Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Неоднозначна реакція на оповідь про трагічну долю київського єврея Лейби Добровського, який під час Другої світової війни боровся за незалежність України в лавах Української повстанської армії (УПА) засвідчила неготовність частини наших співвітчизників та іноземців розлучатися з розмальованими чорно-білими фарбами радянськими міфами про це унікальне збройне формування.

Особливо емоційною зреагували деякі наші колишні співвітчизники, які нині проживають у Державі Ізраїль. У соціальних мережах вони звинуватили автора й тих, хто поділяє його точку зору, у прагненні фальсифікувати історію України, намаганні обілити її трагічні сторінки. Для обґрунтування своєї позиції опоненти активно використовували аргументи авторитетного американського історика, співробітника Колумбійського університету Джареда Макбрайда, викладені ним у листопаді минулого року в блозі для електронної версії ізраїльського видання лівого спрямування «Haaretz». Виходячи з того, що блог відразу ж був поширений російськими інтернет-виданнями «Украина.ру», «Рамблер/новости» й «Інформбюро», путінських пропагандистів неабияк привабило те, як на прикладі Лейби Добровського американський історик зробив висновок про нібито розгорнуту в Україні кампанію зі створення «націоналістичного міфу про «мультикультурність» і «демократичність» УПА. Для критики підмічених істориком спроб Служби безпеки України (СБУ) й Українського інституту національної пам’яті (УІНП) у такий спосіб створити «легенду про євреїв, які прагнули вступити в ряди УПА», Джаред Макбрайд використав матеріали архівної кримінальної справи на Лейбу Добровського, доступ до якої отримав у тому ж таки Галузевому державному архіві (ГДА) СБУ.

Відверто кажучи, бажання вступати в полеміку з поважним американським вченим, не було жодного. По-перше, пересічному краєзнавцю «не по чину» дискутувати з визнаним фахівцем. По-друге, Джаред Макбрайд, очевидно, не знайомий з останніми роботами українських дослідників, зокрема, статтею історика радянських спецслужб Олександра Скрипника «Як розвінчуються закостенілі міфи». Інакше б він не так категорично заперечував факти масового перебування в лавах УПА представників різних національностей, у тому числі євреїв. По-третє, попри очевидні заслуги Джареда Макбрайда перед історичною наукою деякі його судження є спірними. Це обумовлено, скоріш за все, дефіцитом у авторитетного вченого належного досвіду роботи з архівними матеріалами органів державної безпеки СРСР.

Ще менше автор прагнув «метати бісер» перед представниками російської «п’ятої колони» й невігласами, які й до цього часу комфортно почувають себе в затишному мороці радянських уявлень про ОУН-УПА. Зцементовані путінськими «інформаційними військами» світоглядні стереотипи не дозволили їм помітити навіть того, що стаття на сайті МІА «Вектор Ньюз» значною мірою присвячена не періоду перебування Лейби Добровського в УПА, який достатньо досліджений, а висвітленню епізодів його біографії до Другої світової війни й після повернення з таборів ГУЛАГУ. Саме в цьому, точніше в спогадах його племінниці Поліни Рогової і наданих нею унікальних фотоматеріалах, полягала її екслюзивність. Але, оскільки в читачів під впливом Джареда Макбрайта й інших опонентів можуть скластися помилкові уявлення про особу Лейби Добровського, автор вирішив повернутися до цієї теми, максимально уникаючи узагальнень щодо характеру взаємин українських націоналістів з єврейським населенням під час Другої світової війни.

Отже, якщо провести аналіз наявних в ГДА СБУ матеріалів, а це архівна кримінальна справа № 75134 ФП і дві контрольно-спостережні справи (архівні №№ 7165 і 259) на Лейбу Добровського, то можна зробити такий висновок: працюючи над блогом в «Haaretz», Джаред Макбрайд скористався вибірково відібраними документами. Насамперед, це один з протоколів допиту Лейби Добровського від 01 лютого 1944 року (у тексті Джареда Макбрайда цей документ помилково названий «протоколом арешту» – примітка автора) і «власноручне зізнання», зроблене ним 02 березня 1944 року в Рівненській в’язниці.

Відтак розповідь Джареда Макбрайда про митарства Лейби Добровського буремними 1941-1944 роками виглядає достатньо схематичною, а тому заслуговує на те, щоб привести деякі уривки з максимальною точністю до тексту: «… червоноармійцем він потрапив у полон і, видавши себе за українця, змінив ім’я, назвавшись Леонідом Дубровським. «Українець» Добровський втік з полону і відправився на північно-західну Україну, де випадково зустрівся з місцевими українськими націоналістами, пов’язаними з німецькими поліцаями і колабораціоністською адміністрацією, в тому числі з міським головою (Джаред Макбрайд забув вказати назву міста Корець – примітка автора). … Не підозрюючи що Добровський був євреєм, а також цінуючи його освіту, націоналісти зарахували його в свої ряди, щоб той займався пропагандистською роботою. … Добровський фактично приховував від своїх «співвітчизників»-націоналістів свою єврейську національність і не був захопленим прихильником українського націоналізму. … він боявся, що вони дізнаються, ким він є насправді, … бо євреї формально не могли вступати в ряди українських націоналістів. Він боявся, що націоналісти розправляться з його дружиною і дитиною».

Насправді ж, випробування, які довелося пережити Лейбі Добровському були набагато складнішими. У німецький полон він потрапив пораненим, на північний захід України «направився» не добровільно, а був переміщений у Рівненський табір військовополонених. Там він дійсно назвався українцем Леонідом Панфіловичем Дубровським і 31 жовтня 1941 року був відпущений з табору. Слід пояснити, що такі разові акції окупантів нічого спільного з гуманізмом не мали. Звільнення «представників поневолених народів», насамперед, білорусів, прибалтів, татар, українців, фінів було спричинене неможливістю окупаційної влади утримувати сотні тисяч військовополонених, високою смертністю в таборах від інфекційних хвороб і нагальною потребою в дешевій робочій силі.

Повертатися в Київ, де його знали як єврея, Лейба Добровський не наважився. Без документів німці могли його затримати, провести медичний огляд, встановити національність і стратити. Відтак він вирішив пережити лихоліття на Рівненщині, тим більше, що через єврея – лікаря Корецької лікарні, який здогадувався, ким насправді був Лейба Добровський, йому пощастило пройти курс лікування. У лікарні він спочатку познайомився з активістами місцевої «Просвіти», а потім з членами осередку ОУН-УПА, котрі й справді мали вплив на керівників управи міста Корець. Через них Лейба Добровський у липні 1942 року отримав фіктивний документ на прізвище Дубровського, у нічний час заробляв на життя роботою на цукровому заводі, а вдень вчителював. У подальшому, виконуючи доручення українських повстанців, Лейба Добровський, вже як консультант політичного відділу при командуванні УПА-Північ «Валерій», проживав у селах Корецького, Межиріцького і Костопільського районів Рівненської області, де вчителював і одночасно готував агітаційно-пропагандистські матеріали для ОУН.

