Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Аналіз матеріалів проведеного КДБ Республіки Білорусь 20 листопада 2017 року брифінгу, присвяченого обставинам затримання у Мінську співробітника «Українського радіо» Павла Шаройка і видворення за межі «братньої держави» українського дипломата Ігоря Скворцова, дозволяє висунути версії щодо причин цих резонансних подій.

Очевидно, сам захід мав на меті переконати довірливих громадян Білорусі і світову громадськість у тому, що Україна проводить розвідувальну діяльність проти РБ, а вказані дії білоруської сторони стали результатом успішної реалізації розробки наших співвітчизників на причетність до спеціальних служб. Виступаючи на брифінгу, представник КДБ БР Дмитро Побяржин стверджував, що Павло Шаройко є кадровим співробітником Головного управління розвідки МО України у званні «полковник», котрий під журналістським прикриттям «…створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання зі збору відомостей розвідувального характеру у військово-політичній сфері». За інформацією КДБ РБ, Ігор Скворцов, який нібито координував діяльність Павла Шаройка, також є військовослужбовцем ГУР МО України і займався розвідувальною діяльністю під дипломатичним прикриттям радника Посольства України в РБ. Якщо вірити оприлюдненій інформації КДБ РБ, це визнав і сам Павло Шаройко.

Вивчаючи ретельно відредаговані у високих кабінетах КДБ РБ матеріали брифінгу, не виникає жодних сумнівів, що розробка Павла Шаройка і Ігоря Скворцова тривала певний період і здійснювалась спільно із ФСБ РФ. Відтак, скептичне ставлення до доказів, здобутих щодо наших співвітчизників в ході реалізації планів агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів, недоречне.

Що ж стосується інших відомостей, поширених КДБ РБ під час брифінгу й розміщених на офіційному сайті відомства під «оригінальною» назвою «Про припинення шпигунської діяльності», виникають питання, принаймні у громадян України.

По-перше. Навіщо було кадровому розвіднику із багаторічним стажем, за якого КДБ РБ видає Павла Шаройка, зберігати у себе вдома вилучені під час обшуку «направлені раніше в Центр копії розвідувальних донесень»? Невже його не вчили азам конспірації? Чи можливо за «розвідувальні донесення» білоруські кадебісти сприйняли звичайнісіньку журналістську кореспонденцію?

По-друге. Що ж то була за якість розробки «українських шпигунів» білоруськими професіоналами, якщо навіть в офіційному повідомленні про її реалізацію допущено низку помилок і неточностей? Так, Публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України (ПАТ НСТУ) із 100 відсотками державної власності, прикриттям якого нібито користувався Павло Шаройко, в оприлюднених КДБ РБ матеріалах назване «громадською національною телерадіокомпанією України». Співробітник ГУР МО України Ігор Скворцов, котрий нібито для заняття розвідувальною діяльністю використовував дипломатичне прикриття, в офіційному повідомленні на сайті КДБ РБ фігурує як Радник, хоча насправді був Першим секретарем Посольства України в Білорусі. У повідомленні для преси стверджується, що Павло Шаройко нібито «створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання щодо збору відомостей розвідувального характеру». Однак «…при збиранні секретних матеріалів» КДБ РБ був затриманий аж один білоруський громадянин, «який здійснював шпигунську діяльність в інтересах України». А де ж решта, які входили в агентурну мережу? Можливо то були провокатори, яких КДБ РБ банально підставив українському журналісту? Що ж дочекаємось суду.

По-третє. Чим можна пояснити майже місячну мовчанку КДБ РБ, якщо затримання Павла Шаройка відбулося ще 25 жовтня 2017 року? Чому про нього мовчала також українська сторона, якщо КДБ РБ того ж дня поінформував МЗС РБ і воно відразу ж викликало до себе Посла України в Білорусі Ігоря Кизима?
Між ким була досягнута домовленість «з урахуванням характеру двосторонніх стосунків ці факти не оприлюднювати»? Якщо на це погодився Посол України, то чи мав він повноваження приймати такі пропозиції? Якщо так вирішило керівництво МЗС, звичайно, за погодженням з Адміністрацією Президента України, то якими мотивами вони керувались? Чи не було тут посередників з Луб’янки?

Інформації для відповідей на ці питання поки що замало, тим більше, що об’єктивній оцінці подій, як завжди, заважає наш традиційний «центропупізм» («Україна захищає західну цивілізацію від Росії, а тому потребує підтримки усього світу») та емоційна мітинговщина («Ніж в спину…», «Зрада», «Рука Москви»).

Дійсно, особливо після анексії Криму і російської агресії на Донбасі, розвіялися залишки ілюзій щодо дотримання колись скріплених підписами керівників спецслужб країн-учасниць СНД зобов’язань «не працювати один проти одного». Не слід також очікувати повернення того часу, коли розвідників, які потрапляли в вербувальну розробку спецслужб «третіх держав», відправляли «по-джентельменськи» з країни перебування на Батьківщину, дбаючи про збереження духу й принципів двосторонніх відносин.

Немає жодних сумнівів і в тому, що розробкою Павла Шаройка і Ігоря Скворцова керували куратори з ФСБ РФ, оскільки на даному історичному етапі білоруський КДБ фактично перетворився на один з «регіональних органів ФСБ РФ по Республіці Білорусь». Не слід забувати, що ця країна з 1997 року входить до складу конфедеративної держави, яка носить назву «Союзна держава Росії та Білорусі». А згідно із статтею 14 Указу Президента РБ Олександра Лукашенка від 23.07.2013 року № 325, яким оголошено «Положення про Комітет державної безпеки Республіки Білорусь», цей орган регулярно проводить спільні колегії ФСБ РФ і СЗР РФ «з метою організації роботи щодо забезпечення безпеки Союзної держави».

Водночас, попри залежний від ФСБ і СЗР РФ статус, право санкціонувати подання КДБ РБ на затримання журналіста Павла Шаройка й висилку з Білорусі українського дипломата Ігоря Скворцова мав виключно Президент РБ Олександр Лукашенко, бо саме йому підпорядковується Голова КДБ РБ. А тому не варто виправдовувати його за те, що прийняти таке рішення Олександра Лукашенка ймовірно змусило керівництво Росії, невдоволене тим, що вперше за скільки років, у тому числі, завдяки посередницьким зусиллям України, Білорусь запросили взяти участь у саміті Східного партнерства (Брюссель, 24 листопада 2017).

Так чи інакше, Україна має достойно вийти з цієї ситуації, дотримуючись принципу взаємності. Висилка з України єдиного білоруського дипломата, про що щойно повідомило вітчизняне МЗС, має стати початком реалізації цілого комплексу заходів у відповідь. Відсутність спокійної, виваженої й водночас жорсткої реакції держави буде розцінена як свідчення слабкості її позиції.

Борис Дніпров

Перша декада листопада – привід згадати соловецьку трагедію 1937–1938 років. Це актуально не лише з нагоди 80-х роковин масових політичних репресій. У країні, як відомо, триває інформаційна акція «Рік жертв Великого терору». І триває, на жаль, уже не один рік неоголошена війна Росії проти України…

Нарівні з бойовою зброєю нині головним самозахистом нації є історична пам’ять про злочини червоної імперії та її агресивних попередниць. Авторитетний вчений, наш сучасник, пригадується, радив пізнавати минуле через життєписи. Тож маємо змогу зазирнути в архівні сезами й розповісти про одного з розстріляних українців, яких реабілітувала історія. Його доля багато в чому типова, а особистість – неординарна. Цей герой мріяв жити у вільній країні, наближав час порахунку з більшовицькими окупантами й був… душпастирем – пішов з хрестом проти безбожної червоної зірки.

Священику Української автокефальної православної церкви Володимирові Хуторянському – політв’язню Соловків – репресивні органи приписали членство одразу в двох «контрреволюційних організаціях», вигаданих чекістами. Обидві вони відомі за сфабрикованими справами ГПУ–НКВД – йдеться про «Спілку визволення України» («СВУ») і «Українську військову організацію» («УВО»). На ділі подвійного членства в зазначених «об’єднаннях» не могло бути, бо не існувало й самих фіктивних структур. Як не існувало, до речі, й третьої вигаданої енкаведистами організації – «Всеукраїнський центральний блок», що його нібито створили на Соловках націоналісти, а з-поміж них був і отець Володимир.

Відомо, що від 1922 року аж до арешту в Україні цей чорноокий худорлявий чоловік невисокого зросту виконував «богослужіня релігійного культу», як записано в табірній обліково-статистичній картці, й кілька років (1931–1933) працював рахівником артілі. А ким він – свідомий щирий українець – міг водночас бути не про людське око, спробуймо з’ясувати, проаналізувавши наявні архівні документи спецслужб сталінських часів.

Після поразки Української революції 1917–1921 років на теренах УССР розгорнулася тривала підпільна війна проти більшовицьких окупантів. Існували канали нелегального зв’язку між Галичиною і УССР, де справжня УВО (попередниця Організації українських націоналістів) мала джерела інформації та проводила розвідувальну таємну діяльність, підшукуючи надійних людей, залучаючи до майбутньої визвольної боротьби національно свідомих громадян.

Якщо вірити фантазіям, скріпленим підписами соловецького начальства, то священик УАПЦ, арештований 1 січня 1934-го, був членом «СВУ» (хоча на час арешту Хуторянського, нагадаємо, минуло вже кілька років після гучного «розгрому» тієї уявної «спілки»). У тюремній довідці, датованій жовтнем 1937 року, читаємо (тут і далі цитати – мовою оригіналу зі збереженням стилю й орфографії архівних документів):

«Хуторянский Владимир Яковлевич, 1897 года рождения, уроженец м. Томашполь, того же района, Винницкой области, УССР, гр[ажданин] СССР, украинец.

