Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

В суботу, 16 листопада, зусиллями Фундації Українського Вільного Університету (ФУВУ), Академії св. Юра та Українського Народного Дому у Ню Йорку, відбулася надзвичайно важлива подія – сенсі науковому і виховному.

Захід, присвячений вшануванню пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років, складався з двох частин: наукової доповіді відомого історика, проф. Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка Володимира Сергійчука і мистецької програми.

Значна частина переповненої залі Українського Дому в Нью Йорку були студенти Академії св. Юра в Нью-Йорку. Тож програма вечора дала нагоду в першу чергу цій молоді усвідомити, глибше зрозуміти, а для когось і відкрити для себе цей злочин тоталітарного сталінського режиму і його масштаби, особливо серед дітей.

Через тотальне замовчування факту Голодомору совєтським режимом, строгу засекреченість документів, систематичні їх знищення, покарання тих, хто смів говорити правду, до тепер невідомі не те що конкретні імена загиблих, не відома навіть точна їхня кількість. Тому встановлення хоч би реальної кількости цього злочину большевицького режиму є одним з пріоритетним завдань української історичної науки. Попередні спроби оцінки масштабів цього злочину будувалися на порівняннях офіційних даних переписів населення, які – через те, що вони створювалися цим же злочинним режимом, – були викривлені і сфальсификовані. А конкретні записи за цей період у сільських радах, лікувальних закладах чи загсах були просто знищені, а тому – відсутні.

Проте кілька років тому В. Сергійчук зміг отримати доступ до даних, які совєтські палачі не здогадалися знищити, а саме – записи про кількість учнів у початкових і середніх школах.

Пан Сергійчук у своїй доповіді висвітлив страшенну картину, яка виникла внаслідок Голодомору в школах Совєтської України, позаяк Голодомор особливо тяжко вдарив саме по дітях. У більшості випадків у період від 1933-го по 1940 рік у сільських початкових школах кількість дітей була мало не вдвоє (!) меншою, ніж у вересні 1932 року. Проналізувавши велетенські масиви архівних даних, В.Сергійчук підрахував, що тільки дітей в УСРР внаслідок Голодомору померло понад 3.5 мільйони.

Захід відкрив, модерував, а також вживу перекладав лекцію В. Сергійчука на англійську мову голова ФУВУ д-р Аскольд Лозинський. Серед гостей на вечорі були присутні Митрополит Філядельфійський Української Католицької Церкви Борис Ґудзяк, єпископ Стемфордський Павло Хомницький, який провів вступну молитву, та парох церкви св.Юра в Нью Йорку отець Емілян Дорош.

Після лекції присутні хвилиною мовчанки вшанували дітей-жертв Голодомору. Опісля, з вітанням звернувся директор Академії св. Юра Андрій Стасів, а бард Максим Лозинський виступив з низкою гострих та емоційних пісень.

Проте, мабуть, кульмінаційним моментом вечора було, коли хор Академії св. Юра — близько 70 юнаків та юначок різного етнічного походження — вийшов на сцену співати українських пісень. Громада Нью-Йорку має бути гордою і щасливою, що в серці міста існують така українська школа і такий чудовий хор. Велика подяка за це її художньому керівникові Анні Бачинській та директору Андрієві Стасіву.

На завершення, до присутніх звернувся Митрополит Борис Ґудзяк, який, зокрема, запросив хор Академії св. Юра виступити в українському катедральному соборі у Філядельфії, а В.Сергійчук приватно відповідав на питання багатьох присутніх.

Прес-служба УВУ

На фото:

15 листопада в Одесу прибула делегація з Республіки Хорватія на чолі з Надзвичайним і Повноважним Послом пані Аніцей Джаміч та представниками ветеранської організації «UDRUGA HVIDR-a NZI-NZZ».

Основним приводом для візиту стало закінчення робіт по установці меморіальної плити на католицькій ділянці 2-го Християнського кладовища м.Одеси, виготовленої у м.Загреб в пам’ять про хорватських воїнів, що служили в період з 1914-1918 рр. в складі австро-угорських військ, а так само з нагоди минулого 100-річчя закінчення Першої Світової війни.

Також була проведена церемонія покладання квітів, до вже поновленого в 2018 році меморіалу, на місці поховання 21-го солдата Австро-Угорської корони, які перебували в Одесі в складі обмеженого контингенту в 1918 році.

Реалілазіція цього проекту стала можливою завдяки довгій спільній роботі українських та хорватських однодумців і колег, в основі якої полягала ініціатива полковника Валентино Райковіча (Valentino Rajkovića), прадід якого Вид Райковіч (Vid Rajković) був молодшим офіцером австро-угорської армії у період Першої Світової війни.

У 1916 р. під час масштабних боїв в Галичині, що закінчилися легендарним Брусиловським проривом, було взято в полон близько 45 тисяч військовослужбовців австро-угорських і германських імперських військ, серед яких був і Vid Rajković.

Разом з іншими військовополоненими він потрапив в один з таборів, розташованих, в той час, в Одесі. По закінченню війни йому пощастило повернутися на батьківщину, де згодом, завдяки ініціативі його правнука, за його спогадами та з нагоди 100-річчя закінчення Першої Світової війни була видана книга «First World war. A hundred years later ».

Наша перша зустріч з хорватськими гостями відбулася в червні 2018 року, коли ми разом з австрійською стороною готувалися до відновлення пам’ятника на місці поховання 21-го австро-угорського воїна зі складу військового контингенту, що знаходився в 1918 році в Одесі під командуванням фельдмаршала-лейтенанта Едварда Едлера фон Бёльца. Завдяки зусиллям української сторони: історика А.А.Сурілова, «фонду ім.І.Куріса» разом з док.наук із Загреба Івіцею Панчіч (Ivica Pančić PhD) були вивчені архівні списки загиблих австро-угорських солдатів. З високою часткою ймовірності можна стверджувати, що серед 21-го загиблого були вихідці з Хорватії.