Звичайно, він змушений був приховувати від очільників УПА свою національність. Бо у разі викриття деякі з них могли видати Лейбу Добровського поліцаям чи німецьким окупантам як єврея. Могли й самі покарати його за приховування справжніх біографічних даних. Але одна подія в житті Лейби Добровського дає підстави вважати, що близьке оточення знало, чи принаймні здогадувалось про його єврейство. 1942 року він познайомився з Малинською Марією Давидівною, 1910 року народження, уродженкою Білорусії, єврейкою за національністю, лікарем з вищою освітою, яка до початку війни з чоловіком і донькою проживала в Бресті. Її чоловік – капітан Червоної армії у перший же день війни, 22 червня 1941 року загинув і Марія Малинська, разом із донькою й домробітницею Лопатко Олімпіадою Василівною намагалися вирватись із палаючого Бресту в більш безпечне місце. Дороги війни привели їх до міста Корець Рівненської області, де місцеві поліцаї відразу ж «вирахували» єврейську сім’ю, й шантажуючи Марію видачею німцям, використовували її як наложницю. Важко сказати, скільки б часу тривали для Марії Малинської ці жахи, якби Лейба Добровський у листопаді 1942 року офіційно не одружився на ній, вдочерив доньку й зумів отримати на неї у Корекцій управі документи на прізвище домробітниці Лопатко, видавши її за матір. Фактично, цим вчинком Лейба спас Марію і її доньку, але однозначно навів на себе підозру з боку поліцаїв і соратників по УПА.

Досвід опрацювання матеріалів кримінальних справ на жертв політичних репресій дає автору право стверджувати, що з огляду на середньовічні умови ведення слідства в «СМЕРШ» і НКВС, до «вибитих» з арештованих зізнань слід ставитися критично. Варто враховувати, що свідчення Лейби Добровського про нібито «небажання співробітничати з націоналістами», «відчуття того, що українські націоналісти спеціально підбирають кандидатів для служби у місцевій поліції», «їхню співучасть у масових вбивствах євреїв, польського населення», «вбивстві двох священників» тощо були вигідні обом сторонам: йому для захисту і слідчим для обвинувачення.

Інша справа, адресована Лейбі Добровському записка керівника політвідділу УПА-Північ з псевдонімом «Поет» від 16 листопада 1943 року, яка свідчить про абсолютно довірливі стосунки між ними (орфографія і пунктуація тексту збережена – примітка автора): «Друже Валерію! Очевидно і ми будемо вимушені роботу свою переставляти на інші рейки. Однак поки що кардинальних змін немає. Щодо Вас – то маєте до вибору дві можливості: або залишатися надалі на тому місці, де опинилися, або переправлятися за Горинь 30-35 кілометрів від Береги, десь на хуторі чи в селі. Я би вибрав першу можливість. Щиро вітаю».

Однак юрист з вищою освітою, член ВКП(б) з 1929 року, червоноармієць Лейба Добровський обрав інший шлях – разом із сім’єю вирушив назустріч Червоній армії. Як свідчила згодом слідчому НКВС Марія Малинська: «Мета нашого переходу на бік Червоної армії була одна – розповісти про діяльність ОУН, розповісти все, що відомо про їх роботу, з цією саме задачею ми й переходили на бік Червоної армії. Після чого приступити до роботи на користь Радянської влади». Але рідна Радянська влада вирішила інакше: Лейба Добровський отримав 10 років таборів, з яких відбув 9 років 7 місяців і 17 днів. Про долю ж Марії Малинської і її доньки у справі жодної згадки.

Відповідно до Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» 09 липня 1996 року Лейба-Іцик Йосипович Добровський реабілітований. У першій декаді жовтня поточного року з Ізраїлю в Київ приїжджає його племінниця Поліна Рогова, щоб в ГДА СБУ ознайомитися із матеріалами на свого дядька, а також отримати копію довідки про його реабілітацію. Це означає, що процес пізнання Україною свого минулого, яким би важким і трагічним воно не було, триває. Натомість, в сусідній Росії з 12 лютого 2014 року діє міжвідомчий наказ «Про затвердження Настанов про ведення і використання централізованих оперативно-довідкових, криміналістичних і розшукових обліків, які формуються на базі органів внутрішніх справ Російської Федерації» з грифом «Для службового користування». Він дозволяє прокуратурі й правоохоронним органам РФ потихеньку знищувати матеріали на репресованих громадян. Але Джаред Макбрайд з цього приводу чомусь мовчить, не обурюється. Можливо не знає?

Олександр Нечитайло, краєзнавець

16 вересня 2018 року у Мюнхені (Німеччина) Генеральне консульство України в столиці Баварії разом з парафією Української Греко-Католицької Церкви організували дружню зустріч з нагоди Дня незалежності України. Велелюдний захід розпочався зі Служби Божої у храмі Покрови Пресвятої Богородиці та Апостола Андрія Первозваного. Також відбулась панахида і молитва за всіх, хто захищав незалежність України у всі часи.

Співробітники Генконсульства України на чолі з його керівником Ю.А.Ярмілко поклали квіти до пам’ятника полеглим за Україну. В актовій залі Парафіяльного дому відбулась світська частина зустрічі. Генеральний консул Юрій Ярмілко у своєму зверненні привернув увагу присутніх ще до однієї визначної події цього року – 100 річчя державності України.

Наголосив, що і нині ми мусимо боронити свою свободу і право на незалежність. Коротко проінформував учасників зустрічі про результати нещодавної наради у Києві керівників дипломатичних та консульських установ України. Особливо детально розповів, що на цій нараді, як ніколи раніше, багато говорили про зв’язки між внутрішнім і закордонним українством та про те, що нині всі українці роблять одну справу, усвідомлюючи загрози та виклики для України і всього українства.

Геннадій Афанасьєв, волонтер, колишній мешканець Криму та колишній кремлівський бранець поділився спогадами про звірства російських окупантів, що переніс сам та його побратими, українські активісти в Криму та на Донбасі за фейковими звинуваченнями, сфабрикованими російськими спецорганами. Апелював до небайдужості, свідомості громадськості заради активізації зусиль для звільнення політв’язнів, всіх громадян України, котрі незаконно утримуються в Криму, на Донбасі та в Росії. Також привернув увагу до необхідості постійної підтримки учасників АТО та ООС, особливо тих, хто скалічений фізично чи душевно, або ж потребує іншої людської участі.