Священник-автокефалист. Состоял членом украинской к/р. (контрреволюційної. – Авт.) организации «Спилка Вызволения Украины», организованной Ефремовым, подготовлявшей совершение терактов против руководителей партии и правительства, совершение диверсий и повстанческого движения к моменту войны.

Будучи активным членом этой к/р. организации, принимал участие в создании к/р. повстанческих ячеек, провел вербовку членов в организацию.

27–28 февраля 1934 года судебной тройкой при КО ГПУ УССР по ст. 58-11 УК УССР заключен в исправтрудлагерь сроком на пять лет».

Натомість з іншого архівного джерела – розсекреченого агентурного повідомлення від 5 жовтня 1934 року – дізнаємося, що Хуторянський нібито перебував у лавах «УВО»:

«Совершенно секретно. Нарядчик 4-й роты 1-го участка Хуторянский Владимир Яковлевич мне подробно рассказывает, как он, будучи священником Украинской «православной церкви автокефальной» на границе с Польшей в м. Орынин Винницкой области (нині село Оринин Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. – Авт.), был членом организации, которая ставила себе цель – подготовка крестьян к вооруженному выступлению на случай войны, и при первом переходе через границу Украинских военных частей, немедленное поднятие крестьянства с целью повстания. По словам Хуторянского, эта организация носила имя заграничного штаба, который вкратце именовался «УВО», т. е. Украинская военная организация…

Хуторянский, будучи уже арестованным, передает, что он держался 9 месяцев, не сознавался на показаниях в ГПУ, «но впоследствии я вынужден был пойти в сознание, поскольку мои товарищи сознались».

Мною был поставлен вопрос Хуторянскому такого порядка: «Был ли ты непосредственно связан с кем-нибудь из приезжавших из заграницы и с кем?» Он ответил: «Если бы я был лично связан, то мне как священнику Украинской церкви могло бы так попасть, что я и на свете не был бы. Моя обязанность была проводить работу среди украинского населения и проводить сборы – деньгами. Эти деньги мы вручали в г. Виннице в Центральную раду Церковную».

Недогляд енкаведистів
Відомий український історик Юрій Шаповал, автор статті «Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору» ще 1998 року опублікував у періодиці три документи з архівної справи, зазначивши, що подолянина звинуватили в участі в «СВУ». Про цю «спілку» вчений навів такі міркування: «Ключове питання, яке завжди виникає, коли йдеться про справу «СВУ»: що у звинуваченні відповідає дійсності, а що існувало лише в головах чекістів, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували свої жертви давати свідчення?» Професор зауважив: проти режиму точилася безкомпромісна боротьба, але водночас збереглися свідчення, що «СВУ» не існувала в тому вигляді, як це подавалося у 1929–1930 роках. Приклад – заява на ім’я Климента Ворошилова, яку навесні 1957-го надіслав кремлівському високопосадовцю колишній політв’язень Соловків Всеволод Ганцов. Останній за «належність» до «СВУ» провів у неволі понад 22 роки (включно із засланням на Крайню Північ). Але ж Ганцов, коли свідчив під час слідства, гадав, що організація «СВУ» існувала й тільки він про це не знав. Лише після суду й розмов з іншими співпроцесниками дізнався, що «СВУ» – це фікція. Усі без винятку засуджені, зокрема й ті, яким приписували роль лідерів (Сергій Єфремов, Андрій Ніковський), казали, що «СВУ» не було, а зведений на них наклеп жертви репресій підтвердили лише тому, що їх змусили до цього вигаданими свідченнями інших ув’язнених, на яких чинили тиск слідчі органи.

Слід зважити на те, що Соловецька тюрма восени 1937-го готувалася провести масштабну репресивну операцію – масові розстріли. На думку автора цих рядків, «членство» Хуторянського в «СВУ», зафіксоване в нашвидкуруч складеній довідці, могло бути звичайним недоглядом енкаведистів. Останні ж пекли як млинці ті формальні папери, бо за доведеним з Москви лімітом мали бути приречені на страту 1200 в’язнів – це переважно звинувачені в «контрреволюційних злочинах» творці й носії національних культур, вчені, освітяни, державні й політичні діячі, духівництво, селяни, робітники… Відомий факт: один з п’яти довжелезних розстрільних списків – протокол № 83 засідання трійки – містить прізвища 265 осіб, а серед них багато українців, звинувачених у належності до «УВО» чи «СВУ». Про кожного в тюрмі компонували стислу довідку – на сторінку машинопису. Ймовірно, через неуважність чекіст міг вписати в неї не ту «організацію».

Траплялися й більші казуси. Приміром, облікові картки двох українців якимось дивом опинилися серед карток групи соловчан, названих «сибіряками», а цю групу в роки Великого терору не розстріляли. Так вижили й обидва наші земляки. Один з них, Семен Підгайний, опинившись на волі, у 1940-х виїхав на Захід, де згодом видав друком спогади про українську інтелігенцію на Соловках. Потрапивши у володіння ГУЛАГу, згадував Підгайний, перед єдиною для всіх небезпекою «багато в’язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, братались між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях»…

Свідомий борець
Марно шукати бодай згадку про Володимира Хуторянського в науково-документальній книжці Володимира Пристайка і Юрія Шаповала «Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти» (видана в Києві 1995 року), бо не мав, вочевидь, герой цієї публікації жодного стосунку до «СВУ». Радше священик УАПЦ міг бути свідомим борцем за незалежність України, залученим до тих чи інших організованих форм спротиву більшовицькій владі. Саме таким він і постає зі сторінок цитованого вище агентурного повідомлення.

Та водночас виникає запитання: чи можна вірити всьому, що якийсь сексот на псевдо «Триликовський» восени 1934-го доніс чекістам, поспілкувавшись із в’язнем у таборі (Дмитлаг) на Московщині? Певно, в таких оперативних документах могли траплятися прибільшування. Так, могли. Але доволі часто нишпорки передавали більш-менш точно суть висловлювань осіб, за якими стежили. Переважно доповідали про поведінку в’язня те, що самі бачили й чули. Тому вчитаймося в рядки машинопису (оригінали агентурних повідомлень були зазвичай рукописні) й уявімо собі справжнього антикомуніста, який у неволі не страшився казати вголос відому йому правду й власні судження щодо політики Москви.

«Хуторянский особенно оттеняет то положение, что несмотря на аресты среди украинцев, несмотря на то, что даже много украинцев фактически пострадало, тем не менее, там на Украине осталась еще уйма народу, который работает: «Там еще много есть наших братьев-украинцев, которые при всяком удобном случае проводят свою работу. Мы через Украинскую автокефальную церковь проводили консолидацию своих сил, и я лично работал в б[ывшем] Брацлавском уезде, а потом меня перебросили под польскую границу. Знаю такие районы, как Ямпольский, Могилевский, Ушицкий граничат с Румынией, и эти районы связаны с румынскими эмигрантскими кругами, а районы Проскуровский, Каменецкий, Ярмолинецкий и другие связаны с польскими, как граничащие с ними».

По словам Хуторянского, достаточно объявить войну (СССР) большевикам, «как на Украине мгновенно вспыхнет повстание. На колхозников большевикам не особенно приходится рассчитывать, хотя они популяризируют везде, что, мол, большевики друзья колхозников и колхозник опора большевиков. Это иллюзия, ни больше, ни меньше. Любой колхозник вонзит нож в спину первому попавшемуся коммунисту при первой возможности».

Хуторянский указывает, что в Дмитлаге имеется 50% украинцев: «Все они мученики тут. Когда-то кацапы Петербург строили на костях украинцев, а сейчас строят каналы. Такая доля украинцев, но мы и здесь должны не падать духом, находить всякие возможности, чтобы нам уцелеть до поры, до времени. Прыйде час, що мы посчитаемся».

На підставі агентурного повідомлення енкаведисти згодом складуть відповідну характеристику в’язня: «В лагере держит себя осторожно. В беседах в одиночку выражает свои антисоветские настроения: считает, что при возникновении войны ему удастся посчитаться. Антисемит. Остается ярым националистом, врагом Сов[етской] власти. Все надежды возлагает на фашизм – Германию».

Патріот у рясі
Ім’я священика Володимира Хуторянського побіжно згадала в одній з публікацій про «виконання пастирського обов’язку в умовах табору» російська дослідниця Антоніна Сошина – уже, на жаль, покійна. У статті для альманаху «Соловецкое море» (2006) вона писала, що на той час було відомо імена більш як 80 митрополитів, архієпископів і єпископів, приблизно 400 імен священнослужителів, імена багатьох мирян, що постраждали за віру й пройшли через Соловки (звісно, тут не йдеться про весь Соловецький табір особливого призначення, який охоплював наприкінці 1920-х величезні території Карелії і Кольського півострова). «Потрапивши на Соловки, священнослужителі відчували не лише фізичні, а насамперед моральні страждання, бачачи на кожному кроці наругу над святинею: храми було перетворено на казарми (а в церкві в ім’я преп. Германа пропонували влаштувати «Ленінський куток»), олтарі оскверняли відходками й перероблювали на карцери, в одному з найкрасивіших скитів – Вознесенському на Сікирній горі – було влаштовано штрафний ізолятор, образи рубали на дрова або використовували для виготовлення шкатулок, – описувала дослідниця біломорську частину володінь ГУЛАГу. – І за цих умов духівництво трималося з великою гідністю й мужністю».

Та не лише через віру в Бога обживав табірні бараки священик з України. Повернімося до архівної оперативної спадщини середини 1930-х років, коли герой цієї оповіді працював нарядником у виправно-трудовій установі за північними околицями Москви.

«По словам Хуторянского, на 1-м участке, на 2-м и в других районах имеется много украинцев, которые ведут себя примерно из-за боязни, чтобы их не отправили в Северные лагеря.

