Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Наприкінці двох перших місяців цього року відбулися знакові події – засідання Ради Асоціації Україна – ЄС (28 січня) та саміт ЄС (20-21 лютого). Незважаючи на те, що в першому випадку Україна грала головну роль, а в другій – навіть не приймала участь, важко зразу сказати, яка з цих подій матиме більш важливий вплив на євроінтеграційний процес в нашій країні.

Адже сама відсутність України на саміті ЄС 2020 року багато про що говорить. Особливо тим, хто займався питаннями євроінтеграції ще у 2004 році. Мені самому не привелося ані приймати участь у « Помаранчевій революції», ані, навіть, спостерігати її по телевізору. Але повернувшись невдовзі з далекої Африки, я відвідав своїх колег у «високих кабінетах» і відчув їх оптимізм, який зводився до висловлення: «Тепер ми вступимо до ЄС – хто ж посміє нам відмовити!». На той момент у нас навіть не було угоди про асоціацію, яка була у знайомій мені Південній Африки. Отож, оптимізм «високих кабінетів» швидко пройшов і влада прийнялась за подолання європейської «висоти» крок за кроком. На це пішло майже десять років, аж доки нам вдалося підготувати та узгодити Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Знову таки, мені довелося спостерігати за цим процесом здебільше з Європи: але я зміг побачити і наш нерозважливий поспіх, і європейські не зобов’язуючи обіцянки. Тобто, натяки або не задокументовані зобов’язання європейської сторони допомогти фінансово або організаційно з переходом на європейські технічні стандарти або маркетингом продукції, на яку розповсюджуються вимоги щодо географічної ідентифікації (сири, вина тощо). В принципі повторювалась історія з «Будапештським меморандумом» – але на той момент ми ще не знали чим такі історії завершуються. В даному випадку добрі наміри не витримали іспит видатками чи то в 60, чи то в 160 млрд євро. Уряди Азарова – Арбузова так і не надали точних (а точніше – ніяких) розрахунків майбутніх видатків, але сама відсутність домовленості щодо їх хоча б часткової компенсації була використана як привід відкласти підписання Угоди про Асоціацію. Зрозуміло, що це був лише привід. Причина полягала в неузгодженості між Росією та Заходом (США та ЄС) щодо проблеми контролю за країнами «спільного» або «розподіленого» сусідства ( Shared Neighborhood ). Студентський протест, однак, засвідчив, що Україна таки Європа. Я маю на увазі не тільки мету та гасла студентських демонстрацій. Йдеться про реакцію суспільства.

У людей мого покоління саме словосполучення «студентський протест» викликає в пам’яті події 1968 року. Тоді в Парижі студенти Сорбонни розпочали страйк і захоплення аудиторій зі скромною вимогою скасування заборони студентам-хлопцям відвідувати своїх подруг у дівчачому гуртожитку. Вимоги поступово зростали, але не виходили за межі розумного. Втім, влада кинула на розгін студентів поліцію «зі спецзасобами». Наступного дня студенти пройшли по робочому передмістю з гаслами: «Татку, вони нас б’ють!». І ось тоді вже почалась справжня революція, наслідком якої стало падіння уряду популярного, героїчного, заслуженого, авторитетного, великого Шарля Де Голля. До президента Януковича навряд чи можна використати хоча б один зі згаданих епітетів. Тим більше, не потрібно було чіпати хлопців та дівчат. Але ж вони в «університетах не навчалися» (хоча дипломи мали професорські) і історії (за межами шкільного курсу) не знали. Отож, сталося те, що сталося і «революція гідності», зрештою, призвела до того, що Україна не тільки «перейшла Рубікон» на своєму шляху до Європейського Союзу, але і «спалила мости» до Союзу Євразійського.

Тепер здавалось би, «хто ж нам відмовить»! Але таки відмовили: європейська сторона не тільки не погодилася вписати в текст Угоди згадку про «європейську перспективу» України (право на отримання статусу кандидата та початок переговорів про вступ до ЄС по досягненню певних умов), але ще й примусила вистраждану Україною Угоду пройти скрізь полум’я «нідерландського референдуму» – який виключив навіть можливість внесення такої згадки у майбутньому в порядку доповнення або роз’яснення. Україна залишається сусідкою Євросоюзу. Але у ЄС багато й інших сусідів. Зокрема, на півдні регіону ( тобто, користуючись добре відомим терміном – «у м’якому підчереві» Європи). І на фінансування стабілізації ситуації у цих сусідів ЄС спрямовую вдвічі більше фінансових ресурсів, аніж на аналогічні заходи у своїх східних сусідів. Воно і зрозуміло: емігранти з Півдня загрожують порушити (якщо вже не порушили) соціальну стабільність самого Євросоюзу, у той час як самовіддані прикордонники на Сході (Україна, Молдова, Грузія) і так мусять міцно триматися самі і тримати рубежі Європи. Куди ж вони подінуться? Навіть, якщо усі переїдуть до країн ЄС – соціальних проблем (як засвідчила практика міграції «польських сантехніків») створять небагато, а от користі принесуть не мало (підтвердженням чому є все ширше відкриття дверей для гастарбайтерів з України в країнах вже не тільки «нової», але і «старої» Європи).

Що ж до країни в цілому… Колись ми іронічно згадували про «вічного кандидата» – Туреччину. Але Туреччина, принаймні, кандидат, а ми вже більш двох десятиріч чекаємо хоча б на кандидатство. Країни західних Балкан (про які взагалі не йшлося тоді, коли ми вже «примірялися» до Євросоюзу) – вже розпочали свою ходу до ЄС. І я впевнений: якщо Білорусь такі зважиться змінити геополітичний вектор, то до Євросоюзу її приймуть значно скоріше. Бо ж сказано: «Стукайте, і вам відкриють». Ми ж поки що скиглимо під європейськими дверима як голодне цуценя. Маленьку кісточку нам, звісно, винесуть…

Це, власне, і було продемонстровано на черговому засіданні Ради Асоціації. Нова українська команда збиралася на засідання Ради з новими ідеями і новими вимогами. Роки виконання Угоди (нагадаю, що в повному обсязі Угода діє з 1 вересня 2017 року, але тимчасове застосування окремих статей, – включаючи, економічну, галузеву та фінансову співпрацю, – розпочалося з 1 листопада 2014 року) засвідчили, що «довгі торги» та затягування з введенням Угоди в дію не минулися для України даром. Практика використання досить швидко вказала на огріхи: замаленькі безмитні квоти для українських експортерів, відсутність адекватної допомоги у запроваджені технічних стандартів, непорозуміння з експортом лісу-кругляка та курятини тощо. З нашої точки зору, необхідність «перезавантаження» Угоди обумовлювалася наступними причинами:

– Нереалістичність строків, закладних в УА. Під час підготовки технічної частини УА та графіку виконання зобов’язань до неї, з метою прискорення процесу її укладання, керівники відповідних центральних органів виконавчої влади закладали значно менші строки від необхідних по окремих заходах, по деяких з них (наприклад, по певних змінах в діяльності митних органів України) закладені строки виконання складали 1 рік, хоча, за оцінкою фахівців, вони вимагали щонайменше 3 років.
– Застарілість певних зобов’язань по УА. Оскільки перші графіки зобов’язань України почали розроблятися ще у 2008 році, то станом вже на 2019 р. окремі нормативні документи ЄС, які Україна повинна була імплементувати у своє законодавство, втратили силу та були замінені на інші. Це призвело до ситуації, в якій виконання цих зобов’язань не мало практичного сенсу та потребувало додаткових переговорів з ЄС. Загалом, у процесі здійснення системних реформ в Україні необхідно постійно мати на увазі не лише чинне законодавство ЄС, але й основні тренди його подальшого розвитку (особливо в питаннях створення Фіскального та Банківського союзів, а також модернізації валютної системи ЄС) з тим, щоб забезпечити постійне «коригування цілей» не лише імплементації УА, але й євроінтеграції України в цілому.
– Інституційна слабкість процесу забезпечення імплементації Угоди про Асоціацію з ЄС. З усіх варіантів організаційного забезпечення процесу імплементації УА, які попередньо розглядалися, було обрано варіант створення структури у вигляді Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції та інституту заступників міністрів з питань євроінтеграції, які згодом були «замкнуті» на віце-прем’єр-міністрі з питань євроінтеграції. Фактичне «опускання» ступеню відповідальності до рівня заступників міністра (третя-четверта ієрархічна ланка) призвело до зниження якості таких факторів імплементації, як виконавська відповідальність, взаємодія із законодавчим органом, міжвідомча координація, вплив на підприємницькі кола, спілкування з громадянським суспільством тощо. Як наслідок, відповідні заступники міністра з європейської інтеграції ігнорували доручення віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції щодо відвідування Верховної Ради для роз’яснення народним депутатам профільних питань по євроінтеграційних законопроектах, що призводило до негативного голосування по них. Крім того, недолік такої бюрократичної моделі полягає у тому, що заступники міністра, як правило, змінюються з призначенням нового міністра, що вимагає додаткового часу для введення новопризначеного заступника у стан справ.
– Прийняття законодавчих рішень, що суперечать УА. Суттєві проблеми виконання УА як в юридичній, так і політичній площині створює прийняття Верховною Радою України законів, які йдуть урозріз із зобов’язаннями України по УА. Так в 2015 р. Верховна Рада України запровадила десятирічну заборону на експорт необроблених лісоматеріалів (лісу-кругляку). Однозначним наслідком мораторію на експорт кругляку стала проблема у взаєминах України з ЄС, оскільки така заборона порушує положення УА. У січні 2019 р. ЄС ініціював проведення з Україною консультацій щодо мораторію. В політичній площині це призвело до того, що по інших питаннях, наприклад, по укладанню з Україною Угоди АСАА ЄС більш прискіпливо ставився до виконання усіх вимог. Крім того, Верховна Рада України восьмого скликання не підтримувала законопроекти, спрямовані на виконання УА, а народні депутати реєстрували законопроекти, альтернативні до тих, що спрямовані на виконання УА, що гальмує процес прийняття необхідних законів.
– Відсутність мотивації для прийняття законів, необхідних для УА. Суттєвою відміною порядку імплементації Україною УА від аналогічного процесу в інших країнах-нових членах ЄС є відсутність будь-яких запевнень (гарантій) щодо майбутнього членства країни в Європейському Союзі, або хоча б встановлення певних попередніх умов для такого членства. Такий підхід помітно зменшує мотивацію української сторони у виконанні умов УА, особливо в тих випадках, коли це пов’язано зі значними фінансовими витратами, а також з проведенням внутрішнього політичного діалогу, або консолідації інститутів економічного співробітництва. Необхідно, однак, усвідомлювати, що така ситуація не є ані випадковою, ні недоліком в роботі українських політиків та фахівців, які приймали участь у підготовці УА. Це лише продовження (або підтвердження) принципу «відсутності зобов’язань щодо членства», характерного і для усієї політики східноєвропейського партнерства ЄС.

