Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

З-поміж усіх традиційних міжнародних шахових турнірів Меморіал Капабланки вирізняється кількома притаманними тільки йому рисами. Як свого часу геніальний шахіст Хосе Рауль Капабланка залишив один із найяскравіших слідів у шаховій історії, так і нині його земляки заслуговують на повагу своєю вірністю традиції щорічно славити ім’я третього чемпіона світу, проводячи змагання за участю відомих титулованих шахістів. Варто зауважити, що Куба, невеличка й небагата країна, знаходиться осторонь традиційних шахових маршрутів і перехресть. Проте Меморіал Капабланки майже без перерв проводиться з 1962 року, а до гри залучалося чимало зірок першої величини.

Авторитет, кумир, геній
Капабланка був ще й дипломатом, однак та дипломатична служба опинилася ніби в тіні його шахової кар’єри. І очевидно, що видатні перемоги в шахах дали значно більше для іміджу Куби, ніж протокольні заходи в її амбасадах. До того ж кубинець мав численних уболівальників у всьому світі й користувався беззаперечним авторитетом у всіх шахістів, включаючи конкурентів-суперників.

Неофіційний титул шахового генія заслужили небагато шахістів – їх менше, ніж чемпіонів світу. Причому різні фахівці, керуючись своїми критеріями, включали в цей престижний перелік різних шахістів. Проте ніхто з них і ніколи не пропускав ім’я Капабланки.

Переможці – візитівка турніру
Престиж турніру, звісно, залежить від складу учасників. І навіть судячи тільки по іменам переможців, можна сказати, що Меморіал Капабланки відразу став популярним у світі й дуже престижним змаганням. У різні роки переможцями виходили чемпіон світу Василь Смислов, претенденти на шахову корону Віктор Корчной, Бент Ларсен, Петер Леко, інші провідні шахісти планети.

У минулому столітті найуспішніше грали в турнірі Смислов і Ентоні Майлс, котрі тричі посідали перше місце, причому англієць ще раз поділив його з двома іншими учасниками. У новому столітті «хет-трик» зробив господар шахового поля Леньєр Домінгес. Втім усі ці успіхи не йдуть у порівняння з унікальним досягненням українського гросмейстера Василя Іванчука. Виступивши на Кубі 9 разів, він лише одного разу мав тільки «срібло», а 8 разів здобув перший приз!

«Золото» для ювіляра
Недавно львів’янин відзначив 50-річний ювілей. Як і більшість своїх днів народження, він зустрів «полудень віку» за шахівницею на одному із турнірів.

Нетривала перерва у виступах після повернення до Львова – і черговий турнір у Гавані, який він вважає одним із найважливішим змагань року.

Вперше Василь взяв участь у Меморіалі Капабланки в 2005 році, коли склад учасників був найсильніший порівняно з усіма попередніми турнірами. Відразу – перше місце. Надалі організатори почали проводити головний турнір у два кола, скоротили кількість гравців до шести, завдяки чому середній рейтинг змагання став ще вищим, але майже завжди незмінним залишалося ім’я переможця. Загалом переможній серії Іванчука на Кубі важко знайти аналог в якомусь іншому традиційному змаганні за всю історію шахів.

У нинішньому турнірі, який щойно завершився, українець набрав 7 очок у 10 турах. Результативність доволі висока для змагання такого рівня – п’ять перемог, чотири нічиї і одна поразка. Друге та третє місця, відставши на пів-очка, відповідно посіли Самуель Севян із США й іспанець Давид Антон.

Крім головного призу за підсумками турніру Іванчук додасть до свого рейтинга ще 14 пунктів, що знову виводить його на перший рядок у «табелі про ранги» українських шахістів. Це теж унікальне досягнення, коли гравець понад тридцять років майже без перерв очолює рейтинг-лист ФІДЕ в одній із провідних шахових країн світу.

Олександр МАЛІЄНКО

14 травня пішов з життя відомий український політик та громадський діяч, академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, професор, кандидат філософських наук, директор Інституту культурології АМУ Юрій Петрович Богуцький

Всеукраїнська Рада з охорони культурної спадщини України глибоко сумує з приводу непоправної втрати і висловлює щирі співчуття родині великого академіка. Це велика втрата для всього культурного середовища. Юрій Петрович своєю плідною працею зробив вагомий внесок у формування системи охорони культурної спадщини України. Він підтримував створення і діяльність Державної служби охорони культурної спадщини України як окремого органу управління, відсутність якого нині так прикро дається взнаки. Також він підтримував створення нових музеїв, заповідників, надавав підтримку молодим талантам і науковцям у сфері культури і мистецтв.

Юрій Петрович користувався великою повагою у мистецькому середовищі. Він тричі очолював Міністерство культури: в 1999-му році, в 2001-2005 роках і в 2006-2007 роках. У вересні 2014 року Президент України Петро Порошенко призначив його своїм радником з питань культури.

Академік Національної академії мистецтв України, віце-президент НАМ України, віце-президент Асоціації культурологів України, кандидат філософських наук, професор Юрій Петрович був автором понад 30 наукових робіт з проблем теорії та історії культури, головою редакційної колегії і головним редактором щорічника наукових праць Інституту культурології НАМ України «Культурологічна думка» (з 2008).

А зрештою, був досвідченим і ефективним управлінцем, напрочуд мудрою і доброзичливою людиною.

Нехай вічною і світлою буде пам’ять про нього!

25 квітня 2019 року Китайська Торгова Асоціація в рамках своєї благодійної програми, започаткованої наприкінці 2018 року, та на виконання підписаних у 2017 році Меморандумів про співпрацю з НАМН України та Асоціацією неонатологів України, передала чек на 250 тис. гривень на придбання медичного обладнання для Центру катамнестичного спостереження на базі ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О.М. Лук’янової НАМН України» у м. Києві.

В урочистій події взяли участь директор представництва компанії ССЕС в Україні – президент Китайської Торгової Асоціації пан Вей Сін та інші благодійники – представники китайських компаній «Леново», «Хунхуа», «Кофко агрі», «Український банк реконструкції та розвитку» та українські компанії «Ти і право» та «UDP», директор ДУ «ІПАГ імені академіка О.М. Лук’янової НАМН України», академік НАМН України Антипкін Ю.Г., заступник директора інституту, Президент Асоціації неонатологів України Т.К. Знаменська та виконавчий директор Китайської Торгової Асоціації Р. Осипенко, співробітники Академії медичних наук України та Секретаріату КТА.

У своєму вступному слові академік Антипкін Ю.Г. зазначив, що Інститут з вдячністю приймає надану Китайською Торговою Асоціацією благочинну допомогу та спрямує її на закупівлю медичного обладнання для спеціалізованого центру для допомоги новонародженим з груп високого ризику розвитку інвалідності або з хронічними захворюваннями, а також для дітей з наслідками чи загрозою реалізації перинатальної патології (передчасно народжених, з вродженими аномаліями розвитку, тяжкими інфекціями, пологовим травматизмом тощо). Він також наголосив, що допомога вручається в особливий для лікарів день, а саме, 33-и роки тому, після вибуху на Чорнобильській АЕС, Інститут серед перших медичних закладів України почав надавати допомогу опроміненим вагітним жінкам та щойно народженим немовлятам. Завдяки своєчасній допомозі з інших країн, на його думку, вдалося успішно подолати насліди Чорнобильської катастрофи на медичному напрямку.

