Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

23 лютого 2019 року святкуватиме свій 65 рік народження третій Президент України Віктор Ющенко, діяльність якого на посаді по-різному оцінюють сучасні політичні оглядачі. Думаю, в цей день буде багато статей, оцінок, думок і спогадів про його суперечливу діяльність. До цього процесу вирішив долучитись і я та розповісти одну маловідому історію із життя Віктора Андрійовича Ющенка, учасником якої був сам. Можливо про повну картину цієї події невідомо і самому імениннику.

6-7 березня 2008 року Президент України Віктор Ющенко перебував з дводенним візитом у Республіці Таджикистан. До анонсованої програми його візиту, окрім переговорів з офіційними особами – Президентом Таджикистану, прем’єр-міністром Таджикистану і головою нижньої палати парламенту Таджикистану, входило відвідування будмайданчика ГЕС Сангтуда-1 і Нурекського гідровузла. Перший об’єкт розташований в 100 кілометрів на схід від таджицької столиці, а другий – на відстані 120 кілометрів на південний схід від Душанбе. Однак Ющенко на ці об’єкти не поїхав. Під час підписання офіційних двосторонніх документів, за словами таджицьких колег він виглядав трохи стурбованим, потім скоротив візит більш ніж на дві години і вилетів президентським літаком до Києва.

Що ж слугувало причиною для зміни програми, адже вона дуже детально розробляється з представниками державного протоколу країни перебування і повинна враховувати особливості місцевого протоколу, традиції і будь-який непродуманий експромт, внесений однією стороною, може мати негативні наслідки, в тому числі й політичні?

Я тоді був учасником цих подій, оскільки перебував у довгостроковому закордонному відрядженні на посаді офіцера безпеки українського Посольства України в Узбекистані та Таджикистані і разом з Послом Похвальським В.В. і передовою групою МЗС України забезпечував зазначений візит.

Отже, згідно з програмою візиту планувалося, що після підписання плану дій Україна-Таджикистан на 2008-2009 роки і покладання квітів до комплексу Національної єдності та відродження на площі «Дусті» та зустрічей з вищими державними посадовцями Таджикистану, президенти України і Таджикистану полетять на вертольоті до міста Нурек, де відвідають Нурекську ГЕС. З метою забезпечення безпеки під час перебування Президента в Нуреку мені було доручено на автомобілі швидко проїхати 120 км через гірські перевали з Душанбе до Нурека, впевнитись в тому, що в районі вертолітного майданчика Президентові нічого не загрожує і повідомити за допомогою радіозв’язку керівнику охорони про можливість посадки, фактично – дати «добро» на посадку.

Польоту передував банкет у Президента Таджикистану на честь високого українського гостя, на який були запрошені українська делегація, міністри, дипломати, суспільні діячі та інші офіційні особи. Під час банкету, коли всі гості разом з господарями насолоджувалась таджицькими стравами і дарами природи сонячного Таджикистану, я виконував свою роботу. Підійшов до начальника охорони Президента Таджикистану і поцікавився подробицями організації польоту та безпековою ситуацією в Нуреку. Спочатку керівник охорони намагався уникнути відвертої розмови, однак потім розповів, що його президент не збирається летіти вертольотом до Нуреку. Далі вияснилось, що не полетить і прем’єр-міністр, а можливо тільки хтось із міністрів буде супроводжувати нашого Президента. Про причини відмови від польоту перших осіб держави керівник нічого не повідомив, окрім того, що для польоту будуть використані вертольоти, що базуються в аеропорту «Душанбе». Після цього я на деякий час залишив банкет і вирушив в аеропорт, де під час бесід з персоналом вияснив, що авіакомпанія «Tajik Air» використовує два стареньких вертольоти МІ-8 МТВ, які експлуатувались ще під час війни в Афганістані і багато побачили на своєму віку.

Після повернення з аеропорту я за сприяння керівника служби безпеки Президента довів зазначену інформацію до Президента України Віктора Ющенка, наголосив при цьому, що технічний стан повітряних суден не дозволяє гарантувати безпеку під час перельоту, і запропонував відмовитись від нього та замінити на заходи з ознайомлення з визначними пам’ятками міста, історико-культурними пам’ятниками країни. Треба віддати належне нашому Президенту: він прислухався до безпекової поради і запропонував своєму таджицькому колезі внести зміни до програми, що і було в подальшому зроблено.
Правильність такого рішення підтвердило саме життя, а точніше надзвичайна подія, що сталася наступного дня. Один із зазначених вертольотів, що планувався для використання перельоту Президента, а саме МІ-8 МТВ-1 авіакомпанії «Tajik Air», 8 березня 2008 року під час перевезення іноземних альпіністів з Австрії, Росії, Швейцарії, Франції, Німеччини, Великобританії і Бельгії з невідомих причин втратив управління, впав у районі міста Хорог Гірсько-Бадахшанської області, вдарився носовою частиною об землю і повністю згорів. Загинув командир екіпажу, п’ятеро осіб отримали важкі травми.

Коли через кілька років я повернувся з довгострокового закордонного відрядження в Україну, то до мене ще довго підходили молоді колеги і цікавились цією історією. Розказували, що їх навчали на цьому прикладі та просили показати нагороду, яку я заслужив за свої дії. Як зазвичай, я відбувався жартами і говорив, що «вона десь загубилася по дорозі» і «та і не за ордени працюємо». А з часом ця історія підзабулася і я, так само як і деякі мої колеги, були звільнені за принципом колективної відповідальності та формальними ознаками вимог Закону України «Про очищення влади», у той час, коли сотні і тисячі посадовців – представників влади Януковича, суддів і правоохоронців, причетних до арештів та розстрілу учасників Майдану, залишились на своїх місцях. Цей Закон не критикував тільки лінивий: від Венеціанської комісії і Дж. Сороса до сьогоднішніх кандидатів в Президенти, але це вже інша історія. Отака іронія долі.

Однак, сьогодні все ж хочеться нагадати, що тоді – в березні 2008 року – доля, можливо, зберегла третього Президента України, і привітати Віктора Андрійовича Ющенка, який, незважаючи на свою суперечливу діяльність, мав чітку ідею розвитку України і намагався її втілювати, з днем народження!

Многая літа!

Учора Генеральний прокурор України Юрій Луценко вперше, за його словами, заявив про наявність неспростовних доказів причетності Росії до розстрілу Майдану під час Революції Гідності.

Про це, виходячи з його слів свідчить:
– присутність у Києві цими днями близько 30-и співробітників ФСБ РФ разом з помічником президента РФ Сурковим;
– факти телефонних переговорів екс-президента України Віктора Януковича з президентом Росії Володимиром Путіним і керівництвом ФСБ РФ напередодні розстрілу мітингувальників;
– факти телефонних розмов у той же час екс-президента України Віктора Януковича з керівниками Служби безпеки і МВС України Якименком і Захарченком.

При цьому, Юрій Луценко промовчав щодо отримання у передбачений законом спосіб відомостей про зміст зазначених переговорів. Юридичною мовою це означає, що, враховуючи лише гіпотетичну перспективу допиту фігурантів цих перемовин, а також їхню незацікавленість в об’єктивному висвітленні трагічних подій на Майдані в лютому 2014 року, переконати суд у наявності причинно-наслідкового зв’язку між зазначеними телефонними розмовами, перебуванням у Києві співробітників ФСБ РФ і початком розстрілу майданівців, буде непросто.

Після прискіпливого дослідження доказової бази адвокатами, у кваліфікації яких сумніватися не доведеться, перед судом постане нелегке завдання прийняти рішення про обґрунтованість гучної заяви Генерального прокурора Україну виключно на підставі зібраних слідством непрямих доказів. Немає сумнівів у тому, що Генеральною прокуратурою України їх зібрано чимало. Утім, ще одним опосередкованим свідченням імовірної причетності фахівців російських спецслужб до підготовки проведення Антитерористичної операції на Майдані могло б стати дослідження змісту розміщеної 19 лютого 2014 року на сайті Служби безпеки України заяви її екс-голови Олександра Якименка.

