens (CCBE) та членом Міжнародної адвокатської асоціації (ІВА). На відміну від усіх інших – напівпрокурських чи надгалактично-юридичних – організацій, САУ в своєму статуті чітко зазначає, що вона створена на засадах рівноправності та професійної незалежності її членів, об’єднує адвокатів для їх професійного розвитку та вдосконалення системи підготовки і підвищення їх професійного рівня, сприяє розвитку адвокатської професії, правосвідомості адвокатів та етичних стандартів поведінки, зміцнення інституту адвокатури в Україні, підвищення його ролі та авторитету в суспільстві, забезпечення захисту законних прав та інтересів її членів. До складу САУ входять 20 комісій, 8 комітетів, Консультативне Бюро з прав людини. Серед членів Правління – найвідоміші адвокати України. Саме Спілка адвокатів свого часу стала базою і підгрунтям для створення Національної асоціації адвокатів України, що було, без перебільшення, епохальним явищем для вітчизняної адвокатури та відповідало європейським вимогам. Вважаю, що на новому етапі розвитку адвокатури, про який ми з вами зараз якраз і говоримо, і САУ, і НААУ мають всі шанси достойно виступати не тільки на внутрішньодержавній арені, але й на світовому рівні, відповідаючи демократичним баченням розвитку правозахисних структур в складному глобалістичному світі 21 століття.

– Олексію Андрійовичу, наостанок, який підсумок нашої розмови ви бачите? На чому б хотіли ще раз наголосити?
– Якщо ми говоримо про тенденції розвитку та роль вітчизняної адвокатури як незалежного правозахисного інституту в правовій державі, якщо ми бажаємо інтегруватись у глобальні правозахисні процеси дуже складного характеру, які зараз відбуваються у світі, то ми маємо, насамперед, чітко розуміти, чого сучасні адвокати прагнуть і як до цього прийти. А адвокати, звісно, хочуть мати належний захист своїх прав та гарантій діяльності, бути незалежними, самоврядними і ефективними.

Тому, я вважаю, новим девізом адвокатури по праву може бути й легендарне гасло лицарів Мукачівського замку, справжніх борців за свою вітчизну “Йти Стояти. З Мечем і Богом!”

Розмовляв Микола Петров,
член НСЖУ, член Міжнародної асоціації журналістів

У суспільстві тотального правового нігілізму, коли бал править “життя без правил”, а порушення прав людини та ігнорування прав адвокатів йдуть рука об руку, важко знайти співрозмовника, який оцінить ситуацію тверезо, але з перспективою на майбутнє. Або розмірковуватиме професійно як правник, з урахуванням роботи в «органах», але з явним правозахисним ухилом. Врешті-решт, не просто як громадський діяч, але й журналіст та письменник. Скажете, що так не буває? А от і ні, бо саме з таких позицій нам вдалося нещодавно поговорити про реформу адвокатури з відомим закарпатцем Михайлом Темновим.

Михайло Юрійович Темнов — фігура в громадській діяльності, правозахисному русі, журналістиці та літературі дуже цікава, незвичайна, енергійна, цілеспрямована, унікальна та мудра. Це неординарний письменник, багатогранний журналіст та високоосвічений правозахисник. Він є активним членом Центру журналістських розслідувань. Не стоїть осторонь резонансних подій в регіоні та держави в цілому, бо є головою Закарпатської обласної організації Всеукраїнського громадського об’єднання “Правозахист”, шеф-редактором газети “Правозахист”. Багато свого часу пан Темнов приділив й роботі в якості громадського діяча в Закарпатській області, бо ж минуле в якості колишнього працівника СБУ дозволяло критично глянути на правоохоронні процеси в регіоні. А ще Михайло Юрійович – магістр православної теології і навіть письменник-фантаст. Власне, саме фантастика й стала причиною нашого знайомства з шеф-редактором «Правозахисту», бо його фантастичний роман «День восьмий» дуже вже перегукується з тим, що зараз відбувається в Україні.