Завдяки співпраці с НАМН України, асоціації неонатологів України с Китайською Торговою Асоціацією, за підтримки Посольства КНР в Україні 29 лікарів неонатологів, дитячих неврологів, хірургів з 10 регіонів України пройшли стажування у медичних закладах КНР, в т.ч. 5 співробітників ДУ «ІПАГ імені академіка О.М. Луку’янової НАМН України», і успішно впроваджують здобуті сучасні китайські технології та практики в українських медичних закладах.
Президент КТА пан Вей Сін зазначив, що “допомога дітям – надзвичайно важлива справа. У Китаї кажуть, що діти – то наші квіти і немає різниці, якої вони національності, головне створити їм гідні умови для здорового і повноцінного життя. Ми і надалі підтримуватимемо співпрацю з Національною академією медичних наук України, ДУ «ІПАГ імені академіка О.М. Луку’янової НАМН України» та Асоціацією неонатологів України”.

Як відомо, 13 березня 2019 року члени ініціативної групи «Першого грудня» В’ячеслав Брюховецький, Володимир Панченко, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків, серед яких були і дисиденти – «шестидесятники» Іван Дзюба, Йосип Зісельс і Мирослав Маринович закликали Україну не голосувати за «політично невідомого» кандидата в Президенти Володимира Зеленського, а підтримати на виборах чинного Главу держави Петра Порошенка. «Долею держави легковажати не можна. Стоїмо перед вибором, зберегти тяжко виборену свободу, іти обраним європейським шляхом – чи вертатися назад, з перспективою загрузнути в керованому з Кремля хаосі?», – говорилось у їхньому зверненні.

22 березня 2019 року їхню ініціативу підтримали відомі українські письменники (Любов Голота, Богдан Горинь, Василь Герасим’юк, Іван Дзюба, Віктор Женченко, Микола Жулинський, Анатолій Кичинський, В’ячеслав Медвідь, Дмитро Павличко, Михайло Сидоржевський, Віктор Терен, Тарас Федюк, Олег Чорногуз, Юрій Щербак). Вони також закликали виборців віддати голоси за чинного Президента: «Незважаючи на неймовірно складні умови, Петро Порошенко на практиці довів, що він – державний лідер зі стратегічним мисленням». При цьому, майстри слова застерегли від голосування за «кандидатів, послужний список яких – переважно демагогічні обіцянки, показуха, театральні жести і брехня. Кандидатів, які обіцяють мир в Україні, але не кажуть, як вони збираються досягати миру – перемогою чи капітуляцією, і якою ціною вони збираються «домовлятися» з геополітичним маніяком, котрий марить новим переділом світу, в якому немає місця Україні».

На жаль, можливість почути звернення української інтелектуальної еліти до виборців була обмежена, через що він мало вплинув на результати першого етапу виборів.

Сталося приблизно те, з чим Росія зіткнулась під час перших виборів Державної Думи, коли після кривавих подій жовтня 1993 року перемогу на них несподівано отримали ліберали епатажного політика Володимира Жириновського. Трагізм цієї події, з якої почався процес згортання демократичних реформ в Росії, красномовно передав відомий російський дисидент – «шестидесятник» Юрій Карякін, виступивши із закликом «Росія, отямся, ти здуріла». (https://arzamas.academy/materials/224).

Якими б не стали результати другого туру президентських перегонів 2019 року в Україні, політики, вчені-соціологи, представники громадськості й прості виборці приречені безкінечно сперечатися, обговорюючи причини феномену політтехнологічного проекту «ЗЕ».

Одним з основних питань дискусії буде таке: чому українська молодь, яка була головною рушійною силою Революції Гідності, героїчно протистояла поліцейському свавіллю на барикадах і першою в складі добровольчих батальйонів стала на захист Батьківщини, через п’ять років проголосувала «по приколу», пов’язуючи надії на краще майбутнє з шоуменом, комедійним актором, режисером, продюсером, сценаристом, засновником і художнім керівником студії «Квартал-95» Володимиром Зеленським. Адже саме він, за даними Київського міжнародного інституту соціології і Центру Разумкова, у першому турі отримав найбільшу підтримку молоді віком від 18-29 років (57%).

І як так могло статися, що один із лідерів Помаранчевої Революції і Євромайдану, досвідчений політик, фаховий дипломат, авторитетний економіст, фінансист, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко, особистий вклад якого у зміцнення обороноздатності України й створення міжнародної антипутінської коаліції є незаперечним, вибори у першому турі фактично програв, ставши лідером симпатій електорату віком понад 60 років. Вочевидь, відчуваючи небезпеку втрати державності внаслідок приходу до влади в Україні купки олігархів-ляльководів, які виступили замовниками і спонсорами проекту «ЗЕ», представники старшого покоління готові терпіти масштабну корупцію, недолугу пенсійну реформу, космічні тарифи на житлово-комунальні послуги, приниження мізерними субсидіями, труднощі реалізації медичної реформи, а також ігнорування громадської думки при проведенні політики декомунізації.

Утім, у програші чинного Президента не варто огульно звинувачувати молодь, намертво зажату в лещата сучасних високотехнологічних гаджетів. У тому, що молоді виборці України «повелись» на привабливий екранний образ «слуги народу Голобородька» з телевізійного серіалу, який безперестанку транслює канал біглого олігарха Ігоря Коломойського «1+1», є значна доля вини чинної влади й особисто Петра Порошенка. Власне він і сам погодився з цим, визнавши «комунікаційну помилку» і прорахунки в кадровій політиці.

Але хто знає, чи буде у Петра Порошенка можливість виправити допущені помилки, адже за результатам досліджень, проведених «Соціологічною групою «Рейтинг» за перший квартал квітня, за Володимира Зеленського в другому турі готові проголосувати 51% українців і лише 21 % – за чинного Главу держави.
Ще 18 % не визначилися і 10% не мають наміру голосувати.

Як би там не було, 21 квітня виборами Президента України життя в Україні не закінчується. Відтак, в контексті аналізу «стратегічних комунікаційних помилок» влади, хоча б на майбутнє, варто спробувати знайти відповідь на питання, чому в безладному, хаотичному нагромадженні закликів різноманітних пройдисвітів, політичних авантюристів і біснуватих навіжених, не було почутим вагоме слово моральних авторитетів нації – членів ініціативної групи «Першого грудня» і письменників?

Звичайно, легше всього було б пояснити «глухоту» молодого електорату до настанов інтелектуальної еліти нації банальним конфліктом поколінь, який триває в умовах реальної свободи слова і революційного розвитку інформаційних технологій. «Дітям» – сучасним тінейджерам навіть важко уявляють, як за радянських часів, їхнім «батькам» аби дізнатися про коментар поточних політичних подій від тодішніх лідерів громадської думки, доводилось передавати авторські тексти з рук в руки, фотоспособом і на друкарській машинці поширювали «самвидавом», а вночі прикипати до лампових радіоприймачів, щоб почути передачі «ворожих голосів». Наразі творчість «дітей ХХ з’їзду» широкою популярністю не користується. Трендовими зараз вважаються автори, літературні твори яких, по тематиці, формі, об’єму, навіть українському молодіжному сленгу більш доступні сучасній молоді. Як писав Євген Євтушенко: «Пришли иные времена, взошли иные имена».

Але, несправедливо було б зводити проблему лише до цього. Насправді, держава могла б зробити набагато більше для популяризації думок тих, кого в Україні варто було б цінувати як найвище національне надбання. Головне – шляхом вдосконалення систем державної підтримки діяльності національних творчих спілок, книговидання, бібліотечної справи, розвитку засобів масової інформації, насамперед, суспільного телебачення і радіомовлення України створити умови, щоб звернення моральних авторитетів нації, у тому числі під час виборчих кампаній, якнайкоротшим шляхом доходили до сердець співвітчизників. Адже життя швидкоплинне і за останні два-три роки ми назавжди втратили можливість почути мудрі слова ініціаторів створення групи «Першого грудня» Богдана Гаврилишина, Мирослава Поповича, Любомира Гузара.

Відмовки чиновників про відкриті двері для них на комерційних телевізійних каналах не приймаються, позаяк поважного віку письменники, за виключенням хіба що одиниць, які гармонійно влилися в когорту сучасних політиків і там «знайшли себе», гидують брати участь у «собачих боях» на різноманітних політичних ток-шоу. Заводити власну сторінку і займатися блогерством у соціальних мережах вони також не будуть.