Все то, что делается в лагерях, на свободе отлично известно. «Я лично имею связь с зав[едующим] почты 1-го участка, который мне приносит все письма в запечатанном виде, которых лагерная цензура не проверяет. Действительно, это было подтверждено таким фактом, как 7-го Октября, когда я, будучи в кабинке у Хуторянского, был очевидцем, когда зав. почтой лично принес письмо на имя Хуторянского, не проверенное цензурой, и вручил в моем присутствии. Об этом заве почтов[ого] отделения Хуторянский говорит, что «он свой человек». Я его поддерживаю хлебом, а он мне делает услугу. Письма и посылки всегда мне идут не вскрытые».

Хуторянский поет в хоре 1-го участка. В хоре… большинство украинцев. Репертуар на три четверти состоит из украинских песен…

«…Хористы-украинцы с насмешкой говорят об исполнении русских песен – «в кацапских песнях нет ни души, ни жизни, а вот украинские – это другое дело». Я с ними делаюсь вполне солидарным по данному вопросу, дабы они видели во мне своего человека украинца. Тесть Хуторянского работает на Черноминском сахарном заводе. В старое время при царизме был директором сахарных заводов в Подольской губернии. Последнему Хуторянский дает подробную информацию о жизни лагеря. По национальности (этот тесть по фамилии Ген) – немец. Неоднократно пытался выехать в Германию, но не может добиться визы на право выезда. Хуторянский разводит целую плеяду разговоров о пытках, мучениях, страданиях в лагерях и т. п.

Хуторянский лично ходил к т. Фирину (начальник табору. – Авт.) с просьбой разрешить поступить ему на курсы. Т. Фириным была написана записка на имя т. Филимонова (начальник культурно-виховного відділу табору. – Авт.) устроить на курсы. Филимонов обещал. «Нужно использовать все, дабы сохранить себя для будущего. Я рискнул написать Фирину, он меня вызвал и я ему наливал, что, мол, я вижу грандиозное строительство, вижу тут чудеса, а не те, которые описывались в евангелии.

Меня Фирин выслушал и поверил, направив меня на курсы»… Ко всему – Хуторянский патентованный антисемит и шовинист. Он особенно подчеркивает, что в лагерях очень мало жидов, а если и есть, то капля в море, а все украинцы, грузины, нацмены»…

Автор агентурного повідомлення зафіксував і таку почуту в таборі інформацію про закордонну підтримку національно-визвольного руху: «В Америке украинский епископ Иван Теодорович посылает деньги в Польшу и Чехословакию украинским эмигрантам. «В Америке ему построили богатейший дом и украинцы Американские собирают деньги, которые через епископа поcылаются в Польшу для военной организации».

Попрацювавши на будівництві каналу Москва – Волга, немало в’язнів-українців не з власної волі опинилися в таборах на Білому морі, де побачили ще більші дива тоталітарного ленінсько-сталінського режиму й пройшли вже найвищі політичні «курси» соловецької академії… Фінал життя героя цієї оповіді – той самий, що в майже двох тисяч в’язнів тюрми особливого призначення, розстріляних на островах і в навколосоловецьких краях упродовж кривавої вакханалії терору 1937–1938 років. Місце й дата страти Володимира Хуторянського – карельське урочище Сандармох, 3 листопада…

Для комуністичного режиму створення й підтримання грандіозного комбінату смерті не було випадковістю чи даниною російській традиції, зауважує професор Шаповал у цитованій вище статті про справу подолянина. Історик висновує, що то була нагальна потреба, одна з «підсистем страху», завдяки якій могла успішно функціонувати вся система, що її вибудовували більшовики після жовтневого перевороту 1917 року.

Елементи людиноненависницької системи й дотепер наявні в системі влади спадкоємиці червоної імперії – сусідньої держави з авторитарним режимом, який спирається на терор. І нині там є політичні в’язні, є спроби залякати арештами дослідників історії (справа проти Юрія Дмитрієва в Петрозаводську), не припиняються гоніння на правозахисні організації тощо. Ми розповіли тільки про одного репресованого в 1930-х, а їх… «Спустя много лет после произошедших событий мы всё ещё не можем привести имена всех пострадавших, дать какую-то точную цифру. Это не случайно, – читаємо співзвучні рядки на російськомовному веб-сайті, який у проекті «Открытый список» вміщує відомості про жертв репресій. – У многих не осталось родственников, о многих людях не сохранилось никаких официальных данных. Память о трагических событиях постепенно уходит, в то время как многие имена не названы, а истории – не рассказаны».

Володимир Хуторянський, як видно з його архівної табірної справи, мав дружину Хіонію, сина Євгена, сестру Пелагію, а також батьків, які мешкали в Оринині. Можливо, нащадок чи внуки священика живуть десь серед нас, тож, якби родичі відгукнулися, короткий життєпис борця за Україну – одного з мільйонів! – можна було б зробити повнішим.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Майже чотири десятки політв’язнів совєтського періоду й учасників демократичного руху в СССР висловили письмовий протест проти відкриття в Москві «Стіни жалоби» – пам’ятника жертвам репресій. «Підтримувати лицемірство властей аморально!», – наголошується у зверненні.

«Пам’ятник – данина минулому, – зазначено в тексті відкритого листа. – Нинішня російська влада, спонсоруючи відкриття пам’ятника, намагається зробити вигляд, що політичні репресії – це справи давно минулі, а тому пам’ять про жертви цих репресій може бути увічнена. Ми впевнено заявляємо, що нинішні російські політв’язні гідні нашої допомоги й уваги аж ніяк не менше, ніж жертви совєтського режиму гідні нашої пам’яті й поваги».

Монумент заввишки з двоповерхівку має форму стіни з кількома арками. На пам’ятнику різними мовами вміщено заклик «Пам’ятай!» А територію навколо меморіалу вимощено камінням, привезеним з колишніх в’язниць і таборів ГУЛАГу.
Підписанти назвали спорудження цієї стіни «несвоєчасним і цинічним» у той час, коли «політичні репресії в Росії не лише тривають, а й наростають».

Учасники звернення, серед них є і громадяни України – Богдан Горинь, Василь Овсієнко, Мустафа Джемілєв, Зорян Попадюк, Ігор Калинець, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олесь Шевченко та інші – вважають, що неможливо розділяти жертв політичних репресій на тих, кому вже можна ставити пам’ятники, і тих, кого можна поки що не помічати. «Не можна брати участь у пам’ятних заходах влади, яка на словах шкодує про жертви совєтського режиму, а на ділі чинить і далі політичні репресії та пригнічує громадянські свободи в країні, – зазначено в тексті відкритого листа. – Не можна дозволяти авторитарній владі однією рукою відкривати пам’ятники жертвам репресій, а другою – чинити свавілля й беззаконня. Співпрацювати з владою в цьому питанні щонайменше аморально».

Колишні політв’язні, учасники демократичного руху в СССР вважають, що пам’ятник жертвам політичних репресій, поза сумнівом, має бути споруджений у Москві, але тільки тоді, коли в цій країні не залишиться політв’язнів, коли катів буде покарано.

Сергій Шевченко

Понад чотири роки читачі політико-історичних детективів чекали появи нового гостросюжетного пригодницького роману про полковника Зорія.

Автором цього літературного образу є український письменник Анатолій Сахно, до слова – ветеран органів держбезпеки, полковник у відставці. На прохання шанувальників його таланту (а до них належить і автор цієї статті) романіст «розв’язав» сюжет свого попереднього твору й у книжці «Острів Хо. Поріг болю» знову повів у бій головного героя – Богдана Зорія.

Цікаво, що в книжці «Соло бунтівного полковника. Вершина», виданій за влади недоброї пам’яті колишнього зека, полковник (справжній) зробив основними негативними героями президента України, голову Служби безпеки, міністра внутрішніх справ, главу адміністрації президента, деяких упізнаваних олігархів. «Ще й більш того, – наголошує письменник, – вони постають у творі як страшенні негідники і злочинці, які під час подій на Майдані порозбігалися хто куди. Повторюся: це було написано задовго до Революції гідності». Автор не виключає, що в читачів «Острова Хо…» ототожнення літературних героїв з реальними особами може бути ще яскравішим і… болючішим.

Нагадаємо, що 2012 року побачило світ найперше видання роману під назвою «Вершина», перевиданого згодом як «Соло бунтівного полковника. Вершина». А свій новий твір Анатолій Сахно спробував написати так, щоб і читачеві, який абсолютно нічого не знає про попередній роман, було все зрозуміло – тобто митець намагався створити цілком самостійну за сюжетом оповідь. Водночас у передмові є особиста авторська порада – спочатку все-таки прочитати «Соло…», щоб глибше осягнути мотиви вчинків і характери героїв «Острова…», які майже всі перейшли до нового твору. Навіть більше, зазначає романіст, «ті самі герої (як дасть Бог) діятимуть і в наступному романі, який нині вже пишеться».

Через відомі події, що сталися останніми роками (Євромайдан, гібридна війна проти України), письменник дещо змінив своє ставлення до тих чи інших реалій суспільно-політичного життя, скоригував певні оцінки людських вчинків. Тому змінилися й деякі герої «Острова Хо…», когось не оминула мімікрія, пояснює прозаїк. У своєму творі автор навмисне обійшов деталі «чергової, і, з усього видно, не останньої революції – Революції гідності». Свідомо не пише Анатолій Сахно і про розв’язану Московією війну, хоч зізнається – йому повсякчас кортіло перескочити через цілу низку історичних подій і перейти до аналізу 2013–2016 років. Та спокусі він не піддався, хоч у майбутньому до теми війни, можливо, добереться, коли на неї можна буде поглянути з відстані років, бо так видніше, вважає автор.

Водночас на тлі нинішньої агресії сусідньої держави настирливо свердлить читацький мозок фраза одного з героїв нового роману: «Люди, які погодяться з тим, щоб їхні керманичі почали знищувати інший народ і самі візьмуть у цьому участь, заслуговують на знищення. І – жодного жалю. Крапка». Вагомість змісту наведеної цитати стане більш зрозумілою, навіть виправданою, коли читач ознайомиться зі змістом роману.

