Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Коли червона імперія доживала останні дні, київський яхтсмен Валерій Петущак ризикував життям… у Москві. Пліч-о-пліч з патріотами української сотні герой цієї оповіді став до лав оборонців демократії. Під час серпневого заколоту «гекачепістів» 1991 року вирішувалася доля Союзу, а з ним – і республік, що прагнули незалежності. Під брязкіт зброї Москва топтала серпасто-молоткасті прапори, а синам батьківщини Кобзаря додавав натхнення в боротьбі за майбутнє України символ національного визволення – прикріплений до дирижабля синьо-жовтий стяг, що майорів у небі на підхмарній висоті…

…Відтоді спливли десятиліття – тернисті, як шлях першопрохідця. Та попри всі труднощі – це щасливі 26 років незалежності України! Не раз і не двічі наш співвітчизник – майстер спорту, кандидат технічних наук, відомий яхтсмен-мандрівник – у стихії морів-океанів долав, здавалося, нездоланні труднощі й екстремальні випробування. Звісно, робив це, як і пам’ятного 1991-го, під синьо-жовтим прапором – під ним багато років служить капітанові його улюблениця – яхта «Лелітка».

У далеких мандрах примхлива пані Фортуна інколи була суворою до сильного духом морського вовка та екіпажів, з якими ходив під одним вітрилом. Траплялися й морські аварії, і зазіхання піратів. Пережив і тайфун із хвилями заввишки з п’ятиповерхівку… Цікаво, а чим нині живе, що згадує з побаченого й пережитого Валерій Дісанович Петущак? Аристократ моря, письменник і вчений поспілкувався з автором цих рядків на своїй «блискітці» в акваторії Дніпра.

Спогади під вітрилом
Серпневого ранку з гавані Київського міського крейсерського яхт-клубу вийшла на річкову прогулянку легка 9-метрова «Лелітка». Її борт прикрашає зображення в синьо-жовтих кольорах півника на дельфіні біля 10-променевої зірки. «Це герб старовинного грецького поселення на Дніпро-Бузькому лимані, – пояснив капітан, – але нам герб сподобався: птах трохи нагадує співзвучне прізвище (Петущак), дельфін – символ нашої яхти, а зірка – як сонячна лелітка (блискітка) на хвилях».

За командою капітана вправно напинає вітрило помічник у цьому поході Джордж (так його називає Дісанович, а насправді – Георгій Лук’янчук, також учасник згаданої оборони «Білого дому», на фото – у жовтій футболці).

Він досвідчений член екіпажу, ходив на яхті до Чорного моря, отож почувається тут як удома. Другий помічник на ім’я Михайло принагідно розповідає журналістові, з чого починався яхт-клуб і які в ньому були «кам’яні гості». Перші крейсерські судна колись робилися з армоцементу й гострослови називали їх «кам’яними гостями».

Дісанович добре пам’ятає ті часи – він член яхт-клубу понад 35 років. А до того уродженець Донецька (це місто наприкінці 1930-х – коли з’явився на світ Валерій – називалося Сталіно) навчався в Київському політехнічному інституті на факультеті автоматики й електроприладобудування. На кафедрі електронної обчислювальної техніки відновлював блоки першої в Європі малої обчислювальної машини, створеної в Києві в лабораторії академіка Сергія Лебедєва. У студентські роки захоплювався гірським спортивним туризмом (Крим, Кавказ), ходив на лижах у Карпатах. Любов до природи прищепив йому батько Дісан Олександрович. Дуже подобалися Петущаку-молодшому й вітрильники, навіть змагався на «Летючих голландцях» – швертботах олімпійського класу. Вабили швидкості й далекі дороги, тож купив і мотоцикл, на якому вирушив до кавказького узбережжя Чорного моря…

Здобувши вищу освіту 1963 року, молодий спеціаліст уже був працівником Інституту кібернетики АН УРСР. Став опорою сім’ї, виховував синів Сергія і Михайла. А від початку 1980-х у яхт-клубі, згадує пан Валерій, почав займатися віндсерфінгом. Робив це вже разом зі старшим сином, також членом цього клубу, неодноразовим переможцем змагань серфінгістів у Києві (згодом, до речі, Сергій виступав у складі збірної команди СРСР). А Валерія 1982 року капітан тоді новозбудованої яхти «Гонта» Олексій Грищенко запросив до складу екіпажу. Через три роки разом з капітаном Валерій став майстром спорту СРСР – команда посіла перше місце у всесоюзній регаті крейсерських яхт «Кубок Чорного моря». Водночас на основній своїй роботі наш герой здобув ступінь кандидата технічних наук і мав звання старшого наукового співробітника (лабораторія Інституту кібернетики працювала переважно за оборонною тематикою).

На «Гонті» 1987 року брали участь у змаганнях «Кубок Димитрова», де перемогли, а 1988-го знову виступав на «Кубку Димитрова» вже капітаном дніпропетровської яхти «Дніпро». Відтак 1990-го Валерію надійшла пропозиція піти на «Дніпрі» в навколосвітню подорож (цей проект здавався радше авантюрним, коли в сезон штормів наприкінці вересня того ж року яхта вийшла з Владивостока). Судно не було підготовлене до серйозних випробувань – не мало штормових вітрил, двигуна тощо. У Тихому океані яхта потрапила в тайфун неподалік від островів Японії й дійшла до Нової Зеландії лише за чотири місяці. Звідти влітку 1991-го Валерій повернувся до Києва, спочатку діставшись на борту рибальського сейнера до приморського міста Находка, заснованого на Далекому Сході українськими поселенцями Зеленого Клину. Причиною стало те, що капітан і один член екіпажу вирішили припинити подорож і емігрувати до Австралії.

У Києві на пропозицію друзів Валерій зайнявся бізнесом, очолив страхову компанію і здійснив свою заповітну мрію – 1994-го на зароблені гроші купив невелику дерев’яну яхту, яку назвав «Леліткою» (попередня назва – «Берендей»). Розмір судна – мінімальний для походу вдвох через океан з достатньою кількістю провіанту. У вересні того ж року разом із дружиною Наталією Македон Валерій Петущак вирушив у мандри навколо світу.

Капітан «Лелітки»
Розповідаючи про свій найголовніший у житті похід, що тривав майже чотири роки, Дісанович – високий, сухорлявий, з розумними очима й сивою борідкою капітан – цифрами не сипле, а згадує переважно цікаві випадки. Та слід нагадати: яхта подолала три океани, 12 морів, лишила за кормою приблизно 30 тисяч миль та відвідала 18 країн.

Усміхаючись, яхтсмен каже, що дружину лише з увічливості запросив у подорож. Приготувався йти одинаком, бо й гадки не мав, що дружина, яка мала морську хворобу, може погодитися. До Стамбула екіпаж супроводжував син Сергій. Після Чорного й Мармурового морів «Лелітка» вийшла в Середземне, а далі – до Атлантичного океану. Перетнувши його, мандрівники через Панамський канал потрапили в Тихий океан і рушили в західному напрямку. Відвідали Галапагоські, Маркізькі острови, Таїті, острови Тонга й дісталися Окленда в Новій Зеландії. У цій країні упродовж 9 місяців готувалися до дальших випробувань і ремонтували яхту. Відтак взяли курс на Австралію, та перейти Тасманове море було непросто через шторми. Потрапили й у 12-бальний – тоді «Лелітка» втратила кермо. Це змусило долати останню тисячу кілометрів до Зеленого континенту, керуючи яхтою лише вітрилами.

Наталія Леонідівна Македон згодом скаже про свого чоловіка, що він «дуже мудра і шляхетна людина, «золоті руки» і світлий розум». У їхній подорожі Дісанович був «не тільки капітаном, але й механіком, слюсарем, теслею, електриком, електронником і програмістом, а головне – виваженим відчайдухом». Він лагодив усе не тільки на своїй яхті, але й безкорисливо допомагав приводити до ладу техніку сусідам. Коли гостювали на фермі в австралійських друзів, відремонтував їм трактор, електронагрівач води та навіть швейну машину господині…

Рік «гостювання» в Південній півкулі Землі дав змогу екіпажу яхти зробити нове кермо й заробити грошей на дальшу подорож. А цілком реальну пропозицію Дісановичу стати в Австралії заможними підприємцем київські мандрівники на «сімейній раді» відхилили. Їхній рідний дім – Україна.

Східну частину Зеленого континенту «Лелітка» обійшла каналом між узбережжям і Великим Бар’єрним рифом, після чого яхта через Торресову протоку вийшла в Індійський океан. Екіпаж відвідав Кокосові острови й зупинився на кілька місяців перечекати сезон ураганів на атолі Саломон архіпелагу Чагос. Два місяці Валерій з Наталею прожили там, як робінзони, їли кокосові горіхи й виловлену рибу. Потім яхта безпечно пройшла Аденською затокою, Червоним морем і через Суецький канал – до Середземного. На Кіпрі екіпаж «Лелітки» частково змінився: Наталія – літаком додому, а на її місце прибув син Сергій. Урочиста зустріч навколосвітників у Києві була 20 червня 1998 року.

Захоплення й «відкриття»
«Науковець за фахом, мандрівник і яхтсмен за покликанням, спортсмен і прихильник здорового способу життя, взірець не тільки для родини, а й для багатьох людей», – так написав Сергій про свого батька й наставника. Наш герой має тверду громадянську позицію – виявляв її у відомій кампанії протестів «Україна без Кучми» 2000–2001 років, згодом – на Майдані «помаранчевому» та на Євромайдані. І нині, коли чує чиїсь «переспіви з чужого голосу», радить не повторювати брехні про Україну й чутки, поширювані кремлівською пропагандою.