У зв’язку з цим виникла ідея про встановлення меморіальної плити біля відновленого в 2018 році пам’ятника.

Понад рік пішло на організаційні питання, включаючи листування між Посольством Республіки Хорватія в Україні з муніципалітетом Одеси, для того щоб меморіальна плита була все-таки встановлена ​​на католицькій ділянці 2-го Християнського кладовища.

Найближчим часом хорватською стороною буде узгоджена дата проведення офіційної урочистої церемонії відкриття цього меморіалу, який став ще одним важливим фрагментом історії Великої війни, а також ще одним фактором зміцнення відносин між нашими країнами.

Вже наступного дня Надзвичайний і Повноважний Посол пані Аніца Джаміч, на запрошення академіка С.В.Ківалова відвідала Національний університет «Одеська юридична академія», де з цікавістю ознайомилася з його історією і життям на сучасному етапі, а також були обговорені питання перспективного співробітництва з університетом м.Загреба.

Волошенков Дмитро,
член Національної спілки журналістів України,
співзасновник «Фонду ім. Івана Куріса»

На днях в мережі інтернет в якості ініціативи окремих депутатів ВРУ з’явився проект Закону України «Про Агентство національної безпеки України», текст якого викликав неоднозначні оцінки у тих, хто ознайомився з проектом.

Редакція МІА «Вектор ньюз» звернулась за коментарем щодо цього питання до партнера Адвокатського об‘єднання «Актіо», свого часу – першого заступника Голови СБУ, заступника Секретаря РНБОУ та Глави Секретаріату Президента України Петра Шатковського.

Ось, що він сказав:
– Так, бачив цей документ. Аналізуючи його зміст, зазначу, що на сьогодні цей проект можна сміливо називати антиконституційною законодавчою ініціативою. Так, норми цього законопроекту, що містять посилання на «Агентство», не відповідають ані Конституції України, ані рамковому Закону України «Про національну безпеку України», що визначають понятійний апарат у сфері національної безпеки та власне назву української спецслужби.

Свого часу, в 1992 році, законодавець, створюючи Службу безпеки України, вилучив з її назви та з функцій і завдань всеосяжний термін «Національна». Одразу після набуття незалежності Україною та відсутністю в державі нині ефективних контролюючих, регуляторних та інших інституцій, Службі національної безпеки України приходилось займатися багатьма питаннями не зовсім притаманними як для спецслужби. Однак нині очевидно, що повертатися до таких засад недоцільно. Взагалі бачення авторів цієї конструкції «Агентства» просто паралізує функціонування вкрай важливого сектору безпеки України на довгий час. Не тільки здивування викликає, наприклад, законодавча пропозиція лишити права функціональних підрозділів Центрального управління «Агентства» на проведення контррозвідувальних, оперативно-розшукових та оперативно-технічних заходів…

Відповідні структури ЦУ СБУ раніш і нині автономно чи спільно з профільними підрозділами регіональних органів чи підрозділами військової контррозвідки реалізовують найбільш складні операції, координують ті чи інші заходи. А з точки зору законопроектної техніки – законопроект «Про Агентство національної безпеки» не витримує ніякої критики.

Дивує дещо інше. Ця ініціатива з‘ явилась одразу після презентації проекту Закону України «Про Службу безпеки України». Як відомо громадськості , декілька тижнів тому в Інституті стратегічних досліджень України експертному товариству України Головою СБУ І.Бакановим були представлені основні положення проекту Закону, що дозволить реформувати вітчизняну спецслужбу до вимог сьогодення. На цьому форумі відбувся конструктивний діалог фахівців у сфері національної безпеки, законопроект збагатився слушними пропозиціями. Про це читач більш детально може побачити на сайтах СБУ та Інституту. На цьому робота над законопроектом не завершилась, а продовжилась в Офісі Президента України із залученням представників інших спецслужб, правоохоронних органів України, вчених-практиків, незалежних експертів.

Як ветеран різних безпекових структур України, опрацьовуючи зміст проекту Закону про СБУ, упевнений, що у разі його прийняття Верховною Радою України, українське суспільство матиме сучасний надійний орган по забезпеченню його інтересів у сфері безпеки, співробітники спецслужби, особливо контррозвідки – ефективний інструмент для виконання завдань та достойний соціальний захист. А міжнародні партнери – потужного союзника у протидії загрозам та викликам людству.

Розмову записав Сергій Козлов

Слово “Союз” для зрілого українця, народженого у США, на відміну від українця, що мешкає в Україні, викликає приємні сентименти. 125 років тому повстала чи не перша і найстарша сьогодні українська установа у США – «Український Народний Союз» (УНС). Творили її, зокрема, переселенці з Західної України, спочатку поселившись при копальнях вугілля у західній частині штату Пенсильванія. Можна було їх характеризувати заробітчанами, одначе коли ближче приглянутись і взяти до уваги польські дії, які відбувалися у Східній Галичині у той час включно з перебранням поляками та іншим національностями господарств переважно українців чи русинів, то причини переселення були не менше політичними. На тому скористала Америка, а згодом і українська нація.