Серед сильних сторін книжок Анатолія Сахна – їхня гостросюжетність і, якщо так можна висловитися, правдиво змальовані ситуації, народжені уявою митця. Карколомні повороти в долях літературних персонажів чергового роману розгортаються на тлі детективної боротьби з наркобізнесом і не завжди вдалих спроб державних органів протидіяти небезпекам, що масштабно загрожують суспільству. Відчувається, автор глибоко й усебічно знає предмет мистецького дослідження. Він багато років служив у правоохоронних органах, а також у колишній Державній службі України з контролю за наркотиками, отож пише так, що читач беззастережно йому вірить.

Відомий правозахисник Семен Глузман, прочитавши перший роман полковника, зауважив: «Страшна в Анатолія Сахна вийшла книга. Зовсім не фантастична. Дивовижна книга: все придумано, а фантастики немає. Все – правда. Так ми живемо, так працюють наші спецслужби, найчастіше позбавлені совісті, честі й поняття патріотизму. Так живуть і керують країною наші владні мужі, нами самими приведені до цієї влади. Корисна книга. Книга, що протвережує. І ось ще дивна думка: колишній офіцер КДБ–СБУ Анатолій Сахно навчився всерйоз користуватися плодами демократії. Він – застерігає! Чи почуємо ми, звичайні українці, його застереження? Не впевнений…».

Як і в «Соло…», на шанувальників художнього слова знову чекають захопливі години переживань разом з дійовими особами, що живуть серед нас, обіцяє романіст: «Герої «Острова Хо» – це ми з вами, і тому судити самих себе мусимо значно суворіше й нещадніше, ніж судять нас інші». Водночас письменник нагадує: не все, що написано в книжці, насправді відбувалося, дещо автор нафантазував. І збіги з реальними подіями чи іменами людей можна вважати цілковитою випадковістю. Застереження не зайве, бо досвід показав, що в попередньому романі дехто з читачів «побачив себе, а дехто впізнав у інших героях тих осіб, яких автор зовсім не мав на увазі. Мабуть, не мав… І це пізнавання не завжди миналося авторові безболісно».

Розмірковуючи над тим, чому Анатолій Сахно знову повів у бій свого бунтівного полковника, автор цих рядків дійшов висновку: рано складати зброю та сидіти на дачі під шовковицею таким патріотам, як Богдан Зорій. Вершина влади – занадто гаряче місце, де можуть перекуватися мечі революції на рала бізнесу, а залізні патріотичні клятви переплавитися на щось цілком протилежне… Тож залишається актуальною й читацька оцінка, яку висловив ветеран Служби безпеки України генерал-полковник у відставці Василь Горбатюк щодо першого твору про Богдана Зорія: хочеться вірити, що зміст нового роману «стане для когось повчальним, а когось змусить замислитися і зупинитися на краю безодні прогресуючого цинізму».

Анатолій Сахно і далі рішуче настроєний на активну літературну творчість, тож не ставить крапку на «Острові Хо…». Як і раніше, він чекає на відгуки, оцінки та побажання читачів щодо подальшої долі його героїв. А герої (згадаймо визначення автора книжки) – це ми з вами, українці. Тому найперше й найголовніше побажання митцеві – доля його нових героїв, як і всіх українців, має бути щасливою.

Презентація роману «Острів Хо. Поріг болю» планується на кінець вересня цього року. Письменник обіцяє повідомити своїх шанувальників про місце й дату заходу вчасно.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

У Києві, в Національному музеї літератури України, експонується виставка живопису й графіки харківського художника, члена Національної спілки журналістів України Сергія Пущенка – автора унікального мистецького проекту «Портрети добровольців на війні».

Вражає сам вимір подвижницької праці живописця: впродовж майже двох років Сергій Пущенко створив понад 100 полотен. Писав їх у розташуванні 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». Лише портретів з натури майстер має в доробку 56 – олійними фарбами на полотні. І ще 54 – виконав графічними матеріалами на папері й картоні розміром 80х60 см та на полотні 90х60 і 95х65 см. Вояки-добровольці на зворотах портретів залишили автографи – свої побажання, заклики, думки про життя й боротьбу за Україну. На виставці в Києві можна побачити також низку етюдів оборонних позицій батальйону.

На відкриття експозиції друг Художник (так називають живописця його бойові побратими) прийшов у військовому однострої з відзнаками на грудях, серед них є «Бойовий волонтер України», церковна нагорода «За жертовність і любов до України» та інші. Цього вечора митець приймав численні вітання добровольців, побратимів-військовиків, людей творчих професій. Вступне слово виголосила директор музею літератури Галина Сорока. Сергій Пущенко подарував музеєві кілька своїх оригінальних творів, зокрема про бойовий шлях оборонців України та про історичні події Євромайдану. В останній роботі, крім звичайних фарб, митець використовував попіл зі згарищ і багать, що палали на барикадах у центрі Києва.

Серед промовців і відвідувачів, присутніх у залі, були також герої, чиї обличчя бачимо в галереї експонованих портретів. Це начальницького складу кремезний друг Покутяка (Максим Швець), який брав слово. Автографи побратимів збирав у книжку-альбом кірборг і творча людина Юрій Заблоцький. А ще привертали увагу колоритні постаті старшого покоління, серед них сивобородий, не по роках підтягнутий друг Тихон і 77-річний ровесник друг Дід, до нього з пошаною й цікавістю горнулася молодь, слухаючи мудрі настанови.

Запам’яталося й палке вітальне слово народної артистки України Ади Роговцевої, яка особисто знайома з багатьма учасниками бойових дій. А вела програму того вечора її донька заслужений діяч мистецтв України Катерина Степанкова. Її нарівні з героями-добровольцями удостоєно відзнаки з рук вояків у переддень всенародних свят.

На відкритті виставки автор цих рядків як секретар творчої спілки також виконав доручену керівництвом НСЖУ приємну місію – вручив другові Художнику відзнаку й подарунок спілчан. Митця вшановано почесною грамотою НСЖУ за високу професійну майстерність, мужність та з нагоди Дня захисника України.

Цікаво, що, спілкуючись у кулуарах виставки з секретарем НСЖУ, кілька людей в одностроях і дехто з присутніх журналістів не без гордості засвідчили свою приналежність до творчої спілки. Приміром, Іван Сута подарував видану на Галичині збірку власних статей, підписавши її «…з повагою і вірою в неминучу перемогу». Міцно потиснув руку озброєний професійною фотокамерою харків’янин Леонід Логвиненко, автор книжки «Місячна соната війни» – переможець у спілчанському конкурсі в номінації «Журналіст року». Це представники, образно кажучи, «мистецької сотні», чільне місце в якій, поза сумнівом, належить таким талановитим особистостям, як автор портретів добровольців.

Сергієві Пущенку 57 років. Перші фахові знання здобув, навчаючись у Дніпропетровському художньому училищі. Згодом закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові, основна спеціальність – художник-графік. Працював у Харкові у видавництві «Прапор» художнім редактором, оформлював книжки. Ідея написати портрети добровольців прийшла йому навесні 2015-го на Дніпропетровщині (з цієї землі козацької слави, з села Володимирівка, родом і сам художник, відомий серією жанрових картин на тему «Козацькому роду нема переводу»).

Як розповідає митець, він приїхав у розташування добровольчого батальйону навесні 2015-го й відтоді, можна сказати, «прописався» на його базі. Почав працювати з мольбертом у дворі інформаційного будинку, до чого згодом звикли бійці й командири. Низку своїх мистецьких творів нині зібрав у книжку-альбом «Портрети добровольців на війні». Мріє забезпечити всіх бійців батальйону цим виданням, яке повноцінно може побачити світ наступного року. Готовий співпрацювати з меценатами як в Україні, так і поза її межами, з людьми, зацікавленими в тому, щоб увічнити подвиг оборонців України.

Самі ж добровольці називають виставку в Києві гідним поваги й захоплення звітом друга Художника про вагомий внесок у майбутню перемогу. «Сергій Пущенко – людина не тільки слова, а й дії, – пише про митця сайт sectorpravdy.com, – він наполегливо й спокійно втілює свої проекти і ніколи не відступає. Ми віримо, що портрети наших бойових побратимів ще помандрують світом, і їх побачать у найдальших куточках, всюди, де чутно українську мову і палають любов’ю душі українців. А згодом вони стануть окрасою музеїв та розповідатимуть прийдешнім поколінням про їхніх звитяжних предків».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора

У експертному середовищі полюбляють згадувати слова німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, приписані пізніше Карлу Марксу, про те, що «всі великі всесвітньо-історичні події і особистості повторюються двічі: перший раз як трагедія, а другий – як фарс». От і автор піддався спокусі і згадав це висловлювання, коли дізнався про Всесвітній фестиваль молоді і студентів, що розпочався з карнавальної ходи 14 жовтня в Москві і проводиться з 15 по 21 жовтня в Сочі. Хоча у даному випадку висловлювання потребує умовної видозміни, адже Фестиваль проводився в Москві вже двічі – в 1957 і 1985 році, у часи хрущовської відлиги і горбачовської перебудови. І тоді це було свято, незважаючи на засилля радянської ідеології, свято інтернаціональної єдності молоді, свято боротьби за мир, свято падіння залізної завіси, свято спілкування і надії на оновлення країни. А для сталіністів, прихильників тієї ж залізної завіси та «сильної руки» і поліцейської держави – це була трагедія.

А сьогоднішній фестиваль і справді виглядає фарсом. Адже ті цінності, які декларуються організаторами фестивалю, полярно відрізняються від тих, що уособлює сьогоднішня Росія, у першу чергу, як країна-агресор, яка розпалює вогнища війни у багатьох країнах, анексувала частини територій сусідніх держав, підтримує терористичні і сепаратистські рухи. Про яке спілкування і дискусії може йти мова, коли з російського боку до участі у фестивалі ретельно відбиралися молоді кар’єристи і члени спеціально створених пропутінських рухів.

