Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

22 жовтня 2019 року в Києві, в залі інформаційного агентства «Укрінформ» відбулася презентація дослідження, а в результаті, книги «Ре-візія історії: російська історична пропаганда та Україна». Вона містить аналіз ключових наративів російської історичної пропаганди щодо України та відповідь на них українських істориків.

Експерти Громадського Об’єднання «Інтерньюз-Україна» дослідили головні аспекти російської пропаганди, поширені в російському та українському сегментах інтернету. В цілому, аналітики компанії Singularex дослідили понад 850 тисяч постів в «ВКонтакте» та 16 тисяч постів із Фейсбуку в період з 1 січня 2016 року до 1 квітня 2019 року включно.

Книга представляє собою виокремлення основних вкидань російської сторони в бік України:
• «Україна – це невдала тінь Росії»
• «Україна – це штучний проект Заходу»
• «Крим, Донбас і південний схід України – це Росія»
• «СРСР – потужна імперія, Сталін – герой»
• «Усі українські націоналісти були фашистами»
• «Україна забула про перемогу над нацизмом»

Саме за цими меседжами українські історики давали відповіді. Складалась вона з двох частин: аналізу учасників проекту «LikБез. Історичний фронт» та інтерв’ю з Ярославом Грицаком, професором Українського католицького університету та одним з найвідоміших українських істориків.

«У російському дискурсі немає історії росіян як громадян сучасної Росії. Немає історії народів Росії. Немає історії відносин народів Росії з росіянами. Немає хронотопу (часопростору) Росії як держави і країни. Це особливість імперського дискурсу: ніде немає логічних чи зрозумілих меж. Натомість «Історія України» – це історія культурного шару сучасної української держави», – зазначив на прес-конференції Кирило Галушко, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.

Загалом, ця книга становить практичну цінність для українського народу, так як це видання в доступному форматі подає інформацію про недалекоглядність російської пропаганди і на основі затверджених фактів спростовує всі міфи та «зомбування» з боку російської сторони.

Масони, ілюмінати, секретні служби, вбивство Кеннеді, вірус СНІДу, загроза чергового Майдану — як вижити в світі, де панують теорії змов? А головне — як не втратити при цьому здоровий глузд та здатність критично оцінювати інформацію? Ці питання є настільки ж риторичними, наскільки й практичними, бо нині теорії змови — сестри фейкових новин. Вони так само блискавично ширяться у мережі. Люди в них вірять і підлаштовують під них своє життя.

Зазвичай у центрі таких теорій, які здебільшого виникають не випадково і є одним з інструментів нечесної політичної конкуренції, опиняються політики, але весною 2019 року жертвою такою змови став голова Конституційного Суду України Станіслав Шевчук (про що редакція вже неодноразово писала в своїх новинах). Причому, що феноменально, С.Шевчук потрапив у тенета цієї теорії змови як Голова Суду, закидали йому звинувачення як політику, а звільнили за порушення в якості судді.

За загальним правилом, теорія змови (від англ. conspiracy theory, також відома як конспірологічна теорія) — теорія, котра пояснює певну подію (зазвичай політичну або суспільну) наслідком таємного плану групи впливових людей або організацій. І власне до сьогоднішнього дня про таку групу впливових людей в КСУ можна було здогадуватись, але ніхто не називав їх прізвища відкрито. Проте нижче ми зацитуємо повідомлення зі сторінки Фейсбук колишнього радника пана Шевчука, екс-судді Дениса Нев’ядомського.

Цитата завелика, але вона того варта: «Другою і головною голкою в яйці виявилось питання приватизації цими групами головного органу конституційної юстиції в країні. Шевчук публічно одним з головних своїх завдань оголосив реформування Секретаріату КСУ, а це близько 400 осіб в штаті, які щедро фінансуються державою і абсолютно не справляються зі своїми професійними обов’язками. Шевчука тут же звинуватили в тому, що він, нібито, намагається «приватизувати Суд» і запровадити «паралельне управління Судом». Так ось, Зигмунд (Фрейд) і тут виявився правим. У Середньовіччі королі зміцнювали свою могутність і вплив на міжнародній арені через матримоніальні зв’язки, простіше кажучи через шлюби з іншими царственими особами, шлюби дітей і родичів. Так ось, ці самі судді КСУ, як такий собі «клан присвячених», як вірус, стали проростати в цьому органі корінням. Наприклад: дружина судді Запорожця була науковим консультантом судді Гультая. Дружина відповідно судді Гультая була науковим консультантом судді Запорожця. Племінник судді Запорожця працює начальником відділу попереднього розгляду конституційних скарг (вирішує, яка скарга має право на життя, а яка мимо каси). Невістка судді Шаптали працює помічником судді Касмініна. Дочка судді Касмініна відповідно працювала помічницею судді Шаптали. Дружина наукового консультанта судді Литвинова – помічниця Касмініна. Помічниця судді Мельника виграла конкурс на посаду заступника начальника відділу попереднього розгляду конституційних скарг, який очолює племінник судді Запорожця. Голова Секретаріату КСУ Василькевич – людина Мельника, з яким вони разом працювали в комітеті ВРУ з правоохоронної діяльності. Там же працювала дочка Мельника. Недалеко пішли і головні «експерти», які закликають КСУ не визнавати рішення суду щодо відновлення Станіслава Шевчука. Ну і так далі… Я навіть не хочу торкатися працевлаштування кумів, їхніх дітей, коханок тощо, оскільки це питання важко довести. Беру тільки юридичні факти. Так ось тепер і ви, друзі, дайте відповідь на питання: як цей клан міг допустити, щоб Шевчук зламав цю піраміду Хеопса? Звичайно, він був приречений. Антиподи об’єдналися в боротьбі за особисті шкурні інтереси. Але ось Шевчук, як Фенікс, знову перед ними…»

Після цієї інформації вже зовсім інакше сприймаються слова самого С.Шевчука, які він сказав для ЗМІ в день свого звільнення: «Сьогодні відбувся антиконституційний переворот у Конституційному cуді України і захоплення державної влади з боку осіб, які посідали посади суддів Конституційного cуду України. Судді головного конституційного органу держави, які присягали народу України, самі вчинили тяжкий кримінальний злочин, пов’язаний із поваленням конституційного ладу. Переворот відбувся поспіхом, із грубими та кричущими порушеннями Конституції України, Закону України «Про Конституційний cуд», Регламенту Конституційного cуду України». Як бачимо, «система» відразу поставила собі за мету позбутися Шевчука, а тому дотримання будь-яких законодавчих норм чи виконання судових рішень не могли стати на заваді цим «конституційним масонам» в принципі.

Водночас, учасники змови аж ніяк не розраховували на те, що Окружний адміністративний суд Києва так блискавично розбереться в цій ситуації, а тому вирішили знову воювати там і так, як можуть найліпше – тобто не у правовій площині, а через поширення фейків, застосовуючи усі можливості сучасних медіа.

Так, декілька днів тому на сайті інформаційної агенції УНН з’явилась стаття під назвою «Фальстарт Шевчука, або чи підлягає суддівський імпічмент скасуванню».

На думку голови правління Асоціації захисту прав правників Олексія Фазекоша (який, до речі, і в масонах дуже добре розбирається, і в теорії держави і права, і в журналістських прийомах), ця стаття носить відверто замовний характер та є прикладом маніпулювання думкою громадськості. Зі свого боку відзначимо, що саме Асоціація захисту прав правників однією з перших виступила з публічним закликом до поновлення С.Шевчука на посаді голови КСУ і надала цьому вичерпне правове підґрунтя.

Водночас, саме зараз такий аналіз є вкрай актуальним, оскільки не залишає камня на камені як від згаданої вище публікації, так і власне основних аргументів з боку нинішніх «конституційних» заколотників.

Перш за все, автор статті в УНН після слів «як все починалось» починає говорити не зі свого голосу, а з чиєїсь кальки, бо надає не реальні факти, а фейки від представників КСУ: «У травні поточного року судді КСУ висловили на той час ще голові суду Шевчуку недовіру та проголосували за його звільнення з посади судді Конституційного суду України. Передували цьому рішенню одразу декілька скандалів, один з яких стосувався, зокрема, незаконно набраних Шевчуком радників. У такий спосіб “випадкові” люди не лише перебували на утриманні платників податків, але й мали доступ до внутрішніх документів суду».

