Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

“Ефективна дипломатична служба – це те, чого сьогодні потребує наша держава”, – зазначив Президент, підписуючи 15 липня новий закон «Про дипломатичну службу України». За його словами, саме новий закон і робить дипслужбу “ефективною, озброєною, захищеною і європейською”, базуючись на всіх принципах, які були закладені в Угоді про асоціацію України з ЄС, на найкращому передовому досвіді європейських країн.

Більшість дипломатів упевнені, що закон дійсно заохочує не лише патріотизм, не лише професіоналізм, а й креативність, витримку та націленість на перемогу.

Згідно із пояснювальною запискою до закону, основним його завданням є встановлення нових правових та організаційних засад функціонування дипломатичної служби як державної служби особливого характеру, яка полягає в професійній діяльності посадових осіб дипломатичної служби, пов’язаній із реалізацією зовнішньої політики України, захистом її національних інтересів у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Крім того, у тексті закону прописуються три категорії дипломатичних посад – “А”, “Б” і “В”, дипломатичні ранги, права й обов’язки посадових осіб дипслужби, порядок призначення на посади дипломатичної служби та звільнення з таких посад, порядок проходження дипломатичної служби тощо.

Крім того, законом передбачається, що строк довготермінового відрядження працівників дипломатичної служби, як правило, становить до чотирьох років у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною безпековою ситуацією і до трьох років – у державах з важкими кліматичними умовами або складною безпековою ситуацією. Працівники дипломатичної служби після закінчення довготермінового відрядження направляються у наступне таке відрядження не раніше ніж через два, але не пізніше ніж через чотири роки.

Але чи справді новий закон дозволить осучаснити дипломатичну службу й вдосконалить систему міністерства? Перш за все з цим питанням ми звернулись до директора Дипломатичної академії України, Надзвичайного та Повноважного Посла України Сергія Корсунського. Адже протягом короткого часу оновлена ДАУ перетворилася на майданчик для ідей, аналізу, дискусій з широкого спектру питань зовнішньої політики. Було запроваджено новітні програми підготовки дипломатів, сучасні технології визначення рівня знань іноземних мов, започатковано клубний формат зустрічей і дискусій з відомими експертами, фахівцями, митцями, залучено до співпраці найдосвідченіших дипломатів та впливових партнерів. Тож і про новий закон Сергій Корсунський знає як ніхто інший.

Коментар
Сергій Корсунський, Посол, директор ДАУ:
– Насправді, слід чітко розуміти, що цей новий закон не є тим ідеальним документом, який хотіла б отримати дипломатична служба. Значною мірою він є результатом компромісу, що врешті-решт, є нормальним, адже в суспільстві багато речей відбувається шляхом знаходження шляхів до взаєморозуміння. Тим не менш навіть появу такого закону слід вітати, адже закон, який був до нього відверто застарів і однозначно мав бути оновлений. Більше того, останнім часом було прийнято декілька законів, які напряму входили в протиріччя з так званим старим законом (насамперед, йдеться про закон про держслужбу). Отже, новий закон про дипломатичну службу – це за будь-яких умов об’єктивна вимога часу. Дивіться, що відбувалось до недавнього часу. Та зарплата, яка сплачувалась дипломату в долларовому еквіваленті, вона називається компенсацією під час відрядження, була відносно справедливою. Слід враховувати, що це умовно кажучи й зарплата дипломата, і його медична страховка, й транспортні витрати й все інше. Але податки з неї не сплачуються, оскільки це відрядження, а соціальний захист, в тому числі й обрахування пенсії нараховувалось у гривневому еквіваленті за формулою 50% від ставки попереднього окладу за місцем роботи в Україні. Наприклад, я як директор департаменту отримував 5 тис грн, от з 2,5 тис грн мені й нараховувались пенсійні платежі. Це потрібно було міняти, й на сьогодні новим законом значно покращені соціальні права дипломатів. Це однозначно слід вітати. Є інші корисні напрацювання. Що ж стосується Дипломатичної академії, то за новим законом, і це дуже важливо – дипломат зобов’язаний весь час підвищувати свою кваліфікацію. І навчання у Дипломатичній академії напряму впливатиме на подальше професійне зростання кожного дипломата. Що важливо, для обміну досвідом з підготовки кадрів Дипакадемією вже укладено більше 65 меморандумів та протоколів про співробітництво з дипломатичними академіями, інститутами та відповідними службами МЗС країн світу, які передбачають взаємний обмін навчально-методичними планами, проведення спільних науково-практичних конференцій, обмін викладачами та слухачами. Дипломатична академія встановила і підтримує тісні зв’язки з такими партнерами як: Фонд Фрідріха Еберта, Європейський центр дослідження проблем безпеки Джорджа С. Маршалла, Американські ради з міжнародної освіти, Британська рада, Естонська школа дипломатії, Академією Клінгендейла, дипломатичними академіями Великої Британії, Туреччини та Програма професійного розвитку НАТО, міжнародними юридичними компаніями, серед яких, наприклад, і відома в Україні група компаній «АКТІО», договір про надання правової допомоги з якою укладений 30 серпня 2017 року.

Коментар
Владислав Максимов, адвокат, партнер АО «АКТІО»:
– Новий закон «Про дипломатичну службу», крім інших новацій, містить також норми, що врегульовують відносини у сфері професійного навчання посадових осіб дипломатичної служби. Цьому присвячено окремий розділ, який складається із однієї, проте, розлогої статті 39. Остання встановлює, що підвищення професійної компетентності посадових осіб дипломатичної служби здійснює заклад післядипломної освіти, що належить до сфери управління Міністерства закордонних справ України. МЗС України, що природньо, буде основним «замовником музики» для такого навчального закладу, оскільки встановлено, що статус, завдання та функції закладу післядипломної освіти визначаються цим Законом та статутом, що затверджується МЗС України. Крім того, МЗС також може направити посадових осіб дипломатичної служби, які працюють у МЗС та представництвах МЗС на території України, на професійне навчання за кордон. Важливо, що базою для спеціалізованого, спрямованого на гартування дипломатичних кадрів України закладу післядипломної освіти МЗС стане існуюча нині Дипломатична академія, що дякуючи законодавчим новаціям отримає новий ступінь свободи і нові стимули для розвитку.

Чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості базових національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку будь-якої сучасної держави. «Національний інтерес – більш важливий, ніж ідеологія», – говорив Джон Кеннеді. «Відправною точкою зарубіжної політики будь-якої країни має бути концепція національних інтересів, визначена у термінах сили», – наголошував батько «політичного реалізму» Г. Моргентау.

У більшості випадків національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться з базових цінностей суспільства, таких як «виживання», «свобода», «демократія», «економічний добробут», «розвиток», соціальних, культурних, історичних традицій, а також інших внутрішніх (національна ментальність і домінуюча ідеологія, екологічна система тощо) і зовнішніх (міжнародне середовище, в тому числі геополітичне, союзи, блоки, досвід і традиції міжнародних відносин та ін.) параметрів.

Система національних інтересів в цілому динамічна за своєю природою. Проте формування відносно стабільної, загальноприйнятної, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів та геополітичних пріоритетів – визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення. Однак, і нині, через 27 років після створення суверенної Української держави, актуальною лишається проблема визначення єдиної національної ідеї, загальноприйнятних національних цінностей і національних інтересів та стратегії розбудови суспільства і держави.

Однією із основних причин зазначеного є проблема жорсткого політичного протистояння протягом усього періоду існування України, коли політичні сили та фінансово-промислові групи, що їх підтримують, задля отримання влади і досягнення власних вузькопартійних чи інших інтересів готові принести у жертву навіть державний суверенітет і добробут власного народу. За цих умов актуальною постає проблема духовності та професійності представників влади й опозиції (політиків та керівників усіх рівнів) в умовах розбудови суверенної держави.

Досить влучні оцінки стосовно вказаної проблеми ще на початку 1990-х висловив М. Горинь: «Перед лицем великої небезпеки, яка чатує на нас, ми повинні, мусимо подолати вади наших міжпартійних взаємин:
– крайню більшовицьку нетерпимість до політичних опонентів;
– моральний осуд опонентів тільки тому, що вони опоненти;
– монополію на патріотизм, на істину і єдино правильну тактику боротьби.

На таких принципах досягти згоди… практично неможливо. Нам слід виходити із засад плюралістичного суспільства, в якому багатопартійність є нормою, дискусія – формою взаємин, національна єдність – умовою існування держави, а толерантне ставлення до опонентів – ознакою морального здоров’я нації».
У контексті зазначеного та ефективності захисту національних інтересів в умовах гібридної війни і глобальних трансформацій заслуговують на увагу слова відомого українського письменника, громадського діяча і вченого Бориса Олійника : «…нині, коли ми відаємо, в яку безодню матеріального і духовного зубожіння нас кинули…, як низько впала ціна людського життя і гідності, …як уперто нас підштовхують до протиприродної межі, за якою смертність перевищує народжуваність, тобто, до геноциду, коли заохочується зрадництво, відступництво і регентство як норма. Коли за вільноконвертовану валюту продається все – від національних святинь і рідної землі аж до честі і совісті, – то нині, коли ми все це знаємо…, нині се нам не проститься… Пробив роковий час, коли кожен зобов’язаний визначитись бути чи не бути».

Історичний та політико-правовий аналіз становлення і розвитку незалежної України свідчить про наявність низки системних проблем у сфері державотворення та військового будівництва. З цього приводу варто пам’ятати про тисячолітню історію державного та військового будівництва на українських землях (з часів Київської Русі, Козацької держави Богдана Хмельницького, відновлення української держави у 1917 – 1920 рр.), а також про негативні історичні уроки минулого.

Слід нагадати відому мудрість: «хто знає своє минуле, той володіє своїм майбутнім». На превеликий жаль, негативний історичний досвід, зокрема у воєнній сфері, в Україні знову було повторено протягом останніх десятиліть.

Нині серед народних депутатів України, фахівців воєнної сфери, експертів і вчених розгорнулася дискусія щодо створення (за нашими оцінками – відновлення) системи військової юстиції України, у тому числі зареєстровано відповідні законопроекти у Верховній Раді України. Як свідчить аналіз, сучасна гібридна війна, процеси глобалізації, європейської та євроатлантичної інтеграції України дійсно потребують комплексного переосмислення новітніх викликів і загроз національній безпеці, а також актуалізують проблему розбудови ефективної системи військової юстиції.

У контексті зазначеного розглянемо деякі історичні уроки трансформації системи військової юстиції в Україні.

Перший урок – прорахунки у сфері військового будівництва та оборони.

Станом на серпень 1991 року на території України дислокувалось розгорнуте угруповання військ загальною чисельністю понад 1 млн. 100 тис. чоловік, а також третій у світі потенціал ядерної зброї, основу якого складали виготовлені в Україні міжконтинентальні балістичні ракети з ядерними боєзарядами.
Внаслідок системних прорахунків та недоліків державної політики у сфері національної безпеки і оборони, а також неналежного опрацювання та виконання міжнародних зобов’язань і гарантій Україні з боку інших ядерних держав вказаний воєнний потенціал практично був ліквідований, а частина українських земель у 2014 р. була окупована РФ.

Стрімке і часто необґрунтоване скорочення військ призвели до того, що станом на початок 2014 року, за оцінкам воєнних експертів, лише окремі військові частини чи підрозділи перебували у боєздатному стані. Водночас, РФ, як одна із держав – гарантів територіальної цілісності та безпеки України грубо порушила взяті на себе обов’язки у зв’язку з ліквідацією ядерної зброї в Україні. Варто нагадати, що серед держав-гарантів безпеки України у зв’язку з ядерним роззброєнням також були США, Велика Британія, а пізніше долучилися Франція і КНР.

Загалом, вказані події створили вкрай небезпечний міжнародно-правовий прецедент у сфері міжнародного правопорядку та запобігання поширенню зброї масового знищення у світі.

Другий урок – прорахунки з питань трансформації системи військової юстиції.

Після проголошення незалежності України було прийнято низку законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечували створення національних Збройних Сил, інших військових формувань та системи військової юстиції.

Основу військової юстиції у середині 1990-х років становила розгорнута система органів і підрозділів військової прокуратури та військові суди оперативних командувань і гарнізонів. У військах було розгорнуто систему юридичних підрозділів, а на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого та Київського національного університету імені Тараса Шевченка було сформовано навчальні підрозділи для підготовки військових юристів. В галузі військових наук було запроваджено окрему наукову спеціальність – військове право.

