Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Миколаївська область приєдналася до проекту запровадження аграрних розписок ще минулої осені. Новий інструмент фінансування малих та середніх сільгоспвиробників на той момент уже почав давати позитивні результати в інших пілотних регіонах, тож інтерес до нього серед місцевих аграріїв виник неабиякий. Але для того, щоб він реально запрацював, необхідно було здійснити серйозну підготовчу роботу. Та вже сьогодні Миколаївщина готова до практичного використання аграрних розписок.

Про це йшлося під час круглого столу «Аграрні розписки – новий інструмент фінансування фермерських господарств», який відбувся в обласному центрі 23 березня. Його організаторами стали Миколаївська облдержадміністрація та Проект IFC «Аграрні розписки в Україні», який фінансується Швейцарською Конфедерацією.

Заступник директора Департаменту агропромислового розвитку ОДА Віктор Твердой переконаний, що в області створені всі передумови для того, аби аграрні розписки працювали успішно та ефективно. «Ми надали їм інформаційну та навчальну підтримку, – зазначив він. – В усіх районах були проведені семінари щодо впровадження аграрних розписок, таким чином, було охоплено велику аудиторію».

Нинішній захід мав на меті відпрацювати точки дотику між агровиробниками та потенційними кредиторами. Так, керівник Проекту IFC Олексій Омеляненко нагадав про те, що наша країна, запроваджуючи аграрні розписки, скористалася досвідом Бразилії. Там завдяки їм щороку в сільське господарство залучається 25-35 млрд. доларів. Це доволі суттєва сума, яка дозволяє галузі АПК цієї південноамериканської країни динамічно розвиватися.

Запроваджуючи аграрні розписки, Україна в деяких питаннях пішла навіть далі за Бразилію. Зокрема, вона запровадила єдиний відкритий Реєстр аграрних розписок, що робить згаданий інструмент фінансування зручним та прозорим. За словами Олексія Омеляненка, завдяки Реєстру аграрних розписок позичальник та кредитор можуть за зверненням до нотаріуса отримати інформацію щодо своєї кредитної історії та надати її іншій стороні, що в подальшому дозволить значно швидше приймати рішення щодо надання або отримання кредитування.

Приватний нотаріус Марія Міщенко, яка взяла участь у заході, запевнила, що нотаріальне оформлення аграрних розписок є нескладним за умов належної підготовки пакету документів з боку агровиробників. А це документи, які посвідчують особу, правоустановчі документи на землю, де вирощуватиметься майбутній урожай, який використовуватиметься як застава, та реєстраційні документи господарства.
Характерна особливість миколаївського круглого столу полягала в тому, що він особливо зацікавив постачальників матеріально-технічних та фінансових ресурсів, які готові співпрацювати з сільгоспвиробниками у рамках проекту аграрних розписок. Деякі з них реалізують цей проект уже в інших регіонах, тому мають відповідний досвід. Але так само вигідним ринком збуту своєї продукції та надання послуг вважають і Миколаївщину. Бо високо оцінюють сільськогосподарський потенціал цього причорноморського регіону – тут працюють понад 750 великотоварних сільськогосподарських підприємств, 3,9 тис. фермерських господарств та понад 220 тис. господарств населення. Саме дрібні і середні фермерські господарства найбільше потребують додаткового фінансування, тому шукають можливостей отримати кредитні ресурси на прийнятних для себе умовах.

Постачальники ресурсів готові обговорювати такі умови, враховуючи інтереси сільгоспвиробників. Зокрема, Олексій Омеляненко нагадав, що аграрні розписки можуть погашатися не лише загальною сумою по завершенню терміну їх дії, але й поетапно. Це залежить від домовленостей сторін, які потому знаходять відображення в умовах аграрної розписки.

Присутні на заході кредитори надали детальну інформацію про свої продукти. Зокрема, Дмитро Когрибут, провідний експерт OTP Bank, розповів про програму «Агро-фабрика», одним з напрямків якої є фінансування фермерських господарств під аграрні розписки.
Позитивним для кредиторів є наявність механізму обов’язкового виконання позичальниками зобов’язань, які вони беруть на себе. Якщо позичальники не виконують зобов’язання повною мірою, кредитори мають пройти певну процедуру, причому, досить спрощену. Вона передбачає отримання виконавчого напису у нотаріуса та звернення до державної виконавчої служби: протягом доби вони мають відкрити виконавче впровадження, а впродовж 7 днів – здійснити його.

Учасники круглого столу також зазначили, що останнім часом у сільському господарстві України відбуваються суттєві зрушення. Йдеться не лише про високі врожаї та новітні технології. Тривалий час аграрії потерпали через те, що не могли достукатися до постачальників матеріально-технічних та фінансових ресурсів. Сьогодні саме ці постачальники демонструють ініціативу щодо налагодження партнерства з сільгоспвиробниками, в тому числі, малими та середніми. До числа кредиторів готові включатися не лише банківські установи, постачальники пального чи засобів захисту рослин, але й переробні підприємства.

На думку Олексія Омеляненка, коло цих постачальників на Миколаївщині суттєво розширюється. Значною перспективою є використання аграрних розписок для кредитування господарств, які займаються овочівництвом і садівництвом. Проект наразі аналізує механізми роботи саме з виробниками вищезгаданої продукції, що надасть змогу розвивати інші сегменти сільського господарства, а не лише виробництво зернових та олійних культур.

«Важливою рисою впровадження аграрних розписок є швидке оформлення кредиту. Підготовка та реєстрація аграрних розписок вперше часто може займати багато часу та зусиль. Треба сформувати та погодити між сторонами всі деталі тексту аграрної розписки, сформувати та перевірити повноцінний пакет документів та інші деталі. Але в подальшому, – зауважив Олексій Омеляненко, – якщо сільгоспвиробники вирішують повторно її виписувати, процес оформлення значно прискорюється і протягом кількох годин можливо оформити аграрну розписку».

Досвід інших пілотних регіонів показав, що чимало фермерів вважають за потрібне повторно оформляти аграрні розписки. І це теж засвідчує, що цей інструмент кредитування в Україні вже приживається.