Секретар Об‘єднання українських організацій у Німеччині (ОУОН, налічує у своєму складі 14 структур українців у цій країні) Ірина Грицюк у своїй промові зазначила, що нині є гордість за сильну українську армію і патріотичних вояків, які успішно боронять Україну від російської агресії, патріотичний і професійний дипкорпус, який гідно тримає свій фронт. Підкреслила, що на сьогодні у світі українська діаспора є впливовою і дієвою. Однак сьогодні всі бачать, що Росія гібридними методами намагається зруйнувати Європейський Союз, втручається у внутрішню політику, вибори у суверенних державах. У зв’язку з цим сьогодні як ніколи ми повинні боротись за демократичні цінності, тримати наш фронт у західному світі – завершила молода українська активістка.

Володимир Омелян, міністр інфраструктури України, який долучився до участі в урочистостях, перебуваючи у Мюнхені у відрядженні, також тепло привітав зібрання українців. Згадав часи свого навчання в Українському Вільному Університеті, побажав присутнім успіхів у просуванні і відстоюванні національних інтересів.

Петро Шатковський, спеціально для “Вектор ньюз” (Мюнхен)

Служба безпеки України продовжує розширювати співпрацю з ключовими об’єктами критичної інфраструктури у сфері кібернетичної безпеки. Для розбудови ефективної системи кібербезпеки держави СБУ підписала Меморандум з національною енергетичною компанією «Укренерго» та приватним акціонерним товариством «Укргідроенерго».

Документ має забезпечити обмін інформацією з СБУ щодо кібернетичних загроз з використанням платформи MISP-UA зі стратегічно важливими підприємствами енергетичної галузі України. Обмін матеріалами, зокрема технологічною інформацією про реалізовані та потенційні кіберзагрози відбуватиметься в режимі реального часу. Така міжвідомча взаємодія сприятиме ефективному реагуванню з боку української спецслужби на кібернетичні атаки, насамперед високого ступеня складності. Ситуаційний центр забезпечення кібербезпеки СБ України готовий і надалі надавати необхідний захист не тільки об’єктам критичної інфраструктури, державним установам та підприємствам.

«Будь-який представник великого, середнього та навіть малого бізнесу може звернутися до центру за консультаціями та допомогою», – наголосив Голова СБУ Василь Грицак на відкритті центру.

Протягом останніх п’яти років спостерігається еволюція різновидів кібератак на Україну, які все частіше набувають ознаки кібершпигунства та кібертероризму. Зафіксовано зростання активності спецслужб РФ щодо проведення цілеспрямованих кібератак, орієнтованих на отримання несанкціонованого доступу до інформаційних систем органів державної влади України. Здійснення акцій кібернетичного тероризму спрямовані, також, на порушення штатного функціонування комп’ютерних мереж та систем керування технологічними процесами об’єктів критичної інфраструктури. За інформацією СБУ, використовуючи деструктивне програмне забезпечення «Black Energy» зловмисники неодноразово здійснювали кібератаки на комп’ютерні мережі об’єктів української енергетики.

Довідково: Співробітники Ситуаційного центру забезпечення кібербезпеки СБУ на базі платформи з відкритим програмним кодом MISP (Malware Information Sharing Platform), створили систему збору і обробки інформації щодо інцидентів кібербезпеки та обміну технічними даними про ідентифікатори компрометації інформаційних систем об’єктів критичної інфраструктури між суб’єктами сектору безпеки в режимі реального часу. Ця платформа широко використовується в усьому світі, а також відповідає міжнародним стандартам ЄС та НАТО і застосовується основними міжнародними суб’єктами у сфері кібербезпеки FIRST, CIRCL, CiviCERT, NATO NCI Agency. [i][/i]

Прес-центр СБ України

22 серпня 2018 року у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї відкрилася виставка «Історія державного герба України», присвячена 100-річчю Української революції 1917-1921 р.р. Ідея організації виставки належить директору музею Михайлу Мордовському.

Вперше в Україні експонуються майже 100 унікальних артефактів, які предметно засвідчують еволюцію нашого Державного герба від культових античних символів народів Середземномор’я (Тризуба, якоря та хреста-якоря) до сучасності.

Серед них – досить унікальні речі, такі як:
Боспорський статер часів базілевса Рескуподоріда 211-228 р.р. до н.е.

Срібна монета Володимира Великого періоду після прийняття України-Руси християнства у 988 році

Відзнака 6-ї Січової піхотної дивізії УНР (командир Безручко Марко Данилович, 1921 р.)

Герб у вигляд тризуба з хрестом (одне із формувань УПА періоду Другої світової війни)

Срібна ювілейна медаль відкарбована в ознаменування 20 річниці проголошення Незалежності України (2011 р., авторство і колекція Дмитра Піркла)

та інші.

23 серпня 2018 р. представники «Національного корпусу» презентували печатку київського князя Святослава Хороброго. Представляти князівську печатку до Запоріжжя приїхав кандидат історичних наук, науковий співробітник інституту історії України Національної академії наук України, ведучий Національного радіо, керівник Громадської кампанії «Пам’ять Нації» Олександр Алфьоров.

В експозиції представлені рідкісні монети Київської Русі, надбаневий хрест Покровської церкви Микитинської Січі, печатки, ордени та відзнаки часів Української революції, грошові знаки та марки Української Народної Республіки, гуцульська підвіска, унікальні герби Української повстанської армії, шухлядка з малюнком тризуба, зробленого в Запоріжжі у 30 – 40-х рр. ХХ ст., запорізькі, київські та львівські самвидатівські газети кінця 80-х – початку 90-х рр., навершя українського прапору спаленого у 90-х роках у Луцьку, авторські медалі Дмитра Піркла та багато іншого.

Директор Запорізького обласного краєзнавчого музею Михайло Мордовськой подякував усім, хто долучився до створення виставки та її наповнення, а це — Національний музей історії України (м. Київ), галузевий державний архів Служби Безпеки України (м. Київ), Український інститут національної пам’яті (м. Київ), Національний заповідник «Хортиця» (м. Запоріжжя), Волинський обласний краєзнавчий музей (м. Луцьк), Нікопольський краєзнавчий музей (м. Нікополь), музей Хреста Віктора Векленка (м. Дніпро), музей родини Шереметьєвих (м. Київ) тощо.