Тут відразу два запитання до УНН. Перше: хто визначив законність чи незаконність призначення радників? А друге: звідки інформація про перебування на утриманні платників податків «випадкових» людей? Наприклад, в особистій розмові зі Станіславом Шевчуком редакторам «Вектор ньюз» вдалось дізнатись, що жодної копійки «на радників» витрачено не було. Як власне і питання «випадковості» людей також є дуже своєрідним: тобто фаховий юрист і суддя в якості радника – це випадкова людина, а от кум, сват чи дружина друга – не випадкові люди? Питання, як кажуть риторичне, але тональність публікації УНН вже очевидна.

Не менш показовим є й залучення фахівців, які коментують «правильність» звільнення Шевчука. Зокрема, наводиться цитата такого собі голови правління фундації DEJURE Михайла Жернакова, про те, що “ проблема в тому, що Окружний адмінсуд натягує зараз на себе юрисдикцію будь-яких інших судів, будь-яких інших органів і в дуже дивні способи встановлює нові юридичні факти, нову юридичну реальність”, – сказав він, коментуючи рішення ОАСК про “поновлення” Шевчука. Про нову юридичну реальність міг розмірковувати хто завгодно, але не відомий грантоїд М.Жернаков, про якого в ЗМІ можна знайти багато цікавого. Наприклад, як він «виміняв» новобудову в Києві вартістю декілька мільйонів гривень на свою стару «панельку» в Харкові. Причому на такий договір міни зголосилась стара пані 1938 року народження, інтереси якої за договором міни представляв підлеглий вітчима Жернакова. А сам вітчим, зрозуміло, представляв інтереси самого Михайла. Ось так «фахівці з юрисдикцій» і перебираються до столиці.

До речі, щодо юрисдикції. То тут і в КСУ, і в Жернакова, і в УНН «дали в штангу».

Дійсно, згідно ст. 151-2 Конституції України “рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними та взагалі не можуть бути оскаржені”. Проте очевидно, що Основний закон встановлює імунітет лише для тих рішень КСУ, які містять певну правову позицію Суду, але аж ніяк не внутрішні документи дисциплінарного чи будь-якого іншого організаційного характеру. Це з однієї сторони. З іншої – не може в Україні бути так, що людина не може оскаржити своє порушене право.

Насамперед, нагадаємо, що згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Відтак, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для вирішення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущенням бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача. Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі – наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими. Таким чином, підставами для визнання протиправними дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є невідповідність їх вимогам чинного законодавства.

При цьому, обов`язковою умовою для визнання таких дій/бездіяльності протиправними є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі. За приписами пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (право на ефективний засіб юридичного захисту). При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам. Згідно ж статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. А відповідно до частини 3 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Аналіз наведених вище норм чинного законодавства однозначно свідчить, що адміністративний позов Станіслава Шевчука відносився до спорів щодо прийняття, проходження і звільнення з публічної служби, не стосувався рішень органу конституційної юрисдикції і однозначно підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства.

І наостанок декілька слів хочеться сказати й про підстави звільнення Шевчука, про які в статті УНН також висловились дуже цікаво. Ось, наприклад, що говорить автор статті в УНН разом з «незалежним експертом» Юлією Кириченко: «Загалом, як пояснюють юристи, звільнення судді КСУ не схоже на будь-яке інше звільнення. Це рішення не ухвалюється однією людиною чи керівником. Рішення є колективним, і судді за нього голосують таємно, висловлюючи таким чином довіру або ж, як у випадку з Шевчуком, недовіру своєму колезі. Діють вони у такому випадку дуже послідовно, обов’язково слідуючи Регламенту КСУ. “Щодо Регламенту роботи суду – основні етапи пройшли, Комітет з регламенту і етики суду надав висновок про наявність істотного дисциплінарного порушення. Тому, на мій погляд, звільнення Шевчука відбулося відповідно до Конституції України, Закону України “Про Конституційний Суд” та Регламенту КСУ”, – прокоментувала експерт Центру політико-правових реформ та Реанімаційного пакету реформ Юлія Кириченко».

Для початку пояснимо, що Юлія Кириченко – це невістка екс-судді КСУ Володимира Шаповала, який надав просто феєричні як для поважного правника коментарі про те, що КСУ взагалі має право не виконувати (!) законне рішення суду про поновлення Шевчука на посаді. І Шаповал, і Кириченко зараз працюють експертами у Реанімаційному пакеті реформ, грантовій організації, яка давно і послідовно співпрацює з тим самим Михайлом Жернаковим. Тобто, усі так звані експерти в статті УНН – ніяк не випадкові люди. Але ми не будемо вигадувати чергову теорію змови, а звернімося до регламенту КСУ.

По-перше, судді КСУ, коли звільняли Шевчука, банально проігнорували норми про конфлікт інтересів. Так, вимогами статті 60 Закону України «Про Конституційний Суд України» та параграфу 44 Регламенту Конституційного Суду України визначено, що Суддя Конституційного Суду не може брати участі у підготовці, розгляді та прийнятті рішень, виконувати інші повноваження у питаннях, щодо яких у нього наявний реальний чи потенційний конфлікт інтересів. У разі наявності у судді Конституційного Суду реального чи потенційного конфлікту інтересів він повинен протягом одного робочого дня письмово поінформувати про це Суд та заявити самовідвід. З тих самих підстав відвід судді Конституційного Суду можуть заявити особи, які є учасниками конституційного провадження. Відвід (самовідвід) застосовується, зокрема, якщо, зокрема, Суддя безпосередньо або опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; є інші обставини, що викликають сумнів в об`єктивності та неупередженості Судді. Водночас, відразу три судді КСУ спочатку виступили членами Комісії, яка «знайшла порушення», потім вони ж виступили заявниками, і вони ж взяли участь у прийнятті рішення про «звільнення». Тобто, у судді ОАСК були наявні підстави для висновку про порушення при розгляді зазначеного питання принципу неупередженості та справедливості КСУ.

По-друге, процедура звільнення відбувалась аж ніяк не за сценарієм, «прописаним» у Регламенті КСУ. Відповідно до пункту 53 Регламенту Конституційного Суду України на пленарних засіданнях Великої палати розглядаються виключно справи, провадження в яких відкрито за конституційним поданням, конституційним зверненням, та справи, провадження в яких відкрито за конституційною скаргою. В даному випадку, Сенат відмовився від розгляду справи на розсуд Великої палати. Також відповідно до вимог параграфів 13, 27 Регламенту Конституційного Суду України питання про розгляд Висновку Постійної комісії з питань регламенту та етики щодо звільнення судді за вчинення Суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування ним своїми обов`язками, що є несумісним зі статусом судді Конституційного Суду України та виявлення його невідповідності займаній посаді, вирішуються виключно на спеціальному пленарному засіданні. Однак, як вбачається з наявних матеріалів справи та не спростовано представниками КСУ, дата проведення засідання Великої Палати і порядок денний, в ході якого прийнято оскаржувано постанову, не були доведені завчасно до відома суддів і не була визначена Головою Суду.

Фактичні обставини справи свідчать, що після закриття Головою Суду С.Шевчуком пленарного засідання Великої Палати Конституційного Суду України і визначення ним нової дати, заступником Голови Суду О.Тупицьким було відкрито та продовжено пленарне засідання Великої Палати, на якому вирішено питання про призначення день у день спеціального пленарного засідання з розгляду Висновку Постійної комісії з питань регламенту та етики щодо звільнення Шевчука за вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування своїми обов`язками, що є несумісним зі статусом судді Конституційного Суду України та виявлення його невідповідності займаній посаді, що не узгоджується з пунктами 2, 3 частини 2 статті 33 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Крім того, вказані дії протирічать вимогам параграфів 13, 27, 53 Регламенту Конституційного Суду України, адже питання призначення спеціального пленарного засідання не входить до виключного переліку питань, які підлягають розгляду на пленарному засіданні Великої Палати.

Однак нічого цього в статті УНН не досліджувалось, там просто повірили «на слово» своїм експертам. Причому повірили настільки, що навіть застосували в заголовку правовий неологізм – суддівський імпічмент. І то нічого, що такого імпічменту в жодному законі України немає.

Просто про імпічмент випустив декілька книжок свого часу той самий Володимир Шаповал, який вочевидь і «підказав» журналістам влучний на його думку термін. Та все ж ми нагадаємо, що ще у 1995 році В.Шаповал сам цитував ось таке визначення імпічменту: «Імпічмент — це розгляд у квазіполітичному суді кримінальної справи, порушеної проти державного службовця». Чи змінилось щось у праворозумінні цього поважного правника за останні 25 років ми не знаємо, але де ж тут можна було знайти «кримінальний» слід у діях Шевчука, нам зрозуміти важко.