«Що ви знаєте про цуциків? Цуцики – це зло. Вони відбирають любов, яку батьки могли би віддати дітям…» Таємнича корпорація «Бебі», де працюють діти, які народжуються вже дорослими (що мається на увазі, дізнаєтеся з мультика самі – інакше спооооойлеееер!..), посилає свого найкращого агента під прикриттям на розвідку…

Прикриття – стати молодшим братиком семирічного Тіма, чиї батьки працюють на компанію – виробника згаданих цуциків (Чому «виробник»? Не скажу! Це теж спооооойлеееер). Але Тім бачить «крота» наскрізь – і оголошує йому війну, в якій ставка – казки на ніч, колискові та загалом неподільна увага тата й мами… Та все ж, незважаючи на непримиримий антагонізм, згоджується допомогти Бебі Босу в його таємній місії: «Аби ти лиш звідси здриснув…».

Якщо щиро – Макаренко із Сухомлинським плакали б від розчулення. Цей мультик міг би замінити кілька помірно змістовних лекцій з психології та педагогіки дошкільнят про «чарівний світ дитинства». Тому що поки глядачі від шести до шістнадцяти ридають від сміху, спостерігаючи неймовірні у своїй сюжетній незатертості пригоди малечі, де реальність і уявний всесвіт дитячої гри плавно й органічно зливаються, батьки мають нагоду переосмислити щоденні вихватки й витівки своїх чад.

А ще – по-справжньому зрозуміти, що думає і відчуває пересічна дитина, коли її батьки отримують посилкою від лелеки чи знаходять у капусті (останній тренд – замовляють в Інтернет-магазині) лише їм потрібного – ну справді, навіщо?! – малюка.

Студії DreamWorks Animation вже вкотре – щира подяка. Півторагодинний фільм – результат титанічної праці, помноженої на фантазію «без гальм». В основу стрічки ліг чудовий сценарій Майкла Мак-Каллерса за мотивами виданої 2010 року дитячої книжки з-під пера й пензля Марли Фрейзі. Високі стандарти Мак-Каллерса як комедійного сценариста нам знайомі за шпигунсько-пародійною трилогією «Остін Паверс» та мультиком «Пригоди містера Пібоді й Шермана». Зараз він, до речі, працює над третьою частиною «Монстрів на канікулах», запланованою до виходу наступного року.

Режисер Том Макграт теж добре знається на мультиках і як їх якісно робити. Адже він – як актор дубляжу, художник-мультиплікатор, режисер і сценарист – працював у проектах «Мадагаскар» (Макграт – «хрещений батько» шаленого загону пінгвінів), «Змивайся», «Шрек 3», «Кіт у чоботях».

Щоправда, голосу Алека Болдвіна (озвучує Бебі Боса) та інших голівудських зірок, які позичили голоси мальованим малюкам, український глядач не почує. Проте український дубляж – уже традиційно якісний – теж не розчарує. Запасаймося поп-корном – українська прем’єра вже 23 березня!

Перший українсько-китайський мистецький фестиваль «Шовковий шлях України» пройшов з великим успіхом! Він став не лише яскравим святом, але був насичений багатьма змістовними подіями, як в духовному сенсі, так і в контексті практичних справ.

Тепер нам не соромно – 25-та річниця встановлення дипломатичних відносин між Україною та Китаєм не промайнула непомітно для всіх прибічників українсько-китайського партнерства. Нам вдалося віднайти дієву формулу наповнення відносин між нашими народами і державами конкретними справами. І у цьому нам також допоміг дух Великого Кобзаря, безсмертне мистецтво якого допомагає відривати Україну світові та знаходить живий відгук в серцях китайських друзів.

Доповідаємо про головні досягнення.

Центр розвитку культурних відносин Україна-Китай «Шовковий шлях України» завдяки допомозі Посла КНР у Києві пана Ду Вея провів зустріч з асоціацією міст Китаю «Silk Road city alliance» (www.sca-info.com) на чолі з її Головою асоціації Сонгом Ронгуа (Song Ronghua). Досягли домовленість про проведення Китайського форуму дружби між Україною і Китаєм в рамках Китайського глобального проекту Шовковий шлях. В рамках форуму 25 квітня 2017 року буде організована виставка-фестиваль в Українському домі, за участі понад 100 представників китайської сторони. Експозиція розкриє такі напрямки: класичний китайський живопис, народна медицина, культура. Так само була досягнута домовленість про підписання меморандумів щодо розвитку територій між китайськими провінціями і п’ятьма українськими областями, які таким чином поступово інтегруватимуться до проекту «Шовкового шляху».

В музеї Т.Г.Шевченка в Пекіні відбувся круглий стіл “Хатинка мрій Тараса Григоровича”, де були вручені нагороди Українським громадським діячам за активну участь у виданні шевченківського «Кобзаря» на китайській мові та відкриття цього Музею. Лауретами премії Акадамеміі Лі Кіджана стали Юлія Шаленко (Головний зберігач музею Тараса Шевченка), Вероніка Дерова (Директор Музею Зноб-Голомбіевськіх) та Ваш покірний слуга, Володимир Волков.

Цього ж дня в Музеї ми відкрили виставку Української національного живопису “Петреківській розпис” і представили роботи українського скульптора пана Зноба. Відтепер роботи вітчизняних майстрів мистецтв виставлятимуться в Музеї на постійній основі. Творчий вечір завершився виступом Всесвітньо відомого композитора і виконавця, українського “Паганіні” Василя Попадюка і китайського національного виконавця який зіграв на народному інструменті. Мистецький захід отримав лише схвальні відгуки!

В ці дні також відбулося довгоочікуване відкриття Українсько-китайського науково-дослідного інституту біології. Інститут отримав грант на розвиток у розмірі 58 млн. юанів, а його керівник, шанований професор Сергій Мельничук отримав 1 млн. юанів премії, як переможець конкурсу 1000 талантів китайської провінції Чжедцян. В рамках бізнес-форуму з питань комерціалізації наукових розробок наш Центр «Шовковий шлях» уклав також ще три меморандуми про відкриття подібних наукових осередків з Академіями медичних та аграрних наук Китаю.

Встигли також відвідати в Ханчжоу технологічний парк “місто-мрії”, де познайомилися з групою українських вчених під керівництвом Світлани Костенко, котрі працюють над проблематикою трансгенної інженерії.