Як відомо, формальною приводом для рішення уряду М. Азарова стосовно відкладення підписання Угоди щодо асоціації та ЗВТ між Україною та ЄС стало ствердження про необхідність фінансування переходу економіки України на нові технічні стандарти та регламенти в сумі до 160 млрд євро. Пізніше було заявлено, що це «суто теоретична цифра», а реальна потреба може складати близько 10 млрд євро, хоча ця цифра також ніяк не обґрунтовувалася. Втім, і досі не має обґрунтованих розрахунків реальних фінансових витрат на перехід української економіки на нові європейські стандарти.

В той же час, аналіз, проведений фахівцями (зокрема, з Інституту політичних досліджень та політичних консультацій), засвідчує, що на державу лягатимуть витрати, пов’язані з формуванням адміністративної структури та дозвільної системи; створення системи авторизації та процедури ліцензування.

До цієї групи витрат також слід віднести фінансування:
– створення програми імплементації, включаючи інвестиції в нову інфраструктуру або модернізацію існуючої;
– підготовки планів та програм з метою забезпечення дотримання вимог щодо якості;
– створення та підтримку мережі станцій моніторингу дотримання стандартів якості навколишнього середовища і пов’язаного з ними технічного забезпечення;
– підготовки та публікації кодексів належної практики (codes of good practice);
– створення системи збору та обліку даних (наприклад, стосовно викидів парникових газів);
– забезпечення необхідним лабораторним обладнанням.

Крім того, необхідно передбачити витрати на утримання ветеринарних та інших інспекцій, підготовку кадрів, збір даних тощо. Не важко помітити, що більшість цих витрат носить скритий характер, тобто фактично вони повинні бути виконані існуючими органами державної влади в рамках їхніх функціональних обов’язків, втім обов’язковість такої роботи повинна враховуватися при прийнятті рішень щодо загального фінансування цих установ, оскільки вимоги щодо скорочення штатної чисельності їхніх працівників можуть унеможливити виконання зобов’язань держави щодо імплементації умов Угоди про асоціацію.

Окремо вирізняються прямі витрати (перш за усе, інвестиції в нову інфраструктуру), які мають на увазі дійсно додаткові витрати, альтернативним джерелом яких для державного бюджету можуть стати прямі іноземні інвестиції або фінансова (кредитна або грантова) допомога з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Втім, такі витрати стосуються, взагалі-то, питання переходу на нові технології, яке вирішується в межах стратегії розвитку кожного конкретного підприємства ( з визначенням відповідних джерел фінансування). Однак, покладання цих витрат на суб’єктів господарської діяльності буде ускладнено тим, що останні також потребуватимуть кошти для фінансування своєї частки додаткових витрат на дотримання екологічних стандартів та модернізацію (наприклад, будівництво удосконалених очисних споруд промислових стічних вод); тестування (наприклад, платежі за лабораторні аналізи, витрати на отримання дозволів тощо) або оплату більш високих закупівельних цін на більш якісну сировину. Ще більш високими будуть витрати в галузях або на підприємствах, продукти або технології виробництва яких, будуть заборонені або підпадатимуть під жорсткий контроль.

Дослідження, проведені ще у 2006 році, засвідчили, що в середньому підприємства для забезпечення переходу на нові міжнародні стандарти витрачають суми, еквівалентні 14 % собівартості продукції. Крім того, тестування такої продукції вимагає додаткових витрат в обсязі ще 4 % собівартості. Виходячи з цього рівня витрат, можна очікувати, що технічний перехід на європейські стандарти вимагатиме додаткового фінансування в сумі порядку 3 млрд євро.

Якщо звернутися до закордонного досвіду, то витрати на імплементацію законодавчих вимог ЄС в галузі лише захисту навколишнього середовища в десяти нових країнах-членах Союзу оцінюються в сумі від 50 до 80 млрд євро, в тому числі інвестиції безпосередньо за рахунок самих країн складали 2-3 відсотки ВВП. По аналогії, витрати української сторони можна оцінювати в розмірі біля 30-40 млрд євро. Звісно, що ці витрати будуть здійснюватимуться протягом кількох років. Крім того, уточнення розміру витрат вимагає детальної інвентаризації необхідних технологічних модифікацій, з тим щоб уникнути спекуляцій стосовно неіснуючих вимог на кшталт «зміни ширини залізничної колеї», про яку активно «попереджали» противники євроінтеграції в ході дебатів ще до підписання Угоди.

Також бажано не тільки передбачити необхідність відповідних фінансових витрат, але й встановити дієвий контроль за їхнім здійсненням з тим, щоб уникнути у майбутньому ситуації, аналогічній тій, яка виникла з виконанням зобов’язань щодо продажу на ринку м’ясної та молочної продукції домашнього виробництва тільки у відповідності до європейських норм.

Нещодавно ми знову обговорили ці проблеми на спеціальному засіданні Експертної Ради з зовнішньоекономічної політики. І А. А. Максюта, який був активно залучений до євроінтеграційного процесу ще задовго до його призначення на посаду першого заступника міністра економіки (у 2012 році) з сумом констатував: «Країни Східної Європи інтегрували до Європи як її частина, а ми інтегруємо як «додаток».

Враховуючи це, українська сторона розмірковувала над необхідністю поставити руба питання про перегляд («оновлення») відповідних статей Угоди. Але європейці дізналися про це заздалегідь і настійливо порекомендували: “Don’t even think about it”. Простіше кажучи: забудьте про це, тому що, по-перше, будь-які зміни вимагатимуть нової ратифікації, а це означає повторення «нідерландської історії» з непевним завершенням; по-друге (і це – головне), необхідно спочатку імплементувати хоча б то, про що домовились. А з цим у нас постійні проблеми. Щорічно показник імплементації (кількість норм та законодавчих документів) коливався на рівні п’ятдесяти відсотків ( «заборгованість» Верховної Ради була ще більшою). Станом на початок цього року
загальний прогрес виконання Угоди про Асоціацію за 014—2024 роки склав 43 %. За 2019 рік поточний прогрес виконання Угоди з боку Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, інших заінтересованих органів державної влади склав 37 % від запланованого протягом року обсягу реалізації завдань. Кабінетом Міністрів України було виконано 53 % завдань, передбачених планом заходів на 2019 рік, Верховною Радою України — 12 % завдань, інші органи державної влади виконали 21 % завдань. І це за офіційними даними. Незалежні спостерігачі (які враховують ще і повноту виконаних завдань) ще більш песимістичні. Тобто, можна констатувати, що державні органи України не забезпечують повномасштабну імплементацію Угоди про Асоціацію на всіх основних рівнях, а низькі темпи процесу імплементації УА в умовах високого публічного очікування щодо його результатів вказує на наявність достатньо високої ймовірності зриву програми імплементації Угоди про Асоціацію з ЄС у встановлені періоди, а отже створює реальну загрозу виконанню завдання (наданого ще президентом П.Порошенко і ніким, здається, не скасованим) щодо подання заявки на членство України в Європейському Союзі у 2024 році. Крім того, зрив графіку виконання зобов’язань несе низку інших ризиків для України, а саме гальмування реальних реформ, на які є запит у суспільства, та втрату довіри партнерів України в ЄС, що суттєво підірве європейську перспективу України. В цьому контексті слід було б спрямувати виконавчі зусилля не стільки на все нові і нові ініціативи, скільки на забезпечення чіткого та послідовного виконання раніше узгодженого плану. Це, в свою чергу, продемонструє партнерам України в ЄС інституційну спроможність України робити наступні кроки у інтеграції до єдиного простору ЄС.

Про це, перш за все, свідчить той факт, що, попри наявність чітких планів імплементації УА, загальна (майже хронічна) незадоволеність темпами та змістом реалізації політики реформ є постійним контекстом критики української влади як з боку європейської спільноти, так і з боку українського громадянського суспільства. Значною мірою така незадоволеність стосується безпосередньо стану справ у питаннях, вирішення яких передбачено УА, адже саме ця Угода виражає у концентрованому вигляді основні напрями інституціональних та функціональних змін, здійснення яких необхідно для реформування соціально-економічної системи країни. Не випадково на стадії розробки та підписання УА досить часто лунали думки про те, що Угода про Асоціацію з ЄС по суті повинна була б стати основною програмою дій українського уряду. Як зауважив на вже згаданому вище засіданні Експертної Ради колишній постійний представник України при ЄС, відомий український дипломат А. І. Веселовський: «Уряд ще не зрозумів, що імплементація Угоди про Асоціацію вимагає щоденної роботи усіх і один лише Офіс з євроінтеграції не вирішить цього питання». Але, на жаль, вона поки що так і залишається «головною біллю» по суті «паралельного євроінтеграційного уряду» – інституту заступників міністра з питань євроінтеграції – Урядового офісу євроінтеграції та віце-прем’єр-міністра з питань євроінтеграції. Тобто чиновників, які не мають відповідних владних повноважень та інструментів впливу на величезні урядові структури, в яких, за великим рахунком, практично усі дії повинні або спрямовуватися на євроінтеграційні заходи, або узгоджуватися з цілями євроінтеграції. А створення окремої «євроінтеграційної вертикалі» просто дозволяє урядовцям – починаючи від прем’єр-міністра – самоусуватися від такої роботи.

Що б, на нашу думку, потрібно було зробити в організаційному плані, так це «імплементувати імплементацію» – тобто, включити план виконання умов Угоди про Асоціацію до програми дій уряду і доручити контроль за нею особисто прем’єр-міністру або, принаймні, першому віце-прем’єру (яким цілком може бути професійний міжнародник). Що ж до відповідних заступник міністрів, то вони могли б стати просто представниками або комісарами МЗС (який координуватиме загальні зусилля урядовців в цьому напрямку). Причому, враховуючи, що інститут комісарів бере свій початок ще у Римській імперії, пізніше широко використовувався європейськими імператорами, королями та, навіть, римськими папами, а тепер – і Єврокомісією, такі єврокомісари цілком вписуватимуться в євроінтеграційну парадигму.

Є над чим попрацювати і єврокомісарам з Брюсселю. Згадаймо хоча б сумну долю Угоди про оцінку відповідності та прийнятність промислових товарів (Agreement on conformity assessment and acceptance of industrial products – АСAА), яку у нас називають красиво – «промисловим безвіком». Нагадаю, що Угода АСАА є спеціальною формою Угоди про взаємне визнання, що спрямована на узгодження законодавчої системи та інфраструктури країни та інтересів Європейського співтовариства. Укладення двосторонніх угод АСАА за окремими секторами сприяє взаємному допуску промислової продукції між країною-партнером та ЄС. Запровадження домовленостей такого типу передбачає фактично повну адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС щодо продукції в пріоритетних сферах, охоплених цими угодами. Угода ACAA передбачає, що торгівля товарами між ЄС та Україною в секторах, які охоплює Угода ACAA, буде проводитися на тих самих умовах, які застосовуються під час торгівлі між країнами — членами ЄС. Такі угоди укладалися ЄС з країнами, які були кандидатами на членство в цій організації, та країнами Середземномор’я і дали змогу продукції, що охоплювалася ними, вільно просуватися на внутрішньому ринку ЄС.

