Категорія: ІНТЕРВ`Ю

Рубрика “Homo economicus”, яку буде вести наш експерт – проф. Шаров О.М., присвячена розгляду широкого кола економічних питань, відповіді на які ми будемо шукати в розмовах з фахівцями, яких, можливо, не часто побачиш на екранах телевізорів та різних «аналітичних тусовках», але які насправді глибоко вивчають та аналізують економічні процеси.

Ми вирішили розпочати цикл економічних бесід з провідними українськими економістами зустріччю з професором, доктором економічних наук ГАЛЬЧИНСЬКИМ Анатолієм Степановичем не тільки у зв’язку з його 80- річчям (з яким ми від щирого серця поздоровляємо дорогого ювіляра і бажаємо йому міцного здоров’я та творчої наснаги!), а, насамперед, враховуючи той внесок, який проф. А. Гальчинський зробив як в теоретичне осмислення економічних процесів, які відбуваються у світі та країні, так і в практику розбудови нової економіки, до якої він мав безпосереднє відношення, займаючи посади економічного радника президента Л.Кучми або Голови Ради Національного банку України.

О.Шаров: Наш сьогоднішній співрозмовник – відомий український вчений-економіст Анатолій Степанович Гальчинський. Я би сказав навіть – «давно відомий». Я особисто пригадую початок вісімдесятих років минулого сторіччя, коли в політекономічну дискусію щодо природи сучасних грошей (в якій домінували вчені з Москви та Ленінграду) буквально «увірвався» молодий київський професор Гальчинський, постулат якого щодо виконання грошима функції міри світової вартості вже невдовзі попав до підручників. А слід зауважити, що теоретично поява самої «світової вартості» передбачає єдність світового ринку, тобто наявність дійсно глобального ринку, який тільки-но починав формуватися. В той період зароджувалися і деякі інші принципові зміни у системі світової економіки, які визначають (і визначатимуть надалі) розвиток глобальної економіки (зокрема, економіки України). Може власне з них ми і почнемо розмову?

А.Гальчинський: Це питання має багато аспектів. Визначальним з них, на мою думку, є зростаюча самостійність людини, принципово нові параметри свободи вибору, все більше визнання саме її у якості реального центру – початку і безпосередньої мети економічного процесу, його суб’єкту і водночас об’єкту. У даному випадку поняття «економічний розвиток» позиціонується як розвиток сутнісних сил людини, накопичення багатства особистості, її творчого потенціалу. Сучасна реальність переконливо доводить, що порядок денний економіки виробництва товарів вичерпано. У ній не залишається місця для якісно нових креативних інновацій. Основоположним для системи інноваційних трансформацій стає визначення механізмів трансформації економіки товару в економіку людини. Найбільш принципові зміни в сучасному економічному процесі концентруються, як це мені уявляється, на теренах відповідного трансформаційного процесу.

Яким чином матеріалізується відповідна логіка в реаліях економічного процесу? Відповідь очевидна: маємо справу з прогресуючою дематеріалізацію економічного простору та формуванням постматеріального каналу економічної еволюції суспільства. Йдеться не про механічне заперечення економіки в її канонічному – суто матеріальному контексті. Суть проблеми полягає в іншому: така економіка переросла себе, вона досягла такого рівня досконалості, а відтак втрачає, як це мені представляється, сенс подальшого розвитку на наявній основі: економіка перестає розуміти саму себе – деформуються її інформаційна і рефлексивна функції, принципи рівноваги, раціональні начала. Це очевидні для кожного з нас реалії.

Що крокує на зміну матеріальним детермінантам? Ми можемо вести мову про ті реальні начала, що вже виявили себе. Це стосується, принаймні, трьох позицій. По-перше, перетворення основаного на довірі соціального і людського капіталу в основний виробничий ресурс інформації та знань – в домінуючу форму власності та основну форму багатства суспільства. По-друге,домінантність творчої праці, основним стимулом якої стає не логіка «мати», а принцип «бути», самореалізація особистості. По-третє, першочерговість постматеріальних потреб людини. Зрештою, економічний простір не звужується, як це вважають окремі аналітики, а навпаки – розширюється, наповнюється новими соціоцентристськими (людино стверджуючими) домінантами. Ми говоримо про якісно новий генотип економічного розвитку, про економіку, що розміщується, говорячи словами Маркса, «по той бік власне матеріального виробництва», про їх реальну гуманізацію. В моєму розумінні основою нової економіки стають не конкурентні, а конвергентні начала, не логіка – «хто-кого», а принципи «і-і». Я виходжу з того, що, – на відміну від конкуренції, – конвергенція (зближення) – це принципово нова етика економічного процесу – не підпорядкування слабшого сильнішому, а взаємодія на принципах паритету і довіри. Економічна система «виграш-програш» трансформується у взаємини «виграш-виграш».

О.Ш.: Тобто, в термінах «теорії гри», відбувається масований перехід від гри з «нулевою сумою» (коли виграш однієї сторони балансується програшем іншої) до гри «з позитивною сумою», коли реально виграють обидві сторони (хоча і необов’язково в рівній мірі).

А.Г.: Це умова збереження індивідуальності і самодостатності кожного суб’єкта економічних відносин. На цій основі примножується креативний потенціал суспільства: його сумарний ресурс базується на достоїнствах не лише сильніших, а надбаннях (потенціалі) усіх. Відповідна конструкція трансакцій – це не заперечення ринку. Ми говоримо про інше – про нову форму ринкових відносин: конкурентний ринок трансформується у ринок конвергентний. Конвергентний ринок – це ринок мережевої інтернетекономіки – ринок трансакцій інформацій та знань. Конкурентний ринок зберігає свої цінності у регулюванні трансакцій товарів матеріального виробництва; конвергентний – інтелектуальних цінностей. Інтелектуальна економіка, інформаційно-комунікативна економіка, економіка знаків і конвергентний ринок – це однопорядкові визначення. Визначення, в яких перестають діяти закони рідкості і економічного відчуження, а відтак – втрачають сенс конкурентні начала. Відповідним чином втрачають свою значимість поняття «гранична» і «трудова» вартість. Домінантою цих трансакцій стає індивідуалізована інформаційна вартість, яка в свою чергу визначає цінність одиночного товару (single commodity) і водночас стає основою гетерогенізації грошових відносин, їх горизонтальної диференціації.

Говорячи про реалізацію відповідних перетворень на рівні глобальної економіки, потрібно враховувати циклічність глобалізаційного процесу. Світова система, заснована на засадах системно-уніфікованих (стандартизованих) гомогенних інституцій, логіці централізації; на засадах індустріального капіталізму вочевидь наблизилася до своїх логічних меж. Нині ми є свідками зміни концептуальної визначеності глобально економічного процесу – його домінантним началом все більшою мірою стає процес децентралізації, утвердження пріоритетності не вертикальних, а горизонтальних артикуляцій, домінантності не великих, а навпаки – малих функціональних форм, логіки гетерогенізації. Відповідна корекція здійснюється вже тепер. Її видно неозброєним оком. Гетерогенна багатополярність глобального простору, що нині формується, – відображення відповідних новацій.

О.Ш.: У своїй книзі “Capitalism 4.0” відомий англійський економіст А.Калетські стверджує, що капіталізм – це не статичний набір інститутів, але еволюційна система, яка переосмислює і заново активізує себе через кризу. Криза, на його думку, створить нову модель глобального капіталізму, яка базуватиметься а ні на сліпій вірі в ринкові сили, а ні на надмірніому державному втручанні. Цей новий різновид капіталізму буде результатом чотирьох історичних трансформацій: кінця комунізму, відкриття економік Китаю та Індії, інформаційної революції та всесвітнього прийняття системи паперових (фідуціарних) грошей. Звісно, кожна з цих причин відіграла не рівнозначну роль у трансформації глобальної економіки, але те, що ці зміни стосувалися самої її суті, її парадигми, видається нам безсумнівним. Здається, що розвиток сучасних кризових процесів у світовій економіці фактично руйнує сталі загальноприйняті уяви (наукову парадигму) щодо механізму економічного розвитку, що дає право говорити про її особливий характер, про «першу нециклічну кризу глобального капіталізму». Що стосується посереднього впливу уроків світової кризи, то, в першу чергу, необхідно звернути увагу на те, що результати дій урядів тих країн, які опинилися в епіцентрі кризових явищ засвідчили неефективність протиставлення неоліберальних та кейнсіанських підходів до подолання економічних диспропорцій та розбалансування стану економіки країни.