Але на те вони й теорії змов, що розуміти їх можуть тільки «присвячені».

Проте ми впевнені, що ані апеляція, ані касація щодо справи про поновлення Шевчука забобонами щодо масонських лож не страждатимуть, і остаточно поховають під нормами права будь-які конспірологічні теорії окремих суддів нинішнього складу КСУ.

Іван Правдін

У Каталонії не вщухають масові акції протесту.

19 жовтня – вже шостий день протестів у Барселоні, коли протестувальники знову і знову сходяться у жорстких сутичках з правоохоронцями. Заворушення розпочалися паралельно із масштабною демонстрацією проти арешту лідерів каталонських сепаратистів, яка, за офіційними даними, зібрала пів мільйона осіб.

Водночас в поліції не дуже розуміють, що стало приводом для найбільш жорстокого протистояння з правоохоронцями за останні декілька десятиліть.

Вже відомо, що група радикалів, яка виходить вночі і є добре організованої, зі своїми ватажками і активним ядром, не має нічого спільного з лідерами мирних протестів, які відбуваються в Барселоні вдень. Вночі ж вулицями Барселони проноситься вогняний торнадо – горять автівки, відбуваються бійки з поліцейськими.

Дії цих радикалів, які є добре організовані, вже класифікуються владою Іспанії, як вуличний тероризм. За п’ять днів сутичок постраждало вже 209 співробітників поліції, серед яких є і важкопоранені. Прогнозується, що нічні заворушення (бойові дії) в Барселоні будуть посилюватись та будуть організовуватись скоординованим групами радикалів кожного дня, як мінімум до 26 жовтня (включно). На цю дату політичними лідерами сепаратистів запланована чергова загальнокаталонська акція протесту.

Безпекова ситуація в регіоні та особливо в Барселоні продовжує значно погіршуватися. Фахові експерти класифікують дії радикалів в Барселоні саме як “вуличний тероризм радикальних груп, які ведуть партизанську дії в міських умовах”. Протягом останніх двох діб (ночей) основною ціллю атак радикалів були саме співробітники правоохоронних органів та їх офіси в Барселоні. При цьому, у експертів вже не виникає сумнівів, що ці групи (їх координатори) пройшли попередню спецпідготовку з організації партизанської боротьби в міських умовах.

Павло Шевчук, спеціально для “Вектор ньюз”

Наближаються чергові роковини соловецьких розстрілів 1937–1938 років (початок масових страт у карельському урочищі Сандармох – 27 жовтня). Про повчальні уроки історії СРСР нагадала видана в Києві книжка публіцистики Сергія Шевченка «Наган-країна». Автора цієї збірки нарисів і статей, секретаря Національної спілки журналістів України творча спілка висунула на здобуття Київської обласної літературної премії імені Григорія Косинки.

Пишучи про політичний терор у колишній червоній імперії, Сергій Шевченко, як відомо читачам сайту МІА «Вектор-ньюз», публікував свої твори ще з осені 2016-го в рубриці спецпроектів інформагенції.

– Розгорніть книжку в другій частині, названій ««У зоні терору», – радить автор-журналіст, – там є статті, вперше оприлюднені в спецпроекті «Рік жертв Великого терору» – з нагоди 80-х роковин тих кривавих розправ. Навіть більше, на сайті «Вектор-ньюз» нині знайдете левову частку архівних розвідок, які останніми роками готував для друкованого видання про Сандармох. В електронному вигляді ці твори ілюстровані, як і вміщений на сайті оновлений «Український список Сандармоху». А збірка «Наган-країна» (128 сторінок) – не лише про лихо давнє, а й про сьогочасні злочини Кремля: анексію Криму, збройну агресію на Східній Україні… Тому раджу читачам не зупинятися на другій частині книжки, а через Інтернет ширше ознайомитися з усіма тематичними матеріалами спецпроекту «Рік жертв Великого терору».

Календар історичних дат нагадує, що незабаром – у грудні 2019-го – 85-ті роковини розстрілів українських літераторів Григорія Косинки, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Івана й Тараса Крушельницьких, Олекси Влизька… У 1930-х на теренах історико-політичного утворення, яке митець називає Наган-країною, гоніння інтелектуалів, носіїв духовності нації були елементом комуністичного терору. Відтоді Кремль не став іншим, навіть за впровадження «керованої демократії» в Наган-країні, зауважує публіцист. У «імперії зла» митців карали як «терористів», так само чинить і нинішня Москва – згадаймо хоча б вирок митцеві Олегу Сенцову: за «тероризм» – 20 років позбавлення волі в колонії суворого режиму…

«Черговому загарбникові, що оцарився під рубіновими зірками Наган-країни, заплямованої народовбивством і масовими стратами жертв політичного терору, пам’ять про злочини ленінсько-сталінського режиму – це кістка в горлі, – пише автор книжки. – Верховоду держави-агресора нудить від осуду злочинів більшовицьких кровопивць – бо й сам того поля ягода». Не випадково панівна чекістська верхівка Кремля підняла на щит гасло «защіти русского міра» й під тим щитом активно орудує мечем. Силою зброї і засобами пропаганди Наган-країна прагне повернути «в родную гавань» сусідні держави, які здобули незалежність після закономірного зникнення СРСР з політичної карти світу. Протистояти зітхайлам за імперією маємо власною зброєю, погоджується з думкою письменника-філософа Євгена Сверстюка Сергій Шевченко: виховання національної пам’яті – це наш головний самозахист.

«Наган-країна» – це п’ята книжка публіциста, в якій він звертається до провідної теми своєї творчості – трагедії Соловків, – пише про нове видання українська Вікіпедія. – Про жертв політичного терору й пошуки місць страт Сергій Шевченко розповідав, зокрема, у виданнях «Українські Соловки» (2001), «Архіпелаг особливого призначення» (2006), «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (2010), «Соловецький реквієм» (2013)». Рецензенти, а серед них, зокрема, український історик, очільник Національної комісії з реабілітації Роман Подкур, журналіст і громадський діяч Георгій Лук’янчук та інші, відзначають, що мова публіцистики Сергія Шевченка соковита й образна, проведені в творах історичні паралелі, як стрілка компаса, точно вказують напрям, з якого атакував і атакує ворог.

«Творам Сергія Шевченка, як зазначив знавець соловецької теми Юрій Сєров, притаманні „суворий документалізм, вимогливість у доборі фактів“, а також гранична точність викладу нових, раніше невідомих фактів соловецької історії, які формують і зберігають національну пам’ять. Засновник Міжнародного дайджест-проекту ”Solovki Encyclopedia” наголошує: сильна сторона доробку письменника – історичні паралелі, асоціації, які дають змогу читачеві зорієнтуватися в сучасних подіях, правильно розставити акценти. Ця фахова оцінка цілком стосується і змісту нової збірки „Наган-країна“» (Роман Подкур, кандидат історичних наук).

Заслужений журналіст України Людмила Мех, яка активно підтримала інформаційно-публіцистичний проект «Рік жертв Великого терору» та сприяла авторові «Наган-країни» в підготовці й виданні збірки, так відгукнулася про літературну новинку: «Книжка складена переважно з текстів без ілюстрацій і не містить післяслова. Так вирішив автор. Натомість фінальний абзац її останньої статті – «Цвіт нації нищили за любов до України, а кати «реабілітували» себе» – як постріл у скроню поліційно-чекістському монстрові: «З молоком матері, з юних літ сини й доньки народів-сусідів мають увібрати розуміння того, з якої «шинелі» вийшла агресивна спадкоємиця СССР. І завжди бути готовим до самозахисту, поки там банкує, набиваючи власні кишені, провідна верства чергового поліційно-чекістського «моноліту». Він прагне втриматися біля керма, помішуючи на вогні збройних авантюр «общій котьол» так званого російського світу. Однак історія свідчить: мрії Кремля перетопити все і вся на один мертвий камінь – утопічні. З подібних каменів виходять лише непогані надгробки для імперій».

