Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Десь наприкінці 90-х років минулого століття в Україні чекали на офіційний візит Президента Республіки Білорусь (РБ) Олександра Лукашенка. У складі передової групи, яка утрясала останні організаційні проблеми, з Мінська до Києва прибув відповідальний працівник одного з профільних підрозділів КДБ Білорусі у званні полковник. Це було певною несподіванкою, позаяк до складу передових груп, зазвичай, включаються тільки співробітники державного протоколу і служби охорони.

Про причину такого рішення білоруської сторони розповів сам офіцер білоруської спецслужби. Виявляється, керівництво КДБ РБ було вкрай занепокоєне намірами лідерів УНА-УНСО організувати публічний протест проти перебування О.Лукашенка в Україні.

Активісти УНА-УНСО дійсно планували пікетувати Посольство РБ з лозунгами білоруської опозиції «Жыве Бєларусь», «Незалежнасць», «Долой Лукаша», «Белоруссию у Европу, Лукашенка – в ж..у». Так вони планували віддячити «останньому європейському диктатору» за побиття і арешти побратимів, які пліч-о-пліч з білоруськими опозиціонерами брали участь у масових протестних акціях, що відбулися в квітні 1996 року і увійшли в історію під назвою «Мінська весна». Її організатори виступали проти підписаного 2 квітня 1996 року Борисом Єльциним і Олександром Лукашенком Договору про Співтовариство Росії і Білорусі, зміни державної символіки, надання російській мові статусу другої державної, права Президента РБ розпускати парламент. За участь у цих акціях сотні людей, у тому числі декілька членів УНА-УНСО, були засуджені і вийшли на свободу в кінці 1996 року.

За словами полковника КДБ РБ, після масових протестів у Мінську Олександр Лукашенко вщент розніс керівників силових відомств за їхню безпорадність і невміння попереджувати антипрезидентські акції. Він пообіцяв потурити очільників КДБ РБ із займаних посад, якщо щось схоже відбудеться в Києві. Через це, досить знервований посланець КДБ РБ висловив прохання якось вплинути на лідерів УНА-УНСО й схилити їх відмовитись від проведення запланованих заходів. Пояснення співробітників СБУ, що Україна є демократичною державою, де кожен вправі відкрито висловлювати свою політичну позицію, а тому не функція спецслужби забороняти пікети чи лозунги, якщо вони не є протиправними, сприймались білоруським колегою як нещирі. Зрештою, він перейшов на емоційні аргументи: «Ви навіть не можете уявити, в яких умовах нам доводиться працювати. Ось нещодавно, хтось нашептав Лукашенкові, що поема «Лука Мудищев» нібито є пародією на нього! Відтак він вимагав від керівництва КДБ РБ знайти і покарати автора-наклепника. Далеко не з першої спроби вдалося пояснити Президентові РБ, що анонімна еротична поема, авторство якої приписують російському поету Івану Баркову, гуляє в рукописах просторами колишньої Російської імперії з другої половини ХІХ століття. А в 30-ті роки її озвучував сам Василь Качалов».

Цей красномовний приклад «раціонального використання» авторитарним правителем можливостей спецслужб пригадався сьогодні, коли російські засоби масової інформації повідомили про викрадення невідомими озброєними особами в уніформі жителя Якутська Олександра Габишева. Того самого «шамана-воїна Саші», який нібито отримав завдання від самого Бога «вигнати демона Путіна з Кремля» і відновити в Росії народовладдя.

З цією метою на початку березня 2019 року він пішки відправився з Якутська до Москви. «Шаман Саша» йшов узбіччями автодоріг з візком, завантаженим необхідними в дорозі речами, включаючи юрту для ночівлі. Згодом, завдяки відеоблогерам і публікаціям в пресі, він став широко відомим і популярним. Кожен з розміщених у соцмережах відеосюжетів з Габишевим набирав близько мільйона переглядів.

Ставлення пересічних росіян до нього, в основному, було позитивним. Вони повсюди прагнули підтримувати його матеріально. Спочатку «шаман Саша» відмовлявся від добровільних пожертвувань, але згодом почав приймати гроші, які витрачав на ночівлю.

У липні 2019 року, подолавши понад 2000 кілометрів, Габишев дістався Чити, де виступив на зібраному з цієї нагоди мітингу «Росія без Путіна». Він закликав використовувати у боротьбі з путінським режимом мирні заходи, але водночас заявив: «Якщо вони не подіють, доведеться застосовувати й інші». Закінчив свій виступ «шаман Саша» словами: «Віднині Путін вам не указ – живіть вільно».

На підході до столиці Бурятії міста Улан-Уде (відстань до нього від Якутська становить понад 2700 кілометрів), місцева влада влаштували проти Габишева та близько 30 його сподвижників низку провокацій за участю працівників автоінспекції, які вилучили подарований шаману автомобіль «Жигулі», журналістів ЗМІ, шаманів общини «Тенгері», котрі були негативно настроєні по відношенню до нього. Справа в тому, що 8 вересня в Бурятії проходили місцеві вибори і влада злякалась участі популярного шамана в стихійних мітингах опозиції. Не бажаючи загострювати ситуацію в місті, Габишев відмовився від участі у несанкціонованому мітингу і після нетривалого відпочинку, вирушив з Улан-Уде в напрямку Іркутська.

Між тим, опозиційна акція в Улан-Уде, участь у яких взяли прихильники Габишева, все ж таки відбулась. Її організував один з невдоволених результатами виборів кандидат, на яких переміг представник провладної партії «Единая Россия». Чотири організатора акції були затримані поліцією із застосуванням сили.

Вочевидь, події в Улан-Уде дали правоохоронцям формальний привід для затримання Олександра Габишева за підозрою у підбурюванні до екстремістських дій. Так чи інакше, зранку 19 вересня 2019 року у тимчасовому таборі, розбитому для ночівлі в одному із сіл на кордоні Бурятії з Іркутською областю, Олександр Габишев був викрадений невідомими людьми в масках і відвезений в Улан-Уде.

Звичайно, можна потішатися з того, що влада у такий спосіб ізолювала «шамана Сашу», побоюючись потойбічних сил і планів Олександра Габишева об’єднати навколо себе представників цієї древньої професії, створити з них опозиційну партію задля оспівування Володимира Путіна всесвітньовідомим шлягером.

Утім, надмірне кепкування тут недоречне. Після доповідей ФСБ РФ з Чити й Улан-Уде в Кремлі нарешті усвідомили, що допускати «шамана-воїна Сашу» в Іркутську область небезпечно. Адже її мешканці й до цього часу не оговтались від наслідків спочатку смертоносної повені (червень-серпень), а потім масштабних лісових пожеж (серпень-вересень) й надзвичайно розлючені бездіяльністю місцевої корумпованої влади.

І навіть якщо чиновникам Іркутська якось би вдалось впоратися з впливом популярного Габишева на громадсько-політичні процеси в регіоні, то подальше просування його депресивними областями РФ до Москви задля «вигнання з Кремля демона Путіна», могло б призвести до додаткового напруження в російському суспільстві.

У березні 2019 року міжнародна організація магів «Імперія найсильніших відьом» провела прес-конференцію, на якій повідомила світу, що депутати Держдуми РФ ось уже пів року розробляють закон, який на території Російської Федерації врегульовував би ринок послуг російських відьом і колдунів. Керівники організації заявили про те, що задля прийняття закону про легалізацію магії з ними вже співробітничають всі чотири фракції Держдуми («Единая Россия», КПРФ, ЛДПР і «Справедливая Россия»). Запропонованим законопроектом, закрема, передбачається створення єдиного реєстру «альтернативних спеціалістів». Так, аби не відлякувати людей, пропонується іменувати представників потойбічних сил. Вочевидь, після інциденту з «шаманом-воїном Сашею» проблема унормування особливостей «звитяжної праці» в Росії відьмаків, колдунів, шаманів, демонів та іншої нечисті актуалізувалась. Тож невдовзі ми можемо стати свідками, як у правове поле РФ будуть введені поняття «провладного і антиросійського шаманства».

Борис Дніпров

Київське «Динамо» стартує в Лізі Європи УЄФА 19 вересня о 19:55 домашнім поєдинком з «Мальме» (Швеція). А напередодні в столиці України відбулися прес-конференції головних тренерів і гравців команд, а також відкриті для преси перші 15 хвилин тренувань футболістів.

У киян, нагадаємо, до цієї гри «намалювався» прикрий антирекорд в історії клубу – шість поспіль офіційних матчів без перемог. Та ще й перед самим стартом групового етапу Ліги Європи підопічні нового головного тренера динамівців Олексія Михайличенка в домашній грі чемпіонату країни поступилися чернігівській «Десні» 1:2… Отож інтрига для чергового двобою «біло-синіх» на арені Національного спорткомплексу «Олімпійський» стовідсотково гарантована – потрібна лише перемога!

Спортсмени й тренерський штаб команди свідомі того, що з глибокої «психологічної ями» треба вибратися якомога швидше. Але ж фахівці знають – відновити фізичну форму футболістів легше, ніж психологічну… А втім, згадаймо, осіння «зона турбулентності» в грі динамівців траплялася й раніше – коли команду тренував Олександр Хацкевич. Щоправда, клуб тоді зумів мобілізуватися швидше й після невиразного початку сезону упевнено переміг у групі Ліги Європи, а далі жереб звів і «Мальме», і «Динамо» з лондонським «Челсі»… Англійці на шляху до єврокубкового фіналу послідовно довели свій вищий клас і шведам, і українцям: кияни поступилися в Лондоні 0:3 і вдома 0:5, а «Мальме» відповідно – 0:3 і 1:2.

Нині після серії невдалих матчів на старті динамівці зібралися колективом і «поговорили між собою». «Поговорили досить плідно, – зазначив капітан команди Сергій Сидорчук. – Висловилися, як у чоловічому колективі, почули те, що хотіли почути… Усі розуміють, у якій ми ситуації. Але при цьому потрібно мислити позитивно. Хочеться забути те, що було в чемпіонаті, зараз попереду в нас старт в іншому турнірі».

Наставник «біло-синіх» Олексій Михайличенко на прес-конференції 18 вересня поділився конкретикою підготовки до важливого міжнародного матчу, а також на перспективу: «Радує, що багато травмованих повертаються до ладу. Попов провів поки лише два тренування, тому про його кондиції поки судити складно, також почав тренуватися Шапаренко. Ви знаєте, що пропускає гру Бурда. Навіть Самбрано повернувся зі збірної й перебуває в непоганих кондиціях. Тож поки не скаржимося. Але у нас зараз буде низка ігор, відповідальних та важких, які будуть проходити через два дні на третій, і нам потрібна глибина складу. На мій погляд, фізичний стан футболістів дозволяє досягати перемог у майбутніх іграх».