Організатори заявили про 20 тисяч учасників з безпрецедентної кількості країн – 180, однак списки учасників і перелік країн на офіційних сайтах фестивалю відсутні, а більше половини учасників фестивалю є росіянами. Фестиваль курує адміністрація президента Росії, бюджет фестивалю складає біля 4,5 млрд. рублів.

Людиною-символом фестивалю оргкомітет оголосив померлого у 2016 році Мухаммада Абдельазіза, який більше 40 років беззмінно вважався президентом частково визнаної Сахарської Арабської Демократичної Республіки – Західної Сахари. Він також займав посаду генерального секретаря Фронту Полісаріо, що за військової і фінансової підтримки СРСР та Росії тривалий час боровся за незалежність Західної Сахари. Іншими людьми-символами фестивалю оголошені Че Гевара і Фідель Кастро, які власною діяльністю створили приклади того, до яких людських жертв і страждань може призвести фанатична реалізація ідей соціалізму без демократії і приватної власності. Але те, що з їхніми портретами та закликами проти багатіїв тисячі лівих активістів і глобалістів пройшли вулицями столиці капіталізованої і приватизованої Росії з урядом мультиміліардерів – це справді фарс!

Яку ж мету насправді переслідує керівництво путінської Росії під час організації Фестивалю і що об’єднує ці заходи, проведені у радянські часи і зараз?

Офіційно: Було вирішено використовувати аналогічний успішний досвід СРСР шістдесятирічної давнини, і цей дійсно авторитетний міжнародний майданчик для презентації вигляду Росії як країни, яка є сучасною, що не налаштована ізоляціоністськи, знайти нові канали впливу комунікацій з західною аудиторією в обхід еліт. Тобто це розглядається Кремлем як інструмент так званої «народної дипломатії» для покращення іміджу Росії.

Але крім цього, є ще одна мета. Формування безнадійно хворої лівацької і антиглобалістської свідомості розпочинається в студентські роки, коли більшість молодих людей запалюються ідеями загальної справедливості і рівності. І якщо частина з них потім втратить молодечий запал і переорієнтується на цінності сім’ї та суспільства, то інша все ж продовжить політичну кар’єру у лівацьких політичних структурах і надовго залишиться у полі зору російських спецслужб. Саме цим і пояснюється той інтерес, який проявляють владні структури Росії до Всесвітнього фестивалю молоді і студентів.

Такий же інтерес вони проявляли і до профінансованого російською владою Всесвітнього з’їзду неонацистів або «Міжнародного руського консервативного форуму», що відбувся в 2015 році в Санкт-Петербурзі, на який з’їхались представники провідних неонацистських і ультраправих партій з 11 країн Європи: Італії, Іспанії, Греції, Данії, Швеції та інших. Саме цікаве полягає в тому, що російська поліція захищала неонацистський з’їзд і розганяла антифашистський мітинг. Починаючи з 2006 року такі заходи за участі лідерів ультраправих і сепаратистських партій і рухів країн Західної Європи проводились російською владою неодноразово. При чому родзинкою таких заходів були двосторонні зустрічі керівництва російських спецслужб з лідерами цих рухів. Тож чи є випадковістю активізація політичної діяльності ультраправих і сепаратистських рухів в країнах Західної Європи в останні роки? І чи очікувати такої ж активності з боку лівацьких партій і рухів у найближчій перспективі? Хто їх очолить і буде боротись за місця в парламентах своїх країн і Європарламенті, а після їх отримання проводити проросійську політику: агенти впливу чи «корисні ідіоти»? Питання риторичні.

За деякими джерелами авторство терміну «корисні ідіоти» приписують В.І.Леніну, хоча це словосполучення відсутнє у опублікованих ленінських працях. За іншими джерелами – Карлу Радеку. Водночас, як писав Брюс Торнтон, професор Унівеситету штату Каліфорнія, Ленін називав «корисними ідіотами» тих, хто проживав у ліберально-демократичних країнах і надавали допомогу ідеям тоталітаризму, насолоджувались свободою і процвітанням західних країн та одночасно підтримували ідею їх знищення. В якості прикладу можна навести Анрі Труайя чи Луї Арагона, котрі вважали, що в СРСР немає голоду і бідний мирний Радянський Союз атакують імперіалісти зі всього світу. Ще в 1920-х роках сталінськими спецслужбами були створені системи маніпулювання «корисними ідіотами», які використовувалися і радянською розвідкою протягом всього часу існування СРСР.

І сьогодні з великим успіхом російськими спецслужбами продовжується традиція використання «корисних ідіотів», про що можуть свідчити дії Едварда Сноудена, Олівера Стоуна чи президента Чехії Мілоша Земана та багатьох інших.

Севастян Григорович

Ось уже понад чверть сторіччя Україна живе як незалежна держава. Позбувшись колоніальної залежності від Росії, молода держава кожного дня доводить собі, а заодно й всьому цивілізованому світу право на існування й на власну інтерпретацію історичної минувшини. При цьому, навіть в умовах гібридної війни з путінським режимом, українці продовжують прискіпливо відстежувати події, що відбуваються у житті сусідів. Серед пріоритетних тем, принаймні для представників старшого покоління – події у гуманітарній сфері. Й не варто вішати на них образливі ярлики на кшталт «хуторяни», «провінціали», «совки» чи «ватники», котрим нібито так і не вдалося позбутися звички починати день з перегляду ранкових новин «про події у метрополії». Бо історичну пам’ять про понад трьохсотрічне співіснування українського й російського народів неможливо прожогом видалити клавішею «Delete». Одна з драматичних й одночасно славних сторінок нашої спільної історії – участь мільйонів українців і росіян разом з іншими народами СРСР у Другій світовій війні.

Україна і Росія, схоже, назавжди розійшлися в оцінках того трагічного періоду. Бачення українським суспільством причин і уроків Другої світової війни, стає все більше схожим до сприйняття їх європейською спільнотою, а культивоване Кремлем істеричне «побєдобесіє» сприймається у нас негативно. Причому, розбіжність виникла аж ніяк не через нехтування українськими науковцями історичної спадщини радянської доби. Навпаки, досліджуючи проблеми Другої світової війни, українські вчені не оминають увагою кращих робіт радянських істориків. Ґрунтуючись на запропонованій ще за часів «хрущовської відлиги» концепції висвітлення воєнного періоду історії СРСР, вони розвивають і доповнюють зроблені раніше висновки. Бо саме тоді, задовго до історико-публіцистичних творів Віктора Суворова (Володимира Різуна) й активної діяльності «неофітів» Українського інституту національної пам’яті (УІНП), у пошуках історичної правди намітилися принципові розбіжності між позиціями «ортодоксальних сталіністів» й демократичним табором «антисталіністів».

Це виразно ілюструє доля відомого радянського історика, доктора історичних наук Олександра Мойсейовича Некрича, автора невеличкої книжки «1941 г. 22 июня», яка вийшла 1965 року у видавництві АН СРСР «Наука». Оригінальність цього твору полягає у тому, що автор не стільки увів в обіг нові документальні джерела, як максимально використав відомості, почерпнуті із бесід з високопоставленими воєначальниками та дипломатами – безпосередніми учасниками подій. І тільки-но книжка об’ємом всього 176 сторінок з’явилася на полицях магазинів, вона відразу ж стала бестселером. Її 50-тисячний тираж викупили всього за кілька днів, книжку зачитували «до дірок», передавали з рук в руки й перепродували втридорога. Фіксувались навіть випадки викрадення її екземплярів з бібліотечних фондів. Причина такого ажіотажу крилася у тому, що О.Некрич, посилаючись на рішення ХХ і ХХІІ з’їздів КПРС, на яких було засуджено культ особи Сталіна, першим з радянських істориків порушив питання про неготовність СРСР й Червоної армії до Другої світової війни.

У книжці, що стала раритетом, йшла мова про «секретний додатковий протокол» до пакту Молотова-Ріббентропа щодо розмежування сфер впливу Німеччини і СРСР у Східній Європі; про масове нищення командних кадрів РСЧА і трагічну долю маршала Тухачевського; про ігнорування Сталіним попереджень радянських розвідників; про величезні масштаби використання в СРСР примусової праці в’язнів ГУЛАГу тощо.

Звичайно, у ті часи автор не міг наважитися стверджувати про солідарну відповідальність Гітлера і Сталіна за розв’язання Другої світової війни. Але й написаного 1965 року О.Некричем було достатньо для того, щоб офіційна влада насторожено сприйняла появу нестандартної концепції молодого історика, яка суттєво дискредитувала вище партійне керівництво СРСР, демонструючи його некомпетентність у військових справах. Утім, на репресивні кроки компартійна верхівка не наважувалась, оскільки рукопис книжки О.Некрича успішно пройшов усі цензурні перепони. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння Кремля, стала стаття у німецькому журналі «Шпігель» за 18 березня 1967 року. Там, окрім викладення змісту книжки, містився редакційний коментар, де було сказано, що: «…на ХХІІІ з’їзді КПРС (березень-квітень 1966 року – прим. автора) керівник КПРС Брежнєв хотів реабілітувати Сталіна. Цьому перешкодила група прогресивно настроєної інтелігенції, військові, вчені тощо. Їх думка була виражена у книзі історика Некрича «1941 г. 22 июня». Кажуть, що коли Брежнєву доповіли про цей номер «Шпігеля» обуренню Генсека не було меж. Він розпорядився негайно встановити й покарати усіх, хто був причетним до виходу у світ сенсаційного видання. (Як нарочито цькували О.Некрича можна прочитати у статі Олексія Богомолова «История как измена Родине», надрукованій у тижневику «Совершенно секретно» № 8/291 за 29 липня 2013 року – примітка автора).