Передбачається, що в підсумку дія АСАА по відношенню до України буде поширюватись на 27 секторів, щодо яких Угода містить вертикальні зобов’язання. Передбачається вже досить давно – первісно підписання угоди планувалося на початок 2016 року, але «віз і нині там». Тепер йдеться про початок 2021 року. Європа чекає. Європа може собі це дозволити. А ось Україна – навряд чи.

Олександр Шаров, професор, д.е.н.

Що не кажіть, але ж трапляються в житті ситуації, які так чудово ілюструють давні прислів’я, наче самі були джерелом народної мудрості.

Отож розповім про те, як сьогодення ілюструє давній вислів «і сміх і гріх», який можна замінити й більш сучасним і справді саркастичним «страшне, сумне і політичне». Хоча зараз у нас усе таке — і політичне, і страшне, і сумне, а насправді огидне, відворотне, бридке, гидке, мерзотне, негідне, недостойне або навіть свинське (якщо що, то синонімічний ряд неповний). Про що йтиметься?

О, тут маємо величезне поле для роздумів, розповідей, обурення, а також для часткового або повного нерозуміння й знову обурення. А хіба ж не так?

Промисловість практично знищена. Усяка й будь-яка. Тепер спродають залишки колись величезних містоутворюючих підприємств і взагалі все під гребіночку. Якщо місто невелике, то тим більше там нічого не треба. Це ж усім зрозуміло і ясно як день. Медицина? Нема. Освіта? Нема. Право на роботу є (поки), але ж немає роботи. Пенсія? Ну, навіть пенсійний фонд збираються ліквідувати, щоб не було куди скаржитись. А ще ж інваліди… Уже не скажу хто, але ж хтось із властьімущих радив інвалідам іти на роботу, бо нічого на шиї у держави сидіти. Хоча, по-перше, яке значення має прізвище цього політично-економічно-соціального генія чи генійки (гнійки, генієси, гієнки?), а по-друге, як бодай хтось із державних керівників і чиновників різних рангів уявляє роботу для інваліда? І ось тут ми можемо впритул підійти до інклюзивності. А це ж так по-європейськи!

Отож, по-європейськи держава має бути соціальною й інклюзивною. Про соціальну давним-давно записали в Конституцію (записали й забули), а про інклюзивність тільки горлають, як оті ховрахи на схилах (порівняння не моє, а поцуплене із збірника диктантів тих часів, коли дітей вчили, а діти щось таки знали). Відтак спочатку з’ясуємо, що то таке, ота європейська інклюзивність. Це слово спільнокореневе із славетним «ол інклюзів» (усе включено), бо ж походить від англійського inclusion — включення. І стосується інклюзія із інклюзивністю включно не лише можливості їсти від пуза і в три горла, бо на шару, на халяву чи задарма, але й доступності усіх сфер життя для всіх громадян.

Історія не зберегла інформації, хто з діячів ООН був так вражений турецькими і єгипетськими курортами, що навіть запропонував термін «інклюзія». Хоча про курорти – це не точно, може, там щось інше було. Але так чи інак, а в Конвенції ООН про права людей з інвалідністю термін «інклюзія» з’явився, а разом із ним з’явилося й поняття інклюзивності: усі сфери життя мають бути доступними для всіх, бо ж інклюзія може стати в нагоді не тільки людям із інвалідністю, яких зараз радять називати людьми із особливими потребами, щоб не ображати. Хоча хіба людей ображає термінологія? Облиште! Людей ображає державна політика, поведінка у спілкуванні, ставлення і чиновників, і тих, хто поруч: зневага, зверхність, байдужість, презирство, погорда. Пам’ятаєте диво-акцію «Запроси інваліда на каву»? І це можна вважати вершиною інклюзивності нашого суспільства. На жаль.

За даними ООН, люди з інвалідністю є величезною частиною будь-якого суспільства — близько десяти відсотків. Україна є унікальною і в цьому — Держстат повідомляє тільки про 6%. Або нація здорова, або свисток поламаний. Принагідно зауважу, що з вітчизняною медициною і з соціальними службами можуть мати справу тільки дуже здорові й витривалі люди із сталевими нервами, яких жодна болячка не те що не задавить, а навіть не вхопить, бо й подивитися в ту сторону не зважиться. А якщо знати про пенсії для інвалідів, про роботу для інвалідів, про повагу до інвалідів, про допомогу отим нахабним калікам, то…

Рятуй мене, Матір Божа!

Ага, ось тут про об’єктивність Держстату. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні кількість інвалідів сягає 15% населення (майже сім мільйонів), а майже двом мільйонам людей інвалідність суттєво заважає в усіх сферах життя, тобто й зовсім непереливки приходиться. Тепер годиться спитати, а кому вірите ви? Держстату чи ВООЗ?

Про інклюзивність по-українськи розповім на прикладах.

Приклад перший. Про повагу до людей з інвалідністю. Про ставлення до інвалідів. Про те, чому за грубі грошики вчать управлінців так звані консалтингові компанії. Одразу скажу, що я дуже хотіла цього не писати, навіть зверталася в компанію ICPM Consulting (ICPM Ukraine), яка опікується професійною сертифікацією менеджерів, із проханням прибрати із свого сайту цю погань, пояснивши, чому так не можна. Але чи то байдужість, чи то справді презирство до невиліковних хвороб із винятково негативним прогнозом, чи то невгасима жага слави…

На сайті http://icpmconsulting.com.ua/slovar/ погань залишилася, так само, як і мільйон помилок. Ну, то хай же так і буде: слава — то слава.

Отож, так звані тренери ICPM Consulting (ICPM Ukraine), які вчать управлінців великих компаній, вважають термінологічним вираз «розсіяний склероз мети».

Я письмово (!) просила прибрати цю дурницю із сайту. В Україні близько двадцяти тисяч людей страждають на невиліковну хворобу, яка називається розсіяний склероз. І це не про забудькуватість, не про неуважність, не про невміння мислити. Це про серйозні порушення, спричинені неправильною роботою імунної системи, яка починає знищувати нервові клітини власного організму, насамперед мозку. У результаті людина погано пересувається, погіршується зір, може слабшати слух, порушується робота травної й видільної систем… Але пам’ять і мислення не страждають або ж страждають останніми. Так звані тренери, які вчать когось працювати з персоналом, дозволяють собі ображати й принижувати величезну кількість людей — художників, лікарів, редакторів, музикантів, дизайнерів, робітників, юристів, студентів, економістів… Вчать принижувати. Вчать зневажати. Вчать топтати і знищувати. І кому до цього діло? Ну, запросіть каліку на каву… Але ж навіть на каву запрошувати не вчать.

Насправді, є люди, які допомагають. Просто допомагають. Пораненим допомагають. Дітям допомагають. Інвалідам допомагають (тобто людям із особливими потребами). Влаштовані вони, люди ці, так – не принижувати й не плювати, не зневажати й не заплющувати очі, а підтримувати й допомагати. Просто беруть на себе роботу, яку мають виконувати державні служби. Тихо, не афішуючи, не оголошуючи про свої справи й наміри. Бо люди. Бо живуть серед людей. Бо мають совість і гідність. І душу мають. І вчилися так як треба. І мудрість свою мають (алюзія на Тараса Шевченка)

Зате «тренери» висміють і тромбофлебіт, і розсіяний склероз, і, мабуть, іще щось. Здається, це життєва позиція. Кажуть, «наш час коштує збіса дорого, і наші клієнти платять». Бігме Боже, чого звідти наберуться оті «скуденти»? Мабуть, найлегше й найнешкідливіше — то клопи, кліщі й таргани. І навіть не говоріть, що я якась негречна, бо після «комунікативного тромбофлебіту» і «розсіяного склерозу мети» можу собі дозволити й набагато більше.

Для довідки можу сказати, що ВООЗ щорічно проводить День розсіяного склерозу (остання середа травня), бо це захворювання посідає третє місце у світі по інвалідизації людей працездатного віку, це проблема й біль світового масштабу, а зовсім не об’єкт для придуркуватих вправ у «ослоумності».

ICPM Consulting (ICPM Ukraine) має претензію на європейський рівень? Але це рівень некомпетентності, дрімучої безграмотності, хамства, зневаги до загальнолюдських цінностей, це рівень бездуховності й бездумності. Про яку Європу йдеться? І біда в тому, що таких мудрагелів і «наставників» немало.
І в порядку таких-сяких роздумів. Яка нам Європа з такими «тренерами» і з таким навчанням керівного складу? Які збіса європейські цінності? У Європі чи в Америці ці тренери уже б давно величезні штрафи платили, із усіма ліцензіями попрощалися б, із судів не вилазили б… А тут вчать ножкою копать людей із особливими потребами. У дорогому черевичку ножкою. Ну, не дарма ж про високу вартість свого часу весь час повторюють, як заїжджена платівка. І нікому до того діла нема, усе тихо, як у вусі. Правоохоронці мовчать. Правозахисники мовчать. Об’єднання інвалідів, різні і всякі, мовчать. Їй-бо, як на кладовищі тиша. Тільки солов’їв не вистачає і бубоніння батюшок…

…Правда, кави інваліду запропонували. Але я відмовилась…

Приклад другий. Шукаю роботу, і про це знає немало людей. Але інвалідність, яка справді «суттєво заважає в усіх сферах життя», але вік, але «тренери», які вчать керівників підприємств, у тому числі й державних (мабуть), бо це ж круто. Але ж неможливість опинитися в потрібному місці в потрібний час, але ж багато всякого й різного. І зважте, не одна я така.

Якось зовсім недавно звернулася до мене давня знайома й спитала, чи потребую роботи. У них, бачте, компанія потребує закриття вакансії за «інвалідською» квотою. Звісно, не з міркувань гуманності, а з міркувань податкових пільг, але ж тим не менше. Робота із серії «не бий лежачого», правда, і гроші такі самі — мінімалка мінус податки. Але ж однак свято! Надсилаю у відділ кадрів свої документи про інвалідність. А співробітниця відділу кадрів і відповідає, що ніяк мене працевлаштувати не можуть, бо це ж треба облаштовувати у мене вдома спеціальне робоче місце інваліда, як того вимагає всесильна МСЕК. Кажу, що нічого такого не треба, бо маю добре обладнане робоче місце і взагалі добре обладнаний життєвий простір. А далі – як в історії про «а він же їй що, а вона ж йому що».

Кажуть, що було б не зле подати роз’яснення офіційних органів про обладнання спеціального робочого місця інваліда. Як на мене, то за офіційними поясненнями має звертатися офіційна особа, тобто відділ кадрів підприємства. Але що ж відповість чи то МСЕК, чи то Міністерство соціальної політики? А скажуть вони, що всі відповіді є в законодавстві й що відділ кадрів має керуватися законом і підзаконними актами.

