Категорія: ІНТЕРВ`Ю

Україна впевнено обрала європейський вектор розвитку, і це навряд чи пощастить комусь змінити. Але що стоїть за декларативними промовами про найкращі наміри? Хіба народ, виступаючи ще на Майдані за європейське майбутнє своєї країни, мав на увазі втрату територій, непідйомні тарифи, а чи реформи, які не те що не закінчуються, а навіть як слід не розвиваються, здебільшого залишаючись тільки гаслами? Верховна Рада, яка мала стати рушієм і локомотивом позитивних змін у країні, виявилася непристосованою до ефективної роботи, та й до роботи взагалі. Політичні сили, які всього чотири роки тому впевнено набирали на виборах переконливу більшість голосів, а, отже, мали дійсно всенародну підтримку, сьогодні ризикують взагалі піти в небуття й залишитися хіба що в підручниках історії. Величезні надії знову, і вже вкотре, покладаються на нові вибори, які невпинно наближаються.

Сьогодні ми розмовляємо з Олексієм Фазекошем, відомим на Закарпатті політиком, юристом і Головою Ради адвокатів Закарпатської області, головою правління Мукачівської асоціації адвокатів, головою правління Мукачівської міськрайонної спілки підприємців Закарпатської області, який недавно став очільником Закарпатської обласної організації парії «Соціалісти».

— Пане Олексію, Ви рішуче підтримали партію «Соціалісти» й стали в ній однією з центральних постатей, очоливши партійний осередок у непростому регіоні — по-перше, багатонаціональному, по-друге, приєднаному до колишньої радянської імперії тільки після Другої світової війни. Отже, цей регіон не з чуток знає про європейські традиції. Чи підуть люди за соціалістичними гаслами, які, здається, уже себе дискредитували? Чи не став соціалізм учорашнім днем політичного життя?
— Ви поставили не стільки складне, скільки дуже об’ємне запитання. Але я спробую відповісти на всі його частини. Почну із дискредитації соціалістичних гасел. Розумієте, ідею соціалізму ані дискредитувати, ані знищити неможливо, оскільки це ідея рівності, справедливості, рівних можливостей і, врешті, щастя. Соціал-демократична думка розвивалася в Україні, і це історичний факт, іще із середини ХІХ століття. Змінювалися постаті, змінювався час — а ідея жила. І це не дивно, адже людина завжди хоче щасливого життя для себе й для своїх дітей, хоче мати справжні можливості для самореалізації, а отже, хоче мати впевненість у завтрашньому, а, бажано, і в позавтрашньому дні. Ці бажання й прагнення з часом не змінилися, відтак соціалістичні ідеї не можна вважати ані застарілими, ані такими, що себе вичерпали. Бо ж прагнення людини до справедливості невичерпне. І це є факт.

Чи став соціалізм учорашнім днем у політичному житті України? Звісно, що ні. Так, цю ідею не один раз дискредитували, і це дуже прикро. Іще в недавньому минулому про свої соціалістичні переконання говорили люди, які були далекими від справжніх ідей соціалізму. Згадаймо хоча б таку відому колись «соціалістку» як Наталія Вітренко. Дійсно, деякі люди очолювали партії, які мали в назві згадку про соціалізм. Але за своєю суттю соціалістичними не були, бо орієнтувалися не на потреби народу, а на зовнішньо-політичний курс, який практично нівелював самостійність України як держави, або на потреби олігархату, що теж не має нічого спільного із правдивими соціалістичними ідеями. Тож і не дивина, що сьогодні ці партії втратили підтримку виборців. Інакше не могло й бути. Справжня соціалістична спрямованість будь-якого політичного руху виявляється у його партіотизмі й у зорієнтованості на потреби народу, звичайного люду. Не люблю слово «пересічний», коли це стосується громадян країни, бо кожна людина неповторна, і немає жодної потреби нівелювати особистість і її прагнення й бажання — це справжній злочин.

Можливо, із моєю наступною думкою хтось може й не погодитись. Але я вважаю, що неабиякого удару по розвитку соціалістичної ідеї в Україні завдав, як це не дивно, Олександр Олександрович Мороз, який очолював Верховну Раду України у 1994–1998 та 2006–2007 роках і водночас був одним із ініціаторів створення Соціалістичної партії України і став її керівником. І все, може, було б і нічого, але ж, здається, у 2006 році Олександр Мороз переметнувся від своїх тодішніх союзників до Партії Регіонів і комуністів, завдяки чому й став спікером парламенту вдруге. Але українці не люблять зрадників —наступні вибори СПУ програла, як то кажуть, із тріском. З того часу Соціалістична партія України ледве жевріла. Ось така сумна історія. Та соціалістична ідеологія в Україні не зникла. І зараз, я вважаю, настав слушний час для її відродження і утвердження.

— Повернімося до початку питання. Чи справді соціалістична думка може знайти достатньо прихильників саме в Закарпатті?
— Ви маєте рацію, коли говорите про тісні зв’язки Закарпаття з Європою, у тому числі й із європейською політичною думкою. Закарпатці завжди відчували й відчувають себе європейцями, і це стосується геть усього. А соціалістичні ідеї якраз і є ідеями європейськими: у Європі зараз активно працюють понад три десятки соціалістичних, соціал-демократичних і робітничих партій, причому багато з них є правлячими. Для закарпатців ці ідеї є практично рідними, бо зв’язки з Європою тут ніколи й не втрачалися, а відтак і європейська політична думка для мешканців Закарпаття є зрозумілою і близькою. Сподіваюсь, що партія «Соціалісти», а це лівоцентристська політична партію ідеологічного типу і європейської спрямованості, матиме тут немало прихильників, а значить, і виборців.

— То Ви вважаєте, що сьогодні ідеям соціалізму чи соціал-демократизму в Україні нічого не загрожує?
— На жаль, це не так. Річ у тому, що уламки колишньої Соціалістичної партії України Олександра Мороза роблять усе можливе й навіть неможливе, аби знищити віру людей в соціалістичну ідею. Що я маю на увазі? Після того, як Олександр Олександрович склав із себе повноваження очільника СПУ, у партії змінилося багато голів, що, звісно, не сприяло ані її популярності, ані довірі до соціалістичного руху як такого. Але чи не найбільшого удару соціалістична ідея в Україні зазнала у 2017 році, коли в СПУ вкотре змінювався лідер. На це місце почали претендувати одразу дві особи. Чомусь на роль очільника СПУ почав претендувати народний депутат України від Блоку Петра Порошенка «Солідарність» Сергій Каплін. Він, не змигнувши оком, оголошує себе главою Соціалістичної партії України й запевняє, що обраний партійним з’їздом. Щоправда, на тому з’їзді, як відомо, було аж п’ятеро делегатів. То про яку партію й про яку легітимність може йтися?

Але й це ще не все. Як кажуть, чинний до 2017 року очільник СПУ Петро Устенко делегував обов’язки глави Соціалістичної партії України Іллі Киві, колишньому раднику Міністра Внутрішніх Справ України. Цей претендент на роль очільника соціалістичного руху теж посилається на відповідне рішення партійного з’їзду. Отож, достеменно так і невідомо, хто є легітимним головою колись доволі популярної партії. Але до обох є немало питань.

По-перше, із якого доброго дива народний депутат від президентського блоку стає соціалістом? Він так часто змінює свої переконання? То, виходить, що йому так само швидко може набриднути й соціалістична ідея. Чи, може, пан Каплін виконує якесь доручення. Але яке й для чого?

По-друге, особа Іллі Киви теж викликає немалі сумніви й досить багато запитань. Коли це Ілля Володимирович захопився соціалістичними ідеями, та ще й настільки, щоб очолити партію? Не зовсім зрозуміло, як людина демократичних поглядів може підтримувати думку про необхідність розв’язання конфлікту на Донбасі (а конфлікт уже переріс у війну) тільки воєнним шляхом? Демократичний шлях — це шлях переговорів і домовленостей, але ніяк не продовження війни. Звісно, це складний шлях, але він існує. Не зовсім зрозуміло (точніше, зовсім незрозуміло), яку програму пропонує цей ексцентричний, амбіційний і часто нестриманий чоловік, як він збирається відродити Україну, її медицину, її освіту, її промисловість, які на сьогодні практично знищені. Важко сказати, хто саме підтримує такий варіант СПУ. Здається, що практично ніхто. Таким чином, у Соціалістичній партії України зараз точаться сварки, розбрат, з’ясування стосунків на рівні «сам дурень». Буде дуже шкода, якщо роль дурнів у цьому випадку знову віддадуть виборцям.

Крім того, я б не радив забувати вперті розмови про те, що СПУ збиралися продати країні-агресору й навіть ішлося про переговори на рівні Владислава Суркова. Додам вже зовсім «дрібниці», якими можна вважати постійні судові справи всередині партії. То хіба ж така політична сила, яка більше схожа на карикатурний театр абсурду з панами Кивою й Капліним на чолі, зможе представляти народ України бодай на якомусь рівні? Але український народ мудрий і далекоглядний, а тому швидко розбереться, хто є хто, а також кому можна довіряти не тільки владу, але й визначення курсу країни.

— Пане Олексію, а який шлях для України пропонує партія «Соціалісти»?
— Повторюсь. Партія «Соціалісти» — це лівоцентристська політична партія ідеологічного типу і європейської спрямованості. Аналізуючи сьогоднішню ситуацію в країні мені чомусь спадає на думку відоме іспанське прислів’я, й воно ж – фабула відомого однойменного офорта Франциско Гойї із циклу «Капрічос» «Сон розуму породжує чудовиськ». Перефразовуючи, я б сказав, що сон демократії в Україні породжує диктатуру. Але ідеї соціалізму європейського типу можуть розбудити країну, оскільки ми пропонуємо зміни, які дозволять Україні стати справжньою європейською державою, причому не на словах, а насправді. Головне для нас — збудувати таку країну, де найголовнішою завжди буде людина. І тому ми зробимо все, щоб людям в Україні жилося справді зручно, чи то стосуватиметься пенсійного забезпечення, чи створення робочих місць, чи розвитку промисловості, а чи охорони здоров’я чи освіти. Очільник нашої партії Леонід Кожара — людина досвідчена й дуже добре обізнана й у питаннях державотворення, і в питаннях міжнародної політики. Тому партія «Соціалісти» пропонує Україні зрозумілу й чітку програму, яка дасть можливість виборсатися з прірви й почати нове зростання, пам’ятаючи про справді величезний потенціал і величезні можливості. Але не слід забувати, що, обираючи європейський вектор розвитку, обирають і європейський спосіб мислення і житя. Я не знаю, яка українська політична сила пропонує такий шлях насправді, а не просто популістські гасла. Отак і виходить, що вибором України має стати європейський соціалізм, а отже партія «Соціалісти» має серйозні перспективи. Я щиро вірю, що український народ зуміє розібратися в хитросплетіннях сучасної політики і зможе відділити зерна від полови. І якщо європейський вектор розвитку країна обрала для себе остаточно, то, поза сумнівом, європейський соціалізм — це саме та ідеологія, яка дозволить збудувати справді щасливу й заможну країну.

– Завершуючи нашу сьогоднішню розмову, поділіться, будь-ласка, якими є найближчі плани Закарпатського осередку партії?
– З моменту установчої конференції Закарпатської організації партії «Соціалісти», пройшло лише декілька тижнів, але вже є перші результати. Так, повністю сформовано склад Ради осередку. Мені як голові партійної організації допомагатимуть Наталія Ворона, Анатолій Качайло, Леся Кометі, Володимир Мерцен та Михайло Темнов. Також я радий вітати у складі партії Миколу Буташа, Віктора Болонкіна, Тетяну Мішкулинець, Романа Іллічова, Василя Слюсарчука, Олександра Семенцо та Сергія Носалюка. Наразі вже об лаштований та відкритий офіс партійного осередку в м.Мукачево. І звичайно, що після того, як ми визначимося з активом партії в інших містах Закарпатської області то одним із першочергових напрямків роботи стане підготовка до участі у президентських перегонах 2019 року. Наш осередок буде пропонувати Леоніду Кожарі обов’язково брати участь в цих виборах і лідер партії матиме від нас цілковиту підтримку.

— Дякую за цікаву й таку змістовну розмову.

Розмовляла Зінаїда Царенко

28 січня 2015 року Міністерство юстиції України зареєструвало українську лівоцентристську політичну партію ідеологічного типу «Соціалісти», яку очолив колишній Міністр закордонних справ Леонід Кожара. Але вже на початок 2018 року партія налічувала два десятки регіональних організацій, і дотепер продовжує розбудову своєї партійної структури. Декілька днів тому партія провела установчі збори в Мукачево, де було обрано керівників Закарпатського обласного осередку, який очолив відомий адвокат Олексій Фазекош. Все це свідчить про доволі динамічний розвиток партії. Звісно, кількість членів партії ще не надто велика, але ж усі її осередки працюють, і партійців дедалі більшає, не кажучи вже про прихильників, бо відомо, що успіх політичної сили залежить не від її віку, а від справді добре продуманої політичної програми й від відповідальності перед виборцями. Так сталося, що інші партії, які називали себе соціалістичними чи соціал-демократичними, за останній час так чи інакше дискредитували себе, отож незаплямованою залишилася тільки нова політсила, яка відроджує в Україні справжній дух соціалістичної ідеї й орієнтується на європейський розвиток усієї держави, ставлячи на перше місце суверенітет і незалежність України й добробут і справжню свободу кожного українця. Про все це ми й розмовляли з Леонідом Олександровичем Кожарою — українським політиком, дипломатом, Міністром закордонних справ України (2012 – 2014), колишнім головою Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), під час його перебування на Закарпатті.

– Доброго дня, Леоніде Олександровичу. Сьогодні Закарпаття привітало Вас сонячною погодою, тож, сподіваюсь, настільки ж безхмарним буде й початок роботи нового осередку партії «Соціалісти», який очолюватиме відомий адвокат, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош. Окресліть, будь-ласка, у загальних тезах, що Ви очікуєте від нового партійного осередку й чи погоджуєтесь з висловом про те, що Закарпаття є не лише перлиною України, але й важливим стратегічним регіоном?
– Я завжди радію, коли відвідую Закарпаття. Кажу це щиро й відверто, бо моя власна історія зв’язків із Закарпаттям налічує вже майже 50 років. Ви маєте рацію, коли кажете, що Закарпаття є для України стратегічним регіоном. Це підтверджують і унікальні природні ресурси, і неймовірний рекреаційно-культурний потенціал, і розвинена деревообробна промисловість, і ще багато чого. Але головним залишається те, що Закарпаття само по собі є такою собі «Україною в мініатюрі», адже тут, як і по всій Україні, зійшлися й мирно співіснують цілі народи, які століттями жили в мирі й злагоді. Також цей регіон є стратегічним ще й тому, що безпосередньо межує з кордонами Європейського Союзу. Закарпаття нині має спільний кордон із трьома країнами-членами ЄС, і важливо зауважити, що дві з трьох країн – Румунія і Словаччина – це країни, де при владі знаходяться сьогоднішні наші політичні союзники, тобто європейські соціал-демократи. Партія «Соціалісти» – це нова партія (створена у 2015 році) саме європейського соціал-демократичного напряму. Підкреслюю, що всі ті українські партії, які існували до цього часу, все ж таки це зазвичай вихідці з колишньої комуністичної партії Радянського Союзу й комуністичної партії України, які жодного відношення до європейської соціал-демократії не мали.

Отже, сьогодні ми приїхали на Закарпаття, аби відродити дух європейської соціал-демократії, який, як мені здається, тут зберігається ще з тих часів, коли Закарпаття не входило до складу Радянського Союзу, а було частиною інших європейських держав, відомих, своїми соціал-демократами, як, скажімо, Чехословаччина. Принагідно нагадаю, що і в Чехії серед лідерів країни сьогодні соціал-демократи, і в Словаччині та Румунії сьогодні уряди теж соціал-демократичні. Тож мені навіть здається, що у геополітичному сенсі Закарпаття просто не має іншого вибору, як стати одним із найпотужніших центрів українського соціалізму з європейським обличчям. Отож хочу буквально декількома словами проілюструвати, чим європейська соціал-демократія відрізняється від європейських консерваторів або лібералів. Праві сили якомога далі відстороняють державу від суспільства, і в цьому начебто й проявляється лібералізм — менше податків, більше свободи для особистості, менше взаємодії суспільства між собою. А соціал-демократія, навпаки, виступає за державу, яка тісно взаємодіє із суспільством, допомагає громаді й кожній людині на всіх етапах життя — від народження до самої смерті. І ми сподіваємось, що багатонаціональне Закарпаття через свою географічну близькість до країн Європи обере саме європейський розвиток демократії.

– До речі, щодо європейського розвитку соціалізму. До цих ідей вас наштовхнула ваша професійна діяльність, чи не так?
– Я є професійний дипломат, Посол, колишній Міністр закордонних справ. І дійсно, так уже сталося, що багато років я раз-по-раз взаємодіяв саме з європейськими соціал-демократами. Ще за часів, коли існувала СДПУ(о), я допомагав її представникам встановлювати тісні контакти з європейськими соціал-демократами. Але мої погляди сформувалися насамперед тоді, коли я багато років тому був призначений послом України в Швеції. І хочу нагадати, що саме ця скандинавська країна є чи не найбільш соціальною державою з усіх європейських, адже за останні 90 років до влади приходять виключно соціал-демократичні уряди. Під час перебування в Швеції мені доводилося тісно співпрацювати з урядом відомого соціал-демократа Йорана Персона. Якщо закарпатці пам’ятають, тоді в складі уряду була дуже яскрава міністр Ілве Анна Марія Лінд, яку вбили у 2003 році. Я приятелював із нею, і мушу сказати, що для Швеції ця трагічна смерть була великим горем. Ось із тих часів я й переймаюся саме ідеями європейської, а конкретно шведської соціал-демократії. І я не вважаю це чимось неправильним, адже Швеція — одна з найбагатших країн світу за всіма показниками, держава, яка насправді піклується про своїх громадян.