Найближчим часом буде підготовлений і оприлюднений каталог виставки «Історія державного герба України», де будуть докладно описані та представлені зазначені вище та інші її експонати.

Окремо слід наголосити на тому, що культовий християнський символ Тризуба та хреста – якоря здавна ототожнюється з ім’ям Святого Климента Римського, страченого у 101 році н.е. у Херсонесі (Корсуні) за наказом римського імператора Траяна за активну місіонерську діяльність. Його було утоплено за допомогою корабельного якоря, і відтак Тризуб, або ж хрест-якір (святоклиментівський хрест) став символом цього священномученика, соратника Святих апостолів Петра і Павла. На мозаїці ХІ століття із базиліки святого Климента у Римі зображено його із засобом страти (якорем) у руках разом із святим апостолом Петром.

Історія зберегла кілька конкретних дат, пов’язані із впливом священномученика Климента Римського на долю українського та інших народів Східної Європи.

Біля 861 року мощі священномученика Климента Римського були набуті у Херсонесі (Корсуні) святими Кирилом і Мефодієм, творцями слов’янської писемності. Святий рівноапостольний Кирило особисто передав частину мощів єпископу Рима Адріану ІІ, внаслідок чого папа римський затвердив літургію слов’янською мовою у церквах. Іван Франко, який ґрунтовно дослідив у роботі «Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії ранньохристиянської легенди» (1906 рік), зазначив: «згадка про принесення мощей Святого Климента до Рима назавсігди і нерозривно зв’язана з першим виступом слов’янського писаного слова на всесвітню арену, з першим затвердженням його рівнорядності … з культурними мовами Європи».

988 рік. Володимир Великий здійснив похід та завоював Корсунь. Він охрещається біля мощів Св. Климента і повертається до Києва із частиною цієї святині. Остання мала принципове значення у подальшому процесі хрещення України-Русь 1030 років тому назад: з самого початку християнства постала проблема канонічного статусу мощів святих, яка поступово формувала відповідні норми церковного права.

Ще у ІІІ ст. у християнській церкві (Григорій Неокесарійський) було встановлено дні свят у пам’ять мучеників, а їхні мощі розміщено по різних місцях єпархії, куди християни збиралися для літургії у дні їх пам’яті. У цей же час епіскопом Риму папою Феліксом було регламентовано порядок, відповідно до якого літургія мала відправлятися не інакше, як на мощах мучеників. Зазначені рішення не тільки оприлюднювалися вищим зібранням ієрархів християнської церкви (ІІІ Вселенський собор, правило І), але і вводилися у дію імператорськими указами, якими соборним правилам надавалося статусу державних законів.

Це правило було остаточно ухвалено VІІ Вселенським (ІІ Нікейським) собором у 787 р. У цьому правилі зазначалося: «… якщо деякі храми посвячені без святих мощів мученицьких, то визначаємо: най буде звершене у них положення мощів із звичайною молитвою. Якщо будь-який єпископ посвятить храм без святих мощів: нехай буде відлучений як такий, хто порушив церковні заповіти». Підкреслимо, що цей собор був останнім, рішення якого визнані православною та католицькою церквами.

Володимир Великий дотримався цих християнських правил: мощі священномученика Климента Римського було покладено до олтаря Десятинної церкви у Києві.

Цілком логічним було і обрання символу священномучеництва св. Климента, хреста-якоря, або ж тризуба, у якості геральдичного символу династії київських князів, династії, яка створювала нову державу у Європі.

Цим актом князь Володимир Великий продемонстрував Заходу і Сходу, що поділяє загальні цінності християнства та готовий до всебічної співпраці зі світською та духовною владою відповідних держав. Водночас на цих засадах він заклав світоглядні та духовні основи національного державотворення, використовуючи погляди св. Климента для об’єднання людності українських земель навколо ідеї триєдності світобудови та змісту, який ранніми християнами вкладався у зображення хреста-якоря.

У цьому контексті наголошу на тому, що анексія Росією у 2014 році Автономної Республіки Крим, історія якої невід’ємна від історії 1030-річної інтеграції України у європейську спільноту християнської цивілізації, нагадує спроби сьогоднішньої кремлівської влади привласнити своєрідне «первородство» у цьому питанні. На цьому тлі тема виставки у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї «Історія державного герба України», з якої ми розпочинали, набуває особливого значення, тож варто продовжити це обговорення.

Разом із доктором історичних наук, професором Георгієм Шаповаловим, з яким я мав цікаву спільну роботу над виданою у 2008 році монографією «Український тризуб», ми запрошуємо усіх для подальшої дискусії.

Олександр БЄЛОВ, історик

В Амстердамі (Нідерланди) 22 серпня київське “Динамо” зіграло з місцевим “Аяксом” виїзний матч плей-оф за вихід у груповий етап Ліги чемпіонів (ЛЧ). Поразка гостей 1:3 істотно ускладнила їм завдання, проте “в Києві буде зовсім інша гра”, заявив головний тренер “біло-синіх”.

Це лише перша половина футбольної вистави, на кону якої, не забуваймо, фінансовий бонус від УЄФА – 30 млн євро – і право грати далі в елітному турнірі. Заключний акт розпочатого в Нідерландах драматичного для українців протистояння відбудеться майже за тиждень.

…Передматчева атмосфера в столиці Королівства Нідерландів, що розкинулося на узбережжі прохолодного Північного моря, здавалося, не віщувала виверження вулкану емоцій на футбольній “Йоган Кройф арені”. Охайне місто велосипедів, воно ж – оригінальне історичне місто на воді, немов гігантське серце в блакитній павутині вен (каналів), весь день звично штовхало артеріями своїх вулиць юрби всюдисущих двоколісних “кентаврів” і піших туристів. А надвечір у червоному кратері сучасної двоярусної, з розсувним дахом, арени, збудованої 1996 року, з’явилися, як групи гладіаторів, “Аякс” і “Динамо”. І тут почалося…

Уже на другій хвилині господарі забили гол під неймовірний галас і співи трибун. Більш як півсотні тисяч глядачів прийшли увечері на футбол (і, між іншим, ця публіка ще перед початком матчу так насмітила навколо стадіону – просто страхіття!). Певно, ніде з європейських столиць подібної “культури” бачити ще не доводилося.

Плюс у самій чаші арени вболівальникам “Аякса” роздали прапорці з емблемою клубу (власне, їх було покладено на кожне сидіння), отож фани активно махали дарами (які теж обернуться на сміття), святкуючи кожний успіх своєї команди. А приводів порадіти їм дали аж надто багато: три голи у ворота гостей влетіли вже в першому таймі! Відповіли кияни лише раз – на 16-й хвилині ненадовго зрівняли рахунок (відзначився Кендзьора).