Крім улюбленої справи й пов’язаної з нею громадської діяльності (він голова комісії з вітрильного туризму Федерації спортивного туризму України), Валерій Петущак серйозно цікавиться фізикою. А саме – наявністю численних явищ та експериментів, які сучасна електродинаміка пояснити не може. Вже 200 років нема пояснень експериментам самого Ампера й Фарадея, якими починалася ця наука. Висновки в своїх працях аргументує настільки просто й коректно, що аргументованої критики не зустрічав. Серед основних праць – «Ньютонова і галілеєва електродинаміка», «Релятивістська динаміка й фізика Ньютона», «Закон Ампера й парадоксальні експерименти в електродинаміці». Дехто з учених мужів допитувався: «Скажіть правду, навіщо вам це? Потрібен докторський ступінь?» «Ні, – відповідає. – Я хочу, щоб студенти вивчали реальне магнітне поле, а не віртуальне магнітне поле сучасної електродинаміки». А в розмовах з нефахівцями інколи жартує, що, мовляв, «працює на Нобелівську премію».

Охоче ділиться сімейними «географічними відкриттями». Під час навколосвітніх мандрів його дружина звернула увагу на полінезійські національні орнаменти, дуже близькі до тих, що бачимо на українських вишиванках. Зацікавили назва й міфологія народу маорі, який оселився в Новій Зеландії. Поки полінезійці, шукаючи вільних земель, мандрували океанами, описує спостереження Дісанович, головним богом у них був бог океану Тане (Дана – співзвучне ім’я слов’янської богині води). Коли ж осідали на островах і орали землю, головним богом ставав бог Орій. Звідси й назва народу – маорі. Вони індоарійці, каже пан Валерій. Кургани-святилища, які створювали своїм богам, полінезійці звуть «курає». Сонце має арійську назву «Ра». У міфах і легендах маорі є згадки, що їхньою прабатьківщиною була далека земля, де півроку буває так холодно, що білий з чорним птах не літає, і можна ходити по воді. Можливо, білий з чорним птах – це наш бусол, птах, який на землях України вважався сакральним? Крім того, полінезійські дівчата, як і українки, прикрашають себе вінками з квітів. А улюблена їжа маорійців – порося…

Нащадки арійських племен за 1500 років до нашої ери оселилися на теренах Індії, а частина індоарійців дійшла до океану. Вони виготовляли двокорпусні судна (каное) й винайшли вітрила, що давали змогу йти проти вітру. Не маючи компасу, використовували астронавігацію, коли вирушали в океани. У Тихому вони знайшли й заснували найбільшу за площею державу в світі: на півночі – Гавайські острови, на сході – Маркізькі острови, найбільш східний – острів Пасхи, на заході – острови Нової Зеландії. «Про те, що Україна є колискою арійських племен, які створили світову індоєвропейську цивілізацію, ми знали зі статей і лекцій Олександра Павловича Знойка, – додає Дісанович. – А підтвердження цього знайшли в Новій Зеландії, коли наш добрий знайомий Тед Скотт запросив переглянути телефільм «Кельти, хто вони?». Кельти – вихідці з території України, нагадав нам шотландець Тед».

Багато чого з того, чим цікавиться, Валерій Петущак описав у своїх книжках про мандри під вітрилами: «Солоний гопак» (2005) – водночас і захопливий пригодницький роман, і практичний посібник для яхтсменів-мореманів; «Ходіння за три океани. Як козаки навколо світу обійшли» (2009) – це видання під назвою «Prez trzy oceany» (2013) побачило світ ще й у Польщі. Створено також документальний фільм «На дивані навколо світу» про 4-річну подорож на яхті.

…Насамкінець – ще кілька штрихів до портрету сучасника. Дісанович, крім того, що мудра і шляхетна людина, справжній джентльмен. Коли мандрували з наплічниками в горах Абхазії, ніс, допомагаючи дружині, майже три чверті їхнього спорядження – 40 кілограмів. «Він все вміє і все може: і ватру під дощем розпалити, і з ведмедем готовий битися, і табір розбійників його не налякає», – захоплюється Наталія Леонідівна. Автор цих рядків на власні очі бачив: під час прогулянки Дніпром 77-річний капітан під час стоянки в затоці пірнув за борт і самотужки очистив від купи водоростей механічні частини яхти. А перед цим відхилив пропозицію допомогти йому, коли знімав «Лелітку» з якоря. Правду кажучи, слід було б поберегти ветеранові здоров’я: важку фізичну роботу мають виконувати дужі й молодші за віком члени екіпажу. Але такий він у житті, аристократ моря – джентльмен і щирий українець.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

26-27 серпня на околицях села Северинівка відбулись найочікуваніші перегони літа. Це був п’ятий етап чемпіонату України з міні-ралі «Кубок Лиманiв» – «Ралi Кульяник-2017».

Цей етап ще був особливим через те, що перегони присвячувались пам’яті дворазового чемпіона України Юрія Кочмара, який загинув в березні, від отриманих травм після аварії на етапі ралі у Латвії.

На старт перегонів вийшло 59 екіпажів! Досить вагома цифра, що не могло не радувати як уболівальників, так і організаторів етапу. Відзначимо, що це рекорд нинішнього сезону!

Якщо коротко пройтися по особливостям траси, то навколо неї були яскраві і красиві пейзажі, було досить багато перепадів висот, на яких машини ефектно виглядали в повітрі, а також не забули додати і швидкісних ділянок, де, перш за все, був важливий мотор автомобіля.

В цілому сумарна дистанція перегонів склала 120,6 бойових кілометрів.

Що стосується екіпажів, то більшість з них одесити – 53 учасники, а потім вже йдуть кияни – 25.

Серед них в найпотужнішому класі «Р8» стартувало 17 екіпажів, в «Р7» – 11 залізних коней, в «PS6» – 7 автівок, в «Р6» – 15 моторів і в «Р5» – 9 команд.

Як бачимо, в кожному класі було з ким позмагатися за призові місця, що ще раз підкреслює успішність даного етапу.

Як ми писали в нашому анонсі, перегони вийшли дуже бойовими, насиченими та ефектними в кожному класі.

Відзначимо, що з 59 екіпажів, які вийшли на старт, фінішувало лише 36. Було дві аварії, та, на щастя, ніхто серйозно не постраждав, хіба що машинам дісталося.

Починаємо з самого потужного класу «Р8», де було відразу кілька претендентів на перемогу.

Уже після першої спецділянки київський екіпаж Дениса Сидорова та Миколи Романова на Mitsubishi Lancer Evo X лідирував з відривом в дев’ять хвилин.

Як виявилося, у переслідувавших Топора та Пушкаря виникли проблеми з машинами: у першого з турбіною, а у другого з підвіскою.

На сервісі фаворити успішно полагодили несправності і кинулися наздоганяти Сидорова.

Топор безпомилково проїхав другу СД і виграв її, а Сидоров з Пушкарем поступилися всього лише п’ять секунд.

Також на другiй СД зійшли Корзун (прокол колеса), Сторчак і Гарькавий.

Всі чекали яскравої та насиченої боротьби на наступних СД, але тут все різко змінилося.

Минуло всього лише кілька хвилин після старту третьої СД, коли з дистанції зійшли відразу два фаворити на перемогу, причому обидва через свої помилки, які призвели до аварій та сумних наслідків для їх машин.

І, якщо машина Топора перекинулася і її ще можна відремонтувати, то ось у Пушкаря справи зовсім кепські.

Тут же з дистанції зійшов і екіпаж Паненко через розбите лобове скло.

Після таких неймовірних подій, у Сидорова практично не було конкурентів і це при тому, що Денис не бере участі в цьому сезоні за перемогу в загальному заліку через велику кiлькiсть пропускiв етапів.

Разом з ним на подіум піднялися Борис Ганджа і Володимир Петренко, які завдяки очкам з’явилися непогані шанси на трійку призерів за підсумками сезону.

Ну і, звичайно ж, не можна залишити без уваги досягнення Дар’ї Бакай, яка фінішувала четвертою в абсолютному заліку, це її найкращий результат в кар’єрі.

Наступний клас – це «Р7», де стартувало 11 екіпажів, а до фінішу дісталися лише половина з них.

Вся головна боротьба за перемогу розгорнулася між двома екіпажами, а саме між Леваном Хоперiй на Honda Civic і Олександром Полосухіном на Skoda Fabia.

Леван виграв двi першi спецділянки, після чого Олександр випередив свого візаві на четвертiй СД, правда два заключних відрізка залишилися за Honda Civic.

У підсумку впевнену перемогу відсвяткував київський екіпаж Леван Хоперiя і його штурман Сергій Вансович на Honda Civic, а друге і третє місця дісталися Полосухіну та Яворському на Ford Fiesta ST.

Щоправда Яворський поступився більш нiж на 12 хвилин, що відкотило його на 24-й рядок у абсолютному заліку.

У класі «РS6» вийшли на старт дев’ять гонщиків, а закінчило перегони шість.

На першiй СД кращим виявився Ягольницький на VAZ 21112, а в двох секундах позаду був Гонтовий, який зійшов на другiй СД через ходову.

Таким чином, після другої СД напруження боротьби зникло і Ягольницький здобув перемогу в своєму класі і 12-е місце в абсолюті.

Друге місце у Жельнiо на VAZ 2108, який програв лідеру більше двох хвилин, а третя сходинка у Грушевого на Toyota.

Клас «Р6» був другим за наповненістю – 15 екіпажів, з яких на фініш приїхали вісім.