Український Народний Союз був оформлений як братська асекураційна установа, здається, комерційна, але неприбуткова, для людей, які потребували гуртової взаємної допомоги і асекурації. Треба було ставити церкви, тобто їх будувати, щоби женитися, хрестити своїх дітей, а остаточно і треба було асекурації – тобто способу заплатити за власний похорон. Життя по копальнях було само по собі ризиковим, але навіть без інцидентів воно не приносило надії довготривалості. Згодом для комунікаційних потреб було оформлено щоденник-часопис “Свобода” (українською), опісля – ”The Ukrainian Weekly” (англійською), дитячий журнал “Веселка”, придбано і розбудовано оселю відпочинку, розваг та зустрічей молоді, яку названо відповідно “Союзівка”, навіть побудовано перший і чи не єдиний досі український мародер у США, у місті Джерзі Ситі.

Фактично, не було важної події в українському житті у США, до якої не доклали зусиль діячі Батька “Союзу” та його різних мереж.

Недавно я був на ювілейному концерті у штаті Нью Джерзі, осідку сьогоднішнього УНС. Концерт відбувся на високому мистецькому рівні з чисельною участю громади як вияв пошани до УНС. Правда концерт був задовгий. Але я був би ще висидів, бо мені бракувало промови про УНС, чомусь хотілось почути мабуть давно відому історію того УНС, почути імена і прізвище його довголітніх трудівників. Тому у час цієї культурної програми при звуках приємної музики і танцю, я занурився ностальгічно у мої власні спомини про УНС, про його славних і дуже часто особливих діячів, його колоритні конвенції, бурхливі зібрання головного уряду, тощо.

Я мав велику честь двічі служити членом Головного Уряду УНС. Правда, я був в опозиції до керівничої верхівки, але тим не менше спомини незабутні, приємні, хоча інколи і тривожні.

В глибині моїх особистих міркувань з нагоди ювілею, я запитав себе, що дав УНС українській діаспорі у США? Я дав собі відповідь, яка прийшла у голову дуже швидко. Фактично він дав основу, тобто фундамент, духовну і матеріальну інфраструктуру – перші церкви і культурні доми чи клуби, організаційну сітку та перших провідників. До цього можна додати, що через Союз впроваджено західну демократичну систему громадського життя. На конвенціях УНС будь-хто виключно через свою здібність чи навіть популярність міг бути обраним до Головного Уряду. В додатку УНС дав основні мережі комунікації та головний осідок зустрічей для української молоді. Про детальну історію УНС та української діаспори у США можна дізнатися з перегляду його часописів, що УНС зберіг у цифрові формі.

Є також відомі історичні праці про Союз, та загально про українців в Америці, альманахи, тощо. Найголовніше, мабуть, це провідний елемент Союзу, здається, звичайних собі людей, які дали підставу для найбільших зрушень українців в США, таких як оформлення центральної репрезентації українців в США, Українського конгресового комітету Америки, побудови пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні, вплив на поширення інформації про Голодомор серед американців, а навіть здобуття визнання незалежної української держави речниками Білого Дому, Держдепартаментом і Конгресом США.

УНС був ключовим взагалі в організаційних питаннях української діаспори і не тільки в Америці, але й у справі роботи Світового конгресу Українців (СКУ). Першим президентом СКУ з Америки був головний предсідник УНС, який також був екзекутивним віце-президентом УККА з тої причини. Можна переобчислити багато більше заслуг. До речі, важко уявити собі здобутки української громадськості у США без УНС.

В ретроспективі нашої, тобто української, історії у США, а зокрема історії УНС, його творці, довголітні трудівники та службовці заслуговують на велике признання не тільки від української діаспори, але і від сьогоднішньої України. Коли говорять, що найкращим послом України в США є українська діаспора, то у першу чергу тут заслуга УНС та, напевно, найбільш впливових українських мереж, які створив та профінансував УНС. До збереження цієї діаспори з мандатом допомоги батьківщині хіба ніхто не зробив більше. Бо без перебільшення можна ствердити, що Батько “Союз” і Мати “Свобода” породили у США дитя, що назвалося українська зорганізована діаспора. Ця діаспора виростала також і незалежно, але її порід і напрямлення прийшло від її родичів.

У відзначення великої річниці 125 років, мабуть, це замало наголошено.

Честь і слава Українському Народному Союзу!

Я схиляю голову перед його основоположниками і довголітніми трудівниками.

Аскольд С. Лозинський
(12 листопада 2019 року)

7 листопада 2019 року в Німеччині розпочався дводенний страйк екіпажів повітряних суден авіакомпанії Люфтганза.

Він відбувається за ініціативи профспілки бортпровідників UFO з метою спонукати керівництво компанії переглянути тарифні плани на користь екіпажів суден.

На сьогодні до акції долучилось близько 1300 екіпажів по всій Німеччині.

В аеропорту Мюнхена, власне, на лініях не буде понад 140 рейсів Люфтганзи. Пасажири про це були завчасно поінформовані, тим хто побажав, повертається вартість квитків або ж без доплати оформляються квитки на рейси пізніше. Для пасажирів на внутрішні рейси пропонується обмін посадкових купонів на залізничні квитки до відповідних місць призначення.

Обстановка в аеропорту спокійна. Дещо побільшало пасажирів в терміналі 1, звідки здійснюються рейси інших авіакомпаній світу.

Маловато відповідного персоналу для прикордонного контролю, що спричиняє певні черги. У цьому сенсі доречно привести позитивний приклад прикордонного контролю українського аеропорту Бориспіль. Щодо протестувальників – вони надзичайно толерантно та ввічливо коментують кореспондентам теле-, електронним та друкованим медіа зміст своїх вимог.

Скасування рейсів вплине на близько 180 тисяч пасажирів Lufthansa. Страйк вплине на рейси компанії, що здійснюються з німецьких аеропортів, зокрема й трансконтинентальні перельоти з Франкфурта-на-Майні та Мюнхена. 7 листопада скасовано 700 рейсів, 8 листопада – 600. Ця кількість рейсів становить менше половини від загальних 3000 польотів, які Lufthansa та її партнери планували здійснити у ці два дні.