Письменник, літературний критик, журналіст звик писати книжки, статті, колонки у періодичних виданнях, він може також представляти свою творчість в інтерв’ю, в ефірі, на зустрічах із читачами. Саме у такий спосіб він бере участь у вихованні майбутнього покоління.

Однак книжковий і літературний ринок всередині України розвинутий слабо. За обсягами книговидання Україна давно втратила передові позиції: в 2016 році річний тираж становив близько 49,0 млн. примірників, або трохи більше однієї книги на одного мешканця країни. Водночас, у країнах Євросоюзу на одного мешканця видається щорічно від 6 до 8 книг.

Не кращою виглядає ситуація і з періодикою. Наклади українських літературних часописів складають від 300 до 5000 примірників. Навіть тираж головного тижневика Національної Спілки письменників України «Літературна Україна», навколо якого завжди гуртувалася справжня творча еліта, не перевищує 6000. І це при тому, що у переломному 1991 році його наклад був фантастичним – 250 000 примірників.

Але підстав для відчаю немає. Для того, щоб літературно-художня періодика знову стала носієм національної ідеї, й надалі виступала засобом пробудження патріотичних почуттів і об’єднувала громадян довкола спільної мети – утвердження Незалежності України, варто лишень модернізувати вже створену законодавчу базу. А це ціла низка законів, указів, рішень Кабінету Міністрів про затвердження низки концепцій і державних програм тощо. Без сумніву, в органах виконавчої влади є чимало фахівців, котрі добре знають, за рахунок яких коштів державного чи місцевого бюджетів, введення додаткових податкових пільг, залучення іноземних інвестицій чи іншим шляхом можна виконати заплановані заходи. Єдине чого не вистачає – політичної волі Президента України.

Хто б не переміг у другому турі виборчих перегонів, він має пам’ятати притчу про Уїнстона Черчілля, якому під час Другої світової війни принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, він запитав:
– А де ж витрати на культуру?
– Так війна ж іде! Яка культура?
– Якщо немає культури, так навіщо ми тоді воюємо? – здивувався Черчилль.

Забувши образи і відклавши на майбутнє вирішення багатьох складних питань, 10 квітня 2019 року ініціативна група «Першого грудня» знову закликала Україну підтримати у другому турі президентських виборів Петра Порошенка, який наступного дня прийняв їх і подякував за їхню громадянську позицію.
Їхній відкритий лист до співвітчизників (http://1-12.org.ua/2019/04/10/4157#more-4157) не є агітаційною листівкою, написаною в надрах Адміністрації Президента. Через декілька місяців відшумлять суди із захисту «честі і гідності» кандидатів у президенти та їхніх агітаторів-пропагандистів, забудуться перли талановитих і не дуже телеведучих, а цей серйозний аналітичний документ залишиться в історії. Бо його автори вкотре довели: якщо мова йде про національну гідність, як і 30-40 років тому, вони знов готові бути дисидентами.

І не дай Боже будь-якій владі в Україні мати таку опозицію.
***
Між тим, разом з Януковичем, Азаровим, Зюгановим, Жириновський агітує українців проголосувати за, вочевидь, близького йому по духу Володимира Зеленського.

Думай!

Борис Дніпров

В умовах «холодної війни» Радянського Союзу з «загниваючим» Заходом у спілкуванні між собою співробітники КДБ СРСР, які спеціалізувались на протидії «зраді Батьківщині» у різних формах, у тому числі – «переходу на бік ворога», «втечі за кордон», «відмові повернутися з-за кордону в СРСР», користувались професійним сленгом.

Серед інших вживався термін «одноразовий» або «один раз використаний». Так називали наївних бідолаг-перебіжчиків, які, повіривши радіопередачам закордонних радіостанцій, різними шляхами потрапляли за кордон і там просили політичного притулку. На відміну від вчених, передусім, секретоносіїв, офіцерів Збройних Сил СРСР, талановитих артистів, спортсменів чи відомих письменників ця категорія шукачів кращого життя для західних спецслужб, театральних імпресаріо і ділків від спорту інтересу не представляла. («Алія» – репатріація євреїв в Державу Ізраїль то окрема справа).

Як правило, на них чекала перспектива озвучення на прес-конференції заготовлених текстів з розповіддю про жахливе життя в СРСР і здобуту нарешті свободу у «вільному світі». Після серії інтерв’ю з гучними заголовками, інтерес до несподівано осліплених спалахами фотокамер колишніх рядових інженерів, лікарів, моряків радянського торговельного флоту, туристів, серед яких опинялось чимало авантюристів, повій, контрабандистів тощо, зникав назавжди. На них чекали непрості часи виживання в умовах, що суттєво відрізнялись від омріяного «райського життя». Комусь вдавалось успішно адаптуватись, а хтось впадав у депресію, боровся з ностальгією за малою батьківщиною, шукаючи втіхи в стакані дорогих шотландських віскі, французького коньяку, німецького шнапсу і, мріючи про 100 грамів «горілки з перцем», чи хоча б гранчак звичайнісінького «Білого міцного» або «Сонцедару». Ось чому представників саме цієї категорії, за аналогією з радянським «гумовим виробом номер два» (презервативом), в КДБ дещо цинічно називали «одноразовими» або «один раз використаними».

Учора, 25 березня 2019 року, в день коли Служба безпеки України відзначала 27-у річницю свого створення, в МІА «Росія сьогодні» провели прес-конференцію перебіжчика з головної національної спецслужби підполковника Прозорова Василя Миколайовича.

За його словами, з 1999 по 2018 рік він був співробітником СБУ, причому, з травня 2014 року працював в Центральному апараті, а саме в Штабі Антитерористичного центру (АТЦ). З квітня 2014 року з ідеологічних мотивів Прозоров почав добровільно співпрацювати зі спецслужбам Росії. Маючи доступ до найтаємніших документів, а також під час участі у деяких закритих засіданнях Ради національної безпеки і оборони України, він «добував інформацію» про діяльність Збройних Сил України (ЗСУ) в районі проведення АТО. Під час прес-конференції Прозоров розповів про «таємні тюрми» і «концтабори СБУ», одна з яких нібито функціонує на Маріупольському аеродромі, та жахіття, які чиняться там українськими правоохоронцями щодо затриманих сепаратистів. Значна частина його виступу була присвячені розповіді про співробітництво СБУ з партнерськими спецслужбами країн НАТО і «участь іноземців у складі добровольчих батальйонів».

Організатори прес-конференції доручили Прозорову «висловити особисті міркування» про те, що до збиття малазійського Боїнгу була причетна українська сторона, а також про знищення співробітниками П’ятого управління Департаменту контррозвідки СБ України і військовослужбовцями Сил спецоперацій Збройних Сил України ватажків терористів ДНР Моторолу і Гіві.

Відповідаючи на запитання російських журналістів, перебіжчик навіть вдався давати «власні оцінки» політичній ситуації в Україні напередодні виборів Президента України, які стовідсотково співпадали з позицією українських прокремлівських політиків.

Прес-служба СБУ відразу ж підтвердила, що Прозоров дійсно працював в Службі, але: «… був звільнений з посади старшого консультанта-експерта одного з відділів Штабу АТЦ Служби безпеки України за службову невідповідність – систематичне вживання алкоголю на робочому місці, дискредитацію звання офіцера». «Російська пропаганда традиційно нічим не гребує. Тому не дивує, що зрадників, яких всі зневажають, росіяни активно використовують для озвучення своїх заїжджених фейків про «таємні тюрми» тощо… Пропивши честь офіцера, Прозоров вирішив торгувати совістю та військовою присягою, знайшовши у ФСБ РФ «гідних» покупців. Але ця потвора має пам’ятати долю Іуди. Справа лише часу», – наголосили в СБУ.