Олександр Скрипник, письменник

Головна теза статті: Асоціація захисту прав правників і я як голова її Правління змушені констатувати, що внаслідок запровадження так званої реформи прокуратури (а насправді – псевдореформи), створюється загроза існуванню Правової Системи в нашій державі. Адже через спотворене бачення реформування цього правового інституту відбувається нехтування принципами верховенства права, що ставить під сумнів побудову нових правоохоронних органів за європейськими стандартами та у відповідності з демократичним вектором розвитку України. Таке реформування є значним кроком назад у побудові Правової Держави в Україні

В заголовок цієї статті зовсім невипадково винесена фраза з культового радянського мультфільму “Пригоди капітана Врунгеля” про те, що “як ви яхту назвете, так вона і попливе!”. Справа в тому, що 8 жовтня 2019 року стало відомо, що працівники органів прокуратури написали листа до Президента України Володимира Зеленського з приводу так званої реформи прокуратури.

І в цьому листі є ось такі речення:
– «Стало модним поливати брудом прокуратуру».
– «Крок у темне середньовіччя, у час охоти на відьом та всесильної влади інквізиції».
– «Слухняне стадо, що слухається свого пастуха».
– «Наявність стажу роботи в прокуратурі – гірше ніж наявність судимості».
– «В нашій державі тхне диктатурою»

Якщо зовсім коротко, то після цитування оцих п’яти тез, які були висловлені у листі співробітників прокуратури до Президента, можна було б вже ставити крапку. Як це зробили деякі шановані адвокати, майже зловтішаюсь відзначаючи, що ось не тільки адвокатуру хотіли «відреформувати», але й «прокурорським» зараз дістанеться під час повального і свавільного реформування. Проте я маю іншу думку, бо і в якості голови Ради адвокатів Закарпатської області я завжди обстоював тезу про те, що лише встановлення Правової Держави врятує Україну. Та й в якості голови Правління Асоціації захисту прав правників впевнений, що Правова система – є саме системою, тобто працює на захист прав і свобод громадян виключно у своєму комплексному розвиткові, законній основі і на принципах верховенства права. І якщо вже щось і реформувати – не важливо: адвокатуру чи прокуратуру – то виключно і тільки на цих засадах. Бо інакше ми не тільки не побудуємо Правову Державу, але і банально зруйнуємо все те, що вже є в країні.

Саме з таких позицій я і хочу навести декілька думок з приводу сучасного (вже хто-зна якого за черговістю) етапу реформування прокуратури. Бо з перших вуст знаю, що останні кілька років органи прокуратури перебувають у стані постійного “реформування”. І як говорять самі «вихідці з Системи», “більшість працівників прокуратури вже брали участь у „реформі“ та не лякаються взяти участь у новій „реформі“, але хочуть, щоб реформа ця була на законних та людяних умовах, без порушень основних прав та свобод”. Проте у згаданому вище листі від обурених прокурорів сказано про те, що реформатори підійшли до організації чергового „оновлення“ прокуратури як до побудови «слухняної отари овець». І ці побоювання мають під собою підстави, і водночас не мають нічого спільного ані з демократичними принципами розвитку держави, ані з європейським вектором розвитку України.

“Те „оновлення“, як його прописано у відповідних Законі та Положенні, не має нічого спільного зі створенням дійсно незалежного органу з незалежними та кваліфікованими прокурорами”, — йдеться у листі. Наголошується й на тому, що “такого ступеню цинізму та нехтування демократичними і суто людськими цінностями у боротьбі за владу в прокуратурі та взагалі, наше суспільство не спостерігало будь-коли за часи незалежності”. Крім цього, працівники органів прокуратури також запитали Зеленського, для чого він та підконтрольний йому парламент ухвалюють “відверто дискримінаційні закони, згідно з якими прокурори — це люди другого сорту та не мають суто людських прав, передбачених КЗпП України”. А от це питання спробуємо дослідити більш грунтовно, тим більше, що дотично воно дасть відповідь і стосовно намірів щодо реформування і адвокатури, і судової влади – і відтак і Правової Системи України.

Останніми роками сучасній українській прокуратурі не дорікнув, мабуть, лише лінивий. І приводів для критики було справді достатньо. Починаючи від запитань про розслідування резонансних справ, втручання в роботу нових антикорупційних інституцій, політичну мотивованість у діяльності і закінчуючи освітою генерального прокурора та низьким рівнем довіри до цього органу серед населення. Але хіба з цим відразу почав боротьбу новий Генпрокурор? На жаль, ні. Однією з пілотних ініціатив реформаторів стало перейменування Генпрокуратури в Офіс генпрокурора. Верховна Рада вже дала добро на це, і перейменування має відбутись до кінця року. Така суто ритуальна процедура – насправді хитрий хід для того, аби без зайвого головного болю позбавитись старих працівників та набрати нових у формально нову структуру. І це вже не просто здогадки, але Схема. Бо за аналогічним порядком було «перейменовано» і Адміністрацію Президента. Якщо ця схема буде відкатана на прокурорах, то, ймовірно, тоді так само переформатують і суди, і адвокатуру.

І чи залишиться там хоч хтось з професіоналів – велике запитання.

Тим більше, що обіцяти – це одне, а робити – трохи інше. Наприклад, публічно було оголошено про те, що зовсім скоро буде ліквідована військова прокуратура. Водночас новим військовим прокурором В.Чумаком було оголошено про те, що військова прокуратура відмовиться від практики попередника Анатолія Матіоса набирати купу невластивих для себе справ, а зосередиться виключно на тих, що пов’язані з військовими та армією. Але відразу після цих заяв відомство Чумака взялося розслідувати насильницьке видворення Михайла Саакашвілі до Польщі в лютому 2018 року, коли спецпризначенці не дали тому доїсти хачапурі в київському ресторані. Де ані армії, ані військових не було жодного.

Ось і виходить, що «Оновлена. Професійна. Ефективна» (як її анонсував Р.Рябошапка) прокуратура може й буде створена, а може й не буде. Тим більше, що тренд на «нові обличчя» в прокуратурі зовсім не новий. Ви будете здивовані, але ось цитата Юрія Луценка трирічної давнини: «93% кандидатів жодного дня до цього не працювали в прокуратурі. Це вливання нової крові, про яке ми говорили на початку нашої спільної роботи, відбулося і хочу наголосити, що це не одноразова акція, а постійна робота». Тому це як мінімум історичний сигнал для ініціаторів подібних реформ, що звільнити усіх і набрати нових – це ще не зовсім реформа.

Більше того, навіть за новим, щойно прийнятим законом (проект 1032), не все видається справді реформаторським. Наприклад, з недавніх пір у кожного прокурора є два варіанти поведінки: або звільнитися, або спробувати себе на атестуванні. Останнє буде складатися з двох частин: тести та співбесіда. Це є нормальною європейською практикою. Але трохи насторожує, що при цьому будуть оцінюватися не лише професійні знання прокурорів, а й перевірятися їхня доброчесність. Провал з діяльністю та абсолютною заангажованістю Громадської Ради Доброчесності при ВККС мав би застерегти від огульного застосування такої практики. Але насправді все вийшло навіть гірше. Бо прокурорів сьогодні вже змушують писати розписки з приводу того, що у разі неуспішного проходження будь-якого етапу атестації їх буде звільнено з посад. І особливо цікавим виглядає наступний пасаж: «Крім того, погоджуюсь з тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісією може братись до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно!), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню». Анонімно і без офіційного підтвердження!!! Може це і не крок у середньовіччя, але відсилка до сталінських репресій так точно.

Бо якщо поставити задачу «збити» того чи іншого претендента, достатньо буде завалити кадрову комісію анонімними повідомленнями про його вигадані гріхи. Це може стати цілковитою підставою, аби людину визнали недоброчесною і звільнили.

І це на фоні того, що окрім перейменування прокуратур, яке увімкнуло «зелене світло» процесу атестації, вищезгаданим законом про реформу прокуратури призупиняється діяльність Контрольно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів, а всі кадрові питання – «кого стратити, кого милувати» – фактично вирішуються одноосібно шефом ГПУ. Іншими словами, подібна квазі-реформа прокуратури не лише повністю ігнорує будь-які трудові права, але й фактично вимиває сутність органів прокуратури, формуючи новий орган не за ознакою професійності, але виключно кумівства чи приязних стосунків. Або гарного чи поганого ставлення активістів з грантових організацій, які полюбляють отримувати кошти з-за кордону на постійний пошук «недоброчесних» відьом і відьмаків. В будь-якій сфері.

Звісно, перезавантаження – це добре. Але в Україні будь-яке перезавантаження відбувається з певними особливостями і перезавантаження прокуратури може не стати виключенням з правил.

По-перше, призупинивши діяльність КДКП та Ради прокурорів, можемо отримати ситуацію, коли рішення, що ними приймалися, буде приймати одна людина – генпрокурор (хоча в законі про це не йдеться, однак ризик впливу головного прокурора країни на такі процеси ніхто не може заперечити).