Її перша, ранкова редакція, взагалі з’явилася у примітивному вигляді. Звичайно, через значну кількість у такому важливому офіційному документі граматичних погрішностей, неправильне вживання розділових знаків, можна було припустити, що її автором (авторами) були неотесані невігласи або носії «донецького діалекту» української мови. Утім, з огляду на присутність у тексті озвученої Олександром Якименком заяви стилістичних і юридичних помилок, її першу редакцію, скоріш за все, терміново писали «на коліні» іноземні фахівці, для яких російська мова є рідною, а вже потім вона переклалася українською. Автор (автори) проекту першої редакції заяви засвідчили, що вони не володіють професійною термінологією і елементарним навичками використання української ділової мови. Фахівці ж Служби безпеки України, насамперед, співробітники АТЦ при СБУ чи Прес-центру до підготовки документу не допускались. Унаслідок цього текст перенасичений русизмами і термінами, вживаними в Росії:
– «… засвідчили наростаючу ескалацію…» замість «… засвідчили ескалацію, що наростає…»;
– «… екстремістсько налаштованих угруповань…» – замість «… екстремістськи…»;
– «…органи місцевої влади…» – замість передбачених Конституцією України «органів місцевого самоврядування» чи «місцевих органів виконавчої влади»;
– «…структури міністерства внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури» замість «органів та підрозділів»;
– словосполучення «…вандали нищать приватні помешкання, вбивають мирних громадян» – вжито невдало, оскільки в Україні термін вандали (від назви давнього східногерманського племені) вживається, як правило, щодо злочинців, які знищують пам’ятки культури, зодчества тощо;
– у реченні «Службою Безпеки та Антитерористичним Центром України сьогодні прийнято рішення про початок проведення на території України антитерористичної операції» назви вжиті невірно. Правильно «Службою безпеки (з маленької букви) та Антитерористичним центром при Службі безпеки України»;
– «Служба Безпеки України» – правильно Служба безпеки України;
– «Міністерство Внутрішніх справ» – правильно «Міністерство внутрішніх справ»;
– «Прикордонна Служба України» – правильно «Адміністрація Державної прикордонної служби»;

Текст заяви також містив сумнівні стилістичні форми:
– «Це вже не прояви тероризму – це конкретні терористичні акти» (у наступній редакції заяви змінено на «це вже прояви тероризму» – фахівці знають чому);
– «Службою Безпеки та Антитерористичним Центром України сьогодні прийнято рішення про початок проведення на території України антитерористичної операції» (змінено на «Службою безпеки України та Антитерористичним центром при Службі безпеки України сьогодні прийнято рішення про початок підготовки до проведення на території України антитерористичної операції»).

Попри те, що офіційну заяву Олександра Якименка через декілька годин відповідним чином «підлампічили», відновити її первозданний вигляд фахівцям технічних служб буде нескладно. Це дозволить дослідити обставини підготовки першої редакції заяви Голови Служби безпеки Олександра Якименка про початок АТО на Майдані, задокуменувавши у такий спосіб можливу причетність до цих подій ФСБ РФ.

Борис Дніпров

Покровителька грецької столиці богиня Афіна в День усіх закоханих не допомогла футбольному клубу «Олімпіакос» перемогти київське «Динамо». Але вона й не примусила пірейців цілий тиждень, аж до гри в Україні, почуватися, як міфічний птах Фенікс – «відроджуватися з попелу» після поразки. Тепер слово за небесним покровителем Києва – Архістратигом Михаїлом. Чи перевершить він Афіну в підтримці українських футболістів – покаже гра 21 лютого на НСК «Олімпійський».

Перший офіційний матч київського «Динамо» в 1/16 фіналу Ліги Європи УЄФА 14 лютого в Піреї, як відомо, закінчився внічию – 2:2. Упродовж гри «Олімпіакос» був попереду в рахунку й намагався втримати перемогу, але цього не дозволило «Динамо». Тепер 44-разовий чемпіон Греції сподівається на прихильність Фортуни в матчі 21 лютого в Києві. Отже, інтрига після стартової гри в Піреї лише посилилася.

Одразу зазначимо: нічия залишає шанси обом командам поборотися за вихід в 1/8 фіналу Ліги Європи. Водночас виїзна результативна нічия – це добрий заділ підопічних Олександра Хацкевича позитивно для себе вирішити долю двоматчевого протистояння.

Кривдники «Мілана»

З телетрансляції гри 14 лютого вболівальники бачили аншлаг на стадіоні «Георгіос Караїскакіс». По вінця заповнена футбольна арена греків забезпечила пірейцям потужну підтримку піснями й барабанним боєм, однак у рідних стінах «Олімпіакос» перемогу втратив. Нагадаємо, на гол Хассана з пасу Фортуніса (10-та хвилина) гості відповіли на 27-й хвилині – Буяльський після прострілу Кендзьори в центр штрафного майданчика зрівняв рахунок. Втім, від 41-ї хвилини «Олімпіакос» знову вів перед після потужного удару здалеку Жила Діаша. А під завісу другого тайму не менш красивий м’яч забив грекам Вербич.
В очікуванні грядущої гри в Києві докладніше розповімо про суперника біло-синіх і нагадаємо його турнірний шлях у Лізі Європи.

Статистика свідчить: вдома «Олімпіакос» грає сильніше, ніж у гостях. І чемпіонат Греції нині в розпалі, а кияни – лише на старті офіційних зустрічей. На це звертав увагу в пресі екс-наставник біло-синіх Леонід Буряк, зазначивши, що в «Олімпіакоса» є перевага. Та й капітан «Динамо» Віктор Циганков на передматчевій прес-конференції в Піреї підтвердив – проблема є, але команда гратиме на позитивний результат. І динамівці його досягли.

Напередодні фахівці оцінювали підсумки тренувальних ігор команди в Іспанії. Впало в око, що суперники киян у кількох контрольних матчах зберегли свої ворота сухими. Крім того, голів від Франа Соля – нещодавно придбаного форварда-іспанця – у Марбельї не було (у Піреї так само), тож лінія нападу певною мірою залишається Ахіллесовою п’ятою біло-синіх. І хоч порадував результативністю в тренувальних матчах молодий Назарій Русин і сподобалося гольове виконання киянами кількох стандартів на іспанських полях, запитання до форвардів залишається. Чи «вистрелить» нова зброя «Динамо» в матчі з «Олімпіакосом» у Києві – побачимо. Принаймні головний тренер не нарікає на роботу Соля в атаці, вважає, що той досить багато тиснув на захисників і «зіграв на команду». А голи ще мають прийти.

Першому матчу 1/16 фіналу Ліги Європи в Піреї додав інтриги турнірний шлях грецького клубу. Як відомо, наприкінці 2018-го «Олімпіакос» залишив позаду одного з футбольних грандів Італії. До лютневого двобою з київським «Динамо» нинішній бронзовий призер чемпіонату Греції, нагадаємо, в сезоні 2018/19 зіграв у Лізі Європи 10 матчів. Червоно-білі здолали в кваліфікації «Люцерн» (Швейцарія): за сумою двох ігор – 4:0 вдома й 1:3 на виїзді. У раунді плей-оф проти «Бернлі» (Англія) «Олімпіакос» знову-таки переміг удома 3:1 і зіграв унічию в гостях 1:1. На груповій стадії греки опинилися в одному з найсильніших квартетів – з іспанським «Бетісом» та італійським «Міланом» (лише «Ф91 Дюделанж» з Люксембургу – суперник у цій компанії значно слабший: його пірейці двічі засмутили, набравши 6 очок і забивши люксембуржцям у двох матчах групового турніру 7 голів та пропустивши лише раз). «Бетіс» вийшов до наступного раунду з першого місця, а «Мілан» і «Олімпіакос» до останнього туру змагалися за другу путівку. У грудні 2018-го греки знов-таки на своєму полі здолали італійців 3:1 (а до того, в жовтні, програли їм у гостях 1:3) і з однаковою сумою набраних очок титулований «Мілан» зрештою поступився пірейцям за додатковими показниками.

Цікавий факт: червоно-білі найбільш результативно грають у других таймах – майже третину голів упродовж турніру пірейці забили між 60 і 75 хвилинами матчів. За статистикою, яку наводить офіційний сайт ФК «Динамо», грецький клуб на своєму полі забивав приблизно вдвічі більше, ніж у гостях, і в середньому – по три м’ячі в кожній домашній грі. Це наводить на думку, що підтримка трибун для «Олімпіакоса» – чинник істотний.