Проводячи перевірку, Комітет партійного контролю (КПК) при ЦК КПРС накопичив 8 томів (понад 2500 аркушів) справи. До них увійшли покаянні листи деяких відомих воєначальників, довідки й аналітичні висновки академічних інститутів, матеріали КДБ СРСР та інших відомств. Як наслідок, за відмову визнати «свої помилки» О.Некрич був виключений з лав КПРС. Причому відбулось це на засіданні КПК під головуванням її очільника, члена Політбюро ЦК КПРС А.Пельше. Від суворого вироку «партійного суду» історика не спасло навіть те, що квиток члена ВКП(б) він отримав на фронті, де у складі бойових підрозділів перебував з 1942 по 1945 роки. Книжка «1941 г. 22 июня» була вилучена з усіх бібліотек СРСР і, незважаючи на шалену популярність, до 1995 року в СРСР і Росії жодного разу не перевидавалась.

У липні 1976 року О.Некрич за ізраїльською візою емігрував з СРСР. Жив і працював у Лондоні, потім в США, в Російському дослідницькому центрі Гарвардського університету (Russian Research Center, Harvard University) — одному з найбільш крупних в США центрів з дослідження СРСР і Росії. В еміграції О.Некрич видав чимало цікавих досліджень з історії СРСР радянського періоду. Помер історик 1993 року у Бостоні.

Однак повернути назад колесо історії волюнтаристськими методами неможливо. Промайнуло 20 років і радянським історикам знову довелося серйозно взятися за переоцінку пакту Молотова-Ріббентропа. Характерно, що попри оприлюднення і вільний обіг у закордонних виданнях фотокопій «секретного додаткового протоколу» до нього, Кремль категорично заперечував його існування. Лише після розпаду СРСР з’ясується, що до самісінької смерті Сталін зберігав «секретний додатковий протокол» в особистому сейфі, а потім він перекочував в архів ЦК КПРС (нині Архів Президента РФ, Особлива папка, пакет № 34). Відразу ж виникають аналогії із сучасними кремлівськими мантрами про «ихтамнет» на Донбасі. Очевидно, що Володимиру Путіну є з кого брати приклад, але варто й пам’ятати пророцтва Михайла Булгакова: «Рукописи не горять».

1989 року, під тиском Польщі й за вимогою радянських республік Прибалтики, перший же демократично обраний З’їзд народних депутатів СРСР, під час Перебудови – вищий орган державної влади Радянського Союзу, був змушений створити комісію з політичної і правової оцінки радянсько-німецького Договору про ненапад від 23 серпня 1939 року. Її очолив наближений до Михайла Горбачова секретар ЦК КПРС Олександр Яковлєв. 24 грудня 1989 року, заслухавши його доповідь про результати роботи комісії, З’їзд народних депутатів CРСР прийняв спеціальну резолюцію, якою засудив «секретний додатковий протокол» до радянсько-німецького пакту про ненапад, визнавши його «юридично нікчемним і недійсним з моменту підписання».
Щоправда, народні депутати СРСР не наважились дати оцінку наслідкам пакту – приєднання до СРСР Балтійських держав, Бессарабії, Буковини, західних областей України і Білорусі. Тим самим вони винесли за межі обговорення питання відповідальності Сталіна і його найближчого оточення за розв’язання Другої світової війни.

Водночас, прийняті 1989 року політичні рішення відкрили науковцям нові горизонти для дослідження проблемних питань новітньої історії. Одним з перших за наукове опрацювання донедавна недоступних архівів взявся відомий радянський і російський воєнний історик, дійсний член Академії воєнних наук, професор Російського державного гуманітарного університету Михайло Іванович Семиряга (1922-2000). Він народився у селі Катеринівка Чорно-Островського району Вінницького округу. 1939 року М.Семиряга був призваний в РСЧА, з 1941 по 1945 брав участь у Другій світовій війні, після її завершення служив у воєнній адміністрації Німеччини. Після війни він закінчив Воєнний інститут іноземних мов і Московський державний університет, викладав у воєнних академіях Ленінграду і Харкова, працював в Інституті воєнної історії МО СРСР, Інституті міжнародного робітничого руху АН СРСР, брав участь у створенні 12-томного видання «Історія Другої світової війни», за що був удостоєний Державної премії СРСР.

1992 року у московському видавництві «Вища школа» М. Семиряга видав монографію «Тайны сталинской дипломатии», у якій виклав нові оцінки політиці радянського керівництва напередодні Другої світової війни. Досвідчений історик проаналізував найбільш гострі проблеми передвоєнного часу, обставини укладання пакту Молотова-Ріббентропа, опублікував «секретний додатковий протокол» до нього, а також інші архівні документи того періоду. Довгий час вказана праця М.Семиряги на теренах СНД залишалась головною настільною книгою для викладачів, аспірантів, студентів вишів, а також усіх, хто цікавиться історією Другої світової війни. У її читача не виникало жодних сумнівів, що вказані міжнародні угоди вивели радянсько-німецьке співробітництво на якісно новий рівень, причому у всіх сферах, включаючи співпрацю між НКВС і Гестапо. Після прочитаного ставало очевидним, що рівно з Мюнхенською змовою між нацистською Німеччиною, фашистською Італією, Францією і Великобританією 1938 року, пакт Молотова-Ріббентропа став одним з головних спускових механізмів початку Другої світової війни.

Водночас, на початку 2000-тисячних маятник історичного розвитку Росії знову хитнувся в інший бік. По ходу формування і зміцнення там режиму Володимира Путіна, появи у публічних виступах Президента РФ імперської реваншистської риторики, оцінки Кремлем причин і підсумків Другої світової війни почали все більше різнитися з європейськими. Так, на згадку про підписання 23 вересня 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа, Європейський Парламент 2008 року запропонував проголосити цю дату Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів. Наступного 2009 року Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію, у якій 23 вересня названо «Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму».
Реакція ж Кремля на такі оцінки радянсько-німецького Договору про ненапад і «секретного додаткового протоколу» до нього була діаметрально протилежною. У концентрованому вигляді вона проявилась 5 травня 2014 року, коли Президент РФ Володимир Путін підписав Федеральний закон «Про внесення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації», спрямований на «протидію спробам посягань на історичну пам’ять щодо подій Другої світової війни». Цей нормативний акт став російським варіантом прийнятих у понад 20-и країнах Європи «меморіальних законів», які криміналізують певні висловлювання про минуле. Як правило, ними встановлена відповідальность за заперечення Голокосту, пропаганду нацизму, расизму, геноциду, вихваляння, заперечення чи применшення злочинів проти людяності. У деяких країнах, які раніше входили до Варшавського блоку (Польща, Угорщина), та колишніх республіках СРСР (Литва, Україна) міститься також заборона на заперечення злочинів комуністичних режимів. Натомість, Англія і країни Скандинавії відмовляються приймати «меморіальні закони», вбачаючи у цьому обмеження свободи слова. Немає їх і в США, де перша стаття Конституції взагалі забороняє Конгресу приймати закони, які обмежують свободу слова.

Російський «меморіальний закон» відрізняється від європейських аналогів тим, що відтепер, наукове дослідження досить міфологізованої за радянської доби історії Другої світової війни, її викладання і публічне обговорення може розглядатися як злочинна діяльність у формі «поширення завідомо наклепницьких відомостей про діяльність СРСР». Він дозволяє також під приводом боротьби з реабілітацією нацизму саджати за грати критиків Сталіна як посібників нацистської ідеології. Для цього міністр культури РФ Володимир Мединський, котрий вважається професійним істориком, навіть «підвів теоретичну базу», стверджуючи, що абсолютної об’єктивності й достовірного минулого не існує, а є лише його інтерпретація. З точки зору цього високопоставленого чиновника, міфи також можна вважати фактами, оперувати ними, розглядаючи їх з позицій національних інтересів Росії.

Натхненні такою прямолінійною позицією Кремля, за справу активно взялися російські інформаційні війська. Ось останній приклад проведення ними активних пропагандистських акцій впливу. 23 вересня 2017 року, у чергову річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа, один з ключових рупорів путінської пропаганди, медіа група «Life» на своєму сайті опублікувала матеріал під назвою «Вторгнення СРСР в Польщу «Удар в спину чи необхідність». У ньому стверджується, що синхронне з Німеччиною вторгнення СРСР на територію Польщі нібито не було агресією, а також робляться спроби спростувати вже усталені висновки істориків, що Другу світову війну розпочали СРСР і гітлерівська Німеччина, домовившись між собою про четвертий поділ Польщі.

Після віроломної анексії Криму і жертв російської військової агресії на Донбасі у взаєминах між Україною і Росією виникло провалля, подолати яке грядущим поколінням буде надзвичайно складно. Скаженіючи від усвідомлення того, що Україна без санкції Кремля обрала відмінний від російського шлях цивілізаційного розвитку, услід за Володимиром Путіним росіяни ще продовжують повторювати заклинання, що вони з українцями є одним народом. Але роблять вони це скоріше по інерції, не вірячи, що Україна колись повернеться в лоно «РуSSкого мира». Пройде час і Кремлю доведеться змиритися з тим, що українці мають право на власну історію.

Рік тому, 20 жовтня 2016 року Верховна Рада України прийняла Декларацію пам’яті та солідарності парламентів України, Польщі та Литви щодо подій Другої світової війни. У цьому документі відповідальність за початок Другої світової війни покладається на нацистську Німеччину і Радянський Союз. «Ми привертаємо увагу до того факту, що пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року, укладений поміж двома тоталітарними режимами – комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, призвів до вибуху 1 вересня Другої світової війни, спричиненої агресією Німеччини, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом, a в 1940 році – совєтська окупація Литви, Латвії i Естонії.», – йдеться в декларації.

Олександр Нечитайло, краєзнавець

З 7 по 11 жовтня у Німеччині проходить виставка «Anuga» – найбільша і найважливіша в світі профільна торгова ярмарка.

На колективній українській експозиції, яка організована Київською торгово-промисловою палатою цього року представлені 11 підприємств.

