Категорія: Політика та право

Останні події з так званою реформою, а точніше псевдореформою Інституту адвокатури набули вже широкого резонансу, в тому числі і на міжнародному рівні. Адвокати України консолідувались та об’єдналися, щоб не допустити взяття державою під контроль цієї правозахисної ланки. Майже всі органи адвокатського самоврядування в Україні заявили рішучу та принципову позицію стосовно категоричної неприпустимості прийняття парламентом Законопроекту 9055, як такого, що робить вітчизняну адвокатуру слабкою та залежною від держави. Адвокатура України довела, що вона здатна себе захистити, як один з необхідних для українського суспільства демократичних інститутів. Сьогодні своїми відвертими думками та баченням стану справ у вітчизняній адвокатурі та ролі особистостей в ній ділиться відомий блогер та журналіст Сергій Носалюк:

“На жаль, ми живемо в часи, коли обраний мною заголовок “Як гартувалась сталь” буде багатьма сприйнятий, як щось авторське. Чим далі, тим менше залишається тих, хто одразу помітить і дорікне мені плагіатом з назви відомого роману Миколи Островського. Герой згаданого роману, Павло Корчагін, гартував свій характер в часи Громадянської війни у Радянській Росії на початку ХХ століття.

Герой моєї розповіді, Олексій Фазекош, гартувався у двох адвокатських війнах.

Тому саме цей заголовок я обрав би для того, щоб почати свою розповідь про події, які останні декілька тижнів відбуваються у вузьких колах адвокатської спільноти.

Ви запитаєте мене: “А для чого нам знати про чиїсь, внутрікорпоративні справи?”

О-оо! Повірте мені, ви можете дуже довго не помічати того, що відбувається навколо адвокатури, та ви однозначно відчуєте те, що може трапитись, коли ви й надалі залишатиметесь байдужими до теперішньої “адвокатської війни”.

Так вже трапилось, що Українська сучасна влада намагається всіляко закріпитись, пустивши коріння, на довгі роки. А тому, на ряду зі справжніми реформами, народу України підсовують псевдореформи. Приставку “псевдо-” вони отримали через те, що метою їх проведення є не намагання покращити роботу тієї чи іншої державної інституції, а перетворити їх на слухняні і підконтрольні філії Президентської Адміністрації. І це не гіпотетичні припущення, а конкретні факти з конкретними прикладами. Саме за такою моделлю станом на сьогодні зруйновано Прокуратуру України та Суди.

Останнім бастіоном громадянських свобод у державі мали б стати незалежні ЗМІ, однак для їхнього приручення було застосовано інший метод – їх купили.

Та зовсім несподівано для тих, хто виступив із законодавчою ініціативою з проектом Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” №9055, став організований спротив адвокатської спільноти.

Ідеологами псевдореформування адвокатури, що намагаються поставити її на коліна та зробити залежною від держави, не було враховано один факт – це не та адвокатура, якою вона була до 2013-го року. Після того, як за результатами “першої адвокатської війни” 2012-13 років, було змінено керівництво адвокатури України, було зроблено чимало саме для того, щоб ця професійна спільнота була справді незалежною, об’єднаною та консолідованою та здатною приймати виклики часу, відстоювати свою самоврядність, та європейський вибір.

Саме за часів цієї, згаданої, “першої адвокатської війни”, і проявив себе Олексій Фазекош, один із соратників теперішньої очільниці адвокатури України, Лідії Ізовітової

Паралельно, у Олексія Фазекоша відбувалась і своя маленька війна – боротьба за адвокатуру Закарпаття. Здобувши в ній перемогу, О.Фазекош стає Головою Ради адвокатів Закарпатської області. Системна п’ятирічна робота лідера адвокатури України Лідії Ізовітової, за підтримки Олексія Фазекоша, та подібних йому голів регіональних Рад, сприяла створенню такої моделі самоврядної адвокатської організації, яка здатна ефективно захищати не лише права клієнтів, а й себе саму.

А все тому, що регіональні лідери як і Олексій Фазекош (про нього ми говоримо, як про героя цієї публікації), це також потужні, але командні гравці.

Що стосується Фазекоша, то паралельно з ефективною роботою в органі адвокатського самоврядування, він системно проводить роботу по налагодженню зв’язків з місцевими органами влади, органами смісцевого самоврядування, правоохоронними структурами. Завдяки цьому, адвокатуру Закарпаття поважають як в судах, Прокуратурі, регіональних підрозділах Міністерства юстиції. Також Олексій Фазекош проводить значний об’єм політичної діяльності. У політичних проектах, до яких він має відношення, приймають участь не лише вітчизняні політики, а й політики Європейського рівня, депутати Європарламенту. Продовжуючи розвиток своєї політичної кар’єри, Олексій Фазекош очолює обласний осередок європейськоорієнтованої партії Соціалісти, лідером якої є Леонід Кожара – відомий український та європейський дипломат.

В результаті цієї роботи, адвокатура Закарпаття та її Голова, активно підтримується Геннадієм Москалем – губернатором Закарпатської області.

Та все ж таки, Олексій Фазекош, це перш за все “людина Ізовітової”. До речі, він цього не приховує. Він це відкрито і гордо заявляє, так як вважає, що бути соратником, помічником та опорою сильного та достойного лідера, це почесна роль.

З початком чергової “адвокатської війни”, годі було сподіватись, що Олексій Фазекош залишиться осторонь в очікуванні того, на чию користь схилятимуться терези в боротьбі за адвокатуру України. Олексій, як і Лідія Павлівна, сприймають адвокатуру України, як справу свого життя, своє дітище. Вони поклали на цю справу дуже багато своїх зусиль та здоров’я.

А тому, у боротьбі за відстоювання незалежності свого професійного правозахисного інституту, українська сучасна система адвокатури, боротиметься до останнього, адже вона об’єднує в єдину професійну організацію сорокатисячну армію адвокатів, яких, без перебільшення, можна назвати одним з основних бастіонів демократії в Україні”.

Голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош переконливо розповів очільнику Закарпаття Геннадію Москалю про мотиви, за якими адвокатська спільнота України вважає неприпустимим та руйнівним для української адвокатури законопроект №9055. Це відбулося напередодні, 8 жовтня. під час урочистих заходів, присвячених Дню юриста.

Під час свого вітального слова Олексій Фазекош поздоровив юристів з їх професійним святом, а також поспілкувався про проблематику сучасної адвокатури України з губернатором Закарпаття Геннадієм Москалем, який на посаді голови Закарпатської ОДА зробив вагомий вклад у розвиток системи адвокатури на Закарпатті, її існування на принципах незалежності і самостійності. О.Фазекош впевнений, що так сталося через те, що Геннадій Москаль “не тільки політик і державний діяч, але й Заслужений юрист та адвокат!” Голова Ради адвокатів Закарпаття переконливо доніс Геннадію Геннадієвичу мотиви, за якими адвокатська спільнота України вважає неприпустимим та руйнівним для української адвокатури, її самостійності, незалежності та ефективності, законопроект 9055, який впроваджує не реформу, а псевдореформу української адвокатури, й загрожує її повним знищенням як інституту, що захищає права людей.

Олексій Фазекош впевнений, що самостійно впоратися з натиском політиканства адвокатурі не під силу, а саме тому закликає стати на її захист усю юридичну спільноту, адже представники цієї сфери борються за спільну ідею. Вільне право українців на незааангажовану, незаполітизовану правозахисну організацію, головним завданням якої є неупереджене та справедливе відстоювання прав громадян, а також шлях до ідеалу правозахисного Олімпу голова Ради адвокатів Закарпаття іменував рубіконом та вирішальною битвою, програти яку адвокатура України просто не має права.

27 вересня 2018 року в конференц-залі Мукачівського готелю «Фердінанд» розпочала своє виїзне засідання Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури України.

Засідання відкрив голова ВКДКА, президент Спілки адвокатів України Олександр Дроздов, який серед іншого підкреслив той факт, що нині “ВКДКА фактично виконує функцію захисту адвокатів. В тому числі і тих адвокатів, які потрапили в досить неприємну ситуацію. Я певною мірою погоджуюсь з думками про те, що ВКДКА є квазі-судовим органом. І водночас мені було приємно почути від суддів про високу оцінку адвокатури на нещодавньому спільному заході НААУ та Касаційного кримінального суду Верховного Суду”.

Але перш ніж перейти до розгляду питань порядку денного, у Комісії вирішили відреагувати на сучасний стан адвокатури в цілому та ті процеси реформування професії, які зараз відбуваються. Тож з вітальними словами виступили знані та відомі адвокати.

