Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

«Здай корупціонера – отримай 10%» – сповіщали передвиборчі агітаційні плакати Володимира Зеленського навесні 2019 року. Вже восени він запропонував законопроект, який уточнює законодавство щодо викривачів. А з 2020 року цей закон набрав чинності.

Але тим не менш перша організація, яка буде системно займатись питаннями діяльності викривачів корупції, була створена лише 28 січня 2020 року. Нею стала ГО «Центр викривачів корупції» із розташуванням у м. Києві.

Очолив Центр адвокат Олексій Алфімов, який має багаторічний стаж роботи в Генеральній прокуратурі. І на питаннях економіки, і на питаннях розслідування відповідних злочинів п.Алфімов знається дуже добре. Оскільки працював в тому числі і на посаді старшого слідчого в Департаменті з розслідування особливо важливих справ у сфері економіки Генеральної прокуратури України.

Іншим засновником виступив журналіст Сергій Козлов, голова Асоціації судових репортерів України.

При цьому ідейним натхненником та генеральним партнером Центру виступила Асоціація захисту прав правників на чолі з Олексієм Фазекошем.

До речі, 30 січня 2020 року саме в Київському офісі Асоціації захисту прав правників і відбулась презентація Центру викривачів корупції.

Наразі громадська організація перебуває в стані структурної розбудови, але в якості її учасників вже надали згоду допомагати колишні працівники податкових служб, слідчі ГПУ, приватні детективи та адвокати.

За словами Олексія Алфімова мета та головне завдання Центру викривачів корупції проста і складна водночас. Це – сприяння фізичним особам щодо аналізу та збору інформації про факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, вчинених іншою особою, якщо така інформація стала їм відома у зв’язку з її трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою діяльністю, проходженням нею служби чи навчання або її участю у передбачених законодавством процедурах, які є обов’язковими для початку такої діяльності, проходження служби чи навчання. Крім цього в Центрі допоможуть сформувати доказову базу, необхідну для підтвердження фактів корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень та звернення до відповідних правоохоронних органів, яким підслідне виявлене правопорушення. Вже є попередні домовленості з приводу того, щоб викривачам корупції, які будуть звертатись до Центру, був забезпечений повноцінний фізичний захист. Над цим будуть працювати як приватні охоронні структури, так і колишні спецпризначенці.

А такий захист може бути абсолютно не зайвим, оскільки право на винагороду матимуть викривачі корупційних злочинів, у яких сума хабаря чи завданих державі збитків щонайменше в 5 тисяч разів більша за актуальну суму прожиткового мінімуму. Винагорода може сягати 10% від суми. За словами Сергія Козлова, «враховуючи, що прожитковий мінімум наразі дорівнює трохи більший 2000 гривень, то йдеться про мінімальну суму, більшу за 10 мільйонів гривень. Винагорода в такому разі може становити понад мільйон гривень. Водночас винагорода не повинна перевищувати еквівалент 3 тисяч мінімальних заробітних плат, тобто бути не більшою за 12,5 мільйонів гривень. Якщо викривачів одного й того ж корупційного правопорушення декілька, в тому числі якщо їхні свідчення доповнюють одне інше, сума винагороди між ними розподіляється «з урахуванням важливості повідомленої ними інформації». Сума винагороди буде сплачуватись з державного бюджету».

Довідково:
Викривач – людина, яка повідомляє про можливі факти корупції або пов’язані із нею порушення, передбачені «Законом про запобігання корупції. Це може робити працівник установи, в якій відбулося порушення, або будь-яка інша особа.

Як повідомити про корупцію?
Окрім «внутрішніх» (для співробітників установи, де вчиняються корупційні дії) та «зовнішніх» (ЗМІ, громадський сектор чи профспілки) каналів, закон передбачає сповіщення Національного агентства з питань запобігання корупції або іншого органу, до компетенції якого входить надана викривачем інформація. Такі регулярні канали мають створювати «уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції».

Як перевіряють повідомлення про корупцію?
Повідомлення викривача повинно містити дані, які підтверджують можливе вчинення корупційного злочину. Його мають перевірити попередньо протягом не більше 10 робочих днів. За висновками попередньої перевірки відповідний посадовець вирішує: призначити службову перевірку та розслідування, передати матеріали до органу досудового розслідування (якщо є ознаки кримінального порушення) або закрити провадження, якщо факти не підтвердилися. Викривач отримує повідомлення про результати попередньої перевірки протягом трьох днів з її завершення. Внутрішня перевірка триває до 30 днів, за потреби – до 60-ти.

Суд визначає конкретний розмір винагороди, дивлячись на:
1) персональність – викривач має бути особисто обізнаний із даними, які повідомляє, а не знайти її в публічних даних
2) важливість – інформація має містити факти, які можна перевірити, і які доводять обставини, що мають ознаки корупційного злочину.

Сьогодні пишу цих кілька слів під сильним вражінням та емоціями світового відмічання круглої 75-ої річниці звільнення німецького концтабору Аушвіц який знаходиться на території Польщі. До речі ця дата 27 січня символізує за вказівкою Організації Об’єднаних Націй рівночасно вшанування пам’яті зокрема єврейських жертв “Голокосту” того мабуть найбільш безславного концтабору. Ну і хіба також треба згадати і других національностей, тих котрі там загинули і тим котрі були там в’язнями але їм вдалося з ласки Божої вижити, пізніше вийти на волю та зажити здається нормальним але все ж таки особливим життям.

Я схиляю свою голову в глибокій пошані перед жертвами, у першу чергу євреями яких було найбільше, а також перед другими національностями між ними зокрема перед нашими українськими, хіба найбільш відомими були два брати Степана Бандери, Олексій та Василь, які стали жертвою не тільки німецького знущання але також польських вбивців у таборі. Покійний вже також колись в’язень Аушвіцу, редактор Данило Чайківський який писав інколи під псевдонімом О. Данків написав книжку спогадів яка вийшла 1946 року у Мюнхені як видання ОУН від Української Видавничої Спілки “Хочу жити! Образки з німецьких концентраційних таборів”. Поручаю прочитати.

Мій батько Євген Лозинський проживав на Станіславщині у 1941 році де він і родився (сьогодні Івано-Франківщина) та був районовим провідником Організації Українських Націоналістів на Тисменицький район. Коли прийшли німці у 1941 році він разом з друзями між ними також були два браття Степана Бандери проголосили незалежну українську державу. Його забрали німці у полон спершу до Львова в тюрму на Лонського, а згодом першим транспортом до Аушвіцу де він опинився вже на початку 1942 року і де він відбув насильну працю та каторгу до січня 1945. Звідти разом з собою бо він хіба був ще працездатний хоч важив менше 50 кіля, німці забрали до інших таборів де він відбув поки його звільнили американці щойно у травні 1945 року.

Колиб мій батько жив сьогодні він не хотів би, щоби я писав тільки про нього. Його друзями у концтаборі, ті котрі залишилися, були ціла група яка після звільнення опинилася у переселенських таборах Німеччини та Австрії. З часом деякі залишилися в Європі, а другі переїхали на Захід в Сполучені Штати Америки, Канаду, Аргентину Мій батько опинився у США. Я міг би поіменно подати багато друзів мого батька, теж політичними в’язнями німецьких концтаборів, одначе напевно більше їх я або не знав або забув. Майже усі з них стали творцями нової революції – визвольних змагань на чужині, закладали нові політичні установи, молодечі виховні організації та навіть фінансові колективи,завжди з вірою, що вони у США чи Канаді тимчасово, звільнять рідну землю і там повернуться. Це не була ілюзія. Така була воля та напрям життєвий і так вони виховували своїх дітей.