А.Г.: Важливо подолати суто інструментальний підхід в оцінках лібералізму. Лібералізм – це перш за все система світоглядних цінностей вільної особистості. Вона відбиває логіку загально цивілізаційного процесу. Принципи розвитку цивілізації і принципи лібералізму органічно кореспондуються один з одним. Світ, як ми вже визначились, розвертається все більшою мірою в бік людини, зростання її свободи і самодостатності і в цьому сенсі логіка лібералізму, як я це розумію, не девальвується, а навпаки – стає все більшою мірою актуальною. Значущою. Інша річ – змінюються функціональні механізми лібералізму. Нинішні реалії – це завершення каденції неоліберальних начал лібералізму і ставлення ще достатньою мірою не сформованого функціонально – соціального (а в окремих аспектах – соціалізованого) лібералізму. Скоріш за все, слід вести мову про органічний синтез соціального лібералізму і західної соціал-демократії. В економічному сенсі ці два начала взаємно доповнюють один одного. Непотрібно штучно протиставляти лібералізм і кейнсіанство. У них багато спільного, такого, що компенсує недоліки свого візаві. Тому важливо відчувати синтезуючі начала і відповідного рівня. В 1970-ті рока сформувалась глобально економічна модель неолібералізму. Її функціональним еталоном стала рейганоміка і економічна політика М.Тетчер. Натомість континентальна Європа, насамперед Німеччина, формувала свої економічні преференції на основі синтезу кейнсіанства і лібералізму. Говорячи про перспективи кейнсіанства, слід акцентувати увагу на формуванні теоретичної конструкції глобального кейнсіанства. Акценти наукового пошуку слід розставляти на цьому. Загалом же в трафіку глобально-цивілізаційних трансформацій все більшою мірою набувають визначеності лівоцентристські начала. Повертаючись в бік людини, світ одночасно повертається вліво. Потрібен активний пошук конструктивних механізмів матеріалізації відповідного процесу, його інституційних визначень.

О.Ш.: Мені здається (насправді-то, я впевнений в цьому), що під час переходу до ринкової економіки (на початку 1990-х років) мало хто думав про вплив таких глобальних змін і, мабуть, ніхто з можновладців не намагався приймати їх до уваги. Якщо згадаємо ті часи, то мусимо відзначити досить суттєві коливання «генеральної лінії»: наприклад, від введення системи товарних «талонів», яка обмежувала можливість рубля як законного засобу платежу до дозволу вільного використання в обігу долару, що й досі «відгукується» нам недовірою до власної валюти. Досить неоднозначні процеси відбувалися і в царині приватизації. Здається, ми наробили тоді багато помилок і деякі з них призвели до того, що ми просто почали рухатися (й досі рухаємося) в хибному напрямку. На мою думку, це пов’язано, перш за усе, з питанням відношення до приватної власності: ухилення від реституції (звісно, не приємної та не зручної) заклало основи неповаги до «нової власності» і з боку держави, і з боку конкурентів (рейдерів), та і з боку суспільства (маю на увазі ідеї щодо реприватизації або експропріації «приватизованого майна»). А на Вашу думку, які кардинальні помилки в галузі економічної політики було зроблено Україною на самому початку переходу до ринкової економіки?

А.Г.: Ця тема потребує спеціального аналізу. Якщо ж говорити коротко, то визначальним у цьому є наступне. При демонтажі прогнивших реалій радянського адміністративного соціалізму спрацював «принцип маятнику»: від крайньої форми соціалізації до крайньої форми монетариської моделі неолібералізму. Суспільство не було готовим до таких радикальних дій. Більш коректним міг би бути шлях від адміністративного соціалізму до західноєвропейської соціал-демократичної моделі суспільного розвитку. Мова йде не про механічний демонтаж реалій радянського соціалізму, а про його позитивне заперечення, збереження чинності конструктивних цивілізаційних надбань, які, до речі, з успіхом були імплементовані свого часу (у повоєнні роки) у функціональні структури західного суспільства. Пострадянський світ не став надбанням загально цивілізаційного прогресу, як це очікувалося, через ці обставини. Ще раз повторюю: соціал-демократична логіка відповідного процесу могла би стати більш конструктивною, ніж логіка монетаристських перетворень. Перспективи пострадянського світу, як мені здається, концентруються у відповідній корекції його нинішніх стратегічних трансформацій. Хоча і в цьому є багато нюансів, які слід враховувати.

Що стосується помилок та сьогоднішнього стану економіки України (точніше – шляхів його покращення), то я, з Вашого дозволу, рекомендую (просто для економії часу нашої бесіди) звернути увагу на моє інтерв’ю в останньому номері тижневика «Дзеркало тижня». (Див.:https://flirchi.com/sign/inter2?gm=1&yh=1&fb=1&fr=1&p=7220&pc=7220_inter2&adwpl=458341&pub=15650689031446305311&param=1)

О.Ш.: Світова фінансова криза нанесла тяжкого удару не тільки глобальній економіці. Вона зробила дірку в інтелектуальній думці та в саркофазі Марксового «Привиду Комунізму» (“das Gespenst des Kommunismus”), чутки про смерть якого, у всякому випадку в Європі, виявилися трохи перебільшеними. Я не впевнений, що навіть серед ідеологів забороненої Компартії України є фахівці, які присвятили стільки часу та зусиль для вивчення та аналізу економічної доктрини К.Маркса, скільки професор Гальчинський (починаючи, якщо я не помиляюся, з докторської дисертації і завершуючи нещодавно опублікованою працею «Маркс і сучасний світ»). У зв’язку з цим, хотілось би почути Вашу думку щодо впливу марксизму на сучасні суспільні (в т.ч. економічні) процеси.

А.Г.: Спробую виділити лише одну позицію: розмежування Марксом суспільно-історичного процесу на «передісторію» і дійсну історію. Буржуазна суспільна формація являє собою, – писав він, – доісторію людського суспільства. Відповідно епоха дійсної історії – це епоха, у якій розвиток людської особистості перетворюється із опосередкованої мети в самоціль. Власне, за реаліями відповідних трансформацій реалізується, – як про це ми вели розмову, – сучасний загально цивілізаційний трафік. У цьому сенсі я хочу виділити позицію Маркса щодо розмежування «царства необхідності» (доісторія) і «царства свободи» (дійсна історія), виділення «царства розуму», епохи, що розміщується за межами економічного детермінізму «по той бік матеріального виробництва», епохи «реального гуманізму», епохи домінантності духовних цінностей, задоволення «дійсних потреб людини як особистості». Всі ці питання, які, – як мені це представляється, – несуть на собі надзвичайно значуще методологічне навантаження у пізнані реальності сучасного світу, світу, що de facto набуває ознак “дійсної історії”.

О.Ш.: В одній зі своїх останніх робіт («Політична нооекономіка»), Ви згадуєте про ідею «кінця знайомого світу», про радикальні зміни, які чекають людство найближчими десятиріччями і, зокрема, говорите про «формування нової, ноостичної парадигми політекономічних знань», маючи на увазі, що «політична нооекономіка – це політекономія глобалістики, політекономія цивілізаційного розвитку».

А.Г.: Мені важко вести мову щодо порушеної вами проблеми в стислому контексті, форматом якого є наша бесіда. Опублікована мною у 2013 р. монографія «Політична нооекономіка: начала оновленої парадигми економічних знань» по суті представляє собою підсумовуючі узагальнення мого багаторічного пошуку. В центрі означеної проблеми – креативна діяльність людини, найвищим результатом якої є гностичні перетворення глобально-цивілізаційного процесу. Конче значущим для нас є те, що у виток обґрунтування принципів ноогенези стояв видатний вчений XX ст., перший президент Української академії наук В.І. Вернадський, а також французький філософ – теолог П’єр Тейяр де Шарден. Відповідне узагальнення по праву відноситься до числа найбільш суспільно значущих у світовій науковій думці фундаментальних наукових обґрунтувань. Вони органічно кореспондуються з логікою сучасності, основою якої, як ми вже про це вели мову, є прогресуюче розширення людиностверджуючих начал цивілізаційних перетворень, сфери розуму, свідомого. В моїй монографії зроблено спробу аргументувати логіку фактичного ренесансу теорії ноогенези, про оцінку нашої епохи, як такої, де ноостичні перетворення набувають критичних параметрів, стають реально відчутними, такими, що переходять із сфери суто академічних оцінок у проектну площину. Стрижнем мого дослідження є спроба наукового обґрунтування методологічної взаємозалежності: ноосфера – нооцивілізація – нооекономіка. Цей системний ланцюг поєднує вузлові пункти поданого в книзі не лише загальнотеоретичного (на рівні методології), а й прикладного аналізу. Йдеться, передусім, про спроби наповнення позитивним змістом логіки сучасного постіндустріального цивілізаційного процесу. Добре відомо: коли специфіка суспільного явища окреслюється за допомогою часток «пост-», «нео-», то в такому разі в теоретичних досягненнях увага акцентується головним чином на запереченнях попередніх визначень трансформаційного процесу. Спираючись на методологію В. Вернадського і П. Тейяра, я прагну довести тотожність майбутньої епох сформованої ноосфери з епохою зрілого постіндустріалізму, яка лише виокремлює свої фундаментальні визначення. Поняття «нооцивілізації» – це відповідно, – ноостична за своїм сутнісним наповненням постіндустріальна цивілізація, що нині робить перші кроки щодо своєї легітимізації. Зміст цього узагальнення достатньо простий – досягнувши свого мислячого стану, життя суспільство загалом, цивілізаційний процес не можуть розвиватися, не підносячись структурно на вищі щаблі свідомого. Мова йде про реалізацію концептуальної позиції В. Вернадського, яка використана мною у якості епіграфу до книги: «якщо життя зародилося, воно неодмінно стане розумним». Мова йде про принципової ваги закономірність, згідно з якою суспільно-цивілізаційний розвиток ототожнюється з системним поглибленням свідомого, зводиться de facto до цього процесу, слугує його мірою, стає його критерієм. Я веду мову про легітимізацію ноостичної парадигми цивілізаційних перетворень. Ключовою її ознакою є, говорячи словами В. Вернадського, «осмислений генезис на основі людського розуму». Мова йде, повторюся, не лише про уточнення загальної логіки цивілізаційного процесу, а про акцентованість специфіки постіндустріального каналу цивілізаційної еволюції, про зростаючу значимість ноогенетичних (нематеріальних, духовних) начал у даному процесі. Цивілізаційний процес – це процес становлення ноосфери (царства розуму) постіндустріальна цивілізація у своєму зрілому втіленні, – це еволюційний розвиток на основі вже сформованої критичної маси ноосфери. У таку ж систему координат органічно входить і поняття «нооекономіка». Ми концептуально вже торкалисяся раніше її базових визначень, пост матеріального формату та антропосоціоцентрисіської спрямованості. Це, повторюю, дуже широка тема, яка системно (так, принаймні, мені уявляється) аналізується у моїй книзі. Ще раз хочу наголосити на незавершенні процесу утворення ноосфери. На цьому, свого часу акцентував і В. Вернадський. Однак важливо відчувати інше: в умовах сучасної інформаційної революції, розгортання кібернетичного простору та інформаційних мереж, розбудові на цій основі мереживо-інформаційного суспільства і мереживо-інтелектуальної економіки ноостичні перетворення суттєво прискорюють. Ми зобов’язані враховувати у своїх наукових дослідженнях цю тенденцію.