У другому таймі перекладина й стійка воріт врятували динамівців від можливих ще більших неприємностей. Проте віриться: вдома українці зможуть-таки довести, що вони не гірші за “божих дітей” (так називають амстердамську команду, на емблемі якої стилізоване зображення голови Аякса – войовничого героя давньогрецької міфології).

До речі, в сезоні 2010/2011 кияни вже раз програвали “Аяксу” – це було в 3-му кваліфікаційному раунді ЛЧ (1:1 вдома й 1:2 на виїзді), отож нині з’явилася нагода для реваншу. А загалом українські клуби мають, до речі, позитивний баланс у єврокубкових протистояннях з нідерландськими топ-командами, серед яких, зокрема, і роттердамський “Феєноорд” – чинний чемпіон країни, який випередив срібного призера на 4 очки в підсумковій турнірній таблиці, а цьогоріч, як і “Динамо” (Київ), здобув у національних змаганнях Суперкубок.

А що в минулому?
Запеклі вболівальники знають: нинішній суперник динамівців на євроарені – один з найтитулованіших клубів континенту. Щоправда, всі тріумфи “Аякса”, його лідерство у світовому клубному футболі, феєричні три поспіль перемоги у фіналах Кубку чемпіонів (1971-1973) та інші видатні досягнення – залишилися в XX столітті. Як залишаються вершинними для киян і їхні клубні досягнення – переможні зоряні миті на великих континентальних змаганнях від 1986 року, коли вдруге в своїй історії тодішня команда Валерія Лобановського заволоділа Кубком кубків.

Водночас динамівці в минулі десятиліття двічі мали нагоди позмагатися в півфіналах (1999 і 2009) за кубки чемпіонів і УЄФА й вибивали з цих турнірів таких грандів, як “Барселона” й “Реал”.

А от нинішній віце-чемпіон Нідерландів зовсім недавно, у сезоні 2016/2017, грав у фіналі Ліги Європи (ЛЄ), де поступився “Манчестер Юнайтед” 0:2. Щоправда, торік на ранніх етапах обох міжнародних змагань стався й неочікуваний провал “божої дітвори” (середній вік гравців 23,6 року). Тоді нідерландців засмутила спочатку французька “Ніцца” (дві нічиї і виліт “Аякса” зі змагань на шляху до ЛЧ), а потім норвезький “Русенборг” завдав амстердамським “євреям” (це ще одне відоме прізвисько клубу) дві поразки й позбавив їх навіть шансу реабілітуватися в ЛЄ.

Кияни ж у Лізі Європи сезону 2017/2018 дійшли, нагадаємо, до 1/8 фіналу, де їх зупинив італійський “Лаціо”. Отже, і коефіцієнт УЄФА у “Динамо” тепер дещо вищий — 62, а в “Аякса” – 53,5. Проте перемоги здобувають, звісна річ, не коефіцієнтами, а грою.

Що в активі суперників?
Утричі переважає “Аякс” команду Олександра Хацкевича в сумарній орієнтовній вартості складу гравців – 229 млн євро проти 67 млн – у “Динамо”. І знов-таки – не грошовитість клубу чи зірковість складу гарантують успіх у двобоях на полі. Згадаймо, як цього місяця луганська “Зоря” в кваліфікації ЛЄ, проявивши характер і волю до перемоги, залишила позаду португальську “Брагу”, бюджет якої, за оцінками фахівців, на порядок більший, ніж у “Зорі”.

Втім, “Аяксу” треба віддати належне: у цьогорічній кваліфікації Ліги чемпіонів він демонструє результативний футбол. Двічі переграв австрійський “Штурм” (2:0, 3:1), а потім здобув 4 очки в матчах з бельгійським “Стандардом”: 2:2 на виїзді (де гості вели в рахунку 2:0, але примудрилися змарнувати перевагу), і потім – переконливий домашній реванш за втрачені очки 3:0.

Безперечно, “божі діти” і їхні фани очікують лише успішної гри статусного клубу в усіх турнірах. “Аякс”, окрилений переможним стартом у кваліфікації, настроєний подолати в плей-оф і київське ”Динамо”, і здобути від УЄФА чималий фінансовій стимул.

Та свій “секретний” план спробують реалізувати й кияни. Як зауважив напередодні матчу в Амстердамі головний тренер “біло-синіх”, упродовж багатьох років “Аякс” справдує атакувальний комбінаційний футбол, а в динамівців він більш силовий – зі швидким переходом від оборони до атаки, компактна гра, пресинг. “Ми обираємо тактику залежно від суперника й ситуації на полі”, – зазначив Олександр Хацкевич. Але цього разу, як показав матч, задумане вдавалося гостям лише епізодично. Та ще й воротар Бойко надійною грою не порадував…

Біло-сині” мають шанс
Аншлаговий двобій на “Йоган Кройф арені” 22 серпня став для киян нелегким випробуванням. Але за тиждень шанси обох клубів на переможний вихід із плей-оф усе одно будуть 50 на 50. Хай там що – все вирішиться саме в Києві, де в “біло-синіх” перевагою може бути, зокрема, більш потужна підтримка трибун – звісно, за “зовсім іншої гри”.

Сильний 12-й гравець дуже потрібен команді. Матч-відповідь у столиці на НСК “Олімпійський” розпочнеться 28 серпня о 22:00. Там кияни гратимуть лише на перемогу й рятівним рахунком у цій ситуації може бути щонайменше 2:0. Інтрига залишається. А чи вдасться динамівцям пройти своїх амбітних і непоступливих суперників – побачимо.

Сергій Шевченко, “Вектор ньюз”

Амстердам – Київ

Київське “Динамо” у вівторок 14 серпня на НСК «Олімпійський» зіграло в Лізі чемпіонів матч-відповідь проти празької “Славії”. За підсумками двораундового двобою (перша гра, нагадаємо, закінчилася з рахунком 1:1) динамівці впевнено вийшли в наступний етап боротьби за головний єврокубковий трофей.

Гості, які в чемпіонаті Чехії здобули на цей час 12 очок і нарівні з пльзеньською «Вікторією» очолюють турнірну таблицю першості країни, були настроєні по-бойовому, проте не змогли спростували прогнозів букмекерів щодо явного фаворита київського матчу (контора William Hill оцінювала перемогу віце-чемпіона України коефіцієнтом 1,85, нічию – 3,40, успіх чеської команди – 4,40).