Шукаю законодавчу базу з цього питання. Витрачаю хвилини три. Знаходжу. Постанова Кабінету Міністрів України. Свіженька, ще навіть муха не повзала: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/70-2007-%D0%BF.

І що ж там пишуть? Крім іншого, посилаються на «Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні»: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12#n152. А вже там у статті 18 пишуть: «Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома». Але конкретних вимог до робочого місця інвалідів немає! Невже законодавець щось загубив і не врахував? Та ж ні, усе нормально. Бачте, підстав для набуття інвалідності багато. Відтак і варіантів зручного й безпечного робочого місця теж немало. Та і яке місце облаштовувати, для кого? Скажімо, я літературний редактор. Це одне робоче місце. А хтось вишиває – це робоче місце зовсім інше. А хтось працює з деревом. А хтось навчає. А хтось… а хтось… Закон же не може унормувати всі варіанти робочих місць. Вимоги загальні — зручне робоче місце має бути, безпечне…

Ці вимоги у мене виконані, виконані з величезним запасом. Але знову, як то кажуть, мимо каси. На роботу не взяли. Принось, серденько, роз’яснення від кого-небудь (від МСЕК, від Мінсоцполітики, від Кабміну, від чорта лисого)… Але я не перебиратиму на себе функції відділу кадрів, бо це просто не за правилами й суперечить порядку.

Відтак роботи немає. Мені сказали: «ОК. Гарного дня». Сподіваюсь, що так воно й буде.

Назву компанії оприлюднювати не буду. По-перше, люди хоча б спробували, хоч і не дуже послідовно й не надто наполегливо. По-друге, це не окремий випадок-виняток, це загальна тенденція в українському суспільстві, і назва компанії — це ні про що. Хіба що про інклюзивність. Це не моя історія. Це історія тисяч і тисяч, просто про це якось не говорять. Не вірять у перемогу справедливості, правди, закону. Будуємо тим часом правову державу? Правову, але неінклюзивну, відтак неєвропейську. А відтак недемократичну й зовсім, здається далеку від права.

Усі люди однакові. Усі мають однаковий доступ до будь-яких суспільних інституцій, до будь-яких послуг. Усі мають право на роботу й на заробіток, на повагу й на підтримку. Особливі потреби – це нормально, бо ніхто не знає, коли сам потребуватиме чогось особливого, причому причиною потреби в інклюзії може бути зовсім не інвалідність.

Тим часом ідемо в Європу. Без промисловості. Без землі, від якої планують здихатись. Без пенсійного фонду, який, здається, норовлять скасувати. Без соціальних зобов’язань. Без медицини. Без освіти. Без права на працю. Без права на відпочинок. Без інклюзивності. Тільки ілюзіями жиємо, тільки ілюзіями.
Це ілюзія інклюзивності по-українськи, дєтка. Ілюзія майже для семи мільйонів українців. Ілюзія, омана, фантазія, марення, видиво, примара, привид, фантом, химера, мара, fata morgana (перелік не є вичерпним).

Страшна, сумна і політична ілюзорна інклюзивність по-українськи рулює. А хотілося б звичайної й без ілюзорності чи витребеньок інклюзивності по-європейськи. Хотілося б… Але скачи, враже, як пан скаже. Куди ж доскачемо?

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

Гетьман Іван Мазепа незважаючи на програну битву під Полтавою став славним в Європі після смерті немов міфічна постать. Його представлено великим гетьманом який розбудував свою землю мудрістю і військовими здібностями та разом з козаками заслужив не тільки на повагу але також на славу. Він став майже “культовою особою романтичної епохи”. У ХVІІІ столітті взагалі Україна і її лицарі козаки особливо зацікавили західних митців, поетів та письменників. З’явилося багато описів, історичних досліджень та художніх текстів. Козацька держава сприймалася як вікно в Європу, земля порубіжжя, а також символ вільних людей у боротьбі з московським авторитаризмом. Український приклад наснажував засохлі ідеали перестарілого континенту певного роду романтизмом.

У поемі славного англійського поета Лорда Байрона “Мазепа” написану 1819 року, хіба головною сенсацією стала фантастична любовна історія, що її запустив Мазепин противник при дворі польського короля. Вона мандрувала від одного оповідання до іншого. “Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив’язав коханця до спини дикого необ’їждженого коня — і той помчав степами на схід, в Україну.”

Байрон писав свою поему як розповідь самого героя Мазепи про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви. У поемі Байрона протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного хоч старого гетьмана Мазепу — і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля Карла:

На поему Байрона гостро відреагував пізніше московський поет Олександер Пушкін який написав немов відповідь Байрону свою поему у 1828 році спершу під назвою таки “Мазепа”, не приховуючи свою пристрасть, а пізніше перед самою появою поеми під назвою “Полтава” але з словами Байрона як епіграф. Тобто немає сумніву що поема “Полтава” Пушкіна це відповідь на поему “Мазепа” Байрона. У поемі Пушкін преставив Гетьмана Украіни зовсім інакше. Пушкін славився тоді великим приклонником імперської “гібридної” війни.

Ясно, що поема Байрона йому не сподобалася, він скаржився на те, що в ній немає правди, а натомість багато фальсифікації, щодо дат, подій, навіть відомих фактів, що неправильно представлено Мазепу як державця, а не злочинця який зрадив свого суверена. Пушкін служив дезінформації імперії. Один критик Пушкіна оцінив його “Полтаву” так: “Загалом, поемою “Полтава” яку високо цінив російський імператор Микола І, Пушкін продемонстрував свою абсолютну відданість офіційні російській імперській ідеології, яка заперечувала право окремих поневолених народів (зокрема українців) на власну державу.”

Тарас Шевченко який не був особисто знайомим ані з одним ані з другим поетом читав поему Пушкіна і зареагував доволі драматично. Це на відміну від пропаганди радянської, мовляв, що Шевченко глибоко шанував Пушкіна і на пам’ять читав його вірші.

Московський імперський художник-скульптор Михайл Мікешин згадував відношення Шевченка до Пушкіна: “Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважає його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми “Полтава”. Шевченко дивися на Кочубея не інакше як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого оклепаного і страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що з своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як Шевченко в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна чим палкіше я боронив його.”

Для свідомого українця почування Тараса Шевченка повинно мати питоме впливове значіння. Фактично цю свідомість чи вплив треба починати виробляти у дитинстві. Українські діти повинні йти з дитинства до Тараса. Це правда проявляється з різних виховних програм як в Україні так само і у діаспорі. От у Катеринівському ліцею Лозівської міської ради Харківськоі області на вебсайті є описано цілу виховну програму під заголовком Літературна Гра “Іду з дитинства до Тараса” з метою: “…перевірити знання учнями відомостей про життя і творчість Т.Г.Шевченка, ознайомити учнів з науковими та художніми творами про поета, розширити відомості про Шевченка-художника, зацікавити його живописною та поетичною творчістю, донести думку про визначну роль Кобзаря в історії України;…виховувати на прикладі життя і творчості Шевченка любов до рідної землі, народу, мови та культури, усвідомлення відповідальності за долю України.”

Там подано спесифічні уроки життєвого шляху поета, його віршів, та навіть пісень з слів поета, що втілюється різними способами конкурсами, грами, піснями “Садок вишневий”, “Зоре моя вечірная”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Як умру то поховайте”, “Думи мої”.

Пісні на слова Шевченка виконують не тільки учні Катеринського ліцею.

Роковий гурт “Кому Вниз” ще у 1990-их роках виконував поеми поета більш політичного характеру з своєю оригінальною музикою. У мене і досі дзвенить в голові гурт “Кому Вниз”:

От урок Шевченківського національного виховання, що втілюється глибоко не тільки у пам’ять але і в дущу української особистості. Коли б зосередились ми глибше у політичнні поеми Тараса мабуть не було б між нами малоросійства. Наразі поки що незрозуміло чому на оновленій Україні какають і дакають, Олександри називають себе Сашами, Висилі Васями, Євгени Женями, а у наших містах в Украіні вулиці несуть ім’я імперського Пушкіна і називають гарним поетом того якого Тарас Шевченко лаяв як імперського воздвиждника.

Московський письменник Іван С. Тургенєв який був знайомим з українською і московською письменницею Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок) і запізнав Тараса Григоровича Шевченка після його повернення у Петербург з заслання писав так хіба без найменшого намагання кривдити: “…я познайомився з народним поетом Малоросії незадовго до його смерті…Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович…яка незадовго перед тим теж пересилилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі…В студії художника, коли ми прибули з пані Маркович вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням)…”

Ясно, що при таких умовах самі українці починали може не уважати себе малоросами, але прийняли номенклатуру, і приймали її інколи на зовнішній вигляд добровільно, тобто без протиставлення. Очевидно були виїмки — свідомі українські патріоти як Тарас Шевченко і багато його послідовників які виховувалися на його віршах. У Шевченка творах найбільш використаний термін це “Україна”. Нема “Малоросії”.

Тому поручаю іти з дитинства до Тараса:
В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні , і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Крізь глум юрби і суєту,
Ні, не в минуле, а в майбутнє,
До тебе я, Тарасе йду…

Стоїть Тарас на горі велетень, а під ним “крута та круча” велетень Дніпро. Пропоную цілющу хоча б символічну купіль де Ревучий зустрічає Кобзаря:
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього до живого,
У Всесвіті віршів й поем
І в дощ, і в сніг карбую кроки
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий.
Щоб розбудити всіх, хто спить.

Дякуємо тобі Кобзарю, що ти нас своіх незрячих синів і дочок просвічуєш уже століттями і навіть сьогодні.

Post scriptum: Чому пишу не російський поет чи художник, а московський? Не як зневагу, а тому, що Шевченко так навчив. Він не користувався термінами росіяни чи Росія, а радше москалі, Москва, Московія. Слово Росія походить від слова Русь, а це наша українська, Київська, не москальська історія.

25 лютого відбулося чергове Шосте засідання Експертної Ради з питань зовнішньоекономічної політики, присвячене розгляду проблем та подальшим перспективам імплементації Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Експерти обговорили матеріали щодо результатів останнього засідання Ради Асоціації (28 січня 2020), підготовлені Н.Бобицьким (керівник економічного відділу Постійного представництва України при Європейському Союзі, 2015-2019) та виступи д.е.н., проф. О.Шарова (економічний радник Посольства України в Португалії, 2009-2011) та Надзвичайного і Повноважного Посла України А. Веселовського (Постійний представник України в ЄС, 2008-2010).

Підсумки дискусії підвів заступник директора НІСД – керівник центру економічних і соціальних досліджень д.е.н. Я.Жаліло.

Н. Бобицький: «Рада Асоціації продемонструвала, що Європейський Союз дедалі більше переходить у позицію стратегічної оборони і цей тренд загалом-то ускладнюватиме досягнення Києвом поставлених амбіційних завдань»

О.Шаров: «Зробивши вибір на користь Європейського Союзу Україна не просто «перейшла Рубікон», але і «спалила за собою мости».