Мій батько помер природною смертю у 1977 році у відносно не старому віці у Ню Йоркському шпиталю. Мабуть його життєвий шлях, а зокрема майже чотири роки у німецьких тюрмах та люгерах, а попередньо у польських в’язницях був чинником цього під щербленого здоров’я і передчасного відходу. Він одначе ніколи не нарікав на свою долю, бо він її сам вибирав і ціллю його життя завжди залишалось боротися за незалежну Україну. Він не був виїмковим у цьому. Коли я зустрічав його ближчих друзів, Степана Ленкавського, Петра Мірчука, Романа Малащука, Богдана Рибчука, вони говорили дуже подібно і завжди темою розмови була Україна.

Тому, у цей день відмічання звільнення Аушвіцу і єврейського Голокосту я згадую їх усіх, українських в’язнів з Аушвіцу хоча невідомі в більшості мені їх імена. Їм належиться Царство Небесне і тому помолюся за усіх бо вони жили ідеєю допомогти своєму народові та були готовими віддати життя за нього. Як для мене це не тільки наша історія, це приклади для майбутніх поколінь. Більшої любові нема як вчив нас Господь Ісус Спаситель. Вічна Їм пам’ять!

Аскольд С. Лозинський

Виборча система, відповідно до якої в Україні відбувалися місцеві, парламентські та президентські вибори, викликала чимало нарікань і потребувала оновлення. Основні принципи реформування системи проведення виборів були предметом гострих дискусій в експертному середовищі. Суспільні очікування щодо нового виборчого законодавства були зосереджені на припиненні проявів політичної корупції під час виборів і якісному представництві інтересів місцевих громад на загальнодержавному рівні.

Обґрунтування і доцільність
Очевидним недоліком змішаної виборчої системи під час проведення парламентських виборів ініціатори ухвалення нового виборчого законодавства вважали прояви політичної корупції. Оскільки половину депутатів від кількісного складу парламенту обирали за закритими партійними списками, прохідні місця в яких на власний розсуд визначало партійне керівництво, прохідні місця у списках політичних партій потенційно могли бути об’єктом продажу.

Іншу половину народних депутатів громадяни обирали на мажоритарних округах, що також створювало потенційні передумови для прямого і непрямого підкупу виборців кандидатами в народні депутати. Численні історії про вибори і “гречку” були предметом багатьох розслідувань громадських організацій і судових спорів щодо визнання результатів голосування.

Проект Виборчого кодексу зареєстрували в парламенті ще в жовтні 2015 року. Після кількох років розгляду Верховна Рада восьмого скликання схвалила його 11 липня 2019 року. Але президент України Володимир Зеленський заветував кодекс у такій редакції і надіслав його до парламенту на доопрацювання з пропозицією внести 17 поправок. Після врахування цих поправок документ був повторно затверджений 19 грудня парламентом дев’ятого скликання і підписаний главою держави. З 1 січня цього року Вибочий кодекс набув чинності, https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/396-IX.

Механізм реалізації виборчого права
Кодексом унормовано процедуру проведення всіх виборів в Україні, він складається з п’яти законів – про вибори президента України, народних депутатів, місцеві вибори, про ЦВК та про Державний реєстр виборців. Відповідно до закону про вибори народних депутатів, встановлена пропорційна система виборів за 27 регіональними партійними списками кандидатів у народні депутати.

На наступних парламентських виборах громадяни зможуть голосувати за конкретного представника партії в регіональному списку. Тобто самі виборці вирішуватимуть, які кандидати із партійних списків партії будуть обрані народними депутатами.

При цьому гарантоване дотримання гендерного балансу у виборчих списках партій. Із кожних п’яти кандидатів у списку партії має бути по дві особи кожної статі.

Розділ Виборчого кодексу про проведення місцевих виборів за новими правилами набуде чинності лише після проведення чергових місцевих виборів. Чергові місцеві вибори, проведення яких має відбутися восени 2020 року, відбуватимуться відповідно до спеціального закону.

Процедура виборів депутатів до обласних та міських рад великих міст відбуватиметься за відкритими партійними списками. Депутатів сільських, селищних і районних рад, а також міських рад малих міст обиратимуть за багатомандатною мажоритаркою – від одного округу обраними будуть вважатися кілька кандидатів, які набрали найбільше голосів виборців.

Очікування і українські реалії
Історія розгляду парламентом нового Виборчого кодексу свідчить про те, що в середовищі досвідчених політиків він від самого початку розгляду питання сприймався неоднозначно. У першому читанні документ був схвалений Верховною Радою восьмого скликання 7 листопада 2017 року. Для його прийняття в цілому 11 липня 2019 року тодішній спікер Андрій Парубій ставив питання про схвалення кодексу на голосування 18 разів. Процедурно це було схоже на примус без загального схвалення.

Голосування за відкриті списки відповідно до нового законодавства – це значно складніша, порівняно з попередньою процедура. Виборці мають добре розуміти, як саме правильно зробити свій вибір у кабінці для голосування.

У бюлетень виборцю необхідно буде вписати номер партії, яку він підтримує, і номер кандидата від цієї партії у її відкритому регіональному списку. Затвердження загального списку народних депутатів від партії відбуватиметься відповідно до рівня підтримки кандидатів за регіональними списками. При цьому партії необхідно буде подолати бар’єр – отримати не менше 5% голосів виборців.

Важливою особливістю нових бюлетенів буде те, що в них потрібно буде не просто проставляти значок навпроти партії чи кандидата, а саме вписати цифри за спеціальним трафаретом, як на поштових конвертах. Для уникнення різного трактування при підрахунку голосів і опрацюванні результатів, всі цифри у бюлетенях мають бути однаковими.

Така процедура буде складною для розуміння багатьма виборцями, особливо особами старшого віку. Експерти прогнозують, що кількість помилок і неправильного заповнення бюлетенів при голосуванні може становити не менше третини. У Польщі після запровадження пропорційної виборчої системи під час проведення виборів за новими вимогами зіпсованими внаслідок неправильного заповнення були визнанні 40% бюлетенів. Аналогічні проблеми виникли в Нідерландах при проведенні виборів за пропорційною системою.

Концептуально новий Виборчий кодекс можна вважати прогресивним, але з практичної точки зору реалізація його положень буде складною і може призвести до виникнення багатьох проблем, яких не було при змішаній виборчій системі. Перші ж вибори за пропорційною системою з відкритими списками розставлять всі крапки над “і”.

Катерина Одарченко,
Політтехнолог “SIC Group Ukrainе”

Не дарма ХХІ століття називають часом розвитку інформаційних технологій. Замість кнопкових телефонів з’явились смартфони, заводи масового виробництва почали використовувати роботизовані механізми, а штучний інтелект тільки починає свій розвиток. Також неабиякої популярності отримала мережа Інтернет.

Хоч і офіційною датою створення Інтернету вважається 22 жовтня 1969 року, проте саме зараз він отримав максимальний розголос і мільярди користувачів по всьому світу. Це дало поштовх створювати нові сервіси, соціальні мережі та месенджери для більш зручного використання всесвітнього павутиння.

У зв`язку з цим, всі сили кидаються на створення цифрової безпеки, тієї незалежної і незламної структури, яка дасть змогу «юзерам» вільно користуватись мережею, не думаючи про віруси та інші шкідливі програмні забезпечення.

Особливу увагу маємо приділити месенджерам та їх безпечним користуванням. Антон Розенберг, колишній заступник технічного директора Telegram заявив, що жоден месенджер не може гарантувати 100% захисту даних, бо всі вони працюють на смартфонах, в яких можуть бути свої уразливості. Умовно безпечними месенджерами нині є Signal і WhatsApp.