Однак, протягом 2000 – 2012 років система військової юстиції була майже повністю демонтована і частково відновлена у 2014 році (створено органи військової прокуратури) з початком гібридної війни проти України.

Третій урок – виникнення новітніх проблем, пов’язаних з процесами реформування правоохоронних органів та системи правосуддя.

Протягом останніх років активно здійснювалися заходи щодо реформування правоохоронних органів та органів суду. Зокрема, внесено зміни до Конституції України і кардинально змінено компетенцію органів прокуратури, які з листопада 2017 року позбавлені слідчих функцій. Водночас, юрисдикція органів прокуратури щодо розслідування злочинів мала перейти до Державного бюро розслідувань України, створення якого необґрунтовано затягується.

Як наслідок, виникла правова колізія, що створює реальні загрози національній безпеці, охороні правопорядку та дієздатності правоохоронної системи. Крім цього, наявні процесуальні проблеми і недостатня готовність цивільних суддів вести провадження у військових правопорушеннях в умовах АТО та операції об’єднаних сил, за оцінками фахівців, поставили під загрозу захист прав військовослужбовців і мирного населення в зоні бойових дій.

З огляду на викладе виникає закономірне питання щодо врахування вказаних та інших історичних уроків, усунення прорахунків у воєнній сфері та відновлення і подальшого розвитку системи військової юстиції України, для чого видається за доцільне:
1) визначити складові системи військової юстиції, до якої, з урахуванням українського досвіду, досвіду США, Канади, Ізраїлю та інших держав, можна віднести такі компоненти:
– слідчий (державне бюро військової юстиції);
– наглядовий (органи військової прокуратури);
– судовий (військові суди);
– юридичні підрозділи військових формувань;
– наукову і навчальну складові в галузі права національної безпеки та військового права;
2) опрацювати наявні проекти Закону України «Про Державне бюро військової юстиції» та прийняти у Верховній Раді України єдиний законопроект, який віднести до першочергових, а також забезпечити синхронізацію подальших реформ правоохоронної системи;
3) розглянути і прийняти проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (щодо військових судів) та внести необхідні зміни і доповнення до інших законодавчих актів України;
4) запровадити окрему наукову спеціалізацію – «Право національної безпеки; військове право» і покласти науково-методичне супроводження та координацію відповідних правових досліджень на Секцію правового забезпечення національної безпеки і оборони Національної академії правових наук України. До пріоритетних напрямів досліджень у цій сфері пропонується віднести:
– правові основи та проблеми забезпечення національної безпеки і оборони, як однієї з основних функцій держави;
– правові засади захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності й недоторканості кордонів України;
– питання правового забезпечення державної і воєнної безпеки та безпеки державного кордону;
– проблеми законодавства і права у сфері національної, колективної та міжнародної безпеки;
– систему і державно-правові механізми забезпечення національної безпеки і оборони України;
– нормативно-правове регулювання діяльності державних і недержавних суб’єктів сектору безпеки, військових правоохоронних органів та органів військового правосуддя;
– правові проблеми імплементації стандартів країн-членів Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору у законодавство України.

Наведені висновки і пропозиції, як свідчить аналіз, відповідають національним інтересам України та випливають із сучасних викликів і загроз, а також потреб розвитку систем національної, регіональної (субрегіональної) і міжнародної безпеки, що потребують колективних стратегій та почуття колективної відповідальності в галузі безпеки і оборони.

У Києві 10 липня відбулася панахида за українським дисидентом, політиком, Героєм України, автором тексту історичного Акта проголошення незалежності України Левком Лук’яненком.

У панахиді, яку відправив у Володимирському соборі Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, взяли участь державні і громадські діячі, політики, митці.

Пропонуємо ексклюзивний фоторепортаж Олександра Тимошенка – спеціально для «Вектор ньюз».

29 червня 2018 року в Карпатах в мальовничому урочищі Розтока, що на Наддвірнянщині, Прикарпаття, об 11.00 в дванадцятий раз стартували змагання Gorgany Race 2018.

На старти «Трек» (~110 км), «Вело» (150 км), «Спринт» (80 км) та «Півспринт» (40 км) вийшло більше 600 учасників. Це в основному молодь, однак було й досить людей зрілого віку зі всіх куточків України.

Прогноз погоди на 29-30 червня в районі змагань не втішав, впродовж двох днів майже безперестанно лив дощ, було досить прохолодно. Однак це не зупинило учасників перегонів й ніяк не відобразилося на їх настроях.

Виконавши гімн України під промені сонця, що на хвилини зазирнуло до наметового містечка, велосипедисти та піші туристи вийшли на свої маршрути.

Фініш «Півспринту» відбувся близько опівночі 29 червня, учасників «Спринту» – 30 червня до 11.00, а велосипедистів і тих, хто змагались у класі «Трек»– 30 червня до 17.00.

Як наголосив постійний учасник перегонів (з 2009 року), партнер Адвокатського об’єднання «Актіо» Владислав Максимов, «в цьому році і організатори, і небесна канцелярія ніби зговорилися»:
– З 2009 року, коли наші команди вперше взяли участь у GR, не пригадую ані таких складних для взяття КП, ані таких погодних умов. Якщо порівнювати, то у тому ж 2009 році на учасників змагань з неба вилилось дві-три склянки води, а в цьому році – чималеньке відро. Проте, саме складні умови орієнтування, непрогнозовані пригоди на дистанції та інші численні виклики й складають, мабуть, той характер і ту атмосферу GR, які кожного року збирають у Горганах все більш численну кількість учасників та вболівальників. Ці пригодницькі перегони закінчились, чекаємо подальших. До речі, а чи не задумують організатори ще й зимового варіанту?

Практично усі учасники перегонів продемонстрували не тільки свої туристичні навички, але й неабияку витривалість та волю до перемоги. Кожен намагався якщо бути не в призових рядах, то стовідсотково – дійти до фінішу. Врешті-решт, це саме той випадок, коли найголовніше було взяти участь у змаганнях, а не перемогти. Тим більше, що природа та неймовірні краєвиди Карпатських гір залишать незабутні спогади на довгі роки.

В класі «Трек» (загальний залік) 1 місце вибороли Стукало Микола та Дем’янович Володимир (Київ, 18 КП), а в заліку жіночих команд – Діхтенко Аліса та Боднар Дарія (Львів-Київ, 17 КП).