А. Веселовський: «Уряд ще не зрозумів, що імплементація Угоди про Асоціацію вимагає щоденної роботи усіх і один лише Офіс з євроінтеграції не вирішить цього питання»

П. Шатковський: «Вважаю доцільним використати у відносинах з ЄС досвід інституту національних координаторів (як це зроблено у відносинах з НАТО)»

Т. Соляник: «Слід мати на увазі, що якщо навіть нам вдасться внести зміни до Угоди, то не всі країни (тим більше швидко) їх ратифікують.

А. Максюта: «Країни Східної Європи інтегрували до Європи як її частина, а ми інтегруємо як «додаток».

Я. Жаліло: «Питання збільшення квот та інші проблеми можуть вирішитися пізніше, коли Європейський Союз краще зрозуміє Україну».

Матеріали щодо результатів останнього засідання Ради Асоціації (28 січня 2020) можна переглянути за посиланням

В наш час соціальні мережі займають одне з передових місць в людській діяльності. За даними аналітичних компаній, в середньому людина в Україні проводить в мережі від 4 до 6 годин на день. І ця цифра невпинно росте з кожним місяцем. Це обумовлено тим, що постійно збільшується кількість функцій та інформації, котра є «націленою» на користувача.

«Targeting» або «націлювання» – маркетинговий інструмент, котрий своїм функціоналом виділяє з глобальної мережі певну групу користувачів, відібрану за встановленими характеристиками і подає своїй цільовій аудиторії інформацію, яка може їх зацікавити.

В більшості випадків цей механізм використовується для реклами товарів або послуг. Банальним прикладом може слугувати ваше бажання придбати якусь річ в інтернеті. Перед покупкою більшість користувачів аналізують ціни та відгуки про той чи інший товар. Саме ця дія дає поштовх системі таргетингу запропонувати вам потрібний товар чи його аналоги в якості реклами при перегляді соціальних мереж.

Також, подібними функціями користуються боти. Це спеціальні програми, що автоматично виконують якісь дії через ті ж інтерфейси, що і користувач. Мають вони також іншу назву – «імітація людини в мережі». Їх можна розглядати в двох аспектах: позитивному та негативному. Перші онлайн боти були створені для полегшення життя людини в мережі (швидкий пошук новин за заданими параметрами), або ж для бізнесу (чат-боти, боти для інтернет-аукціонів).

Проте зараз, все частіше ботів використовують в досягненні власних та не завжди законних цілей. Фейкові акаунти, створені з метою пропаганди, дезінформації, компрометації, розпалювання суперечок в мережі на суспільні та політично важливі теми. За допомогою таких «штучних» користувачів, в мережі створюється ілюзія спільної думки багатьох людей.

Вони можуть бути як повністю, так і частково автоматичними. Зараз, в період гібридної війни між Україною та Росією, пропаганда та дезінформація з боку ворога займає одне з перших місць у спробах повалення політичного ладу в країні. Тому, єдиною протидією цим засобам є створення своєї, особистої думки, що є результатом аналізу та логічного мислення.

Бота в мережі можна знайти, не покладаючи для цього багато зусиль. Одними з найпоширеніших ознак бота є:
• Відсутність живих фотографій. Фото на сторінці може взагалі не бути, або це картинка з інтернету.
• Відсутність особистої інформації. Вона може бути заблокована самим ботом або містити пусті поля.
• Активність. Бот працює цілодобово, навіть вночі.
• Агресивність. Налаштування бота дозволяють негативно реагувати на пости, навіть не по темі.
• Коротка історія акаунта. Створюються навіть боти «на один день».

Сукупність цих ознак дають підстави вважати, що ви знайшли бота. В ідеалі вам потрібно поскаржитись на таку сторінку та внести її до чорного списку.

Не варто забувати той факт, що від надмірного використання соціальних мереж виникає залежність. Певним чином, боти та система таргетингу також впливають на формування залежності, тому приділяйте більше часу рідним, близьким та колегам, активно обговорюйте новини і майте свій погляд на речі.

Володимир Литвиненко,
спеціально для «Вектор Ньюз»

Досвідчений контррозвідник і розвідник, генерал-майор Служби безпеки України Олександр Нездоля, звільнившись у запас, написав декілька цікавих книг-спогадів. У «Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли» (2003) і «Дві епохи генерала держбезпеки» (2006) він поділився враженнями про службу в команді «Карпати». Цей розвідувальний спецпідрозділ був сформований 1980 року для участі у бойових діях в Афганістані. До нього увійшли співробітники, а також спецрезервісти Першого управління КДБ УРСР (розвідка). Команди «Карпати», а потім «Карпати 1» входили до складу оперативно-розвідувального загону КДБ СРСР «Каскад».

Серед армійських побратимів, з якими довелося брати участь у спільних рейдах і бойових операціях, Олександр Нездоля називає «товариша по службі, полтавчанина Сашка Гараніна». Зокрема він згадує, як той: «… не витримавши спеки, висунувся із БТР до пояса й так їхав. Перший же душманський постріл з англійського «Бура» пробив люк. Хвилин через сорок я під’їхав до цього місця, дивлюся – Сашко живий, над ним медсестра з пінцетом чаклує, тягне з нього осколки. Кров навколо, без наркозу все це відбувається, а він лежить й в очах сяє радість. Я кажу: «Сашко, чого ти веселий такий?» А він відповідає: «Дивіться, Олександре Іванович, вісімнадцять осколків у мене вцілило й всі тільки до поясу, а нижче все ціле! Тільки коліно зачепило… Значить буду жити!»

Як же був вражений автор спогадів, коли через тридцять років після описаного випадку йому розкрилась таємниця, що насправді того пам’ятного дня душмани поранили не «Сашка Гараніна», а Олександра Семеновича Гориніна, який був не армійським офіцером, а, як і О.Нездоля – оперативним співробітником КДБ СРСР. До відрядження в Афганістан О.С.Горинін вже встиг попрацювати опером у Кременчуцькому міському відділі, а потім по лінії «С» (нелегальна розвідка) у розвідувальному підрозділі Управління КДБ УРСР по Полтавській області. В Афганістані він виконував особливо важливі розвідзавдання під прикриттям офіцера Збройних Сил СРСР на прізвище Гаранін, про що знали декілька керівників Представництва КДБ СРСР. До цієї інформації не був допущений навіть начальник штабу команди «Карпати» О.Нездоля.

Наведений приклад показує, наскільки дбайливо ставились співробітники розвідувальних підрозділів КДБ СРСР до дотримання легенди прикриття. Адже країни «головного противника» прагнули за будь-яку ціну отримати доступ до документальної інформації про працівників ПГУ КДБ СРСР.

Класичний приклад – успішна вербовка ЦРУ США полковника Володимира Пігузова, секретаря парткому Червонопрапорного інституту КДБ СРСР імені Ю.В.Андропова (зараз Академія Служби зовнішньої розвідки Росії). У радянські часи його слухачами могли бути виключно члени і кандидати в члени КПРС, облікові картки яких зберігались у секторі обліку парткому. Як секретар парткому інституту В.Пігузов протягом довгого часу, аж до викриття 1986 року, мав доступ до них. Наявність у ЦРУ США документальної інформації про причетність конкретних осіб до кадрового складу ПГУ КДБ СРСР зводило нанівець роботу цілих підрозділів з підготовки радянських розвідників до роботи за кордоном під дипломатичним чи іншим прикриттям.

Це дозволяло ФБР США та спецслужбам країн НАТО економити час і кошти на перевірку підозрілих співробітників радянських посольств, закордонних установ, журналістів тощо. Маючи достовірні відомості про радянських розвідників, вони здійснювали активну розробку їх з метою перевірки контактів, «підстави» своєї агентури для виявлення справжніх спрямувань радянської розвідки, відведення уваги працівників ПГУ КДБ СРСР на «негідний об’єкт», просування їм дезінформаційних відомостей, перехоплення каналів зв’язку з резидентурою і Центром тощо. А якщо вдавалося зібрати на радянських розвідників достатньо матеріалів, співробітники ФБР або ЦРУ США робили до них вербувальні підходи.

В умовах, коли людство переживає бурхливий розвиток інформаційних технологій, поряд з класичними методами добування інформації про кадровий склад іноземних спецслужб (агентурний чи технічний) провідні розвідки світу все більше уваги приділяють розвитку особливого виду технічної розвідки – комп’ютерній розвідці. Її фахівці успішно здійснюють аналіз персональної інформації на працівників спецслужб, яка потрапляє в безліч автоматизованих банків даних, інформаційні й телекомунікаційні системи різних форм власності, у відкриті реєстри, соціальні мережі тощо.

Як наслідок, спеціальні служби всіх без виключення країн світу змушені коригувати, а то й відмовлятися від деяких традиційних форм і методів розвіддіяльності. Зокрема, через повсюдне впровадження сучасних інформаційних технологій, найбільш уразливими виявились методики розробки легенд чи виготовлення документів прикриття розвідників.

Зокрема, недооцінка керівництвом ГУ ГШ МО РФ нових умов розвіддіяльності стали причиною найбільш гучних провалів російських військових розвідників у Великій Британії та інших країнах Євросоюзу. Так, 2018 року британським спецслужбам вдалося не тільки виявити коло осіб, причетних до отруєння колишнього співробітника воєнної розвідки РФ Сергія Скрипаля і його доньки Юлії, встановити вигадані імена Петрова і Баширова, якими вони користувались під час перебування у Великій Британії, але й ідентифікувати їх з російськими майстрами стинати голови, кадровими співробітниками ГУ ГШ МР РФ, «героями Росії» Анатолієм Чепігою і Олександром Мишкіним.

Це стало можливим за результатами аналізу інформації, здобутої з баз даних Федеральної міграційної служби РФ про видачу їм російських паспортів зі штампом «Відомостей не давати», а також облікових карток громадян Росії з системи «Російський паспорт». «Родзинкою на тортику» стала фотографія полковника ГУ ГШ МО РФ Анатолія Чепіги, котрий у Велику Британію виїхав як бізнесмен Руслан Баширов, на стенді героїв Росії-випускників Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища Міноборони РФ імені Рокоссовського.

Зібрання, зберігання і використання узагальнених відомостей про діяльність спецслужб поза їх відомчого контролю, якими б добрими намірами це не обумовлювалось, також створює умови для розшифровки цілих напрямків їх діяльності. Так, у грудні 2018 року в Албанії стався гучний «бюрократичний скандал» через те, що Міністерство фінансів на своєму веб-сайті розмістило конфіденційну інформацію про витрати Державної розвідувальної служби SHISH. Для добросовісних албанських фінансистів виявилось несуттєвим те, що в документі вказувались розміри платежів закордонним агентам і виплати на розвідувальні поїздки співробітників SHISH. Були навіть розкриті країни, де Албанія здійснює активну розвідувальну діяльність – Сербія, Македонія, Греція, Італія, Бельгія. І це при тому, що останні три є союзниками Албанії по НАТО. Як з’ясувалось, доповідь про фінансовий стан албанської спецслужби чиновники Мінфіну Албанії оприлюднили у суворій відповідності до вимог нового закону про прозорість бюджету країни і боротьбу з корупцією.