– Отже, Ви не проти, аби Закарпаття стало такою собі українською Швецією?
– Тільки буду цьому усіляко сприяти. Власне, я хочу сказати, що програма сучасних соціалістів не просто ґрунтується на принципах європейської соціал-демократії, але навіть наша економічна програма фактично запозичена у шведської соціал-демократії. Йдеться про ті реформи, які вони проводили ще в 50-х-60-х роках минулого століття…

– Перепрошую, тобто Ви вже маєте адаптовану до українських реалій модель економічних реформ за європейським прикладом?
– Абсолютно правильно. Хочу сказати, що програма партії «Соціалісти» готувалася за активної допомоги наших товаришів з європейських парламентів. Наприклад, багато чого ми запозичили з програми болгарської Соціалістичної партії. Наша програма єдина з-поміж українських, яка перекладена словацькою мовою, бо проходила експертизу і в Братиславі, і в Брюсселі. Таким чином, ми маємо програму сучасної європейської соціал-демократичної партії. Я хотів би наголосити й на тому, що у багатьох людей сьогодні ще й досі виникають неприємні асоціації: мовляв, якщо соціалісти – то червоні прапори й відлуння радянського минулого. Це зовсім не так. Ми докорінно відрізняємося від радянських комуністів і програмою, і принципами діяльності, і усім іншим. На сьогодні нас анічогісінько не поєднує ані з Комуністичною партією України, ані з колишніми соціалістами Олександра Мороза, які сьогодні посварилися між собою. Натомість, ми є справжньою й першою в Україні європейською соціал-демократичною партією.

– Іншими словами, Ви впевнено заповнили той політичний вакуум у соціалістичній ніші, який утворився останнім часом. І ідеї «європейськості» соціалістів – це дійсно унікальний випадок у нашому політичному житті. Проте одна справа, коли ми хочемо бути в Європі, інша – як нас сприймають самі європейці.
– Наша мета – це максимально широке міжпартійне співробітництво й набуття статусу спостерігача при Партії європейських соціалістів, або ПЄС (англ. Party of European Socialists) — європейській партії, яка складається з 33 соціалістичних, соціал-демократичних і робітничих партій країн-членів Євросоюзу і Норвегії. Очолює партію Сергій Станішев (Болгарія). Сьогодні це друга правляча партія в Європі. Одинадцять партій з ПЄС сьогодні перебувають при владі у своїх країнах. Це й німецька соціал-демократія, яку представляє федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмайєр, й партія Роберта Фіцо, колишнього прем’єра Словаччини, й інші. До речі, конференцію в Мукачево відвідав депутат від Словацької соціал-демократії Мікулаш Крайкович.

– Чи не могли б Ви розказати про вашу позицію всередині країни. Історично так склалося, що партії «лівого» спрямування завжди будувалися на сильних профспілках, сильних регіонах, і завжди була потреба об’єднувати навколо себе якомога більше прихильників… Зараз в Україні ви вже готові з кимось об’єднуватися і на скільки ідея «сильного регіону» притаманна для об’єднання навколо вашої партії, навколо ваших ідей?
– По-перше, сьогодні в Україні не залишилося справжніх лівих партій, окрім партії «Соціалісти». Чому я в цьому впевнений? Та тому, що свідомо, завдяки жорстким діям нинішньої влади, лівий політичний фланг було розгромлено. Через закон про так звану «декомунізацію» зникла Комуністична партія України, великі проблеми виникли у «прогресивних соціалістів» та у Соціалістичної партії України, колишньої партії Мороза, яких затягали по судах через нібито радянську символіку. Тому сьогодні ми залишаємося єдиною справжньою лівою партією. А по-друге, погляньте, що відбувається. Влада сьогодні намагається (оскільки соціальний політичний спектр вільний) заповнити політичний простір несправжніми лівими партіями. Не є таємницею, що уламки колишньої СПУ, одна частина якої очолюється Іллею Ківою, радником міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, а інша – депутатом Верховної Ради від фракції «Блоку Петра Порошенка» — це стовідсотково фейкові утворення, вигадані владою для того, щоб зберігалася хоч чиясь присутність на політичному лівому фланзі. На жаль, це сьогоднішні політичні реалі в Україні. І бути справжнім українським соціал-демократом сьогодні дуже непросто, бо загальна тенденція сучасного політикуму – це мімікрія влади в бік тоталітаризму й насадження виключно радикальних ідей націоналістичних політичних партій. Подивіться на Верховну Раду України. Сьогодні вона стовідсотково складається з партій, які сповідують консервативні капіталістичні ідеї. А для української держави ці ідеї є історично чужими. Тому ми й не припинятимемо боротьбу, як би важко нам не було.

– Леоніде Олександровичу, тоді ще й таке питання. Оскільки соціальний градус незадоволення в державі зростає, то віднедавна лівими ідеями почали зловживати майже всі партії. Доходить до відвертого популізму, коли вже навіть не можна розрізнити, хто які цінності сповідує, бо всі кажуть лише одне: реформи в країні провалилися, і треба щось змінювати. Що Ви думаєте з цього приводу?
– Я почну з того, що в бідній країні, де абсолютна більшість громадян перетворилася на жебраків, усі партії, навіть крайні праві радикальні партії, маскуються під «лівих», бо сьогодні «праві» просто не можуть сказати громадянам правду й представити справжню ліберальну програму. 70% населення України сьогодні сидить на субсидіях, і за них держава сплачує комунальні платежі. Але таке бачення розвитку соціальної держави до справжньої соціальної держави не мають жодного відношення, і зрозуміло, що такі партії, як «Батьківщина», будуть виходити з дуже схожими гаслами. Та я хотів би нагадати, що партія Юлії Тимошенко вже давно є спостерігачем при правій Європейській народній партії. І всі добре розуміють, які цінності вони сповідують насправді. З іншого боку, сьогодні залишилось не так уже й багато критеріїв, за якими одні партії можна чітко відокремити від інших.

Перше питання — це земля. Більшість правих партій сьогодні (власне, як і більшість партій у Верховній Раді) виступають за негайне зняття мораторію на вільний продаж землі. Але я з жахом уявляю, що станеться наступного місяця після того, як такий мораторій буде знято. Нашу землю скуплять американські компанії й українські олігархи.

Друге питання – це питання війни і миру, бо крайні націоналістичні праві партії виходять із того, що війну треба закінчувати виключно військовими засобами. Вони виступають за легалізацію зброї для громадян, за «священну війну» з ордою… Я думаю, що якраз через призму питання війни і миру можна чітко зрозуміти, яка це партія: ліва чи права. Ми, «Соціалісти», виступаємо за мирний спосіб вирішення збройного конфлікту на території України — через загальнонаціональне порозуміння, через безпосередні переговори з непідконтрольними територіями. Ми виступаємо проти того, щоб наші громадяни, де б вони не жили, у Криму чи на Донбасі, обмежувались у соціально-економічних правах. Ми впевнені, що слід негайно зняти всі блокади, які тільки існують. Я не розумію, як можна намагатися повернути території під контроль Києва, якщо влада ці території щодня віддаляє і ментально, і економічно, і адміністративно… Також нам незрозуміла позиція, коли говорять про введення в Україну миротворчих сил. Я як дипломат і колишній міністр скажу відверто, що «блакитні шоломи ООН» — це прямий шлях до затягування конфлікту й до його «заморожування» на невизначений період. І все це брехня, що ось приїдуть миротворці із Європейського Союзу – і все стане добре. Але саме це сьогодні розповідають і президент Петро Порошенко, і наші міністри. Та ані словацький уряд, ані голландський, ані французький — ніхто своїх миротворців сюди не надішле, а прийдуть, як завжди, пакистанці з непальцями. І це в найкращому випадку. Або взагалі миротворцями можуть стати хтось із африканських країн. І викурити їх із території України потім буде неможливо. Тобто ще раз підкреслю, ми – партія Миру! І виступаємо за загальнонаціональну злагоду.

І третє важливе питання — це питання устрою української держави. Сьогодні складається враження, що керівництво України взяло курс на будівництво мононаціональної держави за принципом «Україна – для українців». У мене це викликає певні негарні асоціації. Згадайте, як на одному телевізійному каналі («5 канал») в куточку написано гасло «Україна понад усе». Якщо перекласти німецькою мовою, то це звучатиме приблизно як «Ukraine über alles». Півстоліття тому один із європейських керівників написав, що його держава über alles. І все це закінчилося Другою світовою війною. То я хочу сказати, що Україна виживе тільки тоді, коли в ній понад усе буде людина. Також хочу нагадати нинішнім керівникам, що, за переписом 1989 року, 28% населення України не були етнічними українцями. За переписом 2001 року — уже 22%. А сьогодні пан В’ятрович добалакався до того, що в Україні начебто проживає всього 1,8% представників національних меншин. Це брехня для всіх нас. Ось сьогодні я присутній в багатонаціональному Закарпатті, і впевнений, що за жодних умов ці землі не можна буде перетворити на моноетнічний регіон… І ще трохи історичних аналогій. На державному гербі Сполучених Штатів зображений білоголовий орел, який тримає в лапах гасло «З багатьох – у єдине ціле». І саме це має стати сучасним принципом побудови держави Україна. Тобто держава не задля держави, а держава для громадян. І не лише для етнічних українців, а всіх громадян України. Коли партія «Соціалісти» прийде до влади, ми будемо негайно ставити питання про скасування тих змін, що тепер закріплені в законодавстві про мови й про освіту. До речі, я як колишній посол України в Швеції хочу сказати, що в Україні, в Херсонській області, є навіть шведське село — таке собі село Зміївка. І Королівська сім’я у 2008 році була в Україні, і в цьому селі. І я бачив, як короля Швеції Карла XVI Густава з дружиною Сільвією, яких я супроводжував, зустріли у шведській громаді України. А сьогодні, здається, ми наче спеціально хочемо зламати наше соціальне й культурне розмаїття.

– Мабуть, для України буде важливим іще один водорозділ. За останні 50 років позиції лівих партій щодо релігії кардинально змінювалися. Зараз Президент виступає за Українську автокефальну церкву. Як партія «Соціалісти» ставиться до церковного питання?
– Партія «Соціалісти» виступає за безумовне додержання конституційної формули, згідно з якою церква відділена від держави. Мені незрозуміло, чому керівництво держави так агресивно й бездумно втручається в церковні справи. У жодній країні це не привело до якогось прогресу чи примирення, і це погано закінчиться в Україні. В Україні сьогодні п’ять православних церков. І, мабуть, якщо загнати це церковне розмаїття в рамки однієї церкви, то це стане національною катастрофою. Я прогнозую, що різких змін у церковних питаннях найближчим часом не станеться, навіть незважаючи на шалений тиск. Бо інакше це може, теоретично, призвести до розбрату між православними в Україні, до переділу церковного майна, врешті-решт до кровопролиття… А його в нашій країні вже й так багато. Тому ми виступаємо за те, щоб нинішні керівники держави усунули свої руки від того, що може просто розірвати нашу державу.

– Ви створюєте новий потужний осередок партії в Закарпатському регіоні. Які ваші основні настанови для нового керівника?
– Як не дивно, але до цього часу не існувало потужної організації партії «Соціалісти» на Закарпатті. Ми переконані, що після того, як організацію очолить Олексій Андрійович Фазекош, ситуація кардинально зміниться. Це людина з величезним політичним і з унікальним професійним досвідом. Людина, яка знає, що таке держава і закон, суспільство і право. Для нього це не просто балачки, бо він професійно щодня захищає українських громадян на Закарпатті й по всій Україні. Олексій Фазекош – людина системна, і я переконаний, що він здатен створити потужну організацію нашої партії в Закарпатті й перемагати з нею на всіх виборах. Зі свого боку, ми в Києві надамо всіляку підтримку його діям і будемо сподіватися, що разом матимемо позитивний результат не тільки для партії, але й для всіх громадян України, для кожного закарпатця й для кожної родини.

– Дякую за відверту розмову.

Розмовляв Сергій Козлов

Нещодавно прийнятий новий Закон України «Про дипломатичну службу» – це логічне завершення реформ у цій царині. Адже поступова реорганізація апарату МЗС з урахуванням сучасних викликів, які стоять перед Україною, та ключових аспектів зовнішньополітичної ситуації, в якій опинилася наша країна; впровадження нової конкурсної системи добору кадрів для роботи в центральному апараті й за кордоном; підготовка нових нормативних актів про дипломатичну службу і, нарешті, створення на базі ДАУ професійної школи дипломатії — це все ланки одного ланцюга. Що змінив новий закон про дипслужбу, та які нові функції отримала Дипломатична академія – про це у розмові з Директором Дипломатичної академії імені Генадія Удовенка при МЗС України, Надзвичайним та Повноважним Послом України Сергієм Корсунським.

– Доброго дня. Пане Посол, розкажіть, будь-ласка, як ви сприймаєте прийняття нового закону про дипломатичну службу?
– Перш за все дуже важливо розуміти, що працівник дипломатичної служби — це не просто державний службовець. І в цьому аспекті новий Закон України «Про дипломатичну службу» хоч і не є тим ідеальним документом, який хотіли б отримати дипломати, але його появу слід однозначно вітати. Бо той закон, який існував до цього, просто застарів історично. Крім того, в останній період часу був прийнятий ряд законодавчих актів, які потрібно було враховувати при діяльності дипломатичної служби, оскільки вони приходили в протиріччя з попереднім законом. Перш за все йдеться про закон про державну службу, який набув чинності ще 2017 року. На жаль, законодавці не врахували, що є ще дипломатична служба, проходження якої має свої суттєві відмінності, хоча вона також є державною. Дивно, але в законі до окремого виду державної служби відносять діяльність СБУ, прикордонників, інших службовців, але не дипломатів. А насправді так не може бути, хоча б з огляду на наявність специфічних кваліфікаційних вимог до посади дипломата. До звичайних держслужбовців не можна застосовувати таку вимогу, як знання двох іноземних мов. Це просто нереально, там хоча б запровадити знання однієї мови – й то добре. До речі, я не так давно повернувся з відрядження до Польщі, то у них при прийнятті на роботу до МЗС вимагається не просто знання, а вільне володіння двома мовами. Ми же зараз у себе говоримо лише про необхідність знання двох мов.

Далі. Ми, дипломати, працюємо за кордоном. Але виникає питання, коли дипломат працює «не вдома», то який його соціально-правовий статус? Дивіться, що відбувалося раніше. Та заробітна плата, яку дипломатам сплачують у доларовому еквіваленті (вона називається компенсацією під час відрядження), вона є досить пристойною, а в економічних умовах України навіть чималою. Але слід розуміти, що в цю компенсацію входить все те, що ми звикли отримувати вдома або безкоштовно, або за зовсім інші гроші – йдеться абсолютно про всі аспекти життєдіяльності: транспорт, медицину, житло тощо. Але соціальна частина забезпечення роботи дипломата враховувала лише гривневу складову. Наприклад, коли я був Послом у Туреччині, то у мене пенсія обчислювалась лише з суми, яка нараховувалась по формулі 50% від попереднього окладу на роботі. Іншими словами, якщо директор департаменту до відрядження в іншу країну отримував 5 тис грн, то пенсія йому рахувалась лише з 2500 грн. Зрозуміло, що про соціальний захист в такому випадку мова не йде, а слід лише покладатись на ті заощадження, які кожен дипломат робить під час перебування за кордоном. І тому дуже важливо, що новий закон цю ситуацію змінив докорінно.

Інший важливий аспект – дружини та сім’ї дипломатів. Якщо вже відбувалось призначення за кордон, то інший з подружжя, звичайно, звільнявся з роботи, і як правило – теж втрачав соціальний захист від держави. Навчання дітей дипломатів за кордоном теж не мало жодної інтегруючої ознаки після повернення на Батьківщину. Бо ці діти, як правило, не здавали ЗНО, і не могли вступити до національного вишу.

– Зараз ці питання врегульовані краще?
– Значно краще. Статус дипломатів став значно впевненішим.

– Але ж ви казали про компроміс? Що ж залишилось неврегульованим?
– Соціальний захист хоч і значно посилився, але не доведений до ідеалу. Коли б ви побачили медичний пакет американського дипломата, ви б не повірили своїм очам. Тому що Україна в шкалі ООН за рівнем соціального розвитку (а видатки на дипломата формуються в залежності від цієї шкали) займає низьке місце. І зрозуміло, що коли дипломат направляється до такої країни, то збільшення його зарплати є досить логічним, а медичне забезпечення вимірюється астрономічними сумами (навіть може бути так, що дипломата возитимуть літаком на лікування до Батьківщини). Так от, що цікаво, Україна за своїми формальними показниками знаходиться в цій шкалі на дуже низькому місці. Але всі ж прекрасно знають, що реальний стан речей та статистичні покажчики, м’яко кажучи, не співпадають. Варто лише глянути на ті автівки, які їздять Києвом. Або порівняти вартість нерухомості – за стільки, скільки в нас коштує двокімнатна квартира, в Америці можна придбати будинок. І тим не менш, американські дипломати отримують такий пакет забезпечення, неначе вони їдуть до країни третього світу. Це я веду до того, що українські дипломати й близько не мають такої варіативності. Більше того, я скажу, що для іноземних дипломатів – підвищення зарплати під час відрядження – це абсолютно нормальна практика. А в нас – це неймовірна рідкість. Ми не скаржимось, бо порівняно з іншими у нас справді нормальні зарплати, але питання все ж залишились. Тим більше, що в умовах обмеженості ресурсів ми не можемо брати кількістю, тож треба турбуватися про якість.

– Що нового приніс закон до діяльності Дипломатичної академії?
– Перш за все нагадаю, що ще в законі про державну службу було написано про те, що держслужбовець повинен постійно підвищувати свій професійний рівень. Закон не розписував, як часто і протягом якого періоду має навчатись держслужбовець, але при цьому при ДУС функціонували відповідні навчальні заклади. Що стосується дипломатів, то як з’ясувалося, Дипломатична академія чомусь навчала не дипломатів, але надавала другу вищу освіту. Тобто ще зовсім недавно до Академії могли вступити випускники інституту транспорту, туризму, аграрного університету, історичних чи філологічних факультетів тощо, і почати отримувати другу вищу освіту. При цьому зрозуміло, що вони мали дуже мізерний шанс продовжити потім роботу в якості дипломатів. Бо у МЗС усього працює всього 600 осіб, і ще трохи більше 1000 – за кордоном. Але і це ще не все. Усі випускники ДАУ отримували спеціальність «зовнішня політика», хоча світовий стандарт – це «міжнародні відносини». Для МЗС це не мало жодного сенсу, бо з усього складу студентів співробітників відомства не набиралось й 10%. Дійсно, в стінах Дипакадемії проводились конференції, захищались дисертації, але чомусь за фахом «історія». Але кадрових дипломатів тут не навчали. Ось така була дивна ситауція. Так чи інакше, було прийнято рішення, що це не те, що нам зараз потрібно. Будь-якого українського посла спитайте – наскільки поширеною була ситуація, коли до посольства направлявся співробітник без відповідного знання мови, культурних та національних традицій країни перебування. Особливо це стало актуальним під час війни, коли стало нагально необхідним, щоб увесь дипкорпус став працювати як єдиний організм високого класу професіоналів, включаючи вільне володіння іноземними мовами.

– Йдеться про спілкування мовою країни перебування?
– … та хоча б англійською! Але існують країни, де надзвичайно важливо знати місцеву мову. Це й Китай, й Туреччина, й Ізраїль. Тільки за таких умов ви зможете досягти результату.