– Доброго дня. Михайле Юрійовичу, свого часу, презентуючи «День восьмий», ви акцентували увагу на тому, що одна з головних філософських проблем людства – проблема совісті. З цієї точки зору, як ви оцінюєте нинішній правозахисний стан в Україні?
– Фантастика – це завжди віддзеркалення проблем і сподівань суспільства в кожний конкретний період часу. При цьому не важливо, чи ми говоримо про політиків чи суддів, журналістів чи адвокатів, лікарів чи будівельників. Але, звичайно, що саме для адвокатури поняття справедливості є наріжним, бо у представників цієї професії є лише два види зброї – закон і совість. Всі інші правники, особливо ті, які перебувають на державній службі, можуть застосувати загони спецпризначенців, примусових виконавців, виголошувати свої забаганки Іменем України тощо. То ж мені здається, що якби ідея мого роману (передання «вірусу» совісті через погляд) була реалізована в реальності, то їй насамперед зраділи б саме адвокати, які спочатку дивляться в очі вбивці чи хабарнику, а потім відшукують спалах справедливості у погляді прокурора чи судді. На жаль, сьогодні це нездійсненно, а тому про СОВІСТЬ поки краще помовчати. Натомість зараз ситуація особливо загрозлива, бо з тієї інформації, яку я маю на сьогодні, і з питанням ЗАКОНУ для адвоката зараз не все добре. Із розмов зі своїми друзями-адвокатами я знаю, що у владних коридорах намагаються проштовхнути так звану псевдореформу адвокатури, через яку реалізувати право на захист зможуть далеко не всі громадяни. Тобто адвокатів, умовно кажучи, хочуть залишити без зброї. А враховуючи, що з моменту прийняття нового КПК у 2012 році було остаточно знищено правозахисний рух (відтоді державі вже стали не потрібні громадські захисники, які інколи працювали навіть дуже ефективно), то тепер, з пригнобленням і адвокатури в цілому, я чітко розумію, які жахливі наслідки можуть через це настати. Не знаю, чи відомо вам, але саме через пошуки незалежного адвоката я мав дуже серйозні проблеми і з Судом, і Законом, і Державою…

– Це ви про оту справу, в якій вас звинувачували ледь не у роботі на МОССАД?
– Так. Бо насправді розмови про те, що адвоката ототожнюють з клієнтом, що адвокатура знаходиться «на тій самій стороні суспільної барикади, що і злочинність», вони зовсім не нові. З 1990 року я працював у закарпатській філії КДБ УРСР, і одного разу мав необережність допомогти заарештованому громадянину Ізраїлю — спробував найняти йому незалежного адвоката. Через це мене звинуватили у корупції та посадових злочинах, запроторили до слідчого ізолятора УСБУ. Врешті-решт, я зумів захистити себе і своє чесне ім’я. Кримінальна справа була закрита за відсутністю подій злочину та складу злочину. Спромігся з камери СІЗО тільки однією заявою звільнити з роботи слідчого та відправити на пенсію його начальника. Тобто про роботу адвокатів, суддів та «органів» я знаю, як-то кажуть, не з перших вуст. Найважчим був 2005 рік. Коли за вказівкою колишнього голови Конституційного суду України А.А.Стрижака (тоді він був головою Закарпатського апеляційного суду) мене рвали судами на частини. Доходило до того, що в один день було по п’ять судових засідань. Але я хочу наголосити, що якби ще й адвокати «були під одну дудку» з прокурором, як це хочуть виписати в нинішньому законопроекті №9055, то шансів залишитись на свободі у мене не залишилось би зовсім. Знаєте, я колись пояснював журналістам, чому роман називається саме «День восьмий». Бо шість днів Бог працював над створенням Світу, потім сьомий день відпочивав. А зараз настав День восьмий – день відповідальності, день розплати. Ось адвокатура сьогодні й переживає свій День восьмий, на мій погляд.

– А в чому, якщо конкретно, ви бачите підстави для «розплати» з адвокатами?
– Насамперед, хочу наголосити на тому, що реформа адвокатури – це не кланові розбірки «професійної корпорації», і навіть не питання вільного розвитку самих адвокатів, за цим має стояти щось значно більше. І це «більше» чітко визначено в Основному Законі держави у ст. 59: «Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Іншими словами, від того, наскільки ефективно організована робота адвокатура і які для цього створені законодавчі умови, настільки й залежить рівень захисту прав і свобод громадянина в суспільстві. І тут щоб відповісти на ваше питання, ми маємо замислитись, а чому адвокатська реформа подається виключно як складова реформи судової? Адже це абсолютно неправильно, бо реформа прокуратури, наприклад, чомусь проголошувалась як окремий напрямок, хоча сторона обвинувачення «має» значно більше тяжіння до судової орбіти. Але з політичної точки зору влада все робить правильно – бо останнім бастіоном демократії в кожній країні, і наша – не виняток, була і є адвокатура, правозахисний рух в цілому. Інша справа, що від того, наскільки ефективно організована адвокатура – настільки якісно буде працювати й судова система. Але це знову ж таки в ідеальному суспільстві, яким Україна похвалитись нині не може.