Уже з першої СД Колесов на VAZ 2108 захопив лідерство, але на другiй СД несподівано вистрілив з хорошим часом Мельник на VAZ 2113, а кияни брати Гнатенко на Honda Civic трималися в трійці і сподівалися на помилку лiдера.

Після першої СД у Шведченко виникли проблеми з підвіскою, а у Корчевського з паливною системою.

Фаюк після впевненого старту і другого місця на першiй СД, поступово почав відкочуватися назад.

Третю СД через двi аварії в класі «Р8» всi проїхали в дорожньому режимі, так що вся боротьба залишалася на три наступні відрізки.

4-та і 5-та СД залишилися за Колесовим, а Гнатенко завдяки сходу Мельника виявився на другому місці в класі.

Фаюк знову повернувся до трійки і, можливо, на радощах виграв заключний відрізок, але через провал на 5-му відрізку став лише шостим за підсумками перегонів.

Перша сходинка дісталася одеситам Колесову і Бондаренко з «Odessa Rally Team».

Кияни брати Гнатенко, що виступають на Honda Civic за підтримки компанії «Прушиньскі» фінішували другими в двох хвилинах від лідера класу і 16-ми в абсолютному заліку.

Третій рядок дістався Андріященко на VAZ 21083, багато в чому завдяки часу на п’ятiй СД.

Наостанок клас «Р5», де стартувало дев’ять екіпажів, з яких три зійшло по ходу гонки.

Впевнену і безумовну перемогу виборов киянин Ігор Білоусов і донеччанин Василь Кобенок на VAZ 2108. Ігор віддав лише четвертий відрізок, а на всіх інших був беззаперечним лідером.

За друге місце була невелика боротьба, але назвати її гострою не можна.

На другому місці фінішував Кiзiм з відставанням півтори хвилини, а третя сходинка у Горбунова з відставанням майже чотирьох хвилин.

Відзначимо, що всі три призових місця у представників VAZ 2108.

Кубок Лиманiв. 5-й етап. Ралi Куяльник-2017. Результати

Клас P8:
1. Сидоров/ Романов – Mitsubishi Lancer Evo X – 1:12:20,59
2. Ганджа / Сокур – Mitsubishi Lancer Evo IX +1:39,73
3. Петренко / Зiнов’єв – Mitsubishi Lancer Evo +3:40,06
4. Бакай / Стойчев – Mitsubishi Lancer Evo X +4:09,83
5. Рель / Щербаков – Volkswagen Polo +4:12,86
6. Потiйко / Фельдман – Subaru Impreza +4:21,64
7. Лохман / Циро – Mitsubishi Lancer Evo IX +5:38,38
8. Путовськi / Влох – Ford Fiesta PROTO +6:21,76
9. Шевченко / Левiщенко – Subaru Impreza WRX STI +7:38,46
10. Каргальцев / Шейко – GAZ 24 +25:07,84
11. Корзун / Кононов – Mitsubishi Lancer Evo – схiд
12. Сторчак / Борисов – Subaru Impreza – схiд
13. Гарькавий / Горбiк – Mitsubishi Lancer Evo IX – схiд
14. Топор / Перова – Mitsubishi Lancer Evo X – схiд
15. Пушкар / Мiшин – Mitsubishi Lancer Evp X – схiд
16. Паненко / Коробейников – GAZ 2410 – схiд
17. Проценко / Серпенко – Mitsubishi Lancer Evo – схiд

Клас Р7:
1. Хоперiя / Вансович – Honda Civic – 1:20:08,18
2. Полосухiн / Белiков – Skoda Fabia +32,94
3. Яворський / Рибачук – Ford Fiesta ST +12:00,27
4. Цисар / Теплов – Nissan +12:51,07
5. Пурiс / Свiрiд – Toyota +13:25,40
6. Жуков / Горбань – Ford Fiesta +20:07,24
7. Горшков / Прусс – Honda Civic Type R – схiд
8. Єфиов / Олiсаєв – Honda Civic – схiд
9. Резнiк / Левiн – Peugeot 206 RS – схiд
10. Пiнчук / Мiшкевич – Opel – схiд
11. Радченко / Романчук – VAZ 2105 – схiд

Клас PS6:
1. Ягольницький / Савченко – VAZ 21112 – 1:22:03,15
2. Жельнiо / Карпенко – VAZ 2108 +2:29,68
3. Грушевой / Хорольський – Toyota +3:08,55
4. Лохман / Касап – VAZ 2112 +3:29,74
5. Бабiнець / Донський – Skoda Fabia +10:31,16
6. Селямi / Арабаджи – Seat Ibiza +21:36,38
7. Гонтовий / Коцюбан – Skoda Fabia – схiд

Клас Р6:
1. Колесов / Бондаренко – VAZ 2108 – 1:22:45,46
2. Гнатенко В. / Гнатенко О. – Honda Civic +1:43,16
3. Андрiященко / Стальнiченко – VAZ 21083 +4:58,35
4. Кобзєв / Тимощук – VAZ 2108 +8:54,21
5. Бершов / Макаров – Skoda Fabia +12:37,22
6. Фаюк / Городецький – VAZ 2108 + 13:20,72
7. Богаткiн / Громовий – VAZ 2108 +17:28,77
8. Медведченко / Джанезашвiлi – ZAZ 1102 +22:01,22
9. Шведченко / Пригодська – VAZ 2108 – схiд
10. Малов / Бiлоусов – VAZ 2108 – схiд
11. Грiневич Є. / Грiневич Т. – VAZ 2109 – схiд
12. Корчевський / Кравчук – VAZ 2108 – схiд
13. Пантелей / Ластенко – VAZ 2108 – схiд
14. Бабiнець / Рябiнiн – VAZ 2108 – схiд
15. Мельник / Терещенко – VAZ 2113 – схiд

Клас Р5:
1. Бiлоусов / Кобенок – VAZ 2108 – 1:22:27,88
2. Кiзім / Шиман – VAZ 2108 +1:24,60
3. Горбунов / Зубенко – VAZ 2108 +3:44,90
4. Шульженко / Грушевой – ZAZ +3:59,18
5. Стаммо В. / Стаммо Л. – ZAZ 1102 +21:26,31
6. Влад / Вiвич – Ford Escort +27:44,89
7. Надюк / Манькiвський – VAZ 21083 – схiд
8. Кузнєцов / Залож – VAZ 2108 – схiд
9. Бельський / Запорожець – ZAZ 1102 – схiд

Абсолютний залiк:
1. Сидоров / Романов – Mitsubishi Lancer Evo X – 1:12:20,59
2. Ганджа / Сокур – Mitsubishi Lancer Evo IX +1:39,73
3. Петренко / Зiнов’єв – Mitsubishi Lancer Evo +3:40,06
4. Бакай / Стойчев – Mitsubishi Lancer Evo X +4:09,83
5. Рель / Щербаков – Volkswagen Polo +4:12,86
6. Потiйко / Фельдман – Subaru Impreza +4:21,64
7. Лохман / Циро – Mitsubishi Lancer Evo IX +5:38,38
8. Путовськi / Влох – Ford Fiesta PROTO +6:21,76
9. Шевченко / Левiщенко – Subaru Impreza WRX STI +7:38,46
10. Хоперiя / Вансович – Honda Civic +7:47,59
11. Полосухiн / Белiков – Skoda Fabia +8:20,53
12. Ягольницький / Савченко – VAZ 21112 + 9:42,56
13. Бiлоусов / Кобенок – VAZ 2108 + 10:07,29
14. Колесов / Бондаренко – VAZ 2108 +10:24,87
15. Кiзiм / Шиман – VAZ 2108 +11:31,89
16. Гнатенко В. / Гнатенко О. – Honda Civic +12:08,03
17. Жельнiо / Карпенко – VAZ 2108 +12:12,24
18. Грушевой / Хорольський – Toyota +12:51,11
19. Лохман / Касап – VAZ 2112 +13:12,30
20. Горбунов / Зубенко – VAZ 2108 +13:52,19
21. Шульженко / Грушевой – ZAZ +14:06,47
22. Андрiященко / Стальнiченко – VAZ 21083 +15:23,22
23. Кобзев / Тимощук – VAZ 2108 +19:19,08
24. Яворський / Рибачук – Ford Fiesta ST +19:47,86
25. Бабiнець / Донський – Skoda Fabia +20:13,72
26. Цисар / Теплов – Nissan +20:38,66
27. Пурiс / Свiрiд – Toyota +21:12,99
28. Бершов / Макаров – Skoda Fabia +23:02,09
29. Фаюк / Городецький – VAZ 2108 + 23:45,59
30. Каргальцев / Шейко – GAZ 24 +25:07,84
31. Богаткiн / Громовий – VAZ 2108 +27:53,64
32. Жуков / Горбань – Ford Fiesta +27:54,83
33. Селямi / Арабаджи – Seat Ibiza +31:18,94
34. Стаммо В. / Стаммо Л. – ZAZ 1102 +31:33,60
35. Медведченко / Джанезашвiлi – ZAZ 1102 +32:26,09
36. Влад / Вiвич – Ford Escort +37:52,18

Найближчими вихідними на околицях села Северинівка відбудуться найочікуваніші перегони серпня.

П’ятий етап чемпіонату України з міні-ралі «Кубок Лиманів» буде присвячений пам’яті дворазового чемпіона України Юрія Кочмара, який загинув в березні цього року від отриманих травм на етапі ралі у Латвії.

Саме перемога на ралі «Куяльник» у 2015 році стала останньою в його житті.

Якщо ж трошки заглянути до історії проведення ралі «Куяльник», то вперше гонка з такою назвою пройшла у 1995 році. До 2004 вона неодмінно була в календарі національної першості.