Поспілкувавшись з експертами в галузі ІТ та комп’ютерних технологій, нам вдалося виокремити декілька порад для користувачів месенджерами:
1. Питання безпеки починається під час реєстрації в самому месенджері. Використовуйте нікнейм, котрий не буде схожий з вашими реальними даними.
2. Коли вас, або ви хочете додати нового користувача для обміну інформацією, давайте свій номер телефону тільки знайомим, або тим, кому довіряєте. Іншим, для знаходження вас в месенджері, достатньо нікнейму.
3. Увімкніть двофакторну аутентифікацію. Це слугує додатковим бар’єром проти зловмисників.
4. Оновлюйте програмне забезпечення гаджету, з якого працюєте в месенджерах та самої програми. Періодичне оновлення протоколів захисту зменшує ризик захоплення ваших даних.
5. Не залишати пристрій увімкненим без нагляду. Налаштуйте режим сну для автоматичного блокування під час бездіяльності.
6. Не заходити в свій профіль з інших пристроїв. Якщо це неможливо, після закінчення роботи коректно вийдіть з вашого облікового запису.
7. Використовуйте надійний пароль. Бажано, щоб паролі не повторювались з іншими вашими профілями.
8. Не зберігати паролі та інші особисті дані на телефоні або іншому пристрої.
9. При надходженні повідомлень з незрозумілою тематикою від невідомих людей, блокувати користувача. Це може бути спам або вірус.
10. Налаштуйте приватність повідомлень.

Це базові поради, котрі зможуть убезпечити вас від викрадення ваших даних або самого профілю. Тому якщо вам і вашим близьким важливі приватність та безпека, дотримання цих правил є обов’язковим для застосування. Тож всім безпечного спілкування в мережі!

Володимир Литвиненко,
спеціально для «Вектор ньюз»

Ну, дожилися — нарешті доволі дивний вислів «нові смисли» став цілком зрозумілим. Приклад хочете? А ось! Прислів’я «Робота не вовк — у ліс не втече», тепер звучить справді по-новому. А хіба ж ні, як в Україні майже не залишилося ані вовків, ані лісів, ані роботи? Тікати просто нікому й нікуди – таке ось значення тепер. Немає роботи ані для молодих, ані для досвідчених, ані для слюсарів чи водіїв, ані для перекладачів і правників. Інколи навіть вакансії (цебто вільні місця) є. але на роботу не втрапиш. Знай і вмій що хочеш, але робота не про тебе. Біда! Для тисяч людей біда!

Оце недавно, 16 січня 2020 року Державна служба статистики України оприлюднила оновлену інформацію про кількість зареєстрованих у 2019 році безробітних і про кількість вакансій (http://www.ukrstat.gov.ua/ ). І виходить, що на кінець минулого року безробітних було «всього» 338 200 осіб. І вакансій повно-повнісінько. Та чи не відрізняється реальність від намальованої офіційним пензлем картини? А як перевірити? Експериментально!

То й подумалося, що цілком можу пошукати собі роботу. Точніше, продовжити пошуки й скористатися пропозиціями на ринку праці. Тим більше, що робота мені справді треба.

Шанси для наймита, враховуючи державну політику
Отож, що я маю й можу запропонувати потенційному роботодавцю. Вища освіта, причому неабияка, а справді якісна — диплом із відзнакою Київського університету імені Тараса Шевченка, та ще й тих часів, коли хабарі були майже такою ж легендою, як пробки на дорогах. Щодо досвіду, то маю його майже чотири десятки років, із 1981 року починаючи. Шкільною вчителькою була, викладачем у вищій школі працювала, літературний редактор у видавництвах і на телебаченні, майже десять років у рекламній агенції… А що робила? Та що хочете: і викладала, і рекламні матеріали писала, і назви вигадувала, і книжки редагувала, і перекладала – від інструкцій до праски до дисертацій і книжок, і на «озвучках» із акторами трудилася, і приватні уроки давала… Самі розумієте, що шансів маю не те що немало, а вагон і возик. Мабуть, маю. Бо черга роботодавців не стоїть. Невже мої «мінуси» переважають усі «плюси»?

Для початку, скажемо про такий «мінус», як інвалідність. Ну, ось є у мене така особливість – друга група за загальним захворюванням. Що кажете?
Інклюзивність? Це ви про оте новомоднє слово, яке всі говорять, але не зовсім уявляють, що то таке? Ми ж тепер хочемо, як у Європі? Я правильно розумію? Побіжно згадаю, що словник Longman серед тлумачень англійського слова «inclusive» називає «широку різноманітність людей». Виходить, що інклюзивна політика має якнайповніше враховувати інтереси всіх громадян. У нашому випадку, усіх громадян України й інтереси інвалідів другої групи теж, навіть якщо назвати їх якось «делікатніше», щось на кшалт «людей із особливими потребами» чи ще якось.

Подейкують, що компанії навіть зобов’язані (!) брати на роботу людей із особливими потребами, тобто неповносправних, тобто інвалідів, тобто калічок — кривеньких качечок, або драконів без однієї голови, або іще щось таке. І вже тим більше не мають права панове ейчари (як по-людськи, то кадровички) вимагати у претендента фото або мати претензії до віку, якщо не йдеться про кіно.

Як найсправжнісінький інвалід із немаленьким досвідом можу сказати, що мені, м’яко кажучи, начхати, який термін вживають, описуючи мій стан. Мене цікавить навіть не пенсія, тобто не її розмір, оскільки ніякої пенсії не вистачить, щоб закрити не те що всі потреби, а принаймні хоч половину. Мене цікавить навіть не рівень медицини й охорони здоров’я, бо на тлі доблесного реформування майже всі українці, а надто інваліди, уже зрозуміли, що лікуватися доведеться або власним розумом, або власним коштом.

А цікавить мене можливість працювати й заробляти, щоб мати можливість забезпечити (бодай частково) свої потреби, у тому числі й соціальні, інтелектуальні, професійні. Але… Ну, ви зрозуміли! Слово «інклюзивність» — це побрехенька, вигадка, омана, облуда, а щоб було красиво, то fata morgana (марево, тобто).

Ніякої інклюзивності при пошуках роботи немає й близько! Та й віддалено теж не проглядається. Нікому ніякого діла ані до освіти, ані до досвіду, ані до можливостей кожного конкретного претендента на посаду.

Інклюзивно підійшли до пані Новосад, яка помилки робить, на 36 тисяч прожити не годна, досвіду не має, але міністрявка вже, освітою керує. А чого не я? У мене й освіта, і знання, і досвід, і з помилками можу домовитись… Але ж – друга група інвалідності. Все! Інклюзивно нахапали дівочок і хлопаків у Верховну Раду – іще кози з носа тягають, бігме Боже (чесне слово; Бог мені свідок; ось вам хрест; щоб я так жила). Інклюзивно рятують від злиднів ексдепутатів — улюбленця заможного жіноцтва Сірожку й файного українського парубка Мустафу. А чого б мені ті посади в Наглядових радах не запропонувати? Я точно впораюсь! Та й на посаді довго не затримаюсь — звільню для іншої калічки, бо ж за пару місяців таких заробітків грошей на все життя стане (якщо, звісно, прізвище не Новосад). Та ні, не візьмуть. Чи красти не навчена, чи правди не боюся?

Отож не тільки на міністерську посаду претендувати не можу, але й узагалі на жодну. Або взагалі ніяких відгуків на моє резюме (прости Господи, словечко), або якісь благодурнички в стилі «бажаємо успіхів».

Хто, кажете, має перейматися питаннями інклюзивності в державі? Ото і я думаю, що ніхто. Без роботи й сиджу.