Бо ж дивіться, судова реформа як така була проголошена ще два роки тому, в результаті якої мали бути зроблені реальні кроки до становлення суду, незалежного від політичного впливу та побудованого на європейських принципах здійснення судочинства. Але що ми отримали станом на сьогодні? Геть протилежне. Я не дуже обізнаний на сучасних «трендах» судової перебудови, але мене вразили дані соціологічного дослідження «Ставлення і погляди населення до судової реформи», оприлюднені на центральних ЗМІ на початку жовтня 2018 року. Згідно з інформацією від Київського міжнародного інституту соціології 78,5% українців не довіряють судам, а довіряють тільки 12%! Це красномовне свідчення того, що судова реформа, яка була однією з пріоритетних після Революції гідності, вона повністю провалилася. При цьому більше від половини українців поклали провину за провал реформи на Президента Порошенка, проте були й ті, хто продемонстрував дивовижну обізнаність, звинувативши чиновників, які безпосередньо відповідали за імплементацію судової реформи, — заступника глави Адміністрації Президента Олексія Філатова і голову Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ) Сергія Козьякова. Їх визнали винними в провалі 7,5 і 5,1% опитаних відповідно. В цілому українці негативно сприймають результати судової реформи й однією з причин називають її непрозорість. Але ж тепер «провідником» нової реформи адвокатури виступає знову таки О.Філатов. Наступати на одні й ті ж граблі, звичайно ж наша національна традиція, але ж не в масштабах країни!

Тим більше, що запропонована реформа адвокатури насправді має ще більш цинічну мету, бо фактично перекреслює попередню роботу, проведену в рамках й так не дуже вдалої судової реформи.

– Що саме ви маєте на увазі?
– Поясню. Незалежний суд назавжди залишиться фікцією, або інакше – офіційною декларацією, якщо не будуть забезпечені умови для змагальності процесу. В свою чергу, гарантом судової солідарності може бути виключно незалежна адвокатура. Але саме з незалежністю адвокатури в разі прийняття законопроекту 9055 виникне дуже багато запитань. Бо той самий О.Філатов прямо так і написав: «Кожне право повинне балансуватися відповідальністю». Саме так: проти адвокатів хочуть посилити відповідальність. І всі ті розмови про додаткові гарантії для захисників – просто для окозамилювання, бо відповідні норми під час другого читання можуть банально зникнути, а от «новели» про відповідальність залишаться за будь-яких умов. Ще раз наголошу — звичайні люди ефекту від реформи не відчують. Хоча змінами в закон можна було забезпечити громадянам більш відкритий доступ до правосуддя, більш якісний захист їх прав і законних інтересів. Але фактично основні зміни торкнуться лише адвокатського самоврядування та звуження прав адвокатів. Зокрема, розширене поняття адвокатського запиту знівельоване можливостями відмов у відповідях на ці запити. Законопроект передбачає доповнення Кримінального процесуального кодексу, яке дозволить суду визначати зловживання сторонами процесуальними правами. Розширено можливості порушень при здійсненні підозри спеціальним суб’єктам. Іншими словами з адвокатами зараз «квитаються» через те, що вони дуже довгий час хизувались своєю незалежністю. Тепер влада показує, що дуже воліла б поставити адвокатів «на місце».