Автори проекту Закону України «Про розвідку», який має змінити наразі чинний Закон України «Про розвідувальні органи України», схоже намагаються врахувати негативний досвід діяльності розвідок інших держав. У законопроекті, який у Верховній Раді України вже пройшов перше читання, різним аспектам організації «прикриття розвідувальної діяльності» приділено належну увагу. Мова йде про статті 13 «Права розвідувальних органів», 19 «Прикриття розвідувальної діяльності», 21 «Використання співробітників під прикриттям». Хочеться вірити, що при розгляді законопроекту у другому читанні народні депутати підтримають запропоновані професіоналами новації, принаймні не спотворять їх суті.

Між тим, прийняття законів України «Про розвідку» і «Про Службу зовнішньої розвідки України» не гарантує автоматичного усунення існуючих проблем. На фахівців чекає напружена й тривала робота з розробки проектів низки рішень Кабінету Міністрів України. Зокрема, щодо порядку виготовлення засобів прикриття, використання коштів та майна структур прикриття, особливостей надання пільг, соціальних гарантій та обчислення страхового стажу, набутих співробітниками розвідки під прикриттям тощо. Найбільш складно буде врегулювати механізм здійснення щодо співробітників розвідувальних органів України заходів, передбачених законодавством про запобігання корупції та очищення влади. Одна справа, задекларувати в законопроекті унеможливлення розкриття належності таких співробітників до кадрового складу розвідувальних органів (стаття 20), а інша реалізувати цю норму на практиці. Адже надарма кажуть, що «диявол криється в деталях» і будь-які малопомітні формулювання можуть докорінно змінити суть вже прийнятого закону.

05 лютого 2020 року відбулись урочисті збори ветеранів зовнішньої розвідки України, присвячені 101 річниці її створення. Участь у них взяв Голова СЗРУ Валерій Євдокимов. Він підкреслив важливість використання досвіду ветеранів задля успішного вирішення завдань, що стоять перед українською розвідкою на сучасному етапі. У відповідь, представники ветеранських організацій запевнили керівництво СЗРУ в готовності до співпраці, в тому числі щодо вдосконалення законодавчого забезпечення її діяльності.

І наостанок, декілька слів про Гараніна-Гориніна, якого Олександр Нездоля у своїх мемуарах згадує серед своїх побратимів по Афганістану. Після поранення О.С.Горинін видужав, повернувся в Полтаву, де продовжив службу в органах державної безпеки. За участь у бойових діях в Афганістані був нагороджений бойовим орденом Червоної зірки.

1991 року підполковник О.С.Горинін присягнув на вірність Україні, очолював різні оперативні підрозділи, у тому числі – відділ «А» Управління СБ України в Полтавській області. Закінчив службу полковником, зараз на пенсії, бере активну участь у роботі ветеранської організації.

На фото – полковник О.С.Горинін (другий справа) 29 жовтня 2019 року поздоровляє свого першого керівника, колишнього начальника Кременчуцького відділу КДБ УРСР полковника Христенка Бориса Івановича (другий зліва) з нагоди 90-річчя з Дня його народження.

Позаду них – також колишній розвідник полковник Олександр Ковтун (перший зліва) і колишній заступник начальника УСБУ в Полтавській області полковник Сава Бабенко (справа від нього).

Борис Дніпров

Ви ж згодні, що жити в рік Свині чи в рік Пацюка, та й у рік Дракона якось сумно? Ну, принаймні, невесело. А ось у рік англійської мови – ого! Правда? І такий рік був, здається, у рік Свині, тобто в минулий. Ви ж у курсі — всюди англійські вікторини, на вулиці з дітьми граються англомовні аніматори, курси- курси-курси, у тому числі й безкоштовні – для сиріт, для літніх, для хворих у лікарнях… Книжки англійською – і адаптовані, і оригінальні, комікси, ігри. Призи, призи, призи за все… І не хочеш, то заговориш! Але це фантазія, щоб не сказати фантастика. Рік минув – англійська залишилася. Рівно там, де й була, — в Англії. Але не можна зупинятися на досягнутому, маємо рухатися вперед.

І 2020 рік оголошений роком математики. Ні, навіть крутіше — навчальний рік 2020/2021 стане Роком математичної освіти в Україні. Відповідний указ підписав президент України Володимир Зеленський.

Рахуватимемо всі!

Та й то правда, треба рахувати, а то вже дожилися: Міжнародна програма оцінювання освітніх досягнень учнів (PISA), яке провели у 2018 році, виявила невтішні результати — 36% 15-річних українських школярів не змогли продемонструвати базовий рівень знань.

Тим часом Кабінет Міністрів вирішив скористатися ситуацією на свій розсуд. Там же засідають хлопці й баришні, які то в Америках освіту здобували, то ще десь світами шастали, як руді миші в полі, а тепер позліталися/позбігалися/позлізалися/посповзалися в Україну, коли стало зрозуміленько так, що аж ясненько, — ніхто тут нічого не порахує, віднімай, діли, добувай корені – працюй на зменшення!

А якщо рахують всі, то чого б не порахувати й нам?

Ну, звісно, спочатку потрібні якісь базові цифри. То розживемося кількома.

Мінімальна пенсія за віком – 1 638 грн.,

Середня пенсія за віком — 3 082,98 грн.,

Допомога на дитину — 41 280 гривень. На виплат на три роки по 860 грн.

Міграція, кажуть, трудова збільшується. Та да! А що робити, як уже й курятини купити не можна?

Але важко живеться всім. Он чули ж, що мінікастрюлька освіти Ганюня Новосад казала, що ніяк не може дозволити собі дитини на свою мінікастрюльську зарплатню. Треба збільшувати! Бо так і залишиться міністиратка чужих дітей і батьків до кондрашки доводить. Хоча… Овва! За грудень бідося одержала 138 412 грн. А це означає, що Ганна Новосад, не маючи ані досвіду, ані освіти, одержала заробітної плати 84,5 мінімальні пенсії. Або 161 мамсько-дитячу допомогу. Або майже 45 середніх пенсій.

А Мустафушку Наєма всі пам’ятають? Не обрали хлопчика ні до якої ради, то він на інше хлібне місце прилаштувався. Тепер наглядає за «Укроборонпромом». Ну, звісно, не за «спасибі», а за 310 тис грн на місяць. А дружбанчик його, Наємський улюбленець тобто, улюбленець багатеньких тітоньок, які йому всі гуртом елітні столичні квартири купують, Сірожка Лещенко, раніше которий був наче журналістом, тепер на передньому краю боротьби з чимось – одержує 588 000 гривень. За місяць. А робочих днів у нього щонайбільше три, а частіше два (теж на місяць). Фаховість, мабуть, цінується Сірожкина. Фахівець у залізничному господарстві. І вобще фахівець. Мабуть.

Так, щось ми відволіклися від математичних вправ, які цього року належить виконувати. Тож повернімося негайно!

Одна Сірожкина місячна зарплата 588 000 гривень становить:
588 000 : 1638 = 359 (мінімальних пенсій);
588 000 : 3082,98 = 191 (середня пенсія);
588 000 : 41 280 = понад 14 повних виплат на народження дитини.
О, підрахунки! Щоб же не скучно вам було й щоб ви не нудилися, порахуйте, виходячи із майже злиденних заробіточків інших посадовців. А тут і табличка порівняльна є, щоб цифри не шукати!

Тимоша Милованов, який визнає себе дебілом, грошей отримує, наче розумний. Порахуйте Тимошку в пенсіонерах, у дітях, у операціях, у підручниках…

Льоша Мушак зовсім берега пустився. Носиться з ідеєю, як ото курка з яйцем, як дурень із писаною торбою… Каже, що порахував (бодай йому всі цифри на дурненну голову попадали), що гроші з пенсійного фонду треба не пенсіонерам платити, а віддати в економіку країни. Соромаюсь спитати, це хто ж їх прихватизує? Пенсія моя кого тіштиме? От, і каже чийсь син і чийсь онук Льоха, що пенсії непотрібні – нехай діти самі своїх батьків до смерті доглядають…

Може, втоплять? Чи із скелі скинуть? Пауза…

А як у кого дітей не було? А як хтось передчасно дитину втратив? А як чиясь дитина загинула на фронті, замість розумного й годованого мордатого Льошика Мушака? Із тими пенсіонерами що робитимуть? Роздаватимуть цианід? Але, звісно, не всі пенсіонери виздихнуть. Оно 177 571 гривень на місяць здалися замалою пенсією, і суд вирішив цю пенсію перерахувати і збільшити. Рука руку справно миє: суд підвищує пенсію екс-судді Верховного суду Аллі Лесько. А чого б ні? Це мінімалка стає вироком, а суддівська пенсія дає зовсім інші можливості.

Жартун Малюська у нас! Ото вже! Його шкарпетки й черевики увесь світ бачив, коли міністр юстиції в кабінеті на столі для нарад із ногами сидів у позі лотоса. То йому гроші за що платяться? Правда, 226 тисяч на місяць на фоні панів Смілянського чи Коболєва здаються копійчаним знущанням, але ж є й мінімальна пенсія… І якщо середня зарплата, яка мало не щодня зростає, є чимось віртуально-фантастичним, то мінімальна пенсія й мінімальна зарплата, які вперто на місці стоять, цілком реальні. Але жити на них не можна.

Порахуємо? Ну, рік же математики.

Канефрон (це легенько нирки підшаманити) — 271,41 грн упаковка, котрих требе три, а краще шість. Здається, мінімальної пенсії вже немає.

Нейромідін в ампулах, десять ампул — курс лікування такий — 851 грн. І ще додавайте шприців на 50 гривень. А тоді поміркуйте, хто колотиме…

Мілдронат, капсули, — 349,76 грн. Після інфарктів і інсультів; щоб запобігти інфарктам і інсультам; при перевтомах, після операцій, при виснаженні… Але теж би дві упаковочки не завадили, та й курс варто повторювати…

Порахували? І це так, нічого особливого. І без дітей. І без серйозних станів. Чек переглянути хочете?

І, як кажуть, понеслось! Зубна паста, мило, шампунь, крем для обличчя, крем для рук, засоби для миття посуду, засоби для прання, засоби для прибирання, сухі серветки, вологі серветки… Ага, комірне, зв’язок, бодай якийсь одяг-взуття-всякі дрібниці…

У кого віднімати? Що і як поділити?