Ось такі короткі підсумки. Багато встигли, чи мало? Не будемо самі оцінювати власну роботу. У нашому бажанні зробити справжній і довгоочікуваний прорив у розвитку українсько-китайських відносин залишаємося у доброму розумінні «ненаситними». Чого бажаємо і всім нашим друзям, котрі усвідомлюють важливість прокладання нового «Шовкового шляху» на благо українського народу!

Головна мета Росії у конфлікті на Донбасі – розподіл України на сфери контролю шляхом повної дезорганізації території нашої держави. Вже багато років у непублічній площині Москва обговорює з Німеччиною та Францією можливість керованого розпаду України на зони впливу по лінії Схід-Захід, що, за певних умов, могло б влаштувати усі сторони. Передача «проблемних» українських регіонів у підпорядкування Росії дозволила б відновити співробітництво західних держав з РФ та контролювати «проєвропейську» частину нашої території. При цьому, Росія не здатна на повне захоплення України і такий сценарій не вигідний нікому.

Фактично, сьогодні усі учасники Нормандського процесу зацікавленні у розв’язанні проблем із Донбасом і Кримом не на користь України. До того ж, площадка для обговорення кримського питання відсутня взагалі. Пацифікація ситуації дозволить західним лідерам скасувати санкції проти РФ (інтерес бізнесу) та продемонструвати своїм виборцям прогрес у вирішенні української проблеми за рахунок нашої території.

Поразка Росії на Донбасі може призвести до внутрішньополітичної дестабілізації в цій державі, що створить великі проблеми для ЄС та США у сфері безпеки та економічних інтересів.

З початку конфлікту також відбувається поступове зменшення рівня міжнародної підтримки України, що створює передумови для зовнішнього тиску на Київ з метою досягнення односторонніх поступок у конфліктних питаннях з РФ. Формальне зміцнення наших переговорних позицій на майданчиках ПАРЄ, ООН та інших міжнародних організацій нівелюється негативними кризовими трендами у євроатлантичній спільноті: Brexit, криза біженців та економічна стагнація в ЄС, політичне послаблення НАТО, посилення позицій лояльних до Росії політиків тощо.

Слід визнати, що у трикутнику США-РФ-ЄС Україна сьогодні немає надійних союзників. Тому саме життя спонукає нас до пошуку додаткової підтримки у світі, зокрема, на китайському напрямі. На перший погляд, не реалістично? Тож давайте об’єктивно оцінимо наше становище!
На тлі декларованого президентом США Трампом наміру зменшення заангажованості у європейських справах, до кінця року зростатиме політичний тиск Німеччини і Франції на Київ з метою досягнення прогресу у мирному врегулювання східноукраїнського конфлікту. Паралельно, Росія буде демонструвати готовність до невигідних для України компромісів, а західні лідери – до поступок Москві. Київ помилково розраховує на подальшу допомогу Заходу, який все жорсткіше питатиме про ефективність реформ та використання раніше отриманих кредитних коштів, вимагатиме реального прогресу в реалізації Мінських угод. Ситуацію ускладнюватиме політична нестабільність та економічна криза в самій Україні.

В цій ситуації Україна не впливає ні на формат, ні на змістовне наповнення міжнародних переговорів щодо конфлікту на Донбасі. Більше того, існуюча загроза остаточної дестабілізації внутрішньої ситуації в нашій державі не лякає західних партнерів, котрі мають досвід реалізації своїх інтересів в умовах керованого хаосу. Росія, у свою чергу, не сприймає такий розвиток подій і усіма силами домагатиметься виконання Мінська-2 (проведення виборів в ОРДЛО, зміни до української Конституції тощо) вже апробованим методом ескалації збройного протистояння. Проте, Москва здатна лише дестабілізувати ситуацію, але не може досягти якісних змін внутрішньополітичної ситуації в Україні. Реалізація Мінських угод призведе до остаточної втрати довіри київської влади в очах власного народу і обернеться глибокою політичною кризою з непередбачуваними наслідками. Таким чином, реалізація Мінська-2 в існуючому варіанті є неможливою, що також розуміють в США і ЄС.

Водночас, лише зміна плану мирного врегулювання надасть усім сторонам нові можливості для переформатування переговорних позицій з урахуванням своїх інтересів. Але такі можливості відкриються лише у разі різких змін існуючої ситуації: успіх українських реформ; криза в РФ; відкритий конфлікт Москви з НАТО тощо. Негативний сценарій для Заходу – ескалація військового протистояння між Україною І РФ. Своєрідний «рімейк» подій 2016 року, коли обидві сторони звинувачували одна одну у порушенні мирних угод на тлі тліючого збройного конфлікту. Проте, сьогодні час грає не на нашу користь і така позиція офіційного Києва не знайде ані внутрішньої, ані зовнішньої підтримки і лише посилить дипломатичні аргументи Москви. Подібними діями президент Порошенко може і владу втратити, і жодним чином не запобігти втіленню в життя «мирного» плану Путіна.

Таким чином, можна прогнозувати подальше погіршення у 2017 році становища Україні внаслідок: невигідних для Києва змін у Мінському плані врегулювання конфлікту; подальшого відкладення «у довгий ящик» питання Криму, окремо від конфлікту на Донбасі; поступового зняття санкцій з РФ (незалежно від ситуації з ОРДЛО); посилення проросійських політиків у владі Німеччини і Франції; можливого узгодження формату поліцейської місії на Сході України («білоруський» варіант не є найгіршим для Києва, але важливо довести у міжнародних структурах, що Росія – учасник конфлікту).

На наше глибоке переконання, єдиним стратегічним важелем і аргументом для Києва у цій практично безвихідній ситуації має стати партнерство з Китаєм – потужним глобальним актором, здатним у власних інтересах змінити порядок денний в українському питанні та перевернути ситуацію на нашу користь.

У разі переведення відносин між Києвом та Пекіном у площину пріоритетного стратегічного партнерства ми можемо досягти: інтенсифікації економічного зростання за рахунок залучення масштабних інвестицій; посилення переговорних позицій щодо конфлікту на Сході, пацифікації ситуації на вигідних для України умовах за активної участі китайських та білоруських партнерів; створення ефективної політичної площадки для порушення кримської проблематики і її поступового вирішення; якісного перезавантаження української влади за допомогою «м’якої» сили китайської дипломатії та ефективних аргументів китайських інвесторів.