Потім етап зник з календаря на двгих сім років, але завдяки «Кубку Лиманів», з 2011 року він знову радує своїх уболівальників яскравим видовищем на трасі.

Додає інтриги той факт, що останні п’ять перегонів вигравали п’ять різних гонщиків, так що можна впевнено сказати, що це ралі непередбачуване.

Серед переможців Ралі «Куяльник» значаться такі пілоти, як Валерій Горбань, Володимир Петренко, Микола Чмих-молодший, Денис Сидоров і вищезгаданий Юрій Кочмар.

Отже, що нас чекає у найближчий уїк-енд.

У п’ятницю всі зареєстровані учасники змагань повинні пройти адміністративні інспекції та технічні перевірки машин, які пройдуть на території автосалону «Н МОТОРС ЮГ».

Також в цей день гонщики зможуть випробувати тестову спецділянку траси, яку підготували організатори етапу. Вона знаходиться недалеко від парку сервісу, який розташований в 30 км від Одеси в с. Северинівка.

В суботу у пілотів та їх штурманів буде можливість подивитися бойову трасу, а також вивчити її особливості перед стартом недільним стартом.

Також у суботу всі бажаючі зможуть відвідати церемонію відкриття ралі «Куяльник», яка розпочнеться о 18:00 і пройде перед одеським державним театром опери та балету.

Старт самих змагань ралі «Куяльник» запланований на неділю. Перша машина відправиться на бойовий рубіж о 8:50.

Церемонія закриття ралі з нагородженням намічена на 20:00 в тому ж місці, де проводиметься відкриття.

Щодо особливостей траси, то на нас чекають яскраві пейзажі, ефектні перепади з безліччю трамплінів, а також багато швидкісних ділянок і небезпечних віражів.

Гонщики шість разів, по три в кожну сторону, проїдуть бойові спецділянки.

Сумарна дистанція ралі становить 168,6 кілометра, з котрих 120,6 км бойових.

Організатори ралі постаралися і для вболівальників, зробивши три спеціальні глядацькі зони, в яких будуть пункти харчування.

Ралі “Куяльник” пам’яті Юрія Кочмара обіцяє побити рекорд сезону за кількістю екіпажів.

На даний момент в списку заявлених учасників ралійного свята присутні 63 екіпажі!

Відзначимо, що більшість з них одесити, а саме 43 учасники представляють славне місто Одеса, а також значна частина з Києва – 28.

Якщо говорити про заявлені автівки, то переважна кількість у компанії «ВАЗ» – 21 автомобіль, а найближчий конкурент «Mitsubishi» набрав 12 машин.

Змагання проходитимуть за класами. У класі «Р8» 21 екіпаж, «Р7» – 12 команд, «PS6» – 8 еіпажів, «Р6» – 12 залізних коней і «Р5» – 10 заявлених автівок.

Як бачимо велика кількість учасників в кожному класі і на відміну від інших етапів, боротьба очікується в кожному з них, що не може не радувати організаторів і, в першу чергу, уболівальників.

На завершення кілька слів про попередній етап чемпіонату України з міні-ралі «Львівський стандарт».

У класі «Р8» перемогу відсвяткував одеський екіпаж Руслана Топора та Марини Перової.

Також до трійки кращих потрапив сімейний екіпаж Анісімових і кияни Корзун і Кононов.

У класі «Р7» найсильнішими виявилися Полосухін і Беліков, які лише на останній СД випередили Лохмана і Грисьо на Ford Fiesta.

У класі «PS6» тріумф дістався найсильнішому екіпажу Гонтового і Коцюбана, а другий рядок п’єдесталу у Грушевого і Хорольського.

У класі «Р6» перемогли минулорічні чемпіони класу – кияни брати Гнатенко, які виступають на «Honda Civic» при незмінній підтримці компанії «Прушиньски».

У класі «Р5» успіх відсвяткував екіпаж Білоусова і Кобенко, у яких були суперники лише до третьої спецділянки.

Розклад п’ятого етапу з міні-ралі чемпіонату України:

Урочисте відкриття – 26 серпня, 18:00
Старт змагання – 27 серпня, 8:50
Церемонія нагородження – 27 серпня, 20:00

– Мамо, а чому ми не святкуємо День Незалежності?
– Ну так це ж не релігійне свято. Позавчора неділя була, перед тим на Спаса до церкви ходили. Картопля сама себе не викопає.

Це діалог в типовому селі на Західній Україні. Тут люди цураються фізичної роботи як і у неділю, так і в релігійні свята, які у липні-серпні майже щотижня, не рахуючи неділі. Виняток може скласти лише збір соломи чи сіна – якщо в неділю надвечір піде дощ, то скошений урожай може зіпсуватись. Моя мати часто нарікала на таку кількість свят, адже кожен день відпочинку влітку забирав можливість заробити гривню.

– От колись, як був колгосп, то ми й не знали, що таке відпочинок у релігійне свято. Працювати доводилось навіть на другий день Пасхи, чи Різдво. Зате всі чекали «Дєнь октябрьской рєволюциї». Тоді ніхто на роботу не виходив, свято було.

Вперше я відсвяткував День Незалежності лише торік. То було перше літо, коли я не вертався в село до батьків, а лишився працювати в місті, там де проходив уже третій курс мого навчання на бакалавраті. Це був мій перший вихідний в державне свято. Вперше я зміг подивитись на парад не у вигляді короткого повтору у вечірніх новинах, а цілком – з допомогою трансляції у прямому ефірі. Місто дало можливість взяти участь в заходах приурочених до цього дня. Завжди жвавий від авто проспект Незалежності був перекритий.

Саме тоді виникла думка, як вмотивувати селян не бути байдужими до цього свята? Саме в дні державних свят різниця в поведінці українських міст та сіл найбільш значима. Держава навмисно створила можливість громадянам хоч раз на рік покинути роботу і згадати, що Україна, в якій ми живемо, була народжена саме в цей день. Однак, в селах темп життя відрізняється. До 1991 року він був однаковий. В усіх працюючих громадян був один і той же авторитет – держава. На перший погляд ніхто не бачив у ній левіафана, що існує як інструмент гноблення і примусу. Та і що таке «левіафан» теж, практично, ніхто з пересічних не знав. Посередником між громадянином і державою був директор заводу, колгоспу чи будь чого іншого.

З приходом незалежності авторитети змінились, або взагалі зникли. Перше, чим зайнялись жителі мого села (окрім розділу колгоспного майна та землі) була побудова церкви. Авторитетом селян став священник. Лише одне його слово – і вони без будь-яких заперечень облаштовували йому житло (сільська рада в якості житлового будинку виділила йому колгоспну контору, хоч і були ідеї зробити там дитячий садок, якого в селі дуже не вистачало), він вирішував їхні суперечки з приводу роботи на третій день Святої Трійці, без нього ніхто не міг сісти до весільного столу – всі чекали благословення. Подібного було багато. Разом з цим селян не можна звинувачувати у відсутності патріотизму. Навпаки, частіше саме вони в різні часи української історії допомагали будувати державу. Звичайно, священник міг би влаштувати святкову літургію в цей день. Але моє село і так уже п’ятий рік має додаткове свято в честь ікони Божої Матері, назва якої співзвучна з назвою цього населеного пункту. Боюсь, що він може накликати на себе ще трішки нарікань.

Щороку, коли на святкуванні Дня Незалежності на Хрещатику Президент говорить, що цього дня всі українці єднаються, я мовчки згадую своє рідне волинське село. Для реального об’єднання потрібне щось потужніше, ніж просто вихідний день і військовий парад.

P.S. Під час написання згадав діалог зі своїм другом, що відбувся у жовтні 2013 року.
– Богдане, знаєш чому в Україні неможлива національна революція?
– Чому?
– Бо коли б українці не спробували об’єднатись, весною чи в кінці літа вони розійдуться по домівках. У них там картопля не порана.

Богдан Кузьмич

Кремль і його спецслужби не шкодують грошей на провокації, спрямовані на підрив добросусідських відносин України і Польщі. Майже 100 тисяч євро, як пише преса, Москва асигнувала на акції підбурювання, внесення розбрату, як-от відома спроба в серпні 2014-го осквернити монумент воякам УПА в селі Грушовичі (Польща). Після анексії Криму Кремль у розпочатій ним же гібридній російсько-українській війні активно організовує провокації на польській і українській територіях (згадаймо хоча б події 2017-го – обстріл генконсульства Польщі на Волині й руйнування пам’ятника на цвинтарі в тих же Грушовичах поблизу польсько-українського кордону).

Зловмисники цілилися не лише в будинок польського консульства, а в польсько-українські відносини, наголошує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович: «Причому знову з використанням історії: «напад», «Волинь», «польський» – слова, які нині почують у новинах наші західні сусіди, мають налякати не менше, ніж сам факт обстрілу. Гадаю, кожен оглядач, який справді орієнтується в ситуації, може підтвердити загалом дуже приязне ставлення українців до поляків. Використання ж ворогом інформаційних рамок війни, що минула понад 70 років тому, у війні нинішній – впізнаваний почерк».

Відновлюючи в пам’яті серпневі події трирічної давнини в Грушовичах, слід, певно, нагадати й деякі залишені в історії «польські операції» Кремля, що теж проводилися в непрості для України 1930-ті роки…

Серпень 1932-го…

Більшовицький вождь Йосип Сталін 11 серпня 1932 року написав листа секретареві ЦК ВКП(б) Лазарю Кагановичу – одному з найближчих своїх поплічників, який у 1925–1928 роках очолював ЦК КП(б)У. Останній був запеклим ворогом українських націонал-комуністів і беззастережно підтримував Сталіна в питаннях впровадження насильницької колективізації селянства, насамперед українського. Кремлівський стратег так окреслив майбутню «польську операцію» в Україні (цитати мовою оригіналу): «Если не возьмемся тепер же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне партии), против партии…».

