Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

У період з травня до листопада 2017 року адвокатами та юристами адвокатського об’єднання «АКТІО» було здійснено аналіз неплатоспроможності (forensic) ПАТ «КБ «ХРЕЩАТИК», проведений за ініціативи департаменту розслідування протиправних діянь Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Проведений аналіз фінансових операцій та звітності банку свідчить, що починаючи з 2013 року дії керівництва, Спостережної Ради та власників Банку не були спрямовані на отримання прибутку та підвищення фінансової стабільності банку, а натомість мали ознаки ризикових та спрямованих на виведення з банку фінансових активів.

За період, що перевірявся, встановлено недотримання банком принципу забезпеченості кредитування. А саме: значна частка кредитів, наданих банком юридичним особам, протягом 2013-2015 років відносилася до категорії «незабезпечених».

При аналізі ефективності розміщення коштів в операції з цінними паперами встановлено неефективність прийнятих керівництвом банку рішень щодо розміщення банківських активів.

У період, що перевірявся, банк здійснював купівлю/придбання/утримання цінних паперів у вигляді облігацій емітентів – потенційно пов’язаних осіб, які на сьогоднішній день залишаються не погашеними. Проведені операції фактично призвели до збитку у розмірі 1 286 млн грн, що суттєво вплинуло на фінансовий стан банку та стало однією із причин його неплатоспроможності.

Висновки “Адвокатське об’єднання”«АКТІО» підтверджуються звітами Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України та експертним економічним дослідженням Полтавського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. М.С. Бокаріуса Міністерства юстиції України.

Починаючи з 2014 року ліквідність банку постійно погіршувалась внаслідок скорочення обсягів високоліквідних і ліквідних активів, при цьому темпи падіння прискорювались кожний рік. Керівництво банку не реагувало на суттєве зниження високоліквідних активів, а продовжувало політику їх подальшого зменшення, що у подальшому призвело до нездатності банку до виконання своїх зобов’язань.

Комплексним аналізом неплатоспроможності ПАТ «КБ «ХРЕЩАТИК» ТОВ «АКТІО» виявлено проведення сумнівних операцій та дії (бездіяльність) керівництва Банку, Спостережної Ради Банку та його власників, що призвели до збитків Банку на суму понад 2,5 млрд грн.

В Україні і за її межами не вщухають пристрасті навколо «звернень Петра Порошенка до ФСБ РФ», оприлюднених 13 січня 2018 року наближеною до Михайла Саакашвілі грузинською телекомпанією «Руставі-2». Мова йде про копії двох документів, датованих 3 лютого 2007 року: заяву П.Порошенка Директору ФСБ і його «зобов’язання» дотримуватись чинного законодавства РФ під час перебування на території Росії.

Адміністрація Президента України зреагувала миттєво, назвавши їх «низькопробною підробкою та фейком, виготовленим і закинутим телекомпанії Руставі-2 спецслужбою Росії», й звернувшись з проханням до ЗМІ «не поширювати фейкову інформацію, що носить явно замовний з боку країни агресора характер». Однак, у відповідь на це керівник «Руставі-2» Нодар Меладзе виступив із заявою, що телекомпанія не має сумнівів щодо достовірності цих документів.

З проханням прокоментувати ситуацію редакція «Вектор ньюз» звернулася до одного з ветеранів органів державної безпеки України, який погодився відповісти на питання на умовах інкогніто.

Ось відповіді генерала, котрий має досвід роботи в контррозвідвальних і розвідувальних підрозділах КДБ УРСР, а також СБ і СЗР України:
«Виходячи з досвіду організації роботи КДБ СРСР, яка в ФСБ РФ суттєво не змінилась, цілком погоджуюсь з оцінкою Прес-служби АПУ, що поширені документи дійсно є підробленими. Очевидно, що Петро Порошенко 2007 року не міг «регулярно відвідувати Санкт-Петербург, де мешкають батьки дружини його старшого сина Олексія» ще до того, як син 2013 року одружився на Юлії Аліхановій.

Але є ще низка ознак того, що це підробка.

По-перше, щодо реєстрації документів. Обидва вони зареєстровані як додатки до невідомого документу за вхідним номером 677 231 від 08.02.2007 року. На адресованій Директору ФСБ заяві хтось із високопосадовців цієї спецслужби, але явно не О.В.Бортніков, власноручно наклав промовисту резолюцію: «К материалам ДОР «Лолита». Тут слід пояснити, що «ДОР» є абревіатурою одного з видів оперативного обліку, прийнятих в КДБ СРСР і, очевидно, збережених в спецслужбах Росії – «дела оперативной разработки» (українською мовою «справи оперативної розробки»), а «Лоліта» – це його зашифровка.

Згідно з відомчими інструкціями, легалізовані матеріали про діяльність об’єктів оперативно-розшукових справ, як то пояснення, заяви, звернення тримались окремо від інших оперативних документів, у спеціальних папках чи конвертах. Для офіційних заяв, на кшталт «звернення Порошенка», взагалі існував окремий порядок реєстрації і реагування.

Утім, «звернення» і «зобов’язання» Петра Порошенка намертво вшиті й пронумеровані в ДОР «Лоліта», що є не тільки порушенням чинних вимог. Важко уявити собі, щоб хтось із керівників ФСБ РФ, наприклад начальник 5 Служби ФСБ РФ генерал-полковник Сергій Бесєда, який є куратором «українського напрямку», принизив себе настільки, щоб власноручно писати резолюцію на самому документі. Для цього до оригіналу прикладається супровідний документ, або відповідний «бетлик» – листочок, часом з окремою реєстрацією, на якому запопадливі помічники вже підготували проект, чи навіть декілька варіантів проектів резолюції. Тобто оригінал завжди залишався у первозданному вигляді.

По-друге. Професіонали можуть закинути мені, що «ДОР» в КДБ СРСР велись не тільки для викриття протиправної діяльності об’єкта, але й з метою створення умов для поступового залучення його до негласного співробітництва. Мова йде про так звані вербувальні ДОР. У таких випадках, «зобов’язання», «підписки», «розписки про отримання коштів» та інші матеріали, які використовувались для закріплення вербовки, могли не виділятись в окреме провадження, а долучались до «ДОР». Така практика дійсно існувала, але для особливої зашифровки об’єктів. То ж, чи варто зараз ФСБ РФ розшифровувати заходи, які вживались щодо П.Порошенка 2007 року, щоб у черговий раз виставляти себе на посміховисько перед усім світом? Невже чергова кампанія з дискредитації Президента України варта потенційними звинуваченнями у проведенні політики подвійних стандартів, коли об’єктом діяльності спецслужб ставав один з провідних політиків сусідньої держави? Бо усім зрозуміло, що за будь-яких обставин санкцію на заведення ДОР на іноземця такого високого рангу, яким 2007 року був П.Порошенко, давали перші очільники спецслужби за погодженням з вищим політичним керівництвом країни.

Безумовно, Кремль і під його керівництвом спецслужби РФ мріють і роблять все для того, щоб реалізувати в Україні варіант зречення Петра Порошенка з посади Президента України за аналогією з «ростовським втікачем». Але, аналізуючи викладені аргументи, більш правдоподібною видається версія, що до поширення «листів Порошенка до ФСБ» причетні внутрішні опозиційні сили. Як і до майже синхронної появи матеріалів журналістського розслідування кореспондентів катарського телеканалу «Аль-Джазіра» про виведення Віктором Януковичем за кордон 1,5 мільярдів доларів США через банк, підконтрольний Голові Національного банку України Валерії Гонтарєвої.

Підсумовуючи, хочу наголосити: з метою формування негативного іміджу України проводиться кампанія з дискредитації її політичного керівництва. Вона здійснюється спеціальними службами країни агресора, які із залученням спеціальних сил і методів нарощують зусилля з проведення розвідувальних акцій впливу. Спричинене наближенням передвиборних перегонів загострення політичного протистояння також буде супроводжуватись збільшенням критики на адресу Глави держави. Можливість ефективно протистояти їм цілком залежить від професіоналізму співробітників Адміністрації Президента, їх здатності реагувати на провокації в інформаційній сфері».