В класі «Вело» (загальний залік) перемогли Гром’як Олександр та Ковтун Павло (Тернопіль, 16 КП), залік жіночих команд – Фiлiппi Альона та Бурчак Марина (Днiпро, 10 КП).

В класі «Спринт» (загальний залік) 1 місце – Мельник Тарас та Слотін Артем (Луцьк, Черкаси, Львів, 10 КП). Залік жіночих команд – Томаш Дарья та Тригуб Женя (Київ—Дніпро, 6 КП).

В класі «Півспринт» (загальний залік) перемогли Волков Олександр та Петренко Егор (Южноукраинск, 7 КП), а в заліку жіночих команд – Покровська Вікторія, Дем’янюк Наталя та Кострабій Оксана (Львів, Київ, 5 КП).

Петро Шатковський, з місця подій,
спеціально для «Вектор ньюз»
(офіційні результати перегонів Gorgany Race 2018 з сайту https://www.gorganyrace.com/)

Щороку, починаючи з 2007-го, у Карпатах відбуваються пригодницькі перегони Gorgany Race.
Ці некомерційні командні змагання з туризму приваблюють учасників-відчайдухів своїм форматом, адже тут справді важливою є участь та командний дух, а не лише перемога.

Територія та старт змагань кожного року різняться, що робить змагання ще більш цікавими, адже вони відкривають для учасників нові стежки, маршрути, вершини та краєвиди. Незмінним залишається тільки район гірського масиву — Горгани.

На місцевості у понад 30 квадратних кілометрів розміщують контрольні пункти, розташування яких до початку змагань не оголошують. Завдання команд: знайти якомога більше КП та повернутися на фініш до закінчення контрольного часу. Переможцями стають ті, хто найшвидше фінішував, сфотографувавшись біля найбільшої кількості КП.

Перед стартом команда отримує карту з нанесеними контрольними точками та пов’язку з унікальним логотипом перегонів. Дизайн цієї пов’язки кожного року інший і зберігається в секреті до останнього, адже фото на КП у цих пов’язках і є підставою його зарахування.

Цього року у змаганнях взяли участь й адвокати – представники групи компаній “Актіо”.

26 червня 2018 року Інститутом законодавства Верховної Ради України спільно з Женевським Центром демократичного контролю над збройними силами та українським Центром дослідження армії,конверсії і роззброєння проведена міжнародна науково-практична конференція «Правове регулювання децентралізації в Україні: безпекові аспекти».

Впродовж дня юристи-практики та науковці з інституцій-ініціаторів конференції, а також вчені з профільних безпекових установ, представники юридичної спільноти з недержавного сектору обговорювали проблемні питання децентралізації через призму безпеки громадян та держави. Були проаналізовані як позитивні сторони цього процесу, так і ризики і загрози, котрі мають чи можуть мати місце при делегуванні прав та обов’язків центральною владою в регіони країни. Всебічно було висвітлено досвід різних країн у цьому питанні. Традиційно узагальнений матеріал буде надіслано до Верховної Ради України для урахування у законотворчій діяльності, знайде своє місце на шпальтах «Голосу України».

МІА «Вектор ньюз» пропонує своїм читачам окремі тези з цього форуму.

Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України Олександр Ярмиш у своєму виступі відмітив, що законодавче забезпечення децентралізації в нашій країні відстає від муніціпальної практики та окремо наголосив на необхідності прийняття Концепції правової політики держави, яка б забезпечила комплексний підхід для подальшого розвитку правової системи України.

Доктор юридичних наук, керівник «Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України» Григорій Новицький висловився щодо необхідності подальшого створення системоутворюючого законодавства, що регулює сферу забезпечення національної безпеки, власне внесення до Конституції України її основоположних принципів. Також загострив увагу присутніх на необхідності законодавчого визначення життєво важливих цінностей українського народу у цей період.

Негативно впливає також на процес інституційного забезпечення національної безпеки в умовах переходу до децентралізації відсутність сучасного Закону про адміністративно-територіальний устрій. На цю обставину звернула увагу завідувач сектору експертних робіт Інституту законодавства доктор юридичних наук, професор Ірина Куян.

Представник Академії СБУ, доктор юридичних наук, професор Іван Слюсарчук порушив питання щодо розробки та прийняття Національної контррозвідувальної Стратегії, де б окрім інших основоположних питань цієї діяльності було б і місце для участі громадянського суспільства.

Особливою прагматичністю та конструктивними міркуваннями були насичені виступи представників Центру дослідження армії, конверсії і роззброєння. Так Голова Експертної ради Центру Леонід Поляков, привернувши увагу до негативних чинників, що впливають на хід децентралізації в результаті агресії Росії, запропонував вивчити питання щодо імплементації на місцевому рівні інституту префектів для координації структур влади та контролю за дотриманням ними Конституції та Законів України.

Заступник директора цього Центру Михайло Самусь, презентуючи актуальні підходи до організації охорони державного кордону та територіальної оборони України, висвітлив надзвичайно актуальну тему подальшого опрацювання та імплементації Концепції національної стійкості, котра почалась формуватись з початку гібридної війни, розв’язаної Росією проти України, коли громадянське суспільство мобілізувалось на підтримку державним структурам для відсічі російській агресії.

Представник групи юридичних компаній «Актіо» Петро Шатковський порушив питання взаємодії різних інституцій, особливо у східних та південних областях України, у справі правого захисту громадян України, котрі постраждали у різних формах у результаті російської агресії, акцентувавши увагу на встановленні через суди юридичних фактів заподіяння шкоди нашим громадянам саме внаслідок збройної агресії. Це може бути суттєвим внеском у формування в майбутньому консолідованої претензії України до Російської Федерації.

Під час роботи конференції Радник Голови Служби безпеки України Олександр Белов за дорученням Голови СБУ Василя Грицака вручив заступнику директора Женевського Центру демократичного контролю над збройними силами доктору Філіпу Флурі подяку Голови Служби за його значний особистий внесок у розбудову європейських та євроатлантичних принципів демократичного контролю над спеціальними службами України. Плідна співпраця СБУ з Женевським Центром – впливовою науково-аналітичною установою ЄС та НАТО розпочалась з 2008 року.