Напевно, зайве казати, що «фронт» відкрила сама ж партія кремлівських окупантів. Підшукуючи цапа-відбувайла, Москва намагалася перекласти на «ворогів» провину за власні злодіяння. На тлі драми влаштованого в УССР Голодомору-геноциду (1932–1933) була сфабрикована справа «Польської Організації Військової» («ПОВ»). «Особенно сильную работу разворачивает «ПОВ» в период перехода к сплошной коллективизации и ликвидации на ее основе кулачества, как класса», – зазначалося, зокрема, в обвинувальному висновку в справі «ПОВ» в Україні (квітень 1934 року). – Подготовляя польское население Украины к интервенции, «ПОВ» стремится вызвать крестьянские волнения, используя для этого имевшие место перегибы и сама создавая таковые».

Назву «ПОВ» чекісти запозичили в колишньої нелегальної воєнізованої громадської структури, що діяла в період Першої світової війни. Тоді військова революційно-політична формація поляків (її ініціатор – Юзеф Пілсудський) проводила розвідувально-диверсійні акції в тилу російських окупантів, але в 1921–1922 роках ПОВ припинила діяльність. За твердженням українського історика Олександра Рубльова, мозаїчна картина, змальована «митцями» з ОГПУ–НКВД, мала окремі реальні фрагменти, але решта – «створення і діяльність «ПОВ» після польсько-більшовицької війни 1920 р. на терені СССР, насамперед в Україні, мета й плани так званих «пеовяків» – було вигадкою».

Творчість ревних дзержинців у відповідь на замовлення Кремля обернулася для польського населення УССР репресіями, часто за матричними обвинуваченнями в приналежності до «ПОВ». І, приміром, у «Списку Сандармоху» з-поміж в’язнів Соловків («шпигунів», «терористів», «фашистів» тощо) можна знайти поляків і осіб, записаних як поляків, «засуджених» у період від серпня 1933-го до осені 1937-го й розстріляних на таємному полігоні НКВД у Карелії. Це, зокрема, Олексій Вонзовський-Павельський, що прибув до СССР як політемігрант, Камілла Крушельницька й Іван Дембський (вони «з дворян»), неповнолітній Іван Мельянович, український селянин-одноосібник Станіслав Сушицький… До «ПОВ» чекісти, бувало, «вводили» й етнічних українців, як-от колишнього депутата польського сейму Миколу Хама, арештованого в грудні 1933-го у справі такої самої вигаданої «Української військової організації» («УВО»).

У квітні 1936-го побачила світ ще й постанова СНК СССР про виселення з УССР і господарське влаштування в Карагандинській області Казахської АССР 15 000 польських і німецьких господарств». Мотивація цього кроку Москви – очистити (в очікуванні можливої війни з Німеччиною) прикордонні райони від неблагонадійних елементів. Усього було переселено 69 283 особи.

Олександр Рубльов наводить цифри, які, втім, вважає істотно применшеними – вони не відображають повної картини репресивних дій у справі «ПОВ»: у 1933–1934 роках на Правобережній Україні лише Київське облуправління ГПУ УССР заарештувало за причетність до «ПОВ» 114 осіб, з яких 70 дістали різні терміни ув’язнення або ж були страчені, а решта – 44 – звільнені за недоведеністю складу злочину (що, зрозуміло, не давало їм жодних гарантій від дальших репресій). За іншими даними, до травня 1937-го органами УГБ НКВД УССР у «справі» «ПОВ» було ув’язнено 225 осіб (не враховуючи одинаків), з яких двох стратили, а 211 дістали різні терміни таборів та заслання. І в «справі» так званої Подільської філії «ПОВ» загалом «проходило» понад півтисячі осіб, які (лише) запідозрені в приналежності до організації, ув’язнені й дістали вироки. За вигадану приналежність до «ПОВ» Луб’янка (саме вона, бо ж в УССР, нагадаємо, містився лише її орган, керований з Москви!) репресувала партійних і совєтських активістів, інтелігенцію, залучену до проведення політики «коренізації», та інших представників польської людності.

Готуючись до Великого терору, НКВД СССР 20 липня 1937-го дав вказівку розпочати організацію детального обліку працівників залізничного транспорту – поляків, перебіжчиків, політемігрантів і політобміняних з Польщі, військовополонених польської армії, колишніх польських легіонерів, колишніх членів польських антирадянських партій, незалежно від того, є на них компрматеріали чи ні (так починалася інтенсивна підготовка майбутньої «польської операції», якій дадуть старт у серпні того ж року).

Принагідно – думка американського історика Тімоті Снайдера, автора світового бестселера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним»: «Сталін був піонером у галузі національних масових знищень, а поляки – жертвою, що переважає серед усіх інших совєтських національних груп. На польську нацменшину, як і на «куркулів», поклали відповідальність за провал колективізації. Пояснення було вигадано під час самого голоду 1933 року, а потім використано під час Великого терору 1937-го і 1938 років».

Серпень 1937-го…

Генеральний комісар держбезпеки Микола Єжов 11 серпня 1937 року підписав цілком таємний «Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СССР № 00485». Його проект затвердило Політбюро ЦК ВКП(б) 9 серпня. Цей документ разом із закритим листом від 11 серпня 1937 р. № 59098 «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СССР» було розіслано на місця для виконання. Так невдовзі після початку «куркульської операції» Кремль ініціював нову ударну хвилю масових репресій проти поляків, чим помітно радикалізував Великий терор.

У жорна політичних гонінь потрапили особи, які працювали у військово-стратегічних галузях (оборонна промисловість, транспорт, зв’язок, армія, органи держбезпеки), а також активісти польських культурних товариств. Останні об’єднання вважалися «легальним прикриттям контрреволюційних осередків і організацій». Наказ НКВД створював особливий позасудовий орган – «двійку» (Комісія Наркома внутрішніх справ СССР і Прокурора СССР) та «альбомний порядок» оформлення справ – розгляд їх проводився заочно, за списками, зшитими в «альбоми». Цей механізм згодом застосовувався й при проведенні інших «національних операцій».

Наказ зобов’язував органи держбезпеки упродовж 20 серпня – 20 листопада 1937 року здійснити операцію щодо повної ліквідації так званих місцевих організацій «ПОВ». Арештові підлягали: виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані «найактивніші члени «ПОВ»; усі військовополонені польської армії, які залишилися в СССР; перебіжчики з Польщі, незалежно від часу переходу їх в СССР; політемігранти й політобміняні з Польщі; колишні члени польських антисовєтських політичних партій; найактивніша частина місцевих антисовєтських націоналістичних елементів польських районів. Вимагалося також припинити звільнення з в’язниць і таборів осіб, засуджених за ознаками польського шпигунства, у яких закінчувався термін ув’язнення. Про кожного з них мали подаватися матеріали для розгляду на Особливу нараду НКВД СССР, що на ділі означало – або нове позбавлення волі, або розстріл в’язня. «Один з московських начальників НКВД зрозумів суть наказу так: його організація повинна «знищити поляків повністю», написав історик Тімоті Снайдер, який нагадав, що в СССР у 1930-х жило загалом приблизно 600 000 поляків, з них 70 відсотків – на терені УССР. Незабаром (5 вересня) Політбюро розширило права Особливої наради при НКВД СССР і дозволило засуджувати до 10 років в’язниці перебіжчиків з Польщі, членів Польської соціалістичної партії та інших – у справах про антирадянську діяльність. Після 20 днів виконання наказу, зауважує дослідник, Єжов рапортував, що в ході «польської операції» заарештовано 23 216 осіб. Сталін висловив задоволення: «Очень хорошо! Надо до конца вычистить эту польскую грязь. Давайте уничтожим ее окончательно в интересах Советского Союза».

Ще один цілком таємний наказ, який стосувався й до поляків (від 28 жовтня 1937-го № 00698), НКВД виконував, припиняючи «контрреволюційну шпигунську, терористичну, диверсійну діяльність особового складу посольств і консульств Німеччини, Японії, Італії та Польщі». Наказувалося негайно арештувати всіх совєтських громадян, які мають постійні зв’язки з іноземними консульствами і посольствами, обмежити контакти совєтських громадян з іноземними представництвами. На початку 1938-го – 9 січня – в циркулярі НКВД про посилення масових операцій на транспорті зазначалося, зокрема, таке: «вилучити весь куркульський і антирадянський елемент, що залишився на транспорті»; «повною мірою виконати вимоги наказів про операції щодо поляків, німців, харбінців, латишів, фінів, румунів та ін.», «за термін роботи трійок, який залишається, в першу чергу розглядати справи щодо залізничного транспорту». А 11 лютого 1938-го надійшов ще й наказ № 0051 з повторною забороною звільняти з таборів засуджених «за ознаками польського шпигунства» і перебіжчиків з Польщі, що відбули строк…

Упродовж того жахливого року було ще немало подібних документів – постанови Політбюро ЦК ВКП(б) й низка директив, суть яких зводилася до посилення репресій, дальшого «розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів з поляків, латишів, німців, естонців, фінів, греків, іранців, харбінців, китайців, румунів та проведення «аналогічної операції» стосовно болгар і македонців…

У збірнику документів і матеріалів «Справа «Польської Організації Військової» в Україні. 1920–1938 рр.», який видала в Києві Головна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», зазначено, що статистичні дані про результати «польської операції» в УССР дещо різняться. У публікаціях вітчизняних авторів середини 1990-х стверджувалося, що загалом упродовж 1937–1938 рр. в Україні органами НКВД за «польською лінією» було заарештовано 56 516 осіб (з них 44 467 поляків). Із загальної кількості ув’язнених 39 644 особи були розстріляні або дістали термін покарання в таборах. Загальна ж кількість заарештованих в Україні в цей час становить 267 579 осіб. Водночас московські дослідники подали дещо іншу статистику – всього засуджено «двійкою» та «особливою трійкою» 55 928 осіб, з них розстріляно 47 327. Усього по СССР – засуджено 139 835 осіб, страчено – 111 091. Підрахунки за протоколами «двійок» і «особливих трійок», віднайденими в Галузевому держархіві Служби безпеки України, показали: засуджено 57 410 осіб, з них розстріляно – 46 792, різні табірні терміни дістали 9885, звільнено – 17, відправлено справи на дослідування стосовно 587 осіб, припинено справ через смерть арештованих громадян – 3854.