Борис Дніпров

З 01.01.2018 року набрав чинності (крім окремих норм) Закон України від 07.12.2017 №2245-VIII “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році”. Проте набрав чинності він так несподівано й у такий спосіб, що бухгалтери усіх без винятку підприємств взагалі нічого не зрозуміли і вже очікують значних штрафів замість чергового дуже розпареного покращення.

Але спочатку викладемо коротку хронологію подій.

01. 01. 2018 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» від 07. 12. 2017 р. № 2245-VIII (далі – Закон № 2245).

Щоправда, «Перехідні положення» Закону № 2245 стосовно призупинення блокувальної процедури податкових накладних/розрахунків коригування (далі – ПН/РК) (п. 13, пп. 2 п. 31 і абзаци 16-21 пп. 1 п. 56) набирають чинності «з дня, наступного за днем опублікування цього Закону».

Так, Закон № 2245 було опубліковано 30 грудня 2017 року. Тож положення Закону № 2245 щодо призупинення блокувальної процедури ПН/РК набрали чинності ще 31. 12. 2017.

У цій частині Законом № 2245 було викладено в новій редакції п. 201. 16 ПКУ, який наразі передбачає: реєстрація ПН/РК у ЄРПН може бути призупинена в порядку й на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України. До речі, порядок призупинення реєстрації ПН/РК у ЄРПН Кабмін має визначити до 1 березня 2018 року.

Водночас до дня набрання чинності цим порядком було призупинено дію абз. 3 п. 201. 10 ПКУ, відповідно до якого ПН/РК, складені та зареєстровані після 01. 07. 2017 у ЄРПН, є для покупця товарів/послуг достатньою підставою для визнання податкового кредиту та не потребує будь-якого іншого додаткового підтвердження.

А що найголовніше – Законом № 2245 для заблокованих ПН/РК передбачено такі перехідні положення (п. 57 прим. 1 підрозділу 2 р. ХХ ПКУ):
ПН/РК, реєстрацію яких у ЄРПН призупинено відповідно до п. 201. 16 ПКУ, реєструються з урахуванням вимог п. 200 прим. 1. 3, п. 200 прим. 1. 9 та п. 201. 10 ПКУ не пізніше 2 січня 2018 року, крім:
• ПН/РК, щодо яких станом на 01. 12. 2017 не подані пояснення та копії документів відповідно до пп. 201. 16. 2 ПКУ;
• ПН/РК, щодо яких прийнято рішення про відмову в реєстрації ПН/РК у ЄРПН, по яких станом на 01. 12. 2017 не розпочинали процедуру оскарження в адміністративному або судовому порядку.

ПН/РК, реєстрацію яких у ЄРПН призупинено відповідно до п. 201. 16 ПКУ з 01. 12. 2017 до дня набрання чинності Законом № 2245 та щодо яких платником податку після 01. 12. 2017 подані пояснення та копії документів згідно з пп. 201. 16. 2 ПКУ, реєструються в ЄРПН у порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 2245 щодо зупинення реєстрації ПН/РК у ЄРПН.

У разі якщо протягом 5 робочих днів із дня подання пояснень і копій документів не прийнято та/або не надіслано платнику ПДВ рішення про реєстрацію чи про відмову в реєстрації ПН/РК, реєстрація таких ПН/РК здійснюється на наступний робочий день за днем закінчення строку розгляду пояснень і копій документів платника податку.

Іншими словами Закон набув чинності 31 грудня 2017 року, 1 січня – вихідний, а 2 січня – останній день реєстрації накладних. Як то кажуть, хто не встиг – ми не винні. І це при тому, що на сайті ДФС й досі висить оголошення про те, що проводяться регламентні та технологічні роботи автоматизованих систем ДФС України. Тобто навіть ті бухгалтери, які кожного дня читають «Голос України» не дуже то й могли встигнути зробити «усе по закону».

Чи то в ДФС спеціально так зробили, чи то просто поплутали будь-які календарні дати – можна тільки гадати. Але в соцмережах та профільних форумах вже обговорюють цю ситуацію й дуже нею не задоволені.

Справа в тому, пояснюють адвокати АО «АКТІО», що законом виключено п. 74.2 ст. 74 Податкового кодексу, відповідно до якого передбачалось проведення постійного автоматизованого моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення їх реєстрації в ЄРПН та надавались МФУ повноваження визначати критерії оцінки ступеня ризиків.
З урахуванням нової редакції п. 201.16 ст. 201 Податкового кодексу, виявилося, що реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН може бути зупинена у порядку, та на підставах, визначеному Кабінетом Міністрів України. Тобто реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в ЄПРН може бути зупинена тільки в порядку, та на підставах, визначеному КМУ і до затвердження такого порядку зупинка податкових накладних/розрахунків коригування здійснюватись не буде. Але цей новий порядок Кабмін має розробити аж до 1 березня 2018 року. Іншими словами, коригувати податкові зобов’язання вже не вийде, а держава фактично перекредитувалась у бізнесу на січень-лютий 2018 року.

«Вважаємо, що Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» (№6776-д) не вирішено питання щодо припинення реєстрації податкових накладних у ЄРПН. Фактично, держава отримала безвідсотковий кредит та можливість користуватися до 1 березня 2018 року коштами суб’єктів господарювання, яким зупинено реєстрацію податкових накладних, та позбавила можливості контрагентів вчасно скористатись правом на формування податкового кредиту з ПДВ. Проаналізувавши положення законодавства, вважаємо, що на даний момент найефективнішим способом захисту платника податків є звернення до суду», – пояснили адвокати.

Релігія відіграє значну роль в житті американських громадян, і мабуть саме тому відома всім фраза «In God We Trust» («В Бога ми віримо») стала для них своєрідним «слоганом життя». Коли в США починають говорити про найголовніші для особи свободи, то першою називають свободу віросповідання, тим самим підкреслюючи важливе місце релігії в соціумі. Більше 88 % американців вважають себе віруючими, що значно перевищує кількість віруючих в інших розвинутих країнах, і при цьому тут функціонує більше, ніж де б не було різних по своїй природі сект, релігійних конгрегацій та організацій.

Гарантією релігійної свободи в Америці є Перша поправка Конституції США 1791 р., яка зобов’язує Конгрес не підтримувати будь-яку релігію, не затверджувати державну релігію та не забороняти вільне віросповідання. Важливим в цьому є те, що ця Поправка діє і по сьогоднішній день, а відтак – церква і держава діють окремо, не втручаючись у справи один одного. Це два окремі інститути, які формують духовний та світський світогляди американського суспільства. Вони є невід’ємними компонентами механізму розвитку країни. Таким чином, американські цінності – це органічне поєднання трьох елементів: релігії, яка позбавлена церковного істеблішменту; республіканської громадянської релігії про Богом дані природні права; та релігійного плюралізму.

Важливим аспектом є юридична компонента відносин держави та церкви. Верховний Суд Сполучених Штатів відіграє значну роль в контексті діяльності релігійних установ, а також релігійної практики в Америці. Діяльність Суду в галузі релігії була побудована на основі тлумачення змісту Першої поправка Конституції США, про яку згадувалось вище. Якщо розглядати саме релігійний аспект діяльності Верховного Суду, то можна зазначити, що він розглядає справи по таких чотирьох напрямках як: відмежування церкви від держави або навпаки, співробітництво між духовною та світською складовими в контексті релігії, рівноправність відносин між релігіями та релігійними особами, інтеграція релігії та політики. Слід зазначити, що ці різні теми інтегровані в значно більшу структуру Верховного Суду, метою якої є визначення контурів того, як державна влада стикається з релігійною практикою в Сполучених Штатах. Верховний Суд США часто вдавався до аналізу праць батьків-творців американської нації XVIII століття, щоб визначити зв’язок між релігією та державою, яка мала на меті підпорядкувати американський соціальний та політичний порядок. Насправді, фраза «стіна поділу між церквою та державою» вперше була використана в Америці президентом Томасом Джефферсоном у 1802 році як скорочення пояснення значення, яке він запровадив для релігійних положень. Ця відома фраза була врахована Верховним Судом США у 1947 році як корисна метафора при розгляді суперечок про релігію. Таким чином, Суд визнає, що відокремлення церкви від держави є основоположною тезою.