З того часу СБУ спільно з Центром, міжнародною та українською експертною спільнотою, Національним інститутом стратегічних досліджень, провідними українськими вишами проведено 8 науково-практичних міжнародних конференцій, у яких взяло участь близько 900 учасників.

Протягом останнього місяця Президент РФ Володимир Путін тричі поспіль приділив увагу долі арештованого в Україні Кирила Вишинського – керівника філії російського інформаційного агентства «Федеральне державне унітарне підприємство «Міжнародне інформаційне агентство «Росія сьогодні» (далі – «МІА «Росія сьогодні»), якого Служба безпеки України підозрює у створенні на території України підривної проросійської інформаційної мережі й державній зраді.

Нагадаємо, 18 травня 2018 року на прес-конференції за підсумками переговорів з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель, тобто вже на третій день після затримання Вишинського, Президент РФ назвав його арешт «безпрецедентною річчю». Виступаючи на його захист, Володимир Путін обурився: «Людину намагаються звинуватити у державній зраді за те, що він робив публічно і виконував свій професійний обов’язок». 7 червня 2018 року під час «Прямої лінії» Президент РФ прокоментував пропозицію про обмін Кирила Вишинського на незаконно засудженого в Росії до 20 років позбавлення волі українського режисера Олега Сенцова. При цьому він дав зрозуміти, що вважає такий обмін нерівноцінним: «Нашого журналіста … арештували за його пряму професійну діяльність. Що ж стосується другого фігуранта, пана Сенцова, він же затриманий в Криму, до речі кажучи не за журналістську діяльність, а за підготовку терористичного акту, за підготовку вибуху, в результаті якого могли постраждати конкретні люди. Це різні речі, різні і непорівнянні». Щоправда 10 червня 2018 року, коментуючи телефонну розмову з Президентом України Петром Порошенком, під час якої обговорювалось, у тому числі, питання обміну Вишинського на Сенцова, Володимир Путін дещо пом’якшив риторику: «Говорити про те, як це питання вирішується, поки передчасно, я би утримався, насамперед, для того, щоб нічого тут не порушити і нічому не завадити».

Як не дивно, але це один з небагатьох випадків, коли з Президентом РФ варто було б погодитись. Порівнювати Олега Сенцова з Кирилом Вишинським дійсно недоречно. Одна справа громадянин України російського походження Сенцов, який своїми першими кроками в мистецтві вже встиг зарекомендувати себе самобутнім талановитим режисером. Адже невипадково на його захист піднялася вся кінематографічна громадськість світу, відомі політики, депутати Європарламенту. Інша – маловідомий журналіст Кирило Вишинський, який відразу ж після арешту відмовився від українського громадянства, розраховуючи на захист Росії, громадянином якої він став «втихаря» після анексії Криму і окупації російськими військами частини Донбасу.
Даючи правову оцінку обґрунтованості арешту Вишинського, Президент РФ оперував аргументами, наданими йому ймовірно Слідчим комітетом Росії, очолюваним його однокашником по юридичному факультету Ленінградського університету Олександром Бастрикіним. Вочевидь, там ще й досі вважають Україну васальною територією, на яку поширюється російська юрисдикція. Бо інакше, як можна пояснити, що за фактом арешту Вишинського Слідком РФ порушив кримінальну справу за статтями «перешкоджання законній діяльності» і «притягнення завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності» російського Кримінального Кодексу.

Немає сумніву в тому, що російське суспільство, зомбоване підконтрольними Кремлю засобами масової інформації, вкотре повірить словам свого незмінного Президента. Росіянам, привченим за роки правління Володимира Путіна боятися й тремтіти, значно комфортніше жити з усвідомленням того, що усі проблеми за них вирішить «освічений цар».

На жаль, в Україні також знайшлося чимало таких, хто повірив заявам Володимира Путіна про те, що арешт Вишинського Службою безпеки України був пов’язаний з його «відкритою професійною журналістською діяльністю». Через політичну упередженість, некомпетентність, недовіру до вітчизняних правоохоронних органів чи під впливом ворожої пропаганди вони накинулися на Службу безпеки України із критикою за нібито порушенні свободи слова й демократичних принципів журналістської діяльності.
Утім, навіть поверхневе вивчення оприлюднених матеріалів у поєднанні з аналізом чинної нормативно-правової бази вказує на те, що твердження Володимира Путіна щодо Кирила Вишинського далекі від істини.

По-перше. Діяльність «РІА Новини Україна» в українському правовому полі була незаконною, бо відповідно до статті 12 Закону України «Про інформаційні агентства» усі представництва іноземних інформаційних агентств, що діють в Україні, підлягають державній реєстрації. Кирило Вишинський знав про це, а тому приховав факт підпорядкованості «РІА Новини Україна» російському інформаційному агентству. Крім того, Кирило Вишинський володів інформацією, що 2017 року рішенням РНБО України до «МІА «Росія сьогодні» застосовано обмежувальні санкції у вигляді блокування активів, припинення надання телекомунікаційних послуг, через що разом з російськими «кураторами» розробив схему обходу санкцій. І нарешті, якби Кирило Вишинський допускав аналогічні вчинки в країнах Євросоюзу, не кажучи вже про Росію, з ним також не стали б церемонитись, арештували й судили, оскільки відповідальність за схожі діяння, кваліфіковані слідчими СБ України по 111-ій статті Кримінального Кодексу України «Державна зрада», передбачена кодексами цих держав.

По-друге. Завдання, які відпрацьовувались Кирилу Вишинському керівництвом МІА «Росія сьогодні», м’яко кажучи, були далекими від стандартів, закріплених Декларацією принципів поведінки журналістів, прийнятих на ІІ Всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів (Бордо, 25-28 квітня 1954 р.) зі змінами на 18 Всесвітньому Конгресі МФЖ (Хельсингьор, 2-6 червня 1986 р.). Замість дотримання міжнародних принципів і правил журналістської етики, які передбачають забезпечення балансу думок і точок зору, достовірності (посилання на джерела), відокремлення фактів від коментарів, точності, повноти представлення фактів, від Кирила Вишинського вимагалось системне наповнення медіапростору України інформаційними та аналітичними матеріалами, що відповідають зовнішньополітичним інтересам РФ; забезпечення інформаційної підтримки зовнішньополітичної діяльності Президента та Уряду РФ; інформування української діаспори в країнах Європи, Азії та Америки про проблеми життя в Україні з точки зору зовнішньої політики РФ.