Під час німецько-українського форуму харчової продукції, який проходив у рамках виставки, українські підприємці домовилися з німецькими партнерами на посилення постачання екологічно чистих натуральних продуктів. Україна для цього має значний потенціал як з екологічної, так і з економічної сторони. Про це заявила український експерт Марія Махновець, яка презентувала органічний сектор харчових продуктів України. Експерт також поділилася враженнями: «ANUGA 2017 вражає своїми масштабами та різноманіттям. Українські компанії достойно представили на міжнародній арені цілу країну, а черги на переговори з ними є реальним показником їх якісної підготовки».

Вже на другий день виставки відбулося неформальне спілкування з потенційними партнерами в рамках проведення «Українського вечору». У всіх учасників зустрічі залишились яскраві враження від української експозиції.

«Дуже радісно, що наша українська експозиція привертає увагу та особливо радісно, що до української продукції така активна зацікавленість! Сподіваюсь, що нашим компаніям не буде часу відпочити і у наступні дні виставки!» – поділилася враженнями організатор українського колективного стенду Анастасія Павлишина.

Участь у роботі виставки, презентаціях, проведення переговорів з ключовими гравцями харчового ринку відкриває широкі можливості українським виробникам налагодити прямі контакти, розширити ринки збуту в країни Європи, Азії, Африки, Близького Сходу та Америки.

Кремль завжди відчував гостру потребу в науці. Передусім, для збереження і нарощування воєнно-стратегічного потенціалу. Але парадокс полягає у тому, що його взаємовідносини з академічним співтовариством ніколи не були паритетними. Чи то була Академія наук СРСР або її спадкоємиця – Російська академія наук (РАН), у влади завжди переважало бажання домінувати над цими центрами з планування, організації і координації діяльності наукового співтовариства.

Але якщо за радянських часів, особливо на етапі становлення адміністративно-командної системи управління країною, влада домагалася бажаного результату переважно репресивними методами, то в сучасних умовах Кремль зважився на радикальніші заходи. Під приводом реформування РАН влада вирішила її ліквідовувати шляхом заміни новими структурами. Це спричинило конфлікт Кремля зі значною частиною російських учених, котрі організували незалежне неформальне об’єднання академіків і членів-кореспондентів РАН «Клуб 1 липня», яке виступило проти запропонованих владою заходів.

Про це, а також про неодноразові спроби «продавити» на посаду глави РАН особисто відданого Володимиру Путіну президента «Курчатовського інституту» Михайла Ковальчука, «Вектор ньюз» повідомляв своїм читачам 19 серпня («Навіщо Володимиру Путіну знадобилося «зачищати» Російську академію наук»). І ось, 26 вересня нарешті відбулися вибори президента РАН, які були призначені ще на кінець березня 2017 року. Нагадаємо, тоді в них збирався у черговий раз брати участь Володимир Фортов, котрий на той час очолював академію. Проте, за два дні до голосування чинний президент РАН, незадовго до цього публічно принижений Володимиром Путіним, відмовився балотуватися і пішов у відставку. За неофіційною інформацією, він прийняв таке рішення під тиском з боку Президента РФ, з яким особисто зустрічався перед виборами.

Незважаючи на обґрунтований і цілком прогнозований опір російських академіків, Кремль не відмовився від спокуси реалізувати на виборах президента РАН улюблений принцип кадрової політики, що торжествує в сучасній Росії. Його суть полягає у тому, щоб на усіх ключових посадах знаходилась нехай не «пітерська», але надійна й перевірена «своя людина». З наполегливістю, гідною кращого застосування, Адміністрація Президента РФ підтримувала на виборах глави РАН Владислава Панченко, котрий очолює раду Російського фонду фундаментальних досліджень і Інститут молекулярної фізики, що входить до складу дослідницького центру «Курчатовський інститут». Його називають людиною, близькою до рідного брата вже згаданого Михайла Ковальчука, котрий так і не відбувся як академік РАН, друга і «особистого гаманця» Володимира Путіна, мільярдера Юрія Ковальчука. Це співзасновник горезвісного кооперативу «Озеро», власник «Національної медіа групи» і голова ради директорів банку «Росія». Як представник «ближнього кола» Владимира Путіна Юрій Ковальчук включений Мінфіном США до санкційного списку.

Проте, академіки знову проявили норовистість, у черговий раз «прокатавши» кандидатуру Кремля. Владислав Панченко, який офіційно вважався фаворитом майбутніх виборів, отримав лише 204 голоси з 1581. Не допомогли йому заклики залучити РАН до боротьби з киберзагрозами і активізувати допомогу владі у боротьбі з тероризмом. Зайнявши лише четверте місце, він навіть не потрапив в другий тур голосування.

А переміг на виборах президента РАН глава нижегородського Інституту прикладної фізики РАН 62-річний Олександр Сергєєв. За нього було віддано 1045 голосів з 1489, що взяли участь у виборах (при 28 недійсних бюлетенях), тобто 70%. Він доктор фізико-математичних наук, почав роботу в РАН у 1977 році, з 2015 року керував Інститутом прикладної фізики. З 2013 року Сергєєв входить до «Клубу 1 липня» і користується його підтримкою. Одночасно у нового президента РАН міцні зв’язки з урядом, з представниками великого бізнесу, з Військово-промисловою комісією РФ. Представляючи свою програму академікам, Олександр Сергєєв назвав нинішній статус РАН «нікчемним» і заявив, що в Росії наука «потрапила в долину смерті, коли держава не могла так фінансувати, як раніше, а бізнес цього робити не став». Для виходу з такого гнітючого стану він запропонував створити при РАН наглядову раду на чолі з Президентом РФ, а також фінансувати академію за рахунок податку на прибуток від сировинних компаній: «Ті багатства, ті доходи, які вони зараз мають, загалом, здобуті працею наших учених». У своїй передвиборній промові Сергєєв підкреслив важливість взаємодії між державою і наукою : «Ми повинні повернути РАН довіру і повагу влади і суспільства». А довіра, за його словами, «будується на консенсусі».

Готовність вибудовувати стосунки з РАН на основі консенсусу продемонстрував і Президент Російської Федерації, затвердивши наступного ж дня академіка Сергєєва Олександра Михайловича президентом федеральної державної бюджетної установи «Російська академія наук». Найближчий час покаже, що це означає: завершення відкритого протистояння російських академіків з Кремлем чи перехід конфлікту в нову фазу. В усякому разі, причини, що спровокували його, обранням президента і президії РАН не усунені.

2001 року видавництво РАН «Наука» випустило книгу «Наука і влада: Спогади вчених-гуманітаріїв і суспільствознавців». До неї увійшли роздуми про пережите академіків РАН Леоніда Абалкіна, Георгія Арбатова, Олега Богомолова, Павла Волобуєва, Льва Мітрохіна, Теодора Ойзермана, Олексія Румянцева, членів-кореспондентів РАН Гліба Старушенка, Георгія Шахназарова і уродженця міста Гадяч Полтавській області професора Анатолія Бутенко, неодноразово гнаного «твердокамінними комуністами» за «ревізіонізм». Автори спогадів відверто розповідають про проблеми, з якими стикалася радянська і російська наука у післявоєнні роки, як складалися її стосунки з владою, розкривають механізми ухвалення доленосних рішень, говорять про відповідальність учених і політиків за провали в житті суспільства, ілюструють їх цікавими історичними фактами.

Наприклад, уродженець Херсона Георгій Арбатов, який народився у змішаній єврейсько-українській сім’ї, розповів про те, чому Леонід Брежнєв належним чином не відреагував на пропозиції щодо розвитку в СРСР науково-технічного прогресу. За його словами, після ХХІV з’їзду КПРС, що відбувся 1971 року, була створена спеціальна комісія з підготовки матеріалів Пленуму ЦК КПРС, на якому планувалося усебічно розглянути це питання. Склад комісії був дуже авторитетним. Її очолила, по суті, друга людина в партії, секретар ЦК КПРС А. Кириленко. До складу комісії увійшли також секретарі ЦК КПРС В.Долгіх, Ф.Кулаков, М.Соломенцев і крупні радянські учені. Проте, після того, як підготовлений 150-сторінковий текст доповіді доповіли А.Кириленку, будь-якої реакції з боку Політбюро ЦК КПРС і особисто Л.Брежнева на нього не було. Доля доповіді довгий час залишалася невідомою. І тільки на початку 80-х років, як згадує Г.Арбатов: «Дійшли чутки, що наша доповідь весь цей час лежала в сейфі Брежнєва, і коли спеціальна комісія після його смерті сейф відкрила, передала її Горбачову». Між тим, Г.Арбатов не вважає, що доповідь не була затребувана через косність розуму старіючого Генсека. Навпаки, за його словами: «Брежнєв до хвороби (1974 рік – прим. автора) за усіма параметрами відповідав ролі лідера однієї з двох супердержав, що випала йому по волі долі, міг гідно впоратися з множиною головоломних по складності внутрішньо і зовнішньополітичних завдань країни. Ні, він не був ні в якому разі людиною видатних талантів. Але не був він і дурнем, пихатим телепнем». Не вважає Г.Арбатов також, що реалізації ідей доповіді завадили марксисти-ортодокси, сприйнявши їх за замах на деякі священні «ідеологічні корови». Головною причиною того, що на початку 70-х років СРСР не узяв курс на розвиток науково-технічного прогресу, Г.Арбатов вважає колосальні багатства, що «несподівано звалилися на нашу голову, у вигляді нафти і газу Західного Сибіру».