– Наскільки важко далося трансформування ДАУ?
– Це був досить болючий процес. Нещодавно, 1 липня, нам виповнився рік, як ми вже – нова Академія, яка стала професійною школою для дипломатів. Відповідно до ст. 39 нового Закону, «забезпечення підвищення професійної компетентності посадових осіб дипломатичної служби здійснює заклад післядипломної освіти, що належить до сфери управління Міністерства закордонних справ України». І таким закладом й стала Дипломатична академія. При цьому у законі чітко заначено, що професійне навчання проводиться постійно, у тому числі з метою підготовки посадових осіб дипломатичної служби до участі у ротації. Тобто дипломат, працюючи в МЗС, відтепер просто не може не відвідувати курси по різних аспектах своєї діяльності, які ми проводимо.

– А це які курси – довготривале навчання чи тривалістю декілька годин?
– Є абсолютно різні спецкурси. Ми працюємо за замовленням МЗС. В Міністерстві нам кажуть: потрібно підвищення знань з політичного аналізу, або ділового етикету й так далі. Для щойно прийнятих фахівців будуть налагоджені місячні «вступні» курси. Також будуть довготривалі курси для консулів, та тих, хто їде за кордон на політичні і економічні посади. В планах – запровадити курси для тих дипломатів, які повертаються з відряджень, та курси для іноземних дипломатів, акредитованих в Україні. Це основні напрями діяльності Академії. Натомість протягом року постійно будуть проводитись короткотермінові (від 3 до 5 днів) курси з окремих важливих і різнопланових питань. Наприклад, особливості спілкування дипломатів у соцмережах, public diplomacy, cultural diplomacy і так далі. Викладають у нас як вітчизняні фахівці, так і іноземні партнери. Я підписав угоди про співробітництво з десятками Дипакадемій по всьому світу. Це буде взаємний обмін викладачами, програмами й навіть слухачами. Фактично ми тепер входимо в світову асоціацію дипломатичних академій (усього їх близько 45), і обмін цей дуже важливий. Разом з тим не можна сказати, що ми в чомусь дуже відстали. Бо навіть в тій самій Британії Дипломатична Академія була створена лише 2 роки тому!

– Як так?
– Так, всі дивуються! Але я нещодавно дізнався, що і в Австралії академія для дипломатів також існує усього декілька років. Тільки-но створена Дипакадемія в Грузії. Я дивувався і питав – чому так? У вас же були для цього можливості набагато раніше? Виявилося, що багато країн дійшли висновку, що світ почав змінюватись настільки швидко, що дипломатам просто життєво необхідно весь час вчитись. Читати Канта й Гегеля слід в університетах з професорами. Наші ж заклади – менші, але водночас набагато динамічніші? Ніж класичні університети. Ми бачимо, як використовує Трамп Твіттер – і ми просто зобов’язані провести спецкурс по поводженню у соцмережах. Як пояснювали нам фахівці з Tweetplomacy, Уоррен Баффет зробив лише 7 твітів, але кожен з низ набирав по 1,5 млн ретвітів. Як досягти такого впливу на навколишні маси – цьому ми намагаємось вчити наших дипломатів. Те ж саме стосується й Фейсбуку. Потрібно не лише знатися на створенні повідомлень, але й розпізнавати, коли вас намагаються використати «липові друзі», які зареєструвалися або підписалися на вашу сторінку аби надати дошкульний коментар. Все це треба вивчати нашим дипломатам.

– Добре, але ж постає питання – де знайти таких фахівців. Адже, ви самі сказали, знайти фахівця з питань поводження у соцмережах, це одна справа, й інша – врахувати нюанси дипломатичної служби…
– Такі фахівці є, просто вони не завжди працюють викладачами у вищих школах. То ж їх просто потрібно віднайти. Саме тому у нас дуже багато партнерів. Наприклад, з питань кібербезпеки нам читають яскраві курси викладачі з Естонської школи дипломатії? З публічної дипломатії – американські фахівці. З питань правової підтримки ми уклали договір про співробітництво з міжнародною групою адвокатських об’єднань «АКТІО». Й так далі.

– Які плани ви вже маєте на новий навчальний рік? Скільки «студентів», умовно кажучи, очікуєте?
– За даними з МЗС ми плануємо, що так чи інакше навчання в Дипломатичній академії пройдуть близько 600 осіб. Це в рамках нашого бюджетне фінансування. Але ж існують й курси, які спонсоруються нашими партнерами. Тому ми підрахували, що з 1 липня 2017 року до наших стін завітало майже 2000 осіб.

– А як «не-дипломати» – наприклад з Міністерства та відомств можуть потрапити на ваші курси?
– Зазавичай, ми робимо розсилку відповідних повідомлень поштою, та відкриту реєстрацію на захід у мережі Фейсбук.

– Які курси є найбільш «нетрадиційними»?
– Я вам скажу, що мене особисто здивувало найбільше. Наприклад, коли ми зробили семінар з критичного мислення, то не змогли вмістити усіх бажаючих. Це свідчить, що багато курсів слід проводити, реагуючи на виклики сьогодення. Наприклад, нашим дипломатам в Москві чи Ростові дуже важко працювати, коли навіть вийшовши поїсти морозива з дитиною, вони відразу опиняються під пильним наглядом співробітників ФСБ. І ці агенти просто весь час дивляться вам в очі, тиснуть психологічно. Тож ми в Академії проводитимемо й курси з психологічного тренінгу, й курси з питань особистої безпеки тощо.

– Ще про які новації ви можете розповісти?
– Дуже важливі зміни торкнулись проведення конкурсів. Тому що зараз усі посади в МЗС відкриті для участі усіх громадян. При цьому, на жаль, ми бачимо, що в суспільстві й досі існує нерозуміння того, що є роботою дипломата. Люди мають такі рожеві окуляри, вони вважають, що дипломати – це величезні зарплати, смокінг, й шампанське на урочистих заходах. Насправді більшість часу консули проводять або в тюрмах, або в аеропортах. Дуже часто не розуміють, що диломати мають поділяти свою долю з долею країни, в якій вони перебувають. Там епідемія – це й вас стосується, там теракт – він і вам болить. Інакше не можна. Це не щось надзвичайне, але цьому треба вчитись. І дипломат має бути фахово готовим до усіх аспектів своєї діяльності. Відтепер, після прийняття нового закону, сподіваємось, що саме так і буде. Останній приклад, наприкінці червня проводився семінар з питань ділового протоколу та етикету. Кількість бажаючих його відвідати була вражаючою. Бо виявилось, що нічого подібного не проводили вже років з п’ять, а штат МЗС за цей час оновився ледь не повністю. Інший вражаючий приклад – зараз на деяких факультетах з міжнародних відносин навіть не вчать писати дипломатичні ноти, але ж це ази професії, це те, як ми спілкуємось! У багатьох країнах дуже прискіпливу увагу приділяють до того, як написана нота, якою мовою. І є класичні приклади в історії дипломатії, коли одне слово чи один артикль змінював весь сенс ноти. Досить лише згадати випадок, коли до Ізраїлю не застосували санкції у зв”язку з конфліктом на Близькому Сході через те, що перед певним словом не було артиклю «the». В результаті відбувся неправильний переклад. І тепер вже ніхто не знає – свідомо зробили таку помилку тоді чи ні, але факт залишається фактом: дрібниць у роботі дипломата немає й бути не може. Він повинен вміти розповісти, наприклад, що вибори в тій чи іншій країні відбулися блискуче, а вже з іншим співрозмовником так само аргументовано довести протилежне. Дуже часто буває так, що у Посла є лише секунди, аби зорієнтуватись у тому, як правильно відповісти Президенту – скажімо, чи слід вітати або телефонувати лідеру країни, в якій ти перебуваєш, з тих чи інших питань. Усьому цьому у вишах не вчать. Це набувається через досвід практичної роботи, або через навчання у Дипломатичній академії. При цьому не всі ці спецкурси потрібні для усіх студентів міжнародних відносин, адже не всі вони підуть працювати до МЗС. Але для дипломатів це потрібно обов’язково.

– Але хто контролює дисциплінованість дипломатів? Адже один може відвідувати чи не кожний спецкурс, а інший не приходити місяцями?
– Все відбувається трохи інакше. Кожен дипломат надає заяву до департаменту персоналу в МЗС, які курси він хоче відвідати, а в кінці року робиться зріз, які з них були дійсно прослухані. І якщо людина плануватиме отримати підвищення по посаді чи поїхати у відрядження за кордон, то перше, що робитиме департамент персоналу – перевірятиме, чи відбувалось підвищення кваліфікації, чи є у його персональній справі сертифікати про підвищення кваліфікації у Дипломатичній академії.

– Чи правильно я розумію, що дипломат, який хоче зробити кар’єру, відтепер весь час має навчатись в Академії?
– Саме так, але “не весь час”, а “постійно”. Питання було лише в тому, щоб було де, а для цього довести реформування ДАУ до кінця. Ми спиралися на підтримку керівництва МЗС, усіх гілок влади, ми це зробили.

– Завершуючи нашу розмову, я можу зробити висновок, що нове завдання Дипломатичної академії – це змінити обличчя української дипломатії. Натхнення вам в цьому.
– Дякую.

Розмовляв Сергій Козлов

Літо 2018 видалося значно гарячішим, аніж, скажімо, минуле. І йдеться не про температуру повітря й не про якісь атмосферні чи інші природні явища. Гарячим літо стало тому, що Україна готується до виборів, причому і президентських, які мають відбутися 31 березня, і парламентських, котрі заплановані на 27 жовтня 2019 року. І хоча до призначених дат, здавалося б, іще доволі багато часу, але насправді передвиборча боротьба вже почалася, причому активно. Соціологічні служби постійно відслідковують рейтинги, а партії дедалі активніше включаються в політичні процеси. Тим часом політологи впевнені, що головна інтрига ще попереду, бо далеко не всі учасники зовсім близьких перегонів уже заявили про свої наміри.

Цікаво, що соціологічні опитування, які проводяться в Україні останнім часом, враховують доволі обмежене число політичних партій, що, так би мовити, зараз найбільше «на слуху», але майже завжди оминають ті політичні сили, котрі, на перший погляд, уже залишили політичний Олімп. Саме до таких політичних сил належать і соціалісти, які раніше були об’єднані в Соціалістичну партію під керівництвом Олександра Мороза. Але на сьогодні табір соціалістів перестав бути єдиним і представлений принаймні трьома політичними силами, які мають намір взяти участь у парламентських виборах.

По-перше, це Соціалістична партія Олександра Мороза, яка майже розгубила свій електорат. По-друге, це Соціалістична партія України, яку очолив скандальний Ілля Кива. І, нарешті, третя політична сила, яка відносить себе до соціалістичного табору, — це політична партія «Соціалісти», українська лівоцентристська політична партія ідеологічного типу, яку очолює колишній Міністр закордонних справ Леонід Кожара. Отож виборцям доведеться бути дуже уважними, щоб не сплутати політичні сили з такими схожими назвами й не помилитися, віддаючи свій голос.

Сьогодні ми розмовляємо з відомим на Закарпатті політиком, юристом і Головою Ради адвокатів Закарпатської області, головою правління Мукачівської асоціації адвокатів, головою правління Мукачівської міськрайонної спілки підприємців Закарпатської області Олексієм Фазекошем.

— Пане Олексію, Ви якось сказали: «Я глибоко переконаний, що нам вдасться побудувати на Закарпатті партію лівоцентристської спрямованості організацію яка матиме істотний вплив на всі соціально-політичні процеси, що відбуваються на Закарпатті!». На чому ґрунтується Ваша переконаність?
— Річ у тім, що сьогодні Україна орієнтується на європейський розвиток і на європейські цінності, і, оскільки політична партія «Соціалісти» цілковито підтримує гасло європейських соціалістів «Ринкова економіка – так; ринкове суспільство – ні!», то ми виступаємо за справжню, а не за спотворену ринкову економіку, але проти того, щоб суспільство підпорядковувалося ринку. Ми хочемо створити державу, яка стане справді соціальною, забезпечуватиме умови для створення справедливого суспільства й для подолання бідності та нерівності, яка підтримуватиме малозабезпечені верстви населення, тобто пенсіонерів, інвалідів, багатодітних матерів. У тій моделі держави, яку ми пропонуємо, головною має стати стратегія людського розвитку в ім’я гідного життя для всіх громадян. Я думаю, що це саме те, чого очікують сьогодні люди, бо їм саме цього не вистачає. І саме тому я вірю, що люди таки підуть за нами.

— Але ж ваша партія ще доволі молода. Чи це не завадить братися до серйозної боротьби? Адже вам доведеться змагатися з політичними старожилами…
— Справді, нашу партію Міністерство юстиції України зареєструвало тільки 28 січня 2015 року, тобто на час виборів до Верховної Ради нам не буде ще й п’яти років. Але сподіваюся і навіть вірю, що нам це не завадить. Адже успіх політичної сили залежить не від її віку, а від справді добре продуманої політичної програми й від відповідальності перед виборцями. Можу сказати, що вже на початок 2018 року політична партія «Соціалісти» налічувала 25 регіональних організацій, тобто 24 обласних і Київську міську. Звісно, кількість членів партії ще не таке велике, як нам би хотілося, але ж усі наші осередки працюють, і партійців стає щораз більше, не кажучи вже про прихильників. А щодо боротьби із політичними, як Ви кажете, старожилами, то подивіться на сьогоднішню Раду. Довіра до «Народного фронту», який виграв минулі парламентські вибори, впала мало не до нуля — принаймні, у жодному рейтингу цієї політсили вже немає. Невміле керівництво, неправильна позиція, зневага до народних потреб — ось вам і результат. Те саме можна сказати й про БПП, який об’єднав і партію Петра Порошенка «Солідарність», і партію «Удар», і приєднав до себе інших депутатів. Непослідовність, загравання з олігархатом, недотримання своїх обіцянок — і які рейтинги має цей блок сьогодні? Різні опитування демонструють зовсім непереконливі результати — від чотирьох до восьми відсотків. То хіба це показники провідної політичної сили в країні? А, наприклад, про «Свободу» часто навіть не згадують — за результатами багатьох соціологічних опитувань, вона або не перетинає прохідний бар’єр, або ледь тримається на межі. Тож хочу сказати, що сьогодні, коли до виборів залишається мало не півтора роки, робити якісь передбачення ще дійсно рано.

Тим більше, що нашу партію «Соціалістів» тепер очолює досвідчений політик, колишній Міністр закордонних справ України й народний депутат України V-VІІ скликань Леонід Кожара. Регіональні ж організації теж не сидять, склавши руки, тож, сподіваюсь, що необхідне представництво в українському парламенті ми матимемо. Тим більше, коли йдеться про виборчий процес на Закарпатті, яке завжди було частиною Європи й тяжіє до європейських цінностей і до європейського шляху розвитку. Я просто впевнений, що лівоцентристська організація матиме на Закарпатті успіх і зможе позитивно впливати на соціально-політичні процеси нашого краю. Гідне життя для кожного українця — це для нас не просто гасло, це та мета, до якої ми наполегливо рухаємося.

— Пане Олексію, дозвольте поставити доволі дражливе останнім часом запитання. Якою Ви бачите мовну політику України? Адже сьогодні це питання набуло особливої гостроти, причому саме через угорську національну меншину на Закарпатті.
— Це питання має тільки одну відповідь, яка цілком логічна і зрозуміла. Державна мова в Україні має бути тільки одна, і це українська мова. Але політична партія «Соціалісти» твердо переконана, що і українська мова, і всі мови, якими розмовляють громадяни України, мають вільно розвиватися й вільно використовуватися. Сумнозвісний Закон про освіту не був як слід опрацьований, і тому викликав певні проблеми. Боронь Боже, на Закарпатті ніхто й ніколи не відмовляється від української мови. Але ж треба враховувати й особливості регіону. Як на мене, то не можна сліпо робити все і всюди однаковим — всюди має бути свій шлях. Але результат завжди має бути тільки один — вільне володіння державною мовою нарівні з мовою рідною, якою б вона не була, і, бажано, ще хоча б однією іноземною. Світ має бути відкритим для України, і знання мов цьому тільки сприятиме. Отож, українська державна, і це поза сумнівом, вільний розвиток рідних мов, чи то угорської, чи то польської, вивчення іноземних мов — такою має бути справжня державна політика. Хочу сказати, що Україна стала рідною для людей багатьох національностей, і ми не маємо права ростити манкуртів, які забувають про своє коріння. Наша партія приділятиме велику увагу вільному розвитку кожної мови, бо ми не маємо права звужувати світ для своїх дітей і онуків.

– Майже усі знайомі та колеги позиціонують вас як справжнього і відданого патріота Закарпаття. Разом з тим любов до рідного краю іноді може використатись політтехнологами для розв’язання глобальних конфліктів. І йдеться не лише про важкі часи на Сході України, де місцевими настроями сепаратизму вдало скористалася Росія. Схожі проблеми існують і у шотландців, і у каталонців… Ваша позиція?
– Я дійсно, є син свого міста, і люблю свій рідний край. І вважаю, що Закарпаття – то перлина України, яка ще набуде ознак стратегічного регіону держави. Разом з тим, я є відданим патріотом України, а тому вважаю, що не слід плутати місцевий патріотизм з регіональним сепаратизмом. Це з одного боку, бо очевидно, що в період війни Україна має бути сильною унітарною державою. Тим більше, що у будь-який період свого розвитку кожна держава потребує відданих їй громадян, для яких патріотизм є особистою моральною потребою. Як правило, ця чеснота не успадковується генетично, вона формується внаслідок виховання. Патріотизм – це той чинник, який об’єднує населення країни в одну націю, він є запорукою стабільності й розвитку самої держави. А з іншого боку, якби не спаплюжила одна політична сила слово «регіони», ми маємо чітко усвідомлювати, що формула «сильні регіони – це запорука сильної держави» діє тільки за однієї умови. Коли усі працюють на для розвитку власної громади, але з прицілом на національну ідею. Або інакше: сильні самоврядні регіони здобувають економічну безпеку для держави, а всеукраїнський центр забезпечує політичну стабільність та національну безпеку.