– Тоді давайте подискутуєте з приводу такого. Нещодавно адвокатів обурила стаття Андрія Вишневського в «Дзеркалі тижня», в якій він фактично звинуватив адвокатуру в «незрілості» через небажання підтримати проект 9055 та не розуміння того, що захисник має сприяти у «забезпеченні досягнення цілей правосуддя та суспільного інтересу спільно з державними інституціями». Ваша думка?
– Обговорювати цю статтю зайвий раз не бачу потреби, але конкретні акценти волів би зробити. По-перше, тут теж напрошується питання совісті. Я думаю, що саме про цю людську чесноту варто говорити, коли бачиш, як під час публічної дискусії молодий, й вочевидь дуже зарозумілий адвокат, який, ймовірно і в суді жодного разу не був, намагається звинувачувати у брехні правника з великої літери, та ще й до того ж жінку… А по-друге, кидається в очі повна маніпулятивність тексту. Наприклад, автор пише таке: «Під час затримання чи обшуку слідчий не лише не отримає право призначати захисника, як стверджують агітки, а й матиме менше підстав для залучення захисника у виняткових випадках через центр безоплатної правової допомоги, — це додаткові гарантії захисту підозрюваних і обвинувачуваних». Відкриваємо проект 9055 і читаємо, які зміни вносяться до ч.3. ст. 53 КПК України: «За наявності в обвинуваченого, підозрюваного залученого ним захисника слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд можуть залучити іншого захисника для проведення окремої процесуальної дії лише у випадку, коли завчасно повідомлений захисник, залучений обвинуваченим, підозрюваним, не може прибути для участі у проведенні процесуальної дії протягом двадцяти чотирьох годин, або за наявності письмової згоди обвинуваченого, підозрюваного». Письмову згоду прокурор або слідчий «зможуть» отримати за бажанням за лічені хвилини. Напевне, пан Вишневський не дуже часто бував у СІЗО, тож таких «дрібниць» може й не знати. Але я наголошую, ця норма – це саме і означає, що слідчий буде сам вирішувати, якого адвоката «обрати» для того чи іншого клієнта.
Ще один вислів Вишневського навіть не можна не коментувати без посмішки, бо цей пан щиросердно пише про те, що «природно, що колишні судді та прокурори мають перевагу в доступі до адвокатської професії, бо вони, безперечно, більш кваліфіковані для провадження адвокатської діяльності, ніж юристи без досвіду роботи в суді та прокуратурі». І це він каже про прокурорів, які ніколи не можуть прочитати обвинувальний висновок без папірця і які лише СПОСТЕРІГАЮТЬ за роботою адвоката, але аж ніяк не є більш кваліфікованими та обізнаними в нюансах РОБОТИ адвоката.

А от щодо «досягнення цілей правосуддя», то тут у мене чітка позиція.

Давайте поміркуємо, кому і навіщо раптом знадобилася така реформа? Очевидно, що реформа заради реформи є несистемною та безглуздою, бо ключовим критерієм реформи має бути ефективність. Реформа повинна не тільки вирішити існуючі проблеми, але і поліпшити функціонування адвокатури, головне – повинна дати позитивний результат. Інше питання, наскільки це залежить безпосередньо від адвокатури, але це тема окремої дискусії. Тим не менш, адвокат у своїй юридичній практиці діє рівно в тому правовому полі, яке створюється в країні. І користується тим правовим інструментарієм, який закладено в діючому законодавстві. Тобто дуже наївно вважати, що рівень захисту прав і свобод громадянина, а тим більше справедливе судочинство залежить виключно від майстерності адвокатів, але, не в останню чергу – від прийнятих парламентом законів, а також від процесуального порядку як захистити порушене право. Ну і звичайно, від того, чи є в країні незалежний суд, який рівень правової культури, а також як рішення суду виконуються. Але це знову ж таки, тема окремої бесіди. Так от, якщо держава надасть адвокату більше свободи, а також реальні гарантії діяльності – від цього всі тільки виграють. Не лише адвокати, їх клієнти, але й держава, й суспільство в цілому. Якщо ж навпаки, обсяги гарантій адвокатської діяльності скоротяться, то про незалежний суд можна забути назавжди. В принципі, це теж не велика проблема, бо адвокатура вижила навіть за часів радянського тоталітаризму, але тоді не треба прикривати свої наміри гучними гаслами, а слід сказати просто: влада хоче підкорити адвокатуру під себе, захист прав громадян нам байдужий, а щоб ніхто особливо не пручався – поставимо над адвокатами своїх людей, або просто «купимо» окремих ренегатів посадами та обіцянками.

– Нещодавно під час круглого столу так і сказали «проект 9055 – це закон преференцій, які роздають тим, чиїми руками хочуть розвалити адвокатуру». Ви не бачите в цьому якогось конспірологічного заколоту?
– Тут немає ніякої конспірології, бо все є очевидним навіть не для адвокатів. Якщо реформувати адвокатуру тільки для того, щоб змінити нинішню систему, то, перш за все, потрібно визначити, що конкретно необхідно змінити, що саме слід покращити в діючій системі. В Україні незалежна адвокатура не тільки створена, але вже як шість років успішно функціонує. За шість років принципових зауважень до роботи адвокатів ні у кого не виникло і не виникає – адвокатура взагалі нікому не заважає. Точніше не заважала до останнього часу. В тому числі, не заважала й політикам, а окремим народним депутатам навіть дуже «допомагала» не загриміти за грати. Але це нюанси, бо загальний постулат незмінний – українська адвокатура розвивається незалежно від політики. Як результат, адвокатура ніколи не була в центрі політичних скандалів. На відміну від того ж Генерального Прокурора без юридичної освіти. Звідси питання: чому раптом адвокатура стала заважати? Питання майбутніх виборів звичайно важливе, але все одно там останню крапку ставить «вже відреформований» та «підчищений» суд. Тоді чому саме адвокати? А відповідь може критися у банальному – у особистих амбіціях. Чи залишиться Олексій Філатов на своїй посаді через рік? Це питання. А от «влаштувати» до адвокатури колишніх прокурорів та «неперекваліфікованих» суддів треба вже сьогодні, бо тоді у правничій сфері буде гучний скандал.