По-третє. Судячи з усього, Кирило Вишинський «справно» виконував поставлені Москвою задачі. Він дисципліновано розміщував на сайті «РІА Новини Україна» вироблений в Росії контент, регулярно звітував про виконання редакційних завдань, будь-які дії, аж до термінів відпустки узгоджував з керівництвом «МІА «Росія сьогодні». Отримані з Москви вказівки були чіткими й конкретними. Від Кирила Вишинського, зокрема, вимагалось вживати прийняту в Кремлі термінологію, наприклад, називати події Революції Гідності «збройним переворотом», «насильницьким захопленням влади» тощо. Увійшовши в раж, Вишинський часом перевершував своїх закордонних «кураторів». Наприклад, фейковий референдум в Криму він називав «референдумом про приєднання Криму до Росії», хоча навіть у Російській Федерації він офіційно називався «референдум щодо територіальної приналежності Криму»; після того, як російський «БУК» збив малазійський літак рейсу МН17 Кирило Вишинський поширював статті, у яких популяризував виготовлені в Росії, завідомо неправдиві версії загибелі 298 мирних людей.

По-четверте. Якщо Кирило Вишинський займався в Україні відкритою журналістською діяльністю, навіщо було «МІА «Росія сьогодні» розробляти схему прихованого фінансування «РІА «Новини Україна»? Адже матеріалами слідства доведено, що кошти з РФ надходили йому не напряму, а на рахунки фіктивного підприємства в Сербії, яке в подальшому перенаправляло їх на користь структур Вишинського в Україні. Офіційна версія – надання структурою «РІА Новини Україна» інформаційних послуг сербському підприємству. Транзакції з Сербії в Україну здійснювались закордонними структурами російського банку «ВТБ». Щомісяця – понад 50 тис. євро.

По-п’яте. Крім фінансової підтримки, Кирило Вишинський отримував з Кремля дивіденди у вигляді державних нагород та інших привілеїв. Так, за висвітлення анексії Криму, Вишинський К.В. був нагороджений медаллю ордену «За заслуги перед Вітчизною» 1 ступеня (Указ Президента РФ від 22.04.2014, нагорода № 10717) та медаллю МО РФ «За повернення Криму» (Наказ Міністра оборони РФ від 15.04.2014 № 227). Медаль ордену «За заслуги перед Вітчизною» була вручена Вишинському безпосередньо в Кремлі Першим заступником керівника Адміністрації Президента РФ Громовим О.О. Характерно, що на момент нагородження Кирило Вишинський не мав російського громадянства, а набув його лише відповідно до Указу Президента РФ «Про здобуття громадянства Російської Федерації» від 30.09.2015 № 488.

Під час обшуку банківської скриньки Кирила Вишинського було виявлено його трудовий договір з МІА «Росія сьогодні» на керівництво представництвом на території України, понад 200 тис. доларів США, предмет, ззовні схожий на пістолет «Браунінг 1906».

Немає жодних сумнівів у тому, що серед держав, визнаних Кремлем «країнами головного противника», Україна займає одне з чільних місць. Проти нашої держави спецслужби РФ застосовують увесь наявний арсенал форм, методів, сил і засобів розвідувально-підривної діяльності. Серед них – активне використання в інтересах спецслужб журналістів, тобто їх вербування, а також використанням журналістського прикриття кадровими співробітниками.

З метою створення належних умов для розширення розвідувальної присутності за кордоном, а також забезпечення контролю за діяльністю провідних засобів масової інформації, російські спецслужби повернулися до практики КДБ СРСР з впровадження до керівництва ЗМІ і в журналістський корпус своїх співробітників. Присутність у засобах масової інформації дозволяє російським спецслужбам ефективно виконувати розвідувальні й контррозвідувальні завдання, проводити активні заходи впливу на формування громадської думки, дезінформаційні акції тощо. Найбільше співробітників СЗР, ФСБ, воєнної розвідки РФ зосереджено в крупних інформаційних агентствах, орієнтованих на закордонну аудиторію, де вже склались давны традиції співпраці з спецслужбами. Достатньо згадати Леоніда Колоскова – радянського журналіста, письменника, поета, перекладача і одночасно ветерана зовнішньої розвідки, який з 1959 по 1989 пропрацював у газеті «Известия». За його плечима майже 15 років роботи власкором в Італії, потім в Югославії, заступником редактора закордонного відділу «Известий», заступником головного редактора додатку «Неделя». Характерно, що за успішну журналістську роботу в Італії він нагороджений радянським орденом «Знак Пошани» й італійською медаллю «Золотий Меркурій», натомість в ПГУ КДБ СРСР він дослужився лише до підполковника.

Колишній начальник управління зовнішньої контррозвідки ПГУ КДБ СРСР генерал-майор Олег Калугін теж починав кар’єру розвідника в Комітеті СРСР з радіомовлення, а згодом на посаді кореспондента «Московського радіо» в Нью-Йорку. З 1980 по 1897 роки О.Калугін працював заступником начальника УКДБ по Ленінграду і Ленінградській області, організовував там розвідувальну роботу. Він зберіг про Володимира Путіна такі спогади: «Путін був майором … Він був такою малопомітною фігурою, що я пам’ятаю лише його обличчя, тому що він приходив якісь папірці підписувати».

Починаючи з перебудовних років кінця ХХ століття й до наших днів взаємини російської преси з ФСБ РФ й іншими спецслужбами, складались непросто. Після поразки у Першій чеченській війні (1994-1996), в ході якої міністр інформації Чеченської республіки Ічкерія Мовладі Удугов один виграв інформаційну війну в цілого полку військових ідеологічних бійців Збройних Сил Росії, Кремль зробив належні висновки, взявши курс на знищення політичної журналістики в Росії. Для того щоб російські журналісти навіки забули, що вони є представниками «четвертої гілки влади» й покликані завжди залишатися «цепними псами демократії» було створено відповідну законодавчу базу, яка дозволила запроторювати їх у буцегарню за «екстремізм» та інші злочини.