Як одне яблуко поділити на тиждень? Одну капустину поділити набагато легше! Люди купують по три цибулини й по дві морквини, по п’ять, або по сім, або по десять картоплин. Міркують, чи не краще замінити сметану із жирністю 10% молоком із жирністю 3,6%…

Ділимо, ділимо, ділимо… А хтось примножує, примножує, примножує…

А оце вирішили землю продати. Щоб, звісно, людям жилося краще. Якщо, за Конституцією, земля належить народу, а я народ, то виходить, що земля належить мені. Так же? То чого мене не спитали, чи хочу я свою землю продавати? А кого спитали? Малюську, Мушку (тьху, Мушака) і Милованова, милоту чиюсь, але ж не нашу?

Так ось почали рік математики в Україні. Люди, давайте вже самі порахуємо, хто і що нам вигідно, а хто нехай під три чорти топає, звідки й приперся.

Порахували вони – наші зарплати, наші пенсії, наших діток, наших песиків уже… Може, час братися до власних підрахунків і до власної математики? А то все фонд такий, фонд сякий…

Пропоную конкретно: час щось толкове робити!

Наталія Коваль, спеціально для Vector News

P.S. Летіло стадо гусей, а назустріч один гусак. Вітається чемно, бо досвідчений: «Здрастуйте, сто гусей». Відповідають із зграї: «Ні, гусаче, нас не сто. Але якби нас було ще стільки, скільки вже є, та ще півстільки, та ще чверть стільки, та якби ти полетів із нами, то лише тоді було б нас сто». То скільки гусей летіло? Дав би Бог тільки такі задачки рахувати й успішно вирішувати. А тим часом хоч гусей порахуйте, а то все пенсії та ліки…

Недавно (31 січня 2020 року) в Івано-Франківську відійшла у вічність Дарка (Дарця) Заливаха. Проживала вона на вулиці колись Олега Кошика, сьогодні Опанаса Заливахи, названа у честь її мужа, відомого мистця та політичного в’язня.

Довший час жила з ними та їхніми дітьми її мама Марія Бандера та молодша сестра її мами, Люба Возняк Лемик.

Моя мама Марія Лозинська з Сафіянів часто відвідували цей дім. Мама і пані Люба, ровесниці народжені у вересні 1915 року, ходили разом до Львівського державного семінару за Польщі як тоді говорили. За незалежної України моя мама їхала туди зустрічати не тільки пані Любу і Пані Дарцю, але також Опанаса і дуже часто приїжджого до них Зенона Красівського. Я також мав приємність кілька разів бути у них.

Оповідала мені моя мати, що Люба була її найближчою товаришкою в державній гімназії у Львові, а також і революційним виховником. Мама у той час не належала до Організації Українських Націоналістів, а Люба була вже у провідництві Юнацтва ОУН. Їй доручала ОУН різні завдання. Вона ангажувала до цього просто звичайних патріотів своїх товаришок.

Ось один такий епізод з їхнього студентського життя: прийшов день польського відзначення автора пацифікації Юзефа Пілсудського. У великому залу гімназії відбувалася святочна польська програма. Люба котра була з моєю мамою і ще з одною товаришкою сказали їм накрити її так щоби не побачив її зал глядачів. Мама і друга це зробили, а Люба у той час випустила смердючку. Служба майже моментально схопили Любу і двоє товаришок як зал випорожнювався. Люба героїчно і сильно трималася та мовчала. Моя мама яка була дуже плаксивою молодою почала як звичайно плакати. Остаточно Любу викинули з гімназії, а моїй мамі при плачі та протекції дозволили лишитися у гімназії. Мама ніколи не забула Любу Возняк.

4 серпня1940 року Люба Возняк одружилася з визначним членом ОУН Миколою Лемиком який виконав атентат на секретаря Консульства СРСР у Львові у 1933 році коли більшовики на Східних Землях влаштовували Голодомор. Але коротко довелося жити разом. Він організував середні похідні групи на Схід, вона пішла з ним, але її незабаром відправили до Львова, а його повісили німці у Миргороді 10 жовтня 1941 року.

Любу заарештували вже після війни більшовики 24 грудня 1946 та тримали до 1956. Але навіть при звільненні не дозволяли вертатися на Західну Україну. Врешті 1968 року Люба разом з сестрою Марією та батьком переїхали у Івано-Франківськ на вулицю Олега Кошового і у 1971 році там і прийняла також до своєї хати недавно звільненого Опанаса Заливаху з його дружиною Даркою, дочкою сестри Марії і Василя Бандери. Там і померла Люба Возняк Лемик, 23 грудня 2007 року.

Дарця народилася 4 грудня1941 року кілька місяців після того як її батька Василя Бандера (брата Степана) арештували німці у вересня 1941 року за проголошення незалежності України. Вона ніколи свого батька не бачила. Його разом з його другим братом Олександром взяли остаточно на початку 1942 року до Аушвіцу. Там обох замордували польські вартові.

Розмови моєї мами з пані Любою та пані Дарцею проходили на різні підтеми. Але завжди головною темою була Україна. Підтемами були сучасні події, історія України 20 століття, ОУН та їхня біографія. Опанас Заливаха муж Дарці походив з Харківщини та у 1964 році разом з Аллою Горською та другими митцями виконали вітраж “Шевченко Мати”. Його арештували у 1965 році і він просидів до 1970 року. Після звільнення він запізнав і оженився з Дарцею. Він приходив інколи на розмови жінок “при чаю” але не так на розмови як більше щось поїсти та скоро пішов до своєї мистецької майстерні. Як я пригадую він був завжди увічливим але мало розмовляв. Не знаю чи він слухав розмови жінок. Опанас Заливаха помер кілька місяців раніше від пані Люби у 2007 році.

Ось такі були люди. Чому я їх згадую? Вони дружили з моєю мамою, але далеко більше того, вони були непересічними хоч здавалось звичайними людьми. Вони жили великою ідеєю – Україною. Смерть для них прийшла далеко пізніше чим вони сподівалися і на яку вони були приготовлені ціле своє життя. Я мав нагоду через мою маму їх запізнати також. Я бажаю Україні одне: щоби на її землі завжди родилися такі як вони. Вони ніколи не лукавили, їхні душі і серця були чисті і наповнені любов’ю до свого народу, вони були завжди готові на все, вони пили чай-очок але їхнє серце було наповнене вогнем.

Моя мама померла п’ять років тому. Я був з нею день перед смертю. Вона мене запитала, що я бажаю їсти, чи візьму її до церкви і що там на Україні.

Аскольд С. Лозинський

Була п’ятниця. Тихенько мурмотів телевізор, де я хотіла послухати про досягнення Дмитра Дубілета в царині підрахунку особового складу українців. Почувши, що нас тепер десь близько тридцяти семи мільйонів, вирішила залишитися ще й на розмову інтелектуала Тимофія Милованова із Юлією Тимошенко й Наталією Королевською, яких можна любити або й не любити, але про їхні знання й фаховість навряд чи випадає сперечатися. Та ще й у царині трудового законодавства! Почула, що недоукраїнець і переамериканець Те Се (чи ні те ні се) Милованов із неповторним американським прононсом пообіцяв українцям шестиденний робочий тиждень, дванадцятигодинний робочий день і, окрім інших ніштячків, можливість одержати повідомлення про звільнення прямо смс-повідомленням… День добіг кінця, попереду були прогнозовано спокійні вихідні… Але хто ж міг очікувати того шаленого гамору й ґвалту, який здійнявся в соціальних мережах мало не вночі! Соціальні мережі вибухнули!

На одному з новинних телеканалів, які чекають на свою долю й тому майже вилучені з ефіру, тієї ж п’ятниці традиційно відбувалася розмова під кодовою назвою «Голос народу». Про недоліки й переваги будь-яких ЗМІ зараз не йдеться, але можна зауважити, що «Слуги народу» не гребують і опальними медійними майданчиками.

Цього вечора парламентську монобільшість (за іншою версією, тошнобільшість) представляв Женька Брагар — такий собі пацаньонок, який поки щиро вважає, що, потрапивши до парламенту, уже вхопив Бога за бороду й став кумом королю і сватом міністру. Навчитися пан депутат нічому не встиг, не зміг та й, по всьому, не хотів, але точно знає, що тридцять (не кажучи вже про п’ятдесят) років для людини є мало не глибокою старістю, коли треба думати тільки про вічне.

Отож молодий начхальственний (традиційно – від слова начхати) жевжик від імені парламентської монобільшості, а відтак від імені всієї влади із Кабміном і навіть Президентом включно, відповідав на запитання і репліки електорату, тобто виборців, які цього вечора з якоїсь причини дивилися й слухали саме це ток-шоу. І шоу там таки було!

В ефір додзвонилася мешканка села Аджамки Кропивницького району Кіровоградської області (фактично це околиця Кропивницького) і запитала, як має прожити, якщо пенсії не вистачає навіть сплатити за газ. Ведучий швиденько порахував, що після платежів жінка має мінус сім гривень на прожиття. Навички й компетенції (це я по-модньому, щоб у тренді бути), одержані у Трускавці, який відомий як кузня найкращих державницьких кадрів, із голови хлопчика Євгенчика ще не вивітрились, тому він жваво запропонував оформити субсидію. Хто ж знав, що субсидія оформлена, але її терміново зменшили через відсутність кліматичної зими, тобто через теплу погоду. Упс… Але ж недарма гроші на навчання витрачалися! Депутат Женька тут же з’ясував, що ніяка жінка не самотня, а має собаку (чи собацюру, чи песика, чи пса — гавкає хтось у дворі). І тут (увага!) з’являється блискавичне рішення – елітного пса продати! Отак і сказав: «Якщо собака у дворі елітної породи, вона може його продати в будь-який момент і спокійно заплатити».

Повірити в таке важко, але можна подивитися й почути все на власні вуха

Доволі відомий блогер Анатолій Шарій, який має немало підписників і прихильників і працює справді оперативно, зумів силами своїх співробітників швиденько знайти ту саму Любов Павлівну із села Аджамки, яке вже стало знаменитим.

Елітний пес виявився чотирнадцятилітнім майже сліпим собакою правді дворянського походження…

Така ось історія. Чи матиме вона якесь продовження, окрім величезного саркастичного сміху? Чи кажуть, що було – бачили, що буде – побачимо? А тепер про страшне.

Страшного в цій історії, мабуть, більше ніж у пеклі.

Нікому не страшно, що пенсії людини з повним страховим стажем не вистачає навіть на сплату за газ? Нікому не страшно, що тут ішлося навіть не про мінімальну пенсію? Нікому не страшно порівняти ці кошти із зарплатою того ж депутата, не згадуючи вже про газове керівництво?

А я знаю, кому страшно. І я знаю, що від безсилля люди просто збирають речі на плечі, дітей і собак, бодай і не елітних, у оберемки – і їдуть світ за очі.
Не хочу бути провидицею, але ніхто не боїться, що починається нова хвиля еміграції з України? Поїдуть же кращі, заберуть дітей — і разом із ними кленовими листочками полетить наше майбутнє, залишивши по собі тільки камінні хрести, як у Василя Стефаника (якщо, звісно, женькоподібні істоти щось про це чули)…

Сумно, і сказано це вустами Любові Павлівни, що саме такі, як вона, і обрали Євгена Брагара й іже з ним, сподіваючись бодай на якісь покращення. Але ж політика не терпить сантиментів, політика – штука безжалісна.