Таким чином, «поділ між церквою та державою» є законним поняттям в Америці, але воно описує більше інституційний поділ, ніж прямий. Іншими словами, Конституція вимагає, щоб установи церкви та держави в американському суспільстві не були взаємопов’язаними, залежними або функціонально пов’язаними між собою. Метою цієї вимоги є досягнення взаємної незалежності та автономії для цих інституцій, виходячи з віри в те, що вони будуть функціонувати краще, якщо вони не матимуть влади над іншими інституціями. Церкви та інші релігійні установи в Америці не отримують прямого державного фінансування, а також від них не вимагають сплачувати податки з прибутків або майна. Державні службовці не призначають духовенство, і навпаки – релігійні організації не призначають урядовців. Уряди, навіть суди, не мають права вирішувати церковні суперечки, які пов’язані з доктринальними питаннями. Релігійні організації, на відміну від католицької церкви в середні віки, не мають повноважень диктувати закони чи державну політику, хоча вони можуть спробувати, оскільки вони не виключаються як учасники політичного дискурсу.

Цікавим з точки зору відокремлення держави від церкви в США, є приклад щодо обмеження релігійної діяльності в державних школах, який наводить у своїй статті «The separation of church and state in the US» Дерек Девіс. Інституційне відокремлення церкви та держави спостерігається найчастіше та найбільш суперечливо у судових рішеннях, які обмежують релігійну діяльність у державних школах. Рішення Верховного суду, які обмежують здатність шкіл виховувати церковних співочих та читців Біблії, друкувати «Десять Заповідей» та інші релігійні тексти, покликані захистити священний предмет релігії від державного втручання. Суд часто підкреслює, що діти дуже вразливі в релігійному відношенні у ранньому віці, а тому важливо залишити релігійну підготовку батькам, релігійним та іншим приватним організаціям.

Отже, як ми бачимо, в Сполучених Штатах Америки існує чіткий розподіл між державою і церквою, дотримання якого суворо контролює Верховний Суд. Можна констатувати, що чітко діє принцип «кожен має займатись своєю справою»: державна влада – відстоювати конституційні права та інтереси, а церква – всіляко сприяти розвитку духовного потенціалу американських громадян та формуванню у них відповідного світогляду. Для повноцінного розвитку духовного життя та віри потрібна повна автономія від політичного життя, а також невтручання урядових кіл у духовну сферу.

Окрім Першої поправки до Конституції США, де мова йде про відмежування держави від церкви, є і нормативно-правові згадки про даний аспект. Так, наприклад, в ст. 6 Конституції США мова йде про те, що не може вимагатись будь-яке підтвердження релігійних переконань в якості умови для зайняття будь-якої посади або офіційної посади, які запроваджені Сполученими Штатами Америки. До прийняття Білю про права 1789 р. це була єдина згадка про релігію в Конституції.
В 1797 р. Сенат США ратифікував договір з Тріполі, в якому в ст. 11 говориться про наступне: «Оскільки уряд Сполучених Штатів Америки не заснований на християнській релігії; оскільки він не має жодного характеру ворожнечі проти законів, релігії або спокою мусульман; і, оскільки Сполучені Штати ніколи не вступали ні в яку війну, не здійснювали ворожнечу проти будь-якої магометської нації, сторони заявили, що ніякий привід, що випливає з релігійних поглядів, ніколи не призведе до переривання гармонії, яка існує між двома країнами». Цією статтею затверджувались засади «релігійного балансу сил» між США та однією з двох держав (Тріполі), які називались «Barbary Pirate States» («Варварські Піратські Держави»).

Повертаючись до сучасності, потрібно зосередити увагу на тому, що в нормативно-правовому відношенні все залишається незмінним, але «масла у вогонь» підлило підписання Дональдом Трампом 4 травня 2017 р. Розпорядження, згідно якого церквам та іншим релігійним організаціям дозволяється стати більш активними в політичному відношенні. Згідно цього Розпорядження він наказує Внутрішній Службі Доходів (Internal Revenue Service) не вдаватись до «несприятливих дій» проти церков та інших релігійних організацій, звільнених від податків, які беруть участь у політичній діяльності, яка призводить до затвердження кандидата на політичну посаду. Але пастирі вже вільні виступати з політичними виступами і регулярно займаються цим. Церквам та іншим податковим організаціям заборонено затверджувати чи явно протидіяти політичним кандидатам згідно з Поправкою Джонсона від 1954 року, однак нове Розпорядження, чітко вказує, що ця діяльність все одно не буде допущена.

Виникає питання про те, чи не призведе такий крок Президента до виникнення антагонізмів між державою та церквою, а також до більшого поєднання цих двох інституцій? Американське суспільство і сьогодні продовжує обстоювати ідею про автономізацію держави і церкви, звикнувши до такої моделі протягом багатьох років. З точки зору іміджу та підтримки серед населення, цей «релігійний» крок Д. Трампа навряд чи можна розцінювати як позитивний. І без того маючи низький рейтинг серед американського соціуму (за даними опитування CNN в період з 14 по 17 грудня 2017 р. роботу Президента США схвально оцінили 35 % зі 1001 опитаного повнолітнього американця; відверто невдоволеними роботою Д. Трампа є 59 % опитаних) він ризикує не тільки «посіяти» негативні «зерна» у «грунт» американського суспільства, але і порушити багатовікові духовні традиції.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук,
експерт з міжнародних питань

Знаковою подією для європейської спільноти стало проведення саміту Європейського Союзу з 14 по 15 грудня 2017 р. в Брюсселі. В непростий для Євросоюзу час лідери країн-членів обговорювали актуальні для ЄС проблеми, а також ряд зовнішніх питань. Тривалі дискусії у різних форматах стали свідченням складності внутрішньої та зовнішньої ситуації, а також засвідчили слідування колективному принципу вирішення спільних проблем. Ключовими сферами, в яких обговорювалось найбільше коло питань, стали: сфера безпеки та оборони, соціальна, культури та освіти, міграційна, зовнішньополітична та ряд інших. За підсумками саміту, за вищенаведеними сферами були прийняті відповідні рішення.

Якщо говорити про «європейські підсумки» саміту, то потрібно почати із найбільш актуальної і, водночас, найбільш проблематичної сфери – сфери безпеки та оборони. Учасники привітали запуск програми постійного структурованого співробітництва (PESCO) в сфері оборони. Дана програма являє собою юридично обов’язкову та всеохоплюючу основу для поглиблення оборонного співробітництва між державами-членами ЄС. Країни-учасниці беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення оборони та національного суверенітету. Це є важливим кроком на шляху до зміцнення спільної оборони в рамках ЄС, а також запроваджує нове мислення, яке надає привілеї співробітництву між державами-членами.

Європейська Рада закликала до прийняття у 2018 р. Програми промислового розвитку європейської оборони, з урахуванням фінансування перших проектів у 2019 р. та рекомендацію Європейської Ради щодо нового інструменту створення потенціалу в підтримку безпеки та розвитку після 2020 року. Лідери ЄС очікують, що Рада завершить реформу Афінського механізму – інструменту, який використовується для фінансування загальних витрат на військові місії та операції ЄС. Європейська Рада, також, обговорила співпрацю між ЄС та НАТО.