Нічия «на досить хорошому рівні»

У першому матчі в Піреї суперники з перших хвилин діяли здебільшого обережно. Господарі не намагалися грубо тиснути на оборону гостей, аби вивести їх з рівноваги й примусити нервуватися. У «Олімпіакоса» в силових сутичках майже не було картинних апеляцій до арбітра чи трибун. Кияни першими пішли в атаку, намагалися контролювати м’яч, проте перша ж небезпечна нагода біля їхніх воріт обернулася… голом. Динамівці мобілізувалися, додали в агресивності й менш як за 20 хвилин відновили рівновагу. Але розвинути успіх їм не щастило і в першому таймі, і тривалий час у другому. Ще й більш того, господарі поля вийшли вперед наприкінці першої половини гри. Відтак обидва суперники мали по кілька невикористаних нагод влучити у ворота. У киян могли відзначитися, приміром, Шапаренко (60-та хвилина) й Циганков (70-та), а в греків – активний Поденса, який багато фінтив, але не зміг пробити в площину воріт Бойка.

Після замін в обох командах (у гостей замість Соля і Шапаренка вийшли на поле Русин і Гармаш) лінія нападу киян пожвавішала й на останній хвилині основного часу гри Віктор Циганков, який відгукнувся на фланговий навіс, дотепно скинув на Вербича, а той винахідливо – підступним ударом з відскоком м’яча від поля – зробив рахунок двобою остаточним – 2:2.

Олександр Хацкевич так прокоментував виступ своїх підопічних у Греції: «Навіть після пропущеного м’яча на початку гри команда все одно не відійшла від того плану, який був запропонований нами перед грою і до чого ми готувалися». Наставник вважає, що було видно і рух, і розуміння, і структуру, організацію гри протягом усього матчу. «У перерві ми попросили хлопців агресивніше грати вперед, – додав головний тренер. – Попри відсутність ігрової практики, в плані самого підходу і того, як команда будувала гру, сьогодні все було на досить хорошому рівні».

Матч, який визначить переможця в 1/16 фіналу ЛЄ, в столиці України обіцяє бути не менш цікавим, ніж у Піреї. Там був аншлаг на 33-тисячнику, а двоярусний НСК «Олімпійський», можна сподіватися, вмістить ще більше вболівальників. Українці скучили за великим футболом, а домашня підтримка від «дванадцятого гравця» була б аж ніяк не зайвою для «Динамо».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Символи у житті людини існують ще з первісних часів. Але яка їх роль? Про що говорять нам символи? Звичайно, що в кожному окремому випадку ту чи іншу однакову подію чи знак можна сприймати по різному. Але іноді символізм набуває настільки яскравого забарвлення, що говорить сам за себе, як це відбулося, наприклад, 15 лютого 2019 року у комплексі «Плай» Львівській області, де проходив V З’їзд адвокатів України.

І в цьому випадку 5-те за рахунком зібрання найвищого органу адвокатського самоврядування однозначно асоціюється з відомим жестом Вінстона Черчиля, який під час Другої світової війни використовувався для позначення перемоги («V for Victory»).

Першим про переможний дух З’їзду я почув у розмові з делегатом з Харківської області, але тоді ще це просто зрозумів як схвалення перемоги декотрих кандидатів до Вищої Ради Правосуддя, але пізніше остаточно відчув, що йшлося про зовсім іншу вікторію – тріумф законності, послідовності, єдності, згуртованості і принциповості українських адвокатів.

Якщо говорити мовою фактів, то головними здобутками п’ятого з’їзду адвокатів стали наступні моменти.

Вперше за багато останніх років адвокати продемонстрували справжню єдність, монолітність і згуртованість, яку раніше пов’язували лише з адвокатською спільнотою Закарпаття. Так, зі 181 делегата, обраних на обласних конференціях адвокатів, у роботі з’їзду взяли участь 181 адвокат.

Що означає ця 100% явка? Лише одне – адвокатура демонструє свою силу, своїх лідерів і впевненість у своїх діях. Хтось може заперечити, що для цього адвокатів потрібно було «налякати» проектом 9055, але це не зовсім так, бо адвокати звикли і можуть працювати абсолютно у різних умовах, і якби йшлося виключно про «тиск» на саму спільноту, то, може, й не стали б адвокати усі як один проти певних утисків. Але останні півроку показали, що тут справа зовсім в іншому.

Так, у багатьох виступах голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша, ми неодноразово чули, що адвокатура сьогодні – це останній бастіон демократії в державі, і якщо «дореформувати» адвокатуру, як того хоче влада, то із захистом прав і свобод громадян буде покінчено назавжди.

Разом з тим, тісно спілкуючись з делегатами інших регіонів, я почув й іншу думку, що оцей план заступника АПУ Олексія Філатова та його поплічників у вигляді авторів проекту №9055 є ніщо іншим як такий собі тест на життєздатність системи адвокатуру в цілому. «Іноді мені здається, що 9055 – це така собі хакерська програма, за допомогою якої нас хочуть «зламати», занести вірус у систему адвокатури, щоб під оболонкою адвокатів працювало зовсім інше «управлінське ядро». Ви лише подивіться, у законопроекті є всі типології вірусу. Тут вам і шкідливі норми про зловживання процесуальними правами, і програми знищення – через повну руйнацію органів адвокатського самоуправління, і код «зараження» через вільний доступ до професії для суддів та прокурорів. А сьогоднішній з’їзд – це таке собі оновлене Програмне забезпечення з повним пакетом антивірусу», – ось так образно розповів один з делегатів.

Що це за антивірусний пакет, детально у своєму виступі розповіла голова Ради адвокатів України Лідія Ізовітова, детально зупинившись на усіх загрозах так званої «реформи адвокатури» і закликавши делегатів прийняти відповідну резолюцію щодо неприпустимості прийняття проекту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 9055.

До цього ж адвокатів закликав і Олексій Фазекош, наголосивши на такому: «Кожен з нас у своєму регіоні вибудовував модель сильної незалежної адвокатури. Неоціненна допомога в цьому була і з боку керівництва НААУ, і зокрема лідера адвокатури – Лідії Ізовітової. Тепер владі захотілось нас знищити, поставити адвокатуру на коліна. Для чого нам законопроект 9055, який є лише інструментом, щоб зробити адвокатуру слабкою, залежною, підконтрольною державі, знівелювати усі здобутки адвокатури як правозахисного інституту за останні роки, перекреслити європейський вибір адвокатів як такий? Те, що до цих пір вже п’ятий місяць не можуть винести проект 9055 на розгляд у сесійну залу парламенту, – це ще не свідчить про нашу перемогу, бо війна ще не виграна. Бо наступний президент, і наступна влада теж може захотіти «одержавити» адвокатуру. Але якщо ми зараз пошлемо проект 9055 на «три букви» – то це й буде знак для влади, що так буде з кожною її спробою поставити адвокатів на коліна».

То ж не дивно, що після такого емоційного заклику адвокати ледь не одноголосно проголосували за відповідну резолюцію з’їзду, головний меседж якої полягає у зверненні до Верховної Ради України від імені усіх адвокатів України щодо непідтримки проекту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» за № 9055 у запропонованій редакції та повернення його суб’єкту законодавчої ініціативи на доопрацювання.

Серед іншого у резолюції говориться про таке: «Все законодавство, яке стосується адвокатської діяльності, не може бути змінено без повідомлення та консультацій, і тим більше, без широкого обговорення з професійною організацією адвокатури, яка є голосом професії та виражає думку всієї адвокатської спільноти у відносинах з органами влади. При цьому було вказано на те, що такі спроби суперечать двом ключовим цінностям юридичної професії — незалежності та саморегулюванню. Позиція З’їзду адвокатів України полягає в тому, що за своїм змістом будь-які зміни до профільного законодавства мають гарантувати подальше наближення адвокатури до європейських стандартів. Пріоритетом у цьому процесі має бути посилення захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності. З’їзд адвокатів України вважає, що прийняття законопроекту № 9055 суперечитиме загальній логіці європейського курсу України, численним міжнародним документам та власне — Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інституцій, затвердженої указом Президента № 276 від 20 травня 2015 року». Ну і звичайно, що у резолюції не обійшлося без вишуканого тролінгу, коли адвокати спеціально нагадали депутатам про таке: «Звертаємо увагу депутатський корпус, що політична доля є мінливою, а професійного захисту потребують всі громадяни України без виключення».

Тим не менш, прийняття резолюції хоч було дуже важливим, але не єдиним доленосним рішенням З’їзду. Так, за ініціативи Олексія Фазекоша з’їзд відреагував на неприпустиму поведінку адвоката Павла Луцюка на посаді ВККС та відкликав свого представника з цієї посади. Тим більше, що окрім Олексія Фазекоша, який конкретно вказав на необхідність «чистоти» рядів (є відомості про те, що Луцюк нібито підробив адвокатське свідоцтво за часів роботи на посаді голови Ради адвокатів Рівненської області), проти П.Луцюка виступили адвокати Надія Корінна, Олександр Дульський та суддя Голованівського райсуду Кіровоградської області Леся Ярова, яка повідомила, що «адвокатський» член ВККС “наосліп” використовує інформацію під час співбесід з суддями.