О.Ш.: Дякую за таке детальне роз’яснення Вашої позиції. Розумію, що це може виглядати трохи нудно для тих, хто звик слухати аналітиків, які просто переказують лекції, які вони ще нещодавно слухали в університетах та школах бізнесу. Але для серйозних економістів зрозуміло, що усі сучасні процеси обумовлюються глибинними, так би мовити «тектонічними» зрушеннями, які відбуваються в самій основі економічної системи. Відбуваються не просто якісь зміни та оновлення. Відбувається зміна парадигми, наступає, як зараз модно говорити, (натякаючи на один американський серіал) – «нова нормальність» (“new normal”). До речі, підзаголовок Вашої книги – «Начала оновленої парадигми економічних знань». На якому методологічному фундаменті розбудовується її визначальні конструкції, Нова парадигма в економіці – це насамперед нова методологія. Яким чином реалізується ця взаємозалежність?

А.Г.: Вдячний Вам, що Ви підняли цю конче значну проблему. Прогрес в економічній теорії – це, дійсно, передусім прогрес в її методологічних визначеннях. Я це добре розумію. У 2010 р. вийшла друком моя об’ємна праця «Економічна методологія: логіка оновлення», у якій на широкому матеріалі історії економічних знань аналізується поставлена проблема. Тепер по суті Вашого запитання, знову ж таки, у суто тезовому форматі. Я добре розумію методологічні колізії, пов’язані з ідентифікацією перспективи. Однак для мене, знову ж таки, концептуально значущою є відповідна позиція В. Вернадського. Процеси, підготовлені тисячолітньою історією, – акцентував він, торкаючись цієї проблеми, – не можуть зупинитися і біосфера неодмінно перейде, так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу. За всіх колізій глобального історичного процесу ми бачимо, що відповідна формула великого вітчизняного вченого цивілізаційних трансформацій є працюючою, вона втілюється у матерію розвитку, логіку процесу. Для мене це є визначально значущим Покликання науки – не ритися на смітниках історії, а «вмикати світло перспективи», формувати позитивні очікування і на цій основі стимулювати прогресивні перетворення. Всі, без винятку, мої наукові праці побудовані на засадах відповідної логіки. На цій же основі сформовані й їх методологічні детермінанти.

Тепер щодо конкретики методологічних акцентів у аналізі ноостичних трансформацій. Я виходжу в цьому, по-перше, з того, що відповідні трансформації не піддаються науковій ідентифікації в межах канонічної методології. Акцентую на зростаючому значенні у цьому методологічних принципів метафізики, яка передбачає рух не від реальності до ідеї, а навпаки – від ідеї до нової реальності. Взагалі, в умовах міжсистемних (міжцивілізаційних), ноостичних, за своєю суттю, трансформацій аналіз трансцентричного, – того, що вважається «надемпіричним», – перебуває «по той бік» не тільки існуючої практики, а й нагромаджених знань, розглядається як віртуальне і водночас ірраціональне, можливе лише на мета філософських методологічних постулатах. У цьому самому контексті, по-друге, акцентую увагу на інтеграції в систему наукового пошуку не лише метафізики, а й теологічних основ осмислення логіки відповідних перетворень. насамперед тих, які концентруються в підвалинах людської культури, формують загальні уявлення про світо устрій, глобальні перспективи, гідність людини, моральні цінності, імперативність екологічного, всього того, що перебуває за межами потенційних можливостей наукового пізнання. Я веду мову про взаємозбагачення науки і релігії як одного із визначальних чинників методології ноостичних перетворень. Хочу, по-третє, привернути увагу і до поняття «віра», як також одного із потенційних інструментів пізнавального процесу, способу здобуття знань без доказовості. Коло доступного до віри завжди ширше, ніж коло доступного до теорії і практики. Ті визначення, які несе на собі віра, є багатими ширшими, ніж те, що дає нам прикладна наука. Методологія наукового пошуку не має права абстрагуватися і від цих реалій. В системі аналізу ноостичних перетворень вони, за моїми глибоким переконаннями набувають зростаючої актуальності. І, нарешті, останнє – четверте зауваження. Йдеться про значимість в системі аналізу між цивілізаційних трансформації оновлення світоглядних засад, значимості того, що в методології теоретичного аналізу називається домінуючими доктринами, які не тотожні «науковим істинам», а по своїм узагальненням є виявом, як писав В. Вернадський, «людського духу», «складним і своєрідним вираженням суспільної психології» і в цьому сенсі також перебирають на себе функцію концептуальних ідеалів, до осмислення яких прагне наука. Ми ведемо мову про ключові позиції методології аналізу ноостичної динаміки, які, як вже наголошувалося, в своїй сукупності не можуть не нести на собі ознаки індивідуального, специфічного. Не претендую у цьому на системність відповідних узагальнень, однак і названі позиції засвідчують їх не традиційність, що бачиться мені конче значущим.

О.Ш.: Дякую. На останок хочу нагадати, що той «кінець знайомого світу», про який Ви згадуєте у своїй книзі не ототожнюється з прогнозами «кінця історії», а звучить досить обнадійливим. І на цій, як кажуть, оптимістичній ноті ми можемо і завершити нашу бесіду.

Ведучий рубрики – ШАРОВ Олександр Миколайович, доктор економічних наук, професор. Економіст-міжнародник з досвідом роботи в фінансово-банківській системі (заступник Голови Національного банку, Голова Правління Національного депозитарію цінних паперів, керівник комерційних банків), на дипломатичній службі (в Посольствах України в Південно-Африканській республіці, Португалії та центральному апараті МЗС України) та наукових установах ( Інститут Банку, Інститут прогнозування та економіки НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень), а також член редакційних колегій низки спеціалізованих наукових видань.

Розмова з активістом Руху За Реформи Святославом Козирєвим. Адже настав час змін. Тож варто перевірити, чи готові до їх втілення наші народні обранці.

Чому Ви прийшли в політику?

Я прийняв для себе рішення йти в політику в той момент, коли моя внутрішня свідомість зажадала змін – це був період, коли українці вийшли на Майдан. Однак, перемігши тиранію рік тому, я розумію, що сьогодні сама важлива проблема, яка руйнує мою Батьківщину — це КОРУПЦІЯ. Побороти її дуже складно. Я розумію, що міняти уряд не має вже ніякого сенсу… його один раз поміняли з Януковичем і що? Наша країна хворіє і її треба лікувати. Я не можу сказати, що от ми прийдемо своєю командою і відразу все змінимо, але ми вже сьогодні розробляємо програму стандартів і процедур у робочих комісіях району Троєщина. Для боротьби з корупцією ми повинні максимально знизити ризики нецільового використання бюджетних коштів. Ми повинні розуміти, якщо ми не почнемо щось робити, то нічого доброго в найближчому майбутньому не відбудеться. Правил у нашій команді багато, але особисто для мене важливо щоб кожен розумів що бездіяльність — це небезпечно!

Які Ваші перші кроки уже зроблені для жителів району Троєщина?

Я добре обізнаний з проблемами цього району і знаю, що там є дійсно нагальні потреби. Таке знання ситуації — результат активної взаємодії з місцевими жителями. Я часто зустрічаюся з керівниками підприємств, студентами, школярами, пенсіонерами, і заглиблююся у їхні проблеми. Адже сучасний політик має бути перш за все відкритим до спілкування. Інтерактивність, діалог, зворотній зв’язок — обов’язкові складові моєї діяльності. До речі, нещодавно для оптимізації нашого діалогу з людьми було відкрито громадську приймальню Руху За Реформи. Запрошую всіх жителів району Троєщина до спільного вирішення проблем! Потрібно разом покращувати якість життя, створювати нові робочі місця, залучати інвесторів. Є над чим працювати.

Чому Ви вибрали Рух За Реформи?