Підсумовуючи прийняті рішення в оборонній сфері, потрібно зазначити, що вони є своєчасними та актуальними з точки зору стану сучасної внутрішньої та зовнішньої ситуації в рамках ЄС. З огляду на посилення викликів та загроз «м’якого» та «жорсткого» характеру прийняття стратегічно вивірених, ефективних, комплексних мір є необхідним в контексті зміцнення європейської безпеки та оборони. Важливим залишається питання про забезпечення достатнього фінансування вищенаведених програм, а також повноцінне їх втілення на практиці у відведені терміни.

Що стосується соціальної сфери, то лідери Європейського Союзу висвітлили такі пріоритети подальшого розвитку соціального виміру, як: впровадження «Європейського стовпа» соціальних прав на рівні Євросоюзу та на національному рівні; сприяння ефективному соціальному діалогу на всіх рівнях; досягнення прогресу у розгляді соціальних справ на рівні ЄС; відслідковувати пріоритети плану дій ЄС щодо подолання розриву між чоловіками та жінками.
Ці рішення, в перспективі, можуть зіграти важливу роль у адаптації соціальної сфери до сучасних реалій, а також посприяти розширенню нормативно-правової бази за рахунок появи нових документів, які будуть містити у собі сучасні підходи щодо практичної імплементації соціального законодавства ЄС.
В сфері освіти та культури були визначені наступні пріоритети: зробити програму «Erasmus+» більш широкою та всеосяжною; надати студентам можливості отримати ступінь, об’єднуючи навчання в декількох країнах ЄС; забезпечити більшу кількість молодих людей як мінімум двома іноземними європейськими мовами; сприяти співробітництву щодо взаємного визнання дипломів про вищу освіту та шкільних атестатів на рівні середньої освіти.

Враховуючи головний принцип культурного та освітнього життя Європейського Союзу – мультикультуралізм – дані рішення значно розширюють його межі роблять його більш багатогранним. Посилення лінгвістичної складової створює нові можливості для студентів стосовно вільного обрання та зручного вивчення європейських мов. Це сприяє мовному різноманіттю та більш вільному спілкуванню. Взаємне визнання дипломів та більш ширші можливості програми «Erasmus+» створюють умови, в яких процес навчання у вищих навчальних закладах ЄС стає більш зручним та багатогранним. Це, також, дає можливість вивчати культуру народів Європейського Союзу в новій якості.

Стосовно міграції, учасники саміту провели дискусію щодо зовнішніх та внутрішніх аспектів міграційної політики ЄС. Вони оцінили те, що було зроблено в цьому плані і те, що не стало ефективним протягом останніх двох років. Підсумками дискусії стали наступні рішення: запобігати в подальшому масовим надходженням на зовнішні кордони; проводити роботу щодо подолання корінних причин міграції; вирішувати внутрішні «тупикові» ситуації, які перешкоджають розробці політики.

Не дивлячись на те, що обсяги міграційних потоків до Європейського Союзу знизились протягом останніх років, проблема нелегальної міграції залишається актуальною. Вищенаведені рішення можуть стати ефективними лише за умови наявності відповідних умов, а саме: зміцнення безпеки по всьому периметру зовнішніх кордонів ЄС; запровадження більш суворих мір щодо мігрантів, особливо щодо політики депортації; вдосконалення, а при необхідності – розробка нового міграційного законодавства; відхід від ліберальних, демократичних підходів і перехід до більш жорстких, які передбачають недопущення асиміляції на території Євросоюзу.

Актуальним серед інших питань саміту стало питання «Брекзіту» («Brexit»), яке доволі жваво обговорювалось на різних площадках. Лідери країн-членів ЄС погодились, що на першому етапі переговорів щодо «Брекзіту» було досягнуто достатнього прогресу. На цій підставі вони прийняли проект керівних принципів для переходу на другий етап переговорів, де також розпочнеться обговорення відносно таких питань, як перехідний період та основи майбутніх відносин.

Вихід однієї з провідних країн ЄС із даного об’єднання може мати негативні наслідки для інших членів. Маючи одну з найбільш потужних економік в рамках Євросоюзу, Велика Британія може значно похитнути і без того слабкий економічний баланс. Будучи одним із найбільших фінансових контрибуторів безпеки та оборони, її вихід може, також, негативно позначитись і на стані безпеки, а саме в тому, що решті країн доведеться сплачувати більші внески на підтримку належного рівня безпеки та оборони. Врешті решт, може розпастись «золотий трикутник» ЄС: Велика Британія – Німеччина – Франція, який не тільки визначає внутрішню і зовнішню політику, але і є фундаментом сучасного Європейського Союзу. Це може означати «початок кінця» його функціонування та, в перспективі, можливий розпад. Отже, все залежатиме від того, як наждалі розвиватиметься процес виходу Великої Британії з ЄС і чим він закінчиться.

Відносно зовнішньополітичної сфери, то тут потрібно зосередити увагу на таких питаннях як: «проблема Єрусалиму» та санкції проти Російської Федерації.
Стосовно Єрусалиму, то позиція Європейського Союзу з 6 грудня 2017 р. (коли вона вперше була оприлюднена після заяви Дональда Трампа) залишилась незмінною і була підтверджена Головою Європейської Ради Дональдом Туском 14 грудня: крок американської адміністрації може завадити мирному процесу на Близькому Сході та реалізації принципу «дві держави для двох народів» (Ізраїль та Палестина).

14 грудня 2017 р. країни-учасниці саміту схвалили продовження економічних санкцій проти Росії ще на шість місяців, тобто до 31 липня 2018 р.. Таке рішення було обумовлено затягуванням Російською Федерацією процесу виконання Мінських угод щодо врегулювання ситуації на сході України. Окрім санкцій, було схвалено рішення щодо продовження обмежень проти ряду чиновників та військових, які діятимуть до середини наступного року.
Отже можна констатувати, що головні пріоритети зовнішньої політики Європейського Союзу залишаються незмінними. Це підтверджується підсумковими рішеннями саміту. Спрямованість на безпеку, мир, стабільність залишається однією із головних складових зовнішнього виміру діяльності ЄС.
Саміт Європейського Союзу засвідчив високий рівень зацікавленості серед країн-учасниць щодо вирішення найбільш актуальних проблем, а також продемонстрував єдність у поглядах і думках відносно подальшого розвитку та діяльності.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук,
експерт з міжнародних питань

22 грудня в День працівників дипломатичної служби підсумки року підвів Надзвичайний і Повноважний Посол, президент Українського відділення Асоціації міжнародного права, віце-президент Української асоціації зовнішньої політики Олександр Купчишин.

Зокрема, серед позитивних тенденцій 2017 року Посол навів такі:

1. Повноцінний запуск Угоди про асоціацію Україна-ЄС. Увесь минулий рік Угода діяла в тимчасовому режимі з огляду на невизначеність позиції Нідерландів. На щастя, компроміс в трикутнику Брюссель-Гаага-Київ було знайдено. Поступово наші громадяни мають відчути переваги вільної торгівлі з ЄС. Невдовзі, вже з 1 січня 2018 року починається зниження ввізного мита на автомобілі з країн ЄС, з подальшим виходом на нульовий рівень.

2. Запровадження безвізового режиму України з ЄС. Це безумовна, 100-відсоткова перемога української дипломатії, яку відчув кожний громадянин. Росія до останнього не вірила, що це станеться, а потім просто була шокована. В окупованому Криму люди зберігають українські паспорти, щоб мати можливість подорожувати до Європи.

3. Початок розгляду Міжнародним Судом ООН позову України проти Росії. Нагадаємо, йдеться про порушення Росією Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року і Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року. Фінальний результат поки що передбачити складно, але є підстави сподіватися на сприятливе для України рішення Суду, принаймні, що стосується порушення Росією Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

4. Ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН резолюції щодо прав людини в окупованому Криму. Резолюція сильніша, ніж минулого року, зокрема, Росія звинувачується у невиконанні проміжного рішення МС ООН стосовно відновлення діяльності Меджлісу кримськотатарського народу. Мало, на жаль, голосів «за», досить багато «проти». Якщо з сателітами Росії все ясно, то незрозуміло, як там опинилася, скажімо, ПАР і чому Азербайджан голосував «ногами». Але тут можна погодитись з нашим Послом при ООН В.Єльченком, що збільшення підтримки держав могло потягнути за собою розмивання жорстких положень резолюції. Дуже важливо, що в резолюцію закладено принцип безперервного розгляду питання, чого не було зроблено у 2014 році. В результаті тоді резолюція «Територіальна цілісність України» виявилася фактично документом одноразової дії.