А ще одна халепа — це вік. Не подумайте, що мені вже до сотні добирається. Як кажуть, принца на білому коні вже не чекаю, але до тупоту копит іще дуже навіть пильно прислухаюся. Ніяк не второпаю, чим уже й мій вік не догодив? Усі родинні справи вже вирішені, проблем із дітьми бути не може, цінувати роботу життя навчило (по-любому), відповідальність відпрацьована, досвіду достатньо…

Але ж треба до тридцяти п’яти, щоб у вільний час «тусити із колективом» (це дослівна цитата із оголошення на сайті про роботу). Правду скажем, тусити я не маю бажання. Та чи «тусня» є головним критерієм відбору? Чи все таки йдеться про ейджизм?

Ага, замислились! Підкаже Вікіпедія, якій усі довіряють: «Ейджизм (англ. ageism, від слова age – вік) — дискримінація людини на підставі її віку, поширена як у формальних, так і в неформальних сферах життя суспільства. Проявляється в готовності адекватно сприймати і співпрацювати лише з людьми, які відповідають заздалегідь установленим віковим критеріям… Ця обставина, зокрема, лежить в основі негативно-зневажливого ставлення до літніх людей, як до суб’єктів, які не відповідають даним вимогам».

Перепрошую, за довгеньку цитату, але ж куди подітися? Однак про ейджизм, тобто про вікову дискримінацію, верещать (інше слово не годиться) молоді служанки (народу), яких часом на різних ефірах просять шануватися, а не ображати інших гостей студії. Їх лозиною треба по, вибачте, кістлявій сраці вчити, бо мамка свого часу не спромоглася. А вони вже закони приймають, Леоніда Макаровича й Леоніда Даниловича зверхньо повчають… Ось би на вік цих прислужниць (тільки чиїх?) подивитися! Або на досвід і на здобутки… Та ні, вони — як дружина Цезаря…

Що я вмію і знаю
Але якщо я знаю, що Марко Вовчок – це жінка, бачу різницю між значенням слів «проблема» і «проблематика», «напруга» й «напруження», вмію користуватися синонімами, омонімами, паронімами, алюзіями й іншими засобами увиразнення тексту, впізнаю своїх авторів з другого речення, піклуюся про ритмомелодику, годна зробити текст зручним для актора й можу детально обґрунтувати кожне виправлення, то я безнадійно застаріла. Стара відьма з ковінькою (а я й справді з тростиною). То це не ейджизм? До кого маю звернутися? Це інклюзивно? Хто у нас омбудсмен з питань дискримінації за різними ознаками?

Ви ж не подумайте, що я оце тільки зраз роботу шукаю. Я вже на всіх можливих і неможливих ресурсах зареєстрована, резюме (прости Господи) розсилаю пачками, у соціальних мережах до друзів і до друзів друзів звернулася й по всіх можливих групах написала… Ну, і?

Або стара, або інвалід, або занадто розумна/дурна, або просто тиша. Або роботи немає.

І кілька слів про відсутність роботи для літературного редактора. Навіть у президентських промовах інколи проскакують відверті дурниці. Українську мову не треба укорінювати в Україні — а саме це заявляв один із попередніх президентів.

Молодь, яка щось робить у парламенті (тусується?), треба спочатку мови навчити, бо вони ж і слів багатьох не чули, куди там уже писати (та ще й закони).
Редагування потребує величезна кількість матеріалів, які потрапляють у Всесвітню мережу… Про новинні сайти я просто промовчу, згадавши тільки новину про «Сніг у Цукрі» на одному з доволі популярних ресурсів. Перекладали так.

Про відсутність роботи для перекладача російсько-української мовної пари теж не мені розказуйте. Харчування телевізора – це в інструкції. Запалення бруньок – у медичній статті. А кількість помилок у рекламі перевищує всі можливі допуски і припуски. Але для чого фахівці? Вони ж грошей хочуть! Тим більше, оця інклюзивна погань, яка слово «ейджизм» знає.

Щодо перекладів. Довелося спілкуватися з головною редакторинею/редакторесою (інакше не скажеш) одного видання. Дама ця, не змигнувши оком, повідомила, що платити перекладачам сенсу не бачить, бо має Гугл із відповідною функцією. Звісно, ані про «Руту», ані про «Прагму», ані про будь-які інші ресурси вона й гадки не мала, не кажучи вже про традиційні паперові фоліанти словників, як і не підозрювала, що робота навіть із найкращим машинним перекладом може займати не хвилини, а години — це про одну стандартну сторінку, яка, як відомо, вимірюється кількістю знаків з пробілами (дві тисячі).
Коротше кажучи, робота є. Є вона для викладачів, для перекладачів, для редакторів, для коректорів, для літературних редакторів. Але хто цінуватиме цю роботу, якщо навіть зміни в правописі запевняють, що правил уже немає? Майже немає. Та й мова — чи має мова значення? Та й навіщо робота то дідусям, то бабусям? Та ще й калікам. Перепрошую, інвалідам. Знову перепрошую, людям із особливими потребами (відьмам із ковіньками).

І одна із особливих потреб — робота. Часто це робота, із якою може впоратися тільки людина із досвідом — із професійним, із життєвим, із досвідом спілкування. Але ж ейджизм (від англійського слова, яке означає вік), але ж нібито інклюзивність на державному рівні, але ж нібито повага до всіх людей, незалежно ні від чого. А робота потрібна, іще і як! І без жодних «нібито».

Особливі потреби, або Дурень думкою багатіє
…Можливість пересуватися є, але тільки на таксі. Ліків постійно треба стільки, що в пенсію не поміщаються, і це якщо тільки про допоміжні препарати йдеться. Послуги медсестри на випадок крапельниць (державна медсестра крапельницями не балується) коштують усю пенсію з хвостиком за десять процедур. Харчування треба особливе й чомусь недешеве. Одяг. Взуття. Засоби гігієни. Далі по списку.

Можна згадати й про те, що людина, яка звикла до роботи, потребує якоїсь зайнятості, і ще багато про що на кшалт соціалізації, самоповаги й інших дурниць. Але чи варто?

Ейджизм, кажете? Інклюзивність не на часі? Особливі потреби тільки у депутатів і у міністрів?
Та я продовжую думати, що цілком можу пошукати й навіть знайти собі роботу. Чи дурень думкою багатіє?

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

P.S. Щойно одержала відповідь на свій лист із резюме: «Вітання! Пошук кандидатів на цю вакансію призупинено, проте ваше CV взято до розгляду. У випадку переоголошення вакансії, ваше резюме буде перенаправлено роботодавцеві. Гарного дня!». Кількість помилок у двох рядках нікого не бентежить і нікому не муляє? Але роботи я так і не знайшла… Особливі, бачте, потреби…

Принцип вільної торгівлі без використання спеціальних мит і обмежень є ідеальною, але недосяжною в умовах жорсткої глобальної конкуренції моделлю світової торговельної системи. Теоретично вільна торгівля забезпечує усім країнам рівні конкурентні умови для реалізації на світовому ринку сировини і товарів за ринковими цінами.

Насправді більшість розвинутих країн для економічного зростання і отримання конкурентних ринкових переваг широко використовували дешеві природні або трудові ресурси зі своїх колоній. З метою подальшого економічного зростання вони розширювали колоніальні володіння, внаслідок чого між різними країнами виникали суперечності й конфлікти – торговельні, економічні, політичні й збройні, що в тій чи іншій мірі присутнє і в ХХІ ст.