Я не люблю політику. Вона мене ніколи не приваблювала. Але познайомившись з активістами які в першу чергу бачать зміни в проведені реформ, я зрозумів, що знайшов однодумців. Найцікавіше, що політики тут немає. Абсолютно! Тут є суспільна діяльність, громадська робота. В принципі, це те, що я робив і раніше.

А Рух За Реформи — саме та громадянська платформа, яка дасть змогу втілити в життя мої плани з оптимізації життя мешканців району Троєщина. Цей район має величезний потенціал, і якщо використовувати його розумно, змусити працювати на імідж України — то це відкриє шлях іноземним інвестиціям. Ще одна перспективна гілка розвиткуТроєщини – це спорт та виховання молоді. Але цим потенціал району не обмежується. Працюючи в команді Рух За Реформи, я матиму змогу приділити увагу найгарячішим проблемам самого великого, за кількістю жителів, району Києва.

Що, на Вашу думку, у цій організації є найбільш привабливим?

Рух За Реформи — це конструктивна опозиція! В нашій країні нажаль нема опозиції тому влада робить, що хоче. Вони сьогодні дозволяють собі набагато більше ніж стара влада, яку Майдан відправив у відставку назавжди, і це спонукає людей до якихось дій. Багато хто, сьогодні переживає за свій бізнес, думає про власні прибуткі, але не про людей, які опинились в важкій ситуації. Всі кажуть одне і те саме — всі хочуть змін, в той же час постає питання, а як же їх зробити коли нема механізму змін, а залишилась система вибудована роками Януковичем та його оточенням. Ми нічого вже не зробимо, таке наше життя!!! Так воно все і залишиться, адже на місце старих корупціонерів прийшли нові і також продовжують красти!

Але ми зможемо це зробити для наших дітей та онуків і саме тому я починаю з формування характеру молодого покоління.Спорт — це один з кращих варіантів навчання молоді самоорганізації, та боротьбою з проблемами суспільства- з наркоманією та пияцтвом, які нажаль ми на сьогодні маємо…

Рух За Реформи — це організація, яка поважає традиції кожного. Ми не формуємо закони, виходячи з інтересів монополій та бізнесу. Ідеологія партії в тому, що закони мають базуватися, по-перше, на основі традицій, по-друге, на основі релігій. Держава не має бути залежною від купки олігархів, вона повина бути народною. Треба йти від інтересів людини, а не від інтересів банківських рахунків. На жаль, при СРСР права і свободи людини і громадянина відштовнули на задній план. Всі закони формувалися виключно з інтересів комуністичної партії. А сьогодні ми спостерігаємо картину, як у Верховній Раді працюють депутатами люди, які лобіюють інтереси корпорацій і олігархів. Хоча Верховну Раду мають хвилювати проблеми людей.

Рух За Реформи ніколи не піде проти волі народу та критикує феноменальні ситуації, що створені діями певних осіб. Закони — формуються для людей, а не для корпорацій. Традиції — на першому місці. Ми шануємо релігійні цінності. Розуміння важливості традицій духовних і релігійних — це запорука процвітання та відтворення нації. Шануючи й дотримуючися їх, ми вшановуємо передусім себе і свою гідність. А порушуючи традиції українців, ми порушуємо відносини в регіонах. Людина має право на все, що робить її щасливою. І якщо людина дотримується традицій і суспільної моралі — держава і уряд мають зробити все для того, щоб її підтримати. Адже найцінніше для нас — це традиції нашої батьківщини, традиції України.

Люди не вміють думати однаково, але люди можуть думати разом. Я звертаюся до усіх жителів Деснянського району — давайте об’єднуватися і разом робити добрі справи! Кожен думає по-різному, але ми можемо думати разом. Тому я запрошую всіх охочих до участі в розвитку нашого району. Приходьте до нас в офіс і беріть участь у наших проектах!

Про що Ви мрієте?

Я розумію, що мрія має бути високою і прекрасною. Саме тому в мене вона така і є — зробити так, щоб все у нас в країні все було добре! Щоб був мир і любов!

Ми плануємо дуже багато зробити на Троєщині — саме для наших дітей. Ми робимо все можливе, проводимо спортивні змагання, конкурси, безкоштовні тренування на нових футбольних полях. Я запрошую всіх навідатись на спортивний майданчик який ми побудували разом з друзями та однодумцями на Закревського 32.

Дуже скоро на мешканців Троєщини чекає ще один сюрприз… але який, я поки що не хочу говорити!

Я буду боротись за зміни, адже вірю: мрії збуваються!

Український фармацевтичний ринок впродовж останніх років демонструє високі темпи зростання й характеризується жорсткою конкуренцією між вітчизняними й іноземними виробниками лікарських засобів і виробів медичного призначення. Але зарегульованість ринку й досі не дозволяє йому посісти належне місце в економіці країни. Зокрема, ось уже декілька тижнів, як на ринок не може вийти жоден новий аптечний заклад, бо Держлікслужба, яка раніше видавала необхідні ліцензії, тепер знаходиться в стадії реорганізації, її повноваження ліквідовані, а нова Служба ще не створена. Крім того, не забувають про «аптечну мафію» й окремі депутати і чиновники, які люблять розповідати, хто саме винен у тому, що в країні дорожчають ліки, при цьому не згадуючи про справжні причини цього явища. Про все це – у бесіді з директором Аптечної професійної асоціації України, доктором фармацевтичних наук Володимиром Руденком.

– Володимире Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про сьогоднішній стан фармринку. Адже, за повідомленнями в ЗМІ, учасники ринку нині переживають не найкращі часи. У чому річ?
– Як відомо, діяльність фармацевтичного ринку дуже багатогранна й багатовекторна. Проте так уже склалося в нашій країні, що ринок завжди знаходиться під пильним контролем держави. Ідеться про те, що для роздрібної й оптової торгівлі, для виробництва лікарських засобів або, з недавнього часу, й для імпорту лікарських засобів видаються відповідні ліцензії, тобто дозволи. Головним державним регулятором у цій галузі, згідно з українським законодавством, визначено Державну службу України з лікарських засобів (далі – Держлікслужба), яка перевіряє якість лікарських засобів, коли вони входять на митну територію України, відслідковує весь цикл обігу лікарських засобів в державі (від виробництва до продажу в аптеці). Взаємодія учасників фармринку з Держлікслужбою в різний час була більш-менш плідною, однак варто зауважити, що зараз маємо певне розбалансування стосунків «держава – фармринок».
Оскільки сьогодні проводиться реорганізація Служби, вона не може виконувати покладені на неї функції. Річ у тому, що ще 26 серпня 2015 року набула чинності постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 № 609 «Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», відповідно до якої постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» втратила чинність. Таким чином, Держлікслужба України була вимушена припинити виконання функцій органу ліцензування господарської діяльності по виробництву лікарських засобів, по імпорту лікарських засобів, по оптовій і роздрібній торгівлі лікарськими засобами, і це призвело до безконтрольної діяльності суб’єктів господарювання у цій сфері.

– Чому так вийшло?
– Законами України визначено, що орган виконавчої влади або державний колегіальний орган, який втратив повноваження органу ліцензування, зобов’язаний забезпечити передання ліцензійних справ й інших інформаційних ресурсів до сфери ліцензування органу ліцензування, який визначений (уповноважений) законом чи Кабінетом Міністрів України, протягом часу, що забезпечує додержання строків прийняття рішень, вчинення інших дій у сфері ліцензування, передбачених цим Законом, але не більше як за десять календарних днів із дня його визначення (уповноваження) органом ліцензування.
Однак, згідно з постановою КМУ № 609, органом, який здійснюватиме функції ліцензування у сфері лікарських засобів, визначено нову Державну службу з лікарських засобів і контролю за наркотиками, яка на сьогоднішній день не розпочала своє функціонування. На сьогодні лише опубліковане Положення про таку службу («Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів та контролю за наркотиками» № 647 — редакція від 12.08.2015). Але Кабінет Міністрів України не видав акт про можливість здійснення утвореним органом виконавчої влади повноважень і про виконання ним функцій органу виконавчої влади, що припиняється, як це передбачено затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 пунктом 13 Порядку здійснення заходів, пов’язаних із утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств й інших центральних органів виконавчої влади.
Ось і сталося так, що будь-яка фармацевтична діяльність потрапила у часовий колапс.

– Від чого найбільше потерпають учасники фармринку після призупинення діяльності Держлікслужби?
– Найперший приклад, який хотілося б навести, стосується виходу на ринок нових учасників. Скажімо, хтось хоче відкрити нову аптеку, уже пройшов доліцензійну перевірку, заплатив за оренду приміщення, придбав обладнання, завіз відповідне устаткування, тобто зазнав суттєвих матеріальних витрат як підприємець, однак розпочати працювати не може, бо немає кому видати ліцензію. Інший випадок, коли хтось порушує погоджені раніше ліцензійні умови і є недобросовісним учасником ринку. Однак позбавити такого учасника ринку ліцензії також немає кому.
Наша Аптечна асоціація цим дуже стурбована, тож ми вже надіслали відповідні листи до Кабміну на адресу прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, до міністра охорони здоров’я Олександра Квіташвілі й до голови Державної регуляторної служби Ксенії Ляпіної. Проте жодної відповіді на питання, який орган здійснюватиме ліцензування господарської діяльності у сфері виробництва, оптової, роздрібної торгівлі й імпорту лікарських засобів, ми не отримали.