На «Олімпійському» відзначилися забитими м’ячами Беньямін Вербич (його називають новим героєм «Динамо») і Артем Бєсєдін (це, зазначимо, перший гол нападника киян в офіційних матчах цього сезону). А от від чехів Фортуна цього разу рішуче відвернулася. Були ж і гольові ситуації, і навіть побував у сітці господарів м’яч, який арбітр не зарахував, бо гравець «Славії» сфолив у штрафному майданчику.

Засмучений поразкою головний тренер «Славії» на післяматчевій прес-конференції все-таки назвав гру своєї команди хорошою, а «Динамо» – сильним суперником. Він задоволений тим, як «Славія» провела цей матч і не має жодних претензій до своїх гравців: вони, вважає Індржих Трпішовські, зробили все, що було в їхніх силах, але удача була на боці «Динамо».

«Важка гра, навіть дві, – прокоментував виступ киян їхній головний тренер Олександр Хацкевич. – Здається, що футбол суперника досить простий – лівий фланг, передача в центр і боротьба. Наші хлопці вміють терпіти, дочекалася свого шансу і ми ще на крок наблизилися до Ліги чемпіонів».

Щастить, як відомо, сильним. Двома шикарними гольовими передачами відзначився в київській команді (крім авторів забитих м’ячів) Віктор Циганков – на цьому окремо наголосив віце-президент УЄФА Григорій Суркіс у публікації офіційного сайту ФК «Динамо».

Вболівальники, яких зібралося на стадіоні майже сорок тисяч, щиро раділи з того, що не зіпсував матч 14 серпня й загальної статистики виступів киян на євроарені проти чеських команд. Спортивні оглядачі підрахували: «Динамо» в єврокубках, зігравши внічию в першому матчі плей-оф у гостях, проходило до наступного раунду (з урахуванням і останньої перемоги над «Славією») в 11 випадках з 13. Відповідно чеські команди динамівці вдома перемагали в п’яти випадках із шести.

Отже, після успіху в двобої зі «Славією» динамівці в наступному раунді зіграють з не менш сильним і більш титулованим суперником – «Аяксом» (Амстердам, Нідерланди), який переконливо декласував удома бельгійський “Стандард” 3:0.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
Фото автора

За останні неповних 15 років Україна пережила дві переможні революції. Українці, у своїй переважній більшості, всіляко підтримували їх організаторів, бо щиро вірили обіцянкам перетворити нашу державу на взірець демократії, створити умови для проведення радикальних соціально-економічних реформ, що мали б розкрити її потужний потенціал і на довгі роки забезпечити динамічний розвиток. Але зміна персонажів у владі майже нічого не змінила в системі її організації. Під гаслами «Геть олігархів від влади», «Бандитам тюрми» й «Створимо гідні умови для формування малого й середнього бізнесу» на зміну одним олігархічним кланам прийшли інші.

Проведенням недолугої політичної люстрації новим керманичам вдалося на певний час відволікти увагу суспільства від підкилимної боротьби за перерозподіл власності, підвищити тарифи на газ і комунальні послуги, разом із девальвацією гривні знецінити мінімальну заробітну плату й пенсії, зате підняти «до європейського рівня» грошове утримання народним депутатам України й високопосадовцям. І допоки збуджений народ пристрасно крушив пам’ятники радянської доби, перейменував населені пункти й вулиці, нові очільники держави зуміли перевершити «злочинну владу» в умінні ефективно використовувати владні повноваження задля особистого збагачення. Знехтувавши вимогами Євромайдану, вони перетворили офіси державних установ на філії конвертаційних центрів, представництва фінансових бірж і офшорних компаній.

Черговим кроком на шляху до повної деградації Верховної Ради України стала ініціатива її регламентного комітету заборонити журналістам здійснювати телевізійну й фотозйомку народних обранців без згоди на те самих парламентарів. Якщо за неї проголосує парламентська більшість, то під час сесійних засідань вони спокійно зможуть не тільки куняти на своїх робочих місцях, «кнопкодавити» чи милуватися картинками з еротичних сайтів, але й відкрито «забивати козла» чи грати в «дурня» на щиглі.

Аналізуючи причини такого стану, пригадав викладача історичного факультету Полтавського педінституту Віктора Степановича Воловика. У часи «розвиненого соціалізму» на семінарських заняттях з історії стародавнього світу він полюбляв задавати студентам питання «на розвиток мислення».

Запам’яталось таке: «Як відомо, раби підтримали повстання Спартака, бо той обіцяв скасувати рабство по всій Римській імперії. Але чи вдалося б Спартаку реалізувати свої обіцянки, якби очолюване ним повстання отримало перемогу»? Після емоційної дискусії, на радість Воловика В.С., студенти робили висновок, що соціально-економічних умов для відміни рабства й перебудови суспільства «зверху» на більш прогресивний феодальний лад на той час ще не існувало. А відтак, навіть якби повстанці здобули перемогу, Спартак та наближені до нього повстанці стали б найбільшими рабовласниками, перетворивши своїх гнобителів на рабів. Світлої пам’яті Воловик В.С. був «тихим дисидентом». Підтримуючи полеміку вже в «курилці», він додавав дискусії пікантності риторичним питанням: «А що об’єднувало Спартака з більшовиками»?

Можна скільки завгодно критикувати «папєрєдніков» за несправедливий процес роздержавлення, приватизації й первісного накопичення капіталу в Україні, який наприкінці 90-х років минулого століття фактично зупинився на стадії утворення фінансово-промислових груп – українського аналогу олігархічних кланів. Хоча ще ніхто в світі не будував ринкову економіку, демонтуючи плановий уклад господарювання, й не вибудовував демократію на уламках зцементованої КПРС адміністративно-командної системи управління. Помилки на цьому непроторенному шляху були неминучими! Зовсім інша справа – маючи конституційну більшість у парламенті, адаптувати життя в Україні до європейських стандартів згідно з Угодою про асоціацію з Євросоюзом, якою кожне подальше рішення покроково розписане.

Одначе, як і 5 років тому, купка доларових мільярдерів через своїх наймитів у Верховній Раді продовжує визначати засади внутрішньої й зовнішньої політики України й формувати державний бюджет. Як наслідок, замість реальної перспективи потрапити в «золотий мільярд», Україна зустрічає 27 рік своє Незалежності з повністю залежною від закордонних позик економікою, «офшорними дірами», куди вилітає значна частина бюджету, величезним розривом доходів між бідними й багатими, галопуючим процесом витоку робочих рук і мозків за кордон, нестабільною фінансовою системою, неподоланою корупцією в усіх ешелонах влади, печерним рівнем невігластва чиновницького апарату.