На додаток до сказаного, відкинувши емоції, варто звернути увагу пересічних громадян, які сприйняли одкровення зрадника близько до серця, на ряд характерних моментів.

По-перше, через пристрасть Прозорова до алкоголю, а також з інших причин (ненадійність, меркантильність, туподумство тощо) ФСБ РФ не розглядає можливість його подальшого використання на конспіративній основі як перспективного агента.

По-друге, за посадою старшого консультанта-експерта одного з відділів Штабу АТЦ СБУ Прозоров навряд чи мав допуск і реальний доступ до «цілком таємних» і «документів особливої важливості». Не виключено, що він знає, на якій вулиці розміщується РНБО України і навіть бував там. Але до участі в «таємних засіданнях РНБО» він допуску не мав. Отже, відомості, які він «добував» і передавав російським спецслужбам суттєвої шкоди інтересам національної безпеки України нанести не могли.

По-третє, ФСБ РФ вже «випотрошила» з Прозорова все, що він знав про роботу Служби безпеки України і підрозділів ЗСУ, залучених до проведення АТО/ООС. Отриманого від нього, вочевидь, не так вже й багато, щоб ці матеріали використати для планування і реалізації таємних спецоперацій проти України. Інакше перебіжчика не «світили» б перед громадськістю й не «зливали» його пресі.

По-четверте, як і в радянські часи у Прозорова залишається одна перспектива – стати «одноразовим». А можливо він був «гумовим виробом номер два», коли оформлявся в Службу безпеки України?

Коли співробітник КДБ СРСР зраджував Батьківщині або вчиняв інший тяжкий злочин, карали не тільки його. Разом з ним до відповідальності притягувались ті співробітники спецслужби, які рекомендували «перевертня в погонах» на службу в органи держбезпеки, давали характеристики, проводили спецперевірку, готували і підписували атестаційні документи, подання на просування по службі, присвоєння військових звань тощо.
Так досягалась «чистота рядів», яка визнавалась навіть такими противниками радянського режиму, як академік Андрій Сахаров.

Борис Дніпров

Майже кожного дня стрічка новин міжнародних інформаційних агентств приносить з різних континентів трагічну звістку про криваві теракти.

Ось лише найбільш резонансні з них, вчинені з початку 2019 року:
– 15 січня група бойовиків увірвалися в готельно-офісний комплекс «Dusit» кенійської столиці Найробі, влаштували стрілянину і захопили заручників. Жертвами теракту стали 16 чоловік, близько 30 осіб отримали поранення;
– 16 січня в центрі сирійського міста Манбіджа прогримів потужний вибух, внаслідок якого загинуло дев’ять чоловік. Серед загиблих четверо американських військових, ще троє отримали поранення;
– 17 січня стався напад на Національну поліцейську академію Колумбії в Боготі. Одразу після вручення дипломів випускникам у двір академії в’їхав фургон з 80 кілограмами вибухівки, який врізався в стіну будинку навчального закладу. Унаслідок терористичної атаки загинув 21 чоловік, ще 68 осіб отримали поранення;
– 21 січня поблизу бази спецслужб Афганістану, яка розміщена в місті Майданшахре, терорист-смертник підірвав замінований автомобіль, після чого група бойовиків відкрила стрілянину по будинку. Загинуло 18 осіб, ще 27 були поранені;
– 27 січня на острові Холо на півдні Філіппін, у католицькому соборі під час недільної меси прогримів вибух. Загинуло 27 осіб – 20 мирних жителів і семеро військових, ще 77 отримали поранення;
– 15 березня до двох мечетей Аль-Нур і Лінвуд Масджид новозеландського міста Крайстчерч увірвались терористи, заблокували вхідні двері й відкрили стрілянину. Після денної молитви в мечетях залишалось від 200 до 300 осіб, 50 з них загинули;
– 18 березня в одному з трамваїв міста Утрехт (Нідерланди) виникла стрілянина, внаслідок якої троє людей загинуло, ще декілька отримали поранення.

Як бачимо, ці злочини об’єднує одна характерна ознака – усі вони вчинені з використанням вогнепальної зброї і вибухівки. Що й закономірно, бо кількість терактів, скоєних з їх застосуванням, у рази перевищує число терористичних атак, де були використані холодна, біологічна, хімічна зброя чи отруйні речовини. Вчені-терологи (терологія – наука про природу, різновиди терористичної діяльності та способи протидії їй. – Авт.) прогнозують, що з урахуванням доступності, простоти використання й високої ефективності, вогнепальна зброя і вибухівка залишатимуться основним знаряддям вчинення злочинів терористичного спрямування.

Отже, можна впевнено стверджувати: далеко не кожен незаконний власник зброї і вибухівки є терористом, але кожен терорист їх має.

Після розпаду СРСР жоден із визначних політиків, футурологів і серйозних політичних аналітиків не прогнозували, що через якихось 20 років Україна захищатиме цивілізований світ від войовничої Російської Федерації. Нікому й в голову не приходило, що у ХХІ столітті проти України й українців, з якими росіяни декілька століть переживали трагічні і славні сторінки спільної історії, Кремль застосовуватиме державний тероризм, інспіруватиме сепаратистські прояви, всебічно підтримуватиме диверсійно-терористичну діяльність спеціальних служб і збройних формувань маріонеткових «ДНР-ЛНР».

Однак на сьогодні сумні реалії виглядають так: територія України стала одним з основних об’єктів терористичних посягань з боку спецслужб РФ і підконтрольних їм сепаратистських організацій. Тому, як і усюди у світі, в Україні вчиняються теракти з використанням вогнепальної зброї і вибухівки, жертвами яких стають ні в чому не винні громадяни.

Відтак, цілком закономірно в Концепції боротьби з тероризмом в Україні, затвердженої Указом Президента України від 5 березня 2019 року №53/2019, незаконний обіг вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин та інших засобів ураження, а також контрабанда їх названі серед головних чинників, які сприяють поширенню тероризму в Україні.

Вогнепальну зброю і вибухівку поділяють на саморобні і штатні, точніше, військові засоби ураження (ВЗУ).

Із початком військових дій на Донбасі у потенційних терористів і членів організованих злочинних угруповань відпала необхідність з ризиком для життя виготовляти кустарним способом саморобні вибухові пристрої (СПВ) чи переробляти газову зброю на вогнепальну. Наразі вони намагаються різними способами отримати доступ до ВЗУ.

Попри те, що боротьба з незаконним обігом зброї і вибухівки не є головним завданням Головного управління військової контррозвідки (ГУ ВКР) Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, адже закон вимагає від його співробітників, насамперед, здійснювати контррозвідувальне забезпечення військових формувань України, захищати військовослужбовців від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, виявляти і припиняти конкретні розвідувально-диверсійні акти, протидіяти спробам втягування військовослужбовців у політичні протистояння, українська військова контррозвідка активно займається боротьбою з цим злом.

У взаємодії з іншими правоохоронними органами, разом з військовою прокуратурою і підрозділами військової служби правопорядку Збройних Сил України, ГУ ВКР зосередило свої зусилля на перекритті каналів витоку військових засобів ураження.

На сьогодні, за висновками фахівців військової контррозвідки, основними джерелами незаконного витоку ВЗУ є:
– заволодіння зброєю і боєприпасами, знайденими на місцях зіткнень у районі проведення Антитерористчиної операції (АТО) і операції Об’єднаних сил (ООС);
– незаконне списання ВЗУ як втрачених у ході бойових дій з подальшим їх привласненням зловмисниками із числа військовослужбовців сил АТО/ООС;
– викрадення ВЗУ військовослужбовцями з місць їх зберігання для особистого використання або подальшої реалізації з метою збагачення.