А ще з приводу патріотизму хочу нагадати вам одну політичну байку. У сумному 98-му році, коли стало здаватися, що в Україні національна ідея дійсно не спрацювала і українськими президентами довіку будуть шанувальники Кобзона, проходили парламентські вибори. Було ясно, що Рух так і не став “Солідарністю” і, скоріш за все, на виборах пролетить. Слово “піар” тоді було іншомовним, а виборні технології примітивними. Аж тут до рухівців непомітно приєднався директор підприємства, що випускає культовий продукт – пиво “Оболонь”. Олександр Слободян з’явився на агітаційному буклеті Руху із невибагливою фразою: “Пити пиво “Оболонь” – це патріотично”. Ніхто ніколи не зможе виміряти, який процент це додало НРУ, але до легіону твердих прихильників національної демократії з вдячності чи просто по приколу приєдналися тисячі студентів та інтелігентів. Так чи інакше, команда Чорновола (зрозуміло, В’ячеслава, все ж таки він один), з яким я дуже добре товаришував, тоді знову потрапила у парламент і, зрештою, продовжила існування суверенної держави. От така сила – патріотизм. Наскільки вже дозволено грати на струнах патріотизму під час виборів? Мабуть, не слід цим зловживати. Але достеменно знаю, що керувати країною мають право тільки патріоти.

— Пане Олексію, йдучи у велику політику, Ви залишаєтеся головою Ради адвокатів Закарпатської області, головою правління Мукачівської асоціації адвокатів і головою правління Мукачівської міськрайонної спілки підприємців. Як така різноманітна діяльність узгоджується в житті однієї людини?
— Звісно, вільного часу залишається не дуже багато або й узагалі не залишається. Але адвокат — це не тільки професія, це ще й певна життєва позиція. І, якщо хочете, позиція державницька, оскільки саме наявність чи відсутність ефективного захисту прав людини визначає статус держави у світовому співтоваристві. Сьогодні в Україні багато уваги приділяється судовій системі, створенню ефективних антикорупційних органів. Але ж справжнє правосуддя, якому безумовно довірятимуть у всьому світі, це ще і якісна адвокатура. Ми говоримо про безумовну потребу у встановленні справедливості, але ж особливе місце тут належить системі адвокатури, бо саме від професійності, досвідченості й майстерності адвоката залежить результат будь-якого судового процесу. Зараз в українському судочинстві посилюються процесуальні права адвоката і вводиться принцип змагальності, відповідно, система адвокатури в Україні має зазнати неабияких змін. Суть цих змін — докорінне реформування системи адвокатури як правозахисного інституту, наближення адвокатської діяльності до європейських правових стандартів. Відтак мають змінитися бачення ролі адвоката в суспільстві та й сама роль захисника. Отож перед усіма органами адвокатського самоврядування постають нові завдання. Але тільки так ми зможемо вийти на європейський рівень судочинства, що є неодмінною умовою формування справді правової і соціально орієнтованої держави, до якої ми прагнемо.

Разом з тим я має зазначити ще про дещо. Однією з моїх улюблених книг у дитинстві був цикл романів Олександра Дюма про мушкетерів. Саме з тих пір я дотримуюсь крилатого гасла про те, що «Один за всіх, всіх за одного!». Вважаю, що сьогодні воно як ніколи актуальне для нашої адвокатури. Тим більше, що розвиток адвокатської спільноти – це теж своєрідна політика. Тепер вже однозначно, що створення єдиної професійної організації адвокатів у 2012 році себе виправдало. Адвокатура на сьогодні має ефективну модель адвокатського самоврядування, її органи, в тому числі центральні, є сильними та ефективними. Але! Не будучи конспірологом, видно, що зараз адвокатуру все ще хочуть так би мовити «зламати через коліно». Чи пов’язане це явище з наступними виборами? Може так, а може й ні. Але є очевидним той факт, що запропонований ще у минулому році у владних коридорах проект закону, що регламентує адвокатську діяльність в першому його варіанті і поспішне його намагання проштовхнути без врахування думки широкого загалу адвокатів та останні події, пов’язані з обшуками адвокатів, очевидно, є складовою одного процесу, наслідком якого повинно було стати ТОТАЛЬНЕ ПОСЛАБЛЕННЯ СИСТЕМИ АДВОКАТУРИ. Адже сильна адвокатура, яка є справді незалежним правозахисним інститутом, є складовою будь-якої правової держави і демократичного суспільства, а Україні до справді правової держави і демократії ой-ой як далеко. Підсумовуючи, можу зазначити, що ось тільки-но, 14 липня, під час наради адвокатів в Мукачеві, на якій був присутній й Голова ВКДКА Олександр Дроздов, ми з адвокатами краю все вищеназване обговорили. В результаті прийшли до висновку, що настав час об’єднуватись. Настав час сильної адвокатури. Це наш Рубікон. Слід забути всі спірні моменти, і тоді ні НАБУ, ні Генеральна прокуратура, ні Служба безпеки, ні МВС не порушуватимуть наші права, ТОМУ ЩО ЗНАТИМУТЬ, ЩО АДВОКАТИ СТАЛИ СИЛЬНІ ЯК НІКОЛИ І МОЖУТЬ, ПО-ПРОСТУ КАЖУЧИ, ДАТИ ПО ЗУБАМ ВСІМ, ХТО ПОРУШУЄ ЗАКОННІ ПРАВА АДВОКАТІВ!

— І все ж таки наостанку повернімося до програми партії «Соціалісти». Яке завдання партія і Ви особисто вважаєте найголовнішим?
— Це складне запитання, оскільки як можна назвати головними, скажімо, освіту, чи охорону здоров’я, чи відновлення промислового потенціалу, чи необхідність націоналізації об’єктів, які були приватизовані з порушенням чинного законодавства, і об’єктів, які не можуть перебувати в приватній власності, бо це шкодить національним інтересам України. Чи, скажімо, повернення на рідну землю мільйонів заробітчан, які кленовими листочками розлетілися світами… Але все це неможливо, якщо в країні не буде працювати закон і не буде подолана корупція, яка вже охопила не тільки економіку й політику, але й суспільне життя. Отож і виходить що завдання номер один на сьогоднішньому етапі — рішуча й безкомпромісна боротьба з корупцією, бо без цього все інше втрачає сенс. Якщо ми хочемо жити у європейській державі, яка буде зручною для кожного українця, то найперше маємо здолати корупцію. І саме це є нашим найголовнішим завданням.

Розмовляв Сергій Козлов

Ось вже декілька років, як на політичній арені лівого спрямування утворилась якась аномальна «чорна діра» – ліквідована Комуністична партія, розчинилась в небуття Соціалістична партія, політичний вакуум засмоктав СДПУ (о)…

Принаймні, так здається на перший погляд.

Проте сильні лідери в нашій державі нікуди не поділись, а запит на ліву ідеологію в українському суспільстві нікуди не зник. Це чітко продемонстрував у своєму нещодавньому інтерв’ю знаний юрист, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош, який і приголомшив багатьох, повідомивши про свій рестарт у великій політиці, але водночас і сповнив надією представників багатьох верств краю – від адвокатів до бізнесменів, від дипломатів й до простих громадян – про те, що будь-які зміни в суспільстві можливі, лише якщо ти віриш. Віриш в ідею, в свою команду й свого лідера. Віриш у власні сили, врешті-решт.

Сам формат інтерв’ю вийшов дуже цікавим і незвичним.

Наприклад, запитання задавав відомий блогер і водночас політичний діяч Мукачево – Сергій Носалюк.

Саме його коментар на сторінці Фейсбук ми радимо прочитати перш ніж розповісти про сутність розмови:

«Ідея соціально-справедливого суспільства та соціально-орієнтованої держави дуже близька до моїх внутрішніх переконань. А тому, коли Олексій Фазекош зробив мені цю несподівану пропозицію, то вона не була одразу мною відхилена. Тут було варто все добре зважити і лише після того дати обдуману відповідь. І от я подумав, і таки вирішив прийняти цю пропозицію. Сьогодні я не бачу в місті Мукачеві політичної сили, яка могла б об’єднати людей, які хотіли б впливати на роботу діючої міської влади, до якої накопичилось чимало запитань. А нам слід розуміти, що найбільш ефективною така робота може бути лише з використанням засобів, що надаються політичними партіями. Навіть громадські об’єднання, якими б вони не були монолітними і консолідованими, не можуть приймати участь у процесах формування владних структур. Приймати участь у виборах можна виключно через партії. На мою ж думку, Україна надто вже сильно дала крен в бік ліберальної партійної ідеології. Я ж рахую, що справжньою європейською ідеологією, є саме соціал-демократична. Партія “Соціалісти” абсолютно відповідає всім вимогам до європейсько-орієнтованої соціалістичної партії. Саме з цих міркувань, я вирішив погодитись на пропозицію Олексія Фазекоша».

Здивовані?

Ми теж попервах небагато чого зрозуміли, і тільки переглянувши відео з інтерв’ю вдалося чітко розставити усі крапки над «і».

Виявилося, що два розумні співрозмовники побачили, що є прихильниками однієї ідеології. Більше того, Олексій Фазекош особисто показав, що є командною роботою у її найкреативнішому сенсі. Так, відповідаючи на одне з численних запитань Сергія, пан Фазекош, замислившись буквально на мить, перевернув інтерв’ю догори дригом і уточнив: «Кажуть, що адвокати дуже консервативні, а Фазекош – взагалі ледь не мастодонт якийсь. А ось давайте, трохи покреативимо і вже я буду задавати вам питання». А потім поцікавився, чи є його співрозмовник прихильником соціалістичної ідеї? А почувши ствердну відповідь, запропонував очолити міський комітет партії «Соціалісти» в Мукачево. Як бачимо, пан Носалюк погодився, і недарма.

Причому, ані вибір партії – «Соціалісти», яку очолює відомий дипломат, міністр закордонних справ України, колишній голова ОБСЄ та ОЧЕС Леонід Кожара, ані вибір регіональних представників цього руху не були випадковими чи спонтанними.

Так, наприклад, в партії «Соціалісти» впевнені, що найголовнішим напрямком в сфері дотримання законності в країні є подолання корупції, яка охоплює як економічну і політичну систему, так і суспільне життя.

Звичайно, що така ідеологія виявилася близькою як адвокату Олексію Фазекошу, так й Сергію Носалюку, який неодноразово був членом виборчих комісій у рідному краї.

Тим не менш, розмова цих достойників розпочалася з головного – що зараз відбувається в країні, і чому адвокат Фазекош, який досяг майже усього, чого бажав у своєму професійному житті і не має жодних матеріальних проблем, раптом зацікавився лівими ідеями.

Ось що з цього приводу повідомив пан Фазекош: «Насправді я досить вправний гравець на політичній арені. Свого часу я брав активну участь в роботі Народного Руху разом з покійним В’ячеславом Чорноволом. Врешті-решт, саме Ужгородська міська рада першою виступила проти ГКЧП – це й був початок моєї політичної діяльності. Потім співпрацював з соціал-демократичними партіями. Двічі був обраний депутатом Мукачівської міськради. Безпосередньо працював над створенням Народно-трудового союзу. Але після цього я майже 10 років займався виключно адвокатурою. І ось тепер я дійшов до висновку, що потрібно робити цей важливий крок – і повертатись у політику».

Далі Олексій Фазекош повідомив, що насправді він не дуже переймався політичною діяльністю не лише через те, що для нього завжди були важливі ідеологічні моменти, а партій такого типу він не бачив навколо. Але, що не менш важливо, й сильних лідерів він теж не зустрічав. Рівно до того часу, поки не познайомився з Леонідом Кожарою.

«На жаль, у нас в державі при владі зараз немає ані «своїх» Шарля де Голля, ані кардинала Рішельє. А ходіння з вилами більше схоже на дурнів», – розмірковує з цього приводу Олексій Фазекош, і додає: «Але дивним чином, побачивши одного разу виступ по телебаченню Леоніда Кожари, я зрозумів, що ця людина глибинно розуміється на тому, в якому складному геополітичному становищі зараз перебуває Україна. Які сили наразі є рушійними в світі, і як вони впливатимуть на подальший вектор розвитку нашої держави. Вже на другій хвилині розмови під час нашої особистої зустрічі в Києві, де я перебував у своїх адвокатських справах, я зрозумів, що в Україні сьогодні все ще є люди, які зможуть зробити потужний соціалістичний, і водночас – проєвропейський рух в Україні. Тож я вирішив долучитися до цієї політичної партії, яка сповідує командний принцип роботи, несе в собі потужну ідеологію, і спробую створити на Закарпатті таку політичну структуру, яка займе безспірно передову позицію в нашому регіоні. Я в цьому впевнений, навіть попри те, що хтось може до цього твердження ставитись дуже скептично. Мені не важливо, повірить мені хтось чи ні, але я чітко знаю, що дуже багато людей зараз зневірилося в тому, що відбувається в державі. Але якщо їм показати правильний вектор розвитку, особисто запропонувати шляхи виходу з кризи, шлях відродження Великої України, соціально-орієнтованої України, то така ідея матиме величезну підтримку».

Перш за все, ми рахуємо, що усім громадянам України не байдуже, чому зараз в державі загострюються умови життя через жорсткі і не завжди продумані процеси імплементації реформ, зокрема пенсійної, яка в короткостроковій перспективі досить боляче вдарить по тих, хто буде виходити на пенсію, або медичної, яка теж загрожує соціальними ускладненнями. Натомість партія «Соціалісти» виступає за соціальну ринкову економіку, але проти суспільства, підпорядкованого ринку. Партія підтримує гасло європейських соціалістів: «Ринкова економіка – так; ринкове суспільство – ні!». «Соціалісти» пропонують відмовитися від неоліберальної моделі на користь соціальної альтернативи – стратегії людського розвитку в ім’я гідного життя для всіх громадян. Механізми змін у країні перебувають у площині досягнення цілі – створення соціальної держави з урахуванням української специфіки. Така держава забезпечує умови для створення справедливого суспільства, подолання бідності та нерівності, підтримки малозабезпечених верств населення. Також партія підтримує необхідність націоналізації об’єктів, які були приватизовані з порушенням чинного законодавства, та об’єктів, знаходження яких в приватній власності шкодить національним інтересам України. Врешті-решт, партія вважає за необхідне розвиток в Україні ринку землі через обіг права оренди землі сільськогосподарського призначення із застосуванням всіх необхідних обмежень щодо нецільового використання земельних ресурсів, заборони спекулятивних операцій із землею тощо.

Іншими словами «соціалісти» продукують повернення до створення національної ідеї, якої вже багато років не може запропонувати ніхто з інших сил лівого формату.

От тільки є одна халепа – бо замість справжніх «лівих» у нас в країні зараз є дуже активні соціальні популісти. Вони фактично заміщають лівих у політиці. І поки з соціальною риторикою, проблематикою домінують саме популістські політичні сили, то ліві їм програють. Щоб подолати цю тенденцію, Олексій Фазекош пропонує об’єднуватись, а не роз’єднуватись, при цьому не витрачаючи час на кандидатів, які вже встигли заплямувати себе анти-рейтингами. Про Ківу, Капліна та інших політиків, які зараз нещадно експлуатують «соціалістичні» ідеї, Олексій Фазекош говорити не захотів, вважаючи їх політичні проекти мертвими від народження. «А про мерців, як, відомо, слід говорити або щось добре, або нічого», – іронічно промовив пан Фазекош.

Але разом з тим, лівий рух зараз лише посилює свої позиції у всьому світі, «сьогодні соціалісти перебувають при владі у Франції, Італії, входять до провладної коаліції в Німеччині. У Європарламенті соціалісти мають другу за чисельністю фракцію, хоча до цього мали більшість».

«Я впевнений, що ідеї справедливої держави нарешті знайдуть своїх прихильників і в нашій державі, і в нашому краї. А «соціалісти», напевне, можуть взагалі претендувати на більшість в Закарпатській міські та обласних радах», – прогнозує подальший розвиток партії Олексій Фазекош.

Щодо особистих амбіцій, то Олексій Андрійович твердо зазначив, що політичні лаври міністра, народного депутата чи навіть Президента України йому байдужі. Тим не менш, він впевнений, що до парламенту мають проходити й приймати доленосні рішення, закони справжні лідери, а не різні там «козаки-гаврилюки». Більше того, Олексій Фазекош переконаний, воювати за голоси під час виборів – це шлях у нікуди. Прихильність виборців треба виборювати вчинками

Увесь життєвий шлях Олексія Фазекоша говорить про те, що його слова не розходяться зі справами.

За свою трудову біографію О.А. Фазекош обіймав різні посади: від старшого наукового співробітника Закарпатського краєзнавчого музею до голови ради директорів страхової компанії «Гарант». З квітня 2001 р. працює в Мукачівській міськрайонний спілці підприємців, з 2006 р. є головою правління спілки. На сьогодні також обіймає посаду голови правління Мукачівської асоціації адвокатів. Є одним із засновників громадського об’єднання «Центр журналістських досліджень». У 2011 р. О.А. Фазекоша призначено радником голови Закарпатської обласної ради з юридичних питань. З 2012 р. – голова Ради адвокатів Закарпатської області. Тож якщо відтепер і партійні інтереси складуться таким чином, що до Верховної Ради потрібно буде обирати представника Закарпаття, Олексій Фазекош, на нашу думку, цього достойний, як ніхто інший.

Іван Правдін

6 квітня 2017 року під час круглого столу «Актуальні проблеми адміністративного судочинства в податкових спорах» відбулась непересічна подія в суддівському середовищі – свою першу річницю діяльності святкувала Громадська організація «Всеукраїнська асоціація адміністративних суддів» (надалі – Асоціація).

З цієї нагоди відбулась урочиста церемонія нагородження членів Асоціації, які відмітились найбільш активною участю в роботі організації.

Модератором церемонії виступила Наталія Блажівська, суддя Вищого адміністративного суду України, кандидат юридичних наук, віце–президент громадської організації “Асоціація адміністративних суддів”, а нагороди ювіляри отримували з рук президента Асоціації – Олександра Пасенюка.

Які ж завдання перед собою ставить Асоціація, журналісти МІА Вектор Ньюз поцікавились у судді Київського апеляційного адміністративного суду Оксани Епель.

– Пані Оксано, на якій основі відбулось формування Асоціації?

– Асоціація адміністративних суддів створювалась як добровільне громадське формування на основі єдності професійних інтересів суддівського корпусу в галузі адміністративної юстиції. За досить короткий проміжок часу Асоціація об’єднала суддів з різних областей України та отримала статус Всеукраїнської організації. На теперішній час до складу Асоціації входить більше 300 членів.

– Чи могли б Ви виокремити основні напрями діяльності?

– Всі ми прикладаємо спільні зусилля для підвищення якості адміністративного судочинства в Україні, реального втілення у ньому принципів верховенства права та законності, створення умов для саморозвитку суддів адміністративної юстиції, сприяння розвитку системи постійної професійної підготовки суддів та працівників адміністративних судів України, вдосконалення національного законодавства та приведенням його у відповідність з міжнародними стандартами.

Читайте також: Войцех Балчун: “З Укрзалізниці можна зробити діамант”

– І Яким чином можна досягти настільки глобальної мети?