Переконані, що іншого вибору в чинної української влади нині просто не існує. Лише свіжий, неординарний погляд на сучасний світ може відкрити для нашої держави нове вікно можливостей.

Ми знаємо, що Китай готовий до співпраці з оновленою Україною. На своєму рівні робимо усе можливе для цього. Слово – за владою, котра має подбати не лише про своє самозбереження, але й про майбутнє нашої держави.

Слава Україні!

Побоюючись зайвої політизації, можливих провокацій проросійських активістів та наголошуючи на виключно науковому характері заходу, організатори конференції «Три революції – портрети України» (28 лютого – 1 березня 2012 року) обмежили участь у ній представників засобів масової інформації як польських, так і закордонних.

Тож з офіційних повідомлень прес-служби віце-прем’єр-міністра України відомо лише, що В’ячеслав Кириленко, який був активним учасником усіх доленосних подій політичного життя сучасної України, окрім участі в конференції, мав насичену програму робочого візиту до Польщі. Він зустрівся з віце-маршалком Сейму Ришардом Терлецьким, головою інституту національної пам’яті Польщі Ярославом Шареком, разом з дипломатами Посольства України в Польщі вшанував пам’ять воїнів УНР, які поховані на православному цвинтарі у Варшаві, запалив свічки біля пам’ятника жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років.

У рамках конференції Президент України Віктор Ющенко взяв участь у програмі «Право на ліво» телеканалу «Polsat News 2». Народний депутат України, член парламентської фракції партії «Батьківщина», колишній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, котрий під час Помаранчевої Революції і Революції Гідності відігравав визначальну роль комунікатора з лідерами країн західної демократії, також провів низку зустрічей з відомими польськими політиками. Лідер парламентської партії «Самопоміч», мер міста Львова Андрій Садовий зустрівся з Президентом Варшави Ганною Гронкевич-Вальтц.

І все ж власному кореспонденту «Укрінформу» Юрію Баханевичу в кулуарах конференції вдалося поспілкуватися з Президентом Польщі Олександром Кваснєвським, який поділився деякими думками щодо дискусії, яка точилася на конференції. Відомий своєю симпатією до України політик висловив упевненість, що роль усіх трьох революцій в Україні не варто недооцінювати, бо вони формували свідомість українців як громадян незалежної держави. Водночас, О.Кваснєвський зауважив: «На моє переконання, якщо йдеться про реформи, створення сучасної держави, викорінення хвороб, зокрема корупції, а також формування стратегічної політичної думки і співпраці політичних сил, то в цьому сенсі можна було зробити набагато більше». Виступаючи на симпозіумі, президент Польщі нагадав, що елементи гібридної політики від президента Росії Володимира Путіна він помітив ще наприкінці 90-х – на початку 2000-х років. Розвиваючи цю тезу, О.Кваснєвский пояснив: «Найближче до НАТО Україна була на зламі віків – наприкінці 90-х років – на початку нинішнього століття. Й тодішні резонансні політичні події можна вважати елементами дій Росії. Ми це зараз так називаємо. А тоді ще ніхто не мав уявлення, що це так називатиметься. Найближче до НАТО Україна була на зламі віків – наприкінці 90-х років – на початку нинішнього століття, під час президентства Леоніда Кучми. Він тоді багато робив для членства України в Альянсі. І щоразу виявлялося, що за цим стоять певні дуже резонансні політичні події, наприклад, вбивство Георгія Гонгадзе і втеча охоронця Кучми Мельниченка за кордон. Пізніше були звинувачення, що всупереч ембарго Україна продає Саддаму Хусейну радіолокаційні станції «Кольчуга». На моє переконання, все це було елементами дій Росії».

Цілу низку цікавих думок озвучив на конференції співкерівник проекту «Три революції – портрети України», доктор Павел Коваль з Інституту політичних досліджень Польської академії наук, про що повідомляє «Діалог.UA», посилаючись на «Польське радіо». Порівнюючи трансформацію України з аналогічними процесами в Польщі, він пояснив її складність тим, що мова йде про об’єднання країни, розділеної на сім, а можливо й на вісім регіонів, які відрізняються один від одного, зокрема за своїми політичним традиціями. «Україна також значно більше релігійно, культурно і етнічно різна, аніж Польща. Все це призводить до того, що викликом є не лише системна трансформація, але й об’єднання держави», – наголосив авторитетний вчений. Відтак, на думку дослідника, протягом декількох десятиліть Україні доведеться пережити випробування, які проходили Італія чи Німеччина при об’єднанні цих держав. Крім цього, Україна зіткнулася з такими невідомими Польщі викликами, як військова агресія Росії, глибоко вкорінена радянська традиція, олігархізація державного життя, корупція чиновництва. Водночас визнаний науковець вважає, що на найближчі роки вже немає необхідності у змінах українських політичних еліт за допомогою протестів, оскільки Україна вийде на шлях еволюційних змін, а не революційних. «Революції останніх трьох десятиліть – це вінець формування політичної нації», – вважає політолог. Ще одним наслідком революцій в Україні стало визначення противника незалежності України, яким стала Росія. «Можна сказати, що президент Росії Володимир Путін, як не парадоксально, стає засновником сучасної України, оскільки попри йому і завдяки його політиці українці мобілізуються, а це натуральний спосіб формування народів», – заявив Павел Коваль, згадуючи про анексію Криму і російську агресію на Донбасі.

За останні десятиліття Польща неодноразово демонструвала підтримку європейським прагненням України. Зокрема, відомий польський кінорежисер і сценарист Єжі Гофман, натхненний книжкою Леоніда Кучми «Україна – не Росія», створив неперевершений документальний фільм «Становлення нації». Цей кіношедевр український глядач вперше побачив у кінотеатрах країни 2008 року (до речі, жодний український телевізійний канал поки що не знайшов ефірного часу, щоб показати його широкому загалу). Визнаний майстер, лауреат декількох премій міжнародних кінофестивалів, використав і творчо розвинув тези, якими Леонід Кучма поділився з читачами. Зокрема, в емоційній дохідливій формі Єжі Гофман пояснив, чому Україна не може бути Росією, розкрив власне бачення відмінностей української ментальності від російської, спробував відповісти на питання, чому два братні народи мають різні погляди на культурно-історичне минуле і в чому суть взаємних претензій.