Результати зробленого співробітниками ГУ ВКР вражають. Лише за 2018 – перший квартал 2019 року за матеріалами військової контррозвідки органами досудового розслідування відкрито 253 кримінальних провадження за статтею 263 («Незаконне поводження зі зброєю, боєприпасами чи вибуховими речовинами»), 28 кримінальних проваджень по статті 410 (Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем), 35 кримінальних проваджень за статтею 413 («Втрата військового майна») КК України, вилучено з незаконного обігу 733 одиниці вогнепальної зброї, 542 гранатомети/вогнемети, понад 60 кілограмів вибухівки.

Показово, що міфи про уявну простоту доступу до каналів витоку ВЗУ через повальну корупцію в Збройних Силах України приваблюють не тільки доморощених ділків, але й іноземців. Нині в Україні відбуває покарання громадянин Франції Грегуар Муто, засуджений торік на 6 років позбавлення волі, який 2015 року під виглядом волонтера прибув у нашу державу.

Замість допомоги він почав шукати вихід на військовослужбовців задля придбання у них вогнепальної зброї і вибухівки. Природно, іноземець одразу ж опинився в полі зору української військової контррозвідки, яка надійно контролювала його подальші дії.

Як з’ясувалось, зброя і вибухівка були потрібні французу для вчинення у себе на батьківщині серії терактів на знак протесту проти ліберальної міграційної політики Франції. Об’єктами злочинів мали б стати мечеть, синагога, а також громадські установи, залучені до проведення ЄВРО-2016 року з футболу.

Придбавши під контролем співробітників ГУВКР цілий арсенал – п’ять автоматів, дві протитанкові гранатомети РПГ-7 і 125 кілограмів вибухівки, він намагався контрабандним шляхом вивезти смертоносний товар за межі України, але був арештований українськими правоохоронцями.

Нескладно уявити, який би галас піднявся в Євросоюзі, якби після здійснених Грегуаром Муто терактів був виявлений «український слід»! Або, опинись вкрадена в Україні зброя в руках «жовтих жилетів» під час масових заворушень у Парижі чи інших містах Франції.

Кожна держава, залежно від стану політичної і криміногенної обстановки, виникнення нових викликів і загроз вдосконалює
свою антитерористичну політику, в рамках якої протидіє не законному обігу зброї і вибухівки як засобів терористичної діяльності.

Наприклад, через 6 днів після жахливого теракту в мечетях міста Крайстчерч 17 березня 2019 року влада Нової Зеландії заборонила продаж і використання напівавтоматичної бойової зброї та штурмових гвинтівок.

І це попри те, що до теракту у цій країні, яка знаходиться на високому 8 місці в «рейтингу щастя» ООН (World Happiness Report), віками існував традиційно вільний доступ до вогнепальної зброї. Громадяни країни навіть не були зобов’язані її реєструвати. Вочевидь, там усвідомили сутність прислів’я – вільні люди повинні бути не тільки озброєні, але й дисципліновані.

В Україні ж, яка цього року в «рейтингу щастя» опинилась серед аутсайдерів, посівши 133 місце із 156 країн між Чадом і Ефіопією, вже декілька десятиліть між політиками, урядовцями, експертами точиться запекла дискусія щодо легалізації вогнепальної нарізної зброї. Відстоюючи точку зору на те, що варто боятися не зброї, а дурнів зі зброєю, її учасники обговорюють проблеми режиму допуску громадян до такого озброєння, його реєстрації, зберігання, правил використання тощо.

Натомість, українському суспільству варто було б знайти консенсус у цьому питанні по суті, зваживши на обумовлене АТО/ООС зростання незаконного обігу в державі зброї і вибухівки, а також реальну загрозу озброєння ними діючих в Україні парамілітарних (напіввійськових, воєнізованих) організацій.

Адже на небезпеку створення «кишенькових приватних армій» вже неодноразово вказував Президент України Петро Порошенко.

Борис Дніпров

Минувщина
Історія Кременчука нерозривно пов’язана з Литвою.

За непідтвердженою версією литовського історика Теодора Нарбута, навіть самим фактом свого заснуванням це славетне наддніпрянське місто має завдячувати Великому литовському князю Вітовту (1350-1430).

Цей легендарний представник династії Гедиміновичів ще в далекому ХІV сторіччі нібито побудував тут замок, призначений для охорони переправи через Дніпро й збирання мита з купців. Тож не випадково з 2018 року ім’я князя Вітовта носить створений в Кременчуці Міжнародний інформаційно-контактний центр.

Кременчук, як прикордонне місто Речі Посполитої – федеративного державного утворення у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського, можна знайти на першій карті України, яка носила назву «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна». Її автором був французький військовий інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан (1600-1673), котрий з 1630 по 1648 року рік служив польському королю і побудував у Кременчуці фортецю. Його ім’я також увінчане кременчужанами – 2016 року на карті міста з’явилися вулиця і провулок Гійома Боплана.

Чимало славних і трагічних сторінок спільної історії пов’язують Україну і Литву за часів їхнього перебування спочатку в складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу.

Сучасність
Геополітичні зміни, що відбулися в світі наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, відкрили нові горизонти для співробітництва обох держав. До віроломної анексії Криму і початку російської військової агресії на Донбасі основними напрямками такої співпраці було розширення економічних, політичних, гуманітарних зв’язків. Але п’ять років тому пріоритети змінилася. На перший план вийшло співробітництво України з Литвою у військово-політичній і військово-технічній сферах. Яскравий приклад тому – діяльність литовсько-польсько-української бригади (ЛИТПОЛУКРБРИГ) імені Великого гетьмана Костянтина Острозького. Це з’єднання було створено 2014 року з метою зміцнення взаємодії між Збройними Силами Литви, Польщі, України, опанування передовими оперативними стандартами підготовки військ та досягнення оперативної взаємосумісності. Сили і засоби ЗС України, які входять до ЛИТПОЛУКРБРИГ залучаються до спільних заходів з підготовки штабів, тренувань, навчань. За рахунок участі в ЛИТПОЛУКРБРИГ Україна забезпечує внесок до багатофункціональних військових формувань високої готовності (Система готовності сил ООН, Бойові тактичні групи ЄС, Сили реагування НАТО), а також міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки під егідою ООН, ЄС, НАТО та інших міжнародних організацій у сфері безпеки на основі мандату Ради Безпеки ООН та у разі схвалення Парламентами країн-учасниць.

За останні роки Литва безоплатно передала Україні зброю, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти на загальну суму в декілька мільйонів доларів США. Уряд Литви зробив також чимало для реабілітації поранених українських військовослужбовців, підготовки рядового і сержантського складу Збройних Сил України. При голосуванні в Європарламенті, ООН та інших представницьких міжнародних організаціях Литва завжди підтримує суверенітет і територіальну цілісність України.

За результатами Одинадцятого засідання Ради Президентів України та Литовської Республіки, яке з успіхом пройшло в грудні 2018 року, Петро Порошенко та Президент Литовської Республіки Даля Грібаускайтє підписали Дорожню карту розвитку стратегічного партнерства між Україною та Литовською Республікою на 2019–2020 роки. Документ визначає ключові напрями подальшого розвитку українсько-литовських відносин стратегічного партнерства.

Тож не дивно, що за результатами опитування, проведеного 2018 року кризовим медіа-центром «Українська призма», Литовську Республіку українські експерти вже котрий рік поспіль визнають найбільш дружньою до України державою.

«Народна дипломатія» в дії
З перших же років Незалежності України влада Кременчука заклала потужний фундамент для подальшого розвитку міждержавного співробітництва, інтенсифікації діалогу між народами на регіональному і місцевому рівнях.

Очолювана міським Головою Малецьким В.О. «молода команда», виконком Кременчуцької міської Ради всіляко сприяють подальшому розвитку побратимських зв’язків міста з регіонами інших держав. Для систематизації цієї роботи 2018 року у місті створено «Комунальне підприємство «Кременчуцький центр міжнародних зв’язків та економічного розвитку міста «Інститут розвитку Кременчука», який очолив добре обізнаний в проблемах дипломатії патріот міста Андрій Мельник.