– Для цього нами проводяться відповідні масові заходи: конференції, круглі столи, семінари, на які ми запрошуємо не тільки членів Асоціації, а й науковців і всіх, для кого це може бути корисно та цікаво. Асоціація є молодою організацією, однак ми намагаємося бути якомога активнішими і наша діяльність постійно набирає обертів, ми уважно слідкуємо за всіма змінами і нововведеннями в галузі адміністративної юстиції та своєчасно на них реагуємо. Наприклад, на 27 квітня 2017 року в нас заплановано проведення круглого столу, присвяченого обговоренню нового проекту КАС України, нововведень, які ним передбачені та їх практичного застосування.

– Яка професійна мрія є у членів Асоціації?

– Вся наша діяльність направлена на реалізацію головної мети створення Асоціації – підвищення авторитету судової гілки влади і довіри суспільства до суду, що врешті-решт перетинається з цілями і завданнями триваючої судової реформи.

Віце-президент ФФУ Ігор Кочетов розповів у інтерв’ю «Вектор ньюз» про те, що його засмучує і що радує в українському футболі. Про боротьбу з договірними матчами, специфіку гарантування безпеки проведення змагань і про багато чого іншого наш спеціальний кореспондент Сергій Шевченко поговорив з відомим спортивним фахівцем, який понад 10 років очолює Федерацію футболу Києва.

– Ігорю Миколайовичу, те, що сталося з гравцями «Металіста» і «Зорі» (я маю на увазі проблему проведення договірних ігор), ви, звичайно ж, не вважаєте, подією винятковою в українському футболі?
– Справді, на жаль, так звані договірні матчі – це ракова пухлина на тілі футболу. І не тільки вітчизняного. Ми чудово розуміємо, чому Україною нині активно цікавляться агенти так званих чорних букмекерів, насамперед їхніх азіатських контор, що працюють за межею фолу. Практично в кожній країні, де проводяться регулярні футбольні чемпіонати, ці контори мають свої, сказати б, представництва, діяльність яких згубно впливає на гравців, надто на недосвідчену молодь. А оскільки в Україні склалася економічна ситуація важка (і в тій же ситуації перебуває наш футбол), природно, виникає поле для «договірняків», для всіляких неправомірних дій, коли агенти чорних букмекерів вербують гравців і втягують їх у тіньові фінансові операції. Тим самим криміналізується футбол і дискредитуються принципи чесної гри.

Україна однією з перших відкрито заявила про цю проблему – про так звані матчі з фіксованим результатом. В організації договірних ігор мають свій корисливий інтерес тіньовики, які роблять на них гроші. Ставки можуть бути і на кількість голів, червоних або жовтих карток, 11-метрових або кутових ударів… Спектр досить широкий. І його весь час намагаються «вдосконалювати» представники чорних букмекерів. Їм не відмовиш у спритності: вступають у злочинні змови з учасниками змагань, з представниками клубів або суддівського корпусу, обумовлюючи з ними певні компоненти тих чи інших матчів, за якими певні поєдинки будуть зіграні. Як правило, це або перемоги з різницею в енну кількість голів, або отримання гравцями певної кількості дисциплінарних карток, або інші речі в різних варіаціях. Наприклад, один тайм грається з одним рахунком, а другий – з другим, щоб «розгойдати» публіку, яка намагається чесно грати на тоталізаторах.

Природно, ми не заплющуємо очі на будь-які кримінально карані дії. Президент Федерації Андрій Васильович Павелко, як відомо, ініціатор закону про маніпулювання результатами матчів, є і відповідна стаття Кримінального кодексу. І ряд підрозділів національної поліції, прокуратури, які працюють у цьому напрямі, вже досягли певних результатів – троє молодих футболістів засуджені, покарані будуть також інші учасники договірних ігор. Але це тільки початок. У протидії корупції важливі і позиція футбольного клубу, його тренерського штабу, і керівництва Ліг, і Федерації. Таким потужним, єдиним кулаком, за допомогою, звичайно ж, правоохоронних органів (їхніх інструментів проникнення, припинення, виявлення організаторів і їхніх зв’язків), можна завдати більш відчутного й дієвого удару, ніж зусиллями самої лише Федерації футболу.

Ні комітет етики та чесної гри, ні служба розслідувань ФФУ апріорі не можуть володіти тими оперативними можливостями, якими наділені законом силовики. Однак і правоохоронці нерідко, на жаль, не приділяють належної уваги розслідуванню злочинів, які не можна вважати тяжкими. Інакше кажучи, в купі кримінальних справ, що належать до компетенції поліції та прокуратури і перебувають на контролі інстанцій, «наша» стаття – не в пріоритеті. Але оптимізм нас не полишає. Федерація у взаємодії з підрозділами силових структур виявляє, припиняє, за допомогою дисциплінарних органів накладає санкції. Приклад цього – в лютому покарані 12 гравців «Металіста». Плюс ще низка справ на розгляді в контрольно-дисциплінарному комітеті, зокрема щодо гравців «Зорі».

– Боротьба з корупцією в спорті – одна з ланок боротьби з явищем, що вразило багато сфер суспільства. Але виникає запитання: чи не занадто суворий вердикт для молодих спортсменів: відсторонення від футболу, наприклад, на три роки, а організаторам договірної гри – умовна довічна дискваліфікація?
– У випадку з «Металістом» гравців відсторонили на різні терміни – від шести місяців до трьох років. Це обумовлено тим, як поводилися і наскільки були щирими футболісти під час проведення розслідування. Враховувалися й інші обставини, що стосуються справи і впливають на визначення ступеня провини. Не секрет, що в кожному клубі є свої футбольні авторитети, є гравці, здатні «управляти процесом» – усе це береться до уваги.

– А як дивиться на проблему договірних ігор УЄФА?
– Позиція УЄФА в подібних випадках зазвичай суворіша – відсторонення від футболу довічне. На першому етапі ФФУ, мабуть, зробила хід попереджувальний. Для нас важливіші сьогодні превентивні заходи – застерегти молодого футболіста від участі в таких матчах. Гравець тільки починає свою кар’єру і, безумовно, вже на ранній стадії перекрити йому повністю можливість прожити своє життя у футболі – може, не зовсім правильно. Профілактичний складник якраз у тому, щоб люди замислилися й не робили таких ризикованих кроків.

– Очевидно, профілактичні заходи у випадку з гравцями харківського клубу не обмежилися тільки судовим рішенням?
– Я знаю, що представники профспілки «Футбол України», яку очолює Ігор Гатауллін, побували в багатьох клубах, де провели лекції, застерігаючи від участі в договірних матчах. Представник Федерації футболу Валентин Чехович – офіцер УЄФА з морально-етичних аспектів у футболі – також постійно спілкується з гравцями, проводить семінари, роз’яснюючи згубність самого явища, яке втягує людину в кримінал і ставить у залежність від ділків тіньового бізнесу. Молодий футболіст, один раз зігравши в такому матчі, на ділі потрапляє в ці сіті назавжди. Йому нікуди буде подітися, його шантажують і він змушений відпрацьовувати далі, поки не згубить свою кар’єру. Можливо, ми поки ще не до кожного достукалися, можливо, треба більш дієвими інструментами «оперувати пухлину». Штрафи – це м’які, мінімальні санкції в таких випадках. Вони застосовуються, цілком відповідно до закону, до тих, хто співпрацює зі слідством, допомагаючи розплутувати клубок злочинів і виявляти організаторів. І це, може, ще недостатньо впливає психологічно на інших футболістів, які, скажімо, готові й далі «крутити це кіно» – у силу незначності покарання. Але я не сумніваюся: найближчим часом правоохоронні органи винесуть суворі покарання – насамперед щодо організаторів матчів (вони всі відомі). Безумовно, є складнощі в документуванні, формування доказової бази, але поступальна й цілеспрямована робота ведеться. І в цьому сенсі УЄФА є за що ставити за приклад Федерацію футболу України.

І я думаю, працюватимемо й далі в тому ж темпі. Комітет етики й чесної гри нині очолює міжнародний фахівець – пан Баранка. Виконком Федерації покладає на нього певні надії – в плані використання міжнародного досвіду, залучення відповідних експертів. Час покаже, а поки ці практичні кроки свідчать, що Федерація не боїться експериментувати, шукає нових форм і шляхів ефективного розв’язання завдань. Так, помилки й тут можливі, але, в будь-якому випадку, ми не відстороняємося від проблеми й керівництво Федерації стурбоване нею дуже серйозно. А це додає впевненості в тому, що наміченої мети вдасться досягти.

– Ігорю Миколайовичу, проблема безпеки проведення змагань в наш час, мабуть, одна з головних в українському футболі, чи не так?
– На жаль, нинішня ситуація в країні (в першу чергу, пов’язана з російською агресією на Донбасі і анексією Криму), а також політизація майже всіх сфер життя суспільства – все це відбивається і на поведінці уболівальників, особливо груп ультрас. Позиція Федерації футболу України тут однозначна і досить сувора: на стадіонах повинен бути порядок. Усі любителі гри, незалежно від статі, віку, раси, мають право комфортно почуватися на трибунах. З цією метою ФФУ створені інститути стюартів, офіцерів безпеки, які працюють на матчах, підготовлені необхідні нормативні документи, рекомендовано в кожному клубі мати співробітників для роботи з вболівальниками. Служби безпеки клубів і стадіонів також зобов’язані приділяти цим питанням пильну увагу. І все-таки, незважаючи на вжиті заходи, ми нерідко бачимо на стадіонах різного роду порушення – це і файр-шоу, і демонстрація заборонених банерів, символіки, і політично неприйнятні «кричалки», і бійки… Таким негативним явищам даємо відповідні оцінки. Також і клуби активніше повертаються обличчям до вирішення наболілих питань – і тут, звичайно, дуже важлива тісна взаємодія з правоохоронними органами.

Провокації, яких завжди можна очікувати в середовищі ультрас, ми вже бачили, наприклад, у Харкові. Тоді деяка частина осіб, які прибули, за нашими даними, з Росії, «зіґувала» в секторі – що, зрозуміло, викликало реакцію УЄФА. Бували й випадки демонстрації забороненої символіки. Дуже важливо службам безпеки клубів і стадіонів мати контакти з лідерами фанів – щоб своєчасно і ефективно впливати на ситуацію, попереджати можливі негативні прояви. Існує цілий комплекс заходів, пов’язаний у стратегії безпеки стадіонів. У таких стратегіях розписано від «а» до «я», які є ризики і що треба робити в разі порушень. На кожен матч складається докладний план заходів, проводяться передматчеві наради, працює штаб, зобов’язаний забезпечити неухильне дотримання вимог безпеки.

На мою думку, поки що не на належному рівні працюють стюарти. Вони мають реагувати на будь-які негативні прояви на трибунах – в тих секторах, за які відповідальні. Нерідко ультрас навмисне провокують співробітників правоохоронних органів, проте в таких випадках є поняття оперативної доцільності застосування або незастосування спецзасобів. Я думаю, всім пам’ятні силові зіткнення в Києві на Майдані – ті події теж наклали певний відбиток на дії правоохоронців при спілкуванні з ультрас.

– З тим, як утихомирити вболівальників-хуліганів, не раз стикалися й інші країни – Англія, Німеччина, Італія…
– Нічого нового в цьому, звичайно, немає. Але все пізнається в порівнянні. Я вважаю, ультрас в Україні – ще не найбільш «затяті» порушники в Європі. Варто нагадати, що і Євро-2012 в нашій країні показало: національна Федерація готова виконати всі вимоги ФІФА та УЄФА в питаннях гарантування безпеки проведення змагань. Практично не було допущено серйозних правопорушень на трибунах, при виході людей зі стадіонів, у фан-зонах або інших місцях скупчення вболівальників. Окремі якісь прояви бувають, проте накопичений досвід, безумовно, важливий. Наприклад, матч в Одесі проти збірної Фінляндії показав, що на найвищому рівні була забезпечені заходи безпеки. Встановлено контакти з ультрас, налагоджено взаємодію з правоохоронцями, з усіма відповідальними службами стадіону і команд. А ось в Харкові ситуація була інша – вона пов’язана, перш за все, з провокаціями ззовні.

– У зв’язку з цим запитання: оскільки є позитивний досвід Одеси, то чи доцільно в такий непростий час проводити відповідальні матчі збірної України в прикордонні з Росією?
– У нас не так багато стадіонів, на яких проводяться міжнародні матчі. І цих стадіонів з плином часу, на жаль, більше не стає (принаймні поки що, в силу різних обставин). І те, що вдалося повернути Харків у «міжнародне русло» – це для національної Федерації великий плюс. Зараз і влада Харкова, і правоохоронні структури, і, скажімо так, здорова частина ультрас, і звичайні вболівальники демонструють готовність повністю дотримуватися вимог до проведення футбольних матчів високого рівня, насамперед у питаннях безпеки. Але. Ви правильно кажете: це прикордонна область. Більш того, кордон із сусідньою країною далекий від поняття «надійна стіна», і якась частина лжевболівальників здатна скористатися ситуацією з негідною метою. А мета їхня відома – компрометація України, або того чи іншого клубу. У великих компаніях ультрас, як показує досвід, завжди знайдуться люди, які намагаються «заряджати» масу на провокації.

Коли проводиться огляд перед допуском фанів на трибуни, дуже важливо виявляти канали доставки на стадіон усіляких заборонених предметів – піротехніки тощо. Це вже майстерність і правоохоронних органів, і служб безпеки самого спортивного об’єкта. Всього передбачити неможливо, але до цього слід прагнути. Тому Федерація футболу регулярно проводить тематичні семінари, навчає, як запобігати правопорушенням. Нині ми готуємо семінар для персоналу, що працює з уболівальниками, для керівників служб безпеки клубів. У нашому полі зору це питання було й залишається питанням номер один, особливо при проведенні матчів збірної команди.

На сьогодні практично Львів для міжнародних матчів закритий. Залишаються Київ, Одеса та Харків. Нам дуже хотілося б, щоб і Дніпро приймав такі ігри, і щоб «амністували» Львів, і щоб підтяглася Полтава до необхідних вимог. Звичайно, тут багато чого залежить від логістики, від інших факторів, та й реконструювати стадіони в нинішній час не так-то просто…

– …і фінансово-економічний стан багатьох клубів, будемо відверті, залишає бажати кращого.
– Це болюче питання. Є такі команди, яким ледь вдається зводити кінці з кінцями, їм уже доводиться серйозно думати про те, щоб знятися з першості. Три клуби зі східного регіону перебувають, як відомо, в «транзитному» режимі – «Шахтар», «Зоря», «Олімпік»: їхні стадіони тимчасово перебувають на території, непідконтрольній Україні. Нині вже нікому не до жиру, в тому числі й флагманам. Навіть київське «Динамо» змушене свої витрати мінімізувати: переглядає і штатну, і видаткову частину. На сьогодні в Прем’єр-лізі залишилася дюжина команд, при цьому в більшості, на жаль, фінансовий стан нестійкий. Наш футбол переживає не найкращі часи. До того ж зовнішній агресор намагається всіляко компрометувати Україну в кожній сфері, за кожним напрямом, у тому числі й у спорті. А футбол, як відомо, один з важливих складників інтересу до країни. Ми бачимо, що ультрас допускають неприйнятні речі, внаслідок чого Україна отримує штрафи… Є і така інстанція, як ФАРЕ – вона бореться проти расизму і ксенофобії в європейському футболі. З нею теж ведемо постійний діалог, і з приводу того ж червоно-чорного прапора, який зараз у списку ФАРЕ значиться як заборонений, а в нас це історичний символ боротьби за незалежність держави. Торік, коли збірна грала в Польщі матч із Косово, на трибуні з’явився цей прапор і як наслідок – штраф. Усе це треба враховувати, знаходити з ультрас «точки дотику», впливати на процеси.

Федерація футболу створила Асоціацію уболівальників, в яку влилися і та фан-клуби і групи ультрас із різних регіонів країни. Асоціація організовує поїздки на матчі збірної і ми, природно, зобов’язані вести діалог. Нині в країні є ціла низка всіляких проблем, що впливають на розвиток футболу, на його економічну складову, на поведінку глядачів – нам не можна не зважати на це.

– Ми багато говоримо про проблеми й завдання, а що вас у нашому футболі радує?
– Радує те, що інтерес до гри не знижується. Радує, що Федерація шукає форми, методи, як привести футбол в кожен двір, на кожну вулицю, в кожну школу. Радує, що з’явилася перспектива робити хороші поля й майданчики зі штучним покриттям. Адже кліматичний пояс, у якому лежить Україна, не сприяє всесезонності футболу. Закуплено лінію з виробництва покриття, найближчим часом вона почне працювати. Знаю, що укладено угоди з адміністраціями областей і міст про те, що такі поля й майданчики з’являться насамперед у навчальних закладах, школах… Федерація намагається дійти до кожного (і це не просто гасло – є реальні справи). Найголовніше, що кількість хлопчаків, які бажають займатися футболом, щорік зростає. Тільки в Києві понад 30 тисяч хлопців займаються організованим футболом. Це важливо. Нині футбол може себе презентувати, незважаючи ні на що, і наші зусилля в перспективі, сподіваємося, принесуть свої плоди – в особі нових гравців рівня Шевченка, Реброва, Блохіна, Бєланова…

Радує, що чимало людей щиро вболіває за розвиток футболу. Є ядро ветеранів, які є символом, брендом українського спорту, і є національна збірна ветеранів, яка пропагує футбол у різних регіонах. Я б назвав це внеском в об’єднання країни. Пам’ятаю, 2014 року Федерація футболу Києва спільно з Асоціацією ветеранів футболу м. Києва провели матч у Сєвєродонецьку, коли поблизу міста точилися активні бойові дії, чулися вибухи, стрілянина, але ніхто не покинув стадіон. Грали з командою Збройних сил України і були повні трибуни. Це важливо, що футбол люблять, чекають у кожному місті.

Дуже добре, що Україна має свого представника в УЄФА – Григорія Михайловича Суркіса. Безумовно, патріота країни (згадаймо і Євро-2012 і те, що фінал Ліги чемпіонів 2018 року буде проведено в Києві). Що міцніші будуть позиції України в міжнародних структурах і що краще ми зможемо себе показувати, то більше нам довірятимуть. Від цього футбол тільки виграє.

– І, додам від себе, що не можна не помітити активну роботу нового керівництва Федерації – це теж радує і вселяє оптимізм.
– Дякую, це будемо вважати авансом, бо попереду ще багато треба зробити.