Страйк бортпровідників відбудеться, попри юридичні зусилля Lufthansa зупинити його. Так, 6 листопада суд з питань трудового права у Франкфурті-на-Майні відхилив позов компанії із вимогою визнати його протизаконним. Вищий суд скаргу Lufthansa на це рішення відхилив.

Раніше німецька профспілка Ufo закликала усі екіпажі німецької авіакомпанії Lufthansa приєднатися до загального страйку 7 та 8 листопада. Метою профспілки є підвищення зарплат та покращення умов праці співробітників. На 8 листопада також запланована демонстрація учасників профспілки біля головного офісу Lufthansa.

Петро Шатковський,
спеціально для “Вектор ньюз”

Проєкт «Культурний розвиток громад», що проводиться АССОГУ за підтримки Українського культурного фонду, вийшов на завершальну стадію.

Впродовж трьох місяців тривали регіональні інформаційні зустрічі, конкурс проєктів від громад, які зацікавились ідеєю навчитися оформлювати проєкти, що зроблять громаду відомою, туристично привабливою та, зрештою, приведуть її до економічного зростання через розвиток власної культури. За результатами роботи конкурсної комісії найбільш мотивовані та творчі громади взяли участь у навчанні – відвідали три тренінги, виконували домашні завдання на он-лайн платформі проєкту, в результаті чого визначилися з тим, яка місцева «родзинка» буде основою розвитку їх території. Навчання, які проводили досвідчені тренери, що мають значну історію власного успіху в розкритті потенціалу сіл та міст України – Ірина Каць та Павло Третьяков.

Конкурсний відбір на участь у проєкті «Культурний розвиток громад» пройшли Краснопільська громада Вінницької області, Царичанська ОТГ, Межівська громада, Покровська ОТГ, Миколаївська громада, Чумаківська ОТГ, Пулинська ОТГ, Довбиська громада, Олевська громада, Широківська ОТГ, Нижньовербізька ОТГ, Витвицька ОТГ, Верхнянська ОТГ, Букачівська громада, Долинська громада, Узинська громада, Великолюбінська ОТГ, Воскресенська громада, Баштанська ОТГ, Авангардівська громада, Засульська ОТГ, Шпанівська громада, Плавинищенська громада, Комишанська громада, Новослобідська громада, Краснопільська ОТГ Сумської області, Новосільська громада, Солобковецька ОТГ, Мостівська ОТГ, Красносільська ОТГ Одеської області.

Таким чином представники громад з різних областей України працювали над розробками, що сприятимуть розвитку їх територій.

Підсумкова конференція проєкту «Культурний розвиток громад» відбулась 5 листопада 2019 року.

Чекаємо на те, що проєкти, над якими працювали представники громад, здобудуть перемоги у різноманітних конкурсах, їх автори знайдуть донорів для розвитку власних територій, а Україна збагатиться новими перлинами «зеленого туризму» та відроджуватиме й берегтиме історію і культурні традиції!

Більшість учасників бойових дій на Донбасі (принаймні ті, хто воював впродовж найстрашніших для України 2014-2015 років) напевно чули про полковника Юрія Головашенка (на фото) – бойового офіцера, Героя російсько-української війни, який став окупантам кісткою в горлі ще під час «кримнашу» (його підрозділ навесні 2014 року був одним із небагатьох, які були готові чинити реальний опір російським військам у Криму). Епічні фото з їх казарм у Перевальному тоді облетіли багато українських (а пізніше – і зарубіжних) ЗМІ.

«Воюють не гради, танки та кораблі. Воюють люди. 300 спартанців – історія з життя. Такими спартанцями були хлопці гірсько-піхотного батальйону 36-ї бригади берегової оборони (с. Перевальне). Комбат Юрій Головашенко – єдиний, хто рік тому відмовився здавати зброю. Коли в Криму її вже склали всі українські військові. Коли вже пройшов «референдум», над бригадою – російський прапор, а комбриг Сергій Стороженко – зрадник. Комбат і його бійці продовжували нести службу відповідно до Статуту. Входи до казарми обклали мішками з піском. Запаслися водою і боєприпасами, зайняли кругову оборону і замінували техніку. Снайпери на позиціях. Спали на ящиках із БК, не випускаючи автоматів з рук. Чекали на штурм. Кулеметні стрічки застеляли коридори. Все видно на фото. Вони публікуються вперше. Скласти зброю Юру умовили свої ж – вище командування армії. Мовляв, все – українська техніка і особовий склад залишають півострів. Чинити опір марно. А Юра був готовий стояти до кінця. Переконаний, якби командування Міноборони та ГШ було таким же рішучим, як Головашенко, Крим і сьогодні був би за нами».

Потім був Донбас, де батальйон однієї з бригад Збройних Сил України під командуванням Головашенка восени-взимку 2014-го виконував свою бойову задачу не менш героїчно, ніж наші брати-«кіборги» в ДАПі, утримуючи в обороні 15 (!) км фронту (хоча, за Статутом, механізований батальйон може тримати максимум 5 км). Але і в небойових питаннях Юрій Валентинович проявив себе з найкращого боку – наприклад, він зі своїм підрозділом не дозволив «кишенькової армії» одного з українських олігархів розграбувати завод, на якому однієї тільки кар’єрної техніки (причому, що знаходилася в режимі митного складу) було на мільйони євро.

Пізніше, ставши командиром однієї з бригад ВСУ, Юрій Головашенко так само з честю продовжив нести службу, безкомпромісно викорінюючи корумпованих тиловиків, які розкрадали ПММ, речове та харчове забезпечення, і борючись з «аватаризмом» серед офіцерів і бійців. За що, цілком природно, нажив собі ворогів як серед розкрадачів армійської власності, так і серед їх великозіркових покровителів, з якими вони ділилися награбованим в обмін на приховування своїх махінацій.