5. Збереження і посилення санкційного режиму проти Росії. ЄС цими днями продовжив санкції на півроку. Це потребувало значних дипломатичних зусиль, особливо в плані збереження принципової єдності країн ЄС. США послідовно нарощують санкційний тиск на Росію. Відповідно до рішення Конгресу, у лютому 2018 року буде оприлюднено новий розширений список російських фізичних і юридичних осіб, проти яких діятиме посилений режим санкцій. Відчувається, що Росія, за усієї словесної бравади стосовно неефективності санкцій, починає потроху від них задихатися.

6. Зміцнення стратегічного партнерства України з США. Крім політичної і фінансової підтримки, які існували у попередні роки, цього року суттєво посилилась військова підтримка, а на наступний рік бюджет США передбачає ще більше коштів на військову допомогу Україні. Ми впритул наблизились до того, що американська сторона почне надавати нам летальну зброю оборонного характеру.

7. Розробка нового Закону про дипломатичну службу. Попри певні недоліки, наприклад, відсутність прирівняння дипломатичних рангів до рангів держслужбовця, відтворення старих норм про т.зв. компенсаційні витрати дипломатам замість заробітної плати під час довготривалих закордонних відряджень (що не дозволяє потім дипломатам отримувати нормальні пенсії), в цілому новий закон – це крок уперед.

Однак є й певні негативи роботи дипломатичного корпусу у 2017 році. Олександр Купчишин навів наступні приклади:

1. Неефективність Мінських домовленостей. Відсутність дипломатичних зусиль з пошуку альтернативи Мінському процесу. Ніяк не вдається задіяти механізми Будапештського меморандуму, зокрема, передбачені ним консультації. Не робляться спроби розширити коло держав, які були б задіяні у врегулюванні ситуації на сході України.

2. Різке погіршення двосторонніх стосунків України з низкою східно-європейських держав – Польщею, Угорщиною, Сербією, Чехією.

3. Надто буденне, а подекуди невиразне членство України в Раді Безпеки ООН у 2016-2017 роках. Багато було сподівань і видано авансів. Цитата з виступу Президента України 15 жовтня 2015 року з нагоди обрання України до РБ ООН: «…членство в Радбезі дає нам нові можливості для відстоювання свого суверенітету і територіальної цілісності, воно допоможе нам принести довгоочікуваний мир, сприятиме відновленню українського суверенітету над всіма окупованими Росією територіями, як на Донбасі, так і в Криму». Який результат?

4. Продовження озвучення вітчизняною дипломатією нереальних перспектив і популістських гасел. Спочатку це була нібито можливість позбавлення Росії права вето в Раді Безпеки ООН. Зараз з’явилася нова утопічна ідея – швидке приєднання України до Шенгенської зони. Вже навіть Посол ЄС в Україні Х.Мінгареллі вимушений був закликати українську владу припинити ці розмови. Все це створює невиправдані та завищені очікування суспільства.

5. Зволікання з призначенням Послів України у приблизно два десятки зарубіжних держав, зокрема, Латвію, Данію, Вірменію, Киргистан, Грецію, Хорватію, Чорногорію, Ірландію, Алжир, Перу, Ефіопію, Казахстан, Кубу, ПАР та деякі інші. Потрібно спочатку подумати про заміну, а потім вже відкликати Посла. У нас же навпаки. Можливо, нашу резолюцію підтримало так мало держав в ГА ООН, зокрема й тому, що в багатьох столицях нема кому вести роботу на високому рівні. Адже тимчасові повірені, які є рядовими дипломатами, не мають доступу до кабінетів, де ухвалюються політичні рішення (наприклад, відсутність Посла у ПАР).

6. Невдале реформування Дипломатичної Академії МЗС України. Замість навчальної бази з підготовки фахівців дипломатичної служби, Дипакадемію перетворено на курси підвищення кваліфікації.

7. Не вдалося за цей рік реально просунути практичне втілення в життя нашої важливої ініціативи щодо задіяння миротворчої місії ООН на Сході України. Курт Волкер, спецпредставник Держдепу США по Україні: «Миротворчої місії на Донбасі не буде, якщо Росія на це не погодиться» (прес-конференція у Відні 8 грудня 2017 р.). На жаль, обійти РБ ООН у цьому питанні неможливо. Усі варіанти без згоди Росії будуть нежиттєздатні.

Від редакції ж додамо, що запропонований перелік досягнень і проблемних питань української дипломатії за рік, що минає, не є вичерпним, однак є системним та зробленим на найвищому рівні професійним дипломатом.

14 грудня 2017 року відбулась зустріч членів Української асоціації зовнішньої політики та Українського відділення асоціації міжнародого права з нагоди 100-річчя української дипломатичної служби.

Президент УАЗП, посол Володимир Хандогій презентував свою книгу “Дипломатичні сюжети: невигадані історії кар’єрного дипломата”.

Президент Українського відділення Асоціації міжнародного права, посол Олександр Купчишин, який раніше ознайомився зі змістом книги, відмітив, що це надзвичайно цікавий, фактологічно насичений твір про українську дипломатію та українських дипломатів, який буде корисний для експертного середовища та широкого загалу.

Президент УСПП Анатолій Кінах, який був присутній на зустрічі, відмітив ефективність взаємодії інститутів громадянського суспільства та владних структур у провідних країнах світу та висловив переконання, що і в Україні повинна міцніти така взаємодія між державною владою та громадянським суспільством в інтересах зовнішньої політики, економіки, права та інших життєвоважливих сфер розвитку України.

24 листопада 2017 р. у м. Брюссель відбувся Саміт східного партнерства, в якому прийняли участь шість країн-учасниць: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна. Ключовими питаннями, які були винесені на порядок денний були наступні: зміцнення співробітництва в таких галузях як цифрова економіка, інвестиції в транспорт, енергетику та інфраструктурні проекти, надання більшої підтримки у розвиток громадянського суспільства та укріплення зв’язків між європейськими народами. Звісно, що це не повний перелік обговорюваних питань, але найбільша увага була приділена саме їм.

Головним підсумком Саміту стало підписання Спільної декларації, в якій з боку ЄС було висловлено підтримку територіальної цілісності, незалежності та суверенітету всіх його партнерів. Також в Декларації було відзначено, що учасники закликають до відновлення зусиль по сприянню мирного врегулювання невирішених конфліктів в східному регіоні на основі міжнародного права. Але головними положеннями Декларації стали наступні:
– важливість ефективного управління;
– потреба у більш якісних та безпечних транспортних зв’язках;
– важливість енергетичної безпеки;
– потреба в подальшій підтримці незалежних засобів масової інформації та виявлення джерел дезінформації;
– сприяння мобільності та розширення можливостей для молоді.

Також було визнано європейські прагнення та європейський вибір партнерів, які підписали Угоду про асоціацію з ЄС, а саме: Грузії, Молдови та України.

Що стосується України, то про неї мова йшла у загальному контексті порядку денного саміту без виділення в окремий блок. Так, наприклад, Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель у своєму виступі відзначила, що мінський процес дуже повільно просувається вперед, але Німеччина та Україна його продовжуватимуть. Президент Європейської Ради Дональд Туск наголосив на тому, що ЄС засуджує російську агресію та ніколи не визнає незаконну анексію Криму. Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер значну увагу у своєму виступі приділив реформам в Україні. Він звернув увагу на те, що посилити впевненість західних інвесторів можуть, в першу чергу, реформи, зокрема судової системи, та боротьба з корупцією. Отже, ми можемо бачити, що традиційна європейська риторика по відношенню до нашої держави знову яскраво проявила себе у вигляді різного роду заяв та запевнень. Констатація фактів та акцентування уваги на необхідності проведення реформ не стали новиною для України, адже такі рекомендації можна чути на різних європейських дискусійних площадках. Президент України сподівався на те, що про нашу державу будуть говорити в більш прикладному контексті, особливо щодо ситуації на сході та анексії Криму, але європейські політики обмежились звичною риторикою, тим самим продемонструвавши невисоку зацікавленість у врегулюванні українських проблем.