Тому, перед тим як кидатись звинуваченнями на адресу України, Президенту РФ варто було б звернути увагу на стан свободи слова у себе в державі. А там є над чим замислитись: за підрахунками впливової неурядової організації «Репортери без кордонів» з моменту приходу 1999 року до влади Володимира Путіна, в Росії загинуло, як мінімум, 34 журналіста, сім представників цієї професії утримуються зараз у російських в’язницях, чого не було навіть за часів СРСР. А згідно з щорічною доповіддю «Репортерів без кордонів» за індексом свободи слова Росія в 2014-2015 роках опинилась на 152 місці з 180 країн, між Гамбією й Сінгапуром.

Борис Дніпров

Заступник міністра закордонних справ України Олена Зеркаль розкрила подробиці меморандуму про порушення Росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, який Україна 12 червня подала до Міжнародного суду ООН.

«12 червня, у святковий для росіян день, Україна подає Меморандум у справі щодо застосування Міжнародної конвенції про заборону фінансування тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації», – про це вона у вівторок написала на своїй сторінці у Facebook.

За словами Зеркаль, у Меморандумі зібрано факти, на яких ґрунтується позов України та викладено правові аргументи. Після подання Меморандуму подальша дискусія сторін буде базуватись на критиці і захисті того, що в ньому наведено.

Заступниця міністра наголосила, що агресія Росії проти України порушує за собою надзвичайно широке кола міжнародних правових норм. Постачання зброї незаконним збройним формуванням та дискримінація українців і кримських татар в незаконно окупованому Криму – лише окремі епізоди протиправних дій РФ.

Україна наполягає, що Росія має понести відповідальність як держава за порушення вимог Конвенції щодо запобігання фінансування тероризму через постачання зброї та координацію вчинення злочинних актів незаконними збройними формуваннями на території України з 2014 року.

Меморандум складається з 29 томів і містить більше 17 500 сторінок свідчень, документів та інших доказів у справі. За словами Зеркаль, зазвичай меморандуми у справах, які розглядає Суд ООН, є істотно меншими за обсягом.

Після подання Меморандуму Росія отримає право подати свої заперечення щодо наявності юрисдикції в Суду розглядати цю справу.

«З огляду на існуючу практику, розгляд питання щодо юрисдикції займе близько півтора роки. Після чого триватиме письмова і усна стадія розгляду справи. Загалом, все займе ще кілька років», – повідомила заступниця міністра.

Нагадаємо, 12 червня Україна подала до Міжнародного суду ООН меморандум щодо порушення Росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Пізніше міністр закордонних справ України Павло Клімкін повідомив, що меморандум про порушення Росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, який Україна подала до Міжнародного суду ООН, нараховує 29 томів.

8 червня 2018 року в Дипломатичній академії імені Геннадія Удовенко при МЗС України відбулась міжнародна конференція «Порушення Росією міжнародного права: наслідки для світу», організована Центром дослідження Росії за участі Українського відділення Асоціації міжнародного права.

У своєму виступі президент Українського відділення Асоціації, віце-президент Української асоціації зовнішньої політики, Надзвичайний та Повноважний Посол Олександр Купчишин наголосив, що відкриття юридичного фронту протистояння російській агресії – це суттєвий і досить потужний компонент до військового та дипломатичного фронту.

На сьогодні міжнародними судовими органами прийнято до розгляду три позови України: Міжнародний Суд ООН розглядає позов про порушення Росією Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року; Міжнародний Суд ООН розглядає позов про порушення Росією Міжнародної Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року; Міжнародний Трибунал ООН з морського права розглядає позов про порушення Росією Конвенції ООН з морського права 1982 року. При цьому позови до Міжнародного Суду стосовно порушення зазначених конвенцій розглядаються в пакеті, оскільки були сформульовані Україною в одній позовній заяві.

Позитивний аспект у справі за позовом України щодо Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – це проміжне рішення МС ООН від 19 квітня 2017 року про так звані забезпечувальні заходи. Щодо позову про порушення Росією Міжнародної Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, то в цій справі на сьогодні поки лише один «залізний» аргумент – це збитий російськими військовими малайзійський «Боїнг». Щоб додати нових аргументів на користь України за цими позовами, відповідним українським структурам ще потрібно серйозно попрацювати.

Що стосується позову України про порушення Росією Конвенції ООН з морського права, то 12 травня 2017 року МТ вже створив Арбітраж для його розгляду з п’яти членів. Це представники Південної Кореї (голова), Алжиру, Великобританії, Мексики та Росії. Спектр претензій України тут широкий, прив’язаний до анексії Росією Криму. Це видобуток копалин на континентальному шельфі, перешкоджання рибальству, свободі судноплавства, будівництво мосту в Керченській протоці. 19 лютого 2018 року Україна подала в Арбітраж Меморандум з викладенням необхідних аргументів. Однак склад Арбітражу наводить на серйозні роздуми щодо його рішення.

На сьогодні виникає запитання, якщо навіть припустити, що рішення МС ООН та МТ ООН з морського права будуть максимально сприятливими для України, чи стане Росія виконувати ці рішення? Судячи з практики ставлення сучасної Росії до міжнародного права, можна впевнено прогнозувати ігнорування російською владою рішень цих міжнародних судових органів. Росія вже зараз не виконує проміжного рішення МС ООН від 19 квітня 2017 про скасування заборони діяльності Меджлісу кримськотатарського народу. Отже, потрібен пошук інших можливостей для притягнення Росії до відповідальності за порушення статуту ООН, агресію проти суверенної держави-члена ООН і порушення територіальної цілісності України.

В свою чергу народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць наголосив, що українській владі необхідно негайно зайнятись підготовкою консолідованої претензії України до Росії.

Його активно підтримав відомий український юрист-міжнародник, Посол Володимир Василенко. Він розвинув цю тезу, відмітивши необхідність створення якомога швидше державної міжвідомчої комісії з залученням компетентних фахівців.

