Недавня випускниця Сиракузького університету Лена Форбс наразі шукає роботу на повний робочий день у журналістиці після завершення навчання в травні. Форбс працює над подоланням синдрому самозванця, займаючись такими хобі, як йога. Хоча її життя після випуску не розвивається так, як вона очікувала, вона цінує цей перехідний період.
Перед випуском Форбс та її однокурсники зосереджувалися на пошуку роботи та плануванні свого майбутнього. Вона сподівалася, що її участь у медіа на кампусі, стажування та високі академічні досягнення призведуть до негайних пропозицій роботи. Коли її дитячий друг вирішив переїхати до Нью-Йорка, Форбс побачила в цьому можливість здійснити свою мрію жити в місті, відомому своїми видатними публікаціями.
До червня Форбс переїхала, отримала роботу баристи та почала подавати заявки на різні посади в журналістиці. Однак роль баристи, спочатку призначена як тимчасова, залишалася її основним джерелом доходу протягом семи місяців.
Знайти роботу на повний робочий день у своїй галузі виявилося складніше, ніж очікувалося. Спочатку мотивована, Форбс стикалася з численними відмовами, що змусило її сумніватися у своїх навичках та досвіді. Вона боролася з почуттям недостатності, особливо коли її запитували про статус кар’єри. У розмовах вона часто відчувала потребу представити себе як таку, що близька до отримання роботи в журналістиці.
Переломний момент настав під час вечері з другом, коли вони обговорювали культуру праці та самооцінку. Перспектива її друга про те, що не слід прив’язувати свою цінність до статусу роботи, спонукала Форбс переоцінити власну самооцінку. Тепер, коли її запитують про професію, вона ідентифікує себе як баристу та фрілансера, що шукає роботу на повний робочий день у журналістиці, зосереджуючись на підтримці свого спокою та радості, а не на виправданні свого поточного робочого становища.
Форбс почала сприймати свої нинішні обставини як приховане благословення. Хоча це не те життя, яке вона уявляла після випуску, вона цінує час, проведений на дослідження своїх інтересів та взаємодію з громадою. Як сертифікований викладач йоги, вона насолоджувалася участю у безкоштовних заняттях йогою в Брайант-парку, що дозволило їй зробити перерву від подачі заявок на роботу та відновити зв’язок з друзями.
Крім того, вона працювала рецепціоністкою в йога-студії в СоХо, де обмінювала свій час на безлімітні заняття. Форбс також волонтерила зі своєю сусідкою, викладаючи уроки релігійної освіти дітям у своїй мусульманській громаді, що поглибило її зв’язок з культурою.
Незважаючи на те, що вона знайшла підтримуючу громаду, Форбс продовжує відчувати синдром самозванця, що посилюється швидким темпом життя Нью-Йорка. Вона усвідомила, що місто може не бути найкращим місцем для неї в цей час, оскільки вона часто відчуває себе перевантаженою та непродуктивною.
Хоча життя в Нью-Йорку сприяло її особистісному зростанню та впевненості, Форбс розглядає можливість переїзду в середовище з повільнішим темпом. Вона визнає, що самоусвідомлення все ще виникає, але вірить, що переїзд допоможе їй досягти своїх цілей і повніше дослідити свою ідентичність. Форбс залишається оптимістичною, що її час у журналістиці настане, а до того часу вона планує зосередитися на своєму щасті та особистісному розвитку.