В підсумковому документі немає жодної згадки про Крим та ситуацію на сході так само, як і відсутні антиросійські меседжі. Це можна пояснити тим, що до формату «Східного партнерства» входять Білорусь та Вірменія, які активно ведуть співробітництво з Росією. Міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей заявив, що з 25 років новітньої історії незалежної Білорусі 20 років був конфлікт з Європейським Союзом, і ми раді, що зараз в Брюсселі є розуміння того, що процес налагодження діалогу між Білоруссю та ЄС може йти тільки поступово. Він, також, підкреслив, що співробітництво Мінська та Брюсселя не означає, що Білорусь піде на розрив відносин з Росією. Ці слова засвідчують, що для Білорусі і надалі основним вектором залишатиметься співробітництво з РФ, а Європейський Союз виступатиме в ролі партнера. Що стосується Вірменії, то цей Саміт став для неї справжнім проривом, адже було підписано Угоду про всеохоплююче та розширене партнерство з ЄС, яка є безстроковою та включає в себе широкий спектр політико-економічних, фінансових та гуманітарних питань. Не дивлячись на схильність Білорусі та Вірменії до співробітництва з Росією, тим не менш Європейський Союз активно розвиває з ними діалог не «на словах», а «на ділі», вбачаючи в цьому позитивні моменти для подальшого розвитку східного вектора своєї політики, а також у забезпеченні безпеки та стабільності в регіоні.

Повертаючись до України, слід зосередити увагу на наступних підсумках.

По-перше, учасники Саміту схвалили повний вступ в силу Угоди про асоціацію з ЄС. Це відбулось 1 вересня 2017 р. З огляду на зміст розділів даного документу, Україні доведеться провести величезну роботу по таких напрямках як: політичний діалог і реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері закордонних справ та політики безпеки, юстиція, свобода і безпека, торгівля і питання пов’язані з торгівлею, економічне та секторальне співробітництво та ряд інших. Всі вони становлять основу розширеного формату співробітництва з Європейським Союзом, а також сприяють вдосконаленню механізмів, інструментів, методів та засобів інтеграційного процесу. В разі того, якщо українське керівництво об’єктивно буде зацікавлено у подальшому розвитку інтеграції до ЄС, йому доведеться на прикладах конкретних практичних результатів реформ, перетворень та практичних змін у вищезазначених сферах доводити своє реальне бажання розвивати країну та суспільство на основі європейських цінностей.

По-друге, країни-учасниці Саміту Східного партнерства наголосили на важливості укладання Україною з ЄС Угоди про спільну авіаційну зону в найближчий час. Слід зазначити, що таку угоду під час Саміту було парафовано з Вірменією. Даний документ передбачає необмежений доступ до авіаційного ринку, а також створення єдиної нормативно-правової бази в сфері авіаційної безпеки та застосування стандартів безпеки Європейського спільного авіаційного простору. Цей документ видається актуальним для України, адже його підписання може в перспективі позитивним чином позначитись на відновленні потужностей авіаційної промисловості, а також на збільшенні чисельності замовлень щодо виробництва літаків. Україна належить до небагатьох країн світу, що володіють повним циклом (макротехнологією) створення авіаційної техніки, і займає провідне місце на світовому ринку в секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації. За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинутих держав. Але доводиться констатувати, що за останні роки, з огляду на наявність внутрішньої кризової ситуації, наша держава почала втрачати свої позиції на регіональних та міжнародних ринках за рахунок зменшення чисельності різного роду замовлень. Виходячи з цього, національним профільним міністерствам та відомствам слід звернути увагу на розширення практичного співробітництва з Європейським Союзом в авіаційній галузі з метою залучення інвестицій, а також обміну сучасними європейськими технологіями галузі літакобудування.

По-третє, було відзначено важливість імплементації безвізового режиму. 17 травня 2017 р. було підписано рішення про введення Європейським Союзом безвізового режиму для громадян України, а 11 червня 2017 р. він почав діяти на практиці. Як було відзначено в Декларації, це сприяє укріпленню співробітництва, а також подальшому розвитку мобільності для громадян. Потрібно нагадати, що в контексті даного режиму існують певні обмеження «мобільності». Так, наприклад, для того, щоб поїхати працювати чи вчитися у країни ЄС потрібно, як і раніше, оформити відповідну довгострокову візу. Безвіз розповсюджується лише на короткострокові поїздки. Він надає право на перебування в ЄС протягом 90 днів у проміжку 180 днів. Простіше кажучи, українці мають право перебувати в країнах ЄС кожні півроку по 90 днів. Порушення цих вимог може призвести до накладання на особу заборони на в’їзд до Шенгенської зони та депортацію.

Але, як і раніше, ключовим невирішеним для України питанням залишилась інтеграція до ЄС, про яку не було згадано у підсумковому документі. Оптимізму щодо цього питання не було висловлено і під час пленарних дискусій як серед парламентарів Євросоюзу, так і серед учасників. Це можна трактувати як знак того, що Україна повинна самостійно розбиратись із своїми проблемами, а не сподіватись на те, що за неї це зроблять країни ЄС. Враховуючи нинішню ситуацію в державі, говорити про інтенсифікацію інтеграційних процесів не доводиться, адже за останні роки не було зроблено суттєвих практичних кроків на шляху до європейського майбутнього. Єдиний поступ спостерігався в нормативно-правовій сфері, де були підписані вищезгадані документи. Але цього замало: потрібно шляхом практичної імплементації доводити рішучість у своїх намірах слідувати у фарватері європейської політики, а також на постійній основі ефективно працювати із відповідними органами та структурами ЄС. Лише за таких умов в перспективі на самітах Східного партнерства можна буде не тільки почути вже знайому констатаційну риторику, а і побачити реальну практичну зацікавленість європейських партнерів розвивати конструктивний діалог із Україною, який в позитивному відношенні може знано посприяти процесу інтеграції нашої держави до Європейського Союзу.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук,
експерт з міжнародних питань

Дане питання вже достатньо довгий час обговорювалось та продовжує обговорюватись на різних дискусійних площадках, але так і не знайшло, поки що, свого практичного втілення.

До 2005 р. питання вступу України до НАТО носило загальнодержавний характер і не було досить популяризовано в суспільстві. Робота по безпосередній інтеграції майже не велась. Переважним чином все обмежувалось нормативно-правовою площиною, тобто підписанням ряду документів, які стосувались розвитку співробітництва та закладанням основ євроатлантичної інтеграції. Відправною точкою розвитку відносин з Північноатлантичним альянсом став візит 22 – 23 лютого 1992 р. тодішнього генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, під час якого він офіційно запросив нашу країну до Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). 10 березня 1992 р. Україна підписала документ про вступ до РПАС. 9 лютого 1994 р. міністр закордонних справ України Анатолій Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми «Партнерство заради миру». 9 липня 1997 р. на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді Президент України Леонід Кучма та Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору». Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО. В 1999 р. було відкрито Офіс зв’язку НАТО у Києві. Отже, ми бачимо що в період 90-х років як такого інформування населення відносно євроатлантичної інтеграції не було: все відбувалось на державному рівні і було націлено на розвиток політичного та воєнного діалогу.