Так, адвокат, заслужений юрист України, професор УЖНУ та голова КДКА Закарпатської області Петро Немеш висловив підтримку нинішній структурі адвокатського самоврядування, яка за більше ніж 5 років вже довела свою дієздатність та досконалість. Зокрема, П.Немеш вказав на те, що виважені та обґрунтовані рішення ВКДКА допомагають регіональним КДКА краще організовувати свою роботу, не допускати системних помилок при прийнятті тих чи інших рішень стосовно адвокатів.

Натомість легенда української адвокатури Галина Ковбасінська закликала колег в жодному разі не підтримувати скандальний законопроект №9055, вважаючи його не прийнятним для адвокатської спільноти: «Так чи інакше я брала участь в розробці усіх законопроектів про адвокатуру. Але останній варіант так званої адвокатської реформи не витримує жодної критики. Більш корисним було б не приймати цей проект взагалі, а лише внести окремі зміни в процесуальні кодекси».

Оплесками члени ВКДКА зустріли й слова організатора проведення засідання – голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша, який зазначив наступне: «Радий вітати членів Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на гостинній землі Закарпатської області! Наш регіон завжди вважався одним з форпостів самоврядних прагнень сучасної адвокатури України, і ця правнича професійна монолітність з роками стала лише більш визначною. Останні декілька тижнів інформаційна активність навколо реформи адвокатури просто зашкалює. І це не випадково – бо адвокатське співтовариство завмерло в очікуванні нових законодавчих ініціатив, за якими хочуть «відформатувати» адвокатів, зробити їх залежними від волі суддів та прокурорів, позбавити єдиного голосу професії. Але це не означає, що завмерла вся адвокатська робота – і виїзне засідання Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, цього високоповажного органу в системі адвокатського самоуправління, яке розпочалося сьогодні в Мукачево в готелі «Фердінанд», й триватиме два дні – цьому яскраве підтвердження».

Також О.Фазекош відмітив, що адвокатура ніколи не була й не буде слухняним посіпакою державної машини примусу, але й збити захисників з їх робочого ритму, просто зареєструвавши черговий законопроект з так званої серії «провальних реформ у сфері правосуддя», теж не вийде.

Схвально відгукнулися адвокати й наступні слова очільника адвокатської спільноти Закарпаття: «Мені приємно відзначити, що сьогодні адвокатура Закарпаття виступає в авангарді процесу захисту прав адвокатів – ми першими відреагували на недолугість законопроекту 9055, висвітивши усі його невдалі новації та приховані загрози. Бо ж слова Вольтера про те, що втратити свободу може лише той, хто не вмів її захищати, будуть актуальними у всі віки. Рада адвокатів Закарпатської області ще 12 вересня 2018 року – усього лише через декілька днів після того, як стало відомо про справжні цілі реформаторів – категорично засудила звуження прав адвокатів, руйнацію основних принципів існування та незалежності адвокатури, нехтування належним інструментарієм правового захисту громадян та юридичних осіб. Сьогодні ми разом з вами працюємо над поточними питаннями діяльності адвокатів. Зокрема, упродовж цих днів Комісія планує розглянути 26 скарг на рішення, дії та бездіяльність регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури. Але я хочу зупинитись не на їх сенсі, а кількості. Лише 26 скарг з-поміж 40 000 адвокатів. Це означає що зараз в Україні існує добре організована, професійно достойна і морально не розбещена адвокатура. Такою вона має залишатись і надалі, але для цього потрібно знівелювати грубу спробу втручання держави у повноваження адвокатського самоврядування через прийняття не виважених та руйнівних законопроектів».

У свою чергу, надаючі відповідні коментарі для місцевих ЗМІ, Олексій Фазекош відмітив, що адвокатура не просто так стала сьогодні для держави «ворогом №1», адже тепер набагато складніше посадити за грати людину тільки тому, що вона стала комусь «не потрібна»:

– Необхідно не тільки видумати кримінальну справу, а й здобувати докази. А якщо злочину не існує, то вмілий і професійний адвокат легко спростує сфальсифіковані докази в суді. Натомість «залежний» адвокат цього вже не зробить. Це щодо кримінальних справ. Але є ще, наприклад, цивільні справи, котрі стосуються нерухомості та землі, які завжди були об’єктами полювання політиків та правоохоронців. Якщо раніше адвоката можна було заставити відмовитися від своєї позиції або вийти з процесу шляхом позбавлення свідоцтва через Мін’юст, то зараз адвокати захищають своїх клієнтів, не побоюючись тиску з боку держави. Є тільки суд товаришів – який у своєму загальному сенсі й уособлює роботу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури. Більше того, мені особисто імпонує те, що голова ВКДКА Олександр Дроздов, який до речі нещодавно відзначив свій День народження, з чим я хочу його привітати, бо він є моїм особистим другом та надійним партнером адвокатів Закарпаття, чітко бачить актуальні проблеми адвокатури, які резонують не лише з моїми власними думками, але є квінтесенцією висловлювань багатьох колег. Так, лише позавчора я розмістив звернення адвокатів Закарпатської області, які вимагають від народних депутатів не приймати законопроект 9055, як того ж дня на сайті НААУ з’явилась стаття Олександра Михайловича про те, що «єдиною метою сьогоднішньої реформи адвокатури є переформатування чинної системи професійного самоврядування (яке, попри кризові явища у державі, вибороло право мати незалежну думку щодо ролі адвокатури), а також легалізація через проведення нових установчих з’їздів представників тих структур, які через нереалізовані амбіції розкололи професію». Тож я мабуть ще раз повторю свою тезу, яку вже неодноразово висловлював, але яка й досі дуже актуальна: «На моє глибоке переконання, адвокатура, як правозахисний інститут, має бути аполітичною, справді незалежною та самоврядною. Там, де є адвокатура, не повинно бути політики. Наше завдання – захист усіх громадян, незалежно від їхніх політичних поглядів та інших особистих переконань. Отже тільки якщо адвокатура буде справді незалежною та самоврядною, вона зможе повноцінно реалізуватися як ефективний конституційний правозахисний інститут!».

В демократичному світі, ставлення держави до адвокатури, незалежність, самоврядність і професійна спроможність адвокатури якраз і демонструє рівень реальної поваги до прав людини і верховенства права. Адвокати Закарпаття впевнені, що зуміють вибороти своє право на повагу всупереч усім негараздам. Тим більше, що під час засідання ВКДКА Олександр Дроздов підтримав пропозицію Олексія Фазекоша і запропонував членам Комісії підписати спільну Резолюцію ВКДКА щодо неприпустимості прийняття законопроекту №9055.

Про це йдеться у Зверненні Ради адвокатів Закарпатської області від 25 вересня 2018 року за №35/18 про неприпустимість прийняття законопроекту № 9055.

“Адвокати Закарпаття рішуче підтримали позицію членів Ради адвокатів Закарпатської області й шляхом численних звернень за допомогою телефонного зв’язку, направлення численних листів фактично одноголосно закликали народних депутатів Верховної Ради України зняти з розгляду цей проект Закону, оскільки він дестабілізує ситуацію серед адвокатської спільноти України, руйнує засадничі принципи існування та незалежності інституту адвокатури, має на меті зруйнувати адвокатське самоврядування, позбавити адвокатів можливості вільно здійснювати свою професійну діяльність, керуючись, насамперед, інтересами клієнта та вимогами справедливого закону”, – наголошується у Зверненні.

Квінтесенція адвокатських думок Закарпатського регіону красномовна у своїй безапеляційності – не можна адвоката заганяти в законодавче ярмо, зліплене за лекалами юристів, далеких від справжніх потреб та сподівань адвокатів. Усе це дозволяє стверджувати, що законопроект №9055 створений всупереч відповідним зверненням Національної Асоціації Адвокатів України до керівництва країни та міжнародних партнерів та незважаючи на них. Іншими словами, процес розробки законопроекту тривав без належного врахування пропозицій професійної організації адвокатів України. Це призвело до невідповідності законопроекту №9055 міжнародним стандартам та демократичним процедурам здійснення реформ, фактично звузило права адвокатів і підірвало можливості для захисту прав та свобод фізичних і юридичних осіб.

Суттєві недоліки та протиріччя законопроекту №9055 роблять неможливим нормальне функціонування адвокатури України в цілому і виконання своїх професійних обов’язків кожним адвокатом окремо.