В результаті замість Павла Луцюка, представником до ВККС від адвокатури було обрано Олександра Дроздова з надзвичайно високою підтримкою у 172 голоси.

У свою чергу, головою ВКДКА замість О.Дроздова був обраний адвокат Сергій Вилков.

У ексклюзивному коментарі для «Вектор ньюз» С.Вилков наголосив на такому:

«Фактично моїм першим робочим днем на посаді голови ВКДКА стане понеділок 18 лютого. Але зрозуміло, що ще є відповідні процедури, потрібно оформити протокол, подати відповідні документи до реєстраційних служб. Але не зважаючи на юридичні тонкощі вже з понеділка я повністю занурюсь в роботу на новій посаді. Що ж стосується достатнього чи недостатнього досвіду роботи для того, щоб очолити ВКДКА, то наголошу на такому. По-перше, я є одним з розробників Правил адвокатської етики, по яких зараз живе вся адвокатура. Крім того, я входив до складу робочої групи, яка напрацювала й останні зміни до ПАЕ, внесені З’їздом 15 лютого. Крім того я був одним з розробників стандартів якості щодо надання адвокатами безоплатної правової допомоги. Іншими словами, по духу ця робота мені близька і знайома вже давно, а що стосується організаційних моментів, то я думаю, що мені потрібен буде мінімальний час для оволодіння усіма нюансами роботи. Можливо, це станеться за декілька тижнів, чи й раніше. Також наголошу на тому, що у мене історично склалися гарні стосунки із заступниками та членами ВКДКА, тож жодних внутрішніх конфліктів також не прогнозується, а значить є всі підстави для конструктивної й ефективної роботи. Що ж стосується моїх перших кроків на посаді голови ВКДКА, то я планую зустрітись з усіма головами регіональних КДКА для того, щоб виявити та проаналізувати усі проблемні питання, які виникають у їх роботі, та відповідно почати роботу для виправлення ситуації й напрацювання спільних кроків. Наостанок зазначу, що інколи виникають дискусії, що є ВКДКА для адвокатів – каральний меч чи захисний щит? На мою думку, ВКДКА не має жодного права на помилку в плані захисту адвоката, тобто перш за все бути щитом, але якщо вже адвокат припустився помилки і це доведено фактами – то й відповідальність має бути неминучою, але звичайно, в межах Регламенту, Положення та Закону».

І наостанок, не можна не відзначити ту надзвичайно високу підтримку, яку отримали адвокати Павло Гречківський (161 голос) та Олексій Маловацький (142 голоси) під час обрання представників адвокатури до складу Вищої Ради Правосуддя. Заради об’єктивності слід сказати, що з боку окремих адвокатів у мережі Фейсбук лунали закиди про те, що начебто ані Гречківський, ані Маловацький не мали права бути обраними членами ВРП, бо є законодавча заборона про обрання членом ВРП повторно. Натомість і тут відбувся тріумф юридичної думки, адже адвокати чітко розібралися, що жодної повторності у цьому випадку немає, оскільки саме до ВРП адвокати жодного разу не обирали своїх представників. Що ж стосується роботи Гречківського і Маловацького у складі Вищої Ради Юстиції (яка потім і була реорганізована у ВРП), то це є зовсім іншим органом зовсім з іншими повноваженнями. Для найпростішого розуміння: ВРЮ – це дорадчий орган, а ВРП – це орган конституційної державної влади та судійського управління, іншими словами – небо і земля.

Але адвокати не такі простачки, аби просто повірити на слово будь-кому, тому перш ніж голосувати делегати з’їзду детально ознайомились з експертизами Інституту держави і права імені Корецького, Інституту законодавства при Верховній Раді, та науковою експертизою незалежного експерта – доктора юридичних наук Юрія Волошина.

В них йдеться саме про наукове тлумачення ч. 5 ст. 131 Конституції України та ч. ст 2. 5 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, згідно з яким одна і та ж особа не може займати посаду члена Вищої ради правосуддя два терміни поспіль. Власне, дослідження ґрунтуються на комплексному аналізі законодавства – власне, законі про ВРП, Конституції України, в редакції від 30.09.2016, рішенні Конституційного суду у справі N 1-7 / 99 від 9 лютого 1999 та від 25 грудня 2003 року № 22-рп / 2003, законі “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998, рішенні Вищої ради юстиції від 12 січня 2017 № 11/0 / 15-17, Конституції України в редакції від 22.02.2014 року, законах “Про відновлення довіри до судової влади в Україні “від 08.04.2014 року та “Про внесення змін до Конституції України” (щодо судочинства) “№ 1401-VIII від 02.06.2016 року. Посилаючись на рішення КСУ, положення Конституції та загальновизнані принципи права, вчені відзначили, що Конституція, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. “Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності”, – йдеться у висновку інституту Корецького. З вказаного випливає, що дія норми частини другої статті Закону “Про Вищу раду юстиції” щодо обмеження однієї й тієї ж особи займати посади члена Вищої ради правосуддя два строки підряд може бути застосоване лише на майбутнє – тобто, регулює обрання членів ВРП з 5 січня 2017 р.

Напевне, що для кожного юриста ці висновки більш ніж очевидні, але також не викликає сумнівів, що окремі деструктивні сили спробують зірвати ці «рішення» З’їзду через їх анулювання в суді. Але шансів у них немає. Про що зокрема, відзначив і Олексій Фазекош, коментуючи результати голосувань 15 лютого:

«Так, можна говорити про те, що виграна певна битва у війні за незалежність адвокатури, але боротьба у глобальному протистоянні ще триває. 15 лютого адвокатура України показала, що вона здатна приймати виклики часу, головний результат З’їзду – адвокати показали всім, що вони здатні самостійно вирішувати абсолютно всі питання своєї діяльності, не заважаючи на жодний тиск ззовні чи зсередини. Також, я сподіваюсь, що після цього З’їзду усі зрозуміли, що будь-яке реформування адвокатури може і буде відбуватись лише і виключно у співпраці з самими адвокатами, а не в кулуарний принцип за зачиненими дверима. Що ж стосується можливостей оскарження рішень З’їзду, то правова позиція найвищого органу адвокатського самоврядування носить безспірний законний характер. Для всіх адвокатів є очевидним, що рішення З’їзду відповідають нормам будь-якого закону, проте спеціально для майбутніх позивачів нагадаю прислів’я про те, що собаки гавкають, а караван іде».

Іван Правдін

За повідомленнями американської преси, розслідування скандального втручання Росії на президентських виборах в США 2016 року проходить непросто.

Це засвідчила чергова відставка ось уже четвертого з 17-ти прокурорів, які від самого початку входили в команду спецпрокурора Міністерства юстиції США Роберта Свен Мюллера, відповідального за перевірку зв’язків членів передвиборного штабу Дональда Трампа з Росією.

Утім, попри категоричні заперечення Президента США і безпрецедентний тиск на слідство з боку Білого дому, досвідчений фахівець, ветеран В’єтнамської війни, колишній керівник Федерального бюро розслідувань США Роберт Мюллер демонструє високий рівень професіоналізму, принциповості й ефективності своєї праці. З травня 2017-го по сьогоднішній день, всього за неповні два роки роботи, ним зібрано достатньо доказів протиправних дій Кремля. На їх підставі вже пред’явлене звинувачення Полу Манафорту, котрий певний час очолював передвиборний штаб Дональда Трампа. Підозри висунуті також 13-ти громадянам РФ, які працювали на «фабриці тролів» Євгена Пригожина – «кухаря» Володимира Путіна, 12 співробітниками ГУ ГШ МО РФ (воєнної розвідки), а також п’яти громадянам США і одному підданому Нідерландів.

У цьому контексті доречно нагадати про рішення Комітету з питань розвідки Сенату США, який 3 липня 2018 року підтвердив висновки національної розвідки про втручання Росії в президентські вибори в США 2016 року: «Ми вважаємо, що Президент Росії Володимир Путін 2016 року санкціонував кампанію, спрямовану на президентські вибори в США». Як зазначається у цьому звіті, мета Росії полягала в підриві довіри до демократичного процесу в США, знищенні опонента Трампа Хілларі Клінтон, нанесенні збитків її можливості бути обраною Президентом США: «Ми також вважаємо, що Путін і російський уряд створили явні преференції обраному Президенту Трампу». Комітет США назвав також російські медіаресурси «Sputnik» і RT (Russia Today), через які російська пропаганда впливала на американців.