Утім, сплинуло не так багато часу й Україну почали порівнювати не те щоб з авторитарною Росією, а… з країнами Африки. То один з колишніх верховних представників Євросоюзу, котрий брав активну участь у переговорах сторін протистояння під час Помаранчевої революції, назвав її лідерів пігмеями, які через вузькість корпоративних інтересів виявились нездатними очолити трансформацію українського суспільства. То Президент Грузії Михаїл Саакашвілі, очолюючи Одеську обласну державну адміністрацію, також не знайшов більш переконливих аргументів, як «при всій повазі до Африки» порівняти рівень життя в Україні з Габоном.

На конференції «Три революції – портрет України» нашу державу також порівняли з Тунісом, молодь якої виступила ініціатором революційних змін у деяких країнах Північної Африки і Близького Сходу, які увійшли в історію під назвою «Арабська весна». Сказано це було без зла і, можливо, комусь і до вподоби такі порівняння. Але хотілося, щоб при слові «Україна» виникали зовсім інші асоціації.
Недаремно ж такий досвідчений американський політик, як Кондоліза Райс, перебуваючи рік тому в Києві, закликала українців до звитяжної праці: «Чекайте, чекайте і ще раз чекайте, дорогі українці – і не треба ніяких революцій. За останні 25 років у вас уже було три революції. Можливо, настав час керувати країною? Створити справжню демократію дуже складно. Вона не може виникнути раптово, вона створюється завдяки тривалій і клопіткій роботі. Інституційні зміни мають проводитися в рамках конституції. Часті внесення змін в конституцію не сприятимуть розвитку». Інакше, на думку цього видатного члена Республіканської партії США: «Вам варто з’їздити в Ліберію, де рівень життя набагато нижчий, і тоді ви будете вдячні за те, що ви народилися в Україні».

То, можливо, в Африку, хоча б на екскурсію, слід спочатку відправити тих українських охлократів, які, відпрацьовуючи «кремлівські гроші», закликають до «Третього Майдану»?

В рамках святкування 25-ї річниці дипломатичних відносин Україна – Китай в березні 2017 року під патронатом Міністерства культури України буде проведений Перший щорічний мистецький фестиваль «Шовковий шлях України»

Місце проведення: м. Пекін – Художній музей Тараса Шевченка, м. Київ – Національний музей Тараса Шевченка.

Перший щорічний мистецький фестиваль «Шовковий шлях України» є продовженням розвитку ініціатив, започаткованих у рамках Програми культурного співробітництва між Україною та Китаєм, яка була підписана у 2013 р. між нашими країнами.

Цікаві виставкові проекти китайських та українських митців проходили в Києві та Пекіні, найбільшим та резонансним з них став – «Нев’януча слава. Шана Тарасові Шевченку», що проходив двома етапами: з 11 травня по 5 червня 2016 р. в Національному музеї Тараса Шевченка та з 10 вересня по 16 вересня 2016 р. у виставковому комплексі World Art Museum у Пекіні.

На виставці вперше було презентовано «Кобзар» Тараса Шевченка в перекладі з української відомого китайського перекладача та літератора Ге Баоцюаня, ілюстрований знаними китайськими художниками. В Пекіні цей проект було доповнено експозицією унікальних українських народних рушників з приватної колекції Президента України (2005–2010 рр.). Віктора Ющенка. Кульмінацією заходів стало відкриття 23 вересня 2016 р. в Пекіні Художнього музею Тараса Шевченка, в приміщенні Академії Лі Кежан, відомої мистецької і наукової інституції в Китаї, якою керує академік живопису Лі Ген. Ця подія для українсько-китайських культурних взаємин стала відправною точкою подальшого поступу. Музей Тараса Шевченка в Пекіні – платформа для творчого спілкування українських і китайських митців, літераторів, науковців, студентської молоді.

Цього року цю славну традицію буде продовжено та розширено.

Зокрема, в Пекіні та в Києві заплановано проведення цілої низки мистецьких заходів:

Серед почесних гостей очікується візит Президентів України Леоніда Кучми та Віктора Ющенка; Надзвичайного та Повноважного Посла України в КНР Олега Дьоміна; академіка живопису Лі Гена; директора Художнього музею Тараса Шевченка в Пекіні Юй Генхуея; народного депутата України Оксани Білозір; голови правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Володимира Волкова; виконавчого директора ЦРВзК «Шовковий шлях України» Анни Авраменко; члена правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Світлани Зброй (Благодійний фонд «Українські реформи»); члена правління ЦРВзК «Шовковий шлях України» Володимира Недяка (лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка); голови правління духовно-просвітницького центру «Пересвіт» Андрія Старовойта; голови Китайської діаспори Лі Сяна; арт-директора I Мистецького фестивалю «Шовковий шлях України», народного артиста України Петра Маги та інших.

З питань акредитації ЗМІ та участі в заходах прохання звертатись на адресу [email protected]

Що нам відомо про в’язня Соловків Євгена Черняка? Народився в селі Чехи на Галичині 1895 року – так зазначено в документах табірної справи. До слова, низку розсекречених архівних матеріалів щодо українських соловчан (з-поміж них Антін Крушельницький, Петро Демчук, Валер’ян Поліщук, Михайло Полоз, Євген Черняк та деякі інші) наприкінці 1990-х автор цих рядків скопіював і привіз в Україну з Петрозаводська. Тоді ж особисто передав ксерокопії до Державного архіву СБУ, а оригінали справ і нині зберігаються у фондах Управління ФСБ Росії по Республіці Карелія. З інших джерел, зокрема зі спогадів онуки репресованого Олени Гавричевої, жительки Москви, відома інша дата народження її діда – 25 грудня 1996 року (сайт «Возвращенные имена. Книга памяти России»).

У повоєнний час – з 1946-го – рідне село Черняка змінило назву. Тепер це Лугове Бродівського району Львівської області. Селянський син, якого вабила наука, здобув вищу гуманітарну освіту. Вивчав історію, у 1919-му закінчив ще й курси бухгалтерів. Вільно володів німецькою, англійською (міг писати цими мовами), читав чеською, польською, російською. Переселився до Росії в період Першої світової війни: служив спочатку в царському війську, згодом воював як червоний командир. Був членом більшовицької партії (1918–1933). У 1930–1932 роках – заступник завідувача культпропу окружного й міського комітетів КП(б)У в Харкові. Той період роботи партійця згаданий, приміром, у протоколі допиту драматурга Мирослава Ірчана від 1 лютого 1934 року: «Літом 1931 року Черняк викликав мене та Курбаса до міського партійного комітету й дав мені завдання написати для «Березоля» нову п’єсу про Західну Україну. Відтоді я почав часто зустрічатися з Курбасом, який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму…». Згодом Черняка, вже на посаді заступника директора інституту, зробили фігурантом горезвісної справи «УВО», як сказано в обвинувальному висновку – «подготавливавшей свержение Советской власти путем вооруженного восстания». Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 вересня1933-го ухвалила професорові вирок за статтею 54 (пункти 2, 4, 7, 11) Кримінального кодексу УСРР – 10 років виправно-трудових таборів.

Євген Черняк навіть «удостоїться» згадки на партійному з’їзді 20 січня 1934-го в промові ставленика Москви, одного з чільних комуністів УСРР Павла Постишева «Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні» (цитується за виданням «Червоний шлях», 1934): «Останній рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції… Треба було сказати більшовикові: бий Бадана – не бійся, бий Василя Сірка – не бійся! Бий Черняка – не бійся, бий Озерського – не бійся, бий їх, цю націоналістичну наволоч, яка тут розперезалася, знахабніла, почувала себе прекрасно, – ці «висуванці», в яких було 100 проц[ентів] крові від поміщика, від Коновальця, від Скоропадського. Треба було сказати: бий, – не бійся, бий міцніше! (Бурхливі оплески)».

Об’єкт більшовицького биття відбував покарання на архіпелазі у Білому морі. Тримали в’язня в одиночній камері спецізолятора, де в той час перебували за ґратами й деякі його односправники, з-поміж них Йосип Букшований, Сергій Вікул, Яків Войтюк, Микола Ерстенюк, Олекса Яворський… Вочевидь, через сувору ізоляцію групи «увістів» до нас дійшло мало відомостей про них з табірної неволі: terra incognita й соловецький період життя Євгена Черняка. Лише стислі рядки з довідки, завіреної підписами тюремного начальства в жовтні 1937 року, свідчать про поведінку в ізоляції «члена Всеукраїнського центру контрреволюційної організації», який, мовляв, «проводив шкідницьку роботу на нацкультфронті». Якщо вірити чекістським писакам, Черняк «в лагере издевался над полит[ической] неграмотностью следователя, ведшего его дело. Связан и входит в группу заключенных – осужденных по делу «УВО», продолжающих вести к-р. деятельность в лагере». За рішенням окремої трійки Ленінградського облуправління НКВС Євгена Черняка розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. В ті дні, як відомо, було страчено в тому ж місці 1111 в’язнів Соловків. І лише після смерті Сталіна радянська Феміда реабілітувала українця в середині 1950-х.

Ніколи вже не дізнається «репресований за першою категорією», які стежки промели чекісти його рідним і близьким як членам сім’ї «ворога народу». Олені Омелянівні Вензель – матері його доньки – теж слався шлях на північ. Уродженка Богодухова на Харківщини, українка селянського роду, свого часу навчалася в Москві на Вищих Голіцинських жіночих сільськогосподарських курсах. Вступила в партію комуністів (боротьбистів). Працювала агрономом, потім у 1931–1933 роках у Харкові була директором Науково-дослідного інституту захисту рослин. Після арешту Євгена Черняка її разом з донькою, записаною на батькове прізвище, за спогадами Олени Гавричевої, виселили з квартири з вимогою виїхати за межі УРСР. Згодом обидві жили в місті Гусь-Хрустальний (тепер у Владимирській області Російської Федерації), а з 1945-го Олену Вензель як «агронома-переселенця» відправили разом з колгоспниками-переселенцями «на освоєння земель Карельського перешийка». Там тривалий час працювала в різних районах і в місті Виборг. На чужині й померла 1987 року. Реабілітували її в 1950-х – лише після реабілітації чоловіка.

А доньку Євгена Черняка, коли вона в 1976–1977 роках, за брежнєвських часів, претендувала на посаду завідувача в Бєлгородській обласній бібліотеці (була там єдиним фахівцем з вищою спеціальною освітою), «партійні товариші» змусили ще раз пережити шок. Інструктор міськкому КПРС нагадав їй: «Вы не можете работать на идеологическом фронте – вы дочь врага народа».

Авантюрист чи патріот?

Якось в Інтернеті автор цих рядків переглядав «Словник музейників України (1917–1943)», а в ньому з подивом виявив таку інформацію на літеру «Ч»: «Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов[іту], Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – авантюрист (курсив мій. – Авт.). У 1926–27 співробітник ГПУ. Запропонував Н. Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю. Коцюбинським, В. Ауссемом та Мих. Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ – 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202)»...

Одразу поцікавився, що ж писала Надія Суровцова в заяві на ім’я Генерального прокурора СРСР від 21 червня 1955 року: «В 1927 г. была вызвана в ГПУ, где сотрудник Черняк предложил мне за деньги давать сведения о ряде крупных руководящих работников-коммунистов. Насколько я знала, сам Черняк членом партии не был». А ще, як пишуть інші вітчизняні вчені-історики в публікації про Суровцову, «пропозиція стати таємним інформатором («сексотом») ГПУ була зроблена… 1926(1927?) р. якимось Черняком (очевидно, псевдонім) з апарату харківського ГПУ». Порівняймо: Євген Йосипович Черняк не був позапартійним; він людина освічена, на відміну від більшості кадрів провінційної, нехай і харківської, ланки чекістських органів, працював у журналі, що друкувався в той час у Києві. То чи є серйозні підстави кидати тінь на інтелектуала й ототожнювати з якимось невідомим жодному з дослідників можливим однофамільцем з репресивних органів (а радше з особою, що назвалася чужим прізвищем)?

І насамкінець: навряд міг би невдаха-вербувальник, уявімо собі, поїхати в тривале творче відрядження (а група українських митців відвідала Варшаву, Берлін, Відень, Венецію, Монако, Ніццу, Париж та інші європейські міста) і як вправний літератор – з цікавими екскурсами в історію – описати в журналі закордонні мандри та ще й дозволити собі висловити отаку, приміром, пропозицію: «Історія склалась так, що з життям австрійської монархії щільно зв’язана була Галичина, де народжувались початки українського робітничого руху. Українські селяни відограли чималу ролю підчас 1848 року. Там кращі з емігрантів з великої України знаходили притулок і зрушували підвалини російського царату. Матеріяли, документи цієї боротьби зібрані по віденських архівах. Зараз по цих архівах ціле збіговисько представників всіх націй: чехи, поляки, мадяри, румуни… Всі риються, всі розкопують потрібні їм матеріяли, тільки українців немає. Тому доцільно було-б послати туди групу наших радянських молодих істориків, які змогли-б розкопати ввесь той цінний матеріял, що стосується до історії революційного руху мільйонних українських мас Галичини та Закарпаття».

Хай же ця скромна публікація на захист доброго імені українського митця буде даниною пам’яті ще одній людині з когорти національного «Розстріляного відродження»! Людині, яка впала жертвою кремлівських убивць ще в ті далекі роки, коли збройна агресія більшовицької Росії проти Української Народної Республіки й подальший червоний терор в СРСР не були для співвітчизників дивиною. Як бачимо, і в XXI столітті ворог України розв’язав проти неї війну. А позаяк історія має властивість повторюватися, її важких уроків забувати не можна – це наш головний самозахист.

Закінчення. Початок див. тут

Щойно вторгшись в СРСР, Адольф Гітлер 17 липня 1941 року видав наказ «Про цивільне управління у знов окупованих східних областях», яким створив спеціальне рейхсміністерство на чолі з рейхсляйтером Альфредом Розенбергом (титул «рейхсляйтер» означав належність володаря до найвищої еліти нацистської партії (НСДАП). Вибір на користь А.Розенберга був обумовлений тим, що він народився 1893 року в Ревелі (нині Таллінн), який на той час входив до складу Російської імперії. Влітку 1917 року майбутній рейхсляйтер побував в Україні, 1918 року закінчив Московське вище технічне училище (нині МВТУ імені М.Баумана), орієнтувався в історії східних слов’ян, вільно володів російською мовою. Визначальним же чинником було те, що А.Розенберг обґрунтовано вважався одним із головних ідеологів НСДАП (партійний квиток № 625), який доклав чимало зусиль до розробки «расової теорії», «остаточного вирішення єврейського питання» та інших людиноненависницьких догм німецького нацизму.

Використовуючи досвід облаштування цивільної влади в окупованих країнах Західної Європи, де на той час уже функціонували рейхскомісаріати «Нідерланди» і «Норвегія», захоплені території СРСР були поділені на такі ж адміністративно-територіальні одиниці. Рейхскомісаріати офіційно не входили до складу Третього рейху, а були перехідною адміністративно-територіальною одиницею, яка у перспективі мала перетворитися з «піднаглядної» квазідержави на класичну колоніальну територію. Очолюваному А.Розенбергом рейхсміністерству окупованих східних територій були підпорядковані рейхскомісаріати «Остланд» (з центром у Ризі), до складу якого входили території республік Прибалтики і Білорусії та «Україна» (центр у Рівному). Управління рейхскомісаріатів «Кавказ», «Московія» і «Туркестан» 1941 року також були сформовані, однак до виконання своїх функцій не приступили, оскільки командування Вермахту так і не передало їм владу у прифронтових областях.

Рейхскомісаріат «Україна» об’єднував майже всю територію УРСР, за винятком «дистрикту Галичина» у складі так званої польської Генеральної Губернії, губернаторств «Бессарабія» (з центром у Кишиневі), «Буковина» (Чернівці) і «Трансністрія» (Тирасполь, а потім Одеса). Очолювати рейхскомісаріат «Україна» Адольф Гітлер доручив власнику партійного квитка члена НСДАП № 90 гауляйтеру Еріху Коху («гауляйтер» – другий після «рейхсляйтера» титул в НСДАП, котрий прирівнювався до військового звання «генерал-полковник»).
***
Свято дотримуючись доктринальних основ нацизму та стратегії встановлення світового панування німецької раси, Альфред Розенберг і Еріх Кох розходились у тактиці колонізації України. Напруженими були й особисті стосунки між ними. А.Розенберг, навіть намагався уникнути призначення Е. Коха на посаду рейхскомісара України. Він вважав, що окупаційний режим у рейхскомісаріаті «Московія» має бути більш суворим, а тому пропонував призначити його керівником Еріха Коха, який через свою патологічну брутальність отримав серед керівників НСДАП прізвисько «другий Сталін». Україну ж А.Розенберг бачив територією з лояльно настроєним населенням, вбачаючи небезпеку виникнення і поширення Руху Опору через надмірну жорстокість окупаційної влади. Але його спроба виявилась невдалою через наближеність Е.Коха до А.Гітлера і М.Бормана.
А.Розенберг знав і намагався при реалізації окупаційної політики враховувати національні, культурні, релігійні особливості республік СРСР. З метою максимального ослаблення Росії він пропонував різні моделі управління загарбаними територіями, прагнучи створити навколо неї «санітарну зону» з підпорядкованих Рейху буферних держав. Рейхсміністр східних територій неодноразово висловлював думки щодо можливості створення «України» як «незалежної» держави – союзника Німеччини. На початковому етапі А.Розенберг вбачав за можливе допустити українців до участі у самоуправлінні на нижчому і середньому рівнях, вважав за доцільне впроваджувати заходи щодо зміцнення національної самосвідомості українців як інструменту боротьби проти Росії. Пропонував навіть відкрити у Києві університет й перенести столицю рейхскомісаріату «Україна» з Рівного до Києва. З метою створення умов для максимального «викачування» з України продовольства і сировини А.Розенберг пропонував розпустити колгоспи і радгоспи й наділити українських селян землею. Для її обробітку, а також з огляду на катастрофічне перевантаження німецьких концтаборів, не без участі А.Розенберга Верховне командування Вермахту 08 вересня 1941 року видало розпорядження «Про поводження з радянськими військовополоненими у всіх таборах військовополонених». Ним було передбачено, що німці (фольксдойче), українці, білоруси, латиші, естонці, литовці, румуни, фіни мають бути відпущені додому.