Цифри вражають: поляки ж на той час становили восьму частину загальної кількості жертв Великого терору в СССР – це при тому, що вони були крихітною національною меншиною (до 0,4 відсотка населення країни). Сталін міркував, що Варшава не буде союзницею Москви у війні з нацистською Німеччиною, тому «масове винищення совєтських поляків не зашкодить інтересам Совєтського Союзу», читаємо в «Кривавих землях…». Отож об’єктивно виходить, що в совєтського поляка вірогідність загинути за доби Великого терору була разів у 40 вища, ніж у будь-якого іншого громадянина Союзу.

На жаль, відтоді не надто змінилася ментальність осіб, що тепер царствують під рубіновими зірками – і в розумінні верхівкою влади РФ інтересів своєї країни (наступниці червоної імперії), і в усвідомленні реалій навколишнього світу… Тому-то, повертаючись до паралелей історії, до твердження, що організатори провокацій і виконавці замовлень Кремля ціляться в польсько-українські відносини, маємо чітко знати, як вистояти проти гібридної агресії. Вона спрямована на всі держави в так званій зоні інтересів сусідньої «федерації». Тож лише спільними зусиллями, консолідованою позицією дипломатів, виваженістю в оцінках, які дають подіям преса, громадські активісти й патріоти країн, що відчувають у своїх домівках брудну «руку Москви», вдасться ефективніше викривати провокації та нівелювати шкоду, якої завдає світові новітня печерна політика кремлівської правлячої камарильї.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Організатори анонсували сюрпризи на етапі ралі «Буковина» Національної першості. Як ми писали раніше, даний етап відбудеться у вересні, але з деякими сюрпризами.

Про це Pruszynski Rally Team повідомив організатор – Олександр Петрищєв.

На відміну від першої версії ралі «Буковини», програма змагання та спецділянки зазнали суттєвих змін. Замість запланованого раніше одноденного ралі, етап пройде у дводенному форматі.

У суботу 9 вересня на спортсменів та їх шанувальників очікують легендарні спецділянки «Аква плюс» (12,25 км) та «Орлине гніздо» (7,25 км).

Згідно нового затвердженого регламенту, екіпажі учасників змагань долатимуть вищезгадані спецділянки тричі, але виключно лише в одному напрямку.

Недільного ж ранку організаторами анонсовано також дві спецділянки. «Чорнівку» (5,55 км) та «Коцюбу» (11,95 км), як і у суботу, гонщикам необхідно буде прокатати тричі.

На додаток організатори анонсували міські суперспецділянки протяжністю 2,1 км на покритті з бруківки та асфальту.

За регламентом Чемпіонату України, перші три екіпажі, що покажуть найкращі результати, отримають додаткові залікові бали, а переможець суперспешелу стане володарем «Кубка міста Чернівці».

За словами Олександра Петрищєва, вірогідність, що етап відбудеться, надвисока.

«Принаймні, нам підтвердили, що фінансове забезпечення змагання буде. Думаю, в нас вийде відродити ралі «Буковину», перешкодити може хіба що каміння з неба», – сказав Олександр Петрищєв.

Започаткована «Вектор ньюз» інформаційна акція «Рік жертв великого терору» триває: у серпні в столиці громадськість провела низку меморіальних заходів. Автор цих рядків як секретар НСЖУ й дослідник соловецької трагедії взяв участь у кількох таких зібраннях – біля меморіального хреста жертвам репресій 1930–1950-х років (мітинг 5 серпня) і перед пам’ятником Лесеві Курбасу. На мітингу виступили також історик Володимир Сергійчук, публіцист Василь Овсієнко, громадські діячі Зоя Голота й бандурист Віталій Мороз, родичі колишніх політв’язнів та інші небайдужі представники громадськості.

Міжнародне об’єднання «Соловецьке братство» з нагоди 80-х роковин Великого терору в СРСР поширило звернення «до нащадків жертв масових репресій тоталітарного сталінського режиму, до всіх українців в Україні та за її межами сущих, до громадськості Карелії й Російської Федерації».

Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян – була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства, зазначено у зверненні. Наслідками комуністичного терору в Україні стали знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії та денаціоналізація.

Часи Великого терору позначені в масовій свідомості населення СРСР тотальним страхом і недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були звичним явищем. Влітку 1937 року посилено також відповідальність членів родин репресованих: дружини й чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, дітей до 15 років передавали в спеціальні дитячі будинки. Членів сімей «зрадників», засуджених до розстрілу, примусово переселяли до внутрішніх областей СРСР. НКВД організувало й провело масові «національні» операції – так звані німецьку, польську, румунську, латиську, грецьку, іранську, харбінську, афганську, проти болгар і македонців… Великий терор, що тривав 15 місяців, був офіційно припинений за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії в менших масштабах не припинилися. У згаданий період на території УРСР, за деякими оцінками, «засуджено» до 200 тисяч осіб, з яких приблизно двом третинам визначено найвищу кару, решту кинуто до в’язниць і таборів.

У зверненні «Соловецького братства» зазначається, що масові репресивні операції 1937–1938 років, за задумом Сталіна, мали завершити 20-річну боротьбу з «соціально ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію».

…До початку російської агресії, що триває з весни 2014-го по цей час, українські прочани, разом з делегаціями інших країн брали участь у щорічних заходах в урочищі Сандармох на пошанування пам’яті замордованих політв’язнів. Розпочалися ці заходи 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвеж’єгорська були віднайдені за активної участі пошуковця Юрія Дмитрієва приховувані НКВД–МГБ–КГБ місця масових страт людей. До слова, новітні репресивні органи РФ у Петрозаводську «шиють» Юрію кримінальну справу за абсурдними звинуваченнями. Нині громадськість різних країн стала на його захист.

Щороку 5 серпня українська делегація на меморіалі «Сандармох» була учасницею Днів пам’яті жертв політичних репресій. Біля монументів промовляли дипломати, історики, дослідники, громадські активісти, а відтак делегація йшла до Козацького хреста «Убієнним синам України» – пам’ятника світлим людям, чиє життя обірвано в розстрільних ямах… «Низький уклін Ларисі Скрипніковій – почесному голові Товариства українців Карелії «Калина», без титанічних зусиль якої цей козацький хрест «Убієнним синам України», збудований 2004 року громадським коштом, міг би й не постати», – наголошує очільник «Соловецького братства» журналіст Георгій Лук’янчук.

На меморіалі учасники прощ запалювали свічки, покладали квіти й вінки, відспівували жертв більшовицького терору. Цей гранітний пам’ятник – триметровий хрест авторства художника Миколи Малишка (цьогорічного лауреата Шевченківської премії) і скульптора Назара Білика – є символом вшанування всіх убієнних у сотнях таборів комуністичного ГУЛАГу. На меморіалі проводилася панахида, під час якої до українців долучалися представники інших делегацій, а також усі охочі, хто приїхав пом’янути загиблих родичів, одноплемінників чи єдиновірців…

Серед 1111 «соловчан», розстріляних в урочищі лише з 27 жовтня по 4 листопада 1937-го, були 287 осіб, тісно пов’язаних долею з Україною. За озером Онего на ділі страчено інтелектуальну еліту – в ній письменники, діячі культури Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, професори Володимир Чехівський, Петро Демчук, Сергій Грушевський, міністр освіти УНР Антін Крушельницький із синами та інші достойники. Неподалік Сандармоху пролягає і знаний страшними спогадами Біломорканал, на будівництві якого після початку 1930-х віддали життя багато десятків тисяч в’язнів таборів… Хоч як намагалися кати приховати свої злочини, страшна правда вийшла на поверхню. Мертві докричалися до живих…

«Попри нашу фізичну неприсутність у цей час у Сандармосі, ми в думках і душах поряд з усіма небайдужими громадянами з інших країн, які вшановують пам’ять жертв більшовицького терору, – зазначив учасник мітингу, колишній політв’язень Василь Овсієнко.

У Росії, останнім часом, на жаль, відбувається підміна цивілізаційних понять та історичної правди, коли міжнародним злочинцям, які скоїли злочини проти людяності, встановлюють пам’ятники, катам відкривають «музеї»… Шкода, що з 2014 року українська громадськість не може в сусідній країні безпечно відвідувати місця, де упокоєні жертви тоталітарного режиму… Але на 80-ті роковини Великого терору активісти «Соловецького братства» зібралися в Києві, біля пам’ятного хреста, встановленого поряд з будівлею колишнього Жовтневого палацу (в ньому катували й розстріляли не одну тисячу людей різних національностей і вірувань, котрі стали жертвами репресій в СРСР).