– Тож поки держава не вирішила питання, хто і як контролюватиме господарську діяльність аптек, можна сказати, що певні функції контролю виконуватимуть у межах своїх сил деякі самоврядні організації на кшталт вашої Асоціації. Зокрема, відомо, що зараз розробляється Етичний кодекс учасників фармринку. Розкажіть про це докладніше.
– Дійсно, сьогодні є Етичний кодекс фармацевтичних працівників України, який кілька років тому був розроблений і затверджений на останньому З’їзді фармацевтів України в Харкові. Однак ми розробляємо й будемо впроваджувати в життя дещо інший кодекс. Чинний Етичний кодекс стосується безпосередньо фармацевта (провізора) як фізичної особи й спеціаліста, а ми сьогодні ініціюємо створення Етичного кодексу для всіх учасників ринку, тобто як себе мають поводити усі аптеки чи аптечні мережі. Ми вивчаємо досвід передових країн Європи, зокрема нещодавно зустрічалися з колегами з Литви, які мають подібний кодекс. Узагальнивши європейський досвід й опрацювавши свої здобутки, ми плануємо створити такий документ, який встановить певні правила поведінки на ринку, щоб не з’являлися аптеки, у яких торгують неякісними ліками, щоб аптеки не торгували сильнодіючими препаратами без рецептів, щоб рецептурна група препаратів відпускалася виключно за рецептами, щоб в аптеках впроваджувалася й діяла фармацевтична опіка тощо.
(Довідково: фармопіка – це комплексна програма взаємодії провізора й пацієнта (провізора й лікаря) протягом усього періоду медикаментозної терапії.)
Також окремі положення Етичного кодексу будуть стосуватися підбору співробітників у аптечних закладах. Адже відомі випадки, коли в закладах працювали люди з неповною або взагалі з невідповідною освітою. Тож хочу застерегти читачів від покупок у тих аптеках, де відпуском лікарських засобів займаються не провізори, а такі собі «консультанти» (інформацію про «професію» завжди пишуть на беджах працівників). Вважаю, що це дуже грубе порушення чинного законодавства і прав пацієнтів, бо неспеціаліст навіть ненавмисне може запропонувати чи продати ліки, які протипоказані тому чи іншому клієнту. Тож, якщо ви бачите за прилавком «консультантів», прошу писати нам до Асоціації або до Міністерства охорони здоров’я України чи до нової Державної служби з лікарських засобів (колись вона таки запрацює). Ще один аспект: ми хочемо внести в Етичний кодекс положення про те, що всі аптеки мають працювати з касовими апаратами. Адже ви знаєте, що приватні підприємці можуть працювати без касових апаратів, однак потенційно це дуже великий простір для контрабанди ліків або навіть до появи в мережах неякісних засобів.

– Однак такий кодекс – це ініціатива лише вашої Асоціації. Наскільки поширеною вона є? Іншими словами, хто з гравців ринку буде дотримуватися цього кодексу?
– У нашій державі створено кілька фармацевтичних асоціацій. Ми — всеукраїнська громадська організація, до складу якої входить близько 50 юридичних осіб, які разом представляють майже 20 % українського роздрібного ринку. Однак ми намагатимемося пропонувати приєднатися до цього Кодексу й іншим профільним організаціям й учасникам ринку. Можливо, навіть звернемося до Міністерства охорони здоров’я або до Держлікслужби, щоб такий кодекс запропонувати або рекомендувати усім аптечним мережам України.

– Як ви ставитеся до існування інтернет-аптек?
– Відразу ж хочу наголосити, що сьогодні інтернет-аптеки в Україні поза законом. Однак таке явище існує. Це якраз і є робота для наших правоохоронних органів — не тільки для тих, які контролюють фармацевтичну діяльність, але й для силового блоку загалом, бо ж неконтрольований продаж лікарських засобів – це питання здоров’я нації й життя наших пацієнтів. Але в мережі інтернет є й представництва відомих аптечних брендів, за допомогою яких можна ознайомитися з ціною на певні ліки, прочитати інструкцію, зарезервувати, врешті-решт, необхідний препарат. Проте місцем видачі цього лікарського засобу, відповідно до чинних ліцензійних умов, має бути виключно територія аптечного закладу.

– А як же з тими ліками, які можна знайти лише за кордоном?
– Як правило, у цивілізованих країнах хворих із рідкісними захворюваннями (зазвичай, саме такі ліки не виробляють в Україні) забезпечують ліками за бюджетні кошти, тобто ніхто не замовляє ліків за кордоном. Інший варіант, коли такі ліки закуповуються за кошти страхових компаній. У нас в Україні, на жаль, постійно точаться розмови про проведення тендерів для придбання тих чи інших вакцин, про передачу закупок якимось громадським європейським організаціям, — дуже багато піару навколо цього, але результат невтішний. Й інколи пошук тих чи інших ліків, справді, покладається на плечі пацієнтів. Це системна проблема, і подолати її силами будь-якої Асоціації просто неможливо. У таких питаннях має бути державна підтримка.

– І все ж таки, фармацевтичний ринок не стоїть на місці. Його розвиток можна зауважити навіть за появою нових послуг в аптечних закладах. Ця тенденція притаманна лише окремим мережам чи ринку загалом?
– Перш ніж відповісти на ваше запитання, дозвольте з’ясувати, яка роль у розвитку фармринку належить державним структурам. Зокрема, зараз у цьому напрямку дуже активно діє Антимонопольний комітет України. Зараз в Україні налічується понад 20 000 роздрібних місць реалізації лікарських засобів (йдеться як про окремі аптеки, так і про мережі). Однак зауважте, в Україні сьогодні не існує жодної мережі, яка б могла займати на фармринку якесь монопольне становище. Більше того, таких мереж немає навіть на локальному рівні, тобто на рівні якихось областей чи міст. Аптечний ринок сьогодні дуже висококонкурентний, і це добре, адже люди мають можливість вибрати ліки і купити їх дешевше. І чим більше учасників ринку, тим більшою є вірогідність, що в якійсь аптеці ціна на ліки буде меншою, аніж в іншій. Здавалося б, до чого тут Антимонопольний комітет? Виявляється, чиновників турбує так званий «зговір цін на ринку», мовляв, аптеки завищують ціни на ліки, як самі того захочуть.

Ось у цьому питанні й хотілося б розібратися дещо докладніше. По-перше, не будемо забувати, що учасники фармринку, як і багато інших підприємці в Україні, дуже залежать від коливання курсу європейської й американської валюти. До того ж, ідеться навіть не про тих дистриб’юторів, які займаються імпортом ліків (у цьому випадку зростання вартості ліків не викликає запитань), але й про вітчизняних виробників ліків, адже ця галузь надзвичайно імпортозалежна: за кордоном купується все — від пакувальних матеріалів до складових хімічних сполук. Однак, що цікаво, держава воліє бачити, як підвищують ціни в аптеках, однак зовсім не контролює це ж саме питання щодо виробників чи імпортерів. Тобто основним суб’єктом уваги чомусь є виключно заклади, у яких ліки реалізовуються. По-друге, хочу зауважити, що роздрібна націнка складає лише 25 % — і ця цифра є незмінною, оскільки дуже уважно контролюється державою. А якщо вирахувати таку націнку в середньому по ринку, то вона не перевищуватиме й 21 %. Тобто ні про які надприбутки «аптечної мафії» говорити просто не доводиться. Інший аспект – застосування з 2014 року 7% ПДВ й імпортного збору 5% на ввезення лікарських засобів. Раніше цих надбавок не було, проте сьогодні вони безпосередньо впливають на вартість ліків.
Але ми й досі спостерігаємо, як у тих чи інших ЗМІ говорять про 400-500 % націнки в аптеках, порівнюючи вартість певного препарату сьогодні з його вартістю, скажімо, рік тому. Прості арифметичні дії допоможуть в усьому цьому розібратися. Торік курс долара був 8, 12, 18, 30 й навіть 40 грн., — і увесь цей час треба було закуповувати ліки. Тож навіть порівнювати імпортні ліки з ціною закупівлі у 2014 році не дуже коректно, якщо не відслідковувати, у який саме час відбувалася така закупівля. Далі — щодо податкових нововведень. Спочатку до вартості ліків додається 5 % імпортного збору, а потім на всю цю вартість нараховується 7 % ПДВ. Тобто всього здорожчання ліків лише за період 2014-2015 років складає майже 20 %. І це без жодних рухів із боку аптечних мереж — власники аптек лише переписували цінники, виходятчи з реалій ринку й вимог законодавства.
Зрозуміло, що за таких умов аптеки просто вимушені шукати додаткові джерела прибутку. І ось тут ми й підходимо до надання нових послуг в аптечних закладах. Найчастіше йдеться про додаткові маркетингові й рекламні договори, однак це не примхи самих аптек – це, швидше за все, спосіб виживання на ринку.
До речі, про наболіле. Коли уряд декларував про додатковий податок 7 % на ліки, то йшлося, що ці кошти будуть використовуватися для закупівлі вакцин чи як компенсація від держави за якийсь вид страхової медицини. За 2014 рік було нараховано близько 4 млрд грн «фармацевтичного» ПДВ, але й досі ніхто не знає, куди ці гроші поділися… Але про те, що в аптеках збільшилися ціни на ліки, говорять усі чиновники.