Після такого фіаско Кремль націлив свої «інформаційно-пропагандистській війська» на те, щоб за будь-яку ціну скомпрометувати висновки розслідування спецпрокурора Роберта Мюллера. Ефективно протистояти шаленій путінській пропаганді можна буде хіба що документами, а також аргументами, озвученими відомими політиками, главами держав, керівниками авторитетних державних інституцій.

Одним з тих, хто задовго до Комітету Сенату США з питань розвідки підтвердив втручання Росії у вибори Президента США, несподівано виявився Президент Білорусі Олександр Лукашенко. Сталося це 3 лютого 2017 року під час зустрічі з представниками громадськості, білоруських і закордонних ЗМІ, яка тривала рекордні 7 годин 20 хвилин. Звичайно, у виступі на ній Олександр Лукашенко не міг не торкнувся однієї з головних міжнародних подій 2016 року – президентських виборів в США.

Тоді, часом занадто відвертий Президент РБ, не стримався і емоційно заявив: «Скільки разів я вже говорив керівництву Росії – заспокойтесь, не робіть цьому Трампу гірше. Ледь не вони призначили Президента Сполучених Штатів»! Звичайно, у такий спосіб Олександр Лукашенко прагнув висловити своє негативне ставлення до надмірної ейфорії, що охопила російських політиків після перемоги на виборах Дональда Трампа. Ми добре пам’ятаємо, як всі провідні політики РФ радісно вітали цю подію, а незмінний лідер ЛДПР Володимир Жириновський з такої щасливої нагоди навіть відкоркував в Державній Думі РФ шампанське.

Утім, як казав незабутній Віктор Чорномирдін: «Хотів як краще, а вийшло як завжди». Своїм необачним висловлюванням Президент Білорусі фактично підтвердив, що Володимир Путін довірливо хизувався перед ним своїм вкладом у перемогу Дональда Трампа на виборах Президента США.

Виконуючий обов’язки Міністра юстиції США Мет’ю Уітекер 29 січня 2019 року заявив про завершення найближчим часом розслідування Роберта Мюллера. Ця доповідь, вочевидь, остаточно поховає надії «кремлівських стратегів» на перспективу реалізації передвиборчих обіцянок Дональда Трампа «перезавантажити» американо-російські відносини і налагодити особисті контакти з «сильним лідером» Володимиром Путіним.

Борис Дніпров

Її життя – це історія мого народу, доля тисяч передчасно посивілих і згорьованих молодих людей, які творили історію нашої незалежності. Їхні життєві пісні в холодних смердючих бараках, на лісозаготівлях і в кар’єрах, були лише про одне – про неньку Україну.

Надія…Такий позивний був у моєї бабусі, зв’язкової ОУН-УПА, яка 10 років свого життя відсиділа в особливому таборі для політв’язнів.

Її, сповнене знущань і страждань, понівечене життя було незагоєною раною, болем і горем нашої родини. А ще – страхом за інших членів сім’ї «ворога народу». Про її минуле говорили пошепки і лише з рідними.

Тому, коли в дитинстві батько вперше розповів мені про свою маму, я дав собі слово, що віднайду справу юної зв’язкової. Вірив, що настане день, коли я з гордістю скажу: «Моя бабуся, Ганна Бухало, зв’язкова ОУН-УПА, позивний «Надія» – політичний в’язень – борець за незалежність України.

Змінився час, суспільство, люди… Таємні сторінки нашого минулого стали відкритими…З трепетом уперше взяв у руки пожовклу 20-ти сторінкову слідчу справу № 3457 з архіву СБУ. «Вирок. Цілком таємно. Військовий трибунал військ НКВС…розглянувши справу…українки, безпартійної, одноосібниці…за статтями 54-1«а» і 54-2 КК УРСР». У 1945-му її судили за сумнозвісною 54-ю статтею – «контрреволюційна діяльність» та «зрада Батьківщині». Життя висіло на волосині – розстріл або позбавлення волі на строк до 10 років з позбавленням громадянства…

Моя бабуся, Ганна Григорівна Бухало, народилася як і я, в славнозвісному стародавньому селі Дермань Рівненської області. У роки Другої світової війни наше село було справжньою «повстанською столицею». Тут йшов вишкіл молодших командирів, працювали майстерні, з ремонту зброї, випуску мін, виготовлення одягу, картографічне бюро, а ще поблизу Дерманя, у Турецькій горі була найбільша повстанська криївка. Загалом більше 800 дерманців пішли до лав ОУН-УПА. Про події того часу, які відбувалися у нашому легендарному краї, можна докладніше прочитати у історичному романі «Чому не гоїть вогонь» великого письменника, претендента на Нобелівську премію і нашого земляка Уласа Самчука. Він близько товаришував із батьком моєї бабусі, вони були сусідами і тому згадки про родину Бухало зустрічаються в багатьох його творах. Саме з його трилогії «Волинь» я колись дізнався, що сім’я Бухало походила від стародавнього козацького роду з часів Богдана Хмельницького, що до війни вони вважалися заможними селянами і завжди багато працювали. От і моя бабуся, закінчивши 5 класів, працювала в родинному господарстві.

У вересні 1944 року вона вступила в ОУН, їй дали псевдонім «Надія». Була зв’язковою у районного шефа зв’язку на псевдонім «Вірний». Вона доставляла грипси – дуже маленькі зашифровані записки. Пройти з ретельно схованими посланнями через кордони військових було нелегко. Навколо багато радянських агентів: і серед односельців, попутників, проте дівчина не допустила жодного провалу. Але хтось її все-таки здав. 4 березня 1945 року за нею прийшли. Обшук був ретельним, проте, жодного речового доказу НКВСесники не знайшли. Разом з нею, також були арештовані Кисельчук Марія («Волошка»), від якої дівчина отримувала грипси, і Нестерчук Антоніна («Олька»), якій вона їх доставляла.

Під час допитів «Надія» трималися гідно, не видала нікого, не стала донощиком, не зріклася своєї причетності до ОУН-УПА, боротьби проти радянської влади та за вільну Україну. Вирок був нещадним. 28 червня 1945 року військовий трибунал у м. Дубно визнав Бухало винною «у зраді Батьківщині». Горда і нескорена Ганна про помилування не просила. Від розстрілу дівчину врятували батьки. Одразу після арешту вони спалили її метрику та засвідчили, що вона неповнолітня. Враховуючи юний вік і відсутність доказів трибунал «змилувався» і дав 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

А потім були три роки етапування до табору. Уявіть собі: три роки!!! Пересильні в’язниці, вагони для перевезення худоби, лютий холод і голод. Часто у вагонах було стільки людей, що їхали стоячи, по декілька діб разом з померлими.

Лише 19 жовтня 1948 року Ганну перевезли до Особливого табору № 3 «Дубравний» у Мордовії. ДубравЛАГ був особливим не лише за назвою у системі ГУЛАГу. Більше 20 тисяч ув’язнених! Промерзлі бараки взимку і сирі влітку, застуди та хвороби, моральні приниження, хронічне недоїдання, багато кілометрів пішки у будь-яку погоду на каторгу: лісозаготівля, видобуток торфу, каменю, виробництво будматеріалів під охороною автоматників.

Я, дорослий чоловік, дивуюсь: як могло 16-річне дівча, тендітне, голодне, вистояти і вижити? Як потрібно любити свою Батьківщину, щоб не зректись своїх поглядів, не стати агентом НКВС-МДБ, які постійно «обробляли» ув’язнених?!

У тому таборовому аду моя бабуся Ганна розділила тяжку участь з тисячами інших українських патріотів, серед яких були Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Йосиф Сліпий, Наталія Березинська-Шухевич – учасниця національно-визвольної боротьби ОУН-УПА і дружина Романа Шухевича, ігуменія Підмихайлівського монастиря матерь Моніка Полянська, полковник УПА Василь Левкович, полковник Армії УНР Микола Сіпко та багато тисяч інших незламних борців за вільну Україну.

«Надію» звільнили навесні 1954 року. 9 років, 1 місяць і 20 днів ув’язнення підірвали її здоров’я та не вбили волю до перемоги, надію на вільну Україну. Та й після звільнення колишнім політв’язням спокою не давали: вони постійно були під тотальним контролем режиму і жили з тавром «зрадник Батьківщини».