По-друге, дуже багато буде залежати від того, як буде проведений новий добір. Адже від його максимальної об’єктивності та прозорості буде залежати не лише ефективність прокуратури, а й довіра до неї з боку населення. І в цьому контексті хотілося б очікувати не “свою” прокуратуру, а прокуратуру з чесним відбором на посади.

По-третє, оскільки перезавантаження у більшості буде прописане у підзаконних нормативних актах (наказах, порядках, положеннях тощо), потрібно бути пильними до того, що у цих документах буде прописано. Адже недоліки атестаційної процедури поховають саму ідею перезавантаження. Це, власне, відбулося у Національній поліції, коли більше 70% вчорашніх міліціонерів успішно стали новими поліцейськими, а ще частина – відновилася після виграних судових процесів – і, здебільшого, через недоліки процедури переатестації.

По-четверте, але не в останню чергу – багато буде залежати і від самого генерального прокурора, а точніше – від рівня його залежності від політичної влади в країні, адже його попередник, здебільшого, був справедливо критикований саме за це.

І на всі ці зауваження поки що немає аж найменшої позитивної відповіді.

Наведу приклад. 8 жовтня 2019 року в День юриста Руслан Рябошапка призначив своїм заступником Віктора Трепака, який усю свою трудову кар’єру провів у… СБУ. Звичайно, що це також правоохоронний орган, але специфіка діяльності Служби абсолютно не співпадає з прокурорською. Більше того, на своїй сторінці у Фейсбук Трепак сам про це сказав: «Мене призначено на посаду заступника Генерального прокурора. Безперечно, власне прокурорська діяльність для мене є новою. Але думаю освоїти її максимально швидко». Тоді який сенс в такому призначенні?

В зв’язку з цим, для мене також незрозуміло: яка різниця між бувшим Генпрокурором без юридичної освіти та новопризначеним Генпрокурором, який закінчив Соломонів університет, але взагалі пропонує набирати в прокуратуру осіб не тільки без будь-якого досвіду роботи на посаді прокурора, а навіть без обов’язкового проходження навчання протягом 1 року в Академії прокуратури, чого немає в жодній країні Європи?! Ви уявіть, якого рівня підготовки будуть «прокурори» як в окружних, так і особливо обласних прокуратурах та тим більше – в «Офісі Генпрокурора», які не будуть мати навіть уяви, що таке «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», а тим більше — «нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування», чим воно відрізняється від «організації досудового розслідування».

Більше того, аналізуючи вищезазначену проблему та останні законодавчі ініціативи нової Верховної Ради (чергове «реформування» органів прокуратури, подальше «витіснення» звідти професійних і досвідчених прокурорів), а також заяви нового Генерального прокурора, який ні словом не обмовився про катастрофічний стан дотримання прав і свобод громадян, складається враження, що в Україні досі особливо ніхто не зацікавлений в побудові дійсно правової, демократичної та європейської держави, в створені сильних і незалежних правоохоронних структур, в побудові дієвої системи стримувань і противаг, в повазі до прав і свобод громадян.

Так, необхідно звернути увагу на пункт 9 Прикінцевих та перехідних положень закону (проект № 1032), яким визначається, що «з дня набрання чинності цим Законом всі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Такі законодавчі приписи, я впевнений, є дискримінаційними і суперечать вимогам частини третьої статті 22 Конституції України про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Адже, по-перше, при здійсненні реорганізації підприємства чи установи (чим саме й є так званий «перезапуск» прокуратури) незалежно від форм організації чи виду діяльності працівник повинен бути повідомлений про своє вивільнення персонально не пізніше, ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України; далі – КЗпП).

По-друге, якщо працівник прокуратури перебуває на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці, він не може бути звільнений, оскільки у ці періоди за такими особами повинно бути збережене місце роботи (ст. 74, ч. 3 ст. 121 КЗпП). Крім того, реалізація вказаних пропозицій проекту на практиці може також призвести до корупційних зловживань з боку осіб, на яких буде покладений обов’язок формування нового складу прокуратури, на що в дійсності і направлені зусилля «нової» команди.

По-третє, положення статті 42 КЗпП щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці вступають у суперечність із необхідністю додержання високого рівня професійних знань та умінь працівників прокуратури, адже при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, інші ж преференції щодо залишення на роботі надаються за умови рівної продуктивності праці і кваліфікації.

Тому так і відбувається, що ми декларуємо високий рівень правової культури, а самі при цьому ігноруємо свій Основний Закон, зневажливо ставимось до вимог інших законів, чим неминуче створюємо сприятливі умови для процвітання злочинності, корупції та безкарності. Ми, начебто, хочемо отримати позитивний результат в діяльності нашої влади, але, нічого корисного для цього не робимо, бо на більшості керівних посад в правоохоронних органах як перебували раніше, так, на жаль, і продовжують на них призначати непрофесійних та некваліфікованих людей, діючи по принципу: головне, щоб були «свої».

Неприйнятною і відверто шкідливою є пропозиція в законі про скорочення 5000 працівників прокуратури, що вже пропонувалося в 2014 році. Ради об’єктивності, попередня Верховна Рада в подальшому зрозуміла хибність таких ідей і виправила свою помилку. Дійсно, сучасним «реформаторам» потрібно знати, що сьогодні навантаження на прокурорів є фізично непосильним (в цьому році у провадженні прокурорів перебувало до 2 млн кримінальних справ). Про який тоді нагляд за додержанням законів, як це сказано в Законі «Про прокуратуру» і КПК України, чи організацію і процесуальне керівництво у відповідності до нових конституційних функцій прокуратури можна вести мову, якщо на одного прокурора буде припадати в середньому від 500 до 800 кримінальних проваджень, частина з яких розслідується, а інша – з їх участю розглядається в судах?

Тому, які б не придумували нові «реформатори» ідеї про «систему оцінювання якості роботи прокурорів» чи «порядок вимірювання та врегулювання навантаження на прокурорів», при такому безглуздому скороченні прокурорів (як це ними проголошується) прокуратура не зможе забезпечити виконання покладених на неї функцій, якби про це не обіцяв новий Генпрокурор, який просто не усвідомлює криміногенної ситуації в державі на сьогоднішній день.
З урахуванням викладеного, у мене склалося враження, що про дотримання загальних засад кримінального провадження, я вже не говорю – про права працюючих ще сьогодні прокурорів, в першу чергу професійних і досвідчених, ніхто не думає. А значить, під загрозою опиниться вся Правова Система України! Бо правоохоронна система і називаєтся такою, тому що діяти вона має для досягнення однієї мети. Саме як система. Якщо хоч одна її складова не працює, то і система не діє.

І ще одне “придворні реформатори” усіх часів завжди намагаються швидко довести своєму Королю чи Президентові свою важливість та універсальність. Так не буває. Краще ніж професіонали проблеми професії знають лише професіонали високого рівня.

Всі знають, що за іншою своєю освітою я є істориком. Так ось упродовж 1920-х – початку 1930-х рр. одним із ключових принципів призначення покарання на території нашої держави був класовий підхід. У часи революції 1917-1921 рр. вважалося, що переможені експлуататорські класи чинитимуть запеклий опір «владі робітників і селян», що в умовах мирного будівництва трансформується з відкритої конфронтації в злочинну діяльність. У політичному звіті ХVІ з’їзду ВКП(б), що відбувся у 1930 р., Й. Сталін окремо зупинився на визначенні форм, яких на той час набував класовий опір ворога: «Злісне шкідництво верхівки буржуазної інтелігенції у всіх галузях нашої промисловості, звірська боротьба куркульства проти колективних форм господарства у селі, саботаж заходів радянської влади з боку бюрократичних елементів апарату, які є агентурою класового ворога – такі поки що головні форми опору тих класів нашої країни, які відживають». Так ось дуже б не хотілося б, щоб нова влада, яка зараз є в Україні пішла цим самим шляхом, визначаючи винних за принципом «наш – не наш» і з позицій «злісного шкідництва», яке в сучасному суспільстві трансформувалось у так звану доброчесність.

І про це вже треба казати прямо сьогодні. Публічно і голосно.

Бо знову є актуальними слова відомого антифашиста Мартіна Німеллера: «Спочатку вони прийшли за євреями. Я мовчав, я не був євреєм. Потім вони прийшли за комуністами. Я мовчав, я не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими працівниками. Я мовчав, я не був профспілковим працівником. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені».