Влада завжди була й залишається інструментом реалізації партіями чи угрупованнями власних програмних цілей. Міжпартійна боротьба за право очолити державу фактично є змаганням за доступ до інструментів їх втілення. У цивілізованих державах, таких як США, Канада, Японія, країни Євросоюзу, доступ до влади партії отримують у законний спосіб на виборах. У країнах же з нерозвиненою демократією – шляхом переворотів, заколотів, фальсифікації виборів, або як у Росії кінця ХХ – початку ХХІ століть. Там «кремлівські карлики» жонглюють владою, передаючи президентські повноваження один одному в тимчасове користування.

Якщо програмні цілі партій утопічні, як то «перемога світової революції й побудова комуністичного суспільства в планетарному масштабі», або ж влада надовго опиняється в руках союзу військово-політичних й олігархічних кланів, боротьба за її утримання, як правило, породжує диктатуру. Мета диктатури – злам опору, а часто й фізичне знищення противників режиму, які за певних умов можуть досягати масштабів геноциду власного народу. Наприклад, в СРСР це були голодомори, масові політичні репресії, насильницьке переселення народів, гоніння на церкву. У сучасній Росії авторитарний режим укріплюється шляхом повсюдної боротьби з опозицією під приводом протидії тероризму, екстремізму, «іноземним агентам» тощо.

Ціна майбутніх виборів Глави держави, які стануть справжнім іспитом на зрілість України, надзвичайно висока. До їх офіційного проголошення залишилось ще чимало часу, однак на дорогах і вулицях вже з’явилися білборди з зображенням потенційних кандидатів, у містах і селах як гриби після дощу відкриваються їхні штаби й громадські приймальні, а телеглядачам і радіослухачам нав’язуються замовні рейтинги провідних політиків.

Схоже, що в черговий раз вибори не стануть суперництвом концепцій розвитку держави, програм, ідей. Вони традиційно переростуть на запеклу міжособисту боротьбу кандидатів та представників їхніх виборчих штабів. На зустрічах з виборцями, в телевізійних і радіо ефірах знову експлуатуватимуться такі болючі для нашого суспільства теми, як перспектива вступу в Євросоюз і НАТО, анексія Криму, війна на Донбасі, остаточне вирішення мовного питання, приватизація землі, даватимуться полярні оцінки історії України радянського періоду тощо.

Але цьогорічних претендентів на президентство об’єднує одна принципова позиція – усі без виключення кандидати, в тому числі колишні соратники, будують свої передвиборні програми на нищівній критиці чинного Глави держави. Уже зараз песимістичні прогнози розвитку вітчизняної економіки, інформація про наростання протестних настроїв, загибель наших воїнів у зоні проведення ООС, вчинення вибухів, підпалів, вбивства активістів, депутатів рад різних рівнів, ускладнення криміногенної ситуації взагалі використовується «незалежними ЗМІ» для шельмування Президента України.

Переглядаючи телевізійні шоу, стає моторошно від розуміння неминучості крайнього загострення політичної боротьби між конкурентами в першому турі президентських виборів і жорстокий клінч його переможців у другому. Гучні й безвідповідальні заяви лідерів майбутніх виборчих перегонів свідчить, що далеко не всі вони готові дотримуватись встановлених правил. Особливо непокоїть їхнє прагнення під виглядом «добровольчих дружин» створити власні кишенькові воєнізовані формування, залучивши до їх лав ветеранів АТО, колишніх добробатівців й «тітушок».

Не треба бути Нострадамусом, аби передбачити, що недотримання виборчого законодавства, фальсифікація чи невизнання опонентами результатів виборів, порушення визначеної Конституцією процедури передачі влади неминуче ввергне Україну в хаос і анархію, які поглиблять розкол країни і можуть взагалі призвести до втрати державності.

У випадку крайнього загострення обстановки в державі альтернативним варіантом розвитку подій може стати хіба що встановлення в Україні авторитарного режиму. При цьому, враховуючи встановлені законодавством застережники на введення Президентом режиму надзвичайного стану, такий варіант навряд чи може бути реалізований. Через це, враховуючи завжди присутній у нашому суспільстві запит на «сильну руку», на роль «українського Піночета» вже пропонують себе декілька політичних авантюристів. Реальні ж сили, готові й головне здатні взяти на себе відповідальність за застосування надзвичайних заходів, про себе не заявляють.

Оскільки на Донбасі триває війна, а в Кремлі не відмовляються від намірів утвердити в Україні підконтрольний маріонетковий режим, роль спеціальних служб і правоохоронних органів України в забезпеченні стабільності в державі під час виборчих перегонів збільшується в рази. При цьому не варто розраховувати на новоутворені органи НАЗК, САП, НАБУ, які погрузли в перманентний конфлікт між собою, а тим паче, існуюче на папері ДБР. На сьогоднішній день вони неспроможні ефективно протидіяти корупції, нейтралізовуючи у такий спосіб зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці.

Відтак, як і раніше, основний тягар відповідальності за спокій в державі лягає на Службу безпеки, МВС та розвідувальні органи України. Віримо, що завдяки їхнім спільним зусиллям вдасться запобігти реалізації будь-яких песимістичних сценаріїв розвитку подій.

Борис Дніпров

На засіданні Комітету з премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності визначили лауреатів 2018 року. Цього року на здобуття премії надійшло 25 творчих робіт у 4 номінаціях. У номінації “За кращу публікацію у друкованих ЗМІ” традиційно найбільша кількість робіт – 14. У номінаціях “За кращий твір у телевізійній сфері” – 6, “За кращу наукову роботу в інформаційній сфері” – 4. На номінацію “За кращий твір у радіомовній сфері” надійшла 1 робота.

При обговоренні робіт на номінацію “За кращу публікацію у друкованих ЗМІ” члени Комітету з премії особливо відзначили дві: публікацію в “Дзеркалі тижня” краєзнавця, дослідника, письменника-публіциста Сергія Шевченка “Рік жертв Великого терору: вшануймо пам’ять репресованих” з актуального інформаційно-публіцистичного проекту “Рік жертв Великого терору”, що друкувався протягом 2015-2017 років на сайті “Вектор ньюз”. А також книгу Катерини Щоткіної “Любомир Гузар. Хочу бути людиною” (видавництво “Віват”, 2017) про патріарха Української греко-католицької церкви. Члени комітету надали перевагу публікації Сергія Шевченка.

При цьому нагадаємо що протягом 2016-2017 років Сергій Шевченко надрукував майже 40 публіцистичних творів, присвячених роковинам Великого терору.