Звичайно, підкопатися під непідкупного полковника з блискучою репутацією Героя, учасника бойових дій із найперших днів, неодноразово нагородженого бойовими нагородами, було для армійських щурів і мандавошок завданням абсолютно непідйомним. Тому для його виконання були задіяні лідери громадських думок – волонтери та громадські активісти. Для небайдужих людей, котрі щиро вболівали всім серцем за долю простих солдатів, була придумана жаліслива історія про те, що Головашенко нібито безпідставно «кошмарить» і «строїть» особовий склад (із офіцерами включно). Причому, іронія ситуації полягала в тому, що вимогливий і темпераментний полковник частково сам підіграв своїм недоброзичливцям, спершу досить різко відповівши на претензії цивільних осіб, порадивши їм не втручатися не в свої справи, чим побічно підтвердив вигадану проти нього «легенду».

Нічого не підозрюючи про справжні причини скарг опонентів Головашенка, але отримавши непряме підтвердження їх обґрунтованості (після його різких слів), волонтери заковтнули приманку, почавши «мережеве цькування» комбрига. Можливо, ситуація зрештою зійшла б нанівець (тим більше, що проти декого з недбалих військовослужбовців були відкриті реальні кримінальні справи, і Головашенко був сповнений рішучості довести їх винуватість), але знову «допоміг» випадок. Цього разу – трагічний.

18 жовтня 2018 року Юрій Головашенко на службовій машині потрапляє в ДТП, в результаті чого травми отримує солдат-контрактник. Подією негайно скористалися всі недоброзичливці комбрига. Причому, той факт, що сумлінний полковник негайно відвіз травмованого бійця до лікарні в Новій Каховці (адже на території частини, природно, не було і не могло бути ані спеціалізованого діагностичного обладнання, ні фахівців з відповідною підготовкою для надання належної допомоги потерпілому), був представлений ними громадськості як спробу Головашенка втекти з місця події та приховати факт ДТП!

Ось так легким порухом руки Герой Перевального (Крим) і Гранітного (Донбас) та один з найдостойніших офіцерів ЗСУ з незаплямованою репутацією, який опанував англійську мову та проходив стажування в НАТО, був перетворений на звичайного злочинця, що намагається приховати своє правопорушення.

У підсумку суд, під тиском вміло піднятої недоброзичливцями (до яких, між іншим, негайно приєдналися російські тролі та боти з підрозділів PSYOPs, котрі щільно «працюють» по Головашенку ще з часів сумнозвісного «кримнашу» за його відмову присягнути на вірність Росії) і просто наївними громадянами, які не розібралися в ситуації, хвилі громадського обурення, прийняв рішення про застосування до полковника запобіжного заходу у вигляді нічного домашнього арешту. І це – незважаючи на всі вищезгадані заслуги, бойове поранення, бойові нагороди і позитивну характеристику з місця служби.

Цікава деталь («соупадєніє? нє думаю!»): незадовго перед цим рішенням суду Головашенко перейшов на посаду заступника командувача створених в 2018 році Сил логістики Збройних Сил України, що включають в себе найсмачніші, з корупційної точки зору, служби – тилу і озброєння. Чи потрібно говорити, чим загрожував для всіх тилових щурів (включно з тими, яких безкомпромісний полковник ганяв в 57-й бригаді) прихід кристально чесного бойового офіцера на таку високу посаду? Не просто повним зламом всіх корупційних схем, що вибудовувалися роками, позбавленням посад і зриванням погонів, а й абсолютно реальними «посадками». Хто пам’ятає Головашенка ще по Перевальному та Гранітному – підтвердить це (ну, вже я, після того, як власноруч тягнув разом із ним пораненого побратима під мінометного обстрілу у 2014-му – точно «зуб даю»).

Сподіваюся, у тих, хто помилково (не розібравшись в ситуації) брав участь у медійному «цькуванні» полковника Юрія Головашенка, стане мужності визнати це і вибачитися, а у суду вистачить розсудливості, щоб врахувати всі «pro et contra» і прийняти зважене рішення. Адже від цього може залежати доля не просто одного військовослужбовця, чесного кадрового офіцера і реального Героя російсько-української війни, що залишився вірним військовій Присязі у найважчий для Батьківщини час, а й, цілком можливо, доля реформ в одному з найважливіших командувань Збройних Сил України.

Юрію Валентиновичу, ми з Вами!

Кожного року в листопаді українці по цілому світу вшановують пам’ять жертв одного з найчисленніших геноцидів в історії людства.

Голодомор українців 1932-33 років начисляв поверх 7 мільйонів жертв, невинних осіб українськоі національності на території Української Радянської Соціалістичної Республіки та поза її територією в Союзі Радянських Соціалістичних Республік, зокрема на таких густо українцями заселених теренах, як Кубань.

Сьогодні доволі багато доказів існують, що ця трагедія українського народу була влаштована свідомо Кремлем для того, щоби придушити серце українського народу – українське селянство. Про це писав ще у 1950-их роках відомий юрист і автор Конвенції запобігання і покарання геноциду при Організації Об’єднаних Націй Рафаїл Лемкін. Пізніше радянські документи підтвердили цей склад злочину недвозначно. Загально прийнято і навіть на міжнародному рівні, що це був геноцид українського народу.