Закінчуючи нашу розмову, я хотів би привітати всіх колег із професійним святом (день фармацевта в Україні в 2015 році відзначатимуть 19 вересня – Ред.), та сказати, що тільки разом ми зможемо відстояти нашу галузь, показати, що в Україні фармацевти ведуть свою діяльність професійно, що ми виконуємо закони нашої держави й що фармацевти – це, перш за все, медики, які вірою й правдою служать людям… А всі інші негаразди ми подолаємо разом.

Здоров’я й миру всім нам.

До цієї  розмови  мене спонукала публікація журналіста Єгора Желтухіна: “Чи повернеться скіфське золото до України?”  в “Юридичній газеті” та експертний коментар до названого матеріалу кандидата юридичних наук Владислава Максимова. Нагадаю, в матеріалі йшлося про подання колективного позову чотирьох кримських музеїв до Окружного суду міста Амстердам до Музею Алларда Пірсона про повернення частини експонатів виставки “Крим. Золотий острів у Чорному морі”.

Враз пригадалося все. І як на початку семидесятих нам, початкуючим газетярам “Молоді України”, вже майже ас журналістики, співробітник відділу науки Петро Коломієць, який так щедро ділився з усіма професійними навичками, захоплено розповідав про археологічні розкопки, про неймовірні знахідки Скіфської доби. З легкої руки цієї безпосередньої доброзичливої Людини ми начебто доторкнулися до Таїни Вічності. Довершеність артефактів наповнювала почуттям гордості, що ми є нащадками тих, хто жив на цій землі задовго до нас… Плин історії здавався тоді безперервним…

Згодом радість відкриття змінилася тривогою за долю раритетів і, власне, за долю Людей, які зберегли їх для нашого народу. Адже за всім, що має ціну завжди знайдеться жадібний мисливець і, звичайно, полюватиме… Ним виявився не аби хто… Сам міністр внутрішніх справ СРСР  М.Щелоков вирішив, що місце таких знахідок – у Москві. Тоді перший заступник міністра культури України В.Єфременко та заступник міністра І.Буланий, ризикуючи не лише кар’єрою, свободою, але й життям, врятували наші скарби. Певний час ніхто не міг знайти ані золото, ані названих посадовців. Час “царювання” М. Щелокова невдовзі минув.

Як сьогодні оцінити вчинок цих людей? Патріотизм? Героїзм? Кіборги? Вони так не вважали, просто працювали. То гартувалося від батька-матері, через вчителів до людської гідності, самодостатності. Двадцятирічний учасник параду Перемоги, майор Володимир Єфременко після війни вступив до Львівського університету, на його курсовій роботі про польських поетів-романтиків професор Іларіон Свєнціцький написав: “Дуже здібний студент, міг би бути гарним науковцем, але геть зіпсований марксизмом-ленінізмом”. У часи тотального зрадництва учню на думку не спало показати той автограф “де слід”. Він чув кожен інструмент в оркестрі, міг глибоко й професійно оцінити театральну виставу, концертну програму, та, власне, будь-який мистецький  твір. Саме В.Єфременко як ніхто розумів, що рятувалося. Можливо, внутрішня його сутність йде й від учителя – великого духовного подвижника українського народу Іларіона Свєнціцького. Адже саме  Іларіон Семенович першим підняв на міжнародному рівні питання про реституцію музейних скарбів України. І саме з великої поваги до В.Єфременка  я досі  не пишу з прописної літери назви посад високих чиновників. Він завжди то виправляв, пояснюючи підлеглим, що для нього правила правопису вищі за сумнівні привілеї субординації.

Уродженець Полтавщини Іван Тихонович Буланий зовні й у спілкуванні здавався простішим. У його підпорядкуванні були музейні установи. Та у  часи керування І. Буланого ніхто не міг навіть подумати, щоб скористатися експонатом з держфонду. Картин з музеїв не дарували, інтер’єри Кабміну, обкомів, лікарні “Феофанія”… ними не прикрашали, антикварні коштовності не орендували “поносити”…

Так, патріотизм буває трибунний (якщо неможна самому, то зі своїми хлопцями – до корита) або непоказний (це просто, як дихати), як у випадку з давніми урядниками Міністерства культури України. Та за нинішнім законодавством України про люстрацію, який так завзято відстоює вітчизняний Мінюст, вони формально могли б підлягати люстрації, бо працювали за часів М. Хрущова, Л. Брежнєва…

Спливав час… Нові кургани розкопували археологи. Колекція раритетів Скіфської доби поповнювалася новими експонатами. Зрозумівши, що маємо неоціненні духовні скарби, ми почали знайомити з ними Світ. Виставка скульптури Пінзеля у Парижі, експозиція “Крим. Золотий острів у Чорному морі” в Амстердамі, то наше гідне входження до Цивілізованого Світу. А рік тому сталося те, що сталося… Навала нащадків Щелокова… І сьогодні ми мусимо гідно захищати свої цінності на всіх фронтах.

Так, публікація “Чи повернеться Скіфське золото до України?” зачепила за живе. Можу лише уявити, які емоції вирують у душі Владислава Максимова. Адже  він, науковий співробітник  Інституту держави і права імені В.І. Корецького, кандидат юридичних наук, адвокат Адвокатського об’єднання “Актіо”, свого часу захистив  дисертацію саме на тему “Правова охорона культурних цінностей у Конвенціях ЮНЕСКО”, має ряд публікацій,  співавтор кількох монографій, присвячених міжнародно-правовому захисту  об’єктів  культурної  спадщини.

– Пане Владиславе, наскільки я зрозуміла з публікації “Юридичної газети”, головна небезпека для інтересів України полягає у неузгодженості  нашого національного законодавства з міжнародними нормами, які регулюють відносини власності щодо культурних цінностей?

– У вітчизняному законодавстві залишився такий релікт радянського цивільного права, як право оперативного управління. Спірні музейні предмети, згідно з нормами Закону України “Про музеї і музейну справу”, є державною частиною Музейного фонду України і, відповідно, державною власністю України, водночас вони закріплені за кримськими музеями саме на праві оперативного управління.  Нині право оперативного управління  є, зокрема, засобом   реалізації   державою  свого   права  державної  власності,  речовим правом,   вельми  і  вельми   подібним   до  права  власності  (також включає правомочності володіти, користуватися й розпоряджатися), правом, яке захищене законом відповідно до положень, встановлених для права власності. Для західного юриста, в тому числі для суддів та інших учасників процесу щодо скіфського золота, сприйняття відмінностей права власності і права оперативного управління може бути незвичним, може призвести до формального розуміння прав кримських музеїв щодо спірних колекцій, зокрема, до висновків про наявність у названих музеїв права на повернення цих колекцій. Тому вважаю, що державі необхідно реалізувати повноваження власника колекцій, передбачені частиною другою статті 137 Господарського кодексу України, а саме, якщо це досі не зроблено, вилучити спірні предмети з оперативного управління кримських музеїв.

– Необхідно терміново вносити зміни до відповідних законів чи достатньо власнику (державі) вилучити ці експонати з оперативного управління кримських музеїв та обґрунтувати   суду, що таке “оперативне управління”?

– Суд, який розглядає питання про повернення колекцій (як і будь-який інший суд, що розглядає спір між  резидентами різних країн), в ході процесу має визначитись із тим, який національний закон (яке національне законодавство) має застосовуватися до спірних відносин. На мій погляд, законодавство України в нинішньому його стані надає всі необхідні можливості  для захисту прав держави на спірні колекції, з іншого боку важливим є й  те, як сама наша держава  ці можливості використає, та як поставиться суд до аргументів України.

– Чи можливо владнати суперечку на користь України у досудовому порядку?

– Будь-який судовий спір за наявності доброї волі всіх сторін до пошуку компромісу може вирішитися без допомоги служителів Феміди. Але, що стосується нашого випадку, якраз неможливість такого компромісного вирішення й призвела до судового розгляду (і тут нічого дивного або оригінального немає). Теоретично, можливість вдатися до позасудового врегулювання (через відкликання позову, через відмову від позову) існує і нині, але процесуально така можливість не залежить від дій української сторони. Крім того, вважаю, що потрібно чітко розуміти й усвідомлювати, який саме результат врегулювання спору буде “на користь України”. На мою думку, враховуючи, що у справі нині є лише однорідні позовні вимоги кількох позивачів про передачу спірних предметів кримським музеям, Україну має влаштувати повна відмова у задоволенні цих вимог. Що стосується наявності або відсутності зустрічних вимог України (наприклад, вимог про повернення спірних предметів на постійне збереження на територію України),  то про  заявлення таких вимог (як і про саму процесуальну  можливість такого заявлення) мені невідомо.- У разі перемоги правило прецеденту може бути використаним до вилучення інших експонатів? Адже в Криму зосереджено багато  унікальних об’єктів та колекцій, які складають культурну матрицю багатьох етнічних груп нашого народу: українців, татар, росіян, греків, італійців, вірмен, караїмів… Херсонес,  Бахчисарай, Феодосія… Чого варта лише колекція картин І. Айвазовського. А нині й Донбас… Є повідомлення у ЗМІ про вивезення до Росії архівів братів Стругацьких… На сумління та цивілізованість окупантів покладатися не доводиться. З Кримських музеїв брутально звільняють не просто працівників, а справжніх хранителів національних скарбів. Так, з Бахчисарайським історико-культурним заповідником довелося розпрощатися Айше Умеровій, яка віддала три роки життя цьому храму культури й мистецтва. До того, у грудні минулого року була звільнена керівник заповідника Ельміра Аблялімова. І це на фоні прийняття Російською федерацією закону, який спрощує порядок включення пам’яток Криму і Севастополя до свого реєстру.  Цей документ вже набув чинності. Чи допоможе процес у Амстердамі після повернення Криму та захопленої території Донбасу до складу України розшукувати вкрадені культурні цінності. У разі,  якщо, звичайно, наші можновладці поставляться до нього максимально серйозно та професійно?