Не можна також не погодитися з думкою, висловленою на сторінках вказаної книги уродженцем села Келеберда Кременчуцького повіту Полтавської області, членом-кореспондентом РАН Глібом Старушенком. Він вважає, що на відміну від політиків, зацікавлених в швидкому невідкладному виграші: «Вчений прагне докопатися до коренів, до суті проблеми. За великим рахунком, істина виявляється на стороні ученого. Наука помиляється рідше за владу». Але треба бути реалістами: сьогоднішньою Росією управляють не вчені, а цинічні політики, котрі зазвичай нехтують наукою. І частенько брехливі, навіть якщо серед них раптом виявилися «обнаучені». Черговий тому доказ – історія з міністром культури РФ «вірним путінццем» Володимиром Мединским. Як відомо, 2 жовтня поточного року експертна рада Вищої атестаційної комісії (ВАК) рекомендувала позбавити чиновника вченого ступеня після вивчення питання про його дисертацію. Її визнали ненауковою і пропагандистською.

У даному контексті, залишається тільки жалкувати, що Володимир Путін, анексувавши український Крим і розв’язавши збройний конфлікт на Донбасі, проігнорував застереження вчених щодо необхідності неухильного дотримання норм міжнародного права в умовах глобалізації.

«Наука рекомендує російському керівництву вибудовувати свою зовнішню політику не за політичними домовленостями, а на правових, обов’язкових до виконання нормах і принципах», – резюмували роздуми академіків в розділі «Замість висновків» члени редколегії збірки «Наука і влада».

А шкода, адже за помилки Кремля неминуче розплачуватиметься обдурений у черговий раз російський народ.

Борис Дніпров

Футбольний матч Ліги Європи, в якому місцеві «гробарі» в Белграді приймали київське «Динамо», запам’ятався не лише підсумковим рахунком – 2:3 на користь гостей, а просто-таки інфарктним перебігом подій на полі. І навіть пресі на стадіоні «Партизан» довелося бути в ролі вболівальників…

Динамівці перший тайм програли 0:2 й на додачу – мало не закотили м’яч у власні ворота на останніх хвилинах перед перервою! А в другому таймі – тричі засмутили воротаря суперників й вирвали перемогу. Напередодні цієї гри один з українських журналістів, побачивши в сербській столиці монумент переможцям у Першій світовій війні, сприйняв його як мимовільний натяк на майбутній драматичний матч – йдеться про скульптуру оголеного вояка (тутешня влада свого часу так і не вирішила, в мундир якого війська його «вдягнути»)…

А ще здивувала під час гри зовсім не «гробова тиша» на стадіоні «Партизан», хоча сербів, як відомо, покарала УЄФА й два матчі в єврокубках цей клуб мав провести без глядачів. Проте в довжелезних ложах під дахом спортивної арени весь перший тайм «гробарів» активно підбадьорювали піснями й криками групи аж надто голосистих «представників преси», вбраних у чорне (клубні ж кольори господарів – «чорно-білі», звідси й прозвище – «гробарі»). Графіті на стінах будинків та інших споруд у всьому місті нагадують про емоції тутешніх ультрас. Фанати «Партизана» (а клуб, як відомо, колись заснували сербські армійці) підтримують ще й дружні зв’язки з прихильниками московського ЦСКА, про що нагадують характерні малюнки на стіні біля одного зі входів на стадіон.

Причина дисциплінарного покарання команди «чорно-білих», на жаль, не нова – це хуліганські витівки футбольних фанатів під час недавніх відбірних раундів Ліги чемпіонів. Свого часу цей клуб навіть виключали зі змагань за Кубок УЄФА (сезон 2007/2008) через вчинені заворушення під час виїзного матчу в Мостарі (Боснія і Герцеговина). Хочеться вірити, що санкції чогось-таки навчать найбільш буйних ультрас, а не лише відтермінують чергові прикрі інциденти. Цього сезону, нагадаємо, на іграх «Партизана» з клубами «Будучност» (Чорногорія) і «Олімпіакос» (Греція) фанати «гробарів» жбурляли з трибун заборонену піротехніку, скандували расистські гасла та билися з уболівальниками суперників…

Але одна «бійка» на стадіоні в Белграді в день візиту киян усе-таки була. Щоправда, «бійка» пустотлива – у виконанні двох футболістів «Динамо» – Дениса Гармаша й Артема Бєсєдіна. Сценка, немов на замовлення для рубрики «несподіваний ракурс», тривала секунди півтори. Фотодоказ короткого, але цікавого дійства зафіксував спецкор «Вектор ньюз» напередодні матчу – перед початком вечірнього тренування гостей.

Елементи «бойового мистецтва», показані не на публіку, можна розцінити як жартівливе свідчення готовності киян дати відсіч будь-яким можливим недружнім, та навіть хуліганським проявам. А втім, така специфічна підготовка радше знадобилася б поліції, яка впродовж перебування делегації «Динамо» у Белграді гарантувала безпеку гостей – і на стадіоні «Партизан», і в пересуванні містом. Автомобілі з «маячками» супроводжували автобуси, певно, ще й тому, що в столиці Сербії немає метрополітену й нерідко на автошляхах виникає тиснява…

Немає потреби переповідати перипетії матчу – любителі футболу бачили телетрансляцію. Наша фоторозповідь – більше про те, чого не міг бачити телеглядач за лаштунками візиту динамівців до Белграда.

Нині балканську країну не без підстав називають одним із центрів футбольного хуліганізму на континенті. В іноземній спортивній пресі зустрічається написання столиці Сербії – БелгрАД (з натяком на пекельну атмосферу стадіонних пристрастей). Та навіть англійська Вікіпедія цитує гасло «Welcome to Hellgrade», коли пише про «вічне дербі» – непримиренне суперництво найпопулярніших спортивних товариств у сербській столиці – «Партизан» проти «Црвени Звезди». Отож порожні трибуни «партизанської» арени – це, з одного боку, навіть добре для команди гостей, бо сутичок було б не уникнути, вважають деякі футбольні оглядачі. А з другого боку – залишається шкодувати за тим, що фани «Динамо» через покарання сербів втратили можливість підтримати свою команду під час виїзного матчу.

Влітку «чорно-білі» вже провели одну «тиху» гру в плей-оф єврокубків проти угорського «Відеотона» (0:0), а в гостях – гучно всуху перемогли суперника, забивши в його ворота чотири м’ячі. Також варто пам’ятати, що на старті групового етапу Ліги Європи «гробарі» не поступилися в Берні нещодавнім кривдникам киян – клубові «Янг Бойз» – на фартовому для швейцарців синтетичному газоні (1:1). Отож у двобоях з «партизанами» слід, як то кажуть, тримати порох сухим – на це напередодні гри настроїв футболістів тренерський штаб «біло-синіх» (динамівцям же потрібно міцно закріпитися на позиції лідера відбірної групи). Серйозність намірів гостей засвідчила й передматчева прес-конференція в Белграді головного наставника «Динамо» Олександра Хацкевича та гравця Віталія Буяльського (до слова, наступного дня він зрівняє рахунок у матчі). Тренер упевнено й недвозначно заявив, що завдання команди на гру – перемога й лише перемога (хто б міг подумати, що шлях до мети буде таким тернистим у першому таймі!).

Того ж передматчевого вечора під час тренування на стадіоні сербської столиці кияни провели традиційну розминку й активно попрацювали з м’ячем, готуючись до непростого двобою.

Принагідно згадалися нещодавні нарікання динамівців на брак підтримки трибун у грі першості країни проти рівненського «Вереса». «Всім нам хотілося грати з глядачами, – сказав Олександр Хацкевич після нульової нічиєї в Києві. – Ми не так багато матчів провели вдома, і двадцять відсотків із них – за порожніх трибун. Кому такий футбол потрібен, для мене це незрозуміло. На жаль, наскільки я знаю, ця тенденція триває. Важко виходити, коли порожній стадіон, немає підтримки своїх уболівальників і фанатів».

Натомість у Белграді ранкові газети написали, що гра без глядачів буде на користь «Партизанові» – він, мовляв, зможе діяти розкуто, без напруги, яка зумовлена психологічним тиском трибун. Хоч би як там було, а першу половину гри господарі справді були розкуті. «У це неможливо було повірити до перерви, але кияни в підсумку не лише зрівняли рахунок – вийшли вперед! – строчив на лептопі спортивний журналіст Дмитро Ільченко. – Буяльський пострілом з гострого кута струсонув поперечку, а Мораєс, що вмить устиг на добивання – парашутом у дотик переправив м’яч у дальній кут!» Хапався за голову й футбольний оглядач Юрій Сай, кажучи, що два тайми грали неначе дві різні динамівські команди.

На післяматчевій прес-конференції головний тренер «Динамо» Олександр Хацкевич відповів на запитання репортерів, зокрема, таке.
– Що ви сказали гравцям у перерві?
– Очікував на це запитання. Якщо повернутися до «Скендербеу», потрібно було «завести» гравців. Тут – навпаки – треба було заспокоїти. Сказав, що потрібно забути про те, що було в першому таймі, і взяти гру під контроль.

– З якої причини не тренувався перед матчем і не грав Євген Хачеріді?
– Після прильоту у нього з’явилися проблеми з горлом. Вчора він провів процедури, але сьогодні перед розминкою сказав, що не готовий до гри і не може бути навіть в запасі.

– Прокоментуйте, будь ласка, заміни «Динамо».
– Заміни підсилили гру. Бєсєдін здорово чіплявся за м’ячі, Мораєс також посилив гру. Заміни вплинули на гру і посилили її.

– Команда краще проводить другий тайм, ніж перший…
– Фактор першого гола важливий. У нас був хороший момент у першому таймі, коли Гонсалес не забив. Було більше емоцій, ніж розумного футболу. Що стосується другого тайму, заміни підсилили гру, самі хлопці грали у футбол, який хочеться бачити й надалі.

Нагадаємо, в наступних іграх цього турніру 19 жовтня «Динамо» прийматиме в Києві чинного віце-чемпіона Швейцарії «Янг Бойз», а «Партизан» зустрінеться в Албанії зі «Скендербеу».

Сергій Шевченко[b][/b], «Вектор ньюз»

Фото автора

Белград – Київ

МІА «Вектор ньюз» висловлює вдячність ФК «Динамо» (Київ) за сприяння в підготовці репортажу з Сербії.