Українські реалії наразі дуже нагадують задзеркалля: влада, що прийшла на крові героїв Небесної Сотні, на обіцянках євроінтеграції та європейських цінностей, наразі провадить політику не лише відступу від цих обіцянок, а ще й відверто показує європейським партнерам, що методи влади Януковича вже від нинішніх чільників повинні не лише не викликати здивування та жаху, а навіть сприйматись. А те, що ті ж самі голландці через голландські ЗМІ чудово обізнані, що з такою владою в Україні та її тактикою не можна погоджуватись на євроінтеграцію України, українцям не говорять. Лише осуджують «поганих» голландців, які виступають проти, аби влада корупціонерів і відвертих порушників прав людини отримала відкриті двері до Європи. Ба більше: наразі можливий не лише міжнародний резонанс, викликаний діями українських правоохоронців, а ще й міжнародний скандал, адже після публікації Міхіль Дрібергена в одному з найпопулярніших видань Голландії blendle в газеті «Trouw» про те, що українська правоохоронна система використовує кримінальний кодекс заради залякування та переслідування тих, хто не на словах вирішив обрати європейський вектор для України, що йде в розріз з реальними планами осіб, які керують в Україні. І справа Наталії Ван Доверен, яка 2015 року в інтерв’ю голландському виданню «Trouw» відверто розповідала про корупційну систему в медицині, може стати не менш резонансною, аніж «справа Тимошенко». І якщо «справа Тимошенко» стала одним з цвяхів у труну іміджу Януковича, то скандал з Наталією Ван Доверен перетвориться на осиновий кілок вже для нинішньої системи, яка так і не усвідомила, що європейці не будуть терпіти, аби їм замилювали очі.

Як відомо, уряд Нідерландів внесе на розгляд верхньої палати парламенту (Сенату) для ратифікації Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом після 15 березня 2017 року. У сенаті дуже крихка більшість на користь України. І тим, хто в Україні осуджував Голландію за референдум, треба триматись за цю більшість будь-якою ціною. Проте, якщо голландські ЗМІ писатимуть про замовні переслідування українськими правоохоронцями тих, хто агітував за євроінтеграцію України, навряд чи ця більшість зможе перемогти. Хто ж буде винен тоді? Невже «погані» голландці? Чи все ж ті особи в Україні, які організовують переслідування від правоохоронців і у такий спосіб підставляють усю країну?

То що ж насправді відбулось у Львові? На який скандал наривається українська псевдо правоохоронна система і чому цим питанням зацікавились голландські ЗМІ?

Ці та інші питання «КЗ» поставили безпосередньо Наталії Ван Доверен, аби розставити крапки над «і».

Пані Наталю, наскільки відомо, Ви одна з небагатьох лікарів, які були активним учасником обох Майданів, а сьогодні є опонентом тих, хто при владі. Чому?

Я, дійсно, була активним учасником двох Майданів. І насправді, сталося так, що наразі є опонентом тих, хто нині при владі. Проте, аби зрозуміти, чому так сталось, потрібно повернутись до обох Майданів, і загалом до часів 2004 року, коли я вперше вирішила, що зроблю все можливе, щоб змінити цю країну. Можливо, комусь моя історія буде здаватись пафосною, проте, я так мислила. У 2004 я залишила батькам двох дочок, одній з яких було півтора року.

Коли ми з колегою вже приїхали на Європейську площу, то втрапили в той момент, коли Парубій закликав штурмувати Український дім. І я, разом з іншими, пішла на штурм. І вже тоді на мене, як одного з заколотників, було відкрито кримінальне провадження. Там, на Майдані, я стала керівником медичної служби. Потім увійшла до складу комітету національної порятунку, а згодом ми переїхали до Будинку профспілок. Моє місце дислокації було у кімнаті 321. І на той час ми з Миколою Івановичем Поліщуком, який згодом став міністром охорони здоров’я, зробили ці три цифри своїм паролем. У ті буремні часи хто лишень до тієї кімнатки не заглядав. Там бували всі. У тому числі і Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. Коли КС прийняв рішення про переголосування, я повернулась до Львова. А вже за декілька місяців після перемоги зрозуміла, що моє натхнення революцією зникає. І хоча на той період часу у суспільстві було ще немодно критикувати ані президента, ані уряд, я відчувала що суспільство вже пережило період піднесення і починає критично дивитись на дії влади. А вже в жовтні 2005 року газеті «Аргумент» я дала інтерв’ю під назвою: «В українській медицині продається все». Саме тоді мною, на прикладі того закладу, який я і сьогодні представляю, вперше було озвучено усі схеми, які існують в галузі охорони здоров’я. І тоді, вперше, я зрозуміла, що таке репресії, які застосовують за непокору та критику.

У 2005 році це проявилось у тому, що мені, незважаючи на всі необхідні дані, не присвоїли першу категорію, як лікарю. Це була помста за те, що я відверто розповіла про реалії, що існують у медичній галузі України. За останні 15 років існування атестаційної комісії таке трапилося чи не вперше.

А от сьогодні історія повторюється: я даю інтерв’ю голландським ЗМІ вже після перемоги Революція Гідності, де вказую, що ситуація в системі охорони здоров’я не змінюється. Розказую про корупційні схеми, які існують у цій галузі (знову ж таки, на прикладі того закладу, який я представляю) і згодом отримую кримінальне провадження, шантаж та тиск щодо захисту моєї дисертації. Цього разу слідчий у кримінальному провадженні робив спробу зірвати мій захист. На щастя, йому не вдалося цього зробити. Люди, які оцінювали захист моєї дисертації, виявилися сміливішими за тих, котрі колись не надали мені можливість отримати підвищення кваліфікації.

Але Ви зазначали, що і Майдан 2014 року теж має певне відношення до того, що наразі Вас переслідують…

На жаль, це – правда. Насправді, попервах мені не хотілося їхати на Київ. Далося взнаки моє розчарування «помаранчевими». Проте на Майдан поїхала моя дитина, а я не могла зупинити свою доньку, оскільки розуміла, що вона мотивується тими самими покликами душі, як і я – у 2004 році. Проте тут, у Львові, я робила все можливе, щоб госпіталізувати тих хлопців, яких привозили пораненими з Майдану. Але вже скоро я зрозуміла, що не зможу жити з тим, що там, на Майдані, вбивають наших дітей. І тоді у мене відбувся внутрішній монолог, коли я визнала, що, виходить, що я злякалась, оскільки у 2004 році, коли не стріляли, я на Майдані була, а коли виникла справжня загроза, то – вирішила пересидіти. І саме цей внутрішній діалог спонукав мене зібратись і таки поїхати на Майдан.

І знову я звернулась до колективу за підтримкою, зазначивши, що беру «швидку» нашої лікарні та їду до Києва. Відгукнулось лише двоє (це був день після розстрілів 18 лютого), а потому приєднався ще один лікар. Ми приїхали на Майдан 19 лютого 2014. А близько 4 ранку 20 лютого прийшли до готелю «Україна», аби перепочити.

Коли, прокинувшись, ми почали збиратись на Майдан, то вже було чути постріли. Я вийшла на балкон і з нього спостерігала за тим, що відбувалось. Я зрозуміла, що стала свідком вбивства громадян. І тоді я взяла камеру і почала робити відео. Проте, як свідок розстрілів, я Генеральній прокуратурі – не цікава. Хоча я – свідок злочину і вбивства. Я бачила, як біля Жовтневого палацу людину кинули у вогонь. А потому ми почули шалений крик. І, навіть не одягнувши бронежилет, кинулись сходами до першого поверху. Вибігши до холу, ми побачили місиво з кривавих тіл, і нам нічого не лишалось, як надавати допомогу підручними засобами. Після перемоги Майдану я повернулась до Львова і за деякий час знову усвідомила, що позитивні зміни в країні не відбуваються. І у 2015 році я даю інтерв’ю голландським ЗМІ про те, що у галузі медицини продовжують працювати корупційні схеми.

З Ваших слів напрошується висновок, що представники команди «помаранчевих» проводять одну й ту саму тактику щодо неугодних, які критикують їхню діяльність…

Знаєте, у 2004 році це було м’якше. Тоді помстою за мої інтерв’ю та певну точку зору стало неприсвоєння мені кваліфікації лікаря першої категорії, хоча для цього не було жодних причин. На той час було зрозумілим: це своєрідний тиск, аби не висувалась, не казала нічого зайвого. Тим не менш, вже наступного дня, після того, як мені не дали категорію, я організувала акцію протесту медиків у вигляді голодування на робочому місці. І тоді в останні дні жовтня 2005 року одна з програм ТСН якраз і розпочалася моїм інтерв’ю з білою пов’язкою на чолі з написом: «Я – голодую». У той самий період учасниками акції голодування було створено вільну незалежну профспілку медиків, яка наразі увійшла до конфедерації вільних профспілок України. І хоча на учасників тієї акції чинився шалений тиск, все ж акція отримала резонанс і нас підтримали майже в усіх куточках України. Проте, якщо тоді ми ризикували лише втратити роботу, то сьогодні, після Революції Гідності, мене вже запроторили до тюрми. І що буде завтра – я не знаю. Можливо, наступним кроком стане фізичне знищення. Нині не можна передбачити, що очікує на людину, яка розвінчує цю систему. І у мене є всі підстави вважати, що доведеться покидати Україну заради забезпечення власної безпеки.

Дивно, але складається враження, що відкрите проти Вас кримінальне провадження теж є помстою, адже виходить, що і цього разу Ви наступили на ті самі граблі, що й у 2005 році, тобто: дали інтерв’ю голландському виданню «Trouw» , у якому, знову ж таки, на прикладі медичного закладу, в якому працюєте, розказали про корупційні схеми, які існують в галузі охорони здоров’я.

Вірно підмічено: граблі ті самі. Але якщо першого разу помстою стало неатестування, то наразі я отримала три дні тюрми та кримінальне провадження за статтею, що передбачає тюремний строк терміном від п’яти до десяти років.

Проте, наскільки відомо, коли організовували домовленість про хабар, насправді Вас не було на робочому місці…

Дійсно, цього дня я знаходилася за межами Львова. Але, незважаючи на це, зрозуміла, що методи 1937 року ще й досі використовуються начебто реформованими правоохоронцями. Що ж стосується факту вимагання хабара, то хочу сказати наступне: мене затримали 28 листопада 2016 року нібито за його отримання. У висунутій мені підозрі вказано, що громадянка, яка є хабародавцем, приходила до мене 17 листопада 2016 року, аби домовитись про передачу цього хабара. І я нібито з нею зустрічалась. Так от, наразі випливає цікавий прецедент: у висунутій підозрі чітко прописано факт вимагання хабара 17 листопада 2016 року. Проте цього дня мене не було на робочому місці. Виконуючи обов’язки головного лікаря обласної лікарні та обов’язки заступника з медичної частини, я, задовго до цього, була вказана спікером на форумі з міжнародного туризму, який мав міжнародний формат і який проводився 17 листопада. І в цьому заході брали участь представники багатьох міністерств України, гості з-за кордону, представники обласних та державних адміністрацій. І хоча перший день форуму закінчився до обіду, я залишилась на неформальному засіданні в секціях. І все це – відображено на відеокамерах. Це підтверджує багато свідків. Але ось тут починаються нелогічні нюанси зі сторони правоохоронців, які, коли з’ясували, що на 17 листопада 2016 року у мене є неспростовне алібі, сказали: перепишемо дату у підозрі.

Хто зробив таку заяву?

Слідчий і процесуальній прокурор.

А Ваші слова хтось може підтвердити?

Так, мій адвокат. І наскільки мені відомо, сьогодні організовують певні дані, аби перенести домовленість про вимагання хабаря на 18 листопада 2016 року. Проте представники правоохоронних органів ще не знають, де я була цього дня, а тому дуже люб’язно просять мене надати копію записів з відеореєстраторів. Скажіть, чим це не нагадує 1937 рік?

А як бути з особою, яка начебто домовлялась з Вами про надання хабара? Що, вона теж змінить покази?

На жаль, є неспростовні докази, отримані з багатьох джерел, які ніхто і не намагається спростовувати, про те, як все було організовано. Існує певна особа, що є ветераном МВС, яка є близьким другом тієї особи, яка (з моєї точки зору) замовила цю справу, тобто: головний лікар лікарні, в якій я працюю, Гичка М.М., оскільки йому заважали мої протести проти повзучої приватизації, яку він організував, а також проти запровадження схем. Так от, у цього ветерана МВС є 2 славних сини, які також, як і батько, пішли працювати до правоохоронних органів. Один із них – Тарас Демкович працює в правоохоронних органах у відділі боротьби з економічними злочинами Львова. І хоча він ще доволі молодий, проте – дуже креативний. Він має дружину, двох діточок та тещу. І от саме його теща, виявляється, несла мені хабар. Тобто: теща оперативного працівника, який мітив гроші задля дачі мені хабара, була присутньою при міченні, і та сама теща, за дивним збігом обставин, виступає хабародавцем. А от предметом дачі хабара, теж випадково, є людина, яку називають троюрідним братом цієї тещі, який, знову ж таки, за дивним збігом обставин, має потребу бути госпіталізованим у відділення гемодіалізу. Тобто, він є смертельно хворою людиною, яка вимагає проведення замісної ниркової терапії. Це означає – залежати від апарату, що заміщає нирки мінімум три дні на тиждень. Але, як сьогодні вже відомо, цей пацієнт, якого, виявляється, треба було терміново госпіталізувати, дивним чином – зцілений. Він був оглянутий лікарем один раз в ЛОКЛ, а коли лікар прийшов вдруге, пацієнта вже у відділенні не було. Існують й інші докази «чудо зцілення» цієї особи. І я вдячна нашому персоналу, який при госпіталізації цієї людини провів всі потрібні аналізи. І виявилось, що цей пацієнт має аналізи здорової людини. Тож не дивно, що одразу після госпіталізації він втік з лікарні. До того ж ця особа незадовго до розправи зі мною була хабародавцем в іншій справі (у Дрогобицькому суді). І оперативна комбінація реалізовувалась цією ж «трійцею».

Навіщо ж давати хабара, якщо людина не потребує госпіталізації та лікування?

У цьому і полягає факт провокації з використанням агентів.

Але питання госпіталізації навряд чи вирішує лікар вашого рівня…

Існує посадова інструкція, що не передбачає мого втручання у госпіталізацію хворих. Госпіталізація пацієнта відбувається лише за медичними показами. Та й щорічно відбувається понад 40 тисяч госпіталізацій. Якби я усіма опікувалась, то мене б не вистачало на виконання своїх обов’язків. Тож цими питаннями опікуються інші лікарі.

Погодьтесь, але дивно виходить: навіщо, навіть незважаючи на те, що Ви виступили з критикою існуючих корупційних схем в українські галузі охорони здоров’я (на прикладі закладу, в якому працюєте), ініціювати саме таку справу? Тут повинна бути якась серйозна зацікавленість, а то й політичне замовлення, оскільки спроба інкримінувати кримінальну статтю певним чином перекликається з ситуацією, в яку свого часу втрапила Тимошенко, коли її також робили спробу звинуватити за кримінальною статтею, оскільки усвідомлювали, що на Заході буде вважатися політичним переслідуванням будь-що, окрім звинувачення у криміналі.

Непереконана, що це є суто політичним замовленням. Але те, що це помста за мою принципову позицію, коли я доволі відверто виступаю проти схем, як, наприклад, закупівлі за бюджетні кошти медичних препаратів з обмеженим терміном дії, які ми потім зобов’язані були терміново списувати і які не мали жодного коефіцієнту корисної дії, для того щоб надати медичну допомогу пацієнтам. Також я виступаю проти багатьох інших схем, які використовують в лікарні. Я виступала проти того, що досі непереглянуто статут лікарні. У 2012 році було прийнято закон про реформування №3611 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги», де чітко прописано, що комунальні заклади охорони здоров’я мають привести у відповідність до закону статути, і у цих статутах має бути чітко прописано те, що головні лікарі та заступники таких закладів охорони здоров’я мають призначатися на контрактних засадах і на підставі конкурсу. А от у Львівській обласній лікарні, яка є одним з найбільших медзакладів України, статут не змінювався з 1999 року. І хоча практично у всіх подібних закладах України статути приведені у відповідність до законодавства, і всі головні лікарі та їхні заступники після 2012 року призначаються на підставі конкурсу та на контрактних засадах, Львівська обласна клінічна лікарня є виключенням. І озвучення мною цього питання було дуже дражливим, оскільки, як я наразі вже здогадуюсь, головний лікар лікарні чудово усвідомлював, що реалізація статуту несе за собою логічні наслідки, оскільки питання про призначення головного лікаря буде здійснюватися згідно законодавства. Але Львівська обласна рада мовчить, при тому, що у 2013 році більшістю голосів депутатів цієї ради головному лікарю Львівської обласної лікарні було висловлено недовіру і його було рекомендовано звільнити з посади.

Що, справді існує таке рішення?

Звісно, це ж публічний документ. А Львівське обласне управління охорони здоров’я, як виконавчий орган влади, власне і повинен був його звільнити, але до сьогоднішнього дня нічого подібного не сталося, як і приведення статуту у відповідність до закону.

А що ж спонукало обласну раду на той час винести таке рішення?

Власником лікарні – Львівською обласною радою – було ініційовано створення комісії про перевірку фактів зловживання діяльності головного лікаря і саме у відділенні гемодіалізу. Були виявленні факти зловживання, і Львівською обласною радою винесено рішення на сесію про звільнення головного лікаря та проголосовано. Проте звільнення не відбулося. А сьогодні головний лікар вже є депутатом Львівської обласної ради від блоку Петра Порошенка. Також його обрано головою комісії з питань охорони здоров’я та соціальної політики. Ну і при цьому деякі інші члени його родини сьогодні знаходяться у Верховній Раді… То ж «пасьянс» не на користь Закону…

То, можливо, назвете прізвища?

Це – не секрет, Дубневичі…

І при цьому Ви стверджуєте, що те, що відбувається з Вами – не політичне переслідування?

Це важко коментувати…

Гаразд, але люди, які влаштовують вищезгадані підстави з організацією хабара, повинні усвідомлювати, що Ви – особа публічна, людина, яка опікується питаннями євроінтеграції, і що Ви були серед тих осіб, які лобіювали інтереси України щодо євроінтеграції нашої країни до європейської спільноти. Тобто: шити проти Вас білими нитками справу – це отримати міжнародний скандал, оскільки зрозуміло, що нинішня влада використовує Кримінальний кодекс заради переслідування неугодних…

Справді, у Голландії я доводила, що Україна має право претендувати на входження до європейської спільноти. Але сьогодні я змушена давати голландськім ЗМІ інтерв’ю, з яких можна робити висновки про корупційну складову не лише в галузі охорони здоров’я, а ще й в правоохоронних органах, які використовуються задля цькування критиків влади. Нині мене переслідують і цькують. Одразу після того, як мене запроторили до ІТТ, невідомі особи проникли до мого кабінету та знищили відео з мого відеореєстратора, яке давало мені можливість підтвердити моральні катування та залякування під час проведення так званого обшуку у моєму кабінеті. Адже насправді в моєму кабінеті нічого не знайшли, мої руки не світилися. Та й я теоретично була готова до такого розвитку подій і навіть консультувалась з юристами, оскільки відчувала, що ситуація погіршується. А криза стала глибшою після того, як один з недобудованих корпусів обласної лікарні було продано Львівською обласною радою і головним лікарем, а от колектив лікарні про це не знав.