З 2005 р. почався інтенсифікований діалог з Альянсом з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу до НАТО. Позитивом стало і те, що при різних міністерствах, відомствах та установах були відкриті департаменти, відділи, сектори та інші структурні підрозділи, які займались євроатлантичною проблематикою. Це надало можливість значно збільшити обсяги інформації про відносини України з Північноатлантичним альянсом та почати інформаційну кампанію серед населення. В науковому середовищі збільшилась чисельність досліджень з євроатлантичної проблематики, що також стало важливим чинником донесення до суспільства аналітичної інформації.

Така ситуація була до 2010 р., а саме до приходу до влади Віктора Януковича, який 15 липня 2010 р. підписав Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому проголошувався позаблоковий статус. Також в статті 14 в п. 2 із Закону України «Про основи національної безпеки України» передбачалось вилучити слова «та в євроатлантичний безпековий простір» і «та Організації Північноатлантичного договору». З цього часу євроатлантична проблематика почала втрачати свою актуальність. Підтвердженням цьому стало закриття структурних підрозділів та науково-дослідних установ, які займались питаннями інтеграції України до НАТО, а відтак – було зупинено і інформування населення щодо цього питання.

Після подій Революції гідності 2013 – 2014 рр., про НАТО знову почали говорити в інтеграційному контексті, але без якихось серйозних практичних кроків. Інформаційна складова розвивалась дуже повільно і не приносила тих результатів, які б могли засвідчити високий рівень обізнаності населення відносно інтеграції до Альянсу. Переважним чином, все залишалось на декларативному рівні у формі різного розу заяв, намірів, запевнень. Далі цього справа не йшла. Як і раніше, в соціумі спостерігався «інформаційний вакуум», який не давав можливості провести об’єктивний референдум.

В 2017 р., це питання знову вийшло на порядок денний. 2 лютого в інтерв’ю виданням німецької медіагрупи Funke Президент Петро Порошенко заявив про намір провести в країні референдум про вступ України до НАТО. Ця заява не знайшла відповідної підтримки ні серед українського політикуму, ні серед громадян, так і залишившись в декларативній формі. І от нещодавно, 1 грудня, під час свого виступу з нагоди святкування Дня працівників прокуратури, він знову висловив надію про проведення референдуму щодо вступу в НАТО в найближчому майбутньому: «Сейчас мы твердо держим курс на евроатлантическую интеграцию. И в скором обозримом будущем в Украине точно пройдут референдумы и о вступлении в НАТО, и я уверен, что народ Украины поддержит мою инициативу относительно членства в Евросоюзе». Отже, знову наміри, плани, перспективи без чіткої практичної імплементації.
Повертаючись до питання доцільності проведення референдуму, потрібно проаналізувати сучасний стан справ в державі та в суспільстві, економічне та фінансове положення, промислові можливості, ситуацію у внутрішньополітичній, воєнній, безпековій сферах та в інших площинах для того, щоб зрозуміти, чи потрібно це робити в найближчій перспективі.

З огляду на те, як ведеться інформування населення відносно того, що являє собою на сьогоднішній день НАТО, навряд чи можна говорити про високий рівень поінформованості. Окремі публікації у газетах та журналах, незначний рівень зацікавленості євроатлантичною проблематикою в мережі Internet, зменшення кількості різного роду заходів, які присвячені інтеграції до Північноатлантичного альянсу та ряд інших чинників свідчать про те, що населення не проявляє оптимізму відносно даного питання. Здебільшого, знання про Альянс обмежуються загальними відомостями про його діяльність та низьким рівнем об’єктивного розуміння того, що членство в цій організації може принести Україні. Для того, щоб населення було більш поінформованим про НАТО, потрібно поширювати інформацію про неї через усі засоби передачі інформації в об’єктивному, зрозумілому та більш широкому контексті, щодня висвітлюючи все нові і нові факти.

Далі, чи розуміє населення той факт, що набувши членства в цій організації, наша держава повинна буде сплачувати щорічні внески до бюджету НАТО. Поки що це відбувається на пропорційній основі, але в цьому році Президент США Дональд Трамп заявив, що в перспективі країни-члени цієї організації повинні перейти на єдину систему сплати внесків в обсязі 2% від ВВП. Чи готова Україна до цього? Враховуючи те, що на сході тривають бойові дії і видатки на врегулювання ситуації продовжують збільшуватись, навряд чи залишаться ще кошти на сплату бюджетних внесків до НАТО.
Чи потрібно проводити референдум щодо вступу до Північноатлантичного альянсу в той час, коли в країні тривають бойові дії і якою буде реакція керівництва НАТО? Навряд чи позитивною. Скоріше за все воно наголошуватиме на тому, що Україна повинна докласти максимум зусиль для того, щоб остаточно врегулювати ситуацію на сході, провести мирні переговори, розставити всі крапки над «і» і лише потім розмірковувати над тим, як і коли проводити референдум.

Чи є справедливим проводити референдум коли в країні спостерігається політична криза, має місце високий рівень корупції, спадають обсяги промислового виробництва, є скрутною ситуація в економіці? Скоріш за все ні. Спочатку потрібно вирішити усі внутрішні проблеми, зробити конструктивним та продуктивним зв’язок між усіма ланками державної влади, посилити практичну складову реалізації прийнятих рішень у формі різного роду нормативно-правових актів, відновити інвестиційний клімат та довіру у закордонних інвесторів щодо вкладання інвестицій в промисловість та інші галузі, перейти від «слів» до «справи» у питанні боротьби з корупцією, і лише потім після проведення комплексного моніторингу ситуації щодо вищезазначених аспектів ставити питання про референдум.

Чи є доцільним референдум в ситуації, коли Україна не відповідає в повній мірі критеріям щодо членства, одним із яких, до речі, є врегулювання етнічних, територіальних та політичних конфліктів у відповідності до принципів ОБСЄ? Однозначно ні. По-перше, керівництво потрібно чітко усвідомлювати, чи є на сьогоднішній день в державі ресурси та можливості для того, щоб виконати всі критерії членства. По-друге, розробити чіткий практичний поетапний план дій щодо виконання цих критеріїв. По-третє, проводити постійні звіти перед керівництвом НАТО щодо виконання цих критеріїв, а також допускати інспекції від цієї організації з метою моніторингу ситуації. По-четверте, демонструвати на практичному рівні дотримання прав людини та влади закону. За умови виконання цих кроків в повному обсязі в перспективі можна буде говорити про проведення повноцінного референдуму.

Отже, з усього вищенаведеного можна зробити висновок про те, що на сьогоднішній день і, скоріш за все, в найближчій перспективі, проводити референдум відносно вступу України до НАТО не є доцільним. Існує дуже багато реальних перешкод та проблем, які не дозволяють це зробити. Головною залишається проблема низького рівня обізнаності населення із самою організацією, а також із позитивними та негативними аспектами від вступу до НАТО. Потрібно провести значний обсяг робіт із інформування населення, врегулювання ряду ключових внутрішніх проблем, заручитись більшою підтримкою серед усіх країн-членів Альянсу, виконувати всі критерії щодо членства в повному обсязі на практичному рівні, а також ряд інших кроків та дій, які в перспективі зможуть сформувати надійне підґрунтя для проведення референдуму.

Олександр Вонсович, кандидат політичних наук, експерт з міжнародних питань

Дане питання з 2014 р. залишається актуальним для України, адже досі США не надали необхідної воєнної допомоги, яка б дійсно в практичній площині повпливала б на перебіг війни на сході. Після подій Революції гідності, ця країна була визначена в якості основного стратегічного партнера, з яким надалі буде проводити співробітництво наша держава, але по сьогоднішній день це «партнерство», нажаль, проявляється, здебільшого, лише у формі різного роду заяв, обіцянок та декларативних рішень. Як приклад, можна навести ситуацію із постачанням Україні летальної зброї. Це питання розглядається вже понад 3 роки, але кінцевого практичного результату і досі немає. Чому? А тому що наш «партнер» щоразу висуває все нові і нові вимоги, які задовольняють інтереси не нашої держави, а США.