Уточнення кількості жертв ще і нині встановлюється, понад 80 років пізніше, на підставі радянських архівів, але з впевністю можна ствердити що було не менше, як сім мільйонів, між ними напевно три мільйони дітей. Дана підтема, зокрема, наголошення на число смертності українських дітей у 1932-33 роках, важливе не тільки для доказу жаху цього геноцидного процесу, але також щоби освідомитм собі страшні наслідки для украінського генофонду навіть сьогодні

Останніми часами в Украіні дослідники – історики, демографи, юристи – проводять активну та інтенсивну працю обчислення дітей жертв Голодомору. Статистику обчислюється по записах народження у періоді перед роками Голодомору та реєстрів вступу дітей до перших класів початкової школи уже після 1933 року. При цьому треба розуміти, що навіть такий аналіз не повний, бо в роки Голодомору далеко не завжди фіксувалися смерті дітей.

Провідним серед цих дослідників – професор Володимир Сергійчук з Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сергійчук давно відомий своєю працею в радянських архівах від першого дня, коли вони стали доступними для об’єктивних вільних науковців.

Заключення, а особливо щодо дітей треба розуміти для того, щоби збагнути трагедію нашоі нації протягом останнього сторіччя, тим паче, що наш народ зазнав величезні втрати в наслідку двох світових війн, які відбувалися не тільки на нашій землі, але хіба здебільшого на нашій територіі, а також між воєнний та пост воєнний періоди репресій.

До речі, коли говорити про великі за чисельністю геноциди у ХХ століття тільки Голодомор відбувся у час миру, до речі коли західні демократичні держави мінялися дипломатами з тими, котрі чинили цей геноцид. І це яскраво представлене у Конвенції ООН, де мова про час війни і час миру. До речі, відомий британський науковець-історик Норман Дейвіс встановив що український народ втратив у ХХ столітті 20 мільйон осіб через переслідування й війни.

Особлива тема “Діти Голодомору” – це фактично недосліджена досконало тема досі. Вона дуже болюча, емоційна, а також показова.

Тобто не було б Голодомору 1932-33, то Україна була б інакшою державою, бо українські діти, котрі померли голодною смертю, і їхні діти і внуки мали б вплив на дальші процеси історії, жили б на територіях сьогоднішнього Донбасу та інших регіонів, де штучно населені москалі становлять сьогодні небезпеку суверенітету тої держави.

Ось для прикладу обсягу цього явища, тобто смертності дітей під час Голодомору подає Сергійчук:«Голодомор-геноцид української нації, який забрав від 7 до 10 мільйонів життів, завдав особливо страшного удару по українських дітях. Наприклад, тільки з одного сільського кутка Джулаївки, що в селі Хацьки Смілянського району Черкаської області, загинули тоді голодною смертю 12 з 17 уродженців 1926 року…

1 вересня 1932 року до четвертих класів Генічеського району прийшло 1446 дітей, до них додалося ще 125, але до літа 1933 рахувалося вже тільки 986. Тобто, втрати – 585 четвертокласників, що в масштабах України могло сягати до трьохсот тисяч жертв. Усього початкова щкола втратила до півтора мільйона учнів, а в цілому дитячі втрати становили не менше трьох з половиною мільйонів».

Дійсно ця тема не може не викликати емоцій. Вона дуже тяжка, але її потрібно вивчати. Самі загиблі діти цього просять. А знання історії нашого народу та зрозуміння сьогодення цього вимагає.

Аскольд С. Лозинський

Як не дивно, але тезу про те, що ворогам судової влади не вдасться насадити паростки песимізму серед служителів Феміди, озвучив ніхто інший як голова ВККС Сергій Козьяков, який і сам в будь-який момент може втратити свою посаду, бо для цього достатньо лише підпису Президента на вже прийнятому парламентом законопроекті №1008.

Забігаючи наперед, зазначимо, що й до роботи самої ВККС у суддів було чимало нарікань. Проте судді готові виправляти як свої власні помилки, так і помилки колег, разом напрацьовувати нові механізми вирішення актуальних проблем, але не знають як виправляти очевидні помилки законодавця. Як наприклад у ситуації з новим порядком перевірок кандидатів до ВРП, що набуде чинності за тим самим проектом №1008. До цього часу кожен член ВРП проходив спеціальну перевірку, без успішного її проходження ніхто не міг бути призначений або обраний. Цю перевірку проводили не судді і не органи суддівського управління. Тепер перевіряючим органом буде якась комісія за участю іноземних експертів, і сформувати її склад повинна сама Вища рада правосуддя. Такі повноваження ВРП не передбачені Конституцією України, а згідно зі статтею 19 Основного Закону органи влади і їх посадові особи зобов’язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виходить, що якщо ВРП не утворить комісію, то вона порушить закон, а якщо утворить – то вийде за рамки конституційних повноважень. При цьому будь-яке з рішень потенційно отримає відповідний розголос в ЗМІ.

Загалом не можна сказати, що XVII позачерговий З’їзд суддів, який проходив 29-30 жовтня, став чимось революційним або зумів відповісти на доленосні питання. Більше того, навіть завдання мінімум не було виконане: з трьох вакансій до КСУ судді обрали лише двох своїх представників, а саме Галину Юровську та Петра Філюка. Але навіть цей вибір може багато про що сказати.

По-перше, судді продемонстрували всім без винятку (від «смотрящих» з владних структур до активістів та журналістів), що прогнози справа невдячна. І той розголос, що начебто вже є погоджені владою три законники, які гарантовано отримають червону мантію судді КСУ, виявився фейковим. Це може прозвучати дико, але здається, що найбільш консервативна частина правників (а суддів завжди звинувачували і у надмірній закритості, і у зайвій монолітності власної професійної спільноти) є зараз не просто уособленням так званої третьої гілки влади, проте й демонструє, що вона є НАЙБІЛЬШ ДЕМОКРАТИЧНОЮ в порівнянні з першими двома. Бо не має ані призначень за ознаками кумівства, ані скандалів через професійну непридатність, ані звинувачень у непрозорості прийняття рішень.