Це все, напевно, робиться протизаконно тому, що Ваш головний лікар сьогодні є депутатом Львівської обласної ради від блоку Петра Порошенка?

На сьогоднішній день він є дуже поважною людиною. Але нині кожен знає, що тим, хто входить до блоку Петра Порошенка, можна все. Тож корпус лікарні було продано (це при тому, що у нас тотальний дефіцит квадратних метрів і площ), колектив про це – не повідомлено, і я стала тією людиною, яка донесла цю інформацію…

А кому продано це приміщення?

Це питання до головного лікаря та до Львівської обласної ради.

Проте це не єдина причина Ваших сутичок з головним лікарем, який є представником в облраді від БПП та має родичів у ВР?

Так, є ще нюанси. Наприклад, історія про те, як на порядку денному постало питання про ліквідацію одного з відділень обласної клінічної лікарні, а саме: рентгангіографічного відділення. Людям, які там працюють, було запропоновано написати заяви про перехід в інший структурний підрозділ. Звісно, що люди почали захищатися. Сьогодні у відділенні функціонує два апарати: перший придбано ще Червоним хрестом Люксембургу і при цьому він не дуже якісний. Другий – взято у лізинг благодійним фондом (мобільний ангіограф). І ці два апарати практично забезпечують діяльність кардіохірургічного відділення. Проте стало зрозумілим, що у керівництва лікарні виникла ідея ліквідувати службу рентгентагніохірургії , а на площу обласної лікарні ввести приватну структуру.

А чому Ви вирішили, що на територію лікарні увійде приватна структура?

Це питання широко обговорювалося в колективі. Було три наради. Проти цього виступили співробітники серцево-судинного центру. І хто є власником цієї приватної структури, скоріш за все, буде комерційною таємницею. Це знатиме лише головний лікар та обласна рада, які підписуватимуть угоду про оренду квадратних метрів на території лікарні. Проте проблема навіть не в цьому. Її суть полягає в тому, що заплановано цю приватну структуру зробити монополістом. І люди, які не матимуть коштів на те, аби пройти у ній обстеження, будуть приречені на смерть. Зрозумійте, я – не проти приватної медицини. Але люди повинні мати альтернативу: або проходити обстеження за гроші на кращому обладнанні в приватній структурі, або все ж звернутись до комунального закладу безкоштовно та врешті отримати консультацію лікаря і, можливо, не таке якісне, проте обстеження.

І на таких нюансах я наголошувала і в інтерв’ю голландській пресі, коли говорила, що в Україні склалася ситуація, що подекуди громадяни не мають можливості заплатити за ліки, а тому – просто помирають.

Як Ви вважаєте, яку функцію у Вашій справі виконує Львівська прокуратура? Адже вона повинна контролювати слідство. І якщо видко, що справу сфабриковано, то саме процесуальний прокурор повинен припинити незрозумілі дії слідчого?

На жаль, слідчий і прокурор ходять разом і в один голос констатують, що якщо у них не збігатимуться дати, вони їх – перепишуть. Наскільки мені відомо, вони допитали слідчого з поліції, який дав сумлінні покази, що він помилився з датою при складанні підозри. От і виходить: заявниця помилилась з датою, коли я в неї нібито вимагала гроші, слідчий теж помилився, хоча його дата збігається з датою, яку вказала заявниця. І, повірте, якщо я доведу, що і на 18 листопада у мене є неспростовне алібі, з’ясується, що і слідчий, і хабародавниця знову ж таки помилилися вже і з датою 18 листопада 2016 року.

Наскільки я розумію, наразі існує стратегічна установка дотиснути це кримінальне провадження задля передачі до суду. Причому за інкримінованою мені статтею. Отже: якщо є замовлення, має бути продукт.

Але і прокурор і слідчий повинні бути свідомі того, що Ви не будете мовчати і будете давати інтерв’ю. В тому числі і голландським ЗМІ.

Так, я не мовчатиму. Тим більше, що я брала на себе зобов’язання, коли на початку 2016 року підписала меморандум з громадською неурядовою організацією Governance & Integrity про те, що сприятиму певним заходам і буду робити всі належні кроки.

Підписання цього меморандуму також не подобалось головному лікареві. І він чинив шалений опір щодо його укладання, і це також було одним з елементів, що спонукали його позбавлятися від мене, як людини, яка справді вирішила поставити боротьбу з корупцією та схемами на перше місце.

Здається, що ситуація, яку ми спостерігаємо, доводить, що влада, правоохоронні органи та прокуратура не бояться розголосу…

Повірте, я донесу всю потрібну інформацію до міжнародної спільноти. Аж до прес-конференції в Гаазі, оскільки західне суспільство повинно знати правду про те, що відбувається в Україні. Західній спільноті потрібно повідомляти про те, що корупційні схеми не лише не ліквідовуються, а ще й розбудовуються. А люди, які стають на заваді виконання корупційних оборудок, – переслідуються. І треба донести до західних партнерів, що наразі влада робить все можливе, аби переслідування інакомислячих носило кримінальний підтекст. Такий підхід, з одного боку, покликаний залякати людину, змусити її відступити, а з іншого – західним партнерам завжди можна сказати, що переслідують корупціонера чи особу, що замішана у криміналі. Але ми всі пам’ятаємо: в СРСР більшість політичних в’язнів сиділи саме за кримінальними статтями. Проте в моєму випадку, коли справа шита білими нитками, коли відбувається опосередкований тиск на всіх, хто біля мене поряд, або робить спробу мені допомогти, навіть європейські журналісти чудово усвідомлюють, що ця влада перетнула межу і вже не цурається жодних способів задля усунення неугодних.

Останнім часом керівник “Укрзалізниці” Войцех Балчун перебуває під пильною увагою українських ЗМІ та громадськості. А все через ряд гучних заяв в інформаційному просторі щодо спроб перешкоджання його команді здійснювати стратегічні зміни в одній із найбільших українських компаній.

В ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу Войцех Балчун розповів, хто і що перешкоджає розвитку компанії, про свої відносини з владою країни, імідж компанії за кордоном, а також найближчі професійні та особисті плани.

“СХЕМИ” ОБЛІПИЛИ УКРЗАЛІЗНИЦЮ ФАКТИЧНО НА 100%

– Пане голово, півроку тому, коли я у вас брав інтерв’ю перед початком роботи на посту гендиректора Укрзалізниці, ви говорили, що усвідомлюєте складність завдання, і що буде внутрішній опір реформам у компанії. Зараз, після піврічного досвіду роботи на цій посаді, ви можете сказати, що були до цього готові, чи все ж таки опір системи перевищив ваші очікування?
– Без сумніву, моя нинішня перспектива є іншою, ніж тоді, коли я тільки розпочинав роботу в компанії. Крім того, якщо взяти до уваги, що я іноземець із зовсім іншої реальності, інших традицій, інших юридичних категорій і так далі, то ця перспектива є зовсім іншою. Якщо йдеться про опір, то я живу в реаліях, коли мене практично в безперервному режимі бомбардують інформацією про те, як погано чи навіть патологічно працює компанія у багатьох сферах. Я не кажу про повсякденну діяльність, а про всі ці “схеми”, які “обліпили” компанію фактично на 100%. Скажу навіть більше: всі твердять, що найгірший період в Укрзалізниці – це останні 3-4 роки.

– Тобто вже після Революції Гідності?
– Так. Не знаю, можливо це через тимчасовий характер правління компанією. Усі ті, хто приходив, переслідували ціль не зробити щось хороше для компанії, а зробити що можна для себе, оскільки мали перед собою дуже коротку перспективу роботи. І це дуже страшно здеморалізувало фірму. Тому мені ментально важко працювати у такій реальності, коли я весь час отримую лише негативну інформацію. Опір системи гігантський.

Кілька місяців тому в своєму колі ми погодилися з думкою: якщо ми залишимося до кінця року, то він для нас буде дуже “гарячим”. Адже, якщо ми залишимося, то лише наблизимося до моменту, коли потроху почнемо розуміти, про що йдеться і свідомо управляти компанією. Це так відбувається, оскільки такими є процеси прийому в управління великої організації та ще й в іншій країні. Фактично, так і сталося, що всупереч багатьом ініціативам різних осіб нам перешкодити, ускладнити роботу, включаючи внутрішній саботаж, ми залишилися до цього періоду, і те, на що ми очікували, зараз відбувається. Коли ми почали торкатися дуже вразливих тем роботи “Укрзалізниці” – розподілу вагонів, фінансових питань, – то розпочалася організована, багатовимірна кампанія. Не забуваймо також про наші пропозиції, що стосуються тарифів. І всі ці пазли склалися в одну масовану, безпардонну атаку з розрахунком зробити все можливе, щоб поляки виїхали якомога швидше.

– Звідси виникає питання: чи вас і вашу команду з Польщі це не відлякує? Чи ви й надалі готові тут працювати і боротися?
– Моменти сумнівів кожен із нас має майже через день. Ми мали дуже складні моменти, оскільки це все функціонує навпаки, ніж це б мало бути. Скажу так: якби не надія, яку мені дав, насамперед, прем’єр-міністр Володимир Гройсман, а також віце-прем’єр-міністр Володимир Кістіон, який нас підтримав і розуміє всі ці процеси, а також, звичайно ж, перший віце-прем’єр Степан Кубів, то нас, ймовірно, вже тут би не було зараз. Це нам дає надію і відчуття, що не варто здаватися, оскільки це прекрасна компанія, з гігантським потенціалом, стратегічна з точки зору держави, і яка має величезний вплив на економіку України. І з неї, насправді, можна зробити діамант. Але цей діамант можна буде зробити виключно тоді, коли буде політична підтримка, буде час, і ми зможемо усунути певні “схеми” чи мінімізувати їхній вплив, оскільки я теж не наївний і розумію, що відразу не зможемо полагодити щось, що псувалося понад 20 років. Це все завдання на чергові 20 років. Але я виходжу з такого розрахунку, що кожний малий успіх щодо обмеження “сірої” зони впливу в фірмі цих “схем” може бути гігантським економічним та фінансовим успіхом “Укрзалізниці”.

– А ви вже підраховували, скільки коштів таким чином може отримати компанія?
– Я весь час зараз змушений пояснювати, де є 7 мільярдів гривень, про які говорив на самому початку своєї роботи. Це депутат Гусак (Опозиційний блок – ред.) на цьому спеціалізується. Видно він отримав таке завдання від своїх спонсорів, вихідцем зі структур яких він є. Але, про 7 мільярдів я говорив як особа ззовні, говорив досить гіпотетично: якщо ми зможемо обмежити сферу патології, покращити ефективність закупівлі, знизити кошти, і якщо ми це зробимо на 10%, то це вже 7 мільярдів. Ми зробили дуже багато справ, але компанія увесь час працює в конкретних економічних умовах, про що не можна забувати. Ми не маємо впливу, наприклад, на вартість палива, не маємо впливу на дуже значне зростання податків на землю. Україна, напевно, є єдиною країною, де залізниця платить податок на землю під коліями. Іншої такої країни у світі немає. Це – стандарт, наприклад як “Укравтодор” звільнений від сплати податків за державні автошляхи. Натомість, кошти на землю для нас постійно сильно зростають. Крім того, процеси реструктуризації також на початку вимагають багато коштів.

Однак, ми зробили багато справ. Насамперед, ми зберегли поточні можливості компанії, оскільки був такий план, щоб компанія збанкрутувала. І я відкрито про це кажу. Не хочу зупинятися на тому, хто і що (хотів зробити – ред.), але знаю в деталях, які дії готувалися… Ми отримали компанію без запчастин, без справних вагонів та локомотивів, із сильно зниженим рівнем запланованих витрат, наприклад, на ремонт вагонів. А йшлося про те, щоб показати: прийшли поляки і нічого не змогли зробити! Не кажу вже й про те, що мав також бути дефіцит палива. І таких акцій було кілька, а остання була зовсім нещодавно. Тоді було розповсюджено інформацію про те, що у нас проблеми з паливом… Ми уклали контракт за дуже привабливою ціною на паливо, але ринкові ціни різко пішли вгору. А якщо звернути увагу, що тендерна процедура триває 55-65 днів, то за цей час може багато чого статися. Ну, і виявилося, що є ризик, що контрагент, якого обрано під час тендеру, може не підписати угоду. І тоді ми залишимося без палива. Це дало сигнал для започаткування великої кампанії проти нас, оскільки був розрахунок, що ми зупинимося, і тому треба кинути на стіл усі сили й усі аргументи. Але ми не зупинилися, хоча в минулий четвер була спроба паралізувати роботу тендерного комітету, щоб не відбулося підписання угоди. Реальність, з якою я маю справу щодня, є понурою.

– Але тендер вдалося врятувати?
– Ми вирішили це питання: паливо постачається.

– І ще будуть нові контракти на поставку палива?
– Так, ми оголосили дев’ять тендерів. Усі вони мають завершитися до кінця року, якщо не буде блокування в Антимонопольному комітеті. Треба усвідомлювати, що там теж діють “схеми”. Я весь час із цим стикаюся, але мені дає сили поставлена мета: спробуй, не здавайся, ми тебе підтримуємо (влада – ред.), і я намагаюся виконувати свою роботу якомога краще.

“ПІДШІПТУВАЧІ” СІЮТЬ РОЗБРАТ МІЖ БАЛЧУНОМ Й ОМЕЛЯНОМ

– Ви сказали про підтримку від прем’єра, віце-прем’єрів. А чи відчуваєте також підтримку від міністра інфраструктури Омеляна?
– Я намагаюся утримувати якнайкращі, конструктивні відносини з міністерством. Це не так просто, але працюю над цим. Є багато емоцій і багато “підшіптувачів”, які ходять і намагаються посіяти розбрат.

– Розбрат між вами і міністром Омеляном?
– Так. Але я намагаюся докладати максимальних зусиль, щоб ці відносини були якомога кращими. Я весь час розраховую, що вони будуть конструктивними, що ми будемо співпрацювати, як і з першим заступником міністра. Ми намагаємося конструктивно співпрацювати, оскільки розв’язуємо проблеми не тільки “Укрзалізниці”, яка є елементом усієї транспортної системи України.

– 15 грудня сталася хакерська атака на сервери “Укрзалізниці”. Міністр Омелян розповів, що за цим стоять хакерські групи з України на замовлення невстановленої особи із Санкт-Петербурга. Ви знаєте зараз може щось більше?
– Ми запросили всі служби для здійснення контролю і підтримки протидії цій хакерській атаці. І жодна із служб не передала нам такої інформації. Тому я не можу це підтвердити, це має зробити офіційне слідство. Я скоріше підозрюю, що це частина інтегрованої атаки на залізницю, пов’язана із двома елементами: зміною системи розподілу вагонів і тарифів. А як було насправді, ми не знаємо. Ми боремося з цим, оскільки такі спроби (атак) весь час здійснюються.

– Але сервери зараз працюють нормально?
– Ми покращили роботу всіх систем. Але якщо хакери у змозі впливати на вибори у США, яка є найбільш безпечною країною у світі, то видно, які ризики несе собою ця проблема. Без сумніву, на цьому треба буде акцентувати роботу у наступні роки, немає іншої альтернативи.

ПОСЕРЕДНИКІВ ПОТРІБНО УСУВАТИ

– Що ви плануєте здійснити в 2017 році, передусім, у питаннях реструктуризації компанії?
– В організаційній сфері – виділення окремих вертикалей. Ми розпочали із пасажирських перевезень, готуємо транспортні перевезення, інфраструктуру, готуємо стратегію, що потрібно робити далі. Треба пам’ятати, що у нас на балансі є шпиталі, санаторії, виробництво мінеральної води, вікон, бруківки, тобто багато аспектів, які не пов’язані з нашою базовою діяльністю. Так історично працювали всі залізничні підприємства, і всі мають пройти через той же процес. Минулого тижня у нас був професор Юліуш Енгельхардт, який брав участь у реформі польської залізниці на початку 90-х років. Він нам показав, що потрібно зробити. Ми зараз перебуваємо у такій ситуації, як понад 20 років тому польська залізниця PKP. Утім, завдяки цьому досвіду ми можемо уникнути багатьох помилок.

У цій сфері ми робитимемо наступні кроки. Перший – розподіл по коштах, щоб ми розуміли, де ми заробляємо, а де втрачаємо, яким чином маємо управляти цією системою. У практичній сфері – стратегія на п’ять років. Ми розпочинаємо великий процес відновлення рухомого складу і потенціалу залізниці з перевезень, аби уникнути таких проблем, які мали місце цього року. Йдеться не лише про фізичну відсутність виготовлених чи відремонтованих вагонів, а про те, що система розподілу вагонів служила не “Укрзалізниці”, а різним “схемам”. Наприклад, два чи три місяці тому ми виявили, що одна з наших філій, на балансі якої були зерновози, яких нам так не вистачало восени, підписала у травні комерційний контракт і віддала 500 вагонів в оренду приватній фірмі. Відтак, вони виїхали з України до Казахстану. І тепер нам треба буде їх повертати назад.

– Досить скандальна ситуація…
– А перелік таких скандалів є дуже довгим. Це атакування нас не є випадковим. Воно показує, що тут так все функціонує. Ніхто не думав про інтереси “Укрзалізниці”. А зараз треба подумати про це, а не тих, хто наживається на компанії. Я завжди в Польщі повторював, і тому там вдалася реформа Cargo (вантажних перевезень PKP – ред.) – не хочу боротися з ринком, нашими контрагентами, постачальниками. Потрібно збудувати збалансовану модель: ви заробляєте, але “Укрзалізниця” теж має заробляти, а не бути дійною коровою, яка потім збанкрутує, або її хтось викупить за копійки. Моїм завданням є відбудова компанії. Ми інвестуватимемо величезні кошти – буде 9 тис. нових товарних вагонів, 1070 зерновозів, які будуть перероблені з цементовозів. Відтак, ми вперше з 1993 року матимемо додаткові зерновози. Це не порівнюється з минулим роком: торік ми купили 28 вагонів, цього року їх буде тисяча, а в наступному – дев’ять тисяч. Це показує, що ми зробили за кілька місяців. У цьому бізнесі немає чудес і феєрверків. Нам потрібно усувати посередників там, де це можливо, по-іншому підходити до тарифної політики. Це породжує агресію в певних колах, але іншого виходу немає. Якщо ми почнемо інвестувати в рухомий склад, покращувати сервіс для пасажирів, тоді ці зміни буде видно.