Серед іншого, адвокати Закарпаття особливу увагу приділяють наступним положенням законопроекту, які в жодному разі не можуть бути прийнятними:
– є неприйнятним зниження кворуму правомочності конференції адвокатів регіону до 10-15 відсотків від кількості зареєстрованих у регіоні адвокатів,
– є неприпустимим процесуальне обмеження адвоката шляхом запровадження у КПКУ норми про так зване зловживання правами адвоката,
– є алогічним розпорошення єдності голосу професії через можливість створення фейкових або неправомочних регіональних асоціацій адвокатів,
– є законодавчо-вульгарною спроба позбавити адвоката одного з його головних інструментів діяльності через посилення відповідальності за «неналежне» направлення адвокатських запитів,
– є несправедливими зміни до процесуальних кодексів, якими передбачена можливість введення у справу паралельно з адвокатом за договором і безоплатного захисника, що порушує невід’ємне право особи на вільний вибір захисника.

Разом із тим не залишили без належної уваги болючі та проблемні питання існування сучасної адвокатури народні депутати Писаренко Валерій Володимирович та Ківалов Сергій Васильович, запропонувавши альтернативні проекти №9055-1 від 14.09.2018 та 9055-2 від 20.09.2018 відповідно

Ключовими положеннями альтернативних законопроектів 9055-1 та 9055-2, які знаходять цілковиту підтримку з боку адвокатів Закарпатської області, є, зокрема, наступні:
– спрощення порядку направлення адвокатського запиту;
– можливість залучення представників національної професійної організації адвокатів до процесу розробки та опрацювання законопроектів, інших нормативно-правових актів у сфері адвокатури;
– забезпечення реальної участі представника ради адвокатів регіону під час проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката;
– недопущення зловживання правом на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність адвоката;
– надання адвокатам права мати ідентифікований доступ до державних реєстрів, у тому числі до Єдиного реєстру досудових розслідувань, до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, до Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи у порядку, визначеному відповідним держателем реєстру або автоматизованою системою за погодженням з Радою адвокатів України, крім реєстрів, що містять інформацію, яка є державною таємницею, за відсутності відповідного допуску до державної таємниці;
– закріплення права адвоката мати безперешкодний доступ до приміщень суду в робочий час та у час проведення судового засідання у справі, у якій бере участь клієнт адвоката, тощо.

Таким чином, проекти 9055-1 та 9055-2 пропонуть реальний, а не фіктивний шлях вирішення проблем адвокатської спільноти.

Адвокати Закарпатської області закликають народних депутатів не руйнувати останній бастіон законності в Україні, не намагатися у тіньовий спосіб повернути адвокатуру під контроль держави шляхом прийняття законопроекту №9055, а ухвалити зважене рішення щодо подальшої долі правової реформи загалом й інституту адвокатури зокрема

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією “не визначає роботу центрального органу з питань міжнародно-правової допомоги та екстрадиції, яким є ГПУ”, оскільки Генеральна прокуратура у своїй роботі керується Кримінальним процесуальним кодексом України та міжнародними угодами. Насамперед Європейською конвенцією про взаємну допомогу у кримінальних справах та Європейською конвенцією про видачу правопорушників.

Про це заявив Резонансу заступник Генерального прокурора Євгеній Єнін, відповідаючи на питання як вплине на подальшу правову співпрацю України та РФ, зокрема щодо екстрадиції розшукуваних осіб, припинення Україною дії Договору від 31 травня 1997 року.

Водночас заступник керівника української Генпрокуратури акцентував: “Непродовження дії Великого договору з РФ безумовно вплине на загальний дух відносин між прокуратурами”.

17 березня сайт адміністрації Президента України повідомив, що Петро Порошенко підписав Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 вересня 2018 року «Про Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Відповідно до рішення Ради національної безпеки і оборони України підтримано пропозиції Міністерства закордонних справ України щодо припинення Україною дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаного 31 травня 1997 року.

Міністерство закордонних справ України має заявити Російській Федерації про бажання України припинити дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ, підписаного 31 травня 1997 року, відповідно до статті 40 цього Договору та внести у встановленому порядку на розгляд Президентові України проект Закону України щодо припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ.

Також, відповідно до рішення РНБОУ, МЗС має поінформувати Організацію Об’єднаних Націй, Організацію з безпеки та співробітництва в Європі, інші міжнародні організації про бажання України припинити дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією, підписаного 31 травня 1997 року, та підстави припинення.

За словами представника Президента у Верхній Раді України Ірини Луценко до 30 вересня Російську Федерацію буде поінформовано нотою МЗС України, а главою держави буде внесений до парламенту відповідний законопроект у відповідності до статті 24 Закону України «Про міжнародні договори України».

Автор: Валерій Карпунцов, доктор юридичних наук, державний радник юстиції 3-го класу, член Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, спеціально для Резонансу

Останнім часом в засобах масової інформації активно просувається ідея дострокового припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії. Основним натхненником та лобістом такого сценарію виступає Голова Верховної Ради України – Парубій Андрій Володимирович. Звичайно, питання оновлення складу Центральної виборчої комісії вже давно перезріле. Проте дуже дивно чути заклики вирішити це питання шляхом порушення Конституції та законів України. І дуже сумно, що такі заклики продукує Голова парламенту – єдиного законодавчого органу в Україні–, а також окремі народні депутати України.

Адже такий підхід не просто є протиправним, а суперечить Конституції та законам України, підриває засади демократичної, правової держави, є надзвичайно небезпечним та ризикованим, і може призвести до критичних наслідків для держави.

І. Щодо неправомірності дострокового припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії

1 Неконституційність статті 31-1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»

Згідно з пунктом 21 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії. Тобто у цьому випадку, парламент наділений повноваженнями призначати і звільняти окремо взятих посадових осіб колегіального державного органу, а не склад всього державного органу загалом. Останнього Конституція не передбачає взагалі. Виходячи із змісту частини другої статті 85 Основного Закону, повноваження Верховної Ради України визначаються виключно Конституцією України і не можуть розширюватися будь-якими законами.

Ця норма також кореспондується із частиною другою статті 61 Конституції України, відповідно до якої юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

2 Неможливість застосування статті 31-1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» в ситуації, що склалася

Відповідно до частини першої статті 31-1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» повноваження всього складу Комісії можуть бути достроково припинені Верховною Радою України за вмотивованим поданням Президента України.

Разом з тим, на даний час повноваження 13 з 15 членів Центральної виборчої комісії вже давно закінчилися. Тому щодо них не може бути застосована зазначена стаття Закону. Як можна достроково припиняти повноваження членів Комісії, повноваження яких вже закінчилися? Вони можуть (і повинні – мають на це право) бути звільнені з посади у зв’язку із закінченням строку повноважень. По суті, застосувати зазначений механізм можливо лише щодо двох членів ЦВК, повноваження яких ще не закінчилися.

3 Порушення гарантій незалежності членів ЦВК

Фактично статтю 31-1 Закону про ЦВК намагаються застосувати лишe для того， щоб достроково звільнити двох членів Комісії, строк повноважень яких ще не закінчився.

Разом з тим, підстави для дострокового припинення повноважень члена Комісії чітко визначені в частині четвертій статті 30 Закону, їх перелік є вичерпним. До таких підстав віднесено:

1) особиста заява про складення повноважень;

2) досягнення шістдесяти п’ятирічного віку;

3) припинення громадянства України;

4) вибуття на постійне місце проживання за межі України;

5) не дотримання вимог щодо несумісності з іншими видами діяльності, встановлених частинами третьою, п’ятою статті 7 цього Закону;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) визнання недієздатним, безвісно відсутнім чи оголошення померлим;

8) порушення членом Комісії присяги;

9) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров’я;

10) набрання законної сили судовим рішенням, відповідно до якого члена Комісії притягнуто до відповідальності за адміністративне корупційне правопорушення, пов’язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

І серед цих підстав відсутні: політична воля парламенту, недостатність вакантних місць у складі Комісії, щоб задовільнити побажання усіх депутатських фракцій, принцип доцільності тощо.

Натомість, відповідно до частини восьмої статті 6 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» строк повноважень члена Комісії – 7 років.

Цей семирічний строк повноважень створює дуже важливу гарантію незалежності члена Комісії. Завдяки цій нормі член Комісії убезпечується від свавільного звільнення. За умови належної поведінки, його не можна в будь-який час усунути з посади і він убeзпeчeний від неправомірного звільнення. Гарантія стабільності зайняття посади є важливим соціально-психологічним чинником, який мотивує поведінку на підкорення виключно законові.