Особливої уваги заслуговує виступ народного депутата кількох скликань, Голови Всеукраїнського громадського руху «Сила права» Андрія Сенченко. Він зазначив, що на території України на сьогодні проживає близько 2 млн громадян, котрі постраждали внаслідок військової агресії Росії. Ще стільки ж на тимчасово окупованих територіях Донбасу і Криму. Це сім’ї військових та цивільних осіб, поранені та скалічені військові та цивільні, військові, котрі були в полоні, цивільні особи, незаконно позбавлені волі та піддані тортурам на окупованих територіях, громадяни, котрі втратили особисте майно та внутрішньо переміщені особи. Загальна сума збитків, нанесена російською окупацією та агресією тільки 2млн громадянам України, котрі знаходяться на вільний території України, що розрахована на підставі практики Європейського суду з прав людини, вже перевищує 100 млрд євро. В умовах дефіциту системних дій влади на юридичному фронті все навантаження по захисту законних прав громадян України, котрі постраждали від російської агресії, взяла на себе позаурядова некомерційна організація «Сила права». За основу правової стратегії захисту взята концепція функціонального імунітету держави, що визнана країнами загального і континентального права. Фахівцями «Сили права» створена недержавна система безкоштовної правової допомоги особам, котрі постраждали від агресії та окупації. В усіх регіонах України створені і діють її юридичні приймальні. На сьогодні йде робота вже з більш як 15 тисячами осіб, котрі постраждали від російської агресії. При цьому переслідуються 3 мети: 1) допомогти громадянам, котрі постраждали, отримати компенсацію за заподіяну шкоду; 2) покарати фінансово державу-агресора; 3) зафіксувати судовими рішеннями факти збройної агресії, окупацію, військові злочини, порушення прав людини на окупованих територіях. За короткий час, згідно слів А.Сенченко, без участі держави, сформувалась позитивна судова практика: більше 150 суддів в різних судах в 24 регіонах України винесли більше 400 судових рішень, що встановлюють юридичні факти заподіяння шкоди нашим громадянам внаслідок збройної агресії РФ. Ця судова практика вже підкріплена десятками рішень апеляційних судів та декількома рішеннями, винесеними новим Верховним Судом України. Судами прийняті індивідуальні рішення про стягнення з держави-агресора сум шкоди, заподіяної громадянам України. При цьому, у всіх випадках стороною процесу залучається держава – Росія, котрій надсилаються відповідні повідомлення через посольство РФ в Україні. Судовими рішеннями вже накладений арешт на російські активи в Україні на суму 3,5 млрд доларів США. Майно громадян Росії та російських дипломатичних установ для цих рішень не використовується.

Професор японського університету Кобе Гакуін доктор Окабе Йошико був солідарний з українськими колегами щодо забезпечення територіальної цілісності України. Він навів приклад багаторічної проблеми по відстоюванню Японією свого права у спорі з Росією на групу островів, що історично складають Північну територію Японії. Він повідомив, що згідно з окремими оцінками, більша половина мешканців цих островів є українці за походженням, діди та батьки яких свого часу були насильно заслані туди.

Практично всі експерти, хто брав участь у виступах та обговоренні проблеми, а це відомі українські дипломати, вчені, громадські діячі та іноземні гості, були однієї думки – робота у правовому полі боротьби за незалежність України, її суверенітету та щодо захисту прав і свобод громадян України повинна значно посилюватись як державою, так і громадянським суспільством.

Керівник Центру дослідження Росії, Посол, член Української асоціації зовнішньої політики Володимир Огризко у своєму зверненні до учасників конференції за підсумками її роботи подякував за ґрунтовний аналіз стану справ, та повідомив, що усі пропозиції будуть відповідно опрацьовані та реалізовані. А також наголосив, що цей захід тільки початок подальшої праці задля сприяння владним структурам України та стимулювання її іноземних партнерів для реагування на системні нехтування Росією норм міжнародного права і порядку.

Петро Шатковський,
член Українського відділення Асоціації міжнародного права,
спеціально для «Вектор ньюз»

8 червня 2018 р. в Дипломатичній академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС відбулась міжнародна конференція «Порушення Росією міжнародного права: наслідки для світу», організована Центром дослідження Росії у координації з Українським відділенням Асоціації міжнародного права.

Відкрили конференцію з вітальною промовою Посол Володимир Огризко, керівник Центру дослідження Росії, Посол Сергій Корсунський, директор Дипломатичної академії та Посол Олександр Купчишин, Президент Українського відділення Асоціації міжнародного права. В ході обговорення піднімалися питання про порушення Росією основоположних норм міжнародного права, про збройну агресію Росії проти України, позиції Заходу та можливі шляхи відновлення міжнародного правопорядку.

Разом з тим у дискусії взяли участь експерти провідних українських аналітичних центрів, науковці, представники громадських організацій, депутати, українські дипломати та співробітники МЗС України, серед яких й знаний правник та дипломат, Посол, Заслужений юрист України, професор Володимир Василенко, призначений нещодавно аудитором Національного антикорупційного бюро України.

Пан Василенко, який свого часу був Представником України в Раді ООН із прав людини (2006-2010), виступив з доповіддю «Злочин агресії Росії проти України: минуле і сучасне». А в кулуарах заходу представнику МІА «Вектор ньюз» вдалося отримати ексклюзивний коментар щодо перших кроків аудитора НАБУ на новій посаді. Володимир Василенко, подякувавши за привітання з новою правозахисною місією, у поміркованій та розважливій манері повідомив, що перш за все «він вже готовий познайомитись з Артемом Ситником та його командою». Під час цієї зустрічі, яка відбудеться вже найближчим часом, В.Василенко планує визначитись, яким чином буде налагоджена робота аудитора НАБУ, а також висловив сподівання «на взаєморозуміння в питаннях співпраці».

Від редакції побажаємо пану Василенку успішної та ефективної роботи. А також відзначимо, що, на нашу думку, професійний досвід професора Володимира Василенко дозволить йому гідно нести звання першого аудитора НАБУ

Так, наприкінці 1980-х – початку 1990-х років він був одним з головних авторів Декларації про державний суверенітет України. Як посол тривалий час представляв Україну в Європейському Союзі та НАТО, а згодом у Великій Британії. У 2000-х він став першим в історії українцем – суддею Міжнародного трибуналу ООН в Гаазі, а згодом представляв Україну в Раді з прав людини ООН у Женеві. І останньою в часі вкрай значимою заслугою проф. Василенка перед українцями стала його робота над проектом закону про реінтеграцію Донбасу, коли він фактично повністю переробив проект, розроблений апаратом РНБО та АПУ, перетворивши його на фундаментальний законодавчий акт щодо російської агресії проти України, який досконало відображає відповідні норми сучасного міжнародного права. Зазначимо також, що Володимир Андрійович глибоко обізнаний і в інших галузях права.

Детальніше про перебіг конференції – у наших наступних повідомленнях