До суддів ще йдуть.

До адвокатів хотіли прийти минулого року (проект №9055).

До прокурів вже прийшли.

Хто допоможе всім нам?

Отже, підсумовуючи написане, можемо переконливо стверджувати, що сучасне реформування органів прокуратури треба зупинити законодавчим шляхом, і натомість провести широке обговорення усіх аспектів такої реформи, отримати висновки міжнародних інституцій і впровадити реформу таким чином, щоб вона відповідала потребам Українського Суспільства.

В згаданому на початку статті мультфільмі не просто так говорилось про назву корабля, бо якщо називатиметься яхта “Перемога” – то буде її шлях успішним, а як “Біда ” – то відповідно поганим. Враховуючи історичний момент, в якому зараз живе Україна, будь-яка реформа має відбуватись і з правильною назвою, і з правильною своєю сутністю, бо інакше буде “біда” для всіх. Реформи мають не шкодити державі і Правовій Системі, а будуватись на засадах демократії та принципах верховенства права, нести “перемогу” Українському Народу. Саме на цьому слід базуватись у будь-яких процесах перетворень, бо інакше нам ніколи не побудувати Правову Державу в Україні.

Олексій Фазекош,
Голова Правління Асоціації захисту прав правників,
голова Ради адвокатів Закарпатської області,
кандидат юридичних наук

8 жовтня 2019 року в Києві, в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України відбулася презентація Енциклопедії міжнародного права у трьох томах.

У заході взяли участь перший заступник Голови Верховної Ради України Стефанчук Р.О., віце-президент Національної академії наук України академік Пирожков С.І., директор згаданого інституту академік Шемшученко Ю.С., народні депутати, вчені українських вишів, котрі працювали над створенням Енциклопедії.

У цьому унікальному виданні, окрім особливостей природи міжнародного права, змісту основних його понять і категорій, вміщено статті про міжнародні договори, конвенції, декларації та інші документи, учасником яких є Україна або які становлять для неї інтерес. Подана інформація про міжнародні організації, спеціалізовані органи та установи ООН, а також висвітлена міжнародно-правова діяльність України, у т.ч. у історичній ретроспективі.

Спеціально для “Вектор ньюз” ексклюзивний коментар надав один з авторів ряду статей, що увійшли до цього збірника, партнер АО “АКТІО”, віце-президент Українського відділення Асоціації міжнародного права, директор Міжнародного інституту «Актіо-Експерт» Владислав Максимов:

– На День юриста в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України відбулась, без перебільшення, знакова подія юридичного життя країни: було офіційно презентовано Енциклопедію міжнародного права у трьох томах. Тішить, що саме українські юристи-міжнародники змогли задумати, виплекати і врешті-решт видати першу в усій Східній Європі і на всьому пострадянському просторі фундаментальну науково-практичну колективну працю такого спрямування і такого рівня. Над Енциклопедією кілька років працював великий колектив авторів, натхненником якого був завідувач відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту, жива легенда вітчизняної науки міжнародного права, професор Володимир Наумович Денисов. В Енциклопедії представлено історію міжнародного права, знайдено місце для персоналій науковців (від «батьків» міжнародного права до наших сучасників), по алфавітним полицям дбайливо розставлено галузі, інститути, документи, події, факти, явища із міжнародно-правової тематики. Видання, що презентоване, безумовно, є явищем як у науці міжнародного права (і не лише у вітчизняній науці міжнародного права), так і у європейській енциклопедичній традиції. Але, прикро дивує, що у нинішній геополітичній ситуації, в час, коли триває російська збройна агресія проти України, коли застосування міжнародного права є вкрай актуальним для самого існування України, в цей час за рахунок держави профінансовано було лише близько трьох сотень примірників кожного із трьох томів видання. Попри це, авторський колектив видання дійсно зробив свою справу на славу: професійно, достойно, компетентно.

Матеріал підготував
Петро Шатковський,
член Українського відділення Асоціації міжнародного права

Не буде перебільшенням вважати, що розпад Радянського Союзу був спричинений, у тому числі, розсекреченням архівних документів про трагічні сторінки історії понад 70-річного правління «бойового, випробуваного авангарду радянського народу», яким вважалась КПРС. Вона виявилась неспроможною переварити правдиву історію про те як партійно-номенклатурний апарат керував репресивними органами, знищуючи власний народ.

Відтак, з успадкуванням влади в Росії вихідцем з КДБ СРСР Володимиром Путіним, для якого крах Радянського Союзу став «найбільшою геополітичною катастрофою століття», федеральні архівні заклади Росії різко скоротили темпи розсекречення документів радянського періоду. Аби не привертати зайвої уваги зроблено це було під виглядом «впорядкування процесу». Центральний архів ФСБ РФ, у таємних сховищах якого зберігаються документальні свідчення про репресивну діяльність органів ВЧК-ГПУ-НКВД повернувся до багаторічного досвіду радянських спецслужб маніпулювання інформацією задля приховування історичних фактів, проведення пропагандистських та дезінформаційних кампаній.

Красномовний приклад цього – видавнича політика керівництва ФСБ РФ. Так, протягом 1995-2017 років Центральним архівом головної російської спецслужби було підготовлено матеріали для 79 збірників архівних документів. З його переліком яких можна ознайомитись на офіційному сайті ФСБ РФ (http://www.fsb.ru/fsb/supplement/archive/izdaniya.htm). Уведені в науковий обіг матеріали представляють неабиякий інтерес для істориків, архівістів, краєзнавців, журналістів. Вони розкривають раніше невідомі сторінки історії ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.

Водночас, переважну більшість розсекречених матеріалів ідеалізують, а часом героїзують діяльність органів державної безпеки СРСР, насамперед, під час Другій світовій війні. Всього лише 11 (одинадцять) збірників присвячені розкриттю теми використання їх як інструменту масових політичних репресій.

Такий дисбаланс багато в чому пояснюється особистим ставленням Президента РФ Володимира Путіна до історії радянських спецслужб. 20 грудня 2017 року з нагоди 100-річчя органів державної безпеки РФ він заявив: «Як би не змінювались епохи, абсолютна більшість людей, які обрали цю важку професію, завжди були справжніми державниками і патріотами, які достойно і чесно виконували свій обов’язок, на перше місце ставили службу Вітчизні і своєму народові».

Показово, що наприкінці 2000-х років правлячий в Росії політичний режим визнав процес реабілітації жертвв політичних репресій ХХ століття завершеним. Одним з перших на це натякнув генерал-лейтенант ФСБ РФ Василь Христофоров, який тривалий час очолював управління реєстрації й архівних фондів ФСБ РФ. В інтерв’ю агентству INTERFAX.RU від 18 грудня 2008 року під красномовною назвою «Є любителі не пошуку істини, а копання у «брудній білизні» він повідомив: «В архівах ФСБ немає жодної справи, яка б не була вивчена співробітниками прокуратури в процесі реабілітації». В.Христофоров, котрий за час служби на посаді головного розпорядника архівних фондів радянських спецслужб встиг захистити докторську дисертацію і навіть стати членом-кореспондентом Російської Академії наук, звітував також про завершення роботи над збірником документів «Історія сталінського ГУЛАГу»: «У 2005 році, з виходом у світ 7-го тому робота над виданням завершена».

Керівники МВС, ФСБ, СЗР, Федеральної служби виконання покарань Росії та деяких інших відомств 12 лютого 2014 року поспішили навіть підписати міжвідомчий наказ, згідно з яким архівні облікові картки на репресованих осіб почали знищуватись. Це значно ускладнило пошук інформації про долю засуджених жертв політичних репресій після винесення вироків. І хто знає, якби не спротив активістів Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного товариства «Меморіал», чиновники ФСБ РФ задля приховування реальних масштабів Великого терору могли б скористатися досвідом НКВС. Зокрема, повернутися до практики інформування родичів страчених репресованих, що вони нібито були засуджені до «десяти років без права переписки і передач». Саме так у 30-х роках утаємничували справжнє число розстріляних.

За часів президентства Путіна Центральний архів ФСБ РФ почав більш активно залучатися до реалізації російської «історичної політики», прагнучи за рахунок адміністративних і фінансових ресурсів утвердити вигідну Кремлю інтерпретацію історичних подій. Так, у відповідь на кроки урядів держав Прибалтики з дослідження власної історії ХХ століття, насамперед, Другої світової війни, Центральний архів ФСБ РФ випустив декілька збірників документів про боротьбу органів державної безпеки СРСР з «латвійськими, естонськими колабораціоністськими формуваннями у 1941-1944 роках».