У свою чергу, без гарантій незалежності членів Комісії не може бути і мови про незалежність Центральної виборчої комісії як органу в цілому.

4 Відсутність мотивації для дострокового припинення повноважень двох членів ЦВК, строк повноважень яких ще не закінчився

Відповідно до частини першої статті 31-1 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» подання Президента України щодо достроково припинення повноважень всього складу Комісії має бути вмотивованим.

У ситуації, що склалася на даний час, єдиною мотивацією для дострокового припинення повноважень всього складу ЦВК може бути хіба що непризначення ЦВК перших та додаткових виборів в ОТГ на останню неділю жовтня 2018 року.

Парадокс ситуації в тому, що обидва члени Центральної виборчої комісії, строк повноважень яких не закінчився, і Олег Діденко, і Катерина Махніцька, послідовно виступали за призначення усіх виборів в ОТГ, у тому числі з цих мотивів – не підтримували постанови ЦВК про відсутність правових підстав для призначення виборів, коли мова йшла про об’єднання територіальних громад із суміжних районів або про випадки, коли відповідні громади були відсутні в перспективному плані.

Вони також були серед тих 5 членів Комісії, які 16 серпня 2018 року виступали на підтримку і голосували за включення до порядку денного питань про призначення перших та додаткових виборів в ОТГ на останню неділю жовтня цього року.

Виходить абсурдна ситуація, коли мотивація щодо звільнення членів Комісії (протиправне непризначення виборів в ОТГ), строк повноважень яких вже закінчився, може бути використана для звільнення тих членів Комісії, строк повноважень яких не закінчився і дії яких були правомірними, оскільки вони виступали за призначення цих виборів!!!

5 Заклики до безпідставного звільнення членів ЦВК має ознаки злочину, передбаченого статтею 344 Кримінального кодексу України (Втручання у діяльність державного діяча)

Частина перша статті 344 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність, зокрема, за незаконний вплив у будь-якій формі на члена Центральної виборчої комісії, з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень. Частина друга цієї статті встановлює більш сурову відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службового становища.

Залишається відкритим тільки питання: чи є публічні заклики до безпідставного звільнення членів ЦВК, строк повноважень яких ще не закінчився, незаконним впливом на цих членів Комісії з метою перешкодити виконанню ними свої службових обов’язків (в результаті звільнення)? Якщо відповідь позитивна, то в діях усіх осіб, які роблять публічно подібні заяви, містяться ознаки кримінального злочину. І рано чи пізно таким діям може бути дана оцінка з боку правоохоронних органів.

ІІ. Щодо небезпечності застосування механізму дострокового припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії

Окрім неправомірності самого рішення про дострокове припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії необхідно звернути увагу на негативні наслідки, до яких може призвести прийняття такого рішення.

1 Руйнування засад демократії та правової держави. Недовіра до влади

У разі якщо Верховна Рада України застосує явно неконституційні положення статті 31-1 Закону про Центральну виборчу комісію та достроково припинить повноваження всього складу ЦВК, це буде чітким сигналом того, що Центральної виборчої комісії, як незалежного органу, який повинен забезпечувати проведення чесних виборів в Україні більше не існує.

Станом на зараз рівень довіри до ЦВК в суспільстві дуже низький. У значній мірі це є результатом і не проведення своєчасної заміни членів ЦВК, строк повноважень яких уже закінчився (щодо 12 членів Комісії – це більше ніж 4 роки тому). Хоча у цьому немає жодної відповідальності самої Центральної виборчої комісії.

У разі ж прийняття рішення про дострокове припинення повноважень всього складу – буде даний чіткий сигнал, що в будь-який момент, без будь-яких законних підстав, у разі виникнення політичної доцільності, її повноваження можуть бути припинені з політичних мотивів.

Безумовно, це перетворить ЦВК в абсолютно залежний та контрольований орган, що суперечить засадам її функціонування і в жодному разі не сприятиме відновленню довіри до Центральної виборчої комісії.

У свою чергу, довіра до Центральної виборчої комісії – це довіра до виборів в цілому. Навіть якщо вибори відбуваються вільно, чесно і без порушень – недовіра до головного органу адміністрування виборів змушує сумніватися в чесності їх результатів. Як наслідок, недовіра до виборів – недовіра до влади, яка сформована в результаті таких виборів.

Таким чином, окремі народні депутати України на чолі з Головою Верховної Ради України, які спочатку роками штучно блокували процес заміни членів ЦВК, строк повноважень яких закінчився, а зараз виступають за безпідставне дострокове припинення повноважень додатково ще двох членів ЦВК, – діють не лише незаконно та на догоду своїм ситуативним політичним інтересам, але й закладають підвалини для висновків про нелегітимність влади, обраної на майбутніх виборах. Такі дії важко назвати державницькими.

2 Ризики судового оскарження

Дострокове припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії в ситуації, що склалася на сьогодні – суто політичне рішення, яке не витримує жодної критики з юридичної точки зору. У зв’язку з цим, у разі прийняття такого рішення варто очікувати його оскарження в судовому порядку як тими членами ЦВК, строк повноважень яких не закінчився, тими членами ЦВК, строк повноважень яких закінчився. В обох випадках шанси отримати позитивні рішення суддів видаються доволі високими.

Невідомо, можливо, автори такого сценарію розраховують на все ще недостатній рівень незалежності судової влади в Україні в сучасних умовах. Але рівень цієї залежності може бути ними явно недооцінений. В Україні в силу різних факторів завжди було складно прогнозувати судові рішення, а особливо – в політичних справах.

Але найбільший ризик полягає не в задоволенні чи не задоволенні відповідних позовних заяв членів ЦВК, які вважатимуть себе незаконно звільненими. Найбільший ризик – якщо судове рішення останньої інстанції встановить не просто факт законності або незаконності звільнення конкретних членів ЦВК, але й визнає нелегітимним Президента України, обраного на чергових виборах, які організовувала і проводила Центральна виборча комісія в нелегітимному складі. І якщо у зв’язку з цим будуть скасовані результати виборів. І це надзвичайно небезпечно в умовах, коли Україна фактично перебуває у стані війни. У 2014 році декілька місяців відсутності легітивно обраного Президента України коштували нам анексії АР Крим та окупації Донбасу. Чим може закінчитися повторення такої ситуації – не хочеться навіть уявляти.

І зовсім не хочеться вірити, що сценарій оновлення Центральної виборчої комісії шляхом дострокового припинення повноважень всього її складу розроблявся і ініціювався в далеко недружній сусідній країні – саме для того, щоб спровокувати політичний хаос в Україні в майбутньому і скористатися ним. Але навіть якщо це не так, і якщо це витвір суто вітчизняних політиків – сподіватися, що в якийсь момент часу країна-агресор не долучиться до його реалізації і не сприятиме цьому, на жаль, не доводиться…

І дуже сумно у цій ситуації, коли не тільки політики, які безпосередньо зацікавлені в реалізації сценарію з достроковим припиненням повноважень всього складу ЦВК, виходячи з своїх ситуативних інтересів, але й значна частина експертів, політичних оглядачів, представників громадянського суспільства, окремі журналісти, обговорюючи такий сценарій, вважають його цілком нормальним і допустимим. Забуваючи при цьому, що справа тут не в звільненні чи не звільненні двох членів ЦВК, строк повноважень яких ще не закінчився, справа не в їхніх прізвищах – питання набагато ширше і глобальніше – справа тут в принципах і підходах, а також у наслідках，до яких усе це може призвести…

Джерело

12 вересня 2018 року в Ресторані SAVOY міста Мукачево відбулося позачергове розширене засідання Ради адвокатів Закарпатської області.

Під час проведення заходу були вирішені як поточні питання порядку денного, так і обговорені важливі аспекти нової реформи адвокатури, яку пропонують легалізувати шляхом прийняття законопроекту №9055 від 6 вересня 2018 року.

Голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош щиро привітав молодих юристів з тим, що вони вдало склали іспит та отримали свідоцтва на зайняття адвокатською діяльності, висловив надію, що адвокатська сім’я Закарпаття поповнилась новими членами, які підсилять якісний потенціал адвокатури, та зроблять її ще більш ефективною та фаховою. Разом з тим О.Фазекош закликав адвокатів бути пильними й чітко аналізувати все що відбувається у адвокатському житті, бо саме зараз адвокатура знаходиться на своєму Рубіконі.