– З огляду на інформацію, яка є у ЗМІ, рішення суду  (відповідно до відносин, що викликали спір) стосуватиметься відповіді на основне питання: віддавати чи не віддавати спірні предмети кримським музеям? У процесі розгляду справи суд визначиться з низкою інших питань (серед них: питання про право власності на спірні предмети). Але я не перебільшував би значення цього майбутнього рішення для подальшої долі  інших музейних колекцій Криму та Донбасу, що опинилися нині під контролем держави-окупанта. Тут принципово важливим (і набагато важливішим за обговорюваний судовий процес) є міжнародно-правове визнання Російської Федерації окупантом, агресором,  визнання анексії Криму актом агресії і подальше застосування відповідних міжнародних норм, які передбачають певні зобов’язання  держави-окупанта щодо, зокрема, культурних цінностей на окупованих територіях. Що ж стосується значення нинішньої судової справи для розгляду майбутніх спорів, особисто я  доклав би зусиль до того, щоб мотивувальна частина рішення містила визнання факту збройної агресії проти України і факту неправомірної окупації частини території України. Позиції України щодо предмету спору є достатньо потужними, тож важливо професійно і чітко відстояти інтереси держави і, без перебільшення, інтереси українського народу у цій судовій справі.  Інтерв’ю провела Людмила Распутіна

P.S. Цей матеріал свого часу готувався за попередньою домовленістю для “поважного” друкованого видання. Але з неназваних причин текст більше місяця блукав кабінетами редакції. Протягом двох останніх тижнів я марно намагалася з’ясувати його долю. Відповідальні працівники редакції “не мали ніякої інформації” і обіцяли все з’ясувати. Врешті-решт на рівні технічних співробітників дізналася, що був такий матеріал і його відхилено. За журналістською етикою я мала б своєчасно почути: “Не влаштовує”. І навіть причин не варто було б називати. Здогадатися не важко. Адже ще до того як я вирішила доторкнутися до цієї болючої тематики, я спробувала ознайомити з публікацією “Юридичної газети” багатьох поважних  людей, які виявили бажання донести тези професійної експертної оцінки до можновладців, що мають приймати  управлінські  рішення з цього питання. Професійні, порядні люди, давні добрі знайомі радо ставали дотичними до тієї роботи, але після перших контактів, нічого не пояснюючи, кидали невдячну справу. Тоді я вирішила разом з Владиславом Максимовим зробити новий матеріал. Дуже вже стало лячно, що Скіфське золото повторить долю низки попередніх втрат України, матеріальних і духовних. Вже настав час перейти від “особистого контролю” до “персональної відповідальності”. Тоді можливо ми ще вилюдніємо.Автор: Людмила Распутіна, журналіст, м. Київ 

На днях до редакції «Вектор ньюз» завітав генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, відомий політичний та військовий діяч, двічі заступник голови СБУ, начальник Головного управління військової розвідки Міноборони. Пан Скіпальський добре знається на питаннях контрреволюційної, контррозвідувальної та розвідувальної діяльності, свого часу ініціативно вийшов з лав КПРС на початку 90-х років, що було дуже сміливо на той час. Також був народним депутатом України. Тож більш виваженого та досвідченого співрозмовника на тему сучасного стану спецслужб в Україні годі було й шукати. – Доброго дня, Олександр Олександрович. Чи настав вже час для реформ у Службі безпеки України? 2 липня був призначений головою СБУ Василь Грицак, можливо, ви дасте певні настанови для нового керівництва спецслужби…- Трохи відволікаючись від вашого запитання, акцентує спочатку увагу на слові, яке ви мимоволі сказали під час мого представлення, тобто про «контрреволюцію». Сьогодні наші колеги зі спецслужб якраз і борються з певною контрреволюцією, тобто протидіють тим людям, які хочуть зруйнувати нашу державність, нехтуючи законами, Конституцією  тощо, оскільки прислуговують реальному агресору – Росії. До речі, аналізуючи стан речей в країні, я, перебуваючи на різних посадах з 1992 року, ніколи не залишав поза увагою ситуацію в Криму та на сході України. Наприклад, перший документ, який я підписав будучи начальником військової контррозвідки, вже містив такий термін як сепаратизм. Також свого часу мені довелося півроку пропрацювати у Донецьку (2006-2007 роки), і я вже тоді доповідав керівництву, що на цій території зароджуються антидержавницькі течії. Почали створюватися армії «приватних охоронців», які мали у своєму споряджені навіть нарізну зброю. Крім того вже тоді було відомо про активістів, які навчалися в підмосковних таборах, тобто яких готовила Росія…- Чи правильно ми вас зрозуміли, що сигнали «сепаратизму» лунали ще 10 років назад?- Не лише сигнали, а відбувались певні дії, реакція щодо яких мала б бути однозначною. Інша справа, що на той час навіть Служба безпеки не моделювала розвиток подій у їх безпосередньому зв’язку з реальними намірами Москви. А навпаки, СБУ інколи боролася з тими нерішучими проявами українізації. Зокрема, нагадаю вам про один посібник, виданий з нагоди 12-річчя діяльності донецького осередку СБУ, де діяльність спецслужб аналізується з точки зору протидії організації «Тризуб», зараз більше відомої як «Правий сектор». Ці помилки треба визнавати сьогодні, аби не повторювати аналогічних у майбутньому. Що стосується поставленого вище питання про необхідність реформ у секторі безпеки країни, то маю сказати наступне. Події останніх років свідчать про те, що Україні доводиться долати чимало проблем. І головна з них – страждання людей, що опинилися по різні табори ідеологічного протистояння, страждання людей, які підпали під бацилу російської пропаганди. Мені зараз їх шкода, бо я певен, що при правильному обранню політичного курсу цього протистояння можна було уникнути. А тепер доводиться констатувати, що сьогодні ми маємо надзвичайно складну оперативну обстановку, яка вимагає дуже кропіткої роботи з боку контррозвідувальних служб.- Які основні завдання стоять перед спецслужбами сьогодні?- По-перше, ми маємо визначитися, хто є ворог для України сьогодні…- Якщо узагальнено, то таким ворогом можна вважити РФ, яка надає економічну та військову допомогу сепаратистам. Але чи можна вважати ворогом України тих громадян, які «заблукали у своїх поглядах»? – Так. Реально ворогом сьогодні для України є російське керівництво та російські спецслужби, в деяких випадках – російські військові сили. Вони під виглядом так званої гібридної війни, тобто ні війни ні миру, за допомогою різних диверсійних операцій протидіють українським Збройним силам, проводячи фактично анексію нашої території. Прихильники «руського миру» також є ворогами України, вони ніколи не любили Україну, у них завжди була шовіністська зверхність. Тож дійсно, хто такий ворог ми визначилися. А тепер оцінимо наші сили та можливості. Ми всі розуміємо, що декілька років тому ніхто навіть не міг припустити, що Росія може стати для нас ворогом. Але вже тоді ми писали доповідні керівництву країни, що якщо офіційний Кремль так жорстоко розправляється з власним народом (йдеться про «коврові бомбардування» під час Чеченських військових кампаній – прим. Ред), то не слід розраховувати на його милість, якщо йтиметься про інтереси РФ в Україні. Не навчила нас нічому і війна в Грузії. Ми не реагували навіть тоді, коли російські генерали виступали в якості інструкторів для наших високопосадовців в лавах спецслужб.- Відомо, що багато представників українських спецслужб входили до Спілки десантників РФ, яку очолює міністр РФ Сергій Шойгу. Це так?- Такий підхід є дуже узагальнений, я би висвітив це питання більш делікатно. Звичайно, що ті офіцери, які закінчували відповідні навчальні заклади і проходили службу в десантних військах, то вони входили до лав цієї Спілки. В Україні ці офіцери в більшості своїй опинилися в спецслужбах – «Альфа», бойові загони ГРУ. Потім вони робили кар’єру, обійняли інші посади, але це до певного часу не розглядалося в якості загрози національним інтересам. Скажу інакше, існували й інші Спілки, наприклад, афганців чи ветеранів «Альфи». Ми спілкувалися з багатьма російськими офіцерами високого рангу, але вони завжди були дуже обережними у своїх висловлюваннях, коли мова заходила про Україну. А якщо й висловлювалися, то лише з позицій зверхності, використовуючи наші дружні стосунки в інтересах Росії. Але ми на це на той час просто не звертали увагу. Ще один важливий момент – формування так званої «п’ятої колони» на терені України. Яскравий приклад – позиція окремих священнослужителів  УПЦ Московського патріархату, які відмовлялися відспівувати вояків, загиблих у АТО. Така позиція ніколи не призведе до миру у регіоні. – То чи вистачить сил у нинішніх спецслужб подолати всі ці труднощі?- Так ось повертаючись до призначення нового голови СБУ, хочу відмітити, що на нього чекає важка праця. Однак ми знаємо, що Василь Грицак пройшов усі щаблі роботи у спецорганах, тобто він справжній професіонал. Крім того, він рік пробув під кулями. У людини за таких умов завжди змінюється світогляд, відбувається переоцінка цінностей. Тож я впевнений, що новий голова СБУ не буде уникати відповідальності – й можу передбачити, що сивого волосся у нього добавиться. Він має боротися до кінця. Василь Грицак також має пам’ятати про належні кадрові призначення, адже тут є певні ризики. На мою думку, він має домовитися з Президентом про те, щоб йому не нав’язували до роботи тих людей, хто не зможе (не дозволить Службі) виконати конкретне завдання. Наприклад, я підтримую призначення Віталія Малікова та Олега Фролова, проте вже зараз можу сказати про непевну кадрову політику в Главку «К».Окремо наголошу на необхідності розвитку контррозвідувального напряму діяльності. Сьогодні є ідея підпорядкувати контррозвідку до Міноборони, але це буде дуже хибним шляхом, адже тоді розвідка й контррозвідка будуть підпорядковуватись одним й тим само людям, що не піде на користь спеціальним службам. Та й не певний я, що всі агенти Путіна наразі залишили свої керівні посади, в тому числі й у Міністерстві оборони України. Підсумовуючи, хочу зазначити, якщо пан Грицак зуміє протидіяти діяльності РФ по його компрометації, витримає навалу з боку «п’ятої колони», зосередить свої зусилля на головному, вдасться до реальних реформ с Службі та займатиме виважену позицію в кадрових питаннях – у нього все вийде.- Ваша думка з приводу люстрації в спецслужбі?- Я вважаю, що так звана люстрація спецслужб – це гарна реалізація московських ідей по розпорошенню професіоналів. Адже хто і як проводить ту люстрацію. Адже за тими нормами про люстрації щодо мене існує аж дві підстави для люстрації (25 років пропрацював у КДБ та закінчив школу КДБ) – це у разі, якби я зараз обіймав якусь посаду. Але чомусь ніхто не згадує про те, що саме полковник КДБ Скіпальський колись одним з перших поклав партійний квиток КПРС на стіл керівництву. Я ще на початку 90-х заявляв про те, що підтримую Україну на її шляху до незалежності. Саме я з однодумцями створив Спілку офіцерів, яка прискорила розвал Радянського Союзу. А де тоді були сьогоднішні люстратори? То що мене мають люструвати молоді люди без будь-якого державного мислення? Це абсурд. Так поверхнево, формально підходити до питань люстрації, особливо в органах спецслужб, не можна. Через цю люстрацію в Росії потирають руки, бо Україна втрачає кадровий потенціал. – Дякуємо за розмову