Є достатньо підстав стверджувати, що після перемоги Помаранчевої революції (2004) керівництвом ФСБ РФ був уведений в дію розпорядчий документ щодо протидії нібито інспірованих США і країнами Євросоюзу «кольорових революцій». Чільне місце у цих заходах було відведене Центральному архіву ФСБ РФ. Серед напрямків його видавничої роботи одним з головних стала компрометація борців за незалежність України у ХХ столітті. Так, 2008 року ФСБ передала МЗС РФ архівні матеріали НКВС-МДБ СРСР про «діяльність українських фашистів» (мова йде про ОУН-УПА – примітка автора). Ці документи в розділі «Архівна служба «Нові публікації» розміщені на офіційному сайті МЗС РФ під назвою «Діяльність ОУН-УПА». Оприлюднені матеріали мали б підтвердити пропагандистський штамп радянських часів про вояків УПА як посібників німецьких окупантів, зрадників України, дезінформувати сучасних дослідників, що це потужне військове формування насправді нібито було створене гітлерівськими спецслужбами. Крім цього, за задумом авторів архівні документи ФСБ РФ «давали право Білорусі пред’явити Україні крупні позови». Тож не дивно, що у запропонованому читачам збірнику немає жодної згадки про антинацистську діяльність ОУН-УПА, каральну політику окупантів проти її лідерів і активістів тощо. Зазначені матеріали й зараз можна легко знайти на сайті Посольства РФ в Україні, щоправда з посиланням на те, що ці документи були надані МЗС Росії не ФСБ РФ, а «Держархівом Російської Федерації».

Показовим прикладом вибіркового підходу до висвітлення складних і суперечливих подій Другої світової війни в Україні став підготовлений Центральним архівом ФСБ РФ збірник документів «про співробітництво українських уніатів з нацистами в роки Великої Вітчизняної війни» (https://cyberleninka.ru/article/n/dokumenty-tsa-fsb-rossii-o-sotrudnichestve-ukrainskih-uniatov-s-natsistami-v-gody-velikoy-otechestvennoy-voyny). Він, засвідчив повернення до застарілих радянських стандартів оцінки діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Зокрема, збірник містить низку листів Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького початку німецької окупації України (літо-осінь 1941 року), у яких той висловлював позитивне ставлення до перших перемог Німеччини, сприймаючи їх як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва, вітав «Акт відновлення Української держави», відзначав «полководницький і державницький геній Адольфа Гітлера». Водночас, у збірнику не знайшлось місця для пастирських послань з критикою нацизму і нацистів, які розсилав Андрей Шептицький мирянам, швидко розчарувавшись (грудень 1941 року) у справжніх намірах окупантів. Немає там і двох звернень Митрополита УГКЦ до рейхсфюрера СС Генріха Гімлера з протестом проти нищення єврейського населення в Галичині, документальних свідчень про те, як Андрей Шептицький врятував щонайменше 150 євреїв, переважно дітей, надавши їм притулок в Унівському й інших монастирях, навіть у митрополичих палатах на Святоюрській горі у Львові.

Скоріш за все, селекція архівних матеріалів, покликаних обіляти і прославляти репресивні органи СРСР залишатиметься одним з головних напрямків видавничої діяльності Центрального архіву ФСБ РФ. Про це говориться у повідомленні Центру громадських зв’язків ФСБ РФ щодо засідання Громадської ради при ФСБ РФ від 29 травня 2019 року: «Ознайомившись з організацією архівної справи в органах ФСБ, Громадська рада вирішила продовжити практику надання підтримки Управлінню реєстрації і архівних фондів ФСБ РФ з випуску видань про діяльність органів безпеки». Голова Громадської ради, радник президента ВТБ-банку, виходець з Ленінграду Василь Тітов підкреслив: «Сьогодні, коли історія стає важливою ареною боротьби за національні інтереси Росії, багаторазово зростає значимість архівів і архівної справи… Зараз, в умовах зростаючого ідейного, духовного і політичного конфлікту з певною частиною західних еліт, ця робота виступає одним з ключових інструментів протидії впертим спробам очорнити славну історію Вітчизни, посіяти сумніви в умах і ворожнечу в суспільстві».

За сприянням співробітників архівних підрозділів ФСБ РФ також триває процес політичної реабілітації створеної Сталіним каральної системи. Одне з свідчень – увічнення «майстрів заплічних справ» ГУЛАГу, на кшталт урочистостей з нагоди Дня колонії ИК-31, влаштованих керівництвом Управління Федеральної служби виконання покарань Росії по Республіці Комі.

2011 року головним редактором російського громадсько-політичного тижневика «Культура» була призначена маловідома журналістка, театрознавець Олена Ямпольська. Очоливши редколегію, вона відразу ж поставила амбітну мету зробити газету «законодавцем громадських звичаїв». Її плани активно підтримав прокремлівський кінорежисер Микита Міхалков, який став одним із фінансових спонсорів газети «Культура». Що мала на увазі Олена Ямпольська стало зрозуміло після її гучних заяв, що: «Росію здатні втримати над безоднею дві сили. Перша звепться – Бог. Друга – Сталін…, який «був посланий щоб Росія збереглась на світовій карті».

Спочатку російське громадянське суспільство, яке звикло до епатажних заяв, сприймало реагувало на фантазії екзальтованої дами. Ситуація змінилася 2016 року, коли Кремль завів активістку партії «Единая Россия» Олену Ямпольську до нижньої палати Федеральних Зборів РФ, а 2018 року доручив очолювати Комітет по культурі Державної Думи РФ. Відтоді її висловлювання слід сприймати як віддзеркалення ставлення до трагічних сторінок минувшини правлячої політичної еліти Росії.

Завдяки Ямпольській та іншим, керованим з Кремля очільникам засобів масової інформації, рівень схвалення росіянами Сталіна побив історичний рекорд. За даними соціологічного дослідження, проведеного «Левада-центром» у квітні 2019 року, 70% респондентів позитивно оцінюють роль «вождя народів» в історії Росії і лише 19% негативно. А майже половина росіян готові виправдати репресії сталінської епохи.

Вочевидь, створену за часів Путіна сталініану (сукупність присвячених йому літературних творів, а також творів музичного, образотворчого, кінематографічного мистецтва) невдовзі мають поповнити такі шедеври, як «Сталін – творець ядерної зброї», «Сталін – наставник марксистів-філологів з питань мовознавства», «Сталін, Берія і Каганович – перші організатори будівництва БАМ», «Сталін – натхненник зростання поголів’я великої рогатої худоби» тощо. У всяк випадку, співробітників Центрального архіву ФСБ РФ вже можна поздоровити з почином. Нещодавно за їхньою участю вийшло у світ дослідження історика радянських спецслужб, випускника Вищої школи КДБ СРСР, полковника Олега Мозохіна «Сталин и органы государственной безопасности».

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Великого розголосу набрала зустріч Тристоронньої Контактної Групи у Мінську 1 жовтня. Представник України Леонід Кучма підписав узгоджений з усіма сторонами ТКГ текст щодо імплементації «формули Штайнмаєра» в українське законодавство.

Після викладення офіційного тексту в мережу Інтернет, українське суспільство прийняло цю новину дуже різко, і думки людей розділились. Одні вказують на «капітуляцію» та «здавання позицій перед Росією та її окупаційним формуваннями», інші ж запевнюють, що це допоможе зупинити війну і повернути тимчасово окуповані території до України. Хвиля протестів накрила деякі міста України з лозунгами «Ні капітуляції» та «Не здамо Україну». Їхніми вимогами були відмова від погодження вищезазначеної формули та проведення місцевих виборів в Донецькій та Луганській областях тільки після повернення територій до складу України.

У висновку, суспільство зажадало пояснень з боку влади з приводу узгодження тексту формули Штайнмаєра. Президент України Володимир Зеленський почув заклики людей та виклав відео звернення до народу України. В цьому зверненні Зеленський наголосив, що ніякої «зради» в цьому підписанні не було.

За його словами, узгодження тексту формули є передумовою зустрічі в Нормандському форматі. Без формули вона б не відбулася. Окремо наголосивши, що ця формула також передбачає введеня в дію так званого Закону України «Про особливий статус Донбасу», а саме після проведення там місцевих виборів, які відбудуться там за українським законодавством, та після публікації звіту ОБСЄ про те, що вибори відбулись відповідно до міжнародних демократичних стандартів.

В Інституті Демократизації та Розвитку дещо по-іншому пояснюють текст підписаної формули. В її контексті важко не погодитись з В. Зеленським: в ній відсутні хоча б якісь згадки про «Особливий статус» та зміни в Конституцію України. Таким чином, доцільним буде цитувати експерта Олександа Коваленко: «Судя по всему, русским внутри своих башен надо было кого-то надуть и рассказать, что подписали «Штайнмайера», но фактически они получили на руки «формулу Кучмы» о проведении выборов на временно неподконтрольных территориях».

Тож які подальші дії сторін підписання формули і чого очікувати далі? Метою української влади було пришвидшити настання зустрічі у Нормандському форматі. Як наслідок, узгодження тексту формули Штайнмаєра дало поштовх на відклик лідерів країн-учасниць Нормандських переговорів і погодити місце зустрічі у Франції. Водночас, канцлерка Німеччини Ангела Меркель наголосила, що підписання цього документу не є підставою зняття санкцій з Російської Федерації.

Світова спільнота в очікуванні проведення зустрічі у Нормандському форматі, основними питаннями якого буде розведення військ у Петрівському та Золотому, обмін полоненими «всіх на всіх» та встановлення довгоочікуваного перемир’я на Донбасі. Чи влаштує такий сценарій і чи погодиться Росія на відведення військ, буде відомо в ході самої зустрічі.

Володимир Литвиненко,
спеціально для «Вектор Ньюз»

29 вересня 2019 року стало визначним днем у формуванні нової надзвичайно потужної Асоціації захисту прав правників України. До лав членів Правління Асоціації приєднався колишній голова КСУ Станіслав Шевчук.

Голова Правління Асоціації, голова Ради адвокатів Закарпатської області Олексій Фазекош відмітив, що участь одного з найвідоміших українських конституціоналістів серйозно посилить науковий потенціал організації.

Під час особистої зустрічі в Києві в Столичному Офісі Асоціації захисту прав правників Олексій Фазекош та Станіслав Шевчук обговорили загальні вектори розвитку Асоціації, дійшли згоди у питанні актуальності захисту прав правників на усіх рівнях, погодили кроки у напрямі механізмів та способів відновлення порушених прав.

Прикметно, що і сам Станіслав Шевчук безпосередньо стикнувся з порушенням своїх професійних прав. Своє незаконне звільнення він зараз оскаржує в судовому порядку.

Асоціація захисту прав правників виcтупила з відкритим зверненням з цього приводу.

Всеукраїнська громадська організація “Асоціація захисту прав правників” є всеукраїнською громадською неприбутковою організацією, яка створена на засадах професійної належності та об’єднує правників України для сприяння розвитку та зміцненню інституту права в Україні, підвищення рівня правової допомоги та утвердження правової держави, належного захисту професійних прав та гарантій діяльності юристів.

Асоціація захисту прав правників України з перших днів свого заснування займає активну позицію у сфері захисту прав громадян та розбудови держави, піднімає актуальні теми для обговорення у професійному середовищі, проводить моніторинг поточного стану правової системи в Україні та перспектив і напрямків її реформування, готова активно співпрацювати у цих напрямках з усіма державними органами України задля досягнення спільної мети.

Наразі Асоціація захисту прав правників занепокоєна млявістю та політичною заангажованістю у судових справах щодо поновлення Станіслава Шевчука на посаді судді Конституційного Суду України, а також на посаді Голови Конституційного Суду України.

Станіслав Шевчук є одним із найкращих українських конституціоналістів, відомий ґрунтовними працями з проблем конституціоналізму та прав людини, був суддею ad hoс Європейського суду з прав людини. Після конституційних змін у 2016 році остаточно було визначено, що лише самі конституційні судді вирішують питання власної дисциплінарної відповідальності, включно із звільненням з посади. Це є стандартом незалежності органів конституційної юстиції, оскільки не можуть політичні органи вирішувати питання відповідальності конституційних суддів. Інакший стан речей буде атакою на незалежність суддів та самої конституційної юстиції.

У 2019 році проти Станіслава Шевчука незаконно ініціювали дисциплінарну процедуру, в якій порушили питання начебто про неналежне виконання ним функцій голови Суду із застосуванням юридичної конструкції § 13.1 Регламенту КС, «істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування своїми обов’язками, що є несумісним зі статусом судді». Така процедура застосовується щодо звичайного конституційного судді.

Однак для звільнення голови КС у силу положень § 19 Регламенту КС необхідна особиста заява самого голови. Такої заяви як голова КС Станіслав Шевчук не подавав. Тому спочатку на своєму засіданні 14 травня КС висловив пану Шевчуку недовіру як голові, але такий акт не породжував жодних юридичних наслідків. В той же день, без ініціювання окремої процедури щодо притягнення до відповідальності Станіслава Шевчука як судді (а не голови КС), керуючись наявним висновком постійної комісії з питань регламенту та етики Суду, було ухвалено рішення про зміщення його з посади судді. Цей випадок став унікальним парадоксом конституційної демократії, жертвою якої, на жаль, став один із провідних українських конституціоналістів Станіслав Шевчук.

Члени Асоціації захисту прав правників, абсолютна більшість фахівців в галузі права наголошують на наступному.

Ознайомившись з юридичними обставинами звільнення Станіслава Шевчука з посади голови КСУ, вважаємо їх безпідставними, а саме звільнення – незаконним!

Вимагаємо негайного поновлення Шевчука С.В. на посаді голови Конституційного Суду України шляхом ухвалення законного та справедливого судового рішення!

Наша країна має на конкретному прикладі довести, що в Україні панує Сила Закону, а не Закон Сили, і що Україна є справжньою Правовою Державою!

21 вересня 2019 року заступник міністра інфраструктури Юрій Лавренюк взяв участь в урочистостях із нагоди святкування Дня рятувальника. Участь у заході також узяли перший заступник міністра внутрішніх справ Сергій Яровий, Голова Державної служби України з надзвичайних ситуацій Микола Чечоткін та інші.

У рамках заходу Державній службі України з надзвичайних ситуацій було передано 20 спеціальних аварійно-рятувальних машин легкого типу САРМ-Л (FORD RANGER) і 20 спеціалізованих автомобілів для служби безпеки дорожнього руху (RENAULT DUSTER).

Юрій Лавренюк зазначив, що в рамках виконання Державної програми підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2020 року Державне агентство інфраструктурних проєктів України закупило спеціальну техніку, яка залучається до ліквідації наслідків дорожньо-транспортних пригод для оперативної роботи ДСНС.

«Шановні рятувальники, від Міністерства інфраструктури та від себе особисто хочу привітати вас із професійним святом та подякувати за віддану службу. Сьогодні від Міністерства внутрішніх справ ви отримали відзнаки, подяки, нагороди, а від Міністерства інфраструктури, яке є розробником і відповідає за реалізацію Державної програми підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2020 року, ви отримуєте новенькі автомобілі. Це 20 автомобілів для служби забезпечення дорожнього руху і 20 автомобілів САРМ-Л легкого типу для ліквідації наслідків ДТП і катастроф. Усі автомобілі забезпечені сучасним обладнанням для оперативного прибуття рятувальників до місця ДТП та проведення першочергових аварійно-рятувальних робіт, пошуку постраждалих і надання їм домедичної допомоги, організації зв’язку та оповіщення під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій», – повідомив Юрій Лавренюк.

За словами заступника міністра інфраструктури, до кінця року Міністерство інфраструктури передасть ще 30 автомобілів типу САРМ-Л і САРМ-С: «Уперше держава виділяє кошти на безпеку дорожнього рух. 5% Дорожнього фонду йдуть саме на забезпечення безпеки на автошляхах. Загальний обсяг фінансування Державної програми запланований у розмірі 8,7 млрд грн, серед них: у 2018 році – 2,6 млрд грн, у 2019 році – 2,1 млрд грн, у 2020 році – 3,4 млрд грн. У межах програми передбачено не тільки здійснення заходів щодо забезпечення безпеки на автошляхах, а також закупівля необхідної техніки й обладнання міністерствам і службам-учасникам програми, такої, як ми представили та передали сьогодні».

Окремо під час святкування також було нагороджено особовий склад ДСНС, відбулося вручення сертифікатів на житло, урочисте прийняття на службу службових собак-рятувальників, перегляд змагань «Найсильніший пожежний рятувальник», огляд зразків старовинної та сучасної техніки, а також спорядження пожежно-рятувальних підрозділів.