На сьогоднішній день у цій специфічній сфері Кременчук по праву вважається одним з небагатьох міст України, де в рамках «народної дипломатії» послідовно налагоджуються міжнародні контакти з містами-побратимами – Свіштов (Болгарія), Провіденс (США), Сніна (Словаччина), Міхаловице (Словаччина), Борисів (Білорусь), Бітола (Македонія), Веньчжоу, Цзяюйгуань (Китай), Бидгощ (Польща) та іншими.

2017 року Меморандум про побратимські зв’язки був підписаний також між Кременчуком і литовським містом Алітусом. Це старовинне місто, яке ще в часи середньовіччя мало Магдебурзьке право, за кількістю мешканців зараз займає шосту позицію в республіці (близько 56 000). На пострадянському просторі Алітус відомий, насамперед, успішною роботою єдиного на всю Прибалтику заводу з виробництва холодильників і морозильних установок «Snaige». За порівняно нетривалий час співпраці Кременчук і Алітус декілька разів обмінялися візитами делегацій керівників міст-побратимів, підприємців, представників закладів медицини, освіти і культури. 2018 рік був оголошений «Роком Литовської Республіки в Кременчуці».

У рамках реалізації українсько-литовського проекту «Від Німана до Дніпра» в Кременчуцькій міській художній галереї з успіхом проходить виставка робіт литовських художників «Алітус: мистецтво». Справжньою подією культурного життя став виступ ансамблю «Скрипки Кременчука» в міському театрі Алітуса.

Минулого року в Кременчуці побувала знімальна група литовського телебачення на чолі з професором Вільнюського університету, істориком Альфредасом Бумблаускасом. За його участю, а також істориків Полтави і Кременчука тут відбувся «круглий стіл» на тему «Україна і Литва – спільна історична спадщина, спільне майбутнє». На ньому були обговорені проблемні питання організації і проведення наукових досліджень, популяризації відомостей про історичне і культурне розмаїття обох держав.

Основою такого різнопланового співробітництва є успішна співпраця українських і литовських підприємців в економічній сфері. Між Кременчуком і Вільнюською торговою, промисловою та ремісничою палатою підписано Меморандум про співпрацю; разом з литовським Агентством енергоефективності багатоповерхових будинків «ВЕТА» реалізовується спільний проект з запровадження механізму реновації (оновлення елементів основних фондів – прим. автора) багатоповерхівок міста. Литовські делегації є постійними учасниками міжнародних конференцій, бізнес-форумів, які регулярно проводяться в Кременчуці.

Оптимістичний погляд у майбутнє
Вочевидь, успіхи українського міста з розвитку «народної дипломатії» досягли такого рівня, що Міністерство закордонних справ Литовської Республіки вирішило на власні очі оцінити його масштабність і намітити плани на майбутнє.

Відтак, литовська делегація на чолі з віце-міністром закордонних справ Литви Дарюсом Скусявічусом присвятила свій візит в Україну 14-15 березня 2019 року робочій поїздці в Кременчук. До її складу входили Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Марюс Януконіс, Посол з особливих доручень МЗС Литви Гвідас Керушаускас, Міністр-радник Посольства Суалюс Лабутіс, перший секретар МЗС Литви Гієдрюс Гарніцкас.

Відвідини Кременчука розпочалося з зустрічі із представниками громадськості міста, керівниками релігійних громад, депутатами міської Ради, викладачами і студентами Кременчуцького Національного університету імені Михайла Остроградського, працівниками медичних закладів, освітянами, військовими, керівниками закладів культури, представниками преси.

У дружній атмосфері її учасники обговорили перспективи співробітництва з організації стажувань лікарів кременчуччини в провідних клініках Литви, вирішення проблемних питань соціального захисту і реабілітації воїнів АТО-ООС, дослідженні спільних трагічних сторінок минувшини. Керівник Інституту розвитку Кременчука Андрій Мельник запропонував провести творчий марафон юних художників «Діти Литви і України за мир». Висловлену ідею відразу ж підтримав Дарюс Скусявічус, який обіцяв надати їй патронат.

Без України ідея «від моря до моря» примарна
Учасники зустрічі не обмежувались обговоренням проблем регіонального співробітництва. Як відомо, наразі 12 держав-членів Євросоюзу (Хорватія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Румунія, Австрія і Словенія) прагнуть реалізовувати концепцію партнерського блоку країн від Балтійського до Чорного і Адріатичного морів, яка отримала назву «Тримор’я» або «Ініціатива трьох морів». Ця ідея не нова, в різні історичні періоди вона носила назву «Міжмор’я» і Балто-Чорноморського Союзу. Вона була виголошена ще польсько-литовським князем Адамом Єжі Чарторийським (1770-1861), який був прихильником створення у Наддніпрянській Україні козацької держави на правах суб’єкта федеративної Польщі. Метою її реалізації було убезпечити Польщу від російської експансії.

Залежно від історичних обставин, концепція альянсу держав «від моря до моря» зазнавала численних змін щодо участі в ньому різних народів. Але жоден з варіантів не передбачав виключення України з числа держав-учасниць проекту. У ХХ столітті ідею «Міжмор’я» активно підтримували глава відродженої польської держави Юзеф Пілсудський (1867-1936) та один з лідерів українського національно-демократичного визвольного руху В’ячеслав Чорновіл (1937-1999).

Перший саміт «Тримор’я» відбувся 2016 року в Дубровнику (Хорватія), другий 2017 року у Варшаві, який відвідав Президент США Дональд Трамп. Третій форум відбувся у Бухаресті 2018 року, участь у якому взяли Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, міністр закордонних справ Німеччини Гейко Маас та міністр енергетики США Рік Перрі.

Головним пріоритетом роботи форуму «Тримор’я» визначено економічне співробітництво в сфері енергетики, транспорту і енергозв’язку. Попри те, що Україна не є членом Євросоюзу, вона прагне приєднатися до цих ініціатив. Для нашої держави важливо, що країни ЄС, насамперед Литва, вітають участь України в конкретних проектах у рамках ініціативи «Тримор’я» – створення Транспортної біржі регіону, Цифрової платформи для моніторингу гідрографічних басейнів в регіоні, проекти «Via Carpatia» та «Viking Train». Ще одним напрямком співпраці з країнами-учасницями проекту «Тримор’я» є можливість диверсифікації Україною джерел енергопостачань за рахунок участі в спільних енергетичних проектах.

Відтак, учасники зустрічі вітали чітку відповідь Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Марюса Януконіса, що реалізувати проект «Тримор’я» без України неможливо. Раз так, Кременчуку й іншим містам Подніпров’я не варто пасивно чекати членства України в Євросоюзі, а слід заздалегідь готуватися до участі в економічних проектах, які будуть реалізовуватись в рамках цієї ініціативи.

Головною подією наступного дня робочої поїздки литовської делегації в Кременчук була офіційна зустріч з міським головою Віталієм Малецьким, яка відбулась 15 березня 2019 року в приміщенні міської Ради. Голова міста підкреслив високий рівень співробітництва Кременчука з Литвою і висловив впевненість, що ця зустріч сприятиме розвитку взаємовигідних контактів, розробки нових проектів.

Віце-міністр закордонних справ Литви Дарюс Скусявічус в свою чергу наголосив на тому, що Міністерство закордонних справ Литовської Республіки сприймає Кременчук одним з чотирьох міст України, які найбільш плідно співпрацюють з Литвою, а взаємини з Алітусом назвав моделлю співпраці, яка має перспективне продовження. На знак визнання значного вкладу кременчуцької громади в розвиток литовсько-українського двостороннього співробітництва Дарюс Скусявічус вручив Віталію Малецькому подяку МЗС Литви.