Після панахиди за участю владики Володимира (Черпака) й отця Дмитра (Карана), а також мітингових заходів представники «Соловецького братства», Київського товариства політв’язнів та жертв репресій та Київського «Меморіалу» ім. Василя Стуса поклали квіти до пам’ятника Лесеві Курбасу на вулиці Прорізній і побували в Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».

«Найкривавішою ніччю в Києві» дослідники називають 19 травня 1938 року, коли було розстріляно 563 людини. Страти нерідко вчинялися на подвір’ях в’язниць, у підвалах будівель, що належали репресивним органам… Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік терору, щоб приховати масштаби злочинів, енкаведисти змінили цю практику: у садах, парках, приміських лісах таємно викопували траншеї і просто скидали в них трупи…

Биківнянське поховання жертв репресій – одне з найбільших на території України (з’ясовано імена понад 19 тисяч розстріляних осіб). Відомі й деякі інші подібні місця – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури й відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й кілометр Запорізького шосе (Дніпро). На Західній Україні після 1939 року також з’явилися таємні місця масових поховань – на території Тюрми на Лонцького (Львів), а також в урочищах Дем’янів Лаз (Івано-Франківськ) та Саліна (Львівська область).

«Пам’ятаймо страчених в СРСР наших співвітчизників і будьмо пильними, щоб не дати відродитися й поширитися у світі неокомуністичним, неофашистським, неонацистським та іншим тоталітарним режимам з людиноненависницькою ідеологією, які засуджені цивілізованим світом», – закликали у своєму зверненні члени «Соловецького братства».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Фото автора

У липні 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) благословило криваву бійню. Наслідком партійного рішення став цілком таємний оперативний наказ № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», що його скріпив підписом у передостанній день місяця нарком внутрішніх справ Єжов.

Великий терор у червоній імперії спричинила низка обставин: соціально-політичних, економічних та суб’єктивних, пов’язаних з особливостями психіки тодішнього більшовицького диктатора. А його ду-у-же поважає нинішній, сказати б, «і. о. царя і защітнік всєя русскава міра» – реальний претендент на вакантний після Адольфа Алоїзовича і Йосипа Віссаріоновича титул довічного жителя смітника історії.

Політбюро влітку 1937-го, нагадаємо, ухвалило зловісне рішення про антисовєтські елементи. У документі від 2 липня зазначено (цитати мовою оригіналу): «большая часть кулаков, высланных одно время из разных областей в северные и сибирские районы, а потом по истечении срока высылки вернувшихся в свои области, – являются главными зачинщиками всякого рода антисоветских и диверсионных преступлений, как в колхозах и совхозах, так и на транспорте и в некоторых отраслях промышленности». Центральний комітет партії запропонував усім секретарям обласних і крайових організацій та обласним, крайовим і республіканським представникам Наркомату внутрішніх справ «…взять на учет всех возвратившихся на родину кулаков и уголовников с тем, чтобы наиболее враждебные из них были немедленно арестованы и были расстреляны в порядке административного проведения их дел через тройки, а остальные менее активные, но все же враждебные элементы были бы переписаны и высланы в районы по указанию НКВД».

Протягом липня на місцях кипіла підготовча робота, на конференціях і в кабінетній тиші визначалася кількість кандидатів на страту й депортацію. Найбільші цифри подав перший секретар Московського обкому ВКП(б) Микита Хрущов: станом на 10 липня в області нарахували 41 305 «кримінальних і куркульських елементів», з них 8500 пропонувалося розстріляти, а решту виселити. До речі, одним із чинників особливої жорстокості подальших репресій в Україні вбачаються зміни в її партійному керівництві, що сталися на початку 1938 року. Посаду першого секретаря КП(б)У 27 січня обійняв Хрущов – той самий, що після кончини кривавого диктатора, найголосніше засуджуватиме культ його особи й хутко пересяде в головне партійне крісло…

…Наприкінці липня 1937-го на виконання рішення ЦК «залізний нарком» Єжов наказав: «Перед органами государственной безопасности стоит задача – самым беспощадным образом разгромить всю эту банду антисоветских элементов, защитить трудящийся советский народ от их контрреволюционных происков и, наконец, раз и навсегда покончить с их подлой подрывной работой против основ советского государства».

Осіб, що підлягали репресіям, розділили на дві категорії: за першою – розстріл, за другою – ув’язнення. Найбільше не пощастило тим, хто на час видання оперативного наказу перебував у неволі: в’язнів мали розстріляти аж 10 000 (водночас затверджені цифри – орієнтовні, їх можна збільшувати за мотивованими клопотаннями, писалося в документі). Тож виправні установи совєтської імперії оберталися, можна сказати, на винищувальні. Це засвідчила й характерна відповідь очільника відомства внутрішніх справ колезі-чекісту – начальникові Оренбурзького управління: останній поцікавився, що робити з в’язнями літнього віку, і почув улюблене єжовське – розстрілювати.

Згідно з наказом, Московській області належало визначити найвищу кару для 5 000 «антирадянських елементів», а 30 000 осіб мали відправити в місця позбавлення волі. Україні загальний ліміт на сім тогочасних областей дали такий – 28 000, з них розстріляти – 7 800. Західно-Сибірському краю – 17 000 (розстріляти 5 000), Ленінградській області – 14 000 (розстріляти 4 000), Азово-Чорноморському краю – 13 000 (розстріляти 5 000) і так далі.

Території республік, країв, областей підручні партії поділили на оперативні сектори. По кожному з них формувалися опергрупи для організації та проведення репресій. У разі потреби групам надавали військові або міліційні підрозділи. Чекісти складали списки на арешт і з санкції керівництва виписували відповідні ордери. Під час обшуків вилучали «контрреволюційну» літературу, листи, дорогоцінні метали «в монете, слитках и изделиях» тощо. Потім, як передбачає порядок проведення операції, арештованих збирали у визначених пунктах («арестованные строго окарауливаются. Организуются все мероприятия, гарантирующие от побегов или каких-либо эксцессов») і проводили слідство – «ускоренно и в упрощенном порядке». Вимагалося виявити всі злочинні зв’язки арештованого, після чого передати справу на розгляд так званої трійки.

«К делу приобщаются: ордер на арест, протокол обыска, материалы, изъятые при обыске, личные документы, анкета арестованного, агентурно-учетный материал, протокол допроса и краткое обвинительное заключение», – зазначено в наказі. Протокол засідання трійки надсилали начальникові опергрупи для виконання вироку. За першою категорією – «с обязательным полным сохранением в тайне времени и места приведения приговора в исполнение». Трійки в цій операції були на ділі оперативним кістяком масового терору, вони мали те саме завдання, що й відомі з часів розкуркулення так звані прискорені суди.

Загальне керівництво операцією соратник вождя Єжов поклав на свого заступника – начальника головного управління держбезпеки комкора Фріновського. Той підготував і надав проект наказу на підпис, а 31 липня документ затвердило без змін Політбюро ЦК ВКП(б). Фріновський був на перших ролях у виконанні наказу, потім і самого координатора операції розстріляли 4 лютого 1940 року як «ворога народу» (щоправда, згодом «реабілітували» – в післясталінські часи, коли Кремль відмивався від крові убієнних).

Масова операція, що в історії дістала назву «куркульської», розпочалася 5 серпня 1937-го й мала закінчитися за кілька місяців. Але… Політбюро 31 січня 1938 року схвалило пропозицію Наркомату внутрішніх справ щодо продовження так званих національних операцій до 15 квітня. На ділі Великий терор тривав ще довше і, як відомо, з істотним перевищенням встановлених лімітів на репресії. Позасудові органи припинили свою діяльність тільки в середині листопада 1938-го… На підставі згаданого оперативного наказу репресували понад 800 000 людей (приблизно половина з них була позбавлена життя)…

«Американський дослідник економічної історії Пол Грегорі називає наказ найбрутальнішим державним наказом XX століття, – зазначено в статті Вікіпедії. – Прямою мовою, не вдаючись до евфемізмів, типових для нацистів, у ньому було сформульовано логіку та засоби для здійснення масових репресій без жодної спроби приховати його вбивчі наслідки». Не дивно, що деякі дослідники геноциду й історії Східної Європи схиляються до думки назвати Великий терор геноцидом. Або пропонується розширити сучасне визначення геноциду, щоб під нього підпадали всі великі масові кампанії червоної імперії (до таких геноцидних кампаній автор цих рядків поклавши руку на серце відніс би й новітню підступну «гібридну війну» Кремля проти України).

Оперативний наказ № 00447 тривалий час був цілком таємним у колишній тоталітарній державі, але після краху «Союзу незламного» текст документа опублікували. На початку 1990-х, на хвилі демократизації здавалося, що кане в Лету й політичний терор кремлівсько-луб’янської гідри з її печерною політикою «собіратєльства зємєль». Проте на місці хворих голів, що покотилися в провалля цивілізаційного розлому, виросли за кремлівським муром нові довбешки – неадекватні й агресивні. Для них криваві бійні – лише спосіб зберегти злодійкувату особисту владу. І тут важко не погодитися з думкою пітерського журналіста Олександра Невзорова, що під словом Росія люди зобов’язані розуміти те історико-політичне утворення, яке, в принципі, своє життя бачить у захопленні, в агресії, в насадженні себе, в брутальних спробах усунення будь-якого інакодумства. І це традиційно для Росії вже впродовж кількох століть. Вона ніколи іншою і не була, вважає громадянин РФ.

Отож пам’ятаймо, які накази виходили з-під пера захисників червоної імперії не так уже й давно – 80 років тому. І не забуваймо, з якої шинелі вийшла нинішня «федерація», якого поля ягоди в її керівництві та звідки ростуть ноги чергової – не першої і, певно, не останньої – «цілком таємної» агресії сусіднього «історико-політичного утворення».