Незважаючи на плин часу і створення спеціальної міжнародної організації для регулювання торговельних відносин – Світової організації торгівлі, (World Trade Organization, WTO) більшість країн і досі активно використовують економічний лобізм. Таким чином уряди захищають внутрішнього виробника, створюють на ринку праці додаткові робочі місця. Від цього значною мірою залежить добробут і процвітання держави та її громадян.

У сучасному світі відстоювання національних економічних інтересів є важливою складовою міжнародних відносин. Слабкі держави в економічному сенсі фактично є колоніальними сировинними територіями для високорозвинутих, які виробляють коекурентоспроможну продукцію з високим рівнем доданої вартості.

Яскравим прикладом гострих суперечностей глобального ринку є торгівельна війна між двома найбільшими економіками світу – США і КНР. Оскільки дефіцит торговельного балансу США з Китаєм у 2018 р. становив 419,2 млрд доларів, американський уряд запровадив торговельні мита на імпорт китайських товарів. Незважаючи на це, імпорт товарів з Китаю до США в минулому році зріс ще на 53,3 млрд доларів. Китайські виробники досягли таких результатів завдяки високому рівню конкурентоспроможності своїх товарів на американському ринку.

Україна є малою відкритою економікою. Це підтверджує індекс економічної конкурентоспроможності нашої держави. За методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) у минулому році Україна посіла 83-місце серед 140 країн. Це означає, що 82 країни на глобальному ринку мають очевидні конкурентні переваги над нашою економікою.

У світі більшість країн використовують економічний протекціонізм для захисту власних виробників, стимулювання експорту їхньої продукції і створення бар’єрів для імпорту. Але далеко не всі про це офіційно повідомляють. Дуже часто така політика проводиться непублічно. Позитивних результатів у різні періоди досягли Японія, Південна Корея, Туреччина і Канада.

Стан української економіки, яка поступово спускається до рівня сировинного придатку розвинутих країн, описав у своєму Фейсбук-пабліку президент Української асоціації Римського клубу Віктор Галасюк: https://www.facebook.com/Halasiuk/posts/2553277818281174?__tn__=K-R
Пан Галасюк зазнчає, що “Торгові війни – це конкуренція на глобальній економічній арені за поліпшення “професії країни”. Це боротьба за зміну статус “кво” країни на світовому ринку… Кожна країна має власну “професію” або економічну спеціалізацію. Сьогодні ЄС – виробник. Україна – сировинний донор. Адже 82% європейського експорту – промислова продукція, а більше половини українського – сировина… В Гарвардському університеті створили “Атлас економічної складності”. Він наочно демонструє, що український експортний кошик на 70% наповнений аграрною, мінеральною та промисловою сировиною і продуктами з найнижчим рівнем обробки”.

Експерт також стисло виклав сутність сучасних глобальних економічних процесів: https://www.facebook.com/Halasiuk/photos/a.1660913770850921/2578452925763663/?type=3&theater
“У випадку України економічна політика – це не просто про добробут. Не про рівень доходів українців, а про роль України в світі. Сировинна колонія, боржник МВФ і експортер людей, чи ВИРОБНИК, ІННОВАТОР та ЛІДЕР? Економічна політика програмує майбутнє!”.

Чітке розуміння сучасної політекономічної ситуації в глобальному контексті має стати для влади наріжним каменем прийняття важливих рішень. Не варто розраховувати на те, що ринок самостійно врегулює всі суперечності в умовах жорсткої цінової конкуренції на глобальнольному рівні, безкомпромісної боротьби за ринки збуту сировини і товарів, систематичних торгівельних війн між найсильнішими економіками світу.

Україні необхідний реальний суверенітет в прийнятті рішень і обґрунтований економічний протекціонізм. Це оптимальний шлях розвитку держави в сучасному світовому економічному середовищі.

Тимур Чмерук
Партнер міжнародної інвестиційної компанії “Base capital management”, член Правління Української асоціації професіоналів у сфері GR і лобізму,підприємець

Політичний сезон 2019 року закарбувався кількома визначними подіями, як на внутрішньому, так і на зовнішньополітичному рівнях. Показово, що у цьому році Україна перебувала в центрі багатьох мейнстрімних політичних процесів світового рівня.

Поглянемо на політичний рік крізь призму систематизації ключових подій за їхньою хронологією і значущістю.

Вибори
Головними подіями політичного року 2019 стали президентські й парламентські вибори, які змінили політичний ландшафт країни і стали віддзеркаленням суспільних настроїв і сподівань. Переконлива перемога в другому турі Володимира Зеленського над Петром Порошенком виявила глибокий рівень розчарування громадян в багатьох нездійсненних очікуваннях, їх невпевненості у власному майбутньому та прагненні якісних змін у політичній площині.

Очевидно, що Петро Порошенко розумів: шанси на перемогу в президентських перегонах у нього незначні, але виразна виборча кампанія дала змогу мобілізувати електорат, завдяки чому політична партія “Європейська солідарність” подолала п’ятивідсотковий бар’єр під час дострокових парламентських виборів.

Політичні еліти, зорієнтовані на Петра Порошенка, після його поразки одразу відійшли на другий план і втратили вплив на перебіг політичних процесів у країні. Реципієнтом суспільних симпатій і сподівань стала партія “Слуга народу”, бренд якої виник з однойменного телевізійного серіалу. Виборчі кампанії відбувалися з використанням багатьох медійних і технологічних новацій, що зрештою засвідчили ефективність.

Під час дострокових парламентських виборів партія “Слуга народу” здобула високий рівень підтримки (43,16% – 124 депутата) в загальнодержавному багатомандатному окрузі. Її представники також перемогли в 130 мажоритарних одномандатних округах. Завдяки цьому пропрезидентська політична сила вперше в новітній історії України сформувала одноосібну парламентську більшість.

Цікаво, що під час дострокових парламентських виборів не змогли отримати необхідної електоральної підтримки для подолання 5%-бар’єру Радикальна партія Олега Ляшка (4,01%); Партія “Сила і честь” Ігоря Смешка (3,82%); Опозиційний блок (3,02%); “Українська стратегія Гройсмана” (2,41%) та ще ціла низка дрібних партій. Арсеній Яценюк і “Народний фронт”, які у парламенті сьомого скликання мали другу за чисельністю фракцію, зваживши на результати соціологічних опитувань, навіть не брали участь у дострокових парламентських виборах, повністю втративши за 4,5 роки свій електоральний потенціал.

Відкриттям політичного сезону стала політична партія “Голос” Святослава Вакарчука, яка була створена буквально “з коліс”. Партія розпочала боротьбу за прихильність виборців, маючи рейтинг близько 1%, і то лише завдяки популярності лідера – вокаліста групи “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука. В результаті “Голос” здобув довіру 5,83% виборців, отримавши перепустку до парламенту дев’ятого скликання.

Цікаво, що за даними соціологічних досліджень, зокрема групи “Рейтинг”, напередодні парламентських виборів на межі подолання бар’єра була лише партія “Сила і честь”. Загалом підсумкові результати виборів були дуже близькими до індексних показників і рейтингів, що надавали соціологічні служби.

Електоральний майдан: зміна політичних еліт і виборчих кластерів
Політичний сезон продемонстрував високий протестний потенціал, акумульований у суспільстві за час президентства Петра Порошенка і до нього. Цей потенціал був значною мірою вираженням суспільного несприйняття всієї системи державної влади з її очевидними корупційними вадами і повною відсутністю зворотного зв’язку. Потенціал був трансформований під час виборів у феноменальну готовність виборців підтримувати новий політичний проект з яскравою назвою “Слуга народу” і медійно “розкрученими” лідерами без будь-якого політичного бекграунду. Це явище одразу назвали “електоральним майданом”.