Того ж вечора й наставник «Мальме» Уве Реслер на зустрічі з пресою зазначив, що «Динамо» – сильна команда з сильними крайніми півзахисниками Вербичем і Циганковим. Але, вважає, «якщо зіграти правильно і якщо удача буде на нашому боці, якщо викладатися, як проти «Челсі» і «Бешикташа», то вдасться домогтися позитивного результату». Про свою команду й очікувану гру висловився також захисник «Мальме» Расмус Бергтссон: «У Швеції нас завжди вважають фаворитами, але тут зовсім інший поєдинок. Ми розуміємо, що на нас чекає матч проти складного і досвідченого суперника. У «Динамо» багато класних футболістів, тому готуємося до складної гри».

На тренуванні 18 вересня під прицілами фото- й телекамер гравці «Динамо» працювали інтенсивно й почувалися розкуто. Вони демонстрували бадьорий настрій, усміхалися. А от головний тренер був зосередженим і серйозним. Сказав, що хоче порадувати вболівальників результатом і, як висловився, «довести насамперед собі, а потім і всім іншим, що ми та команда, яка має й буде перемагати… Розуміємо, що лише своєю грою та результатом можемо повернути вболівальників на стадіон. Якщо прийде одна людина – значить, будемо грати для неї».

Про «одну людину» – це тренерське перебільшення, але воно красномовне: команда Олексія Михайличенка настроєна по-бойовому, що засвідчило й тренування динамівців на базі в Кончі-Заспі, де побував і спецкор «Вектор ньюз».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Указом Президента РФ Володимира Путіна від 31 грудня 2015 року № 683 була затверджена «Стратегія національної безпеки Російської Федерації» (далі – Стратегія). Цей базовий документ стратегічного планування відмінив дію Указу Президента РФ Дмитра Медведєва від 12 травня 2009 року «Про Стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року».

Причини перегляду основ державної політики в сфері забезпечення національної безпеки РФ очевидні. Кремль не приховував, що нову редакцію Стратегії на довгострокову перспективу він приймав задля коригування національних інтересів в умовах, коли «проведення Російською Федерацією самостійної зовнішньої і внутрішньої політики (збройний напад на Грузію, анексія Криму, агресія на Донбасі, інтервенція в Сирії – примітка автора) викликає протидію з боку США та їхніх союзників».

Не дивно, що Україні після Революції Гідності у новій Стратегії була присвячена окрема 17 стаття розділу «Росія в сучасному світі». Щоб не «заблукати в трьох соснах» і не впадати в ейфорію від чергових полум’яних заяв президента країни-агресора про «єдиний народ», її текст мали б вивчити напам’ять усі українські політики, журналісти, а також ті, хто претендує зватися експертом з питань безпеки: «Позиція Заходу… негативно впливає на реалізацію російських національних інтересів. Підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту на Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту (про «зелених чоловічків» і регулярні російські війська в Криму, на Донбасі ані слова – примітка автора). Зміцнення крайнє правої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення з Росії образа ворога (ніби українці мають низько вклонитися Путіну із вдячністю за анексію Криму, десятки тисяч вбитих захисників Вітчизни та мільйони біженців з Донбасу – примітка автора), неприхована ставка на силове вирішення внутрішньополітичних протиріч, глибока соціально-економічна криза, перетворюють Україну на довготривале вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо на кордоні з Росією».

Чільне місце в Стратегії відведене спецслужбам (стаття 47), роль і місце яких за роки президентства Володимира Путіна суттєво трансформувались. Донедавна головним завданням ФСБ, СЗР, ГУ ГШ МО РФ та інших російських спецслужб було добування достовірної політичної, економічної, науково-технічної, військово-політичної інформації, на підставі яких вищим політичним керівництвом Росії приймались рішення в інтересах держави. Зараз же Кремль вимагає від них «підігнаних під клієнта» замовних відомостей, які покликані виправдовувати вже ухвалені Президентом РФ вердикти. Яскравий приклад тому – інформаційні акції впливу російських спецслужб задля підтвердження публічних заяв Володимира Путіна під час Революції Гідності про розгул антисемітизму в Україні, жорстокість «нацистів-бандерівців» в Криму, «розіп’ятого на Донбасі хлопчика», «візитку Яроша» тощо.

«Діяльність радикальних громадських об’єднань і угруповань, які використовують націоналістичну і релігійно-екстремістську ідеологію, іноземних і міжнародних неурядових організацій, фінансові і економічні структури, а також приватних осіб, спрямована на порушення єдності і територіальної цілісності Російської Федерації, дестабілізацію внутрішньополітичної і соціальної ситуації в країні, включаючи інспірування «кольорових революцій», руйнування традиційних російських духовно-моральних цінностей» визнана статтею 43 Стратегії однією з основних загроз державної і громадської безпеки Росії.

Намагаючись убезпечити авторитарний кремлівський режим від «кольорової революції», принаймні відтермінувати її, функція боротьби з політичною опозицією для російських спецслужб стала однією з пріоритетних. Вона здійснюється за координуючої ролі ФСБ РФ під приводом «виявлення, попередження і припинення розвідувальної й іншої деструктивної діяльності спеціальних служб й організацій іноземних держав, які шкодять національним інтересам, актів тероризму, проявів релігійного радикалізму, націоналізму, сепаратизму, інших форм екстремізму».

Головним підрозділом, який відповідає за організацію цієї роботи є Служба захисту конституційного ладу і боротьби з тероризмом ФСБ РФ (2-а служба), яка після чисельних «модернізацій» все більше нагадує П’яте управління КДБ СРСР, створене 1967 року Політбюро ЦК КПРС для боротьби з дисидентами. Їх схожість проявляється у наявності потужної оперативної складової: до складу 2-ї Служби ФСБ РФ, крім оперативно-розшукового, організаційно-оперативного підрозділів й управління боротьби з міжнародним тероризмом, входить також управління протидії тероризму і політичному екстремізму. Однак, на відміну від П’ятого управління, 2-ій Службі ФСБ РФ підпорядкований ще й Центр спеціального призначення (ЦСП) у складі: управління «А» («Альфа»), управління «В» («Вимпел»), управління «С» (управління спеціальних операцій), управління «К» («Кавказ»), підрозділ «СН» («Крим») та служба озброєння.

Відповідно до Закону РФ «Про протидію тероризму» на 2-у Службу ФСБ РФ покладена відповідальність за збір і підготовку матеріалів для прийняття рішення про визнання судами Російської Федерації закордонних організацій, у тому числі міжнародних, терористичними (всього 31). Серед них – «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль Ісламія»), прихильники якої з числа кримських татар жорстоко переслідуються ФСБ РФ в анексованому Росією півострові.

За останні два десятиліття керовані Кремлем законники обґрунтували теорію боротьби з «екстремізмом» (політичним, релігійним, національним), як ідеологічним підґрунтям тероризму. 2002 року в Росії був прийнятий Федеральний закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності». Дарма, що жоден з нормативно-правових актів ООН, де вживається термін «екстремізм», не дає йому чіткого тлумачення. А у національних законодавствах США, Німеччини, Великобританії, Франції його визначення геть відсутнє. У цьому законі «екстремізм» був визначений об’єктом протидії, аналогічним тому, яким за радянських часів виступала «отруйна зброя імперіалізму – ідеологічна диверсія». Слідом з РФ, мавпуючи законодавство колишньої метрополії, «екстремістська діяльність» переслідується кримінальними кодексами деяких пострадянських держав – Білорусі, Казахстану, Молдови, Таджикистану.

Попри спротив вітчизняних фахівців режим Януковича також роздмухував жупел «екстремізму», намагаючись запровадити в Україні відповідальність за фантомну «екстремістську діяльність». Спочатку рішенням РНБО від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», а згодом диктаторськими законами 16 січня 2014 року.

Боротьба з «екстремізмом» дозволила ФСБ РФ суттєво посилити роль стрижневої опори правлячого в Росії політичного режиму, вдосконалити вибудувану систему державного контролю за процесами, що відбуваються практично у всіх сферах людської діяльності: духовній, інтелектуальній, науковій, політичній, військовій, управлінській, творчій, а також у галузях освіти, охорони здоров’я, культури, медіа, юриспруденції тощо. Зокрема, за аналогією зі складанням списків терористичних організацій, відповідно до Закону РФ «Про протидію екстремістській діяльності» в Росії запроваджено практику визнання організацій екстремістськими (всього 60) і заборони їх діяльності на території країни.

Якщо серед українських організацій честі бути визнаним терористичною удостоївся лише «Правий сектор» (Терористичне співтовариство – структурний підрозділ «Правий сектор» на території Республіки Крим»), то перелік українських екстремістських організацій виглядає більш представницьким: «Правий сектор», «Українська національна асамблея – Українська народна самооборона» (УНА-УНСО), «Українська повстанська армія» (УПА), «Меджліс кримськотатарського народу», «Українська організація «Тризуб» імені Степана Бандери», «Українська організація «Братство» (всього 6).

Згідно з Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» Міністерство юстиції Росії, починаючи з 2007 року складає і щорічно оновлює «Федеральний список екстремістських матеріалів». Він охоплює роботи на релігійні теми, образотворчого мистецтва, музичні, історичні, літературні твори, фільми, публікації, лозунги, веб-сайти, які за матеріалами ФСБ РФ визнані російськими судами екстремістськими. Станом на 30 грудня 2018 року їх перелік становить 4885 пунктів.

Чільне місце у цьому списку займають праці на українську тематику й не тільки про спротив України імперській політиці Кремля, Голодомор, лідерів ОУН-УПА та інших діячів національно-визвольного руху. Серед заборонених авторів опинилися також твори академічних істориків і навіть колишніх співробітників радянських спецслужб. Зокрема, 01 грудня 2011 року Міщанський районний суд міста Москви прийняв рішення визнати екстремістською роботу українських авторів Юрія Шаповала, Володимира Пристайка і Вадима Золотарьова «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи», 1997 року видання. І це попри те, що український державний діяч, генерал-лейтенант юстиції, Заслужений юрист України, заступник Голови СБ України Володимир Ілліч Пристайко (1941 – 2008) двадцять років прослужив в органах державної безпеки СРСР, а з 1989 по 1991 працював начальником Слідчого управління КДБ УРСР.

2012 року Держдума РФ прийняла поправки до закону «Про некомерційні організації». Відтоді в Росії було введено поняття «іноземного агента», статус якого отримали організації, котрі на території РФ займаються «політичною діяльністю», отримуючи фінансову допомогу з-за кордону. Це призвело до різкого скорочення числа організацій, які користувались грантами різноманітних іноземних фондів та неурядових структур. Станом на січень 2017 року в державному реєстрі Міністерства юстиції РФ значиться 103 організації, котрих змусили отримати статус «іноземних агентів». Серед них – Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне і благодійне товариство «Меморіал», яке займається збереженням пам’яті про політичні репресії в СРСР у ХХ столітті та правозахисною діяльністю. До його складу входить низка громадських організацій з республік колишнього СРСР, у тому числі «Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса».

Характерно, що «диктаторськими законами» 16 січня 2014 року режим Януковича також намагався увести норму про «іноземних агентів», повністю скопійовану з російського законодавства. Однак 2 лютого 2014 року, під час Революції Гідності цей закон втратив чинність.