“Автором проведена колосальна дослідницька робота. Матеріали написані на високому журналістському рівні, написані чесно, так, як потрібно знати нашим людям, бо був розстріляний цвіт української інтелігенції”, – підкреслив член НСПУ та НСЖУ Григорій Кримчук.

Заступник міністра освіти і науки Максим Стріха, зокрема, зазначив, що матеріал Сергія Шевченка накраще відповідає критеріям, “це пріоритет номер один і єдиний, надрукований в масовій газеті, яка має загальнонаціональне покриття”.

“Сергій Шевченко – один з найкращих журналістів, які вміють працювати з архівами, зокрема з дуже складним архівом того періоду”, – додав Олег Наливайко.

Як зазначалося, премія імені Івана Франка присуджується щорічно до дня народження Івана Франка – 27 серпня. Премію ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності засновано 2004 року. Нею відзначаються автори нових оригінальних творів, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

Протягом 28-29 липня 2018 року над варшавським міським стадіоном «Легія» імені маршала Юзефа Пілсудського майоріли прапори 26 держав – учасниць VІ Світового кубку з міні-футболу «Hope for Mundial», який ось уже шостий рік поспіль проводиться в Польщі. Особливість цих змагань полягає в тому, що право участі в них мають виключно діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти, які опинилися в складних життєвих обставинах, віком 14−16 років.

Організаторами цього міжнародного турніру є міністерство спорту й туризму Польщі, польський футбольний Союз – аналог Федерації футболу України, міська влада Варшави. А починалось усе з 2011 року, коли польська сторона організувала міжнародні змагання «Надія на ЄВРО», на які запросила футбольні команди дитячих будинків з Росії, Словаччини, України, Франції й Чехії. Відтоді турнір став традиційним. Цього року його фінансовими спонсорами виступили мережа магазинів «Biedronka», банк «PZU», крупна медична компанія «COSMEDICA», відомі фірми «WRATISLAVA BIO», «NOVA», «Energa». Медіа підтримку забезпечили провідні інформаційні агентства Польщі «TVP Sport» «PAP», «UrbanINFO.tv».

Україна завжди брала участь у цих престижних турнірах. Але, через прикру поразку у серії пенальті від футбольної команди Росії, вище 4 місця 2015 року не підіймалась.

І ось нарешті, довгоочікувана перемога! Нашій країні її виборола футбольна команда «КОПА» спортивного відділу Місії «Центр опіки сиріт» Львівської Архиєпархії Української греко-католицької церкви. На честь переможців над стадіоном «Легія» під звуки державного гімну України 29 липня піднято синьо-жовтий стяг. Чисельні вболівальники нашої команди разом із футболістами після нагородження ще довго скандували «Слава Україні». На стадіоні були присутніми також працівники Посольства України в Республіці Польща, які всіляко підтримували футболістів зі Львова.

Слід підкреслити, що перемога нашим юним співвітчизникам далася нелегко. На шляху до фіналу українські футболісти провели 10 матчів, в яких здобули 9 перемог і 1 матч зіграли внічию. У драматичному матчі за перше місце з командою Нідерландів нашим хлопцям вдалося забити переможний гол лише на останній хвилині.

Окрім кубку, власники омріяного трофею отримали від спонсорів коштовні призи – новенькі ноутбуки, навушники, інші гаджети, а також спортивний одяг виробництва відомих фірм.

Разом із футболістами радість перемоги святкував голова організації «Центр опіки сиріт» отець Роман Прокопець, котрий вже давно опікується справами команди «КОПА». Він висловив слова вдячності «усім добродіям за допомогу та відкриті серця», які сприяли організації поїздки команди на турнір.

Зокрема, «Львівським ярмаркам» за придбання спортивного інвентарю для тренувань, директору розважального комплексу «Медик» за можливість тренуватися на їхньому футбольному полі, чарівній львів’янці Юлії Сапацінській (Julia Sapatsinska), Українському католицькому університету, Львівському національному університету імені Івана Франка та всім небайдужим за організацію благодійного аукціону, на якому були зібрані кошти на дорогу у Варшаву. Не забув отець Роман Прокопець подякувати за фінансову допомогу торговельному центру «Роксолана» та львівській компанії «SoftServe», а також «Першій приватній броварні» й львівському представництву відомої фірми з виробництва й продажу спортивного екіпірування «K-SectoR» за пошиття костюмів.

1 серпня 2018 року команду переможців гостинного зустріне рідний Львів, влада якого також доклала чимало зусиль для організації поїздки «КОПА» на переможний турнір.

Відтак, є надія, що Федерація футболу України, спортивні телеканали, насамперед «Футбол-1», «Футбол-2», «2+2» звернуть увагу на цю неординарну подію. Бо хто знає, можливо серед переможців є майбутні Шевченки, Реброви, Шовковські, П’ятови, Cтепаненки? У всяк випадку, характеру юним футболістам «КОПА» не займати.

Борис Дніпров

20 липня 2018 року в редакції МІА «Вектор Ньюз» відбулася презентація історико-краєзнавчого нарису «Тарас Шевченко в Кременчуці: між міфами й бувальщиною», надрукований у липні цього року видавництвом «БІТАРТ».

Її автором є постійний дописувач «Вектор Ньюз», краєзнавець Олександр Христенко.

У виданні в полемічній формі розкривається п’ять основних версій перебування Тараса Шевченка в Кременчуці, передається атмосфера початку й середини ХІХ сторіччя, коли Кобзар, ймовірно, перебував у цьому славетному козацькому місті на Дніпрі.

Рецензентами нарису виступили доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, Заслужений працівник освіти України, член правління Національної спілки краєзнавців України О.О.Нестуля й доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, Заслужений працівник освіти України, Почесний краєзнавець України Л.Л.Бабенко.

Книжка містить карти орієнтовних маршрутів подорожей Тараса Шевченка кременчуцькими землями, а також малюнки відомих художників.

Нарис «Тарас Шевченко в Кременчуці…» побачив свого читача завдяки підтримці «Інституту культурної спадщини» Всеукраїнської Ради охорони культурної спадщини України, адвокатського об’єднання «АКТІО», особисто Анни Звіряки, Володимира Ямпольського, Петра Шатковського, Олексія Сака.

Твір призначений для використання під час навчального процесу викладачами історії України, української мови й літератури загальноосвітніх шкіл, коледжів і вищих навчальних закладів, а також усіма, хто цікавиться життям і творчістю Тараса Шевченка.

МІА «Вектор Ньюз» планує розпочати публікацію уривків з цього нарису.