Справа в тому, що екстрене засідання Ради адвокатів регіону насамперед було викликане важливими подіями – адвокати знову зазнають багатовекторного наступу на свої права з боку держави. Це чітко ілюструє анонсований напередодні законопроект №9055. Розгляд цього проекту визначений Главою держави як невідкладний. Але за оцінкою багатьох фахівців, зміст проекту не відповідає міжнародним стандартам та демократичним процедурам здійснення реформ, фактично звужує права адвокатів і підриває можливості для захисту людей.

За словами Олексія Фазекоша, «ситуація дуже тривожна, бо проти адвокатів хочуть посилити відповідальність. І всі ті розмови про додаткові гарантії для захисників – просто для окозамилювання, бо відповідні норми під час другого читання можуть банально зникнути, а от «новели» про відповідальність залишаться за будь-яких умов. Фактично основні зміни торкнуться лише адвокатського самоврядування та звуження прав адвокатів. Натомість, розширене поняття адвокатського запиту знівельоване можливостями відмов у відповідях на ці запити. За зловживання правом на адвокатський запит встановлена відповідальність, хоча запит – це один з основних наших інструментів роботи. До КПК запроваджуються норми, які дозволяють сумніватися слідчому у тому, що у документах адвоката міститься адвокатська таємниця.

Крім того слідчі та прокурори, судді майже на власний розсуд зможуть «встановлювати» інших захисників, аніж тих, з якими у клієнта укладений договір про надання правової допомоги (це ст. 53 КПК). Спеціально для боротьби з адвокатами створено ст. 372-1 КПК».

Члени Ради адвокатів Закарпатської області підтримали свого лідера й рішуче висловились проти прийняття законопроекту у нинішній його редакції.

Більше того, адвокати закликають усіх колег приєднатися до розробки альтернативного проекту, який буде відповідати справжнім потребам адвокатури. Й головне – не мовчати, а активно відстоювати свою позицію!

#СТОП9055! Адвокати Закарпаття нікому не дозволять у тіньовий спосіб повернути адвокатуру під контроль держави!

Є доволі розповсюджена думка, що насправді не існує ані минулого, ані майбутнього. Минулого немає, бо воно вже давно спливло й заховане в історії, а про майбутнє нічого не відомо, бо воно страшенно мінливе й найчастіше є просто витвором фантазії. Отож життя треба сприймати тільки як ту мить, яка ще не стала минулим, але вже набула чітких обрисів, що колись можна було тільки уявляти… Інші мудреці й філософи стверджують, що без минулого немає ані сьогоднішнього, ані, тим більше, майбутнього, бо все це — один шлях і один ланцюжок. Колишня стежка може стати широкою дорогою, але може й зникнути в пилюці або серед гострого каміння. Колишні думки можуть стати підґрунтям для майбутніх вчинків, які змінять прийдешнє, але можуть і розгубитися, так і не набувши виразності й навіть справжньою думкою ще не ставши.

Якщо у пересічного громадянина запитати, що може поєднувати ікони, картини з монахами, клоунами та мудреців з палаючими смолоскипами, і силу-силенну книжок – від Езопа та Сунь-Цзи до Захер-Мазоха та Вольтера, від спогадів Маргарет Тетчер до думок Паоло Коельо, від «Мистецтва укладати угоди» до «Фауста» – то на це питання ніхто не зможе відповісти, поки не завітає в гості до найвідомішого адвоката Закарпаття Олексія Фазекоша. Що власне ми й зробили. І були неймовірно здивовані тим, що побачили й почули. Бо ми вже знали Олексія Андрійовича як адвоката, і як людину, яка віднедавна вирішила повернутися у велику політику. Але старі фотографії з сімейного архіву О.Фазекоша надали нам зовсім нових знань про те, як і з чого формується Людина, Лідер і Фахівець.

Як би там не було, але оскільки така домашня обстановка свідчить про неабияку обізнаність людини, різновекторність її поглядів, всеохоплюючу пристрасть до нових знань, слова та схильності до роздумів над сьогоденним життям-буттям, то перше, про що ми запитали Олексія Фазекоша, дивлячись на фотографію, де він зображений зовсім маленьким, чи не випадково він простягав руку вперед, наче вказуючи на щось у майбутньому.

– Олексію Андрійовичу, то на що ви так захоплено вказуєте? Чи бачите ви сьогодні те, що вас захопило колись у дитинстві?
– Так, дійсно, перекладаючи нещодавно книжки, знайшов коробку зі старими світлинами, серед яких є й та, де я на щось вказую. І тут є привід замислитись, а як формується людина? Як формується характер, який потім стане долею? Чому хтось не може впоратися навіть із своїм обійстям, а хтось бере на себе відповідальність за долю міста, регіону чи навіть країни? Не є великою таємницею, що кожна людина починається з дитинства — із бабусиних казок, із колискової, із маминого яблучного пирога, із розмов із батьком… Із спогадів діда, який брав Берлин і отримав орден Червоного прапору. Із великодніх дзвонів і з подарунків на Новий рік. Із перших літер, які почали складатися в слова, а потім і в речення. Із понять рідна земля, честь, совість, правда, справедливість. Потім будуть перший клас і перший у житті іспит, перші випробування й перші розчарування, перше кохання й перша впевненість у своїй правоті… І навіть перше фантастичне оповідання в «Уральском следопыте» теж колись буде, і перша перемога в суді, і перша поразка. І поступово приходить вміння тримати удар, перемагати не тільки кулаком, але й словом, яке навіть Біблія ставить на перше місце. І бажання захистити слабшого, і прагнення зробити життя світлішим і приємнішим теж приходять, якщо казки колись сприймалися не як вигадка, а як мрія. І людська довіра, і людська вдячність, і бачення того шляху, який призначений Богом і малій батьківщині, і всій Україні. Ось так, на мою думку, формується характер, так формується доля, так формується людина.

– Декілька місяців назад ви майже шокували місцевий політичний бомонд своєю заявою про повернення у політику. Багато хто не вірив у це, аж ось вже проведена установча конференція, на якій були присутні депутати європейських парламентів та лідер партії «Соціалісти» Леонід Кожара. Також в Мукачево вже функціонує офіс закарпатського відділення партії. Як ви вважаєте, яку «політичну» фотографію слід зробити зараз, аби її переглядали й багато років потому?
– Я дуже добре пам’ятаю слова з пісні до культового фільму усіх радянських хлопчаків «Невловимі месники»: «Якщо знову над світом вдарить грім, Небо спалахне вогнем, Ви нам тільки шепніть, Ми на допомогу прийдемо». Так вже сталося, що партійні справи в моїй родині завжди стояли не на останньому місці. Мати колись була секретарем міськкому Компартії в Мукачево, а батько – секретарем райкому. Я цього ніколи не приховував. Більше того, саме споглядаючи за тим, як сумлінно вони виконували свою роботу, я розумів, що і як повинен робити я сам. Взагалі, хочу сказати, що все моє життя – це боротьба за лідерство. Ось в Україні з давніх-давен кажуть, що найдовша дорога починається із першого кроку, а найбільша ріка — із крихітного джерельця. Чи маємо ми підстави сумніватися в народній мудрості? Мабуть, що ні. Треба тільки зважати, що перші кроки бувають невпевненими, а джерельцям часто доводиться долати і мул, і каміння. Проб’ється потічок через усі перепони — стане могутньою рікою, навчиться дитина твердо стояти на ногах і йти вперед, хоч би які негаразди на її шляху не траплялися, — зможе змінювати життя, і не тільки своє. До чого я веду: партія «Соціалісти» сьогодні – це ще не могутній Дніпро, але вже дуже міцний політичний потік, з неймовірно потужною ідеологічною складовою й розгалуженими струмками, які наповнюють його з усіх регіонів України.

– Напевне, що «закарпатський потік», хоча й створений нещодавно, стане міцною основою для «Соціалістів», чи не так?
– Насправді сьогодні я вже досить вправний гравець на політичній арені. Свого часу я брав активну участь в роботі Народного Руху разом з покійним В’ячеславом Чорноволом. Дуже добре пам’ятаю, як народжувався рух інтелігенції за зміни в України. Врешті-решт, саме Ужгородська міська рада першою виступила проти ГКЧП – це й був початок моєї політичної діяльності, разом з Емілом Ландовським, першим демократично обраним мером в Ужгороді. Не можу не згадати й Йосипа Баглая, адже саме завдяки йому у свідомості співгромадян актуалізувалися постаті й події, замовчувані чи й заборонені для згадки в комуністичні часи. З-під його пера постала ціла галерея портретів видатних культурних, наукових, громадсько-політичних провідників. Йосип Баглай відзначався особливою принциповістю й послідовністю у відстоюванні українських цінностей, найважливішою з-поміж яких для нього була українська мова. Пам’ятаю й нашого славетного історика Михайла Тиводара, праці і думки якого стосовно «русинства» на Закарпатті є надзвичайно актуальними з погляду на сучасні проблеми сепаратизму, національного радикалізму тощо. Я всіх їх добре пам’ятаю, і їх настанови для мене “живі” як ніколи.

А механізми найближчих змін у країні, то вони перебувають у площині досягнення цілі – створення соціальної держави з урахуванням української специфіки. Така держава забезпечуватиме умови для створення справедливого суспільства, подолання бідності та нерівності, підтримки малозабезпечених верств населення. Також партія підтримує необхідність націоналізації об’єктів, які були приватизовані з порушенням чинного законодавства, та об’єктів, знаходження яких в приватній власності шкодить національним інтересам України. Врешті-решт, партія вважає за необхідне розвиток в Україні ринку землі через обіг права оренди землі сільськогосподарського призначення із застосуванням всіх необхідних обмежень щодо нецільового використання земельних ресурсів, заборони спекулятивних операцій із землею тощо. Іншими словами «соціалісти» продукують повернення до створення національної ідеї, якої вже багато років не може запропонувати ніхто з інших сил лівого формату. І я вже бачу, що комусь заважає поява нової проєвропейської прогресивної сильної соціалістичної сили, яка може посісти лідируючі позиції в українській політиці. Але вимушений розчарувати усіх противників соціалізму, які нам перешкоджають: ми впевнено крокуємо до перемоги, ми налаштовані на те, щоб зробити Україну потужною державою. А життя покаже, хто буде визначати тенденції розвитку України.

– Здавалося б, чого варте звичайне слово. Але тим не менш, вам ніколи не закидали про те, що ви відноситесь до життя дуже по-філософські?
– По-перше завжди потрібно обміркувати свої слова перед тим, як щось сказати, тому що все нами сказане несе за собою певні наслідки, а по-друге, кожне наше слово поселиться в серці співрозмовника і визначатиме його подальше відношення до вас. Також не варто нічого приховувати та недоговорювати, бо справді це приносить нам болі та картань, голова забита лише роздумами, що б це могла приховати від вас та чи інша людина. Яскравим прикладом цього можуть слугувати слова відомої української поетеси Ліни Костенко “Страшні слова, коли вони мовчать!”. А ще мені імпонує вислів Ларошфуко: “Справжнє красномовство — це вміння сказати все що треба, і не більше, ніж треба”, чи я і намагаюсь слідувати по життю.

Що ж стосується філософії… Знаєте, президент Ірландії Майкл Хіггінс взагалі обстоює думку про виключне місце філософії в масовій освіті, вважає, що поширення методів філософського дослідження серед широких верств суспільства дозволить у майбутньому ефективніше вирішувати глобальні проблеми. І я теж гадаю, що філософія в українських реаліях може стати вагомим чинником суспільних змін. Чому я вважаю, що філософія може змінити наше суспільство? Якщо брати до уваги загальносвітовий контекст, то людство нині досягнуло етапу, коли кількість фактологічних, емпіричних знань накопичується у нечуваній прогресії, але водночас ми відчуваємо брак їхнього осмислення. Йдеться, зокрема, про нашу історію, про розуміння того, де перебуває і куди рухається Захід, сучасна цивілізація, Україна загалом.

Наприкінці ХХ століття була опублікована низка бестселерів, автори яких намагалися взяти на себе функцію такого осмислення: «Кінець історії та остання людина» Ф. Фукуями, «Зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона тощо. Однак з позиції сьогоднішнього дня ми можемо констатувати, що це були надто прості, поверхові «діагнози». Проблема такого осмислення в Україні є особливо актуальною. Філософія — це дуже важлива культура, яка допоможе нам не лише осмислити себе, власне місце у світі, а й сприятиме здійсненню певного прориву. Я читаю багато книжок, спостерігаю за реаліями, ознайомлююсь із сучасними дослідженнями в галузі права та політології тощо й розумію, що йдеться про загальний тренд. Ми потребуємо переосмислення, іншого бачення, створення іншої програми дій, адже попередні вже перестали «працювати». Філософія ж, власне, й займається створенням світогляду, певної картини світу. Шляхом вивчення самих лише фактів і подій досягнути цього неможливо. Ми повинні вміти інтерпретувати світ. Пошук таких внутрішніх зв’язків у політиці, адвокатурі й житті регіону і є моєю власною справою, або як ви кажете – справою філософії.

Але я скажу ще більше. Кожна людина потребує трьох базових навичок: читання, писання і промовляння. На жаль, сьогодні ми втрачаємо їх. Ідеться про вміння сприймати тексти високого ступеню складності, а отже, про вміння концентруватися хоча б протягом 30 — 40 хвилин. Для сучасної людини це вже проблема. Читання тексту — це завжди зламування певного «коду». Коли ми читаємо, то вчимося декодувати символи в сенси. Будь-яка книжка — це модель розуміння світу загалом. Коли ж ми намагаємось описати прочитані сенси в невеличкому есе, відбувається ще один крок до саморозвитку. І третє засадниче уміння — обговорення цих сенсів з іншими людьми. На цьому досі ґрунтується європейська цивілізація — це культура читання, культура писання та культура дискусії. Хтось із читачів може заперечити, що такі навички є в кожного, але це не так. Ідея народжується у свідомості, але, щоб «перекласти» її в текст й щоб потім обговорювати ці викладені в текстах ідеї, необхідно вчитися. Ці вміння необхідні всім людям, не лише фаховим філософам, адвокатам чи політикам — з них постають держава, корпорація, сім’я. Це — основа всієї європейської традиції. І я впевнений в найближчому майбутньому – й основа української традиції теж.

Розмовляв Іван Правдін

Для багатьох громадян України не є таємницею той факт, що більшість так званих війн в правоохоронній сфері – від славнозвісних «ментівсько-гебістських» початку 90-х до сучасних «набушно-прокурорських» – проводились не внаслідок певних дій, а заради чогось у майбутньому. Отримати нові повноваження, затвердити перерозподіл сфер вплив тощо. Однак за будь-яких умов усі ці розборки підкорювались декільком негласним правилам: 1) якомога менше піару, 2) не маніпулювати при цьому законом і своїми правами як способом захисту перед довірливими громадянами.

Та світ змінюється, й digital-епоха диктує власні вимоги, що можна яскраво проілюструвати на прикладі «невдоволення» діями прокурора Запорізької області Валерія Романова з боку представників Феміди цього ж регіону.

Справа в тому, що судді Запорізької області написали декілька листів РЕЗОНАНСного характеру на адресу Вищої Ради Правосуддя та Генерального прокурора зі скаргами на В.Романова, лейтмотив яких простий й зрозумілий: «тиск на суддів», «з метою залякування суддів», «сприяє формуванню негативної думки в суспільстві про судову гілку влади», «підрив авторитету та дискредитація суддів». І от що цікаво, судді одночасно зі скаргами вирішили перевести конфлікт у публічну площину. Якщо чесно, то попервах здавалося, що тут щось банальне – прокурор обстоює чиїсь «конкретні права», від суддів вимагають «правильного» рішення, от останні й здійняли «бучу», палаючи праведним гнівом. Та насправді все виявилось трохи інакше.

Дивно, але ми так і не знайшли у ЗМІ жодних повідомлень з боку прокурора Романова щодо того, які ж «погані» судді Запорізької області. І не сказати, що у прокурора не вистачає духу вийти у публічний спір, бо саме йому свого часу довелося відкривати кримінальне провадження проти Геннадія Корбана. То ж перебувати під світлом софітів для нього звична справа. Мабуть, все ж таки, прокурор намагався довести свою правоту у законний, але не публічний спосіб. І ось тут перше риторичне запитання: стривайте, а якщо прокурор ніде публічно «проти суддів» не висловлювався, то що ж це за звинувачення на кшталт «сприяє формуванню негативної думки в суспільстві» та «підрив авторитету та дискредитація суддів»?

І все ж таки РЕЗОНАНСу захотілось власноруч розібратись у конфлікті й дізнатись, а що не так у запорізькому королівстві кривосуддя. Декілька запитів – і на адресу надходить зо два десятки заяв від прокурора Запорізької області про ті чи інші порушення з боку суддів за останні три місяці 2018 року.

Багато це чи мало?

Нашвидкуруч промоніторивши ступінь навантаження на суддів по регіону, ми вийшли на умовну цифру приблизно у 150 справ на місяць на кожного суддю. Цифра дуже приблизна, але найнижчий показник був зафіксований у Мелітопольському суді у 2017 році на рівні 138 справ щомісячно. Тож похибка якщо і є – то лише у бік ще більшої цифри. За даними ж Вищої Ради правосуддя (станом знову ж таки на 2017 рік, але справа не у точних цифрах, а у виведенні загальної тенденції) суддів Апеляційного суду Запорізької області налічувалось 71 особа, та ще 242 – у місцевих судах. Тобто більше 300 суддів, декілька тисяч розглянутих справ, а прокурор надіслав обгрунтовані заяви до ВРП лише за 20 епізодами? Це відтепер називається системним тиском? Щось тоді дуже кволими та слабкими стали представники Феміди в такому випадку.

Тим не менш, останні роки суддів, дійсно, так часто шпиняли усі, кому не ліньки – від активістів до депутатів – що у нас залишалась остання надія на те, що, може, все ж прокурор «тиснув» на когось конкретного з певною метою та зовсім з надуманих причин?

Щоб не було жодних звинувачень в упередженості, далі наводимо лише голі факти.

1. Слідчим суддею Ленінського районного суду м.Запоріжжя Гнатюком О.М. порушено вимоги ст.186 КПК України щодо розгляду такого клопотання у строк, що не повинен перевищувати 72 години. Розгляд клопотання про обрання запобіжного заходу тривав 8 днів замість 72 годин. Своє рішення суддя мотивував тим, що на розгляді в апеляційному суді Запорізької області перебуває апеляційна скарга прокурора на ухвалу про обрання підозрюваному іншого запобіжного заходу. Однак суддею не взято до уваги доводи прокурора (з наданням відповідних матеріалів), який пояснив, що вказана скарга ним була відкликана.

2. Інший випадок. У провадженні судді Кам’янсько-Дніпровського районного суду Петрова В.В. перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням Корабльова Ю.В. та Корабльової О.В. за ч. 3 ст. 185 КК України, яке до суду надійшло 05.05.2016. Під час розгляду вказаного кримінального провадження суддею Петровим В.В. у кримінальному провадженні судові засідання призначались 34 рази. Проте по суті жодне судове засідання не відбулось, а саме: у зв’язку з неявкою адвоката 5 разів, за відсутності судді 3 рази, відкладено з невідомих причин 6 разів. Цікаво, за таких умов, хто ж саме підриває авторитет судової гілки влади – невже таки прокурор?

3. Суддею Енергодарського міського суду Вільямовською Н.О. безпідставно відмовлено у клопотанні слідчого про тимчасовий доступ до речей та документів, посилаючись на те, що матеріали кримінального провадження перебували на вивченні СУ ГУ НП в Запорізькій області та у судді не було можливості в їх дослідженні. При цьому суддя, виявляється, не знала, що статтею 163 КПК України не передбачено надання слідчому судді під час розгляду клопотання про тимчасовий доступ до речей та документів оригіналів матеріалів кримінального провадження. Натомість слідчим до матеріалів клопотання було долучено копії документів з матеріалів кримінального провадження, якими обґрунтовано підстави для звернення до суду з вказаним клопотанням. Тож може тиск на суддів у цьому випадку і є, але аж ніяк не з корисливих мотивів чи особистої помсти, а виключно з метою хоч якось «підштовхнути» суддів виконувати свої обов’язки за законом, в даному випадку – у відповідності до вимог КПК.

І таких чи інших скарг ще багато – то на прохання місцевого депутата суддя виносить ухвалу про закриття кримінального провадження, навіть не дочекавшись вчасного подання прокуратурою обвинувального акту. То «забувають» в обвинувальному вироку зазначити строк закінчення дії обраного запобіжного заходу. То ще щось.

У народі кажуть: правда очі коле. Але, як бачимо, для окремих суддів Запорізької області правда не лише не дошкуляє жити, натомість вони всіляко намагаються її позбутись. Цитуємо знову ж таки повідомлення зі ЗМІ: «На дії Запорізької обласної прокуратури та її керівника Валерія Романова неодноразово направлялися скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів». То , виявляється, скарги до ВРП на суддів – то є тиском, а ось як розцінювати таку ж кількість скарг на прокурора до КДКП? То вже, значить, не тиск – а побажання ліпшої роботи, чи як?

Наразі маємо констатувати, що запорізькі війни між «мантіями» та «погонами» мають усі ознаки затяжної облоги. Бо інакше важко зрозуміти меседжі, які посилають у суспільство самі судді, пишучи в газетах про те, що «запорізькі судді стурбовані тим, що Валерій Романов може дестабілізувати роботу всієї правоохоронної системи та суддівського корпусу Запорізької області. Свою позицію запорізькі судді збираються відстоювати всіма доступними способами».

Натомість РЕЗОНАНС може побажати прокурору Романову також відстоювати свою позицію – але лише і виключно в один спосіб – законний. А там життя покаже, хто правий, а хто помиляється.

Олеся Мирошниченко, Резонанс

Протягом останніх років спостерігається зростання кількості справ про порушення митних правил: у 2016-му році – 23 200 справ, у минулому році цей показник збільшився на третину до 32 300 справ. При цьому, близько 30 % спорів із зазначеної кількості справ проходять процедуру судового оскарження. Наприклад, на розгляді Київського апеляційного адміністративного суду у 2017 році перебувало 438 справ даної категорії, з яких майже 80% вирішено на користь суб’єкта господарювання – позивача.

Така статистика на думку судді-речника Київського апеляційного адміністративного суду Оксани Епель переважно зумовлена невиконанням або неналежним виконанням митними органами покладеного на них обов’язку доказування в адміністративних справах, що регламентований ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України (не доведення митним органом правомірності прийнятого ним рішення, дії чи бездіяльності, що є предметом спору, неподання суду взагалі жодних доказів або подання формальних документів, які не тільки не надають суду можливості перевірити правильність висновків зазначеного суб’єкта владних повноважень, а й взагалі встановити, з чого він виходив, вчиняючи оскаржувані владно-управлінські дії (бездіяльність) чи приймаючи певне рішення).

Оксана Епель окреслила найбільш розповсюджені види митних спорів, які розглядаються судами адміністративної юстиції:
1. Оскарження рішень про коригування митної вартості;
2. Оскарження рішень про визначення коду товару;
3. Повернення надміру сплачених митних платежів.

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ПРО КОРИГУВАННЯ МИТНОЇ ВАРТОСТІ
«Спори з оскарження рішень про коригування митної вартості переважно виникають у зв’язку з тим, що митним органом не визнається задекларована особою митна вартість товару за ціною контракту. Як правило, спочатку це призводить до витребування митницею в декларанта ряду додаткових документів, більшість з яких взагалі не стосується митної вартості (наприклад, сертифікат якості імпортованого товару), а потім – до прийняття протиправного рішення про коригування заявленої ним митної вартості», – зазначила Оксана Епель. За її словами, коли ж такі справи проходять процедуру судового розгляду, митний орган наполягає на тому, що витребування додаткових документів на підтвердження заявленої митної вартості є його дискреційним повноваженням, а ненадання повного переліку документів – безумовною підставою для її коригування.

«Разом з тим, з аналізу ст.ст. 53, 54 Митного кодексу вбачається, що митні органи дійсно наділені повноваженнями щодо здійснення контролю правильності обчислення декларантом митної вартості, але такі повноваження мають здійснюватися ними у спосіб, установлений законом, тобто, в даному випадку, витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей, що так чи інакше впливають на визначення безпосередньо митної вартості», – повідомила Оксана Епель.

Суддя вказала, чим можуть бути зумовлені зазначені сумніви:
– неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів (тобто відсутністю інвойсу, певних рахунків тощо);
– невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів (тобто розбіжністю між задекларованим товаром і тим, що фактично імпортується);
– порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено тощо.

«При цьому, навіть у разі витребування додаткових документів, митний орган має враховувати, що ненадання їх повного пакету може бути підставою для коригування митної вартості лише тоді, коли подані документи є недостатніми або такими, що в сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації про заявлену митну вартість», – розповіла Оксана Епель.

Крім того, за її словами, непоодинокими є випадки коригування митним органом заявленої декларантом митної вартості на тій підставі, що сума, зазначена в інвойсі (рахунку-фактурі), на думку контролюючого органу, не підтверджена. «Формально ці відомості безпосередньо стосуються заявленої митної вартості, але при цьому ст.53 Митного кодексу України, якою як раз таки й врегульовано порядок підтвердження декларантом заявленої митної вартості та її перевірки митницею, не містить жодних вимог щодо необхідності додаткового підтвердження ціни, вказаної у документах, які підтверджують митну вартість, зокрема й в інвойсі», – сказала Оксана Епель. Слід зазначити, що аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20.02.2018 р. по справі № 809/1884/16.

Проблемним, на думку Оксани Епель, також залишається питання щодо обрання митним органом методу коригування заявленої декларантом митної вартості у разі її невизнання. «У переважній більшості випадків коригування здійснюється митницею за шостим (резервним методом), водночас далеко не завжди митниця обґрунтовує та може в наступному довести перед судом неможливість застосування жодного з методів коригування, що передують шостому методу (ч.3 ст.57 МК регламентує, що кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу) та надати докази правомірності його застосування», – розповіла Оксана Епель.

«Отже, в разі здійснення коригування митної вартості за резервним методом, у рішенні про коригування митний орган обов’язково повинен зазначити обґрунтування щодо зроблених них коригувань з використанням другорядних методів (ціни ідентичних або подібних товарів). Ці обґрунтування неодмінно повинні містити не лише загальні найменування товарів, а й відомості про обсяги товарів, умови поставки, комерційні умови. А в разі застосування резервного методу – про неможливість застосування попередніх другорядних методів та докладну інформацію з джерелами, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості за шостим методом», – продовжила суддя.

Оксана Епель звернула увагу на те, що відомості про підстави коригування заявленої митної вартості та вищевказані джерела показників ціни мають бути ідентичними як у прийнятому митницею рішенні про коригування митної вартості, так і в картці відмови у прийнятті митної декларації, що виноситься разом із ним. Вона навела в якості практичного прикладу справу № 809/4367/15, в якій митницею було скориговано товариству заявлену ним митну вартість за шостим резервним методом, про що прийнято відповідне рішення та картку відмови. «Але, у ході судового розгляду спору було встановлено, що джерела інформації, на які митниця послалася в обґрунтування правомірності коригування митної вартості, у рішенні про коригування митної вартості та у картці відмови є різними, а саме – зазначені різні митні декларації, що саме по собі виключає правомірність здійснення відповідного коригування ціни», – сказала Оксана Епель.

ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ КОДУ ТОВАРУ
Підставою виникнення спорів даного виду є невизнання митним органом визначеного декларантом при імпортуванні товару коду за Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі – УКТ ЗЕД).

«Аналіз ст. 356 МК України надає підстави вважати, що дійсно митні органи мають право здійснювати контроль правильності класифікації декларантом товарів та в разі наявності обґрунтованих сумнівів вимагати від нього додаткові відомості, необхідні для підтвердження заявлених ними кодів товарів, поданих до митного оформлення, а також зразки таких товарів та/або техніко-технологічну документацію на них, а в декларанта у такому разі виникає обов’язок їх надати. Виявлення контролюючим органом під час митного оформлення товарів або після цього порушення правил класифікації товарів надає йому право самостійно класифікувати такі товари за УКТ ЗЕД», – сказала Оксана Епель.

Втім, за її словами, реалізація зазначеного повноваження митниці кореспондується з необхідністю дотримання принципів виваженості та обґрунтованості при прийнятті відповідного рішення.

Оксана Епель в якості прикладу навела справу №808/4428/15, в якій митниця класифікувала імпортований товар за іншим кодом УКТ ЗЕД, ніж був визначений декларантом, посилаючись на висновок Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень (далі – СЛЕД), відповідно до якого товар, аналогічний тому, що ввозиться позивачем, містить іншу кількість ароматичних вуглеводів, ніж заявлена, що змінює його код за УКТ ЗЕД та, відповідно, розмір митних платежів.

«При вирішенні даного спору Верховний Суд зробив чіткий висновок про те, що при митному оформленні товару декларант вказав у митній декларації саме ті характеристики товару, які були зазначені виробником та експортером товару в усіх товаросупровідних документах, що додавались до митної декларації, а також ті дані, які були вказані в експортній декларації країни експортера ввезеного товару, до яких відповідно до Міжнародної конвенції «про спрощення та гармонізацію митних процедур» застосовуються одні і ті ж правила класифікації для тлумачення та встановлений єдиний обсяг розділів, груп, товарних позицій і субпозицій. При цьому, інформація про товар, яка розміщена на веб-сайті або міститься у товаросупровідних документах виробника цього товару, є достовірною до тих пір, поки не буде доведено протилежне», – повідомила вона. За словами Оксани Епель, аналогічний правовий підхід Верховним Судом також застосовано в постанові по справі №808/2518/17.

«При розгляді адміністративними судами справ з приводу оскарження рішень про визначення коду товару за УКТ ЗЕД здійснюється ретельна перевірка його відповідності відомостям товаросупровідних документів та інформації товаровиробника, розміщеній на його сайті. Водночас, митний орган повинен не лише голослівно послатися на експертні висновки щодо подібних товарів, а довести, що ним дійсно були реалізовані всі надані йому повноваження, зокрема відібрані зразки саме імпортованої продукції та забезпечено проведення саме щодо них відповідних експертиз (як таке передбачено ст. 356 МК). В іншому ж випадку діє презумпція правомірності декларанта і адмінсуди констатують неналежне виконання митним органом покладеного на нього обов’язку доказування (ч. 2 ст. 77 КАСУ)», – сказала Оксана Епель.

ПОВЕРНЕННЯ НАДМІРУ СПЛАЧЕНИХ МИТНИХ ПЛАТЕЖІВ
Спори по даній категорії справ виникають у зв’язку з порушенням митними органами процедури повернення надміру сплачених суб’єктами господарювання митних платежів при здійсненні митних формальностей під час імпортування товарів на територію України.

«З системного аналізу норм чинного законодавства, якими врегульовано процедуру повернення надмірно сплачених митних платежів (ст. 301 Митного кодексу, ст. 43 Податкового кодексу), вбачається, що на митні органи покладено зобов’язання за заявою суб’єкта господарювання, яким було сплачено до бюджету кошти внаслідок протиправного коригування митницею заявленої ним ціни товару при його імпортуванні, скласти висновок про їх повернення та направити його до відповідного органу Державної казначейської служби України. Тобто, визнання в судовому порядку протиправним рішення митниці про коригування митної вартості, за яким імпортером вже були сплачені відповідні митні платежі, зумовлює набуття такими коштами статусу надмірно сплачених та, відповідно, є безумовною правовою підставою для їх повернення митницею платнику», – повідомила Оксана Епель.

За її словами така правова позиція є усталеною в практиці адміністративних судів (постанови Верховного Суду від 03.04.2018 р. по справі № 814/813/17, від 17.04.2018 р. по справі № 810/5133/15, від 24.04.2018 р. по справі № 814/1980/16). Втім суддя рекомендує звернути увагу на те, що подеколи суб’єкти господарювання звертаються до митних органів з приводу повернення коштів за виконаними податковими зобов’язаннями як помилково сплачених за відсутності достатніх правових підстав для цього. Наприклад, заявлення декларантами до повернення сум, самостійно сплачених митних платежів.
«В такому випадку митному органу, до якого звертається такий заявник, належить встановити, з чого саме складається заявлена до відшкодування сума коштів. В іншому ж разі відбувається порушення вищевказаної процедури повернення з обох сторін – заявника та митниці (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду по справі № 814/1980/16)», – зазначила Оксана Епель.

Вона також звертає увагу й на те, що рішення митниці в разі відмови в задоволенні вимог заявника про повернення надмірно сплачених митних платежів має бути обґрунтованим, тобто містити чіткі підстави відмови та відповідні нормативні посилання. «У випадку необґрунтованої відмови митного органу у вчиненні дій, спрямованих на повернення платнику надмірно сплачених коштів належним способом захисту його прав у суді буде зобов’язання митниці скласти та надати відповідному територіальному органу Державної казначейської служби України висновок про повернення надмірно сплачених платежів», – зазначила суддя, наголосивши при цьому, що саме такий правовий підхід відповідає практиці Верховного Суду (наприклад, постанова Верховного Суду по справі № 810/5133/15).

Наостанок Оксана Епель вказала, що дієвим інструментом для мінімізації спорів про порушення митних правил є неухильне дотримання як митними органами, так і самими імпортерами (позивачами) законодавчо регламентованих процедур здійснення митних формальностей та повернення надмірно сплачених митних платежів.