На превеликий жаль, бабуся не дожила до проголошення незалежності України. Померла у 1984 році після важкої хвороби. А 19 жовтня 1993 року прокуратура Ровенської області затвердила заключення комісії з реабілітації по карній справі № 3457 – «відсутність сукупності доказів вини». Ганна Бухало була реабілітована.

Бабуся рано пішла з життя, але я пам’ятаю, як було спокійно і затишно в її обіймах. Батьки розповідали, що вона ніколи не скиглила, не скаржилась на долю, ні за чим не жалкувала. Її велике серце завжди випромінювало добро і тепло.

Сьогодні відкрито багато нових сторінок нашого минулого. Ми знаємо імена багатьох патріотів. Але історія великого народу складається з тисяч маловідомих і забутих імен.

Доля моєї бабусі, а також тисяч Ганнусь, Надій, Марічок, юних українок, які пройшли через пекло фашистської окупації, застінок НКВС та сталінських таборів і вистояли – це подвиг справжніх патріотів. Без гучних слів, не за нагороди, герої крок за кроком своїми долями і життям, сталевою міццю характерів боролись і завоювали право бути нашій Україні вільною і незалежною.

Особисто для мене і моєї родини, незалежність – не просто слова, це живий приклад: доля моєї бабусі, її незламність, сила духу, непохитність у своїх переконаннях, віра і надія.

Саме так, з пам’яті поколінь формується стержень, духовна міць любові до рідної землі, чуття єдиної родини українського народу.

«Надія», «Волошка», «Марічка»…і багато-багато інших.

Вічна пам’ять вам, повага і вдячність! Ви – наша совість, наше минуле і наше майбутнє.

Юрій Лавренюк, заступник міністра інфраструктури України

Організаційний комітет XX-го загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», ініційованого НСЖУ, відзначив Почесною відзнакою в номінації «Пошук. Істина. Наука» історично-краєзнавчі нариси Волошенкова Д.Б. («Одісея до острова Зміїний» та «Гармати Одеси: чавунні свідки баталій минулого»), опубліковані МІА «Вектор ньюз».

Нагадаємо, що щорічно конкурс проходить під девізом, яким став вислів Пантелеймона Куліша: «Рідне слово, рідний розум, рідна й правда буде».

Метою Конкурсу є відображення в друкованих та електронних засобах масової інформації, літературних творах, наукових роботах, рефератах учнів та студентів середніх та вищих учбових закладів України значення розвитку мовної культури в Україні як одного з вагомих чинників зміцнення духовності нації та розбудови української державності. В конкурсі беруть участь люди різного віку – від школярів до пенсіонерів. Перш за все, це журналісти, письменники, науковці, викладачі, студенти, учні, а також представники української діаспори за кордоном.

Переможці визначаються у номінаціях: «Квітни, мово наша рідна»; «Мовне багатоголосся України»; «На видноті усього світу» (українське слово за кордоном); «Країна. Витоки. Родовід»; «Рубежі подвигів і безсмертя»; «Пошук. Істина. Наука»; «Первоцвіт» (дитяча-юнацька творчість у мовній царині).

2003 року кремлівські стратеги розробили план врегулювання Придністровського конфлікту – «Меморандум про основні принципи державного устрою об’єднаної держави» (далі Меморандум). Його авторство приписують одному з найближчих сподвижників Володимира Путіна, уродженцю Гайворонського району Кіровоградської області Дмитру Козаку, який на той час працював заступником керівника Адміністрації Президента РФ.

У цьому Меморандумі декларувались наміри:
– прийняття Конституції об’єднаної Федеративної Республіки Молдова (ФРМ), яка мала б стати «нейтральною і демілітаризованою державою»;
– поступовий, але не пізніше 2020 року розпуск Збройних Сил ФРМ;
– збереження за Російською Федерацією права на присутність «стабілізаційних миротворчих сил» чисельністю не більше 2000 осіб «до повної демілітаризації» ФРМ, а «у випадку невиконання передбачених цим пунктом умов Меморандум втрачав силу» (пункт 18);
– формування в Придністровській Молдовській республіці (ПМР) і Автономно-територіальному утворенні Гагаузія власних державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади;
– надання ПМР і Гагаузії права вето на будь-які законопроекти, визнані небажаними для їхніх автономій, а також мати власний бюджет, податкову систему, державну символіку та інші атрибути державного статусу;
– зрівняння статусу російської мови з молдовською: «… діловодство у всіх органах державної влади і органах місцевого самоврядування здійснюється молдовською і російською мовами» (пункт 15) тощо.

Спочатку цей план схвалив і навіть парафував (попередньо підписав) керівник молдовських комуністів Володимир Воронін, який на той час був Президентом Республіки Молдова. «Меморандум Козака» також гаряче підтримала маріонеткова влада ПМР. Але, коли в Кремлі вже відкоркували шампанське з нагоди офіційного підписання Меморандуму, в ніч з 23 на 24 листопада 2003 року Володимир Воронін несподівано відмовився від своїх попередніх домовленостей. Таку різку зміну позиції він пояснив тим, що Меморандум створює односторонні переваги ПМР і має на меті визнання незалежності цієї самопроголошеної республіки. При цьому, він не приховував, що головною причиною стала відсутність схвалення «меморандуму Козака» з боку міжнародного співтовариства, яке є необхідним з огляду на обраний Молдовою курс на євроінтеграцію.

Отямившись від такого гучного ляпаса, Володимир Путін був змушений відправити Дмитра Козака геть з очей в Ростов-на-Дону, керувати Південним федеральним округом. Але пройшло 15 років і Президент РФ знову повернув його до справ Молдови і ПМР. «Покласти на заступника Голови Уряду Російської Федерації Козака Дмитра Миколайовича обов’язки спеціального представника Президента РФ з розвитку торгово-економічних відносин з Республікою Молдова», – сказано в Указі Володимира Путіна від 11 липня 2018 року.

Очевидно, аналітики Адміністрації Президента РФ за ці роки так і не змогли винайти кращої за «меморандум Козака» моделі збереження на території Молдови керованого Кремлем проросійського анклаву, який би самим фактом свого існування надійно стримував цю державу на шляху до Європи. А кому ж як не автору втілювати його в життя? Тим більше, що обов’язки Президента Молдови на сьогоднішній день виконує лідер Партії соціалістів Ігор Додон, котрий послідовно демонструє підтримку «меморандуму Козака». Він неодноразово заявляв, що є прихильником федеративного устрою і демілітаризації Молдови, а також відкрито демонстрував свою проросійську позицію – то погодився з віроломною анексією українського Криму, то назвав прізвисько «Путін в мініатюрі» компліментом для себе тощо. Переговори Ігоря Додона з Володимиром Путіним, які відбулися два дні тому під час офіційного візиту Президента Молдови в РФ, свідчать про те, що в Москві і Кишиневі не відмовились від перспективи реалізації «меморандуму Козака».

Більш того, через запаморочення від успіхів, Кремль вирішив адаптувати окремі положення «меморандуму Козака» до України.

Природно, що такі пропозиції озвучив не хто інший, як кум Володимира Путіна, голова політичної ради «Опозиційної платформи – За життя» Віктор Медведчук. Виступаючи на першому з’їзді цієї партії 29 січня 2019 року, він презентував «план-концепцію» врегулювання конфлікту на Донбасі. За словами Віктора Медведчука, для досягнення миру на Сході України «необхідно створити на Донбасі автономний регіон Донбас у складі України… зі своїм парламентом, урядом і іншими органами влади», закріпивши його статус в Конституції держави. Лідер «Опозиційної платформи – За життя» також висловив переконання, що мир на Донбасі можна досягти лише в чотирикутнику – Київ-Донецьк-Луганськ-Москва. Тобто, шляхом прямих переговорів з лідерами ОРДЛО за посередництва Володимира Путіна чи уповноваженої ним особи, без участі представників ОБСЄ, а також Франції і Німеччини як членів Норманської четвірки.

Запропонованому Віктором Медведчуком «Плану-концепції» для схожості з «меморандумом Козака» не вистачає, хіба що, закликів до демілітаризації нейтральної і позаблокової України, а також надання Збройним Силам РФ статусу «стабілізаційних миротворчих».

До пори до часу він утримався від відкритих пропозицій з федералізації України. «Ми не говоримо зараз про федеративний устрій… Ми уже живемо зараз по Конституції, яка передбачає унітарний статус зі статусом автономії для окремого регіону, це діюча Конституція, це не те, що ми пропонуємо змінити. Якщо це є, і якщо це передбачено Конституцією, то чому ми це не використовуємо як ресурс для мирного врегулювання?» – відзначив він.

