“Дурням закон не писаний” – ця народна мудрість відома здавна. Але особливої злободенності вона набула сьогодні у зв’язку з дуже специфічною бездіяльністю нашого головного культурного відомства. Інколи виглядає так, що саме в Міністерстві культури України сидять оті “неписемні” дурні. Але так здається тільки на перший погляд. Насправді ж і міністр В. Кириленко, і його перший заступник І. Ліховий, і начальник управління Я. Діхтяр – люди далеко не дурні. Радше це нас усіх вони вважають тими дурнями, яких можна легко обманювати під гаслами «збереження культурної спадщини».
Йдеться про те, що відповідно до українського законодавства і ратифікованих Україною міжнародних конвенцій Міністерство культури зобов’язане виконувати певні функції в державі, у тому числі й розглядати та погоджувати (або не погоджувати) документацію на роботи, які проводяться на пам’ятках та в їхньому довкіллі, реєструвати пам’ятки і таке інше. Відмовитися від виконання цих обов’язків міністерство не може (принаймні в світі таких випадків досі не було). Але протягом усього 2015 року та першого кварталу 2016 року науково-проектна і проектна документація, яка відповідно до законодавства надходить на розгляд і погодження до міністерства, не розглядається, відповіді на звернення безпідставно не надаються. При цьому повністю заблоковано процес ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Це означає, що міністерство незаконно самоусунулося від виконання своїх повноважень. У зв’язку з цим постає просте питання: раз міністерство нічого не робить, то, може, пора припинити виплачувати зарплату його керівникам? До речі, вони від цього не збідніють, оскільки мають інші джерела доходів. Покажемо, як це працює на конкретному прикладі.
У Києві в центрі історичного Подолу є стара садиба по вулиці Хорива, 2. Щоб зрозуміти, що це таке, треба з не дуже охайної вулиці зайти на жахливе подвір’я і оглянути ці нетрі – старі сараї, облізлі бараки, а також визначні осередки сучасної цивілізації: розташовані поряд душову і туалет типу «сортир». Важко повірити, що так можуть жити цивілізовані люди на початку ХХІ століття в центрі європейської столиці. Це варто показувати іноземним туристам – за окрему плату. І якщо хтось знайде тут бодай якісь ознаки історико-архітектурної цінності – то йому можна буде присуджувати Нобелівську премію.
Ці будинки ще в 2009 р. Подільська районна рада визнала аварійними і в 2010 р. за результатами проведеного конкурсу передала приватному підприємству «Конвалія-нерухомість» як інвестору. Підприємство своїм коштом відселило мешканців і викупило нежитлові приміщення, розробивши проект реконструкції всієї садиби. Доки справа не дійшла до реалізації проекту, державні органи, як центральні, так і місцеві, чітко інформували, що будівлі і споруди даної садиби не належать ні до пам’яток, ні до щойно виявлених об’єктів культурної спадщини. І тільки на початку 2015 року раптом з’ясувалося, що два корпуси, які входять до складу садиби по вул. Хорива, 2, а саме №№ 2-а та 2-б, з якогось дива були внесені Міністерством культури України до Державного реєстру нерухомих пам’яток України наказом від 15.10.2014 № 869. При цьому було грубо порушено вимоги законодавства, а саме: Закону України «Про охорону культурної спадщини», постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760, а також наказу самого цього міністерства від 11 березня 2013 року № 158, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01 квітня 2013 року за № 528/23060.
Зрозумівши цю «розводку», жертва її – приватне підприємство «Конвалія-нерухомість» – звернулося з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва і 15 травня 2015 року виграло справу. Показово, що представники Мінкультури як відповідача в судове засідання не з’явилися. Проте Мінкультури подало апеляційну скаргу. Жертва обману виграла також і суд другої інстанції – Київський апеляційний адміністративний суд, ухвала якого від 14 липня 2015 року набрала законної сили. Було визнано протиправним і скасовано наказ Мінкультури від 15.10.2014 № 869 в частині включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України будівель по вул. Хорива, 2-а і 2-б у м. Києві. Наступні дії Міністерства культури мали би бути дуже простими – слід було виконати судове рішення. Виконується воно шляхом набирання в комп’ютері тексту, роздруковування його на принтері, підписання і реєстрації наказу міністерства на 1 (одній) сторінці обсягом в один абзац. Рядовий працівник міністерства найнижчого рангу – головний спеціаліст – зазвичай виконує таку роботу за 1 (одну) годину. Однак це не було зроблено ні за тиждень, ні за місяць, ні дотепер. Не допоміг і виконавчий лист Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року. Мабуть, у бідному міністерстві не залишилося жодного працюючого принтера, щоб роздрукувати довгоочікуваний наказ на виконання судового рішення.
На всі звернення ПП «Конвалія-нерухомість» Міністерство культури, знущаючись з заявника, протягом серпня, вересня і грудня 2015 року тричі нахабно відповідало: «Ведеться робота щодо скасування наказу». Вище ми зазначили, скільки часу насправді потрібно для «проведення такої роботи». Якщо робота, яка потребує однієї години часу, не виконується протягом півріччя, то висновок може бути тільки один: чиновники тим самим прозоро натякають «клієнту», що потрібно заплатити. А при особистій зустрічі пишуть на папірці п’яти – шестизначні числа, і чомусь не в українській валюті. А потім у Мінкультури ще й дивуються: чому це в Інтернеті шириться інформація про те, що підписання простого документа у міністра коштує 20 000$? Звідкіля беруться такі наклепи на це чисте і непорочне міністерство?!
У даному випадку «клієнт» попався “вередливий” – не хоче платити. Натомість він подав заяву в поліцію про умисне невиконання судового рішення посадовими особами Міністерства культури. Відтак з 3 лютого 2016 року Шевченківське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві розпочало розслідування кримінального провадження № 120161001000001356 з попередньою правовою кваліфікацією за частиною 1 статті 382 Кримінального кодексу України.
Ми не тішимо себе ілюзіями про те, що знахабнілих корупціонерів та їхніх поплічників посадять туди, де вони мають сидіти. Але дуже хочеться, щоб кожен з них отримав судимість. Це дозволить відірвати їх від державно-бюджетної годівниці, яку наповнюють українські платники податків, а використовують – нероби й хабарники, які ще й закосили під дурників.
Іван Правдін, “Вектор ньюз”
Залишити відповідь