На завершення робочої поїздки делегація МЗС Литви відвідала місцеву родзинку – парк Миру, де встановлений єдиний в Україні Гонг Миру, а також взяла участь у ХV Асамблеї юних дипломатів, що пройшла на базі Кременчуцького ліцею №4 «Кремінь».

Від’їжджаючи, віце-міністр закордонних справ Литви Дарюс Скусявічус дякував за гостинність і можливість переконатися в готовності влади Кременчука здійснювати співробітництво на якісно новому рівні.

То можливо на часі розглянути питання про відкриття в Кременчуці Почесного консульства Литовської Республіки? Адже такі установи вже працюють не тільки в обласних центрах Дніпро, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Одеса, Ужгород, Харків, Херсон, але й у Білій Церкві.

Борис Дніпров

Забивати на виїзді важче? Вболівальники господарів поля грають на нервах? Чи господарі знають чи не кожну травину свого газону? Чи відрізняється за важливістю та складністю гол умовного Реалу у виїзному матчі проти загребського Динамо від голу в Манчестер Сіті на Еттіхад Стедіум? Питання, що роками нікого особливо не цікавили, останніми місяцями чомусь вийшли на поверхню.

І нехай Олександр Чеферін, святкуючи переобрання на другий строк, досить двозначно відповідає на питання журналістів – він чиновник, в нього така робота. Очевидно інше: УЄФА всерйоз замислилися над скасуванням, здавалось би, фундаментального правила. Спробуємо з’ясувати, наскільки вірогідним стане скасування, і що стоїть за можливою зміною: бажання змінити футбол в кращий бік чи догодити найсильнішим клубам Старого Світу.

Намагаємося розібратися разом с експертами сайту Футбол24 – найкрупнішого онлайн-ресурсу про футбол України й світу.

Чому «За»?

Серед усіх аргументів прибічників скасування правила виїзного голу виділяється один – найбільш слушний. Команда, що грає другий матч в гостях, має перевагу в плані вибору тактики за підсумками першого матчу. Якщо другий матч ліги чемпіонів цього потребує – біжи вперед та забивай, якщо в першому матчі зіграли як треба – зіграй в нічию або ж навіть програй з потрібним рахунком.

Окрім цього, господарі матчу-відповіді будуть в програші, якщо справа дійде до овертаймів. Все ж таки у першому матчі в твоєму розпорядженні було 90 хвилин, щоб забити на виїзді, а у другому супротивник матиме на півгодини більше. Перемоги за рахунок виїзного голу, забитого в один з 15-хвилинних таймів, дійсно виглядають не зовсім чесними.

Питань дуже багато

Зараз на груповому етапі Ліги чемпіонів за рівністю очок та однаковій різниці забитих та пропущених, враховуються голи, забиті на чужому полі. Буде нелогічним залишити правило в групі та скасувати його в плей-офф. А якщо скасувати правило і для груп також, то в плей-офф виходитимуть за кращою загальною різницею м’ячів. Виходить, що команди будуть прагнути ще більш бити аутсайдерів груп, сподіваючись покращити статистику, а прямим конкурентам забивати якомога більше не знадобиться.

Всупереч усім планам УЄФА скоротити розрив між бідними та багатими, на практиці виходить, що перевагу отримають сильніші клуби. Пам’ятаєте, як декілька років тому у чвертьфіналі Монако зійшовся з Манчестер Сіті та героїчно пройшов далі при загальному рахунку 6:6 і більшій кількості виїзних голів? Якщо б тоді виїзні голи цінувалися не більше за домашні, французької казки могло б і не бути. Команда Гвардіоли отримала б овертайм та на фоні втоми суперника могла б конвертувати перевагу в індивідуальних якостях гравців у гол.

Висновок очевидний, проте УЄФА не завжди логічна

Повне скасування правила гостьового голу вочевидь стане помилкою, адже мотивації забити на виїзді, що зараз тягне вперед на чужому полі, більше не буде. За розрахунками, скасування правила буде на руку великим клубам. Все ж таки Барселоні, Реалу, Баварії та Ювентусу буде легше набити різницю м’ячів у матчах з аутсайдерами, аніж рватися вперед у виїзних матчах з собі рівними. Скасування може спаплюжити плей-офф найпрестижнішого турніру Європи частими серіями пенальті, у яких не завжди перемагає той, хто мав явну перевагу у ході матчу. Перемогти має сильніший, і десятками років європейські клуби виконували свої задачі з урахуванням правила голу на виїзді.

Зовсім інша справа, якщо правило передивляться частково. Зараз дуже нелогічно після обміну нічиїми 0:0 та розміну голами в овертаймі другого матчу відправляти додому того, хто мав на півгодини менше на свої гостьові голи.

Чи не доцільно було б одразу бити пенальті, якщо усюди повсякчас виходить нічия?

5 березня 2019 року Президент Франції Е.Макрон відкрив перше дводенне засідання нещодавно створеної Колегії європейської розвідки – особливого органу, який дозволить високопоставленим співробітникам спецслужб обмінюватися досвідом і обговорювати загальну стратегію.

Юридичний статус нової організації буде визначений в кінці березня на конференції в Іспанії, проте вже зараз до Парижа прибули представники розвідувальних служб з близько 30 європейських країн. Спецслужби Великобританії, незважаючи на майбутній вихід країни з Європейського союзу, також беруть участь у засіданні Колегії. Саме вони організували перший круглий стіл у Парижі на тему «Роль розвідки в прийнятті політичних рішень». Повний список учасників Колегії, як і результати першого дня засідання не оприлюднюються.

У своєму виступі французький президент зазначив, що Колегія має стати місцем розвитку дипломатичних зв’язків, обміну думками та діалогу для представників європейських спецслужб, а також для академічного світу та наукових досліджень. При цьому безпосередня діяльність розвідувальних служб європейських країн залишається національною прерогативою.

За наявною інформацією, під час таких конференцій, які проводитимуться чотири рази на рік, представники спецслужб не будуть обмінюватися особливо чутливими відомостями. У Єлисейському палаці зазначають, що спецслужби часто не готові ділитися між собою даними, які стосуються, зокрема, контррозвідки або економічних злочинів.

Про наміри створити спеціальну організацію, яка б координувала європейські спецслужби, французький лідер оголосив ще у вересні 2017 р. у своїй Сорбонській промові щодо майбутнього ЄС. Тоді Е.Макрон називав її «Академією європейської розвідки». Однак, як зазначили в адміністрації французького президента, новий орган не буде займатися навчанням співробітників розвідувальних відомств.

Просуваючи ідею створення «Колегії європейської розвідки» в Європі, Париж прагне стати провідною країною в цій галузі. З огляду на спільні виклики для Європи Е.Макрон виступає за створення нової «культури» розвідки, щоб не залежати від отримання розвідданих, якими володіють США, Китай та, головним чином, Росія.

За радянських часів партійно-господарські начальники і командири військових з’єднань мали звичку напускати жах на підлеглих двома способами: публічним «розпинанням» обраних жертв, нерідко з матюччям і приниженням людської гідності, а також грізними натяками на кшталт: «Ми знаємо поіменно всіх тих, хто десь і подекуди чесно жити не хоче, але з певних міркувань, поки що їх не називаємо». Розрахунок був на те, щоб тремтячі від страху підлеглі, аби не стати об’єктами нищівної критики, переглянули свою поведінку і відмовились від ганебних вчинків.

Ось уже скоро 28 років, як разом з КПРС, КДБ і непереможними Збройними Силами СРСР пішов у небуття Радянський Союз, але в сучасній Росії від цих традицій ніяк не відмовляться. Їх навіть почали культивувати на дипломатичному рівні для навіювання страху на цілі держави і народи.