Чимало старожилів українського політикуму, які систематично обиралися у своїх мажоритарних округах, були знаними і шанованими політиками, програвали нікому невідомим кандидатам, які жодним чином не були пов’язані з політичною діяльністю. Єдиною їхньою конкурентною перевагою був бренд “Слуга народу”.

Результати двох виборчих кампаній також свідчить про значну зміну електоральних кластерів. Молодіжний кластер під час президентських і парламентських виборів виявився неочікувано активним, оскільки для молоді як ніколи актуальною стала проблематика вирішення військового конфлікту на східних теренах України, окреслення чітких перспектив розвитку країни і свого майбутнього в ній. Молодь усвідомила власну відповідальність за майбутнє країни і прийшла на вибори. Люди середнього і пенсійного віку, які багато років поспіль робили вирішальний внесок у результати українських виборів, цього разу вже не мали такого впливу. Отже, в Україні відбулася не лише кардинальна зміна пострадянських поколінь політиків, а й зміна поколінь виборців.

Новий уряд
Політичний сезон у багатьох сенсах був унікальним. Під повний контроль глави держави одразу перейшла виконавча і законодавча гілки влади, чого раніше ніколи не було. Підходи до реформування судової гілки влади також свідчать про спроби взяти під контроль і судову гілку влади.

Не маючи потреби у проведенні консультацій для формування коаліції, партія президента дуже швидко сформувала і затвердила персональний склад Кабінету Міністрів. Одразу була проголошена амбітна мета економічного розвитку – збільшити ВВП на 40% впродовж наступних 5 років. Для цього в 2020 році ВВП має зрости на 5%, а впродовж 2021-2024 років – на 7% щороку.

Формування уряду під нові завдання і водночас скорочення парламентських комітетів створило функціональні викривлення. Для проведення важливих реформ та координації взаємодії між виконавчою й законодавчою гілками влади необхідні якісні комунікації і функціональне сполучення між парламентськими комітетами і міністерствами.

У парламенті 8 скликання депутати працювали в 27 комітетах, після проведення дострокових виборів їх кількість зменшилася до 23. Перерозподіл функціоналу між парламентськими комітетами відбувався з метою оптимізації та підвищення ефективності управління. Принаймні така ціль була задекларована. В результаті від кількох комітетів депутати відмовилися: у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю; з питань промислової політики та підприємництва; з питань культури і духовності. Натомість були створені комітети з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій; комітет з питань цифрової трансформації.

Функціональне навантаження міністерств і особливо призначення міністрів в новому уряді були результатом складних компромісів у провладній команді. Внаслідок цього значна кількість посад міністрів дісталася людям, які не мають необхідної підготовки і управлінського досвіду. Відсутність якісних результатів діяльності нового уряду може призвести до часткового або повного перезавантаження його складу вже на початку 2020 року. Офіційної інформації про можливу кадрову ротацію членів Кабінету Міністрів наразі немає, але в експертних колах активно обговорюється це питання.

Україна в американському політичному дискурсі
Значний резонанс у США і світі мав гучний скандал, який розпочався з оприлюднення на вимогу Демократичної партії США стенограми телефонної розмови Президента України Володимира Зеленського і Президента США Дональда Трампа. Україна опинилася в центрі внутрішньополітичного протистояння впливових політичних сил Сполучених Штатів.

Дональд Трамп під час цієї розмови висловив бажання, щоб Україна продовжила розслідування справи щодо найбільшої української газовидобувної компанії Burisma, в наглядовій раді якої раніше працював Хантер Байден – син найімовірнішого кандидата, який висуватиметься на посаду президента США від Демократичної партії – Джо Байдена.

Демократи розцінюють таку позицію чинного президента США, як тиск на суверенну країну. На основі цього вони розпочали процедуру оголошення імпічмента Дональду Трампу, і маючи більшість в Палаті представників Конгресу США, оголосили йому недовіру.

Цікаво, що серед багатьох свідків, які брали участь у відкритих слуханнях у справі проголошення імпічменту Дональду Трампу, була Марі Йованович – колишній посол США в Україні. До справи також виявився причетним колишній генпрокурор України Юрій Луценко, який неформально став на бік Трампа і заявляв, що Йованович передавала йому списки “недоторканних” людей, яких не варто переслідувати. Проте Марі Йованович під присягою у Конгресі США заявила, що ніколи не давала колишньому генпрокурору Юрію Луценку жодних списків людей, яких неможна переслідувати.

Щоб уникати потрапляння в такі ситуації, українській владі необхідно максимально дистанціюватися від внутрішньополітичних процесів у інших країнах. Також міждержавні візити мають бути якісно підготовлені, опрацьовані в інформаційній площині, з детальним вивченням внутрішньополітичної ситуації та врахуванням усіх можливих ризиків.

Політика – це інформація, її інтерпретація та комунікація
Електоральний успіх Володимира Зеленського і партії “Слуга народу” в перші ж місяці роботи Верховної Ради був затьмарений великою кількістю гучних скандалів і комунікаційних прорахунків. Нечисленна, але досвідчена парламентська і позапарламентська опозиція використовує помилки провладної команди на свою користь. Це проявилося під час розгляду законопроекту “Про обіг земель сільськогосподарського призначення”, як законодавчого інструменту запровадження ринку землі. Оскільки широкої суспільної підтримки запровадження в Україні земельного ринку немає, опозиція педалює цю тему, щоб послабити позицію владної команди.

На цьому прикладі бачимо, що налагодження каналів комунікації влади з суспільством за багатьма критично важливими напрямками недостатнє і потребує якісного посилення. Намагання проводити комунікативну політику “без посередників і журналістів” призводить до того, що опозиція налагоджує суспільні комунікації значно швидше і ефективніше.

Нові комунікаційні формати, які започаткував Володимир Зеленський у формі прямих відеозвернень, виглядають значно динамічніше і мають високі показники переглядів та зворотної реакції. Необхідно лише визначити пріоритетну для громадян тематику, зробити цей формат максимально коротким і орієнтованим на широку аудиторію.

Наріжним каменем наступного політичного сезону і навіть міжсезоння стане налагодження ефективних прямих каналів комунікаційної політики влади з суспільством. Це можуть зробити підготовлені фахівці, які розуміють особливості сприйняття повідомлень різними суспільними прошарками. Найгостріші питання, які є важливими для громадян, необхідно відпрацьовувати превентивно, пропонуючи обговорення і врахування суспільних настроїв при прийнятті рішень.

P.S.
2019 рік ще раз засвідчив неспростовну істину про те, що державну політику мають здійснювати компетентні люди. В суспільстві зростає запит на кваліфікованих, патріотичних політиків, для яких Україна – це не просто держава на політичні карті світу, а насамперед країна, з якою вони пов’язують своє майбутнє.

Катерина Одарченко,
Політтехнолог “SIC Group Ukrainе”

Таку зневажливу назву чи окреслення надала моя дорога дружина українцям у США і поза, котрі підтримують політику сьогоднішнього Президента США Дональда Трампа.

Пройшло вже майже три роки від коли кількаразово збанкрутілий американський бізнесмен з сумнівною репутацією, зокрема, щодо моралі та чесності прийняв присягу перед Богом вірно служити Конституції США. Сьогодні цей виродок американської політичної системи не прямих виборів і тому не зовсім демократичних, стоїть легко загрожений усуненням перед судом Сенату США після імпічменту нижньої палати. Реально кажучи його долю більш правдоподібно вирішать нові вибори у листопаді 2020 року, бо для усунення потрібно дві треті голосів Сенаторів, а його лакеї переважають у Сенаті США. Такі підлабузники як Мітч Маконнел, Ліндзій Грагам чи другі, котрі зацікавлені тільки власною політичною долею, не допустять до усунення. Часи таки членів Республіканської Партії як Абрагам Лінколн чи Рональда Рейгена чи Джона Макейна давно минули.