По-друге, судді довели, що вони знають, як вирішувати власні проблеми, але їм хоча б не треба заважати. Бо людський фактор ніхто не скасовував, а витримки і здатності дочекатись позитивних змін може вистачити не всім. Тим більше, що реформатори судової системи не розуміють, що постійно «оновлюючи» все, що тільки можна, легко втратити дві важливі речі – досвід і мудрість. Для судової влади відсутність цих факторів одного дня може стати фатальною.

З цього приводу сьогодні у фейсбук-спільноті «Судді України» навіть з’явився допис приблизно такого змісту: «З’їзд не дивився, навіть не знаю, кого куди обрали. Хочу написати про інше. Зустрів щойно суддю, у відставці, яка пішла, коли це ось все почалося. І подумав: червоний диплом, бездоганний психологічний тест і відсутність претензій у «доброчесників», плюс молодість, це все, безумовно, прекрасно [для кандидатів на посаду судді – ред.]. Але як бути з життєвою мудрістю і досвідом? З упевненістю в прийнятому рішенні, без оглядки на всі боки і не остерігаючись потенційних скарг в цю лиху годину? І як, будучи молодим, не стати підконтрольним і керованим? Це пост не про старість, але про досвід, мудрість і баланс, якого, на жаль, немає».

І на жаль, а на цьому особливо акцентує свою увагу голова Правління Асоціації захисту прав правників Олексій Фазекош, поки «влада так і не продемонструвала, що готова не лише йти далі на шляху побудови Правової держави, але навіть просто проводити чергову судову реформу у відповідності до демократичних стандартів та європейському баченню розвитку правової системи. Про що взагалі можна казати, якщо з 2017 року з різних причин звільнено 1 157 суддів. Штатна чисельність суддів на сьогодні – 7295, однак фактично суддів на дві тисячі менше – 5 236. При цьому тільки у 4598 суддів є повноваження здійснювати правосуддя. Тобто Україна на сьогодні фактично позбавлена 30% відсотків суддів, а ми про цьому продовжуємо говорити, про якісь недоліки в системі чи задовгий розгляд справ в суді. Але ж депутатів обрали усіх, та й міністри призначені не на 70%, і всі вони – з повноваженнями».

І тим не менш, судді дійсно доводять, що дивляться у майбутнє з оптимізмом. І ми зараз не про органи суддівського самоуправління, а саме про суддів. Чого вартий, наприклад, вислів одного з делегатів про те, що «відстоювати свою незалежність і перемагати несправедливість можна, але робити це поки доводиться самотужки. Коли мова йде про захист суддів, Рада суддів України – церемоніальний орган. Інша справа, коли потрібно захистити інтереси влади від суддів…»

Хоча, якщо бути відвертим, то не можна казати, що та ж сама РСУ взагалі нічого не робить. Так, під час свого виступу голова РСУ Богдан Моніч повідомив, що Раді вдалося знайти порозуміння з Пенсійним фондом щодо перерахунку довічного забезпечення суддів у відставці, вдалося досягти порозуміння з ВККС щодо темпів проведення оцінювання. Вдається вирішувати і проблему підвищення рівня оплати праці апаратів судів. «Потрібно тепер не допустити погіршення ситуації з кадрами у судовій владі», – зазначив Б. Моніч.

Тим більше, що певний привід для оптимізму надав і голова ДСАУ Зеновій Холоднюк, відмітивши, що хоча фінансування судової влади в цілому й залишає бажати кращого, проте необхідна техніка для судів закуповується, будівлі та приміщення судів ремонтуються. Вирішується питання підвищення зарплати працівникам апаратів судів, винагорода суддів також поступово зростає. Судам передаються нові будівлі, а Служба судової охорони розгортає свою роботу.

Але справедливості заради відзначимо, що на деякі питання З. Холоднюк відповідав досить чітко, а на деякі давав обтічні відповіді. Так, глава ДСА пообіцяв судам вже скоро (після Нового року) новий штатний розпис. Також він послався на те, що поточний тимчасовий штат раніше погодили глави апеляційних судів. Крім того, він пообіцяв, що керівники теруправлінь ДСА погоджуватимуть ремонти і закупівлі з колективами судів.

В результаті після завершення усіх процедур щодо голосування (окрім двох суддів КСУ, також були обрані два члени ВККС, не зважаючи на те, що ніхто не знає, скільки їм доведеться пропрацювати, а це Олександр Панасюк та Тетяна Шириян), З’їзд суддів 143 голосами прийняв у цілому підсумкову резолюцію, в якій йдеться про підтримку критичного висновку Пленуму ВС щодо закону №1008, а також відповідного висновку Вищої ради правосуддя і рішення РСУ. Крім того, в резолюції з’їзду йдеться про необхідність продовження кваліфікаційного оцінювання (ВККС також повинна продовжити роботу), припинення дискримінації суддів в порядку виплати суддівської винагороди, звернення до Президента про необхідність відмови від продовження процесу т.зв. «оптимізації судів».

Також в рішенні з’їзду говориться про неприпустимість погіршення фінансування судової влади і необхідності належного матеріального забезпечення судів.

Як би там не було, але на завершення ще раз нагадаємо слова судді ЄСПЛ Ганни Юдківської про те, що «в той час, як політичні органи можуть бути заблоковані відсутністю консенсусу, суди зобов’язані приймати рішення по чутливих для суспільства питань. І це виводить судову владу на перший план в публічних дебатах і ставить її в центр уваги».