Далі. Як відомо, головний юрист, відповідальний за впровадження судової реформи, Олексій Філатов і голова ВККСУ Сергій Козьяков — вихідці з однієї юридичної компанії «Проксен». А значить, ці двоє знайомі давно. У 1990—1994 роках Козьяков був партнером юридичної фірми «Проксен». Там же працював і Філатов. Це «судовий» бік медалі Філатова. Але також Філатов був асистентом на кафедрі міжнародного права КНУ ім. Т.Шевченко. До речі, там же викладає Василь Кисіль, співвласник адвокатської компанії «Василь Кисіль і партнери», представники якої — друзі й соратники Філатова — масово отримали посади в новому Верховному Суді. До речі, один з вихідців все тієї же юрфірми Андрій Козлов став підлеглими Козьякова у ВККС. А другий — Вадим Беляневич так само «абсолютно випадково» зайняв посаду заступника голови ВРП. Найбільшим апологетом адвокатської реформи зараз виступає Асоціація правників України, яка й на 30% не налічує в своєму складі саме адвокатів, однак яку очолює зараз Андрій Стельмащук, теж юрист «Василь Кисіль і партнери». До того ж, на сайті юрфірми “Василь Кісіль і Партнери” є інтерв’ю Андрія Стельмащука, в якому він вважає за доцільне переатестувати всіх, хто бажає здійснювати адвокатську діяльність в Україні. Повну підтримку проекту 9055 виказує й почесний Президент АПУ Денис Бугай, особисті амбіції й бажання якого очолити «нову» НААУ (після реформування й підчищення від «небажаних» адвокатів) відомі вже далеко за межами адвокатської спільноти. Акцент на ЮФ “ВКП” при цьому не випадковий, бо саме в цій юридичній фірмі працював адвокатом і нинішній “творець” адвокатської реформи – заступник голови Адміністрації Президента Олексій Філатов. Саме під його чітким головуванням була розроблена схема “переатестації суддів”, а ось тепер здається, те ж саме хочуть зробити й з адвокатами. Проект 9055 вирішує «це питання» у декілька способів. Про один з них мені нещодавно розповів мій товариш, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош.

Виявилося, що якщо адвокат має намір бути обраним на посаду голови або члена органу адвокатського самоврядування, то йому слід подати «копію свідоцтва адвоката України» (ст. 64 проекту). Це імперативна норма, і ніякої кореляції з Перехідними положеннями тут немає. А отже якщо такого нового посвідчення адвокату не видадуть (замість свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, видані до набрання чинності цим проектом), то він може судитись, доводити свою правоту, посилатись на ч.2 п.2 Перехідних положень, але нікуди обиратись вже не зможе.

Варто підкреслити й ту настирність, з якою влада намагається просунути свій варіант реформи адвокатури. Президентський законопроект повністю розкритиковано адвокатським співтовариством, особливо часто я бачив, як нищівно критикує проект адвокатура Закарпаття. Але це позиція усіх адвокатів, бо я не знайшов жодного позитивного відгуку з боку профільних юридичних інституцій. Та власне ще в лютому 2018 року представники Ради Європи зробили офіційні висновки про неприпустимість подібних варіантів реформування. Тож якщо таку реформу хтось активно лобіює – то, вочевидь, це комусь дуже потрібно.

– Як правозахисник, на яких моментах псевдореформи ви б наголосили особливо?
– Якщо коротко, то я б виділив наступні моменти.