Центральний банк Росії підключив 91 фінустанову країни до внутрішнросійської системи міжбанківських переказів, щоб уникнути колапсу у випадку відключення від міжнародної системи міжбанківських комунікацій SWIFT.

Про це повідомляє російське видання РІА Новини з посиланням на одного з учасників зустрічі керівництва Центробанку з банкірами.

Раніше міністри закордонних справ Євросоюзу на зустрічі 29 січня обговорили можливість відключення Росії від міжнародної системи платежів SWIFT. Крім того, була розглянута можливість розширення переліку нових санкцій проти російських компаній і банків.

SWIFT – це міжнародна міжбанківська система передачі інформації й здійснення платежів. Членами системи є понад 10 000 організацій по усьому світу.

На початку 2012 року SWIFT відключила від системи все банки Ірану за рішенням Європарламенту.

Военно-воздушные силы Египта в понедельник, 16 февраля, нанесли удары по целям в Ливии. Бомбардировкам подверглись объекты террористический группировки “Исламское государство“, в том числе тренировочные лагеря, полигоны и склады оружия неподалеку от египетской границы.

Операция стала акцией возмездия за казнь более 20 египтянин, которые по вероисповеданию являлись христианами-коптами. Видеозапись расправы, устроенной боевиками ИГ в ливийской провинции Триполи, появилась в интернете. После этого президент Египта Абдель-Фаттах аль-Сиси объявил о намерении “принять соответствующие меры и наказать убийц“.

Верховна Рада прийняла закон про внесення змін у Кодекс про адміністративні правопорушення, яким виключила штрафи з переліку покарань за насильство в родині. За рішення № 0920 проголосували 275 народних депутатів з 337, зареєстрованих у сесійному залі.

Законом у ст. 173-2 Кодексу про адміністративні правопорушення встановлюється, що здійснення насильства в родині (фізичного, психологічного або економічного характеру) карається громадськими роботами на строк від 30 до 40 годин, або адміністративним арештом строком до 7 діб (раніше — спричиняють накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від 30 до 40, або виправні роботи строком до місяця з відрахуванням 20 % заробітку, або адміністративний арешт строком до 5 діб).

Ті ж дії, ічинені особою, яка протягом року була піддана адміністративному стягненню за одне з порушень, передбачених ч. 1 цієї статті, спричиняють громадські роботи на строк від 40 до 60 годин або адміністративний арешт строком до 15 діб (раніше — спричиняють накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від 40 до 60 годин, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням 20 % заробітку, або адміністративний арешт строком до 15 діб).

Заступник міністра оборони Петро Мехед заявив, що бойовикам наказали зайняти Дебальцеве до неділі. Про це він сказав на брифінгу у Кабміні.

“На сьогоднішній день, маючи домовленості про припинення вогню з нуля годин 15 лютого, терористи і російські війська отримали завдання підняти прапор Дебальцеве”, – сказав він.

За його словами, таке ж завдання поставлено і щодо Маріуполя, однак якщо за Дебальцеве йдуть запеклі бої (за даними Мехеда – за сьогоднішній ранок місто атакували тричі), то Маріуполь знаходиться під твердим контролем українських військ, пише LB.ua.

Мехед також повідомив, що за останньою інформацією на території України знаходиться більше 10 тисяч солдатів Збройних сил Росії.

Нагадаємо, що угруповання українських військ в Дебальцеве знаходиться в оперативному оточенні. Бойовики перекрили основні дороги, які ведуть з міста на вільну територію, але, за даними нардепа Семена Семенченко, сільські та польові дороги, як і раніше, відкриті.

“Ніякого “котла” під Дебальцевим немає. Повторюю ще раз, то про що кажу вже кілька днів: противник контролює населені пункти на трасі Артемівськ – Дебальцеве і дорозі Дебальцеве – Луганське. Логвиново і Лозове. Це називається “оперативне оточення”. Це блокада ускладнює постачання угруповання в Дебальцеве, вивезення поранених. Але це ніякий не котел, тому що є маса сільських і польових доріг контрольованих ВСУ і Нацгвардією і постачання і вивезення поранених відбувається. Але від цього не легше і оперативне оточення в будь-який момент, при бездіяльності, командування може стати “котлом”, – написав він.

Як повідомляв УНІАН, битва на дебальцевському плацдармі досягла небувалого напруження.

Бойовики ведуть масований артилерійський і мінометний обстріл українських позицій, повідомляє журналіст Юрій Бутусов на своїй сторінці в Фейсбук.

«Під прикриттям вогню російські загони штурмують наші опорні пункти, намагаються прорвати оборонний периметр. Мирні угоди в Мінську поки що не призвели до зниження напруженості, а навпаки – до ескалації», – пише Бутусов.

УНІАН

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб увів тимчасову адміністрацію в «Енергобанк», що входить до групи невеликих банків, на підставі рішення Національного банку України про визнання банку неплатоспроможним, повідомила прес-служба Фонду.

За інформацією Фонду, тимчасову адміністрацію введено терміном на 3 місяці, до 12 травня, тимчасовим адміністратором банку призначено Олександра Ільчука.

«Енергобанк» став п’ятим банком, в якому з початку цього року введено тимчасову адміністрацію, а протягом минулого року тимчасову адміністрацію було введено у 33 українських банках.

Фонд також повідомляє, що про час і порядок виплат вкладникам банку буде повідомлено додатково.

Як повідомлялося, 13 січня 2015 року консорціум інвесторів, представлених компанією ES2 Holding, підписав документи про придбання прав власності на акції ПАТ «Енергобанк», які належать компанії «Ройланс сервісез лімітед» (Кіпр) із загальною часткою у статутному капіталі 99,7%, у бенефіціарного власника Анатолія Данилицького. Проте, наприкінці січня інвестори ухвалили рішення припинити процес придбання прав власності на акції банку, оскільки під час роботи інвесторів у банку протягом останніх кількох тижнів постійно виникали несподівані запитання, на які вони не могли одержати своєчасну або задовільну відповідь від керівництва банку. Крім того, одночасно виникли й інші питання, які строго обмежували спектр діяльності у найближчому майбутньому.

Довідка. «Енергобанк» створено у 1991 році, він входить до групи невеликих банків. Основним акціонером банку з пакетом у 99,7% акцій є компанія Roylance Services Limited LLC (Кіпр).

УНІАН