Як для мене особисто, фактично ця аномалія чи хвороба політичного життя в Америці зводиться до її відношення до України, яка є стратегічним союзником США і тому мене більше нервують Трамшевики, чим сам Трамп. Народ американський я вірю остаточно дасть собі раду з Трампом, але у між часі Україна знаходиться у війні, де гинуть українські люди.

Важко говорити про незаперечні факти, а їх доволі багато, бо лакеї Трампа мають моральну відвагу говорити, що чорне є біле. Це засіб політиків, а тим більше таких, котрі сьогодні дружать з Кремлем. Знаємо напевно хіба що 25 липня цього року відбулась телефонічна розмова між Трампом і Президентом України Володимиром Зеленським. Незаперечним також є, що допомога Україні була надана щойно 12 вересня, хоча вона була призначена далеко раніше. Знаємо також, що зустріч у Білому Домі у Вашингтоні Президента Зеленського з Президентом США досі не відбулась, хоча відбулась зустріч Трампа і Зеленського у Ню Йорку у вересні під час відкриття сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Знаємо хіба також, що недавно відбулась у Білому Домі у Вашингтоні зустріч Президента Трампа і Міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова.

Люди Президента Трампа аргументують, що допомога була задавнена не тому, що вимагалось дослідження Україною кандидата у президенти сьогодні і колишнього Віце-президента США Джо Байдена, якого син був утруднений з поважною винагородою в українській газовій структурі “Бурізма”. Ці люди аргументують, що Президент Трамп радше стримав тимчасово допомогу чи зустріч у Білому Домі вимагаючи поступу з сторони України у боротьбі з корупцією.

Друга лінія аргументації прихильників Трампа говорить, що, так, навіть коли б Трамп пов’язував дослідження справи Джо Байдена Україною з наданням Україні воєнної допомоги та зустрічі президентів у Білому Домі, то це не доходить до провини також тяжкої, за що карається імпічментом. Ця позиція далеко слабша, бо є доволі багато документації юридичної на цю тему, але чесніша бо при найменше признає це, що сама стенографія показала та багато свідків засвідчили. Трампшевики користуються обома лініями аргументації. Сьогодні і не дивним явищем хіба також, що подібні аргументації висловив також для вибілення свого друга Президент Росії Владімір Путін, запеклий ворог не тільки України, але і ворог США.

Тобто при обох аргументах також і Трампшевики проявляють незаперечний захист Трампа і відданість йому, рівночасно нехтуючи прагненням України як допомоги у війні так і зустрічі Президента України у Білому Домі. У нашій трагічній історії були випадки таких як Василя Шахрая, Миколи Скрипника, Миколи Хвильового, родини Крушельницьких, які захопились комунізмом стали Більшовиками, одначе навіть ці ізгоїв українського народу залишилися чеснішими мабуть засліпленими, тобто націонал-комуністами за переконанням, які у кінцевому випадку проявили сильнішу відданість до національного питання і вкінці заплатили за це своїм життям. Трампшевики ніколи не заплатять власним життям, бо їхнє зміновіхівський напрям є дешевим егоїзмом, а іноді просто дурнотою але зухвалою, одначе вони для України зроблять чимало лиха. Хіба це їх мало обходить!

Трамп є незаперечним русофілом та українофобом, як і багато його прихильників. Псевдожурналіст лакей Трампа Такер Карлсон проявився на телебаченню сказавши, що у війні між Україною та Росією, він по стороні Росії. Українські Трампшевики не мають зерна правди за собою. Вони просто угодовці і на мою думку зрадники. Вони служать не Україні і не Америці. Вони служать Путіну!

Аскольд С. Лозинський

Так довго як Україна сусідить з Москвою, а це заповідається на дуже довго, справжнього миру та взаємного пошанування між сусідами не буде. Може бути тільки конфлікт активний чи заморожений, або холодна війна. Одначе суть цієї кон’юнктури, у якій знаходиться Україна, полягає саме у характері того замороженого конфлікту чи холодної війни, що дозволить демократичній Україні розвиватися, а її населенню – жити мирним життям.

Після Паризької зустрічі на “вершинах” можна сподіватися нічого, але можна також надіятись на зміни, тобто у найкращому випадку – просто “холодну війну”. Важливим, щоби не було жертв, щоби границі України повернули до 2012 року та щоби ці границі берегли українські збройні сили. Рівно ж не можна забувати і про Крим, який зовсім не обговорювався у Парижі. В додатку стоять питання відбудови зруйнованої території Донбасу та композиції її населення.

Президент Володимир Зеленський у Парижі у своєму виступі на спільній пресовій конференції наголосив на три складники свого мандату від українського народу: 1) захист територіальної цілісності України, включаючи Донбас і Крим, 2) що Україна унітарна держава і це не дозволяє на її федералізацію та 3) незмінність векторів закордонного напряму України у сторону Європи (Європейського Союзу та НАТО.)

Перші познаки як можна було сподіватися, правда, не зовсім позитивні. Минуло тільки 24 години як окупанти вже порушили тишу. Від того часу порушили десятки разів. Одначе це не применшило важливості зустрічі. Бо важливішим це те, що хоча Мінські домовленості і так звана Формула Штайнмаєра були кількаразово згадані, то саме нові домовленості було не зовсім по тому дусі. Є нова угода, якою треба користуватися. У ключових виступах не було і мови про вибори і у яких обставинах. Але треба собі усвідомити, Росія не дотримуватиметься і Паризьких домовленостей і тому треба готовити світ до нової і більш серйозної протидії з яскраво представленим аргументом, що Україна не захищає тільки себе, але цілу Європу.

Помимо дещо русофільської поведінки Президента Франції разом з поцілунками у сторону бандита та вбивці Путіна, світ сьогодні проти Росії. Навіть відмова Росії у наступних Олімпійських іграх зимових та літніх, а також процес Імпічменту русофіла і українофоба Президента Трампа, чи він завершиться його усуненням шляхом процесу у Сенаті чи виборами у листопаді 2020 року, це ознаки, що крім екстремних і відносно мало-чисельних “корисних ідіотів” Росія сьогодні насторожила проти себе переважальну частину демократичного і цивілізованого суспільства.

Яких санкцій треба домагатися? Вже кілька днів після Парижа ЄС продовжив теперішні санкції проти Російської Федерації. Це була просто рутина ще з 2014 року, коли Москва зайняла Крим з черговим продовженням. Одначе коли з початком наступного року Москва продовжуватиме вогонь, то треба буде, щоби ЄС застановився над новими, більш ефективними санкціями та протидією. Ці санкції повинні носити більш особистий характер, тобто проти самого Путіна, який сам був учасником у Парижі, проти його родини та близьких друзів. Після Парижа, Путін не зможе сказати, що він чи Росія не причетні до війни на Донбасі України.

Крім цього тому, що знаємо, що більш правдоподібним для більшості світу є, що Москва не додержуватиметься Паризьких домовленостей, що хоча не втішним, бо будуть нові жертви, але це нове порушення нових домовленостей дасть нагоду не тільки на більш ефективні додаткові санкції, а також певну ревізію Мінських домовленостей. Сам президент Зеленський недавно заявив по телебаченню своє непогодження з деякими точками Мінських домовленостей, але вказав, що він зобов’язаний шанувати домовленості своїх попередників. Паризькі домовленості та нове та яскраве порушення його ясно поставить цілу справу у новому світлі.