– Які у вас ще є плани у питанні реструктуризації компанії?
– Є багато планів. Ми аналізуємо свої можливості, вирішуватимемо проблему робочих місць. У понеділок розпочинаємо конкурс на вибір начальників наших філій, впорядковуємо корпоративний нагляд над усіма нашими підрозділами, вже позмінювали склад спостережних рад. Перед нами значні виклики у наведенні ладу в усій інфраструктурі, зокрема енергетичній, де знаємо, що сталося: одна людина загинула за дивних обставин, іншу, яка відповідала за цю сферу, було викрадено. Ця система неконтрольована і корумпована. В енергетичній сфері “Укрзалізниці” дуже багато роботи.

– А що буде зі шпиталями, санаторіями, виробничими підприємствами, які, як ви кажете, не мають відношення до базової діяльності “Укрзалізниці”. Їх поступово продаватимуть?
– Ні, кожен елемент окремо аналізуватиметься під кутом прибутковості для “Укрзалізниці”, і у нас є відповідні компетенції управляти тим чи іншим підприємством та організацією. Я не є прихильником догми, що цього всього слід позбутися. Я розумію, що залізничники створювали це майно десятки років, вони себе з цим ототожнюють. Але йдеться про те, що це все має бути прибутковим. Якщо воно стане прибутковим, то я не бачу проблеми з утриманням цього у структурі “Укрзалізниці”.

– А ціни на пасажирські перевезення наступного року зростуть?
– Ми не маємо іншого виходу, оскільки не живемо у вакуумі. Останній перегляд цін відбувся в 2014 році. Ми маємо брати до уваги фактичну, а не прогнозовану щорічну інфляцію. Аналіз за останні три роки показав, що фактична інфляція є набагато вищою, ніж прогнозована. Але ми мусимо щось зробити в цьому напрямі, особливо з урахуванням того, що, на жаль, значний обсяг пасажирських перевезень включає пільгові перевезення різних соціальних груп. Відтак, ми маємо велику проблему з поверненням чи компенсацією з боку держави цих коштів.

– А про які підвищення і на які суми йдеться?
– Я поки що не готовий відповісти на це питання. Ми відправили свої пропозиції в Міністерство інфраструктури. Як тільки це буде затверджено і піде до Кабміну, то ми про це повідомимо.

“УКРЗАЛІЗНИЦЯ” ЗНИКЛА З МІЖНАРОДНОГО РИНКУ ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ

– Чи із зростанням цін на квитки можна також очікувати і поступове збільшення комфорту в потягах і збільшення їхньої кількості? Зараз люди нарікають на відсутність перед святами потягів на окремі популярні напрями?
– Я постійно повторюю, що упродовж 20 років не інвестувалися кошти у відновлення пасажирського парку. І зараз немає звідки негайно взяти тисячу вагонів, які є потрібними. У найближчі роки виводитиметься з експлуатації велика кількість вагонів з огляду на значний термін експлуатації. Ми прийняли план відновлення парку, його треба реалізувати і профінансувати. Упродовж п’яти років на модернізацію і купівлю нового рухомого складу ми хочемо витратити 108 млрд гривень. Такого плану ніколи не було в “Укрзалізниці”. Це буде значний внесок в українську економіку. Давайте подивимося на реформи польської залізниці. Там вони розпочалися в 1991 році. І лише за останні три роки пасажири почали хвалити послуги перевізників. А скільки для цього треба було коштів? Скільки грошей польська залізниця отримала від ЄС? Скільки коштів у регіональні перевезення інвестувала місцева влада? Ми є єдиною залізничною компанією в західному світі, яка працює без будь-якої допомоги з боку держави. Ми все повинні профінансувати самостійно. Тому, ми говоримо про необхідність пошуку більш збалансованих відносин з оточенням, яке користується потенціалом “Укрзалізниці”. Ми повинні збільшити доходність компанії для відбудови її потенціалу і покращення якості надання послуг. Це серйозні процеси, я їх навіть не завершу. Але йдеться про те, щоб розпочати таким чином, аби це вже не можна було згорнути. І це в інтересах України.

– Чи вам вдається налагоджувати контакти з міжнародними партнерами “Укрзалізниці”? Які це може мати позитивні результати для компанії?
– На жаль, не маю на закордонні поїздки багато часу. Але ми намагаємося зараз створити репутацію “Укрзалізниці” за кордоном. Два місяці тому я був у Таллінні на зустрічі керівників усіх ширококолійних залізниць. І мені було прикро, як ставляться до “Укрзалізниці”. Попри те, що вона є найбільшою після РЖД компанією в цій організації, у мене склалося враження, що набагато менші залізниці інших країн сприймаються за кордоном набагато серйозніше ніж Укрзалізниця. Більше того, ми самі не дбали про цю репутацію, висилаючи туди не керівника компанії. Торік нас там презентував пан Федорко, який має проблеми із законом. Це дуже прикро, і треба відновлювати нормальні міжнародні зв’язки. Нещодавно я зустрічався з керівництвом угорської залізниці, оскільки ми хочемо модернізувати інфраструктуру до Мукачева, щоб потяги туди прямували з Будапешта, так як із Києва до Перемишля. Я також розмовляв із керівництвом грузинських колій про новий “Шовковий шлях”. Грузини обслуговують німців із Констанци (Румунія) до Поті. Вони самі вирішили всі логістичні питання і зараз потяги DB Shenker доїжджають до порту в Констанці, а за решту колії відповідає грузинська залізниця. А де “Укрзалізниця”, потужний оператор, який має доступ до одеських портів і Чорного моря? Нас звідусіль відтіснили за власним бажанням. На цьому тижні я знову прийматиму керівника угорської вантажної залізниці, провів кілька зустрічей із керівником словацької залізниці. Тобто це все відбувається.

З іншого боку, я розумію, що є така тенденція, зрештою – це природно, коли люди кажуть: прийшов Балчун, заробляє тут стільки грошей, то відразу має бути все по-іншому… Але перші принаймні п’ять місяців все робилося так, щоб максимально перешкодити моїй команді працювати.

РОБОТА В “УКРЗАЛІЗНИЦІ” ЯК ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РЕПУТАЦІЮ

– Про це дійсно пишуть, що ви багато заробляєте, а результатів немає…
– Від популізму немає ліків. Я виконую свою роботу настільки добре, настільки можу. Поки український уряд бачитиме сенс у моїй місії, то я продовжуватиму свою роботу. Якщо він не бачитиме такої потреби, то він мене звільнить, або в мене завершиться контракт. У цьому не буде жодної трагедії. Для мене це менеджерський виклик, відповідальність за репутацію Польщі й особисту репутацію, над якою я працював понад 20 років. Чесно виконувати свою роботу – це для мене основна мотивація. А якщо я повернуся до Польщі, то всі будуть щасливими: моя сім’я, мої колеги з групи, що врешті присвячу їм стільки часу, скільки потрібно. І я повернуся до світу, з якого я походжу, це мій світ. Але я дуже сильно втягнувся в те, що є в Україні, і, щиро кажучи, я ототожнюю себе з цією компанією, оскільки я бачу, що це прекрасна країна з величезним потенціалом. Просто треба це використати.

– Не можу не запитати про залізничне сполучення Києва з Перемишлем. Все відбувається за графіком?
– Всі деталі допрацьовуємо, щоб знову щось негативне не вийшло. Наш пасажирський департамент добре попрацював, але я також це ще особисто контролюю. Я розраховую, що все буде добре, і перевірка на кордоні відбуватиметься швидко. Зрозуміло, що це непросте питання, пов’язане і з проблемами на кордоні, контрабандою. Але ми домовилися, і я розраховую, що буде так, як ми й очікуємо.

– А що з вашою групою Chemia (“Хімія” – ред.)? Вам вдається поєднувати роботу і своє хобі?
– Упродовж останніх кількох місяців я був поглинутий роботою в “Укрзалізниці”, і недостатньо приділяв увагу групі. А це викликало певні зміни. З групи пішов наш вокаліст. Але я відчуваю, що чесно виконую свою роботу. Мені намагалися в Києві закидати, що я не повинен показувати свою музичну активність. Але я ненавиджу лицемірство. Музика є частиною мого життя. І те, чим я займаюся у свій вільний час, є суто моєю справою. Якщо я це балансую, то ефективність моєї праці зростає. Зараз ми готуємо новий альбом. І якщо це діятиме, то моя ефективність в “Укрзалізниці” буде набагато вищою.

– Ваша родина так і залишилася у Варшаві. Ви не перевезли її до Києва?
– Ні, моя родина залишилася у Варшаві. У Києві ми втрьох мешкаємо і на 100% присвячуємо себе “Укрзалізниці”.

– Тобто ви з колегами винаймаєте помешкання?
– Так, з Мареком Залесним й Іренеушом Васілевським, які є членами правління “Укрзалізниці”.

– А що вам найбільше подобається в Україні. Чи маєте може які свої улюблені місця, чи, скажімо, улюблені українські страви?
– Я не маю багато часу на якесь культурне життя. З офісу виходжу не часто, лише на обіди. Але я люблю клімат Києва, люди тут є відкритими, столиця дуже гарною. Зрештою, Одеса та Львів також.

Вже два роки в Україні впроваджується новий інструмент фінансування малих та середніх сільгоспвиробників за сприяння Проекту «Аграрні розписки в Україні», який реалізовує Міжнародна фінансова корпорація (IFC, Група Світового банку) у партнерстві зі Швейцарською Конфедерацією. Йдеться про аграрні розписки. Ними вже можуть користуватися фермери восьми областей. Передбачається, що в майбутньому вони будуть поширені й на інші регіони.
Попит на аграрні розписки зростає. Та водночас у їхніх користувачів залишалися питання, в тому числі й ті, що пов’язані з оподаткуванням. Державна фіскальна служба України (ДФС) підготувала роз’яснення з цього приводу. Вона офіційно оприлюднила лист «Про особливості оподаткування ПДВ операцій, пов’язаних з обігом аграрних розписок».

Про важливість та своєчасність цього документу говоримо з керівником Проекту IFC Олексієм ОМЕЛЯНЕНКОМ.

– Чи достатньою мірою чинне податкове законодавство сприяє просуванню аграрних розписок в Україні?
– У нашій країні податкове законодавство містить загальні правила оподаткування для всіх учасників ринку. Відповідно, ці правила застосовуються і до аграрних розписок.
Визначення «аграрні розписки» не згадується в Податковому кодексі та в документах Міністерства фінансів чи Державної фіскальної служби України, що насторожувало учасників ринку. Ми отримували дуже багато запитань з цього приводу з проханням посприяти роз’ясненню питання оподаткування операцій з аграрними розписками. Приміром, під час круглого столу, який 19 жовтня відбувся в Сумах, представник компанії-постачальника розповів про ситуацію, котра мала місце в Диканському районі Полтавської області. Компанія запропонувала місцевому фермеру оформити аграрну розписку, але він відмовився й пояснив: а раптом до мене прийдуть представники ДФС? Це нестандартна процедура, нестандартна угода, і в мене будуть додаткові перевірки.
Все більше учасників ринку хотіли мати ясність у цьому питанні. Загалом бізнес адресував понад 30 офіційних запитів до Державної фіскальної служби, в результаті чого було підготовлене узагальнююче податкове роз’яснення, яким роз’яснений порядок застосування норм Податкового кодексу України до конкретних правовідносин з оподаткування операцій з аграрними розписками.

– На початку жовтня аграрні розписки були запущені в 4 нових областях – у Хмельницькій, Тернопільській, Миколаївській та Сумській. Доти вони вже працювали в Полтавській, Черкаській, Вінницькій та Харківській областях. Чи не здається вам, що лист ДФС України з’явився з великим запізненням?
– З одного боку, це справді так, бо завжди хочеться, щоб підготовка документів передувала початку тих чи інших дій. З іншого боку, треба розуміти, що ми впроваджуємо новий інструмент фінансування малих та середніх сільгоспвиробників. Тому нам було необхідно накопичити певний досвід. Поки перші аграрні розписки впроваджувалися в першому пілотному регіоні (в Полтавській області), наша команда отримала можливість для узгодженого з ДФС напрацювання консервативної позиції з питань їх оподаткування, а також для наступного узгодження даної позиції з Комітетом Верховної Ради України з питань податкової та митної політики і Міністерством фінансів України. Дуже важливо, що запропонована позиція підкріплена практичним досвідом та позитивною практикою.
Усього станом на сьогоднішній день в Україні вже оформлено 60 аграрних розписок, з яких 23 товарні та 37 фінансових. Це досить вагомий результат, якщо врахувати, що їх користувачі змогли залучити додаткове фінансування в розмірі понад 189 млн. грн. Думаю, що після роз’яснювального листа ДФС інтерес аграріїв до нового інструменту фінансування суттєво зросте як з боку аграріїв, так і інших учасників ринку, наскільки – з’ясується на початку весняних польових робіт.

– Яка концепція оподаткування аграрної розписки?
– Насамперед, необхідно звернути увагу на природу самої аграрної розписки. Йдеться про певний вид зобов’язання. Дане питання врегульоване Цивільним кодексом, де зафіксовані загальні положення про те, що таке зобов’язання і яка його правова природа.
За своєю суттю аграрна розписка фіксує зобов’язання однієї сторони перед іншою. Боржник за таким зобов’язанням зобов’язується повернути свій борг у товарній чи в грошовій формі. Оскільки аграрна розписка фіксує борг, то вона є борговим інструментом та різновидом боргової розписки.
Боргові розписки, виражені у валюті України, згідно із Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» належать до валютних цінностей. У відповідності до положень Податкового кодексу України, операції з обігу валютних цінностей (за загальним правилом) не є об’єктом оподаткування податком на додану вартість.
Тобто, операції з випуску аграрної розписки, передачі прав кредитора за аграрною розпискою, повернення, внесення змін ПДВ не оподатковуються.
Водночас, крім операцій з власне аграрними розписками, правовідносини передбачають рух товарів, послуг, можливо, рух грошових коштів. Приміром, постачання засобів захисту рослин до видачі аграрної розписки, постачання товарів на виконання зобов’язання згідно з аграрною розпискою. У цьому випадку застосовуються загальні правила оподаткування, передбачені Податковим кодексом України. Зокрема, це правило першої події, згідно з яким податкове зобов’язання за ПДВ виникає на дату здійснення однієї з подій, яка настала раніше – дата зарахування коштів чи дата відвантаження товару.
Розмір податкових зобов’язань визначається, виходячи з оподатковуваної бази постачання таких товарів/послуг, яку сторони узгоджують у договірному порядку (договірній вартості). В нашому випадку це буде договірна вартість аграрної розписки чи договору, за якими здійснювалося постачання товарів/послуг. Також до таких операцій застосовуються правила звичайних цін, за якими фермери працюють і на сьогоднішній день.
Щодо податку на прибуток, то його облік зараз максимально наближений до бухгалтерських стандартів, і там компанії не ідентифікують проблемних питань. Відповідно податкове роз’яснення не зупиняється на питаннях оподаткування податком на прибуток.

– Ось уже 2 роки аграрні розписки в Україні працюють без жодних збоїв. І кредитори, і позичальники справно виконують взяті на себе зобов’язання. Тим не менш, експерти не виключають можливості дефолтів у майбутньому. Приміром, сільгоспвиробник не зможе розрахуватися за надані йому фінансові чи матеріально-технічні ресурси. Що в даній ситуації робити кредитору, і хто в такому випадку повинен взяти на себе податкові зобов’язання за додатково надані послуги?
– Це важливе питання, і представники ДФС постаралися детально роз’яснити його в листі, що розглядається.
Податковий кодекс України передбачає таке поняття, як постачання послуг. Згідно з передбаченим визначенням, це будь-яка операція, котра не є постачанням товарів. Відповідно, дорощування сільгосппродукції розглядається як звичайне надання послуг, а відшкодування витрат на таке дорощування – як плата за такі послуги. Відповідно до такої операції у сторін виникають стандартні податкові наслідки для операцій з надання послуг як за податком на прибуток, так і за податком на додану вартість.
Єдина особливість аграрної розписки в тому, що затрати на надання таких послуг відшкодовуватимуться в судовому порядку. Як це передбачено законодавством України для відшкодування майнової шкоди.

– Аграрні розписки і, відповідно, зобов’язання за ними за згодою сторін можуть передаватися від одних кредиторів до інших. Що дає така переуступка зобов’язань кредиторам та боржникам, чи повинна вона оподатковуватися податком на додану вартість?
– У першу чергу, така переуступка дає боржникам і кредиторам гнучкість у роботі. Бо комусь потрібен товар, комусь потрібні гроші, хтось хоче отримати ліквідність зараз, хтось хоче, навпаки, потримати аграрну розписку та отримати зерно. Тобто, у кожного свої інтереси на ринку, це вільний ринок. І можливість передати аграрну розписку додає цьому ринкові дуже велику гнучкість.
У цьому випадку також має бути прописаний порядок оподаткування. Як ми вже казали раніше, податком на прибуток така операція оподатковується у відповідності до загальних правил, передбачених Податковим кодексом України, а також затверджених стандартів бухгалтерського обліку, і в цьому питанні нема проблем.
Щодо податку на додану вартість в учасників ринку не було спільної думки у питаннях застосування окремих норм Податкового кодексу України. Своїм роз’ясненням ДФС внесла ясність у дане питання, а саме через аналіз та визначення правової природи аграрної розписки запропоновано застосовувати саме виняток, передбачений для боргових розписок як одного з видів валютних цінностей. Тобто, операції з передачі прав кредитора за аграрними розписками ПДВ не оподатковуються.

– Ви згадали, що роз’яснення податківців з оподаткування аграрних розписок можуть зробити цей інструмент фінансування більш запитаним.
– Говорити треба не про запитаність самої аграрної розписки, а про запитаність тих можливостей, які вона надає. Наприклад, про отримання якихось матеріально-технічних ресурсів, грошей та послуг в умовах відсутності твердих застав у сільськогосподарських товаровиробників (прав власності на оброблювану землю та інших). Чим легшим буде доступ до таких ресурсів з використанням аграрних розписок, тим більшою буде і запитаність цього інструменту. Залежність досить очевидна.
Проект IFC, який спільно з Міністерством аграрної політики та продовольства, Міністерством юстиції та місцевими органами влади займається впровадженням аграрних розписок в Україні, особливий акцент робить на інформаційну, роз’яснювальну роботу щодо нового інструменту фінансування серед його користувачів. Важливо не просто розповісти про нього, а навчити з ним працювати, користуватися всіма його перевагами. Для користувачів він повинен бути доступним, прозорим та легким у роботі.
Тому, якщо дане податкове роз’яснення спростить розуміння цього інструменту всіма учасниками ринку, то, відповідно, воно посприяє і запитаності аграрних розписок.

Думка експерта
Мар’яна КУЦ, директор Департаменту методологічної та нормотворчої роботи ДФС України: