Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

20-22 вересня 2017 року євреї усього світу відзначали Рош Ха-Шана – 5778-ий єврейський Новий рік. Варто хоч на мить замислитись над величчю цієї дати, аби вразитися: «Як цьому етносу, попри тяжкі тисячолітні випробування, вдалося зберегти міцно скріплені Торою традиції і цілісну картину світу»? За роки гоніння єврейський народ був розсіяний по багатьох країнах і жив серед різних народів. Кожну державу, де протягом 2500 років мешкали євреї, вони вважали своєю батьківщиною й прагнули знайти себе у всіх галузях життя. Немає жодної сфери людської діяльності, де б євреї, мріючи про Єрусалим і власну державу, не проявили своїх талантів.

Так було і в Україні, хоча багаторічна історія україно-єврейських стосунків наповнена не лише позитивними сторінками. Можна безкінечно сперечатися, чи то єврейський народ подарував Україні чимало геніальних особистостей, чи навпаки, Україна створила умови для розвитку їх виняткових здібностей, але факт залишається фактом: число державних діячів, політиків, вчених, медиків, бізнесменів, спортсменів, письменників, художників, музикантів, акторів серед євреїв, народжених в Україні, безпрецедентно вражаюче. Якщо взяти лишень сферу політики, з’ясується, що один з лідерів сіонізму, співзасновник Держави Ізраїль і її збройних сил Володимир Жаботинський з Одеси, її другий президент Бен-Цві Іцхак – народився у Полтаві, легендарний прем’єр-міністр Голда Меїр – уродженка Києва, запеклий ворог Сталіна Лев Троцький (Лейба Бронштейн) – з села Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, а вірний сталініст Лазарь Каганович – з села Кабани Радомисльського повіту Київської губернії. І це далеко не вичерпний перелік.

Допитливий дослідник історії єврейської громади міста Кременчука Борис Шепетовський, в роботі над книгою «Иерусалим в Украине», про яку «Вектор ньюз» розповідав 15 лютого цього року, користувався спогадами колишнього мешканця цього наддніпрянського міста Авраама Смолянського. У передмові краєзнавець зазначив, що 252 сторінки їх рукописного тексту передав йому онук автора. Ним виявився не хто інший, як 23-й міністр оборони і 3-й міністр стратегічного планування Держави Ізраїль Моше («Бугі») Яалон, зображений на фото з авторським екземпляром книжки «Иерусалим в Украине» в руках.

Цей факт викликав інтерес не тільки наявністю прямого зв’язку високопоставленого ізраїльського політика з Кременчуком. Цікаво було дізнатися, ким були батьки Моше Яалона, як вони опинились в Ізраїлі, чому у них різні прізвища, звідки взялося прізвисько «Бугі», чи довелось йому відвідувати Україну та які емоції відчуває він до історичної батьківщини своїх предків. Ще більшої інтриги добавила інформація про те, що після відставки з посади міністра оборони і депутата Кнесету популярний ізраїльський політик Моше Яалон пообіцяв вступити у боротьбу за керівництво державою: «На наступних виборах я збираюся поборотися за лідерство в Ізраїлі».

За допомогою того ж таки Бориса Шепетовського й шляхом вивчення доступних документальних джерел вдалося з’ясувати, що дід майбутнього міністра оборони Ізраїлю Авраам (Абрам) Смолянський народився 6 липня 1869 року у правобережній частині міста Кременчука – посаді Крюків. При народженні батьки назвали його Авраамом бен Цві, тобто Авраамом сином Цві. У ті часи єврейське ім’я Цві ототожнювали з слов’янським іменем Григорій. Тому не дивно, що в архівному «Списку виборців іудейського віросповідання, які мають право брати участь у першому міському виборчому з’їзді по місту Кременчуку, Крюкову і Градизьку», складеному 16 липня 1912 року у зв’язку з виборами до Державної Думи Росії, а також у «Списках осіб, які мають право бути обраними у присяжні засідателі за 1913, 1914, 1915, 1916 роки по Кременчуцькому повіту», він фігурує, як «Смолянський Абрам Гершевич, купець, міщанин» (цитується за «Базой данных жителей Кременчуга и Кременчугского уезда» ). Наведені архівні відомості спростовують помилку, допущену у біографіях Моше («Бугі») Яалона, написаних з використанням російськомовної версії «Вікіпедії». Справжнє прізвище його дідів і батьків було не «Смілянські», «Смилянські» чи «Смелянські», а саме «Смолянські».

Родина Смолянських займалась торгівлею паливно-мастильними матеріалами, виконуючи замовлення Крюківських вагоноремонтних майстерень Харківсько-Миколаївської залізниці (зараз Крюківський вагонобудівний завод) та інших підприємств міста. Очевидно справи у Авраама Смолянського йшли успішно. Його торгова лавка згодом розмістилась у центрі Кременчука на престижній вулиці «Міщанській». Він був добропорядною набожною людиною, регулярно відвідував головну Хоральну синагогу міста, щотижня робив там пожертви. На початку ХХ століття у сім’ї Смолянських народився хлопчик Давид, якому судилося стати батьком майбутнього військового і державного діяча Ізраїлю. Можливо подальше життя цієї єврейської родини у Кременчуці так розмірено та спокійно протікало б і надалі, якби не Перша світова війна й буремні революційні події 1917 року.

З початком Першої світової війни в сім’ї Смолянських з’явився кадровий військовий. Ним став Цві Почтарь – рідний брат дружини Авраама Смолянського.

Він народився 25 травня 1888 року у селі Кобелячок Кременчуцького повіту, але коли подорослішав – переїхав до сестри. Коли високий й статний Цві Почтарь опинився на фронті, його відразу ж зарахували до гренадерської частини. То були відбірні елітні підрозділи, призначені для штурму ворожих укріплень. За проявлені у боях мужність і героїзм він був нагороджений Георгіївським хрестом, що підтверджується архівними матеріалами Ізраїлю. Щоправда, на російському сайті «Георгиевские кавлеры Великой войны 1914-1918» значиться не Цві Почтарь, а Лейба Почтарь, нагороджений Георгіївським хрестом ІV ступеню за номером 649919. Чому Лейба, а не Цві, можна лише здогадуватись.

Насамперед, Лейба Почтарь і Цві Почтарь можуть бути двома різними особами. Ймовірно також, що при оформленні на Цві Почтаря нагородних документів сталася звичайнісінька «помилка писаря», який не вдавався до «тонкощів» правильного написання його імені. Бо, як відомо, усіх слов’ян в армії тоді називали «Іванами», німців «Фріцами» й «Гансами», а євреїв кликали «Абрамами» й «Лейбами». Але не слід виключати й того, що Цві Почтарь свідомо прагнув уникнути вживання у нагородних документах свого справжнього імені, оскільки до носіння на грудях «ворожого символу» іудеїв – хреста його одновірці ставилися неоднозначно, а тим більше ортодоксальні рабини. Й не дивно, бо окрім медальйона у вигляді хреста, на його тильній стороні було вибито «За веру, царя и Отечество». Для того щоб певною мірою зняти напругу, 1844 року російський імператор розпорядився для нагородження іновірців встановити спеціальний знак. Той відрізнявся тим, що замість Святого Георгія у центрі медальйона зображався герб Росії – двоголовий орел.

У тому, що Цві Почтарь увійшов до когорти близько 2500 євреїв-кавалерів цього почесного ордену воїнської слави, великої сенсації немає. Російські євреї, яких до 1917 року було призвано в армію з пів мільйона, на фронтах Першої світової війни воювали хоробро і цілком професійно, спростовуючи поширені байки про нібито притаманне їм природне боягузтво. А от те, що Цві Почтарю було присвоєно офіцерське, можливо унтер-офіцерске звання – випадок унікальний. Бо у царській Росії для отримання офіцерських погон єврей мав бути кантоністом (вихованцем гарнізонних шкіл для фінських, циганських, польських, єврейських дітей-рекрутів) або вихрестом. Однак, виходячи із спогадів Авраама Смолянського, ні тим, ні другим він не був.

Навряд чи демобілізованому з російської імператорської армії Цві Почтарю думалось, що доля ще раз змусить його проявляти оцінену колись Георгіївським хрестом хоробрість. У 20-х роках минулого століття він переселився на Землю обітовану. Але, тільки-но над Державою Ізраїль нависла смертельна небезпека, він знову взяв у руки зброю і став в ряди бійців армії оборони Ізраїлю – ЦАХАЛ. Життя 60-річного Цві Почтаря трагічно обірвалося 15 лютого 1948 року в одному з боїв кривавої арабо-ізраїльської війни 1947-1948 років. Його ім’я було навічно занесене до списку воїнів, які загинули у війнах та боях за незалежність Ізраїлю, ознайомитися з яким можна на державному сайті (http://www.izkor.gov.il), назва якого у перекладі з івриту звучить як «Згадаємо усіх».

Майбутньому військовому і державному діячу Ізраїлю не довелося бачити й спілкуватися зі своїм героїчним родичем. Але розповіді про нього супроводжували все дитинство і юність Міші Смолянського, багато в чому обумовивши обраний ним життєвий шлях. Він народився 23 червня 1950 року в Кирьят-Хаїмі поблизу Хайфи, у сім’ї вихідців з України. Його дід, кременчуцький купець Авраам Смолянський, у середині 20-х років минулого століття прийняв рішення разом із усією родиною переселитися на землі Ізраїлю. Там його син Давид зустрів матір майбутнього міністра. Батья Смолянська (у дівоцтві Зільбер) родом з Галичини. На окупованій нацистами території України вона пережила жахіття Голокосту і виїхала до Ізраїлю після закінчення Другої світової війни. Фахівці, які професійно досліджують проблеми Голокосту в Україні, переконані, що вижити у тих умовах вона могла лише за підтримки місцевого населення.

1967 року у 17-річному віці Міша Смолянський змінив прізвище на «Яалон» для того щоб засвідчити прагнення ідентифікувати себе з ідеєю розбудови Держави Ізраїль. Тоді ж за твердість характеру і напористість він отримав від друзів прізвисько «Бугі», що перекладається з івриту як «каток». З того часу у всіх офіційних документах він фігурує вже не як Міша Смолянський, а як Моше («Бугі») Яалон. Доки 1968 року молодого «Бугі» не призвали на строкову армійську службу, йому довелося попрацювати у кібуці – ізраїльській сільськогосподарській комуні. Там він спочатку трудився у корівнику, а згодом трактористом. Звільнившись 1971 року з військової служби у званні старшого сержанта, Моше Яалон повернувся до мирного життя, про військову кар’єру не помишляв, одружився і два роки працював трактористом в сусідньому кібуці. Але з початком арабо-ізраїльської війни 1973 року він знову був призваний до війська, брав участь у захопленні Суецького каналу. Після її закінчення «Бугі» з відзнакою закінчив офіцерські курси і з того часу пов’язав своє життя з армією.

Війна Судного дня виявилась для Моше Яалона далеко не останньою. Наприкінці 70-х років він вдосконалював свій професіоналізм на посаді командира спецпідрозділу 35-ї парашутно-десантної бригади «Цанханім» – елітної частини, укомплектованої добровольцями. Потім був призначений заступником командира одного з найбільш засекречених спецпідрозділів Генерального штабу ЦАХАЛ «Сайерет Маткаль», призначеного для ведення бойових дій за межами Ізраїлю. Керувати бійцями, які мають декілька військових спеціальностей – від підводника-підривника до парашутиста-десантника, було непросто, бо командир повинен ні в чому не поступатися підлеглим, показуючи їм приклад успішного бою. Але саме у складі «Сайерет Маткаль» під час першої ліванської війни 1982 року «Бугі» проявив свої лідерські якості. Потім була служба командиром батальйону, тяжке поранення 1985 року у сутичці з терористами, навчання після одужання у штабному коледжі Кімберлі (Велика Британія). Повернувшись на батьківщину, Моше Яалон був призначений вже командиром «Сайерет Маткаль». За той час, коли цей підрозділ очолював «Бугі», його бійцями було проведено принаймні дві успішні операції: 1988 року ліквідовано керівника військового крила палестинської організації ФАТХ Халіла Аль-Вазіра, відомого під іменем Абу Джихад, а 1989 року в Лівані захоплений духовний лідер терористичної організації «Хізбалла» шейха Обейда. Тієї самої «Хізбалли», яка зараз в одних окопах із російськими військами Володимира Путіна намагається втримати на своїх штиках диктаторський режим Асада у Сирії. Так що звання «полковник» і підвищення по службі Моше Яалон отримав цілком заслужено.

Наприкінці 80-х він закінчив факультет суспільствознавчих наук Хайфського університету. Протягом 1990 – 1995 років Моше Яалон командував бригадою, дивізією. 1995 року він був призначений керівником воєнної розвідки «АМАН», яка поряд із Загальною службою безпеки «ШАБАК» і зовнішньою політичною розвідкою «МОССАД», є однією з трьох основних ізраїльських спецслужб. 1998 року «Бугі» став командувачем Центрального воєнного округу, а 2002 року обійняв найвищу воєнну посаду в ізраїльських збройних силах – начальника Генерального штабу армії оборони Ізраїлю. Йому було присвоєно звання «генерал-лейтенант».

Стрімка й успішна військова кар’єра Моше Яалона несподівано для багатьох обірвалася 2005 року його гучною відставкою через розбіжності, що виникли з прем’єр-міністром Ізраїлю Аріелем Шароном в оцінках причин і наслідків уходу частин ізраїльської армії і поселенців із Сектору Газа. 2008 року «Бугі» розпочав самостійну політичну кар’єру. Вступивши в партію «Лікуд», він тричі обирався депутатом Кнесету, працював міністром стратегічного планування і віце-прем’єр-міністром (2009-2013), міністром оборони (2013-2016). Але 20 травня 2016 року Моше («Бугі») Яалон знову подав у відставку, мотивувавши це рішення «нехваткою довіри до прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньяху».

Завершивши військову кар’єру, Моше Яалон написав книжку спогадів «Довга коротка дорога», яку видав 2008 року. За майже 10 років, які минули з того часу, біографія автора поповнилась новими яскравими подіями і фактами, гідними нових мемуарів. Відтак, хочеться вірити, що у майбутньому на їх сторінках знайдеться місце спогадам «Бугі» про його особистий вклад в активізацію співробітництва Ізраїлю з Україною в ім’я процвітання двох народів.

Олександр Нечитайло, краєзнавець

Вчений Олександр Ушкалов видав друком у Харкові ґрунтовне дослідження про Михайла Ялового – «Золоті лисенята» повертаються. Юліан Шпол: життя і творчість» (2012). Це перша книжка, в якій на основі численних джерел, зокрема архівних матеріалів, зроблено спробу «відтворити життєвий шлях письменника, а також розглянути його поетичну, прозову й драматургічну спадщину на тлі загальних тенденцій розвитку європейської літератури першої третини ХХ століття». На жаль, до цієї праці – глибокої та змістовної – вкралася прикра помилка, яку помітить уважний історик.

Яворський, та не академік

Арештований Михайло Яловий у травні 1933-го на вимогу слідчих підготував пояснювальні записки, згадавши в них вечірку в Харкові приблизно 1926 року. Серед присутніх на заході назвав, зокрема, Репу, Вікула, Яворського, Букшованого, Максимовича та деяких інших (переважно – фігурантів сфальсифікованої чекістами справи «УВО»). Щодо Яворського автор монографії написав у посиланнях – це історик, економіст, політолог, академік ВУАН з 1929 року. Насправді в записках Ялового йдеться не про історика Матвія Івановича Яворського (1884–1937), а про іншу людину – його однофамільця Олексу Яворського – це підтверджують, зокрема, дальші слова самого письменника.