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Футбольний клуб «Динамо» (Київ) припинив виступи в Лізі чемпіонів УЄФА через поразку в Берні від «Янг Бойз» із рахунком 0:2. Це сталося, нагадаємо, у матчі-відповіді 3-го кваліфікаційного раунду найпрестижнішого клубного турніру Європи. У двоматчевому протистоянні обидві команди, як відомо, забили по три м’ячі, проте швейцарцям забезпечив мінімальну перевагу гол на полі суперника. Але в підопічних головного тренера Олександра Хацкевича залишилося «друге життя» в цьогорічній єврокубковій кампанії – Ліга Європи. Матчі раунду плей-оф для «Динамо» відбудуться 17 й 24 серпня.

Учасниками другого за значущістю клубного турніру Старого Світу є 44 клуби – 15 команд, які поступилися в 3-му кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів УЄФА, а також 29 переможців 3-го кваліфікаційного раунду Ліги Європи УЄФА. Кияни з клубним коефіцієнтом 67,526 перебувають серед «сіяних». Новим суперником українців жереб визначив шосту команду Португалії «Марітіму» (Фуншал), яка представляє острів Мадейра (там народився Кріштіану Роналду) і яка цього річ у третьому раунді відбору здолала болгарський «Ботев» (0:0 і 2:0).

Напередодні нових єврокубкових змагань пропонуємо ілюстровану розповідь нашого спецкора про двобій «Янг Бойз» із «Динамо» – матч, навколо якого не вщухають пристрасті через вкрай невдалий виступ киян на арені «Стад де Свісс». До останніх хвилин ця гра тримала в напрузі вболівальників й зберігала інтригу.

…На гру-відповідь «Динамо» прилетіло чартером до прикордонного міста Базель (тамтешній міжнародний аеропорт лежить на території Франції), а далі – автобусом приблизно 110 кілометрів до Берна з поселенням команди в п’ятизірковому Hotel Bellevue Palace в історичному середмісті швейцарської столиці. Символом Берна є ведмідь – чимало зображень цих тварин і навіть живих звірів у вольєрі можна побачити в місті під час екскурсії, на якій в очікуванні матчу побували представники преси київської делегації.

Після стартової гри в Україні футбольні експерти аналізували статистику історії виступів «біло-синіх» у топовому єврокубковому турнірі. Чотири рази динамівці вигравали з рахунком 3:1 у перших матчах 2-раундових двобоїв. Але тільки в найпершому з них (проти каталонської «Барселони») в домашньому поєдинку 1/16 фіналу Ліги чемпіонів УЄФА у матчі-відповіді кияни зазнали поразки – 1:4 й припинили участь у змаганнях. Наступні протистояння незмінно приносили підсумковий успіх динамівцям. У 3-му кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів УЄФА сезону 2003/2004 років українці переграли одноклубників із Загреба (3:1 і 2:0), а за три роки вибили з розіграшу турецький «Фенербахче» (3:1 і 2:2). У сезоні 2012/2013 років у першому матчі раунду плей-оф Ліги чемпіонів УЄФА на виїзді «Динамо» перемогло німецьку «Борусію» (Менхенгладбах), після чого поступилося вдома 1:2, але за сумою двох матчів пройшло далі в груповий етап турніру.

Отже, уболівальники сподівалися, що втішна статистика виступів «Динамо» в єврокубках не погіршиться й після візиту киян на гру 2 серпня. А футболісти з Берна тішилися тим, що «Янг Бойз» має досвід перемоги над українським клубом «Шахтар» після торішньої поразки від нього в першому матчі 0:2. І позаяк швейцарці вважають киян і донеччан командами, приблизно рівними по силах, то надії відігратися «молоді хлопці» аж ніяк не втрачали.

З «Янг Бойз», між іншим, «Динамо» має в активі один матч, зіграний взимку 2012 року на тренувальному зборі в Марбельї. Тоді обидві команди брали участь у турнірі Football Impact CUP-2012. Після нічиєї 2:2 динамівці були точнішими в серії 11-метрових ударів – 4:2 (у підсумку «Динамо» й виграло той зимовий турнір).

А от у єврокубках у попередні роки кияни ніколи не перетиналися з «Янг Бойз», проте не раз грали з іншими швейцарськими командами. У сезоні 1982/1983 в 1/16 фіналу Кубка європейських чемпіонів «Динамо» в двох матчах перемогло «Грассгоппер» із Цюриха (1:0 і 3:0), у сезоні 1996/1997 на стадії 1/32 фіналу Кубка УЄФА поступилося «Ксамаксу» (0:0 і 1:2), а в 2-му кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів УЄФА сезону 2005/2006 команда під керівництвом Леоніда Буряка пропустила вперед «Тун» (2:2 і 0:1). З останнім «біло-сині» чотири роки тому змогли поквитатися в груповому турнірі Ліги Європи УЄФА (3:0 удома і 2:0 на виїзді).

Отже, проти швейцарських клубів «Динамо» напередодні матчу 2 серпня мало в офіційних матчах чотири перемоги, дві нічиї та дві поразки. Різниця м’ячів була 12:5 – що свідчило про певну перевагу киян. Та й букмекери мало вірили в дальший прохід «Янг Бойз» за сумою двох ігор (коефіцієнт 6,50 проти 1,10 на киян).

Передматчева прес-конференція в Берні показала: керівництво «Динамо» усвідомлює, що важко буде обом командам. Тренування «біло-синіх» увечері того ж дня без «зациклювання» на особливостях штучного газону підтвердило наміри киян пройти далі в турнірі, навіть в умовах гри на жорсткому полі стадіону, до якого все-таки ліпше пристосовані господарі. Між іншим, добре відіспатися після авіаперельоту футболістам не судилося: весь вечір і до півночі в Берні гриміли салюти, феєрверки – громадяни Швейцарської Конфедерації з розмахом святкували день заснування своєї держави. Щоб подивитися на вогняне дійство люди з’їхалися до столиці з усіх куточків країни.

Наступного дня, на жаль, матч розчарував уболівальників з України й продовжив свято швейцарцям.

«Янг Бойз» атакував агресивно, на межі фолу, притискаючи гостей до воріт, і швидко відкрив рахунок з пенальті. Прикро вразили не так підсумкові 0:2 на табло стадіону, як розчарувала напрочуд пасивна гра динамівців. Останній гол кияни, як і вдома, пропустили на 90-й хвилині! За таку гру потім футболісти просили вибачення, звертаючись через медіа до любителів футболу. А Олександр Хацкевич на прес-конференції після матчу самокритично визнав, що він, мабуть, не доніс до хлопців те, як треба було грати матч-відповідь (йшлося про спробу футболістів тягнути час і зберегти рахунок, який команду влаштовував): «Радше це була моя помилка», – підсумував сумні думки наставник киян. Для динамівців, нагадаємо, цьогорічний старт у кваліфікації – був 19-м в історії команди (востаннє відбір до групового турніру Ліги чемпіонів вони проходили в сезоні 2012/2013).

Але реабілітуватися за невдачу клуб «Динамо» матиме змогу вже за два тижні – так би мовити, у «другому житті» невіртуальної гри за європейські кубки (щоправда, вже не на чемпіонському рівні) проти «Марітіму».

В історії виступів на європейській арені команди раніше не перетиналися. І якщо «Марітіму» взагалі не зустрічався з командами з України, то «Динамо» неодноразово протистояло клубам із Португалії, інформує офіційний сайт ФК «Динамо» (www.fcdynamo.kiev.ua). Уперше це сталося у півфіналі Кубка чемпіонів сезону 1986/1987. В обох матчах проти «Порту» київське «Динамо», на жаль, поступилося (двічі по 1:2 – на виїзді та вдома) й припинило боротьбу в одному кроці від вирішального поєдинку.

Після цього жереб зводив «Динамо» з португальськими командами ще дев’ять разів. Загалом «біло-сині» провели проти клубів із західного узбережжя Піренейського півострова 20 матчів – 6 перемог на боці «Динамо», 4 матчі завершилися внічию, 10 разів успіх святкували португальці, загальна різниця м’ячів – 20:27 на користь піренейців.

Згадуючи не надто фартовий для українців «Стад де Свісс» (знімки зроблено до, під час та після матчу), вболівальники сподіваються, що на арені «Душ Баррейруш» у Фуншалі гра киян буде зовсім іншою.

Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»

Берн – Київ

«Вектор ньюз» дякує ФК «Динамо» (Київ) за сприяння в підготовці репортажу зі Швейцарії.

Буквально кілька днів тому стало відомо про те, що черговий етап чемпіонату України перенесли на більш пізній термін.

Про це редакції МІА Вектор Ньюз стало відомо від екіпажу Pruszynski Rally Team.

Офіційною причиною перенесення ралі «Буковина» стали складнощі, котрі виникли в процесі організації змагання.

Даний етап повинен був відбутися 12 серпня, але, як з’ясувалося, і у цього етапу виникли труднощі зі своєчасною підготовкою в необхідні терміни.

Тож новою датою проведення ралі «Буковина» анонсовано 10 вересня 2017 року.

Що стосується попередніх заявок, то станом на 28 липня підтверджено 12 заявлених екіпажів: 4 в класі «N4», 3 у «4WD Open», 4 у «2 WD Open» та 1 у «2 WD».

Нагадаємо, що попередній етап чемпіонату України з ралі «Київська Русь» також не готовий приймати змагання, відповідно і цей заїзд перенесено.

Наразі, конкретні дати київського і дніпровського етапів та будуть відомі пізніше.