По-перше, проект №9055 повністю руйнує діючу систему української адвокатури. Складається враження, що замість законопроекту опублікували методику організації управління персоналом. У розд. VIII проекту Закону детально регламентовано питання з’їздів, зборів, конференцій, кворуму, виборів керівних органів, розмежування компетенції структурних підрозділів органів самоврядування, бюджету адвокатури. Така зарегульованість питання є значною загрозою адвокатській незалежності. Очевидно, автори законопроекту забули, що адвокатура України – це незалежний самоврядний інститут, який може самостійно вирішувати питання самоорганізації та діяльності. Принцип адвокатського самоврядування передбачає, що адвокатська спільнота має право самоорганізації, самоуправління, самовизначення та бере на себе всі ризики й відповідальність за свої рішення та їх наслідки. До того ж дискреція регіональних самоврядних органів призведе до втрати монолітності адвокатури та нагадуватиме більше клановість, хоча, очевидно, що мабуть це й є одна зі справжніх цілей проекту…

По-друге, «реформа» повністю руйнує адвокатуру саме як єдину систему. Один з ключових пунктів реформи – т.зв. «федералізація» адвокатури. З одного боку, руйнується система, створена на базі Національної асоціації адвокатів України (НААУ) та функціонує Єдиний реєстр адвокатів України. А з іншого боку, у кожній з українських областей будуть створені власні “регіональні палати” зі своїми внутрішніми реєстрами. На практиці подібна «федералізація» нічого, крім хаосу і дезорганізації, не створить. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 57 проекту Закону, голова ради адвокатів регіону за посадою є головою регіональної палати адвокатів, саме він розпоряджається майном палати. При цьому рада адвокатів не є юридичною особою, оскільки такою юридичною особою є регіональна палата, яка взагалі у проекті Закону не вказана як орган адвокатського самоврядування. Або ще один приклад: регіональну палату адвокатів повинна утворити конференція адвокатів регіону (ч. 5 ст. 53 проекту Закону), що скликається радою адвокатів регіону (ч. 3 ст. 55), яку має створити регіональна палата як свій виконавчий орган (ч. 1 ст. 56). Виходить замкнуте коло. І так далі.

По-третє, №9055 повністю руйнує адвокатуру як незалежну і самоврядну структуру. Бо з одного боку, посягання на незалежність та самоуправління адвокатів фактично знижує статус адвокатської професії, перетворюючи її в якийсь «придаток» до правоохоронної системи. А з іншого боку, без незалежних адвокатів «успішність» судової реформи буде похована остаточно. Судовий процес перетворюється в декорацію, що працює під проводом прокурора та під наглядом судді. Громадянину буде складно захистити свої інтереси в такому судовому процесі, не підійшовши до тієї чи іншої «транзакції» з «органами». І все це лише через те, що залежно від обставин справи, слідчий суддя або суд на власний розсуд зможе визнати що є зловживанням процесуальними правами з боку адвоката, а що таким не є.

По-четверте, під гаслами розширення прав адвокатів, насправді відбудеться скорочення гарантій адвокатської діяльності. Наприклад, можна точно поставити «хрест» на адвокатських запитах.

І останнє, проект №9055 ускладнює доступ до адвокатської професії. Зрозуміло, що з конкретними прагматичними розрахунками. Перш за все це створює штучні корупційні складові на шляху до здачі адвокатських іспитів.

Оптимальний варіант, щоб вийти з нинішнього штучно створеного політичного скандалу – проект №9055 повинен бути направлений у Венеціанську комісію для належної професійної юридичної оцінки. Тим більше, що Національна асоціація адвокатів України, яка об’єднує професійну адвокатську спільноту, схвалила напрацювання інших суб’єктів законодавчої ініціативи з альтернативними законопроектами про адвокатуру. Мій висновок безапеляційний – реформу адвокатури потрібно негайно вивести з політики, де їй відверто погано, та направити в професійне юридичне русло.

Зрозумійте, для більшості громадян України незалежність судової влади — це просто штамп, що не має ніякого практичного значення для життя. Але так є доти, доки права цього громадянина не порушать. Від банальної побутової суперечки до завдання шкоди здоров’ю та життю. А пізніше з’ясується, що поліція чи прокуратура не може, або не хоче втручатися. Залишається єдиний спосіб відновити справедливість — знайти адвоката й піти до суду. І ось тут громадянин України розуміє, що незалежність судової влади — це не просто мем. Тому що до судді можуть подзвонити з місцевої адміністрації й сказати, щоб він ухвалив правильне рішення. Або прокурор «через зловживання» видавить адвоката з процесу. Або вам слідчий «нав’язуватиме» лояльного адвоката. І багато чого іншого, коли захистити права громадянина буде нікому. І ось саме тоді громадянин залишиться наодинці зі своєю проблемою, бо комусь схотілось відреформувати адвокатуру. В демократичній, правовій державі так бути не може.

– Дякую за розмову.

Розмовляв Сергій Козлов