Так, наприклад, 19 червня 2015 р. Сенат Сполучених Штатів ухвалив законопроект про витрати на оборону в 2016 році, який включав постачання летальної зброї Україні. Згідно з прийнятим проектом закону, передбачалось надати військову допомогу на суму 300 млн. доларів. Допомога включала радарні системи та протитанкові комплекси. Білий дім з обережністю ставився до постачання летальної зброї Києву, побоюючись, що такий крок може лише призвести до загострення конфлікту на сході України. Цю ідею підтримала і Російська Федерація. І лише Президент України та інші високопосадовці, як не дивно, активно виступали за надання саме летальної зброї, яка, на їх думку, поставила б остаточну крапку у конфлікті. Але цього не сталось у 2016 р., адже настав період американських передвиборчих перегонів, які звели проблематику летальної зброї до широкої дискусії без конкретних практичних рішень.
У 2017 р., після того, як Дональд Трамп офіційно вступив у свої президентські повноваження, про летальну зброю почали говорити в іншому контексті, який полягав у розробці спільного плану Пентагону та Державного департаменту із постачання Україні летальної зброї. Поточний рік закінчується, а летальної зброї так наша держава і не отримала.

17 листопада 2017 р. обома палатами Конгресу був затверджений проект оборонного бюджету США на наступний рік, в якому передбачається виділення Україні 350 млн. доларів допомоги, включаючи надання летальної зброї та іншого устаткування, навчання та надання технічної допомоги. Однак допомога США буде надаватись за умови прогресу в ключових реформах оборонного сектору України. Сенатор Роб Портман заявив, що ці реформи включають в себе: введення цивільного контролю за військовими, співпрацю та координацію з парламентським наглядом за військовими, покращення системи забезпечення та управління запасами та безпеки чутливих іноземних технологій. Також в проекті оборонного бюджету мова йде про те, що вперше, оборонна допомога Україні може надаватись для зміцнення захисту на морі: надання повітряних та берегових оборонних радарів, мінного та протимінного обладнання, прибережного та берегового устаткування. Значно розширюються можливості допомоги з лікування та реабілітації українських військовослужбовців. Полегшуються можливості використовувати допомогу США для покриття медичних та інших витрат, пов’язаних з турботою про українських службовців, медичного навчання та підтримки українців.

І знову ми бачимо, що в документі немає жодної конкретної згадки про летальну зброю. Так що ж це за «партнер», який так яскраво «на словах» обіцяє надати такого роду зброю, а «на ділі» надає нелетальні озброєння і технічну та медичну допомогу. Звісно, що така допомога теж потрібна, але вона не відіграє ключової ролі у процесі врегулювання ситуації на сході України. Чому так? Може тому, що Сполучені Штати не хочуть втручатись у конфлікт, намагаючись тиснути на Росію економічними та іншими санкціями, тим самим обстоюючи варіант недопущення ескалації. А можливо і тому, що така «політика обіцянок і запевнень» вигідна, в першу чергу, самим Сполученим Штатам, які в такий спосіб все більше затягують Україну в орбіту своїх геополітичних та зовнішньополітичних інтересів. Зрозуміло, що такі сценарії розвитку подій не відповідають українським національним інтересам і несуть в собі загрозу національній безпеці. Українське керівництво хоче бачити в обличчі США справжнього стратегічного партнера, який несе відповідальність за свої слова і дійсно хоче допомогти у врегулюванні конфліктної ситуації.

Не треба забувати і про те, що сьогодні на міжнародній арені відбувається геополітичне протистояння між США та Росією, в якому розігруються європейська, близькосхідна та азіатсько-тихоокеанська карти. Кожна з них має свою специфіку, вагу, значення, зміст, цілі та завдання. Ситуація з Україною підпадає під «європейську карту», в якій наша держава позиціонується як буферна, сіра зона між європейським та євразійським геополітичними просторами. Російська Федерація всіляко намагається довести той факт, що наша держава була і залишається частиною слов’янського світу, маючи на увазі етнічні коріння, менталітет, національну свідомість, культуру, побут та інші чинники. Сполучені Штати намагаються залучити Україну до західної цивілізації із протилежними особливостями, які містяться в геополітичній ідеї пан-американізму. На підставі зіткнення двох протилежних за змістом геополітичних гравців страждає третя сторона – Україна, яка взагалі ідентифікує себе в якості частини європейського простору. Така ситуація вимагає від українського керівництва остаточного геополітичного визначення та інтеграційної спрямованості, які об’єктивно та в повному обсязі повинні відповідати національним інтересам нашої держави.

Але повернемось до воєнної допомоги. Якщо проаналізувати допомогу в період з 2014 по 2016 рр., то виявляється, що країни Європейського Союзу надали її більше, ніж Сполучені Штати. Переважним чином, це була допомога гуманітарного та медичного характеру, але у достатньо великих обсягах.
Так, наприклад, Польща поставила понад 600 тон гуманітарної допомоги (сухпайки, балаклави, військові рюкзаки, фуфайки з довгими рукавами, рукавиці, рушники, черевики польові, сумки для спорядження). Литва надала елементи озброєння (які саме, кількість та типи становлять воєнну таємницю) та 150 тон боєприпасів для автоматів АК-47. Велика Британія виділила 2000 шоломів марки 6, 150 шоломів з вмонтованими приладами нічного бачення, 200 GPS-навігаторів, 220 захищених ноутбуків, 1000 пакетів першої медичної допомоги. Європейський Союз надав 142 позашляховика, 51 мікроавтобус, 142 тепловізора і 36 захищених ноутбуків. Звичайно, це не повний перелік постачань від європейських країн, але якщо підрахувати весь кількісний обсяг допомоги, то він перевищуватиме американський.

За цей же період Сполучені Штати Америки поставили в Україну 35 броньованих позашляховиків «Volkswagen Amarok» і «Toyota Land Cruiser 200», понад 120 бронеавтомобілів HMMWV, 5 катерів «Willard» Sea Force 730 та Sea Force 11M для ВМС України, понад 2500 тис. одиниць приладів нічного бачення AN/PVS-14, понад 40 автомобілів швидкої допомоги Burtek B4731. Зрозуміло, що це не повний обсяг допомоги, але якщо провести тактико-технічний аналіз вищенаведеної техніки, то висновки свідчитимуть про те, що її кількості не тільки не достатньо для проведення повномасштабних операцій, але і технічні характеристики не в повній мірі відповідають виконанню сучасних бойових завдань. Україна потребує значно більшої кількості хоча б нелетальних озброєнь і не тих, що вже морально та технічно застарілі, а саме сучасних із відповідним високотехнологічним обладнанням.

Переходячи до висновку слід зазначити, що продовження надання Сполученими Штатами Америки воєнної допомоги в таких обсягах і в такому контексті жодним чином не сприятиме врегулюванню ситуації на сході нашої держави. Затягування процесу надання летальної зброї призводить не тільки до ускладнення конфліктної ситуації, але і погіршує стан українсько-американського воєнно-технічного співробітництва, що, в свою чергу, негативним чином позначається на стані національної безпеки і робить Україну більш уразливою по відношенню до сучасних викликів та загроз. Нажаль, доводиться констатувати, що по ключових напрямках воєнної допомоги ситуація залишається в площині «слів та обіцянок», а не в площині «справи». Україні потрібно якомога швидше позбавитись від маніпулятивних аспектів зовнішньої політики США, які йдуть у супереч національним інтересам. Зробити це можна шляхом більш практичного, об’єктивного, конструктивного та наполегливого відстоювання українських позицій на всіх політичних та воєнних рівнях, а також шляхом проведення незаангажованої, неупередженої, незалежної національної зовнішньої політики, яка повинна бути сконцентрована на повноцінній реалізації українських інтересів. Лише за таких умов в перспективі може з’явитись можливість не тільки розвивати співробітництво продуктивного характеру, але і знайти реальні можливості для остаточного врегулювання конфліктної ситуації на сході України.

Вонсович Олександр, кандидат політичних наук, експерт з міжнародних питань