Звичайно, робити висновки щодо перспективи реалізації «плану-концепції Медведчука», базуючись на його усній презентації, було б передчасно.

Можливість для системного аналізу мирних ініціатив партії «Опозиційна платформа – За життя» з’явиться тільки після їх офіційного оприлюднення.

Але вже зараз показовим є те, що:
– про відповідальність режиму Путіна за анексію Криму і розв’язану агресивну війну на Донбасі;
– вивід російських окупаційних військ з території ОРДЛО;
– введення в ОРДЛО миротворчих і поліцейських сил ООН;
– надійне перекриття українсько-російського кордону;
– вирішення проблеми обміну військовополоненими;
– створення умов для проведення демократичних виборів за участі українських політичних партій – у виступі Віктора Медведчука не було сказано жодного слова.

Між тим, навіть при такому поверхневому розгляді висловлених Віктором Медведчуком ініціатив, виникають сумніви щодо можливості втілення їх у життя.

По-перше, пропозиції «Опозиційної платформи – За життя», попри широку електоральну підтримку закликів до миру на Донбасі, не будуть схвалені фаворитами президентської кампанії, а також лідерами більшості парламентських партій. Зростання кількості жертв війни з Росією з геометричною прогресією зменшує шанси на компроміс з режимом Путіна, навіть з імплементації вже досягнутих у Мінську домовленостей. Приклад тому – бурхливі дебати навколо багатостраждального закону про особливий порядок місцевого самоврядування в тимчасово окупованих районах Донбасу, а також трагедія біля Верховної Ради України, яка сталася 1 вересня 2015 року через сутички протестантів з правоохоронцями з приводу розгляду конституційного Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)».

По-друге, «план-концепція Медведчука» суперечить офіційній позиції ОБСЄ, а також такому собі «мирному плану» Спеціального представника Діючого голови ОБСЄ у складі Тристоронньої контактної групи з реалізації мирного плану на Сході України Мартіна Сайдіка, про нібито наявність якого він заявив у кінці січня поточного року.

По-третє, зі статусом «автономного регіону Донбас» у складі України навряд чи погодяться лідери самопроголошених «ДНР-ЛНР», які вже відчули смак президентства.

По-четверте, і мабуть найголовніше – перспективи перемоги кандидата «Опозиційної платформи – За життя» на президентських виборах, як і проходження цієї політичної сили до Верховної Ради України в жовтні 2019 року, виглядають досить примарними. Своїм скандальним союзом з партією Вадима Рабиновича «За життя», колишній глава «Опозиційного блоку» Юрій Бойко остаточно поховав надії свого електорату на створення потужного передвиборчого альянсу з висуненням єдиного опозиційного кандидата.

Крім цього, занадто ж таки одіозними виглядають нові лідери «Опозиційної платформи – За життя». Насамперед, мова йде про Віктора Медведчука, який по праву вважається досвідченим майстром хитромудрих закулісних політичних інтриг, але не має досвіду досягнення значних успіхів в публічній політиці. У цьому контексті доречно нагадати ганебний програш на парламентських виборах 2006 року очолюваного Віктором Медведчуком «Опозиційного блоку «Не так», незважаючи на участь у ньому таких відомих особистостей як Леонід Кравчук, Олег Блохін, Степан Гавриш, Григорій Суркіс, Нестор Шуфрич та інших.

Через проблему відсутності особистої харизми Юрій Бойко теж не може похвалитися гучними перемогами на виборах. «Хочу нагадати, що за Бойка в 2014 році проголосували 35 тисяч осіб. Ось це і є його рівень. Як ми можемо підтримувати цю людину?» – емоційно коментував рішення своїх колишніх колег лідер партії «Опозиційний блок» Борис Колесніков.

Під час виступу на Валдайському форумі в жовтні 2018 року Володимир Путін заявив, що на нормалізацію відносин з Україною можна буде розраховувати лише після виборів 2019 року. Отже, для приборкання України, яку Володимир Путін продовжує вважати російською територією, що через зовнішній вплив збунтувалась, Президент РФ всіляко підтримуватиме і навіть агітуватиме за підконтрольних йому кандидатів. Якщо треба, він готовий, за аналогією з Януковичем, скільки завгодно поздоровляти з перемогою будь-кого з прихильників «РуSSкого мира». А якщо треба, на їхнє прохання «Градами», танками і «зеленими чоловічками» захищати права російськомовного населення чи віруючих Російської православної церкви в Україні.

Це означає, що очільники Кремля й до цього часу нездатні оцінити тектонічні зміни, які відбулися в свідомості українців. І скоріше Росія розвалиться на удільні князівства, аніж путінському режиму вдасться змусити капітулювати Україну.

Борис Дніпров

24 січня вперше на державному рівні відзначається День зовнішньої розвідки України. Завдяки Указу Президента (від 22 листопада 2018 року) співробітники української зовнішньої розвідки віднині мають своє професійне свято.

Досі у різні періоди новітньої історії розвідники на урочистості збиралися спочатку в день підписання оргштатної структури Головного управління розвідки Служби національної безпеки України (28 грудня 1991 року), а невдовзі – з нагоди ухвалення Верховною Радою України 1 грудня 2005 року Закону «Про Службу зовнішньої розвідки України». Дата 24 січня обрана не випадково. У цей день у 2019 році виповнюється 100 років від дня створення першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. З цього дня у 1919 році у складі Політичного департаменту Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації – для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної і Добровольчої армій), а також стосовно країн – потенційних противників республіки і можливих союзників. Тобто це був підрозділ саме зовнішньої розвідки. А до цього, за Центральної Ради і Гетьманату, розвідка була військовою і входила до складу Генерального штабу Армії УНР.

До цієї дати дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник написав книгу «Українська розвідка. 100 років боротьби, протистоянь, звершень», яка щойно побачила світ у видавництві «АДЕФ-Україна». У цій книзі, яка ґрунтується на наукових, мемуарних та інших джерелах, розсекречених документах з архівів Служби зовнішньої розвідки України і Служби безпеки України, власних авторських дослідженнях, змальована історія розвідувальної діяльності в Україні від доби УНР до сьогодення – складний, тернистий, своєрідний та унікальний шлях боротьби, протистоянь і звершень.

Автор виокремлює зі столітньої історії спецслужб України концептуальні віхи зародження і діяльності саме української за сутністю та змістовим наповненням розвідки і в доступній формі намагається донести цю інформацію до широкого загалу. Кілька розділів книги присвячено напруженому протистоянню між національними спецслужбами і радянськими органами держбезпеки. Розповідь широко ілюструється фотознімками, документами з архівів спецслужб, схемами, численними цитатами тих, хто в різні періоди мав відношення до діяльності розвідки в Україні.

Сьогодні Vector News ексклюзивно друкує уривок із цієї книги, який стосується зародження і діяльності першого підрозділу загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні.

Загальнодержавна зовнішня розвідка
Закономірно, що і за Центральної Ради, і за Гетьманату розвідка була військовою. Такі пріоритети спочатку збереглися і за Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру. Але поступово на військову розвідку і на військовий аташат почали покладати функції й загальнодержавної зовнішньої розвідки: здобування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави. Найбільшою мірою це проявилося за часів Директорії УНР, коли нарівні з військовою розвідкою і контррозвідкою почали діяти загальнодержавна розвідка і контррозвідка. Ці спеціальні органи були створені у складі Політичного департаменту (ПД), який структурно входив до Міністерства внутрішніх справ (МВС) УНР. Вони отримали такі найменування: відділ внутрішньої інформації (ВВІ) та відділ закордонної інформації (ВЗІ).

Відділ внутрішньої інформації був найбільшим за чисельністю (216 осіб) і призначався для контррозвідувальної діяльності і боротьби з антидержавницькими акціями. Відділ закордонної інформації (13 осіб) мав проводити розвідувальну роботу щодо активно діючих проти УНР ворогів, таких як штаби Червоної і Добровольчої армій, а також стосовно країн – потенційних супротивників республіки й можливих союзників. По суті це був перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні. Своє функціонування він розпочав 24 січня 1919 року – з дня затвердження тимчасового штату ПД МВС.

У різні періоди відділ очолювали А. Ткачук, Д. Левицький і Теодорович. А Політичним департаментом у той час керував Микола Чеботарів (на фото), який добре розбирався у справах розвідки і контррозвідки. У різні періоди тогочасної історії він був начальником контррозвідочної частини розвідочного відділу Дієвої армії УНР, керівником спецслужби Державного Центру УНР у екзилі.

