Виростаючи, дідусі та бабусі, які виховували автора, були поколінням, що відрізнялося від нього, що призвело до відсутності відкритого спілкування про реальні проблеми чи питання. Автор відчував, що не може обговорювати важливі теми, такі як секс чи наркотики, і натомість отримував прямі та часто лякаючі попередження, такі як “Не вживай наркотики, інакше помреш” та “Не займайся сексом, інакше завагітнієш”.
Це середовище характеризувалося страхом і погрозами, які, на думку автора, були успадкованими стилями спілкування від батьків їхніх дідусів і бабусь. Автор згадує, що боявся своїх дідусів і бабусь і відчував себе ізольованим, коли йшлося про обговорення помилок чи поганих рішень. Ця відсутність спілкування іноді призводила до нерозумних виборів, оскільки автор не відчував, що має дорослого, до якого можна звернутися за допомогою.
На відміну від цього, автор прагнув сприяти відкритому спілкуванню зі своїми дітьми, особливо під час їхніх середніх і старших класів. Ці підліткові роки часто супроводжуються поганими рішеннями та боротьбою між дитинством і дорослішанням. Автор брав участь в обговореннях про наркотики, секс і алкоголь, забезпечуючи, щоб жодна тема не була заборонена. Цей підхід встановив рівень довіри, який дозволив дітям автора довірятися йому, навіть коли їхні друзі не могли поговорити зі своїми батьками.
Коли молодші діти автора наближаються до підліткового віку, ці обговорення залишаються важливими. Автор підкреслює важливість безпеки над суворим дотриманням правил, заявляючи: “Якщо ти п’єш, я буду більш засмучений, якщо ти сядеш в машину з кимось, хто пив, або якщо ти вирішиш водити, ніж через алкоголь.” Автор заохочує своїх дітей телефонувати за допомогою, якщо вони опиняться в складних ситуаціях.
Автор прагне підтримувати відкритий підхід до батьківства, розглядаючи розбіжності як можливості для навчання, а не моменти для покарання. Ця перспектива допомогла культивувати близькі стосунки з їхніми дітьми, що було визнано професіоналами, включаючи соціального працівника, який зазначив міцний зв’язок між автором і його сином.
Однак автор зіткнувся з осудом і критикою з боку інших щодо свого стилю виховання. Наприклад, коли їхній син залишив школу, а підлітки стикалися з типовими підлітковими викликами, сусід назвав автора “вільним батьком”. Незважаючи на початковий дискомфорт від таких коментарів, автор залишається впевненим у своїх батьківських виборах, які відрізняються від його власного виховання.
Коли старші діти автора переходять у доросле життя, а молодші стають підлітками, він не висловлює жодних жалю щодо свого підходу до виховання. Автор сподівається, що ті, хто судить його методи, замисляться над своїми власними батьківськими філософіями, коли їхні діти зіткнуться з подібними викликами.