Агов, політики! Дозволю собі нагадати, що коли люди починають сміятися, та ще й із таким сарказмом, то це вже можна вважати ознакою краю, коли втрачати нічого. Та й що втрачати людині, яка, відпрацювавши життя, не заробила навіть на комірне? Я не дарма на початку розповідала довго, але, сподіваюсь, не дуже нудно, про плани Тимофія Сергійовича забрати в українців здобутки не лише соціалізму, але й капіталізму. Оце зараз стало відомо, що пані Санна Марін, прем’єр-міністр Фінляндії, закликала скоротити робочий тиждень до чотирьох днів і обмежити робочий день шістьома годинами.

Політикам, які зараз при владі в Україні (не можу їх назвати ані нашими, ані українськими) буде цікаво довідатись, що такий крок цілком очікуваний і прогнозований — це була одна з передвиборчих обіцянок. Отак і казала теперішня очільниця фінського уряду: «Я вважаю, що люди заслуговують на те, щоб проводити більше часу зі своїми сім’ями, коханими, захопленнями й іншими аспектами життя, як-от культура. Це може бути наступним кроком для нас у реформі праці». Іще восени 2019 року казала, іще до вступу на посаду. А стала прем’єром, то й обіцянку одразу взялася втілювати в життя.

Наші ж мудрагелі вже забули все, що обіцяли. І народовладдя забули, і боротьбу з корупцією, і справедливй суд та й справедливість в принципі… Можу принагідно нагадати, що лікарі радять для покращення пам’яті пігулочки ковтати, «Мемоплант» називаються. Кажуть, і препарати мельдонію допомагають – навіть не треба боятися дискваліфікації, бо на Олімпійських іграх ніхто з цих манкуртів-політиків честь країни не захищатиме. Та й взагалі не захищатимуть честі, із якою, видать, там велика проблема (це, звісно, моє оціночне судження).

А з пам’яттю, втім, як і з розумовою діяльністю, явно у хлопців біда — тільки ж із Давоса повернулися, де на економічному форумі лунали заклики скоротити робочий тиждень. Експерти Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) заявили, що робочий день необхідно скоротити до чотирох днів і що країни, які намагаються впровадити таку новацію, запевняють, що продуктивність праці не зменшується, а настрій і самопочуття співробітників поліпшуються. Ось так, Тимохо, слухай мудрих людей потроху!

Та навіщо пам’ять? Який досвід? Для чого освіта? Ви про що? На передній край висуваються пацанята із впалими грудятами (подивіться на фото, як не противно) і випалими мізками (приватне оціночне), які вдають із себе державних діячів. Як рятувати державну економіку? Продати елітного пса! І всьо готово — економіка при порядку. Тож нічого із співчуттями до сільської жіночки виступати, як доля всієї економіки вирішується.

Кажуть, правда, що котів чіпати не можна, бо вони для обленерго залишені.

Наталія Коваль,
спеціально для Vector News

Терпіти не можу невиправданого вживання іншомовних слів, але тут і сама не обійдуся.

У мене когнітивний дисонанс трапився, тобто моя свідомість вперто конфліктує з дійсністю. Ну, не можу я зрозуміти, навіщо Ганька Новосад, котра останнім часом відома як міністерка освіти (слово «міністерка» – це не стьоб, а фемінітив, який благословен цілою когортою поважних інстанцій із МОН включно). А за Ганьку навіть вибачатися не буду – не маю я якогось поважливого ставлення до дівиці, яка нічого не вміє, нічого не знає, скаче поперед батька в пекло й береться керувати людьми, яких ніколи не наздожене і з якими ніколи не зрівняється.

І увесь час ця міністриня (рятуй мене, Мати божа) у якісь шкандалі втрапляє. То помилок наробить, наче кицька в підвалі бліх нахапається, то придумає вчителям скласти ЗНО, а сама й освіти якоїсь людської не спромоглася одержати, то розкаже, що дитину не вигодує й не виростить на міністерську зарплату… Дєвушка-казка, тільки ж страшна, як смертний гріх (казка страшна, я маю на увазі, а то ще подумаєте казна-що). Але ж нехай буде здорова й щаслива. Звісно, я б воліла, щоб те особисте новосадне щастя будувалося не на наших дітях, а відтак не на нашому майбутньому, але ж не моя тут воля. І схоже, що не воля українського народу…

Але повернуся до освіти. На думку міністряшки (це фемінітив — штука офіційна, але без точного визначення форм словотворення), всі проблеми української освіти можна вирішити одним махом. Як ото в казці. А мах має бути неабиякий, а просто революційний. Я не уявляю, що планує начхальственна (від слова начхати) дама, яка заявляє, що шукає «компетентнісний підхід і не був перевантажений знаннєвим компонентом». Не вірите? Згодна, важко повірити. Але ось інтерв’ю недоосвіченої пані: https://interfax.com.ua/news/interview/636505.html. Куме, ви ж зрозуміли? Мініструся (знофу фемінітив) шукає спосіб, як зробити так, щоб діти одержували якомога менше знань! І вважає, що для цього потрібна «величезна методологічна і світоглядна робота». Та ж ні, щоб діти нічого не знали, їх треба нічому не вчити! А якщо це називається величезною роботою, та ще й світоглядною, то тут виникає просто безліч когнітивних дисонансів… Перегляньте запис цієї бесіди – знайдете немало цікавого.

Особисто у мене виникло питання, для чого було здіймати такий шарварок навколо фемінітивів, якщо в планах перетворити школу на ґендерно нейтральне середовище? Навіть на знаю, яка новосадна новація мене бентежить більше – якомога менше знань чи все-таки гендерно нейтральне середовище. Ось кілька слів із бесіди: «Чесна відповідь така: я не знаю коли вона такою стане. Але я точно буду робити все можливе, щоб вона такою стала, тому що я вважаю, що школа має будуватися на рівності можливостей і на навчанні учнів цієї цінності. Безперечно, що в школах не має бути місця якимось архаїчним стереотипам і уявленням, які були там присутні в попередньому столітті, але досі фігурують в нашому суспільстві».

Якщо я правильно зрозуміла, то родина, родинні цінності, повага до батьків і дідів, повага до матері й материнства — це «архаїчні стереотипи й уявлення»?
Трохи відволічуся. За фахом я філолог, і мене кидає в холодний піт побудова речень новітньої дами, яка керує освітою (освітою, куме!). Це ж просто збірник вправ для навчання редакторів! «Безперечно, що в школах не має бути місця якимось архаїчним стереотипам і уявленням, які були там присутні в попередньому столітті, але досі фігурують в нашому суспільстві». Що значить «були там присутні в попередньому столітті»? А стереотипи й уявлення, які досі фігурують? Бігме Боже!

Людоньки, кому ми довірили своє майбутнє? Дєвушка не вміє формулювати думку. Більше того, виникають великі сумніви, що має бодай якісь думки, окрім гендерної нейтральності.

І про гендерну нейтральність. Пані Новосад (але з урахуванням гендерної нейтральності, чи можна назвати її словом «пані»?) заявила, що роботу почала «із протистояння в ситуації з курсом “Основи сім’ї”. Чим сім’я не вгодила? Хто виростив цю гендерно нейтральну особу? Щоправда, вона гучно бідкалася, що не має достатньо грошей для виховання своєї дитини. Але ж, зважаючи на декларування гендерної нейтральності, звідки у неї мають взятися діти? Не інакше, в капусті знайде, якщо капуста про гендерну нейтральність нічого не чутиме.

Звісно, тішить заява міністерки, що вона теж уміє читати. Принагідно поцікавлюсь, чи це не зайва для неї компетенція? З письмом же у неї, як ми щойно бачили, не дуже добре. Але не зовсім зрозуміло, як міністр освіти може заявити, що не хоче, «аби в школах дітям навішували такі догми», маючи на увазі традиційну родину. Новосад вважає, що «потрібна фахова антидискримінаційна експертиза», що нормальна родина й родинні стосунки «не сумісні з демократичним суспільством 21 століття».

Україна точно розвивається в правильному напрямку?

Якщо хлопчику казати, що він хлопчик, а дівчинку називати дівчинкою, то це навішування догм, які не мають нічого спільного з демократією?

Міністерська очільниця визнала (цитую дослівно), що «у вільному суспільству держава не має лізти в приватне життя людини». А заперечення сімейних цінностей — це не втручання в сімейне життя? Перепрошую, але «не має лізти» в словах державного посадовця якось насторожує…

Що ж до цінностей, то практично одночасно з епопеєю про гендерну нейтральність у ЗМІ з’явилися повідомлення якраз про приватне життя Ганни Новосад. Буцімто вона була коханкою Олексія Гончарука, який віддячив за постільні втіхи посадою в уряді. Правда чи ні – сказати важко. Може, і не так усе було. Але, здається, ЛГБТ-цінності підтримує не тільки міністр освіти, але й прем’єр-міністр.

Міністерка побивається, що не може поки що принести в школу те, що в її світі вважається нормальним: «…просто взяти щось, що в моєму світі є нормальним, і принести в школу, мені здається, що це буде сприйнято з величезним опором і результату так не досягнеш». Але чому вона вважає, що школа має бути місцем «визнання прав ЛГБТ і узаконення цих прав», бо, бачте, українське суспільство до цього ще не дійшло?

Маю всього кілька питань, усього кілька. Куди, за новосадною версією, треба подіти усю світову культуру, яка ґрунтується на отих самих традиційних цінностях, які викликають відразу у новітньої позагендерної істоти? Куди подіти княгиню Ольгу і Анну Ярославну? Де знайде прихисток Матір Божа, лик Якої прикрашав козацькі знамена? Із якої пробірки візьмуться діти майбутньої України і чому їх навчить новітнє суспільство?

Міністр освіти побивається, що її ідею позагендерності й уславлення/пропаганди ЛГБТ не зрозуміють і не сприймуть. Маю щиру надію, що таки не сприймуть. Під ковдру до сусідів шастать ніхто не буде (ну, коханка прем’єра, то й коханка, а якщо ні, то й ні), але ж не ЛГБТ-ідеями має перейматися очільник освіти й науки, а освітою й наукою. Чи я щось розумію за застарілими правилами минулого століття?

О, іще питання. Для чого все таки так активно просувалася й лобіювалася ідея з фемінітивами, якщо на часі, виявляється, гендерна нейтральність і позагендерне суспільство? На часі, мабуть, не фемінітиви, а «нейтралітиви» (чи як ці покручі назвати)?

Ані жінок в Україні, ані чоловіків… Так і України, дивись, може не стати.

Наталія Коваль, спеціально для Vector News