ВВІ та ВЗІ мали статус оперативних підрозділів. Вони використовували класичні для спецслужб методи і засоби діяльності, основними з яких були агентура, її конспіративне використання і впровадження. Для цього була розроблена інструкція для агентів «політичної розвідки і контррозвідки».

Відділ закордонної інформації мав статус організації військового типу. Зарахування на службу здійснювалося за «Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації», розробленими в департаменті. Громадянин мав подати письмове прохання і заповнити відповідну анкету, в якій з-поміж відомостей загального характеру мусив зазначити, на якій службі перебував до 1917 року, що робив з березня 1917 року, якими іноземними мовами володіє і який рівень володіння українською мовою. Крім цього, від кандидатів вимагали рекомендації від українських партій або щонайменше від двох їхніх членів, а також письмових свідчень про непричетність претендента до більшовицького, русофільського та інших ворожих УНР рухів.

До роботи у відділі не допускалися особи, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України. Вся подана інформація ретельно перевірялася. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п’яти місяців або притягувалися до кримінальної відповідальності, якщо ставало відомо про намагання умисно проникнути до лав української розвідки з ворожою метою.

Всі співробітники після зарахування на службу приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов’язків в інтересах Української держави. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації та придбання цінних агентів передбачалися виплати з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам винагород за фахову працю – щомісячних грошових надбавок до 25 відсотків установленої платні.

Із лютого 1919 року ВЗІ перебував у Вінниці. За короткий проміжок вдалося налагодити агентурну мережу в Одесі (сфера діяльності Антанти, Добровольчої та польської армій), Києві (Червона армія), Харкові (стосовно спеціальних відомств і військових формувань Українського радянського уряду) та Румунії. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії Симон Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання.

Для отримання необхідних відомостей відділ активно використовував можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями.

Про активність відділу закордонної інформації свідчать неодноразові згадки про нього у документах Всеросійської надзвичайної комісії. Водночас жодної результативної операції з агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат провести так і не вдалося. Та й узагалі в умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати повноцінне функціонування підрозділу української зовнішньої розвідки у цей історичний період було дуже складно.

Наприкінці 1920 року Армія УНР під натиском більшовицьких військ змушена була покинути територію України і перейти до Польщі і Румунії. Окремі підрозділи залишилися на рідній землі і повели партизанську боротьбу з більшовиками. Голова Директорії Симон Петлюра разом з урядовими інституціями перебували в Польщі, переважно в Тарнові, Варшаві і Ченстохові. Польська влада у цій ситуації пішла назустріч і надала юридичні підстави для такої діяльності.

12 листопада 1920 року почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, тобто в еміграції, у вигнанні. Державний Центр (ДЦ) став сукупністю органів влади і включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами. Центр опікувався життям українців на чужині, координував національну, політичну, наукову, культурну, освітню діяльність українських осередків і став своєрідним виразником боротьби українського народу за відновлення своєї незалежності.

З урахуванням нових умов одним із першочергових завдань еміграційного уряду стало реформування спецслужб. Без вирішення цього питання було неможливе подальше проведення збройної боротьби з більшовиками на території України, налагодження взаємодії з органами безпеки та спеціальними службами Польщі, забезпечення власного захисту від усіляких ворожих зазіхань.

За чинною на той час урядовою структурою функції спецслужби загальнодержавного рівня продовжував виконувати Департамент політичної інформації (ДПІ), який входив до складу Міністерства внутрішніх справ УНР. Після певних реорганізацій у ньому запрацювали загальний, внутрішній, закордонний, реєстраційний, пресовий відділи та відділ зв’язку, який мав забезпечувати безперебійний зв’язок з партизансько-повстанськими та підпільними формуваннями в Україні. У цій новій структурі на внутрішній відділ покладалися функції контррозвідки, а на закордонний (розвідувальний) – зовнішньої розвідки.

На першому етапі свого існування керівництво ДПІ розробило низку документів, у яких визначалися основні завдання та організаційні засади діяльності Департаменту. У першу чергу необхідно було створити розгалужену агентурну мережу, яка б покривала всю територію України. Для підтримання постійного зв’язку між ДПІ і всіма його агентами на території України передбачалося створити 2–4 резидентури по обидва боки кордону, а саме над Збручем і на Волині. У кожному повіті мало бути не менше двох агентів, які б працювали незалежно один від одного і надсилали інформацію в прикордонні резидентури для подальшої передачі в ДПІ. Для зв’язку і контролю за роботою агентів на місцях передбачалося 12 кур’єрів. Крім цього, пропонувалося тримати агентів у тих місцях закордону, де мешкало багато біженців з України або зосереджувалися українські політичні партії та організації.

Категорії співробітників таємної політичної агентури:
– постійні платні співробітники (урядовці, агенти, кур’єри та залучені до співпраці повстанці);
– принагідно заангажовані співробітники, які тільки за виконання конкретного доручення отримували відповідну платню;
– постійно заангажовані співробітники, котрі працювали в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керували, як резиденти, таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримували за це постійну платню;
– постійні і принагідно залучені співробітники, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов’язку і прихильності до влади УНР подавали відповідну інформацію (цим особам повертали тільки кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки: на поїздки, зв’язок, частування тощо).

У зв’язку з цим у одній з тогочасних доповідей Раді Народних Міністрів УНР керуючий Міністерством внутрішніх справ зазначав: «Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути Україну виправдовувала б засоби, осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно».

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню зв’язку з агентами, які вже діяли на території України, і придбанню нових джерел інформації. Для цього через надійно облаштовані відділом зв’язку так звані «вікна» переправляли за кордон співробітників закордонного відділу, резидентів і агентів. У такий спосіб надавалася практична допомога партизанським загонам і підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Так, ще в 1920 році співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі – на Київщину, двічі – на Херсонщину, по разу – у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. З подібними завданнями він пробирався на територію України і в нових умовах.

У звіті закордонного відділу Департаменту політичної інформації за 1921 рік зазначається: «Засланий у січні 1921 року резидент «Б» налагодив втрачений зв’язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні резидента – 12 агентів і два зв’язкових».

Матеріали, які характеризують роботу закордонного відділу у цей період, свідчать про те, що розвідувальній діяльності керівництво ДПІ надавало важливого значення. Водночас ця робота ще тільки розгорталася і її результати були недостатньо ефективними, а масштаби не давали змогу повною мірою реально оцінити стан справ в Україні.

Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб

Делегація учасників міжнародного соціального проекту “Книга Добра” завітала до країн Балтії для передачі великої книги до бібліотек Литви, Латвії та Естонії. Діти зустрічалися з високопосадовцями цих країн. Книгу Добра із рук дітей отримав великий друг України, Міністр закордонних справ Литви, на зустрічі з яким був і Міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

Також в парламенті Латвії Книгу вручили голові парламенту Інарі Мурнієце. В Естонії унікальне видання отримав голова парламенту Ейкі Нестор, на урочистості була присутня Надзвичайний та Повноважний Посол України в Естонії Мар’яна Беца.

Оскільки візит відбувся в часі Різдвяних святкувань, то на кожній зустрічі звучали українські колядки.

Взагалі спілкування будо дуже теплим, щирим, відкритим. Посадовці зауважували, що така народна, особливо дитяча дипломатія є не менш вагомою, аніж професійні дипломатичні візити. А розповідати світові про добро так, як це роблять оповідання “Книги Добра” дуже важливо, особливо в сучасних українських реаліях. Як відзначала на зустрічах із посадовцями та українськими громадами письменниця Марія Матіос, ці щирі дитячі історії покликані нести правду про Україну, яка зараз гостро потребує підтримки інших держав і Литви, Латвії та Естонії – серед перших, хто може зрозуміти наші ситуації.

Особливим був візит до Естонії, адже саме з цієї країни починається історія “Книги Добра”, як зауважив керівник проекту Василь Вишиванюк. І саме в Таллінні виготовляють унікальні примірники Книги в Центрі Української культури. Власне візит до Центру української культури і знайомство з унікальною людиною Анатолієм Лютюком був особливо цікавий дітям.

Ну, і звісно, знайомство із такими прекрасними містами як Вільнюс, Рига і Таллінн залишать яскраві враження, а дружба з дітьми з різних міст України, які брали участь у поїздці, не закінчиться після повернення додому.

Автор: Володимир Цвіль,
громадський діяч, консул України у Мюнхені в 2002-2004 роках