Перелік терористичних, екстремістських, організацій та «іноземних агентів» значно спростив можливість ФСБ РФ застосовувати проти осіб, які вважаються їх керівниками, активістами чи просто рядовими членами, оперативно-розшукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи. Іншими словами, будь-якого російського опозиціонера чи іноземного громадянина можна запідозрити у причетності до протиправної діяльності й організувати спостереження за ним, задіявши весь комплекс агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів.

Так, задовго до анексії Криму і агресії на Донбасі, ФСБ РФ запровадила практику складання «чорних списків» – заборони в’їзду на територію Російської Федерації громадянам України (станом на грудень 2013 року їх кількість становила 25 000 осіб). Немає жодних сумнівів, що до підготовки матеріалів для прийняття рішення про визнання «небажаними особами» українських політиків, громадських діячів, а також відомих митців були причетні співробітники 2-ї Служби ФСБ РФ. Саме завдяки їхнім потугам у червні 2007 року, на той час Голова Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України В. Ющенку, академік НАН України Микола Жулинський був затриманий в аеропорту «Пулково» (Санкт-Петербург), куди разом з дружиною і донькою прилетів у приватних справах – відвідати могилу брата дружини, похованого в місті Пушкіно.

Своїм інтересам ФСБ РФ підпорядковує також діяльність КДБ Республіки Білорусь. 15 грудня 2015 року колишній народний депутат і екс-міністр транспорту України, член партії «Наша Україна» Євген Червоненко, в аеропорту «Мінськ» не був допущений на територію союзної з Росією держави.

«Чорні списки» заборонених організацій, «небажаних осіб», літературних творів і виробів мистецтва – це лише допоміжні елементи системи забезпечення безпеки путінського режиму в Росії. Пріоритет в роботі ФСБ РФ на українському напрямку, безсумнівно, віддається агентурно-оперативним і оперативно-технічним заходам з розробки визначених ними об’єктів протидії (організацій та їхніх лідерів), які можуть виступити організаторами діяльності на шкоду інтересам Кремля, перехоплення каналів зв’язку з їхніми однодумцями в Росії.

Надовго, якщо не назавжди, заплямували честь мундира бійці і командири підрозділів ЦСП ФСБ РФ, які брали участь у проведенні спецопераційй на окупованих територіях Донбасу.

Утім, як свідчить історія: «На штики можна спиратися, але всидіти на них неможливо». Це відоме іспанське прислів’я увійшло в українську і російську мови з французької та німецької мов, тому його часто приписують Наполеону, Толейрану, Бісмарку. Це означає, що колишні вінценосні особи, які правили колись потужними імперіями з королівських палаців Мадриду, Парижу й Берліну, давним-давно засвоїти те, що Володимиру Путіну чи його наступнику в Кремлі неминуче належить пережити. Хотілося, щоб якомога швидше.

Борис Дніпров

Своїми думками стосовно сучасного стану правових реформ в нашій державі з предметною аргументацією власної позиції поділився Президент Асоціації захисту прав правників, адвокат Олексій Фазекош

Американський літератор, представник так званого «брудного реалізму» Чарльз Буковскі якось сказав: «Я не вірю, що можна змінити світ на краще. Я вірю, що можна постаратися не зробити його гіршим». Як на мене, те, що зараз відбувається в державі в сфері реформування правової системи, дуже точно описує сказана вище фраза. І справа не в тому, що адвокатура, прокуратура і суди в Україні працюють настільки ідеально, що нічого міняти не треба. Проблема в іншому – реформування правової системи України сьогодні відбувається дуже швидко, несистемно і у відриві від міжнародної практики та без консультацій з професійною спільнотою. При такій динаміці розвитку ситуації, навіть найпалкіші законодавчі наміри нової влади можуть виявитися якщо й не дорогою в пекло, то вже точно не шляхом побудови справедливої соціальної і правової держави, якою Україна має бути згідно Конституції.

В цій статті я спробую проаналізувати весь спектр правової реформи, що проводиться нині в Україні не тільки як адвокат і голова Ради адвокатів Закарпатської області, а й з більш широкої точки зору – як фахівець в області права і Президент Асоціації захисту прав правників України.

Перш за все зазначу, що як не дивно, наш час дійсно цілком підходящий момент для початку правової реформи. Такої підтримки парламенту як у 2019 році не мав жоден Президент за весь час української незалежності. І в той же час політичний плюралізм ніколи ще не був настільки порожнім словом, як сьогодні. В результаті юридична реформа в Україні може з ходу взяти найвищий правовий бар’єр. А може і навпаки – в результаті всіх новацій навіть не бути вартою того паперу, на якій будуть надруковані відповідні законопроекти. Щоб другий варіант не став реальністю, новообраним народним депутатам необхідно не тільки «позитивно кивати» на будь-який проект, який вийшов зі стін Офісу Президента, а й аналізувати його з точки зору історії, міжнародного права, демократичних традицій і порад експертів.

Втім, на жаль, історія в нашому випадку поганий порадник. Справа в тому, що комплексної правової реформи (на відміну від постійно перманентної судової реформи) у нас ще не було. Спроба попередньої влади реформувати адвокатуру за допомогою проекту 9055 була не просто провальною, але і ледь не погубила правозахисний інститут як такий. Реформа прокуратури так і не була доведена до кінця. Від реформування виконавчої служби також поки ніхто не в захваті. Скажу більше – знайти приклад завершеної правової реформи в історії України досить важко не тільки за останні 29 років, але і за багато більш тривалий період в сотні і сотні років. Мабуть, суто теоретично до повністю завершеної правової реформи можна віднести тільки створення так званого «Соборного Уложения» 1649 року. Тоді на Земському соборі 1648-1649 рр. при активному обговоренні представників станів зі 116 міст правовим шляхом були не тільки вирішені проблеми, що викликали міські повстання, але і підготовлений новий звід законів, який зі змінами діяв до 1832 року. Крім нового законодавчого матеріалу були продумані механізми реалізації правових норм: «Уложение» було надруковано і розіслано по всіх містах. От тільки питання – чи вважати Україну того періоду такою, що вже була в складі Російської імперії чи ще не була. З точки зору державності – дуже спірне питання, але тим не менш це єдиний приклад завершеної правової реформи на території сучасної України.

І ось тепер в команді Президента Володимира Зеленського взялися за аналогічну масштабну працю – завершити усі правові реформи в країні – знову. Але чи розуміють новатори в такому випадку, а що таке правова реформа в принципі? Якщо ні, то постараюсь показати, що це означає для мене.

Якщо говорити коротко і образно, для мене правова реформа – це створення системних передумов для того, щоб Україна повністю відбулася як правова і водночас соціально справедлива держава.

Правова держава – наша безумовна мета, на шляху до якої ми в останні роки дуже серйозно просунулися. І з гордістю відзначу, що нинішній Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» повністю схвалений Венеціанською комісією як такий, що відповідає принципу верховенства права.

Але сказати, що ми вже побудували правову державу, жоден відповідальний громадянин, на жаль, не може. Тому що правова держава неможлива без правового і справедливого суспільства. Тут, як ні в якій іншій сфері нашого життя, держава є такою, яким є суспільство.

Сьогодні можна виділити дві глобальні цілі реформування правової системи. Перша мета – поліпшення життя суспільства в цілому і кожного його члена. І це був, до речі, один з основних меседжів передвиборної стратегії В.Зеленського. Ось тільки, якісне поліпшення життя – категорія досить розмита. Це пов’язано з тим, що суспільство банально може чітко не усвідомлювати своїх потреб у правовій сфері, мати про них приблизні уявлення, тим більше що історія українського права має величезну кількість прикладів, коли суспільство не приймало певну правову норму і знаходило різні, навіть найоригінальніші шляху її не просто невиконання, а подолання. Наприклад, неможливість для членів сім’ї мати кілька квартир або житлових будинків за радянських часів призводило до фіктивних розлучень.

Крім того, якісне поліпшення життя може бути не пов’язане з підвищенням матеріального добробуту, а виражатися в більшій мірі захищеності, превентивних заходах держави щодо запобігання вчиненню злочинів, підвищення рівня правосвідомості, розвитку правозастосовчої практики тощо. Чи досягають цих цілей законопроекти, визначені Президентом як невідкладні?

Про це ми поговоримо трохи нижче.

Далі. Будь-яка правова система – це не тільки звід законодавчих актів і інструментів їх реалізації. Це не тільки механізм, але одночасно і організм. Механізм – оскільки максимально знеособлений, дистанційований від випадкових впливів будь-яких індивідуальних людських інтересів. Організм – оскільки створений для суспільства і спрямований його членів, взаємодіє з ними за принципом прямих і зворотних зв’язків. Причому будь-яке право ніколи не виникало на порожньому місці: воно, в кінцевому підсумку, дуже складним і іноді болісним шляхом, по-різному і зовсім не відразу, оформляло ті чи інші суспільні уявлення про щось належне і справедливе.

І будь-яку поспішність в цьому питанні не можна дозволити. Але саме в результаті поспіху в реформах сьогоднішнього часу дуже багато прогалин і порожніх місць.

В результаті у Верховній Раді хочуть прийняти закони, в які вже закладені майбутні правові колізії та які не відповідають міжнародним правовим стандартам, а нігілізм міжнародно-правових цінностей дорого обходиться у вирішенні будь-якого питання.

Адже в тій самій Європі вже більше 50 років як прийшли до однозначного висновку – тільки і саме права людини і громадянина можуть служити тим індикатором, який виявляє справжню мету конкретної правової реформи.

Обсяг прав людини і громадянина та їх реалізація показують справжні наміри державної влади щодо реформування різних сфер життя.

Звичайно, тут допустимі винятки. Режим воєнного стану, надзвичайного стану є тими хронологічно обмеженими періодами, коли обмеження прав не тільки допустимі, але і повністю виправдані. Але ж ми виходимо з того, що Україна зараз реформується як мирна держава. А тому перейдемо до конкретики.

Адвокатура
Наразі радикальних змін щодо адвокатури не передбачається, окрім єдиного законопроекту №1013 щодо скасування так званої адвокатської монополії. Про згубність і недоречність цього кроку я вже неодноразову висловлювався. Відповідним чином відреагували на таку ініціативу і в Національній асоціації адвокатів України. Так, у Відкритому зверненні НААУ до Президента України та Верховної Ради від 2 вересня 2019 року за підписом лідера української адвокатури Лідії Ізовітової говориться про те, що «вся адвокатська спільнота занепокоєна тим, що важливий правотворчий процес з обмеження конституційних прав кожної людини в Україні здійснюється без належного обговорення не лише із адвокатською, але й з усією правничою та науковою спільнотою, що є кричущим та неприпустимим фактом у правовій і демократичній державі».

Справа в тому, що скасування монополії не лише ніяк не обґрунтовується, але й протирічить базовим постулатам права.

По-перше, особливий статус адвоката накладає на нього додаткові обов’язки та обмеження, не властиві звичайним юристам. Всі вони (обов’язки та обмеження), в кінцевому рахунку, спрямовані на забезпечення прав і законних інтересів фізичної або юридичної особи, що звернулася до адвоката за захистом, представництвом або іншими видами правової допомоги. Натомість запропоновані зміни ризикують знищити взагалі систему правосуддя в Україні. Після прийняття законопроекту № 1013 громадян України в судах захищатимуть некваліфіковані аматори, які, здебільшого, не тільки не мають фахової юридичної освіти, але й не мають уявлення про систему і засоби українського права.

По-друге, «звичайні» юристи просто не мають того інструментарію, аби захистити права громадян на найвищому рівні. Як приклад тут доречно згадати інститут адвокатської таємниці. До неї за законом про адвокатуру (ст. 22) відноситься інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності. Обов’язок зберігати адвокатську таємницю поширюється на осіб, яким вона була довірена. Для цього адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання зобов’язані забезпечити умови, що унеможливлюють доступ до неї сторонніх осіб або її розголошення. А ті, хто винен в доступі сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошенні, несуть відповідальність згідно із законом. Тобто закон не лише накладає на адвокатів обов’язок (який також посилюється Правилами адвокатської етики та процедурою дисциплінарної відповідальності), але й змушує усіх інших осіб, у тому числі, представників правоохоронних органів, поважати обмін «делікатною» інформацією між адвокатом і клієнтом. Всього цього громадяни у разі прийняття проекту №1013 будуть позбавлені.

Тож дуже добре, що Комітет ВР з питань інтеграції України з Європейським Союзом, розглянувши на своєму засіданні 02.09.2019 р. проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр.№1013 від 29.08.2019), внесений Президентом України, визнав його положення такими, що регулюються національним законодавством країн-членів Європейського Союзу. А беручи до уваги те, що положення проекту закону стосуються демократичних принципів, верховенства права та функціонування демократичних інституцій у державі, депутати таки визнали за доцільне звернутися до Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) щодо отримання висновку про відповідність проекту закону європейським стандартам та цінностям. Це, певна, нехай невеличка, але перемога на шляху реформування правової системи. Проте, не з усіма законопроектами ситуація виглядає так добре.

Наприклад, до основних новел законопроекту №1009 від 29.08.2019 можна віднести наступні пропозиції: 1) вилучення із КПК та Закону України «Про статус народного депутата України» норми, яка забороняє без згоди Верховної Ради України здійснювати обшук народного депутата України, огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також втручатися у таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ч. 3 ст. 482 КПК, ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» в редакції проекту); 2) надання Національному антикорупційному бюро України та Державному бюро розслідувань права самостійно здійснювати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж у рамках проведення негласних слідчих та розшукових дій (ч. 4 ст. 263 КПК в редакції проекту); 3) надання слідчому судді, суду при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою права не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину (п. 4 ч. 4 ст. 183 КПК в редакції проекту); 4) встановлення положення про те, що судовий розгляд починається з оголошення прокурором лише короткого викладу обвинувального акта (ст. 347 КПК в редакції проекту).

Чи всі ці норми є такими, що не потребують фахового обговорення? Аж ніяк.

Так, занадто оціночним є формулювання «могла знати» в контексті редакції абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК (в редакції проекту), в якій йдеться про те, що «арешт накладається на майно третьої особи, якщо вона набула його безоплатно або за ціну вищу чи нижчу ринкової вартості і знала або повинна була чи могла знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 96-2 Кримінального кодексу України». Адже цілком вірогідною є ситуація, коли припущення, що третя особа могла знати про відповідний факт, хоча в дійсності про нього не знала, стане підставою для накладення арешту на майно такої особи. До правової диктатури і корупційних ризиків в такому випадку дуже легко дістатись.

Законопроектом також пропонується ч. 3 ст. 254 КПК викласти в такій редакції: «Виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них до прийняття рішення про їх розсекречування у порядку, визначеному законодавством, не допускається». Але ж відповідно до пункту 5.30 розділу V Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні (затверджена наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, СБУ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012 р. № 114/1042/516/1199/936/1687/5) до розсекречених матеріалів доступ надається разом з іншими матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК. При цьому надання доступу до матеріалів включає в себе можливість робити копії або відображення матеріалів (ч. 4 ст. 290 КПК). Відтак, ч. 3 ст. 254 КПК (в редакції проекту) частково дублює зміст ч. 4 ст. 290 КПК, перевантажуючи процесуальний кодекс та ускладнюючи його сприйняття. Тоді який сенс в такому реформуванні?

Порушення прав учасників судового провадження вбачається і у змінах до ст. 347 КПК, які запропоновані проектом. Наразі, якщо учасники судового провадження заявили клопотання, судовий розгляд починається з оголошення прокурором обвинувального акта в повному обсязі. Так само за клопотанням учасників судового провадження у повному обсязі оголошується позовна заява, якщо в кримінальному провадженні пред’явлено цивільний позов (частини 2, 3 ст. 347 КПК). Законопроектом пропонується позбавити сторони можливості звертатися з відповідними клопотаннями. А відтак можливим буде виключно короткий виклад відповідних відомостей. Крім того, суд, з врахуванням розумних строків, може обмежити тривалість оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта, а також оголошення короткого викладу позовної заяви. На наш погляд, неприпустимо обмежувати особу у праві знати, в чому її обвинувачують, а також з якими вимогами звертаються в цивільному позові.

Прокуратура
В свою чергу основною метою проекту №1032 від 29.08.2019, як це зазначено у пояснювальній записці до нього, є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності. Для досягнення вказаної мети у законопроекті пропонується: 1) створення нової структури органів прокуратури після проведення атестації прокурорів; 2) ліквідація військових прокуратур; 3) зменшення максимальної кількості працівників органів прокуратури з 15000 до 10000 осіб; 4) надання Генпрокурору повноважень затверджувати: стратегію розвитку прокуратури; систему оцінювання якості роботи прокурорів; порядок вимірювання та регулювання навантаження на прокурорів; порядок розгляду звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади; 5) надання можливості для всіх кандидатів із вищою юридичною освітою та стажем роботи у сфері права брати участь у відборі на заміщення посад в усіх органах прокуратури тощо.

По-перше, щодо перейменування Генпрокуратури на Офіс прокурора. Слово «офіс» є словом іншомовного походження та не має органічного взаємозв’язку із державною українською мовою. Дане поняття не має навіть офіційного тлумачення у робочих словниках Інституту Мовознавства імені О.О. Потебні. На порталі української мови та культури поняття «офіс» визначається як «установа; контора, канцелярія; представництво компанії, якої-небудь фірми, підприємства; канцелярська служба, службове приміщення». І якщо Офіс Президента може бути фактично канцелярією, то офіс прокурора – аж ніяк. Тобто, вказаний термін не має нічого спільного із сферою правосуддя та системою державних органів в Україні.

Сумнівною є пропозиція поданого законопроекту і щодо надання права Генеральному прокуророві особисто визначати порядок утворення, перелік, територіальну юрисдикцію, порядок реорганізації та ліквідації обласних та окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатів (статті 10, 12 та ін. Закону України «Про прокуратуру» у редакції проекту). Адже гранична кількість працівників інших державних органів визначається законом, указом президента або урядовою постановою (розпорядженням), а чисельність усіх військових формувань та МВС – виключно законом. І це при тому, що Генеральний прокурор має право видавати накази, які в силу вимог пропонованої редакції частини другої статті 9 Закону України «Про прокуратуру» не підлягатимуть державній реєстрації. Такі необмежені власні повноваження створюють, окрім іншого, суттєві корупційні ризики у країні, де це поки що залишається нагальною проблемою.

Необхідно також звернути увагу на пункт 9 Прикінцевих та перехідних положень законопроекту, яким визначається, що «з дня набрання чинності цим Законом всі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Такі законодавчі приписи є дискримінаційними і суперечать вимогам частини третьої статті 22 Конституції України про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Адже, по-перше, при здійсненні реорганізації підприємства чи установи (чим саме й є перезапуск прокуратури) незалежно від форм організації чи виду діяльності працівник повинен бути повідомлений про своє вивільнення персонально не пізніше, ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України; далі – КЗпП). По-друге, якщо працівник прокуратури перебуває на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці, він не може бути звільнений, оскільки у ці періоди за такими особами повинно бути збережене місце роботи (ст. 74, ч. 3 ст. 121 КЗпП). Крім того, реалізація вказаних пропозицій проекту на практиці може призвести до корупційних зловживань з боку осіб, на яких буде покладений обов’язок формування складу нового правоохоронного органу.

До речі, ще один важливий нюанс. Не можна робити правову реформу похапцем. Ось для порівняння дві фрази, які стосуються одного і того ж законопроекту. Перша належить С.О. Гудзинському з Головного науково-експертного управління ВР: «Законопроект містить також інші недоліки й дискусійні положення, докладний опис яких є неможливим у зв’язку зі стислими строками його опрацювання». А ось друга – «Комітет на своєму засіданні 5 вересня 2019 року (протокол № 3) ухвалив рішення про відповідність проекту акта вимогам антикорупційного законодавства і рекомендував Верховній Раді України прийняти за основу названий законопроект», і належить вона А.Красносільській, голові Комітету з антикорупційної політики. Тобто політик не бачить ніякої корупції там, де її просто втомився рахувати фахівець. Ось така дилема.

Судова влада
Не можна обійти увагою і законопроект №1008 від 29.08.2019, яким намагаються врегулювати питання організації діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі – ВККС) і Вищої ради правосуддя (далі – ВРП). По-перше, законопроект внесено з порушенням вимог чинної ст. 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за якими: судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом (ч. 1); зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 2). У проекті, зокрема, передбачені також зміни до законів України «Про очищення влади» (п. 1 розділу І проекту), «Про Вищу раду правосуддя» (п. 3 розділу І проекту). У свою чергу, законопроектом пропонується ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виключити. На погляд фахівців, внесення запропонованих проектом змін аж ніяк не сприятиме забезпеченню несуперечливого комплексного врегулювання питань організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні. Адже тим самим фактично надається можливість вносити зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» будь-якими законами, що ускладнить їх відслідковування, а тому збільшить вірогідність законодавчих суперечностей. Свого часу адвокатура дуже боляче сикнулась з такою практикою, коли її хотіли «зареформувати» змінами до інших законів. І демократичного в таких намаганнях дуже мало. Відтак, внесення в цій частині змін вважаємо недоцільним.

До того ж, виходячи із буквального тлумачення п. 4 ч. 8 ст. 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції проекту), усі діючі наразі члени ВККС після набрання чинності поданим законопроектом не матимуть права надалі обіймати свої посади. З цим також навряд чи можна погодитися.
Крім того, у законопроекті запропоновано скоротити кількість суддів Верховного Суду з 200 до 100 і провести протягом двох місяців відбір суддів до касаційних судів у складі Верховного Суду із числа суддів відповідних касаційних судів Верховного Суду за критеріями: а) професійної компетентності; б) етики; в) доброчесності. Тобто, фактично, пропонується провести новий конкурс, який вже було проведено протягом 2 останніх років. Правнича спільнота вже відреагувала на таку новацію негативно, бо така пропозиція не відповідає ч. 6 ст. 126 Конституції України, яка містить перелік підстав для звільнення судді.

Звертаємо також увагу, що скорочення вдвічі суддівського корпусу Верховного Суду матиме наслідком значне навантаження на суддів. З огляду на те, що на розгляді Суду знаходиться більше 63 тисяч справ, це збільшить тривалість строку розгляду справ, що не відповідає статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. До речі, так само не впевнені, що і скорочення штату прокурорів також зробить доступ до правосуддя більш простим, як того хочуть народні депутати.

Такі рішення, ініційовані Президентом і прийняті парламентом, можуть сприйматися як зазіхання на незалежність судової гілки влади. Тоді як згідно з п. 2 Великої Хартії суддів, судова незалежність і неупередженість є необхідними умовами для функціонування правосуддя. У Висновку № 1 (2001) про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів КРЄС підкреслила, що судова незалежність не є прерогативою чи привілеєм суддів, а є передумовою верховенства права та гарантією дотримання прав осіб, які потребують та очікують здійснення правосуддя (п. 10).

Що можна сказати в підсумку? Питання правової реформи – справа часу, але робити її потрібно фахово і без помилок. Головне тут – не робити поспішних дій і не продукувати реформи, які дуже швидко можуть перетворитись на псевдо-реформи і в результаті знищити правову державу як таку.

Олексій Фазекош,
голова Ради адвокатів Закарпатської області,
Президент Асоціації захисту прав правників України

Співробітники адвокатського об’єднання “АКТІО” – члени Українського відділення Асоціації міжнародного права взяли участь в Другій всесвітній зустрічі товариств міжнародного права, яка проходила 2 – 3 вересня 2019 року в Палаці Миру в Гаазі (Нідерланди).

В роботі конференції брали участь представники регіональних відділень Асоціації міжнародного права, Європейської асоціації міжнародного права, Африканської асоціації міжнародного права та Африканського товариства міжнародного права, Азійського товариства міжнародного права, Латиноамериканського товариства міжнародного права та національних товариств міжнародного права. Головували на конференції п. Ален ПЕЛЕ, Президент французького товариства міжнародного права, п. Ів ДОДЕ, Президент Кураторіуму Гаазької академії міжнародного права, а також п. Абдулкаві А. ЮСУФ, Президент Міжнародного Суду ООН. Заключне слово заходу взяла п-ні Марія Фернанда ЕСПІНОЗА, Голова Генеральної Асамблеї ООН.

Мета заходу полягала в налагодженні діалогу між учасниками регіональних відділень Асоціації міжнародного права, національних та регіональних товариств міжнародного права та інших провідних світових організацій, які опікуються питаннями міжнародного права. Протягом двох днів конференції відбулося дванадцять засідань робочих груп та п’ять засідань круглих столів, на яких обговорювалися питання перспектив подальшого розвитку міжнародного права та шляхів участі товариств міжнародного права в цьому процесі.

Більше інформації про захід за посиланням https://rencontremondiale-worldmeeting.org/

Днями набула широкого розголосу заява у Facebook голови ГО “Інфраструктурна рада”, колишнього першого заступника міністра інфраструктури України Володимира Шульмейстера, який працював в уряді за часів міністра Андрія Пивоварського. Шульмейстер опублікував відкритий лист на адресу нового прем’єра Олексія Гончарука та міністра інфраструктури Владислава Криклія, у якому закликав їх не допустити до роботи в Міністерстві нинішнього заступника міністра з питань корупції Юрія Лавренюка.

“Мені стало достовірно відомо про те, що Ю.Ф. Лавренюк (заступник міністра з питань корупції) планує залишитися в Міністерстві інфраструктури України. І ці плани близькі до реалізації! Я закликаю керуватися в доборі кадрів на керівні позиції не особистою відданістю, не нав’язуванням кимось із невідомими мотивами, а виключно порядністю, управлінськими якостями і професіоналізмом… Звертаюся до вас від імені бізнесу. Якщо ситуація в транспорті швидко не виправиться, це призведе до катастроф на залізниці й повної зупинки “Укрзалізниці”, подальшого руйнування мостів, шлюзів, безглуздої втрати ресурсу на неефективному ремонті доріг, потрапляння України в чорні списки щодо моря”, – вказано у зверненні.

Натомість в ЗМІ пов’язують таку “активність” псевдоактивіста В.Шульмейстера виключно з бажанням самому поновитись в штаті МІУ.

В ексклюзивному коментарі для “Вектор ньюз” Юрій Лавренюк, який обіймає посаду заступника міністра інфраструктури із травня 2016 року, зазначив наступне:

“Щодо заклику пана Шульмейстера до Президента чи Прем’єра, та звинувачень в мою сторону… Насправді, мені важко коментувати слова людини, за якою безпосередньо тягнеться шлейф корупційних скандалів не лише відносно його роботи на посаді заступника міністра, а і у приватному секторі, де він працював. Як то кажуть, Google знає і пам’ятає все. Мені достеменно відомо про факти порушених кримінальних проваджень та слідчих дій відносно пана Шульмейстера. Є інформація і про обшуки, які у нього проводились і які розслідуються до цього часу. Впевнений, що йому спочатку потрібно розбиратися з питаннями, які йому задають та будуть ще задавати правоохоронці.

Якісь заклики, що він робить, та звернення, які пише, базовані лише на безпідставних звинуваченнях і підписані людьми, які були звільнені з підвідомчих МІУ підприємств у зв’язку зі скороченням чи за корупцію та дискредитацію, а також представниками бізнесу, до діяльності яких є безліч питань, як у нас, так і у правоохоронних органів – вважаю підміною понять та маніпуляцією громадської думки. Поняття морської спільноти насправді є набагато більшим та ширшим, чим це видає пан Шульмейстер. Насправді, це великі трудові колективи, об`єднання та профспілкові рухи, а не представники деяких стивідорних компаній , кишенькових ГО, до складу яких входить максимум 10 псевдоекспертів та декілька ображених на весь світ, звільнених колишніх працівників держпідприємств морської галузі, а також деякі зацікавлені теперішні роботодавці В.Шульмейстера.

Переконаний, що у цього, як він себе сам називає, великого експерта та реформатора були всі шанси продемонструвати успіх та блискавичні реформи та результат під час його роботи у 2015 році, чого, нажаль, не відбулось. Також у мене самого виникає запитання, чому настільки успішний бізнесмен та реформатор, який всілякими шляхами намагається повернутися до держслужби, майже за 4 роки так і не повернувся в успішний бізнес, де він наче був… Дякую за запитання!”

Автор: Катерина Одарченко, політичний експерт та аналітик

Новий склад Кабінету Міністрів затверджений, і треба слідкувати за роботою нової команди, підтримувати в позитивних починаннях, критикувати в негативних і вірити, що Україна зміниться.

Перед початком структурних змін та реформ, необхідно діагностувати проблеми, які є наразі. Деякі з реформ, які були започатковані з 2014 року, мають зміст та перспективу, але вони проводяться без взаємозв’язку з іншими галузями, через це спостерігається дисбаланс. Більше того, багато з них необхідно переглядати та змінювати модель реформування.

Державне управління
Зміни в парламентський та урядовій структурі державного апарату давно назріли, адже ми часто були свідками розбалансованості та відсутності координації дії між гілками влади та міністерствами.

Індикатором ефективності системи держуправління є Індекс глобальної конкурентоспроможності. У 2018 році з 140 країн Україна посіла 110 місце в номінації «державні інституції» та 82 місце в категорії «тягар державного регулювання». Це не вирок державі, це виклик новій команді.

Навіть існує велика відмінність структур парламентських комітетів з міністерствами. В результаті, законопроекти, які подає Кабмін, не завжди знаходять профільний комітет. Ідеї нової команди об’єднати, реструктуризувати чи ліквідувати певні міністерства, не особливо корелюється з тими завданнями, які стоять перед країною.

Ідеї «держави у смартфоні» та діджиталізації знаходять позитивний відгук у суспільства, однак метою має бути не лише спрощення комунікації між громадянином та державним апаратом, а ще й у ефективності надання адміністративних послуг. Електронним урядуванням є процес здійснення державного управління з використанням інформаційних технологій для забезпечення ефективного менеджменту.

Крім цього, важливим є питання підзвітності та прозорості держави суспільству. Трансформація паперової бюрократії на електронні реєстри та платформи є позитивним наміром, однак чи є гроші в держави для оснащення цифровими гаджетами кожен ЖЕК, зважаючи, що в багатьох міністерствах використовуються застарілі комп’ютери.

Для всебічного втілення необхідних перетворень, важливо, щоб нова команда заручилась досвідом інших країн, таких як Сингапур чи Естонія. Крім цього, в умовах військової агресії, важливим є засоби захисту інформаційних систем та кращого оснащення кіберполіції.

Земельна реформа
Повноцінний економічний розвиток країни майже неможливий без ринку землі. Про зняття мораторію на землю говорять давно, однак про реальну необхідність та доцільність такої реформи почали активно говорити лише останні кілька років. При тому, що земельна реформа є фактором економічного зростання. Сьогодні Україна перебуває в клубі країн поряд з Північною Кореєю, Кубою, Венесуелою та Конго. Цивілізовані країни вже давно дозволили своїм громадянам розпоряджатись землею як власністю.

Більше того, з 2018 року мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення Європейським судом визнаний таким, що порушує права людини, а саме право на власність.

Однак і тут не все так просто. Кожна реформа це зміни, і треба чітко усвідомлювати яка модель змін підходить саме для України. В країнах, які вже пройшли даний шлях, є як позитивні, так і негативні приклади. Вивчаючи міжнародний досвід, можна з впевненістю сказати, що деякі моделі реформи показали свою низьку ефективність в інших країнах.

В першу чергу необхідно визначити мету реформи. Європейський досвід реформування передбачає два ключові орієнтири: розвиток сільського господарства або соціально-орієнтоване село. Запропоновані Україні законопроекти не мають повної підтримки в населення, адже можуть потенційно відображати інтереси окремих аграріїв. Існує чотири основні аспекти при вивченні іноземного досвіду: чи сформована приватна власність, як здійснювалась земельна реформа, які обмеження ринку землі там встановлені та як функціонує земельний ринок. Основне, що мають розуміти реформатори це те, що відкриття ринку не має бути самоціллю, важливим є те, в якому форматі він функціонує, хто отримає переваги і як збалансувати компроміс між усіма учасниками відносин.

Наприклад в Угорщині, Польщі та Румунії існують обмеження кількості площі у одного власника. В той час, як у інших країнах – Хорватія, Болгарія або країни Прибалтики, не мають таких обмежень. В Чехії, Польщі та Болгарії не має податкового навантаження, що сприяє розвитку підприємництва у цьому секторі. В той час як в Німеччині, Нідерландах, Данії чи Швеції високі податки та екологічні вимоги. В Західній Європі земельний ринок є більш лібералізований та не мають обмеження щодо іноземних покупців, на відміну від європейських країн пострадянського блоку, де такі обмеження є. Проте в таких країнах як Австрія, Бельгія та Франція угоди купівлі-продажу землі окремо розглядаються та затверджуються місцевими держорганами, що зумовлює невисоку вартість гектару землі. В скандинавських країнах немає обмежень на доступ іноземців до землі, однак вони встановлюють суворі екологічні вимоги та навіть спеціальну освіту для фермера. Наприклад у Ірландії та Великобританії найбільш лібералізована політика у цьому відношенні і це призводить до вищих цін на землю ніж у країнах Європи, але негативно відбивається на динаміці ринку, адже не кожен може собі дозволити дорого вартісну землю. Показовим для України може слугувати досвід Греції, де ринок землі існує, але немає земельного кадастру, нечітке законодавство та значний рівень бюрократії, що в результаті призводить до того, що ринок землі малорозвинений. Це чітко вказує на те, що реформи взаємопов’язані між собою і мають доповнювати одна одну.

Для того, аби підібрати найоптимальнішу модель земельної реформи для України, необхідно не тільки врахувати досвід інших країн, а також врахувати власні особливості, що впливають на індикатор цін, інвестиційної привабливості та захищеності селян. Для цього, варто розробити кілька варіантів пілотних програм реформи і організувати широке обговорення, залучаючи експертів, фермерів та іноземних представників.

Місцеве самоврядування
Вже минулий склад Кабінету Міністрів відзначає реформу місцевого самоврядування як одну із найуспішніших за всю каденцію. Дійсно, створення об’єднаних територіальних громад сприяє зосередженню коштів місцевих податків на місцях і кращому розвитку окремої громади.

Однак, в цьому випадку яскраво помічається контраст між іншими реформами, коли окрема ОТГ все ще лишається несамостійною та залежною від центральної влади. Соціальна сфера яскраво це демонструє. Попри наявність ширших повноважень на місцях, не кожна громада може забезпечити створення соціальної інфраструктури, на кшталт дитячих садків, шкіл, медичних закладів чи районних відділів поліції. Тут реформа децентралізації впирається в реформу медицини, освіти чи правоохоронних органів.

При цьому, спостерігається масовий відтік людського ресурсу закордон, а це є ознакою, що не кожен може знайти робочі місця з гідною оплатою праці, мати соціальний захист та з перспективою самореалізації. Ці чинники не можуть бути відокремлені від реформи децентралізації. Мають бути розроблені економічні програми та моделі для громад, що передбачатимуть комплексний розвиток як столиці, так і кожного окремого села.

Нова команда має зосередитись на створенні єдино-векторної стратегії реформування країни, щоб реформа окремої кожної галузі не була відокремлена, а створювала гармонійну систему орієнтування на модернізацію, швидкий розвиток держави та добробут кожного українця.

Звісно, це далеко не всі напрямки, які вимагають покращення, але це ті, без яких говорити про реформування країни неможливо.

Нові, технократичні кадри в уряді – це прекрасна ідея і те, чого вимагає суспільство. Однак, розуміючи українські політичні реалії, прогнозувати їм абсолютної та безперешкодної ефективності доволі складно. Люди, які не були в політиці раніше, доволі туманно уявляють собі систему державного управління і її реформування. Вважаю, їм необхідно заручитись підтримкою досвідчених людей, які мають досвід та обізнані з історичними чинниками та специфікою українського державотворення.

Навіть на 29 рік своєї Незалежності Україна не може оговтатися від втрати протягом ХХ століття мільйонів активного населення. Голодомори, війни, політичні репресії, депортації, знищення заможних трударів-хліборобів та інші соціальні експерименти комуністичної влади назавжди змінили подальший розвиток українського етносу. Особливо даються взнаки переслідування представників «Розстріляного Відродження» («Червоного Ренесансу») – духовно-культурного і літературно-мистецького покоління 20-х років, яке повірило більшовицьким лозунгам і в період «українізації» дало світу високохудожні твори в галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру. Більшість молодих і талановитих митців, які виявилися «непридатними до будівництва комунізму», була розстріляна. Хтось покінчив життя самогубством, багатьох чекали сталінські концтабори, еміграція, замовчування. Їхні твори заборонялись, знищувались, вилучались з публічних бібліотек, зберігались у недоступних «спецхранах». Ті ж, кого каральна система зламала, були змушені лукавити, прославляючи «вождя народів» і КПРС.

Якби не цілеспрямоване винищення верхівки української інтелектуальної еліти, українці зараз не переживали б хуторянського комплексу меншовартості, не цуралися рідної мови і культури, а стали в рівень з іншими цивілізованими націями і народами. А так розважальні шоу вітчизняних телеканалів, навіть в умовах війни, мало чим відрізняються від російських аналогів, де найбільш рейтинговими вважаються низькопробні жарти про тупуватих хохлів-салоїдів.

У науковий обіг введено вже чимало архівних документів, які проливають світло на те, як мальовниче лісове урочище Сандармох, що простяглося на 10 гектарах в Медвеж’єгірському районі Республіки Карелія, в 30-х роках минулого століття використовувалось НКВС СРСР для таємних розстрілів в’язнів Соловецьких таборів («Соловецький етап»), Біломорсько-Балтійського каналу (каналоармійців), спецпоселенців та репресованих жителів Карельської АРСР.
До «горбачовської Перебудови» правда про Сандармох ретельно приховувалась від громадськості. Існувала навіть легенда, що в’язнів Соловків вивозили на човнах у Біле море і там топили. Тільки 1995 року активісти Санкт-Петербурзького наукового центру «Меморіал» знайшли в архівах УФСБ РФ по Архангельській області перші розстрільні списки. А вже в липні 1997 року на території урочища Сандармох віднайшли 236 розстрільних ям.

За підрахунками «Меморіалу» в Сандармох поховано від 7000 до 9500 громадян СРСР близько 60 національностей, хоча точна кількість до цього часу не встановлена. Серед них – знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін, московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Ґоґо Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СССР та інші видатні особи.

Документально підтверджено, що найчисельнішу групу в’язнів (1111 особу) стратили в урочищі Сандармох з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року.

З них – близько 300 видатних представників «українських буржуазних націоналістів», які на той час складали цвіт нації. У розстрільному списку «мислячої України» – поет Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історики Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, один з творців єдиної гідрометеослужби СРСР уродженець Чернігівської губернії Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Усі вони були молодими (переважно 35-50 років), в розквіті сил людьми.

27 жовтня 1997 року, у 60-ті роковини початку розстрілів у Сандармоху, місцеві активісти «Меморіалу» вперше провели Дні пам’яті. Там було відкрито пам’ятник «Люди не убивайте друг друга», відслужена панахида та проведено мітинг. Участь у траурних заходах взяла делегація з України, до складу якої входили Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі.

Тоді ж у пам’ять про репресованих українців було встановлено дерев’яний хрест. А 2004 року, з ініціативи громадянина США українського походження Веніаміна Трохименка, батько якого також був розстріляний у Сандармоху, Товариством української культури Карелії «Калина», споруджено гранітний козацький хрест «Убійенним синам України».

1997 року меморіальний комплекс «Сандармох» був визнаний об’єктом культурної спадщини і набув статус пам’ятника регіонального значення. Він став відкритим для рідних і близьких жертв репресій, а також тисяч іноземних туристів.

Першим, хто відкрив українцям правду про Сандормох, був історик, археограф, письменник і громадський діяч Семен Олександрович Підгайний (1907-1965). З 1933 по 1941 рік він був в’язнем Соловецького табору особливого призначення, потім співпрацював з німецькою окупаційною владою – керував з 1941 по 1943 одним з районів міста Харкова. В еміграції С.Підгайний написав дві книги спогадів про Соловецьку каторгу «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні», які вийшли за кордоном. Звичайно, до здобуття Україною незалежності його творчість була недоступною українському читачу, хоча праці С.Підгайного поширювались у діаспорі.

У Незалежній Україні Сандармох отримав назву «української Голгофи». Виник навіть науковий термін – «Список Сандармоху». Так дослідники назвають перелік осіб, репресованих в Україні, а також українців, репресованих за її межами, які відбували покарання на Соловках і були розстріляні 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандормох.

Робота над «Списком Сандармоху» триває:
– 2003 року у Києві вийшов двотомник «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках»;
– 2012 року, з нагоди 75-их роковин соловецьких розстрілів газета «День» проголосила «Рік «Списку Сандармоху» і опублікувала на своїх шпальтах доопрацьований і доповнений список жертв;
– у 2016-2017 роках Міжнародна інформаційно-аналітична агенція «Vector News» у партнерстві зі Всеукраїнським благодійним фондом «Журналістська ініціатива» провела акцію «Рік жертв Великого терору». У її рамках письменник Сергій Шевченко опублікував виправлений і доповнений «Український список Сандармоху». У ньому автор усунув чимало виявлених огріхів і білих плям попередніх переліків та склав найбільш повний ряд біографій. Список розширено переважно завдяки доданим біографічним даним осіб, що народилися на теренах України й згодом були репресовані за її межами, а також осіб, чиї долі тісно пов’язані з Україною (жили, працювали, воювали за незалежність республіки тощо).

Донедавна робота дослідників історії Сандармоху суттєвих нарікань з боку російської влади не викликала. Ситуація змінилася в середині 2010-х років через загострення протистояння між орієнтованою на європейські цінності демократичною Україною і правлячим в Росії агресивним путінським режимом. Враховуючи рекордні показники проведеного в квітні 2019 року соціологами «Левада-центру» дослідження ставлення росіян до особистості і діяльності Йосипа Сталіна (сумарний рівень схвалення досяг 77%), у Кремлі надумали переглянути своє відношення до політичних репресій 30-50 років ХХ століття.

Сучасні апологети Сталіна вирішили, що загальноприйнята версія про поховання в Сандармоху жертв політичних репресій не відповідає дійсності і шкодить іміджу Росії. Відтак, «Російському військово-історичному товариству» (РВІТ), який спеціалізується на фабрикації вигідних путінському режиму «історичних скреп», дали доручення підготувати матеріали для спростування факту звірств НКВС у Сандармоху. Обираючи виконавців, Кремль не мав жодних сумнівів, що РВІТ справиться з поставленою задачею, позаяк у наукових колах це товариство вважається скоріше рупором агітпропу, аніж дослідницьким центром. Адже діяльність цієї загальноросійської громадсько-державної організації щедро фінансується з державного бюджету. Його головою є відомий своїми фейковими дисертаціями міністр культури РФ Володимир Мединський. Опікунську раду РВІТ з квітня 2019 року очолює виходець з ленінградського управління КДБ, близький соратник незмінного Президента Росії Володимира Путіна, колишній міністр оборони, віце-прем’єр-міністр РФ і глава президентської адміністрації Сергій Іванов, котрий змінив на цій посаді відомого «яструба» Дмитра Рогозіна. До складу ради входять міністр оборони Сергій Шойгу, міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев, директор Федеральної служби охорони Євген Муров та інші відомі в Росії ідеологи й пропагандисти «РуSSкого мира».

Готуючись до переписування трагічної історії Сандармоху, керівники РВІТ розробили концепцію її фальсифікації. Вони вирішили нічого не вигадувати, а скористатися досвідом радянських попередників, яким десятиліттями вдавалося приховували правду про розстріли українців у Биківні, поляків у Катині, Калініні (Твері), Харкові. На озброєння була взята дискусійна, нічим не підтверджена гіпотеза істориків Петрозаводського державного університету, що в сумнозвісному урочищі Сандармох, територія якого протягом 1941-1945 років була окупована Фінляндією, поховані не тільки жертви сталінських репресій, а й радянські військовополонені, розстріляні у фінських концтаборах. Заяви фінських дослідників про те, що ця гіпотеза є ненауковою і політично вмотивованою, до уваги не брались.

У серпні 2018 року для підтвердження висунутої версії РВІТ спішно організувало археологічну експедицію з дослідження поховань у Сандармоху. До її складу, окрім пошуковців, археологів, антропологів увійшли також співробітники Слідчого комітету Карелії і військовослужбовці окремого 90-го спеціального пошукового батальйону Міноборони Росії. Звичайно, «придушені погонами археологи в кирзових чоботях» були готові по команді старших начальників знайти в урочищі Сандармох не те щоб поховання радянський воїнів, а й ковчег біблейського Ноя. Так і сталося. За перші два дні розкопок учасникам експедиції РВІТ вдалося знайти останки п’ятьох людей, чотирьох чоловіків і однієї жінки. Не дочекавшись висновків необхідних експертиз, фахівці РВІТ відразу ж назвали їх останками розстріляних червоноармійців, підтвердивши свою сумнівну наукову репутацію.

Утім, через гучний скандал, який виник щойно експедиція РВІТ розпочала свою роботу, розкопки були призупинені. Проти них різко виступила партія «Яблоко», правозахисники, активісти «Меморіалу», яких підтримали телеканал «Дождь» і деякі інші ліберальні інформаційні агентства. Вони звинуватили РВІТ у намаганнях дискредитувати висновки «Меморіалу» про Сандармох як місце масових страт репресованих, розмити їхню цінність і нівелювати масштаби трагедії. Противники гіпотези про поховання в Сандармоху радянських воїнів слушно вказували на те, що ця теорія з’явилася через 20 років після відкриття поховань, а також наголошували на відсутності будь-яких документальних свідчень, зокрема, фінських наказів про розстріли на цих територіях. Активний спротив громадськості, через який минулого року РВІТ було змушене призупинити розкопки, став для керівництва товариства повною несподіванкою. Хто знає, можливо саме негативна реакція громадянського суспільства й спричинила відставку Дмитра Рогозіна з посади очільника опікунської ради РВІТ.

Її новий керівник Сергій Іванов врахував досвід свого попередника і перед тим як направити нову експедицію в урочище Сандармох провів низку підготовчих заходів. З підтримкою міністерства оборони РФ проблем не виникало, Сергій Шойгу її гарантував. Однак, щоб у разі потреби перекласти відповідальність на місцеву владу Карелії, Сергій Іванов ініціював підготовку звернення місцевого начальства до керівництва РВІТ з проханням додатково дослідити територію урочища Сандармох. Але, чи то підстаркуватого «боярина» підвело почуття міри, чи «холопи» перестаралися, текст чолобитної, надісланої 15 липня 2019 року міністерством культури Карелії до керівництва товариства, вийшов моторошним. Від нього повіяло не те щоб духом брежнєвського застою, а зловіщим холодом 30-х років минулого століття.

Ось деякі рядки цього шедевру:

– «… ідея поховання в урочищі Сандармох жертв політичних репресій активно використовується низкою країн у деструктивних інформаційно-пропагандистських акціях, а спекуляції навколо подій в урочищі наносить шкоду міжнародному іміджу Росії, закріплює в громадській свідомості громадян необґрунтоване почуття вини перед нібито репресованими представниками закордонних країн, які дозволяють висувати необґрунтовані претензії до нашої держави і стають консолідуючим фактором антиурядових сил в Росії»;

– для прикладу наводяться «мітинги», присвячені жертвам репресій в Сандармоху за участі “активістів громадських організацій й іноземних держав” (України – примітка авторів);

– «… при цьому низка авторитетних карельських вчених дотримується версії, що в Сандармоху поховані радянські військовополонені, за попередніми даними, розстріляні фінськими військами»;

– на цій підставі мінкульт Карелії просить РВІТ провести власне розслідування і «встановити істину зі спірних питань».

Вочевидь, у РВІТ на це звернення чекали з нетерпінням і вже 12 серпня 2019 року експедиція почала нові розкопки.

На другий день роботи експерти РВІТ знайшли поховання двох осіб, поруч з якими були виявлені гільзи іноземного виробництва, що було відразу ж подано громадськості як могили радянських військовополонених. Утім, як і минулого року, проти розкопок в урочищі Сандармох виступили представники «Меморіалу». На їхню думку справжньою метою їх проведення є бажання принизити масштаби репресій в СРСР проти власного народу. Правозахисники назвали їх «нечуваним актом вандалізму і паплюження могил», спробою переписати історію заради короткочасних політико-пропагандистських цілей. Вони звернули увагу, що на місці їх проведення немає ні археологів, ні фінських істориків, а співробітники РВІТ заборонили журналістам і представникам «Меморіалу» фотографувати розкопані могили. 13 серпня 2019 року Санкт-Петербурзький «Меморіал» направив до Генеральної прокуратури Росії відкритого листа з проханням перевірити законність розкопок, адже «пошкодження об’єктів культурної спадщини» і «наруга над тілами померлих і місцями їх поховань» карається законами РФ.

Скандал навколо могил в урочищі Сандармох не єдине свідчення бажанню Кремля ускладнити роботу дослідників поховань жертв політичних репресій в Росії. Останній приклад – протидія місцевої влади експедиції російського «Меморіалу» і литовських волонтерів, які проводили розкопки могил спецпоселенців поблизу селища Галяшор (Пермський край). Після того як вони розчистили занедбане кладовище, проти них була порушена кримінальна справа за статтею «Незаконна рубка лісових насаджень»…

Звичайно, чільне місце у «боротьбі з ідеологічною диверсією іноземних держав проти Росії під виглядом історичних досліджень», відведено ФСБ РФ, керівництво якого не тільки виконує делікатні доручення Кремля, а й генерує ідеї, якими через підконтрольні «інформаційно-пропагандистські війська» зомбуються мозки росіян. Красномовний приклад – інтерв’ю від 19 грудня 2017 року Директора ФСБ РФ Олександра Бортнікова «Российской газете», присвячене 100-річчю органів державної безпеки РФ. У ньому він відзначив важливу роль свого попередника на посту головного чекіста Росії Лаврентія Берії у припиненні масових політичних репресій, а також визнав за можливе виправдати їх: «… хоча у багатьох цей період асоціюється з масовою фабрикацією звинувачень, архівні матеріали свідчать про наявність об’єктивної сторони в значній частині кримінальних справ, у тому числі тих, які лягли в основу відомих відкритих процесів. Плани прихильників Л.Троцького щодо зміщення чи навіть ліквідації Й.Сталіна і його соратників у керівництві ВКП(б) – зовсім не вигадка, як і зв’язки заколотників з іноспецслужбами».

Через недогляд чи з невігластва, автори інтерв’ю О.Бортнікова для характеристики періоду 30-х років вклали в уста Директора ФСБ РФ вирази, апробовані в документах минулого століття. Мова йде про «Постанову журі урядової комісії з конкурсу на підручник для 3-4 класів середньої школи СРСР» від 22 вересня 1937 року (збірка «До вивчення історії», Політвидав ЦК ВКП(б), 1937 рік, 39 с.), де говориться: «… то був час безперервної боротьби з ворогами робітників і селян, яку вели Радянська влада і ВКП(б) з тим, щоб забезпечити перемогу соціалізму в нашій державі (саботаж куркулів, хлібозаготівель, шкідництво шахтинців, промпартії, спроб розпродажу СРСР іноземним імперіалістам з боку троцькістських агентів фашизму тощо).

2017 року після скандального інтерв’ю О.Бортнікова в російському суспільстві стався вибух. Проти спроб виправдати сталінські репресії різко виступили Конгрес російської інтелігенції, який закликав відправити Директора ФСБ у відставку, а також академіки Російської академії наук, котрі підписали відкритого листа, де заявили: «… вперше після ХХ з’їзду КПРС одна з вищих посадових осіб нашої держави виправдовує масові репресії 1930-40-х років».

Але у високих баштах Кремля голос обуреної російської громадськості ніхто не почув, скоріш за все, не звернув на нього уваги.

Відтак, знову виникає одвічне питання: «Куда идешь Великая Россия? Камо грядеши?».

Олександр Бєлов, історик
Олександр Христенко, історик

Бажання повертатись до теми не було, адже більшість читачів, насамперед ветерани спецслужб, сприйняли матеріал позитивно. Переконувати ж недоброзичливців Служби безпеки України – марна справа. Їм дай хоч манесенький інформаційний привід для нападок на СБУ. А тут благодатна тема – звільнення заручників не «кіношними» методами зі стріляниною й погонями, а шляхом часткового виконання висунутих злочинцями умов. Як же не скористатися нею для звинувачень Служби у співпраці з міжнародними мафіозними угрупованнями, налагодженні каналів торгівлі «живим товаром», контрабанді, незаконному перетині кордону тощо.

На ці закиди можна було б не реагувати, якби не дві важливі обставини. Насамперед, обурило намагання декого з «професіоналів» принизити, звести нанівець складність процесу пошуку співробітниками СБУ варіантів визволення заручників. Особливо на першому етапі, коли мова йшла про звільнення Попова й Куликова.

Ось як згадує ті події Володимир Довганюк, на той час співробітник відділу боротьби з міжнародним тероризмом управління «Т» СБУ, який безпосередньо здійснював ці заходи:

«… Лист з МЗС України про те, що чеченські бойовики захопили в заручники двох українців, один з яких – син заступника начальника управління МЗС, обріс грізними резолюціями начальників усіх рівнів. Їх було настільки рясно, що коли документ дійшов до виконавця, а ним визначено мене, важко було прочитати зміст самого звернення. З’ясувалось, що Попов-пожежник умовив свого зятя Куликова поїхати на батьківщину. Коли після кількаденного перебування вони збиралися повертатися в Україну, їх захопили в полон бойовики. За згодою батька Куликова його домашній телефон поставили на прослуховування. Інформація, що злочинці дійсно утримують Попова і його сина в Чечні, вимагаючи за звільнення заручників викуп у розмірі 2-3 мільйони доларів США, підтвердилась. Традиційно звернулись за допомогою до ФСБ РФ, ті обіцяли … і все.

Стало зрозумілим, що проблему звільнення заручників доведеться вирішувати самотужки. Один з шляхів – шукати контакти з лідерами чеченської діаспори в Україні. Водночас, на контакт із запропонованим Куликовим чеченцем (Сулейманом Ахмадовим – примітка автора) я не виходив, оскільки підозрював, що він якимось чином міг бути причетним до викрадення заручників. Розіслані в обласні управління СБУ орієнтування також виявились безрезультатними. Спрацювало лише Одеське УСБУ. Через лідерів місцевої чеченської діаспори вдалося отримати номери телефонів Президента ЧРІ Аслана Масхадова, які я передав Валерію Якубовському (його розповідь дивись у частині першій – примітка автора).

Певно, що він телефонував в Чечню. Але мені й самому також довелось дзвонити Масхадову з домашнього телефону. Свою позицію я висловлював так: викрадення українських громадян розцінюємо як недружній крок до України. При цьому я відрекомендувався офіційно – майор СБУ. Масхадов відіслав мене до Удугова, а він до керівника управління з визволення заручників … Той пояснив, що українські бранці захоплені непідконтрольним уряду ЧРІ формуванням, потім вдалося встановити, де знаходяться заручники і згодом їх звільнити…

Слід віддати належне працівникам вітчизняного МЗС, які організували спецрейс літака для повернення заручників в Україну. Я теж хотів летіти під виглядом працівника МЗС України, та начальство не відпустило. Відразу ж після вильоту літака виникла певна напруга. Інформація про місце його приземлення на Північному Кавказі була суперечливою. Спочатку це був аеропорт в інгуському Слепцовську, потім в російських Мінеральних Водах. Довелось шукати вихід на Президента Інгушетії Руслана Аушева…

Добре, що все закінчилось благополучно. Хоча, відверто кажучи, до сьогодні не впевнений, що зіграло головну роль у визволенні Попова й Куликова. Куликов старший казав, що виходили на Березовського, та той наче відмовив».

Друга обставина, яка змушує розставити крапки над «і» – спроба деяких «чеченознавців» звинуватити Службу зв’язках із братами Ахмадовими – відомими на весь Північний Кавказ викрадачами людей. Йдеться про одіозних Увайса, Руслана, Ризвана, Аті, Абу, Рамзана, Імрана, Тагіра і Зелімхана Ахмадових, які одними з перших в Чечні почали отримувати надприбутки від работоргівлі. Жертвами їхнього злочинного бізнесу були представники різних країн, віросповідань, професій, національностей, в тому числі вайнахи (чеченці й інгуші). Навіть зараз, коли семеро з братів Ахмадових загинули, а двоє переховуються за кордонами Чечні, будь-які контакти з ними сприймаються вкрай негативно. Занадто ж таки нелюдським було їхнє ставлення до заручників. Характерно, що першими, хто дорікнув СБУ зв’язками із злочинним кланом Ахмадових, були співробітники ФСБ РФ. Їм було байдуже, що полковник МШДБ ЧРІ Харон Ахмадов і його молодший брат Сулейман, які внесли вирішальний вклад у спасіння українців, не мають жодного відношення до вказаних злочинців, оскільки представляють тейп «дішні» і є вихідцями з Сірноводська. А їхні однофамільці, котрі займались викраденням заручників, походять з тейпу «гендергеной» і мешкали в Урус-Мартанівському районі.

Позаяк у черговий раз, тепер уже в Україні, кинута тінь на честь і гідність Харона й Сулеймана Ахмадових, з дозволу Сулеймана, нарешті прийшов час оприлюднити більш повні відомості про їхню участь у визволенні Попова й Куликова. Повною інформацією про це не володів навіть вищезазначений ветеран органів держбезпеки Володимир Довганюк.

Отже, 17 листопада 1997 року підполковник внутрішньої служби Попов Володимир Олександрович разом зі своїм зятем Куликовим Сергієм Олександровичем власною автомашиною «ГАЗ-24» вирушили у ризиковану подорож в село Гарагорське Надтеречненського району Чечні. Вони поспішали на похорон матері Попова (автор приносить вибачення за помилку, допущену у попередній публікації Валерієм Якубовським, котрий помилився щодо справжньої причини їхньої поїздки в Чечню).

Володимир Попов був уродженцем цих місць, у Грозному закінчив технікум, отримав спеціальність «протипожежна техніка безпеки». Потім був інститут в Пермі, 25 років служби в підрозділах пожежної охорони, останні роки в Києві. Тут Попов познайомився із земляком Сулейманом Ахмадовим. Попри кочове життя військовослужбовця, він не поривав зв’язків з Чечнею, де мешкала мати, а також друзі дитинства і юності. На похорон матері Попов з Куликовим не встигли, застали вже поминки. Встановивши протягом двох днів хрест на могилі, почали збиратися додому. Коли вже були завантажені речі, їхню «Волгу» оточили озброєні до зубів невідомі у військовій формі. Вони блокували дорогу, вилучили особисті документи і вивезли українців в район Грозного. Так, з 20 листопада 1997 року почався період їхнього двохмісячного перебування в заручниках.

Чому бойовики обрали жертвами саме Попова і Куликова стало відомо відразу ж після їхнього першого допиту в «Особливому відділі» Ічкерії. З’ясувалось, що бандити сприйняли Сергія Куликова за родича Анатолія Сергійовича Куликова, на той час міністра внутрішніх справ Росії, генерала армії РФ. Будь-які заперечення бойовики з угруповання Арбі Бараєва не сприймали. За звільнення українських бранців вони призначили викуп у розмірі 2 мільйони доларів США. Щойно звістка про викрадення сина долетіла Києва, батько одного з заручників, працівник МЗС України Олександр Сергійович Куликов почав оббивати пороги Адміністрації Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України. Але звідусіль отримував відповідь, що необхідно звертатися до владних структур Російської Федерації, оскільки прямі контакти з представниками влади Чечні Кремль сприймає як недружні кроки. Єдиним, хто наважився підписати пряме звернення до Президента ЧРІ Аслана Масхадова з проханням сприяти звільненню заручників був київський мер Олександр Олександрович Омельченко.

На щастя О.С.Куликова, його давній приятель, один з відповідальних працівник Кабінету Міністрів України Володимир Миколайович Брагін запропонував знайомство з Сулейманом Ахмадовим, якого добре знав ще з радянських часів по виробничих справах. Саме його посередництво в залученні чеченських правоохоронців до визволення Попова і Куликова стало запорукою успіху. Адже рідний брат Сулеймана – полковник Харон Ахмадов проходив службу на посаді помічника начальника управління боротьби з викраденням людей МШДБ ЧРІ. Він то й взяв на себе відповідальність за організацію звільнення українських заручників. Спланувати і реалізувати заходи з визволення Попова й Куликова було непросто.

По-перше, на той час у Чечні мало хто всмілився протистояти бойовикам Арбі Бараєва, котрий був переконаний, що йому пощастило захопити в заручники родича міністра внутрішніх справ РФ.

По-друге, Президент ЧРІ Аслан Масхадов, якому підпорядковувалось МШДБ ЧРІ, хоча й був зацікавлений у демонстрації здатності рішуче боротися з викраденням людей без участі правоохоронців Росії, реальних сил протидіяти бойовикам не мав. Отже, розраховувати на його заступництво не приходилось. Вся повнота відповідальності за будь-який збій при проведенні операції лягала на Харона і його колег з МШДБ ЧРІ.

По-третє, після звільнення заручників треба було певний час переховувати, а потім якимось чином переправити в Україну.

Відтак, Харону Ахмадову належало влаштувати втечу так, аби вона виглядала природно, як власна ініціатива бранців. Для допомоги брату з Києва в Чечню приїхав Сулейман. Він мав не тільки безпосередньо залучитись до організації втечі заручників, але й, у разі необхідності, переконати бойовиків у тому, що Сергій Куликов не має жодного відношення до головного російського міліціонера. Місцем тимчасового перебування Попова і Куликова після втечі був визначений будинок батька Харона і Сулеймана – Магомеда Ахмадова в Сірноводську.

Втеча Попова й Куликова була організована професійно. Роль «провідників» їх гірськими тропами грали родичі і близькі знайомі Харпона. Зрештою, втікачі дістались Сіроноводська, де їх прихистила сім’я Ахмадових. Далі розпочався новий, не менш складний етап звільнення заручників – пошук шляхів переправлення їх в Україну. Розрахунок був на те, що до цього процесу долучиться офіційна влада Чечні.

Але, як не намагалися Харон із Сулейманом приховати свою участь в організації втечі українців, уникнути витоку інформації про перебування Попова і Куликова в Сірноводську не вдалося. Тільки-но чутки про це просочились до Арбі Бараєва, той у супроводі чисельної охорони примчав на БТР-ах на «розбірки». Харон і Сулейман разом із декількома відчайдухами з МШДБ ЧРІ готові були чинити збройний опір. Перемовини з Арбі Бараєвим проходили складно. Брати Ахмадови категорично заперечували причетність до організації втечі Попова і Куликова. Перебування утікачів у будинку батька Харон пояснював знайомством Сулеймана з Поповим у Києві, що відповідало дійсності. Напруга у переговорах спала лише після того, як на вимогу Арбі Бараєва Сулейман поклявся на Корані, що Сергій Куликов не є родичем міністра внутрішніх справ Росії і постійно мешкає в Києві.

І от вже коли життю і здоров’ю звільнених Попова й Куликова ніщо не загрожувало, а конфлікт з бараєвськими бойовиками був майже вичерпаний, на політичну арену вийшов Президент ЧРІ Аслан Масхадов. Для підняття власного рейтингу він почав наполягати на офіційному зверненні України з проханням сприяти визволенню Попова і Куликова. Саме тоді керівник консульського управління МЗС України Валерій Якубовський і вищезгаданий Володимир Довганюк вели телефонні переговори з Президентом ЧРІ Асланом Масхадовим і міністром закордонних справ Мовладі Удуговим щодо переправлення заручників в Україну. Завдячуючи активній участі співробітників МЗС України, українські бранці успішно дісталися Києва. Виліт відправленого з України спецлітака був організований через Єреван, позаяк чеченська сторона категорично заперечувала проти використання будь-якого російського аеропорту.

30 грудня 1997 року в газеті «Факты» було розміщене розлоге інтерв’ю Володимира Попова журналісту Олександру Гавришу з красномовною назвою «Нас никто не освобождал. Мы совершили побег».

У ньому Володимир Попов розповідав про те як разом із зятем Сергієм Куликовим опинилися в Чечні, в яких умовах перебували в полоні, як готували втечу, як за допомогою працівників МЗС України дістались Києва. Єдине чого не вистачало, так це інформації про тих, хто саме, ризикуючи власним життям, організував їхню втечу. Тоді «зашифровка» участі Харона і Сулеймана Ахмадових у звільненні Попова й Куликова була необхідною задля уникнення переслідування з боку Арбі Бараєва.

Відтепер табу на правду знято.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб

За сприяння голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша створений фільм про сучасне життя Закарпатського апеляційного суду та її голови – Ганни Василівни Фазикош