Тому й дійсно, на песимізм судді сьогодні просто не мають права.

Іван Правдін

Перефразовуючи відомий вислів Наполеона, державу, яка не хоче годувати власних суддів, незабаром судитиме хтось чужий. І хоча це ще й не результат перманентних судових реформ в державі, але не такий вже й жарт. Бо підмінити, або «направити» в правильне русло правосуддя вже давно намагаються різного роду активісти. Політики весь час вигадують нові механізми та методи як відправлення правосуддя (мова йде й про так званих мирових суддів в тому числі), так і оцінювання\атестації\конкурсування нині діючих служителів Феміди.

І весь парадокс цієї ситуації полягає в тому, що насправді ані перші, ані другі так і не знають, а чим насправді живе суддівське середовище? Не знає цього і простий народ, але інтуїтивно він все одно мудріший за владу, бо принаймні довіряє власним очам, а не чужому голосу. Це ми зараз до того, що більшість активних прихильників реформування всього й вся в судовій системі пояснюють своє прагнення до змін начебто недовірою громадянського суспільства до суддів.

Тільки правда в тому, що рейтинги цієї довіри зазвичай складаються з точкових опитувань людей, які в судах ніколи не були, проте сформували свою думку виключно під впливом заяв депутатів (як приклад) або гучних заголовків чи ефірів в ЗМІ. Натомість, майже всі опитування, які проводились серед учасників судових засідань, показували стабільно високий рівень тієї самої довіри населення до власної Феміди. Ми спеціально не наводимо статистичних показників і прикладів таких рейтингів, бо «ті, хто в темі», й так про це знають, а для усіх інших це не буде нічим, як черговим способом маніпулювання суспільною думкою. Проте головне полягає в іншому: судді – це не «люди в чорному», які спустились до нас з іншої планети, а такі ж представники громадянського суспільства як, наприклад, і ті ж самі члени сумнозвісної ГРД. Чому сумнозвісної? Бо треба було чути тихий рик раненого звіра, коли з трибуни З’їзду така собі Галина Чижик у своїй звичайній манері легко і безапеляційно заявила про «негідних» суддів (добре, ще хоч «негідниками» не обізвала). Це, звичайно, дуже класно як з точки зору прозорості та відкритості судової влади, але ж і витирати ноги об суддівську мантію прямо на очах у суддів з усієї країни теж не личить здоровому суспільству.

То чи ж варто закидати тим усім служителям Феміди, які й досі залишаються на сторожі Закону і Справедливості в державі, що вони мимоволі наростили собі броню інформаційної протидії? І чи настільки вже поганим є приклад «монолітності» (такий знайомий нам за висловами голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша) судової влади, коли вони голосують не задля рейтингів чи в угоду певним особам, а так – як вирішили, домовились і утвердились самі?

До речі, сам О.Фазекош як голова Правління Асоціації захисту прав правників результати першого дня З’їзду тільки вітав, у своїх перших враженнях наголосивши як на необхідності судової реформи, так і обережності в її проведенні.

Бо й справді, однозначної відповіді на питання «а чи потрібна судова реформа» немає, бо будь-яка система має бути й непохитною, і гнучкою водночас. Питання лише в балансі. І на щастя для українського народу, такий баланс судова влада поки не лише шукає, але й час від часу застосовує. І доказом цього стало вчорашнє голосування делегатів З’їзду суддів України, коли за його підсумками у першому турі суддею КС була обрана суддя ВСС у відставці, к.ю.н. Галина Юровська.

Реакція самих суддів: приємний шок, бо ось лише декілька коментарів з соцмереж:
– Пані Галина дуже достойна! Неймовірно позитивна енергетика та величезний досвід! Сподіваюсь, з її появою в Конституційному суді України справи підуть на краще!
– Радість і здивування, бо справді позитивна і мудра людина! Вже не вірила, що таких обирають…
– От наперекір всім, хто звинувачував делегатів з’їзду суддів у затвердженні заздалегідь погоджених кандидатів. Делегати зробили свій усвідомлений вибір і з першого разу обрали найдостойнішого – з чим її щиро вітаю!

І до речі, останній коментар – найбільш показовий, бо вибір делегатів З’їзду довів, що незважаючи на усі спроби «дореформувати» суддів до краю, вони були і залишаються ДЕМОКРАТИЧНОЮ професійною спільнотою, яка здатна адекватно реагувати на усі виклики часу. Бо ж справа в тому, що ще за декілька днів до проведення З’їзду в ЗМІ активно транслювалась думка про обрання заздалегідь відомих людей. Але мало того, що судді всупереч всьому обирають лише тих, кому довіряють, вони ще й сам процес голосування розбили на два тури, бо не хочуть ані поспішного, ані легковажного результату.

Саме на цьому в коментарі «Вектор ньюз» наголосила й учасник З’їзду, голова Закарпатського апеляційного суду Ганна Фазикош, підкресливши, що «не важливими є персоналії, які виграють голосування до КСУ, головне в – іншому, а що ж відрізняє судову владу від інших гілок влади. А це нам сьогодні дуже влучно нагадала представник від України в ЄСПЛ Ганна Юдківська, зазначивши у привітальному слові й про те, що саме суддя КСУ формує межі демократії, і саме судді мають зробити визначальний вибір серед тих, хто буде слідкувати за становлення Правової держави в Україні».

Тож сьогодні судді доберуть ще двох представників до Конституційного суду, так само – як і своїх представників до ВККСУ. І впевнені, що вибір їх буде розумним.

Бо як, зазначила у своєму виступі та ж пані Юровська, зацитувавши Станіслава-Єжі Леца: «Конституція держави повинна бути такою, щоб не порушувати конституцію громадянина».

Іван Правдін