Так, 22 лютого 2019 року, не називаючи конкретну країну Центральної Азії, Департамент інформації і друку МЗС РФ поширив коментар «у зв’язку з інсинуаціями навколо трагедії, викликаної голодом в СРСР у 1932-1933 роках». У ньому, зокрема, говориться: «Останнім часом в інформаційному просторі низки держав Центральної Азії штучно роздувається тема голоду 30-х років минулого століття. При цьому прихильники націоналістичних поглядів нав’язують громадськості своїх країн тлумачення цієї трагічної події як «голодомор» і навіть «геноцид» корінних народів регіону, організованого керівництвом СРСР». Далі, окрім чергового таврування «ім’ярек-націоналістів», йшов набір уже звичних пропагандистських штампів Кремля щодо «невибіркового характеру трагедії», спричиненої «сильною засухою і неврожаєм, на які наклались надзвичайні заходи уряду». З огляду на викладене, автори коментарю стверджували, що: «… розглядати загальну для народів СРСР трагедію як цілеспрямоване «знищення» окремих груп населення за расовими, національними чи релігійними мотивами немає жодних підстав, більш того – є навмисною провокацією, спрямованою на розпалювання антиросійських настроїв і міжнаціональної ворожнечі в дружніх нам країнах з великим числом російськомовного населення».

Певні знання специфіки центральноазіатського регіону і сучасні інформаційні технології дозволяють «вирахувати», яку ж країну намагається залякати російське зовнішньополітичне відомство. Вочевидь, мова йде про Республіку Казахстан, де на початку 2019 року відбулись дві знакові події.

Насамперед, це виставка художниці Сауле Сулейменової «Residual Memory – Калдык Естелік – Залишкова пам’ять», яка відкрилася в Алмати. Вона присвячена трагічним періодам в історії Казахстану: Голоду 1930-х років, сталінським репресіям, придушенню Грудневих подій 1986 року («Желтоксан»).

Друга – прем’єрний показ документального фільму опозиційного журналіста Жанболата Мамая «Зулмат».

Ця емоційна кінострічка, яку 30 січня 2019 року, в перший же день прокату, за 4 години переглянули близько 2000 казахстанців, розповідає про Голод 1921-1922 і 1932-1933 років в Казахстані, спричинений насильницькою колективізацією, ліквідацією байства і куркульства. Що ж спровокувало таку нервову реакцію Кремля? Адже казахстанські кінематографісти, починаючи з 90-х років минулого століття, вже неодноразово зверталися до теми Голоду. Достатньо згадати стрічки режисерів Калипа Умарова «Великий Джут», Болата Шарипа «Заманай», Еркіна Ракішева «Ашаршилик», Ермека Турсунова «Жат».
Відповідь на це питання стає очевидною після перегляду самого фільму Жанболата Мамая «Зулмат».

По-перше, раніше створені стрічки супроводжувались авторським текстом казахською мовою, через що були недоступні російськомовному глядачеві Казахстану і країн СНД. Фільм же «Зулмат» був озвучений і продубльований російською мовою, у зв’язку з чим його аудиторія виросла в рази, насамперед, за рахунок користувачів соціальних мереж.

По-друге, при створенні фільму автори стрічки за традиційною допомогою до «старшебратських» російських істориків не зверталися, а користувалися спогадами очевидців, державними архівами Республіки Казахстан, загальновизнаними оцінками авторитетних міжнародних організацій. Відтак, стрічка не тільки розкриває відмінні від російських експертів причини, характеризує етапи і показує масштаби рукотворного Голоду, у ній поіменно названі його організатори. Так, за оцінками авторів стрічки, у 1931-1932 роках від інспірованого Москвою голоду в Казахстані загинуло близько 1,5 мільйона казахів, що становило 38% від всього населення і є найвищим показником серед будь-якої національності Радянського Союзу. Цю цифру, вочевидь, взято з роботи американського історика Нормана Н. Наймарка «Геноциди Сталіна». Режисер фільму Жанболат Мамай стверджує, що Голод корінним чином змінив демографічний баланс в Казахстані на користь росіян, перетворивши казахів у меншість у власній державі.

По-третє, в фільмі розкрито таку маловідому сторінку історії Казахстану, як масовий повстанський рух казахів проти колективізації 1929-1931 років «Сары баз». За їхніми оцінками, в той період в Казахстані вибухнуло 372 повстання, участь у яких взяли близько 80 000 осіб.

По-четверте, автори фільму звертаються до влади Казахстану не боятися невдоволення Росії і дати нарешті політичну й юридичну оцінку Голоду. Передусім, визнати його на державному рівні Геноцидом, за аналогією з Голокостом євреїв і Голодомором українців.

По-п’яте, в кремлівських кабінетах, стовідсотково гуляє версія про неофіційне благословення фільму з боку влади Казахстану. Російські «лицарі плаща і кинджалу», яких в Казахстані сконцентровано чимало, обов’язково доповіли в штаб-квартири ФСБ на Луб’янці і СЗР в Ясенево, що режисер фільму Жанболат Мамай 2017 року провів сім місяців в тюрмі по справі за «відмивання коштів». Але, попри це, отримав доступ до секретних архівних матеріалів. Але найбільше розлютило Кремль – посилання авторів фільму на приклад України з дослідження Голодомору 1932-1933 років, вшанування пам’яті мільйонів співвітчизників, які стали жертвами нелюдських експериментів більшовиків над власним народом. Можна тільки уявити, з яким остервенінням в Москві сприймали не стільки оцінки Голоду в Казахстані авторитетних українських істориків Юрія Шаповала, Людмили Гриневич, Василя Марочка, як їхні методичні рекомендації казахстанським колегам з дослідження проблемних питань цієї трагічної сторінки історії казахів.

Парадоксально, але коли минулого року Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв прийняв остаточне рішення перевести алфавіт казахської мови з кирилиці на латиницю, окресливши своє прагнення віддалися від «РуSSкого мира», Кремль промовчав. «Проковтнула» Москва і затвердження в Казахстані нової концепції дизайну грошових знаків. Раніше на купюрах і монетах тенге були написи казахською і російською мовами, а відтепер використовуватиметься лише державна мова. Жодного разу російська влада офіційно не реагувала навіть на непоодинокі рішення казахстанських судів щодо засудження найманців з Казахстану за участь у бойових діях в Україні на боці «ДНР-ЛНР». Але, тільки-но в Кремлі відчули реальний вплив України на формування громадсько-політичної думки населення країни-союзника Росії по Організації Договору про колективну безпеку, путінський режим вирішив у такий спосіб грубо осмикнути керівництво Казахстану.

Звичайно, як будь який витвір митця, фільм має певні недоліки. Зокрема, не обійшлося без гіпотетичних припущень, які автори «підганяли» під основну ідею фільму. Насамперед, спірним видається твердження, що якби не Голод, сьогодні в Казахстані мешкало б не 15, а 50 мільйонів казахів. Скоріш за все, хапаючись за такі недоречності, придворні російські історики підготують контраргументи, про що сказано в коментарі МЗС РФ: «… підтасовками історичних фактів з використанням націоналістичної карти не вдасться збити з пантелику братські росіянам народи Центральної Азії. Давати оцінки минулому, тим більше його складним сторінкам, повинні, насамперед, вчені-історики й інші спеціалісти за підтримки урядів своїх країн. Найближчим часом їм на допомогу будуть введені в науковий і інформаційний обіг нові архівні документи, які проливають світло на тему голоду в 30-тих роках ХХ століття».

Відомий російський історик, публіцист Леонід Млечін в одному з останніх відеоблогів з жалем констатував, що деякі його молоді колеги, аби улестити режиму, радять сприймати 1941 рік не як трагедію, а як переможний тріумф радянської зброї.

Якщо так, то найближчим часом слід очікувати висновків кремлівських псевдоісториків, що Голод в Казахстані був спричинений надмірною обжерливістю казахів.

Борис Дніпров