Яловий пригадав, що зустрічав Яворського вже в останні два роки (до свого арешту) доволі часто на вулиці разом з Березинським. І в Ялового склалося враження, що вони (Яворський з Березинським) коли й не приятелі, то дуже тісно пов’язані один з одним. Та й Максимович про Яворського казав – бойова людина, мало не офіцер, має у своїй біографії якийсь терористичний замах… До речі, про Карла Максимовича (Саврича) Олександр Ушкалов у своїй праці зазначив, що той «заарештований 9 січня 1933 р. у зв’язку зі справою УВО. Подальша доля невідома». Іншу інформацію містить Малий словник історії України, виданий 1997 року: Саврич (Максимович) помер 1934-го – «позбавив себе життя у Біломорсько-Балтійському таборі НКВС» (стаття Олександра Рубльова).

Втім, повернімося до персони Яворського. З контексту пояснювальних записок Ялового стає цілком зрозуміло, що йдеться в них про Олексія Климентійовича Яворського (1892–1937) – це він у минулому офіцер УГА, командир куреня 3-ї Залізної дивізії УНР. Він же був представником видавництва «Рух» – того самого, директором якого працював Березинський (Антон Антонович Біленький-Березинський). А історика Матвія Яворського, як відомо, арештовано в березні 1931 року в Ленінграді – у справі «Українського національного центру». Академік у лютому 1932-го дістав шість років виправно-трудових таборів, після чого його відправили на Соловецькі острови. Звісна річ, не міг Михайло Яловий у 1931–1933 роках доволі часто бачити Матвія Івановича на вулицях Харкова в компанії з Березинським. А от Олекса Яворський, якого на початку 1933 року арештують у справі «УВО» й так само запроторять згодом на Соловки, у неволі повівся як «бойова людина». Він намагався втекти, коли в’язнів перевозили з Карельського берега на архіпелаг. Та спроба була невдалою: втікача розшукали й зачинили в одиночну камеру острівного спецізолятора.

Деякі фігуранти справи «УВО», яких репресовано 1933 року, пройшли спочатку через Свірські табори, перш ніж опинилися на Соловках. Це, зокрема, Тимофій Репа, Іван Сіяк, Михайло Яловий, а також «засуджений» трійкою 23 вересня 1933-го вчений-географ академік Степан Рудницький. З матеріалів архівних справ, досліджених автором цієї статті, випливає, що принаймні до початку 1936 року Іван Сіяк ще перебував у Свірських таборах. А прізвища Репи й Рудницького фігурують в агентурній записці секретно-політичного відділу 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВД, складеній 4 квітня 1936-го. Значить, навесні того року ці «увісти» вже були в таборі на біломорських островах. Ймовірно, і Ялового переведено на Соловки не раніше 1936 року.

На жаль, немає згадок про Юліана Шпола у спогадах колишнього політв’язня Семена Підгайного (не з усіма ж українськими бранцями автор «Соловецьких портретів» міг там зустрічатися). Бракує і згадок про Ялового в архівних агентурно-оперативних та інших матеріалах чекістських органів (крім відомої довідки, складеної тюремним начальством у перші місяці Великого терору, а також самого протоколу № 83 та витягу з нього про те, що рішення трійки виконано 3 листопада 1937-го). На тлі результатів історичних досліджень, проведених вченими кількох країн (щодо соловецького етапу, страченого восени 1937-го), видається зайвою обережність Олександра Ушкалова у визначенні місця масового розстрілу 3 листопада. Вчений пише: «Свірлаг ОДПУ, м. Лодєйне Поле; за іншою версією – в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом…» Немає сумнівів, що Михайло Яловий у складі найбільшого етапу в’язнів острівної в’язниці був переправлений у жовтні 1937 року на Карельський берег, а далі – до робітничого селища Медвежа Гора, звідки приречених возили ночами вантажівками на розстрільний полігон НКВД в урочище Сандармох. Саме там жертв соловецької трагедії щороку поминає громадськість, починаючи від осені 1997-го – коли в Медвеж’єгорському районі було створено меморіал. Там же встановлено 2004 року й Козацький хрест «Убієнним синам України».

А в районі Лодєйного Поля, колишньої «столиці» Свірлагу в Ленінградській області, ймовірно, страчено другий тюремний етап (це були розстріли наприкінці першої декади грудня 1937-го). Списки тогочасних великих етапів Соловків відомі з віднайдених архівних документів репресивних органів. Але масові страти зимової пори 1937–1938 років – то вже інші сторінки Великого терору, які не стосуються до розстрілів у карельському урочищі.

У лабетах чекістської «феміди»

Наостанок – кілька слів про методи роботи чекістів у справі «УВО». Михайла Ялового допитував оперуповноважений секретно-політичного відділу ГПУ УССР Сергій Пустовойтов – один з відомих фальсифікаторів слідчих справ. Долучали до цієї роботи й уповноваженого Михайла Проскурякова. Обидва чекісти входили до «ударної слідчої групи», створеної навесні 1933 року для розслідування (а на ділі – фабрикування) справи «УВО». Очолював групу Михайло Александровський (справжнє його прізвище Юкельзон). Обвинувальний висновок щодо «широко розгалуженої контрреволюційної організації» склав 10 жовтня 1933-го Борис Козельський (Голованівський). Через 10 днів цю фальшивку під грифом «цілком таємно» затвердив голова ГПУ УССР Всеволод Балицький.

Щодо Козельського дослідник Вадим Золотарьов, автор книжки «Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди» (Харків, 2007), зауважив: «в основі професійних успіхів Бориса Володимировича лежала свідома фальсифікація слідчих справ, у чому йому неабияку допомогу надавали численні агенти-провокатори» (до слова, серед таких провокаторів з 1933 року був і завербований органами ГПУ Антон Біленький-Березинський). Вадим Золотарьов у книжці називає також ще кількох осіб, які в той період і в наступні кілька років співпрацювали з чекістами, коли органи держбезпеки додавали й додавали фігурантів до «гумової» справи «УВО». Вигадані відомості (приміром, про наявність «терористичних груп») постачали на вимогу оперативників Катерина Бородчак (вона ж Марія Хам – дружина соловецького в’язня Миколи Хама), Штейн – дружина вже згаданого Березинського, Володимир Юринець, Іван Карбоненко, Антін Онищук… Долі цих людей здебільшого трагічні: життя декого з них обірвали кулі в 1937–1938 роках. Не минули кулі й оперпрацівників, що фабрикували справи: Козельський заподіяв собі смерть на початку 1936-го, згодом страчено Александровського, Пустовойтова, Грушевського та ще кількох «орлів Балицького». І самого колишнього наркома внутрішніх справ УССР також розстріляли…

Михайло Яловий у своїх поясненнях слідству зазначав, що про повстанську роботу боротьбистського підпілля або «націоналістичного блоку» в цілому, а також про роботу «УВО» – нічого не знав і не знає. А чиїсь свідчення проти арештованого щодо причетності до згаданих структур, вважав він, можуть бути лише наклепом і неправдою від початку й до кінця. Якщо ж його, Ялового, буде засуджено до найвищої кари, додав у поясненнях, то хотів би, аби йому надали можливість побачитися (тобто провести очні ставки) з тими особами, щоб вони самі підтвердили свідчення проти нього.

У тритомнику «Остання адреса…» як ілюстрацію вміщено сторінку рукописного протоколу очної ставки між Михайлом Миколайовичем Яловим і Юрієм Івановичем Озерським (Харків, 9 грудня 1933 року). Державний і освітній діяч Озерський, майбутній в’язень Соловків, заявив, що з Яловим знайомий, але з ним на політичні теми розмов не вів. Втім, що це змінило в долі митця? «Феміда» часів Ягоди, Єжова та інших керівників ОГПУ–НКВД була швидкою на розправу й далекою від справжнього правосуддя…

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора

Серед держав, які 6-8 серпня ц.р. взяли участь у міністерському форумі Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) на Філіппінах, Китай, який не є її членом, досягнув найкращого результату. Форум проходив за участі 10 членів та 16 країн-партнерів асоціації.

Незважаючи на опір В’єтнаму, якого підтримували США, Японія та Австралія, Пекіну вдалося схилити на свою сторону інших членів асоціації та включити до підсумкової заяви форуму формулювання, які вигідні Китаю. Для досягнення консенсусу члени АСЕАН уникнули суперечливих висловлювань, завдяки чому в кінцевому результаті у виграші залишились позиції китайської сторони.

Заснована в 1967 році п’ятьма країнами (Індонезією, Малайзією, Філіппінами, Сінгапуром і Таїландом) АСЕАН ставила за мету встановлення миру та стабільності в регіоні, прискорення економічного, соціального та культурного розвитку.

Створюючи асоціацію, країни-засновники не мали нічого спільного за винятком географічного перебування в Південно-Східній Азії та відчуття загрози перед поширенням комунізму з В’єтнаму та Китаю. Через півсторіччя, подвоївшись, із включенням до свого складу В’єтнаму, Брунею, Камбоджі, Лаосу та М’янми, нації залишаються культурно відмінними і на зовсім різних етапах економічного розвитку. Разом із тим, вони поділяють загальну мету роботи по регіональній стабільності та зростанню. За сукупним ВВП АСЕАН є сьомою економікою світу та займає третє місце за трудовими ресурсами. Очікується, що до 2030 року АСЕАН стане четвертим за важливістю регіональним економічним утворенням. Однак, як і інтеграція, прогрес був повільним та інколи непростим. Наразі, окрім окремих неврегульованих територіальних питань між країнами-членами, в регіоні посилюється суперництво між США та КНР за контроль над стратегічно важливим районом, через який проходить половина світового обсягу судноплавства, та в грошовому еквіваленті оцінюється від $3,5 до $5 трлн. на рік.

Сінгапур, Індонезія, Філіппіни, Таїланд тісно співпрацюють з США у сфері ВТС та розраховують на альянс з Вашингтоном, щоб протистояти активній позиції Пекіна. Разом з тим, наявність широких торговельних та інвестиційні зв’язків Китаю з країнами регіону дали йому можливість просувати свої інтереси під час форуму.

Як і очікувалося, одним з пріоритетних питань зустрічей в Манілі стали протиріччя по Південнокитайському морю. Суперечності загострилися під час підписання договору про загальні принципи переговорів по виробленню правил поведінки та підсумкового комюніке. В’єтнам наполягав на включення до документів пункту, який засуджує створення Китаєм штучних островів та зведення військової інфраструктури. Пекін рішуче виступив проти включення цього пункту і зумів схилити на свою сторону інших членів асоціації. В результаті Китай підписав з асоціацією документ про загальні принципи переговорів по виробленню правил поведінки, який, проте, не став обов’язковим для виконання. Це викликало розчарування у В’єтнаму, який зайняв більш жорстку позицію, ніж Бруней, Малайзія і Філіппіни.

Японія, США і Австралія також наполягали на тому, щоб кодекс поведінки в Південнокитайському морі був юридично обов’язковим. Вони випустили спільну заяву, в якій міститься заклик до припинення меліорації та мілітаризації і дотримання вимог міжнародної арбітражної комісії, яка в 2016 році винесла рішення проти Китаю. Пекін не прийняв та не визнав рішення суду та перевів це питання в двосторонню площину з Манілою, яка стала значно поступливішою після приходу до влади Родріго Дутерте. Малайзія та Бруней значно пом’якшили свою риторику проти Китаю, оскільки сподіваються на щедрість китайських інвестицій.

Без підтримки країн-членів, спроба В’єтнаму зробити кодекс поведінки юридично обов’язковим зазнала невдачі. Дії Ханою викликали роздратування Пекіна, внаслідок чого раптово була відмінена двостороння зустріч міністрів закордонних справ і китайські державні медіа вибухнули з критикою на адресу опонента. Китайська англомовна газета China Daily сказала, що В’єтнам намагається посіяти насіння ворожнечі, тоді як китайська державна урядова агенція Сіньхуа назвала Ханой “злодієм, що кричить – ловіть злодія”, маючи на увазі його власну діяльність щодо будівництва на островах Спратлі.

Наразі більшість учасників спору штучно розширюють площу утримуваних ними островів і зводять на них споруди, хоча західні ЗМІ з посиланням на аерофотозйомку стверджують, що Китай робить це найактивніше. Пекін намагається перешкодити газовому бурінню, яке здійснює Ханой, і як наслідок, судно “Deepsea MetroI”, яке виконувало роботи в концесії іспанської компанії Repsol зупинило свою діяльність та в серпні повернулося в малайзійський порт Лабуан.

Дії Китаю можуть підштовхнути його суперників, вважає Бхаван Джайпагас, журналіст англомовної гонконгської газети South China Morning Post. «Вашингтон пообіцяв посилити оборонні зв’язки з Ханоєм, а в 2018 році має намір направити американський авіаносець до країни – вперше після закінчення війни у В’єтнамі в 1975 році. Індія, яка має напружені відносини з Китаєм, у вересні 2016 року взяла на себе зобов’язання надати Ханою кредит в розмірі $500 млн. для співпраці в галузі оборони. Також Нью-Делі веде переговори про продаж свого ЗРК малої дальності «Акаш» В’єтнаму. Японія, найближчий регіональний суперник Пекіна, пообіцяла забезпечити Ханой шістьма новими патрульними катерами», – зазначає експерт.

Окремим пунктом порядку денного було питання денуклеаризації Корейського півострова. Міністр закордонних справ Китаю Ван І закликав усі сторони, залучених до ситуації навколо ядерної програми Північної Кореї, повернутися за стіл переговорів. На полях форуму він зустрівся з своїм північнокорейським колегою Лі Йон Хо. За словами Ван І, на зустрічі він заявив, що Пхеньян повинен дотримуватися резолюцій Ради Безпеки ООН та відмовитися від ядерних випробувань.

Росія намагалася використати форум для поглиблення співпраці з АСЕАН та налагодження відносин з США. Після зустрічі з Держсекретарем США Рексом Тіллерсоном Сергій Лавров розчаровано констатував, що досягти успіху не вдалося. Водночас, Росія відкрила постійне представництво при АСЕАН, затвердила Дорожню карту співробітництва, ухвалила концепцію щодо створення мережі аналітичних центрів АСЕАН-Росія.

Україна на форумі представлена не була оскільки не є членом цієї міжнародної асоціації, повідомили в прес-службі МЗС України. Разом із тим, МЗС оприлюднило заяву про прагнення подальшого співробітництва з країнами Південно-Східної Азії.

Таким чином, 50 років існування АСЕАН довели її життєздатність та, в цілому, ефективність з підтримання мирного співіснування та економічного розвитку країн-членів. Проте, асоціації вже складно досягати консенсусу в суперечливих питаннях. Протистояння між Китаєм та США знайшли відображення на позиції членів АСЕАН, які намагалися уникнути суперечливих формулювань. З одного боку, Китай, застосовуючи економічні та політичні важелі, крок за кроком вбиває клин між країнами-членами. З іншого – США, Індія та Японія намагаються протидіяти зростаючій експансії Китаю та роблять ставку на посилення співпраці у сфері оборони із своїми традиційними союзниками. Такі дії, очевидно, викликатимуть роздратування Пекіну, який з одного боку, буде збільшувати воєнну присутність а з іншого – поглиблювати партнерство з країнами регіону.

Юрій Пойта

З нагоди 80-х роковин Великого терору згадаймо репресованого українського митця, творчість якого десятиліттями замовчувалася. Долею письменника Михайла Ялового (літературний псевдонім Юліан Шпол) автор цих рядків зацікавився ще 1997 року, коли вперше відвідав Соловецькі острови на чолі документознавчої пошукової експедиції. Талановитий поет, драматург, публіцист з когорти національного Розстріляного відродження, знаний за magnum opus – романом «Золоті лисенята», привернув увагу і як майстер слова, і як один з активних організаторів літературного життя України 1920-х років. Він перший президент Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка обстоювала творення нової вітчизняної літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури.

Омелянович, він же Миколайович

Цікаво, що Михайла Омеляновича Ялового, який загинув 42-річним, знають також як Михайла Миколайовича – саме під цим іменем по батькові фігурує Яловий у розстрільному протоколі 1937 року й у списках жертв репресій, що містить сучасне російське видання «Ленінградський мартиролог». Річ у тім, що 1919 року (за денікінщини) наш герой був підпільником у Києві. Живучи в окупованій столиці України, мав паспорт на чуже прізвище й називався Михайлом Миколайовичем Мироновим. Молодому борцеві «плив у груди той бадьорий студенистий струмінець, що щастя знати його дано лишень завзятим конспіраторам, професіональним революціонерам», писав творець «Золотих лисенят» у своєму романі про боротьбу лівого антиденікінського підпілля.

У 1990-х бракувало ґрунтовних публікацій про письменника, який цілком заслуговував на увагу літературознавців, дослідників маловідомих сторінок історії 1920–1930-х років. Не виявилося, на жаль, і табірної справи в’язня серед архівних матеріалів у регіональному управлінні російської спецслужби в Архангельській області, куди 1997 року виїздила з Києва пошукова група. Щоправда, зберігається в Україні давня слідча справа – на її основі було підготовлено стислу статтю для книжки «З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій» (видання упорядкував 1991-го Олекса Мусієнко).

Зі штрихів життєпису Михайла Ялового відомо: народився 1895 року в селі Дар-Надежда (тепер Сахновщинського району Харківщини). Батько – волосний писар, нотаріус, мати – вчителька. Закінчив Миргородську гімназію. Навчався на медика в Київському університеті, але вищої освіти здобути не встиг – поринув у революцію. Працював у ревкомі в Костянтинограді Полтавської губернії (тепер Красноград Харківської області). Перебував у партіях есерів, боротьбистів, згодом – у ВКП(б). На початку 1920-х був представником українського уряду в Москві. Як митець належав до літературних організацій «Гарт» і ВАПЛІТЕ, був одним з найближчих однодумців Миколи Хвильового. Живучи в Харкові, працював редактором журналу «Червоний шлях», очолював видавництво «ЛіМ».

З різних причин спочатку інші митці – Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Григорій Епік – стали героями нарисів і статей, що друкувалися в пресі й увійшли до книжки «Українські Соловки», виданої 2001 року в Києві у співпраці автора з істориком Дмитром Вєдєнєєвим. А згодом архівною слідчою справою Ялового зацікавилися Олександр Бантишев і Анатолій Селюк – автори книжки публіцистики «Пастка для еліти» (2004). У їхньому виданні є стаття «Розтерзана харківська муза» з розлогими цитатами переважно «творінь» чекістів 1930-х років. Це протоколи допитів, витяги з постанови 1933 року, а також з довідки, яку «складено начальником Соловецької в’язниці ГУДБ ст[аршим] майором держбезпеки Апетером і помічником начальника Соловецької в’язниці капітаном держбезпеки Раєвським» («дати на довідці немає» – зазначили автори книжки). У згаданій довідці тюремного начальства читаємо про політв’язня Ялового: «Остался при своих контрреволюционных убеждениях, ведет злостную агитацию против политики ВКП(б), секретаря ЦК КП(б)У тов. Постышева»… Формально на підставі таких довідок ухвалювалися рішення трійок щодо розстрілів соловецьких в’язнів у часи Великого терору.

На Соловки – через Свірлаг

Шкода, що ветерани органів СБУ Олександр Бантишев і Анатолій Селюк, пишучи «Розтерзану харківську музу», не поцікавилися тим, у який період служили на Соловках чекісти Іван Апетер і Петро Раєвський. Зробити це було б неважко, бо ще наприкінці 1990-х побачило світ тритомне науково-документальне видання з нагоди 60-х роковин соловецької трагедії, підготовлене за участю історика Юрія Шаповала й групи працівників Служби безпеки України (Володимир Пристайко, Олександр Пшенніков, Сергій Шевченко, Георгій Смирнов та ін.). У цьому тритомнику, до речі, згодом допрацьованому, доповненому та перевиданому 2003 року двома томами під назвою «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України в 1937–1938 роках», цитуються десятки подібних довідок, складених не раніше серпня й не пізніше жовтня 1937 року (мова йде про страту найбільшого тогочасного тюремного етапу, в якому перебував і Михайло Яловий).

Автори «Пастки для еліти» мали змогу (цитую анотацію книжки) «детально ознайомитися з кримінальними справами, сфальсифікованими за часів сталінських репресій». А якби погортали ще й «Останню адресу…», то не писали б у статті хибного припущення: «Результатом цієї довідки, треба гадати, стало переведення Ялового у Свирські табори (правильно – Свірські. Курсив – мій. – С. Ш.), звідки він 20 лютого 1935 року звертається до Верховної колегії НКВС СРСР із заявою. Заявитель пише про те, що усвідомив свою провину, що розкаявся»…

До Свірлагу Михайла Ялового відправили з України спецконвоєм 11 травня 1934-го. Отож перебування в’язня у виправно-трудовій установі на річці Свір не могло бути наслідком «контрреволюційних» діянь, що їх зафіксувало соловецьке начальство (довідку ж складено на кілька років пізніше – 1937-го).

А в надісланій 1935 року заяві невільник не так «каявся» про людське око, як просив переглянути його справу й скоротити термін покарання (10 років) та дати змогу в майбутньому займатися творчістю. «Милостивое дарование мне жизни зажгло во мне глубочайшее желание оправдать проявленное ко мне доверие и хотя бы в конце свого политического и физического существования прислужиться делу социалистической переделки мира», – таким неканцелярським штилем звертався знесилений табірною працею митець до тих, хто розпоряджався людськими життями. Основним полем діяльності, на якому письменник міг би корисно проявити себе, він вважав літературно-художню творчість, тож і прагнув до неї повернутися.

Принагідно пригадалося, як цей художник слова образно сказав про саму творчість в одному з інтерв’ю ще задовго до арешту: це – «тільки півтораста щоночі випалених цигарок, невиспаний день, аероплянний туркіт в голові, нервове йорзання на стулі, відсутність апетиту, щоразові спізнення на збори, якась жіноча тошнота до непритомности» (надруковано 1929 року в «Універсальному журналі», цитата – з монографії Олександра Ушкалова). У таборах письменник не мав щонайменших умов для творчості, бо підлягав дії режиму «загальних робіт». Водночас фізична слабкість, як наголошував у заяві Яловий, прирікала його на систематичне невиконання урочних норм і неминучу втрату працездатності з усіма наслідками, що звідси випливали… Інших робіт, окрім фізично важких лісозаготівельних, в умовах Свірських таборів не було, а якщо й були – то не для «десятирічників»…

(Далі буде)

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Сьогодні, 19 вересня, в Києві на Берковецькому цвинтарі поховають Григорія Куценка – українського громадського діяча, публіциста, багаторічного голову Київського товариства політв’язнів та жертв репресій. Упродовж останнього 10-річчя він був одним з організаторів всеукраїнських прощ до місць масових страт жертв політичного терору (меморіали на півночі РФ – Левашовське пустище в Ленінградській області, урочище Сандармох у Карелії та Соловецькі острови в Архангельській області).

Григорій Петрович Куценко народився 5 січня 1949 року на Київщині – в селі Іванівка Ставищенського району. Закінчив суднобудівне профтехучилище в Києві, працював на суднобудівному заводі. Служив у ракетних військах, склав екстерном іспити за повний курс військово-політичного училища. Будучи офіцером, на Арбаті в Москві познайомився з дисидентами. Читав твори Олександра Солженіцина, іншу нелегальну літературу й самвидав, залишаючись про людське око лояльним військовиком і громадянином СРСР.

Старшого лейтенанта Куценка арештували 6 серпня 1984 року й помістили до в’язниці Лефортово. Йому інкримінували розповсюдження творів дисидентів, а також «крамольні» висловлювання під час проведення політзанять із підлеглими (наприклад, визнання того, що Україна може існувати окремо від СРСР). Військовий трибунал Московського військового округу 15 лютого 1985 року засудив Григорія Куценка до 4 років таборів суворого режиму за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР.

Термін покарання українець відбував у таборах Мордовії та Пермської області. Звільнений після того, як вирок скоротили за амністією, вийшов на волю 12 січня 1988 року.

Під час заколоту ГКЧП в серпні 1991 року Григорій Куценко очолював штаб оборони Білого дому в Москві, де містився осередок прихильників демократичних сил.

У незалежній Україні був членом Демократичної партії України з 1991 року, а з 1994го – головою секретаріату партії та заступником її голови. Працював помічником Голови Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України, очолював правління Асоціації «За міжнаціональний мир і злагоду в Україні», був головою Київського товариства політв’язнів та жертв репресій. Автор книжок «Дякую тюрмі. Спогади і документи» та «Сходинки до свободи».

Останніми роками Григорій Куценко залишався незмінним членом комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих і членом правління Міжнародного об’єднання «Соловецьке братство».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Уважно прочитав розміщений на сайті «Офіційного інтернет-представництва Президента України» змістовний і як завжди емоційний виступ Петра Порошенка на форумі «Ялтинська європейська стратегія» в Києві. Відчувається компетентність і глибина аналізу ситуації у світі і навколо України.

Запропоновані Главою держави ініціативи однозначно привернуть увагу учасників та чиновників зовнішньополітичних відомств США, Росії, країн НАТО, Євросоюзу, насамперед «нормандської четвірки». Особливо, у тій частині, що стосується перспектив створення групи з представників іноземних партнерів України, яка займатиметься стратегією повернення Криму до складу України. За словами Президента України, ініціативу із створення «Міжнародного кола друзів деокупації Криму» він «планує обговорити в деталях на Генасамблеї ООН», яка розпочала свою роботу в Нью-Йорку.

Якби не ця обставина, можна було б промовчати щодо однієї прикрої неточності, допущеної спічрайтерами Президента України при складанні проекту виступу Петра Порошенка на «YES», котру не варто було б повторювати з трибуни Генасамблеї ООН під час засідань тижня високого рівня. Якщо у Києві на цю обмовку мало хто звернув увагу, то в Нью-Йорку через неї можуть підняти на сміх Україну.

Так, говорячи про форми, методи і способи «мирного витіснення Росії з Криму», Президент підкреслив, що: «Нашими союзниками на цьому шляху є інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди і арбітражі, міжнародні платформи і моніторингові механізми – починаючи від ООН, і закінчуючи ЮНЕСКО».

Але ж Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) є спеціалізованою установою самої Організації Об’єднаних Націй, тому відокремлювати ці структури одну від другої є помилкою. Тим більше, програшною є згадка про ЮНЕСКО у другорядному значенні: «… закінчуючи ЮНЕСКО».

На пам’ять відразу ж спливає притча про Вінстнона Черчілля, якому під час Другої світової війни принесли на розгляд бюджет країни.

Кажуть, що переглянувши документ, він запитав:
– А де ж витрати на культуру?
– Так війна ж іде! Яка культура?
– Якщо немає культури, так навіщо ми тоді воюємо? – здивувався Черчілль.

Борис Дніпров

Вісімнадцять феєричних хвилин у другому таймі єврокубкової гри київського «Динамо» ощасливили його вболівальників. Груповий етап Ліги Європи столичний клуб розпочав домашньою перемогою над третьою командою Албанії «Скендербеу» – 3:1.

Але перший тайм цього двобою відчутно полоскотав нерви вболівальникам. Попри те, що кияни домінували на полі, багато володіли м’ячем і не раз могли забити гол, на перерву підопічні Олександра Хацкевича пішли за нелогічного рахунку… 0:1. Албанські «снігові вовки» потрапили в міцний динамівський капкан, проте в обороні змогли огризнутися результативною контратакою: на 39-й хвилині хавбек Музака протягнув м’яч по центру і влучним ударом метрів з 25 поцілив просто в кут воріт Максима Коваля.

Коли футбольні оглядачі в перерві обговорювали перипетії гри, пригадалося, як напередодні, подивившись тренування гостей на НСК «Олімпійський», спортивний журналіст Олександр Липенко дав обережний прогноз на гру: «Ми повинні перемогти, але буде не так легко, як багатьом здається… Великого рахунку не очікую. Це й не дивно: у них (албанців) і досвід є і самолюбство». А здивувало ветерана журналістики інше – відсутність на передматчевих прес-конференціях у Києві представників албанської преси. Рідкісний за нинішніх часів факт. На нього звернув увагу й віце-президент ФК «Динамо» Олексій Семененко – він же багаторічний прес-аташе клубу. Натомість головний тренер гостей Ілір Дайя поставився до запитань репортерів спокійно: мовляв, фінансових труднощів у команди немає, а їхати чи не їхати пресі й уболівальникам до України – то їхня справа.

Після першого тайму гри «Динамо» – «Скендербеу» наставник киян Олександр Хацкевич, певно, мав «дуже переконливо» сказати щось своїм підопічним у роздягальні. Якось їх мотивувати, бо ж було чому хвилюватися! Суперник міг наглухо «зачинитися» в обороні й утримувати переможний рахунок, а грати лишалося 45 хвилин… До речі, напередодні матчу футбольні експерти висловлювалися в тому дусі, що «Скендербеу» діятиме у звичному для албанців стилі – колючому, прагматичному й «на всю голову захисному». Так і сталося. Динамівці активно шукали щастя біля чужих воріт (на що й націлював «біло-синіх» тренер), а гості грали другим номером, проте на кожній ділянці поля – з двобоями, нерідко на межі фолу, або й за межею (по два «гірчичники» заробили гравці обох команд). Не можна сказати, що у виконанні гостей це була «бійка в межах дозволеного з елементами футболу», проте медикам справді довелося вибігати на поле і то не один раз.

«Неприємна, зла, колюча команда, яка в когось у нашій групі точно відбере очки», – ще до візиту гостей написав про них оглядач журналу «Футбол» і додав: важливо, щоб цим «кимось» стало не «Динамо»…

А ситуація ж після першого тайму здавалася дуже близькою до критичної. Та сталося диво! Ба більше – три «маленьких дива» за 18 хвилин другого тайму!

Одразу після перерви капітан динамівців Сергій Сидорчук потужним пострілом з-за меж штрафного майданчика відновив рівновагу, а за кілька хвилин відзначився голом і Жуніор Мораєс, який у перерві замінив Дениса Гармаша.

Втретє схопилися зі своїх місць сп’янілі від щастя вболівальники, коли Дьємерсі Мбокані реалізував 11-метровий удар. Про цей феєричний штурм воріт репортери по гарячих слідах скажуть: «Динамо» за 18 хвилин знищило «Скендербеу» в Лізі Європи».

Не дивно, що серед перших же запитань журналістів до Олександра Хацкевича на післяматчевій прес-конференції було: «Що ви сказали своїм підопічним у перерві матчу?» Наставник лише віджартувався: «Краще вам цього не знати». А якщо казати серйозно, то причини двох різних таймів у грі, на думку тренера, такі: «Від двох центральних захисників потрібно починати швидкі атаки, але ми в першому таймі дуже часто грали впоперек і назад. Гармаш у певній мірі теж неправильно діяв. Внаслідок усього в нас не було гравця між лініями, який би отримував передачі та загострював гру в атаці. Зате потім був потужний початок другого тайму. Здорово в гру увійшов Мораєс. Після другого забитого м’яча ми вже повністю контролювали гру».

Під час спілкування з наставником переможців з приємністю згадалося й те, як наприкінці матчу сектор голосистих динамівських ультрас підняв на ноги весь «Олімпійський». Майже 25 тисяч глядачів хором співали Гімн України, вітаючи успіх киян. Звичайно, хотілося б бачити більше шанувальників футболу на матчах Ліги Європи. Хай немає поки що візитів до Києва футбольних грандів через прикре фіаско «біло-синіх» у Лізі чемпіонів, але ж не тільки рівнем суперників визначається мотивація «12-го гравця». Багато чого залежить від якості гри самого українського клубу, бо ж приваблює глядача насамперед цікавий і результативний футбол. Цього й бажають своїм улюбленцям віддані фани «Динамо».

Після першого туру в групі В Ліги Європи кияни, здобувши три очки, очолили турнірну таблицю. Друга пара суперників – швейцарський «Янг Бойз» і сербський «Партизан» – зіграла в Берні внічию 1:1. Наступний єврокубковий матч «Динамо» – 28 вересня в Белграді проти «Партизана».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора

На міжнародній арені в єврокубках клуб «Скендербеу» зірок з неба не хапав. Дебютувавши в Лізі чемпіонів УЄФА в сезоні 2011/2012, албанці жодного разу не доходили навіть до групового етапу цього найпрестижнішого клубного турніру континенту – програвали в другому-третьому раунді відбору або в плей-оф. У сезоні 2013/2014 в Лізі Європи команда імені національного героя Албанії Скандербега зустрілася, нагадаємо, у плей-оф з українським клубом «Чорноморець» (1:0 і 0:1) і в підсумку поступилася одеситам у серії післяматчевих пенальті – 6:7.

Авторські фотоілюстрації до цієї статті – з тренування албанців і динамівців 13 вересня 2017 року відповідно на НСК «Олімпійський» і в Кончі-Заспі, а також додано світлини з двох передматчевих прес-конференцій тренерів і гравців. Головний тренер «Скендербеу» Ілір Дайя напередодні матчу проти київського «Динамо» в турнірі Ліги Європи (група В) зауважив, що український клуб належить до найсильніших на континенті. Тож, у Києві, на думку наставника, як за темпом гри, так і за швидкостями всі побачать зовсім інший матч, ніж той, що був у першому турі албанської Суперліги («Скендербеу» стартував з перемоги, здолавши в рідних стінах команду «Флямуртарі» 2:0).

Футболісти з міста Корча раніше не зустрічалася з київськими динамівцями в офіційних матчах єврокубків, а лише на тренувальних передсезонних зборах. Красномовним є той факт, що албанські «снігові вовки» (так називають гравців клубу, який має біло-червоні кольори) вже вдруге за останні три сезони виходять до групової стадії в Лізі Європи УЄФА. Щоправда, в ній «Скендербеу» в сезоні 2015/2016 став аутсайдером, посівши останнє – четверте – місце в групі, де суперниками були «Локомотив» (Москва), «Спортінг» (Лісабон) та турецький «Бешикташ». Тоді ж, у листопаді 2015-го, футбольним уболівальникам запам’яталися сенсаційна перемога албанців над португальцями 3:0 у Корчі (дублем відзначився Сабієн Лілай), а далі – розгромна поразка «Скендербеу» в Лісабоні 1:5… А от минулий сезон у єврокубках команда мусила пропустити через санкції (дискваліфікація за проведення договірних матчів).

Чи бракувало гравцям «Скендербеу» єврокубкових зустрічей? На це запитання відповів капітан команди Оргес Шехі під час прес-конференції в Києві. «Думаю, що дискваліфікація зробила нас лише сильнішими та голодними до перемог», – зазначив він. А те, що «Динамо» тепер гратиме без Андрія Ярмоленка, якого придбала дортмундська «Боруссія», для нинішніх суперників «біло-синіх», звичайно, плюс. «Ярмоленко був капітаном, найкращим гравцем «Динамо», – наголосив Шехі. – Але й ми в міжсезоння втратили нашого провідного гравця – Латіфі. Отже, в цьому ми квити». І хоч албанці в один голос називають господарів поля фаворитами, «Скендербеу», на думку капітана, також має шанс і прагнутиме ним скористатися.

«Звісно, «Динамо» є фаворитом зустрічі, – не лукавив і головний тренер Ілір Дайя. – Інші команди, які потрапили до нашої групи, теж сильніші за нас. А втім, ми спробуємо виграти кілька матчів, адже маємо єврокубковий досвід… Можливо, нам бракуватиме кількох гравців, які залишили нашу команду у міжсезоння, зокрема Латіфі. У нас є і дискваліфікований гравець – Німага, який дістав червону картку в грі з «Динамо» (Загреб)». Певно, бракуватиме гостям і ще когось із виконавців, але наставник вирішив не розкривати всіх карт до початку гри.

Треба сказати, на чужих полях футболісти з Корчі виступали в минулі роки доволі скромно: з 16 офіційних єврокубкових двобоїв албанці святкували перемогу лише в 2 гостьових матчах (проти клубів з Молдови й Андорри) при 4 нічиїх та 10 поразках. А от на домашній арені суперник динамівців демонструє непоступливість і частіше виграє – 10 перемог. Так, свого часу не змогли привезти з Албанії жодного очка угорський «Дебрецен» (2011 рік), азербайджанський «Нефтчі» (2012), «Шахтар» (Караганда) з Казахстану (2013), «Крузейдерс» із Північної Ірландії, молдовський «Мілсамі» (2015) та деякі інші клуби, включно зі згаданими вище українськими «моряками». Проте бували в рідних стінах і фіаско албанців: 0:2 в матчі проти кіпрського клубу АПОЕЛ (2011); 1:2 у грі з «Динамо» (Загреб, Хорватія) 2014 року в плей-оф Ліги чемпіонів УЄФА; 0:3 проти московського «Локомотива» й 0:1 у грі з «Бешикташем» у Лізі Європи (сезон 2015/2016).

У нинішньому старті на шляху до групового турніру євроліги «біло-червоні» послідовно вибили з розіграшу чотири клуби – «Сан-Жулія» з Андорри (1:0 і 5:0), «Кайрат» (Казахстан) – 2:0 і 1:1, «Млада Болеслав» (Чехія) – 2:1 і 1:2 (в серії пенальті 4:2) та «Динамо» (Загреб, Хорватія). Останній суперник на стадії плей-оф двічі зіграв зі «Скендербеу» внічию 0:0 і 1:1, однак за сумою двох матчів вилетів з турніру за рахунок «гостьового» голу албанців.

Свої думки щодо майбутньої зустрічі висловили в конференц-залі тренувальної бази ФК «Динамо» (Київ) у Кончі-Заспі головний тренер Олександр Хацкевич і віце-капітан команди Домагой Віда. Останній сказав, про суперника, що «Скендербеу» не просто так потрапив до групового турніру Ліги Європи: «Буде важка гра, але я впевнений у нашій команді й що перемога буде за нами». Журналісти зауважили, мовляв, букмекери вважають, що у «Скендербеу» немає шансів навіть на нічию… «Це футбол, і всі команди, які виходять на поле, мають шанси, – зауважив віце-капітан. – Звичайно, ми сильніші й маємо вигравати, але маємо показати це на полі».

Преса поцікавилася в Олександра Хацкевича, з якою українською командою можна порівняти гру «Скендербеу». «З «Олександрією» або «Ворсклою», – відповів той і навів аргументи. – «Скендербеу» так само доволі організовано й компактно обороняється, в її складі є достатньо потужні виконавці. Перехід від оборони до атаки в нашого суперника теж налагоджений».

Кілька слів для преси сказав на тренувальному полі в Кончі-Заспі й захисник «Динамо» Микола Морозюк: «Це досить хороший, міцний суперник, добре організована команда, в їхньому складі є сильні виконавці… Їм потрібно приділити увагу, втім, як і всій команді в цілому».

За тренуванням динамівців головний тренер «біло-синіх» особисто спостерігав на полі. Був усміхнений і випромінював упевненість. А гравці працювали з м’ячем енергійно, наче виправдовували слова наставника, сказані на прес-конференції: «Футболісти відповідають за свою гру, за виконання вимог, що їм висуваються. А настрій команди – це вже моя зона відповідальності. Я повною мірою буду відповідати за той настрій, у якому футболісти «Динамо» вийдуть на футбольне поле».

Щодо підтримки команди «12-м гравцем» Олександр Хацкевич висловився однозначно й багатообіцяюче: «Не лише я, а й уся команда завжди хочемо, щоб наш «12-й…» був з нами з першої і до останньої хвилини матчу. Зі свого боку ми завжди прагнемо своєю грою віддячити вболівальникам за цю підтримку. Коли команду підтримують уболівальники, передають свою енергетику футболістам, то набагато простіше грати… Ми будемо грати в атаку, грати активно й шукати щастя біля чужих воріт – те, що має подобатися вболівальникам».

Нагадаємо, матч «Динамо» – «Скендербеу» відбудеться в четвер, 14 вересня, на НСК «Олімпійський», початок – о 20:00.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора

Вчора, 9 вереся 2017 року, відбувся старт третього етапу чемпіонату України з ралі – «Ралі Буковина».

Ралiйне свято в чернівецькій області було затьмарено жахливою трагедією на трасі.

Про це редакції МІА Вектор Ньюз повідомили у компанії Прушиньскі.

Екіпаж Сергія Корабейнікова потрапив в серйозну аварію, і на превеликий жаль, водій загинув на місці.

Аварія сталася в районі села Спаська на кордоні Кіцманського та Сторожинецького районів.

Як повідомив організатор чемпіонату Іван Мельничук, автомобіль «Волга» не вписався в польоті над мостом і невдало приземлився.

61-річний одеський гонщик Сергій Корабейнiков загинув на місці, а ще один член екіпажу Андрiй Паненко госпіталізований з важкими травмами.

Через цю трагедію організатори прийняли рішення зупинити ралі.

У найближчий гоночний уїк-енд, в Чернівцях відбудеться третій етап чемпіонату України з ралі – Ралі «Буковина».

Саме цю гонку багато хто чекав, тому що вона – одна з кращих ралійних гонок України.

Почнемо з передісторії Ралі «Буковина». І так вона повинна була відбутися ще раніше, а саме 12-13 серпня, але тоді організатори були змушені перенести ралійне свято на більш пізній час. Офіційна причина перенесення звучала наступним чином: «На етапі Ралі «Буковина» виникли труднощі зі своєчасною підготовкою в зазначені терміни».

Тоді було заплановано, що ралі пройде в п’ятницю і суботу. У будній день має бути ознайомлення з трасою, а ввечері відкриття, а в суботу вже сама гонка і ввечері церемонія нагородження.

На жаль, вже тоді було відомо, що додаткової ділянки «Шурдин» на цей раз не буде. Причина досить проста зі слів організатора ЧУ з ралі Олега Петріщева: «В останній раз дорогу через перевал «Шурдин» ремонтували в 2013-му році, напередодні «Александров Ралі». На сьогоднішній день проведення ралі повністю виключено».

Головною метою організаторів, було повернення ралійного свята на територію Буковини. Будемо сподіватися, що у організаторів все вийде і вболівальники та гонщики отримають хвилю позитивних емоцій.

В останній раз ралі «Буковина» пройшов в 2014-му році. Перемога дісталася екіпажу Mitsubishi Lancer Evo X Салюку Олександру і Червоненко Євгену. Також до трійки кращих увійшли Кочмар Юрій, якому був присвячений минулий етап «Кубка Лиманів» – «Ралі Куяльник» і Петренко Володимир.

На відміну від попередньої версії етапу, ралі пройде у дводенному форматі.

Як завжди, в п’ятницю учасників чекає ознайомлення з трасою, технічні та адміністративні перевірки, прес-конференція, а ввечері о 19:00 в Чернівцях бiля Соборної площі відбудеться церемонія відкриття Ралі «Буковина».

У суботу, 9 вересня, організатори приготували для уболівальників і гонщиків двi дуже цікавих спецділянки «Аква плюс» протяжністю 12,25 км і «Орлине гніздо» – 7,25 км. Гонщики повинні проїхати кожну по три рази, але згідно з новим регламентом лише в одному напрямку.

У неділю, 10 вересня, гонщикам належить подолати ще дві спецділянки, а саме «Чорнівка» – 5,55 км і «Коцюба» – 11,95 км. Як і попередні, їх потрібно буде проїхати тричі в одному напрямку. Також організатори підготували міські спецділянки протяжністю 2,1 км, а покриття буде з бруківки та асфальту. За правилами, три найшвидших екіпажi отримають додаткові бали в загальному заліку, а переможець стане володарем «Кубка міста Чернівці».

Що стосується заявок учасників, то на старт третього етапу чемпіонату України з ралі планують вийти 17 екіпажів.
У класі «N4» представлено чотири екіпажі, серед яких Потійко Сергій, Ганджа Борис, Шаповалов Юрій та Мазур Степан. Якщо по автомобiлям, то у Потійко Subaru Impreza, а у решти Mitsubishi Lancer.

У класі «4WD Open» п’ять екіпажів: Рель Дмитро на VW Polo, Козлов Олександр і Хомiцький Юрій на Subaru Impreza, а також Топор Руслан і Гарькавий Володимир на Mitsubishi Lancer. Відзначимо, що на минулому етапі «Ралі Куяльник» в «Кубку Лиманів» Топор Руслан потрапив в аварію і розбив свою машину. Подивимося, чи зможе одеський екіпаж Топора і Перової так само відчайдушно і яскраво боротися за перемогу.

У класі «2WD Open» шість зареєстрованих екіпажів, причому, що цікаво немає однакових машин, так що буде дуже цікаво. Якщо по учасниках, то заявилися Рудьковський Сергій на своїй яскравій BMW 323, Горшков Михайло на Honda Civic Type R, Копилець Павло на Seat Leon, Паненко Андрій на ГАЗ 2410, Сайфудінов Олексій на Suzuki Swift і Біджанова Зуліхан на Peugeot 205.

І останніми по класах йде «2WD», в якому тільки два екіпажі, а саме Радченко Андрій на ВАЗ 2105 і кияни брати Гнатенко на яскравiй Honda Civic за підтримки компанії «Прушиньскі».

Якщо згадати, то попередній етап чемпіонату України з ралі пройшов в Умані 11 червня.

У класі «N4» перемогу відсвяткував Ганджа Борис, а в класі «4WD Open» найсильнішим виявився Топор Руслан, який і став тріумфатором в абсолютному заліку з перевагою в 32 секунди над Борисом.

У класі «2WD Open» переможцем став Горшков Михайло, з мінімальною перевагою над Рудьковським Сергієм. У класі «2WD» найшвидшими були брати Гнатенко, які випередили своїх конкурентів майже на три хвилини і замкнули першу десятку в абсолютному заліку.

Розклад ралі Буковина:
Урочисте відкриття – 8 вересня, 19:00
Старт першого дня – 9 вересня, 09:00,
Старт другого дня – 10 вересня, 09:00,
Церемонія нагородження – 10 вересня, 19:00