Так що капітуляції — ні, і Президент Зеленський поки що вив’язався задовільно при першому іспиті найбільш отяжілої закордонної політики впровадження миру. Як головнокомандуючий збройним силами України його перша ціль має бути захист населення України. Кожне життя дороге. Паризька зустріч власне пішла по тому плану, припинення вогню, розмінування території, виміну всіма в’язнями, моніторинг території двадцять чотири години на день, сім днів на тиждень речниками Організації Безпеки та Співпраці в Європі. Одначе дуже багато майбутнього невідомо. Передбаченим крім порушень домовленостей, що Москва як історично і не тільки за Путіна поводитиметься зухвало. Тому для неї слід готовити такі обставини, що вона змусить діяти проти власного бажання і волі.

Аскольд С. Лозинський,
голова Світового конгресу українців (1998-2008), адвокат

Цей відомий афоризм, вжитий французькими істориками далекого 1868 року, став лейтмотивом дискусій навколо доповідей учасників ХV Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції. Вона з успіхом пройшла 12 грудня 2019 року у Вищому навчальному закладі Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі» (ПУЕТ). Цьогоріч цей захід був присвячений розгляду актуальної теми «Українське краєзнавство в системі міжінституційних взаємодій: проблеми концептуалізації та практичної реалізації».

Полтава і ПУЕТ були обрані місцем проведення ювілейного заходу невипадково. Адже це славетне місто ще з радянських часів вважається одним із центрів історичного краєзнавства. Саме тут у 80-х роках проходила одна з Всеукраїнських краєзнавчих конференцій, а 1987 року за ініціативою Академії наук УРСР і особисто академіка Петра Тронька тут відбулась Перша Всесоюзна краєзнавча конференція з історичного краєзнавства.

Благородну справу Петра Тронька продовжує його колишній аспірант – Голова правління Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України (ПОО НСКУ), член правління НСКУ, доктор історичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений працівник освіти України Олексій Нестуля, котрий з 2003 року і по сьогоднішній день плідно працює ректором ПУЕТ.

Захід розпочався з приємного. Заступник голови НСКУ, член-кореспондент НАПН України, завідувач відділу української історіографії Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Олександр Удод вручив Почесні грамоти НСКУ О.Нестулі, доктору історичних наук, професору, завідувачці кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка (ПНПУ) Людмилі Бабенко, доктору історичних наук, професору, завідувачці кафедри педагогіки і суспільних наук ПУЕТ Ірині Петренко, кандидату історичних наук, доценту, директору Музею історії ПУЕТ Мирославу Аліману, директорові Науково-редакційного підрозділу – Центру з дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради Олександру Білоусько, кандидату історичних наук, заступникові директора Державного архіву Полтавської області Тарасу Пустовіту.

Активна науково-дослідницька та просвітницька діяльність у популяризації історії рідного краю керівника аналітичного центру Міжнародного інформаційного агентства «Вектор Ньюз» Олександра Христенка була відзначена подякою НСКУ.

Доповіддю «Публічна історія і краєзнавство: проблеми міжінституційної взаємодії» задав високу інтелектуальну тональність дискусії професор Олександр Удод. За його словами, в США, де зародилась публічна історія як академічна дисципліна, з кінця 70-х років минулого століття видається професійний журнал «Публічна історія» («The Public Historian»), активно діє Національна рада США з публічної історії, реалізовується понад 130 програм, в роботі над якими працюють фахівці, чия праця високо оцінюється урядом, у тому числі в матеріальному еквіваленті. Схожі тенденції помітні також у Канаді, Австралії, Великій Британії.

О.Удод підкреслив важливе значення розвитку публічної історії для сучасної демократичної України, позаяк при тоталітарному режимі, де історики, зазвичай, обслуговують владу, вона існувати не може. Виникнення публічної історії засвідчило нову вимогу часу – історія має належати не стільки історикам-професіоналам, як суспільству. За задумом її засновників, фахові історики мають висвітлювати події минулого професійно, але говорити з громадськістю доступною мовою та у прийнятних їй форматах. Адже примарними є надії на те, що сучасна молодь в умовах бурхливого розвитку інформаційних технологій прагнутиме читати великі за обсягом тексти наукових праць, насичені посиланнями і специфічною науковою термінологією. Їй більше до вподоби документальні фільми, телевізійні програми, публічні дискусії, тематичні виставки, відвідування музеїв, участь в екскурсіях і туристичних маршрутах тощо. Відтак, за своїм призначенням публічна історія найбільш наближена до історичного краєзнавства, яке видатний вчений, академік АН СРСР Д.С.Лихачов називав «видом науки».

Чимало цікавих і новаторських ідей висловила у своїй доповіді «Історичне краєзнавство в системі освітньо-професійної підготовки студентів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка: традиції і сучасні виклики» професор Людмила Бабенко.

Головна ідея доповіді – досвід ПНПУ з підвищення ролі історичного краєзнавства в системі університетської підготовки вчителів, адаптація методики викладання цього предмету до вимог сучасності. Адже історичне краєзнавство, за словами доповідачки, зараз викладається як одна з допоміжних історичних дисциплін. Що аж ніяк не дає підстав ставитись до цієї науки зверхньо, як до аматорського виду діяльності.

Зі своєрідним звітом про краєзнавчий доробок Центру з дослідження історії Полтавщини виступив його керівник Олександр Білоусько. Серед реалізованих Центром всеукраїнських і регіональних програм: «Реабілітовані історією. Полтавська область», «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Полтавська область», «Герої землі Полтавської», «Полтавщина: влада на паралелях історії», «Полтавська філармонія-70», «Тарас Шевченко і Полтавщина», «Чорнобиль-30. Книга слави і пам’яті. Полтавська область», «Полтавщина. Шлях до незалежності. 1985–1991», «Українська революція. 1917–1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи» та ін. Головне у планах Центру на майбутнє – підготовка і видання 12-томної Полтавської Енциклопедії – універсального довідника з найрізноманітніших галузей науки, техніки, культури, найповнішого зведення найважливіших надбань людності Полтавського краю за всі роки існування.

Зрештою пленарне і секційні засідання конференції перетворилися на невимушену розмову та творчу дискусію.

Увагу учасників конференції привернули виступи кандидата історичних наук Валерія Рекрута «Діяльність кооперативного центру «Рада Трьох» у добу Директорії УНР (1919-1920), краєзнавця Віталія Григор’єва «Із досвіду краєзнавчих практик у системі освіти Полтавщини», лауреата премії преподобного Паїсія Величковського Івана Дудника на тему «Відвідини Т.Шевченком села Погарщина на Полтавщині», історика-краєзнавця Віктора Гіржова «Діяльність громадської організації «Народна Рада Лохвиччини з реалізації проекту «Славетні земляки» (на прикладі увічнення пам’яті геніального українського диригента Нестора Городовенка» та інших.

Підводячи підсумки, ректор ПУЕН Олексій Нестуля подякував присутнім за участь у роботі конференції і, як Голова правління ПОО НСКУ, висловив низку слушних порад щодо пошуку нових джерел фінансування розвитку краєзнавчого руху.

Матеріали конференції, яка стала помітною подією в житті спільноти істориків-краєзнавців України найближчим часом вийдуть окремим виданням.

Спілкування з учасниками конференції засвідчило, що своєю невтомною, малопомітною, повсякденною працею вони втілюють у життя настанови патріарха українського історичного краєзнавства Петра Тронька, який вчив, що для літописців рідного краю, не повинно існувати поділу на «малопомітні» чи «епохальні» події та факти. Адже саме їх розмаїття дає світові уяву про неповторність української землі, представників її народу, мови, культури, традицій.

Олександр Нечитайло,
краєзнавець