Одна з причин напружених стосунків між А.Розенбергом і його підлеглим, які часом переростали у відкриті конфлікти, полягала у тому, що на відміну від свого безпосереднього керівника, Еріх Кох «університетів не закінчував». У ратній справі значних успіхів також не мав, за час Першої світової війни вище солдатського рангу не піднявся. Зате, вступивши в НСДАП, службова кар’єра Еріха Коха швидко пішла вгору. До призначення на посаду рейхскомісара України, яку він беззмінно обіймав з травня 1942 року по листопад 1944 року, цей вірний гітлерівський посіпака встиг проявити себе депутатом Рейхстагу (з 1933 по 1945), Гауляйтером (з 1928 по 1945) і Оберпрезидентом (з 1933 по 1945) Східної Пруссії, главою приєднаного до неї Цеханувського округу та керівником спеціального цивільного управління Білостоцького округу (з серпня 1941 по січень 1945), котрий був утворений окупантами на території сучасної Польщі та частково Білорусі.

На цих посадах Еріх Кох відзначався нелюдською жорстокістю по відношенню до євреїв, цивільного населення та бійців польського Руху Опору. У ще більших масштабах він проявив ці якості, керуючи рейхскомісаріатом «Україна». Своє кредо щодо українців Еріх Кох сформулював таким чином: «Безглуздо застосовувати щодо українців поняття національність і включати їх до сім’ї європейських націй. Україна ніколи не належала до Європи, вона була колискою панслов’янського руху. Для України і для усіх слов’ян діє лише закон переможців та переможених. Якщо німецький солдат завоював Україну, то не для того, щоб ощасливити український народ, а для того, щоб підпорядкувати його німецькому пануванню». Правління Еріха Коха навічно закарбувалось у пам’яті українського народу численними проявами лютого, немилосердного варварства. Під його особистим керівництвом здійснювалась політика нещадної економічної експлуатації та гноблення людей. Відступаючи під натиском Червоної армії, окупанти зруйнували майже всі підприємства вугільної, гірничодобувної, металургійної, машинобудівної, хімічної та інших галузей, вивезли мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей. Було перетворено на руїни 714 міст та містечок, спалено 250 сіл, населення яких підтримувало радянських партизанів. Але найтяжчим для українського народу були людські втрати. Еріх Кох був причетним до знищення (убиті, зникли без вісти, померли з голоду та від епідемій) понад 4,5 мільйона цивільного населення України (за даними «Книги пам’яті»), а ще 2,5 мільйона чоловік були депортовані в Німеччину, де працювали «остарбайтерами».

Проте, на відміну від Альфреда Розенберга, який 1945 року постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був страчений 1946 року як військовий злочинець, Еріху Коху певний час вдавалося уникати справедливого правосуддя. У квітні 1945 року, проігнорувавши наказ Мартіна Бормана членам НСДАП «вмерти або перемогти», він втік криголамом зі Східної Пруссії в Данію, де вимагав у нового рейхспрезидента Німеччини Карла Деніца підводного човна для порятунку в Південній Америці. Після капітуляції гітлерівського режиму Еріх Кох повернувся до Німеччини, жив у містечку Хазенмоор поблизу Гамбурга у західній зоні окупації під ім’ям Рольфа Бергерау. Був викритий британською контррозвідкою і арештований лише у травні 1949 року.
Цього ж 1949 року британці передали Еріха Коха радянській окупаційній адміністрації. Утім керівництво СРСР вирішило видати його Польській Народній Республіці (ПНР) для суду за військові злочини, вчинені під час Другої світової війни.

Нам залишається лише здогадуватись, чим керувався Сталін, відмовляючись судити Еріха Коха за радянськими законами. Можливо, «вождь народів» вирішив у такий спосіб «підіграти» польській комуністичній владі, підняти її авторитет в очах світової громадськості. Таке припущення виглядає цілком логічним з огляду на те, як польські журналісти Славомір Орловський і Радослав Острович описують події навколо судового процесу над Еріхом Кохом у книжці «Эрих Кох перед польским судом» (Москва, 1961 год, Издательство Института международных отношений). Вони навіть не згадують про причетність представників радянських окупаційних органів влади до передачі цього нацистського злочинця полякам. У їхньої інтерпретації подій виглядає так, що за рішенням британського екстрадиційного трибуналу в Гамбурзі Еріх Кох був переданий 1950 року представникам польської військової місії безпосередньо британцями в містечку Хельмштедт на кордоні ФРН з НДР (Німецькою Демократичною Республікою). А представники Генеральної прокуратури і органів безпеки Польщі прийняли його вже на німецько-польському кордоні. При цьому польські журналісти уникають пояснень, як представники польської влади могли здійснювати процесуальні та слідчі дії на території НДР без узгодження їх з радянської військовою адміністрацією.

Вірогідною виглядає також версія про те, що, віддаючи Еріха Коха полякам, Сталін не хотів зайвий раз акцентувати увагу світової громадськості на злочинах, вчинених нацистами в Україні. Відомо ж, як він особисто зацькував Олександра Довженка за його геніальний сценарій до кінофільму «Україна в огні», вгледівши там приховані паростки українського націоналізму. Ймовірно, Сталін також не бажав широкого розголосу в СРСР і за кордоном інформації про спротив ОУН і УПА нацистам на території окупованих Польщі й України та їхнє криваве протистояння з польською «Армією Крайовою».

Не слід виключати також, що з приводу передачі Еріха Коха полякам була досягнута домовленість з британцями. У всяк випадку, перебуваючи під слідством, Еріх Кох 1950 року надіслав конфіденційного листа Президенту Польщі Болеславу Беруту. У ньому він на 23 аркушах машинописного тексту презентував цілий «пакет пропозицій» щодо «боротьби за соціалізм» у післявоєнній Німеччині. Цей демагогічний документ звичайно був відкинутий керівництвом Польщі, але долучений до матеріалів судової справи. У ньому Еріх Кох відверто пише про нібито невдалу спробу його вербування майором спецслужб Великої Британії, стверджуючи що тільки після рішучої відмови співпрацювати з британцями, він був виданий представникам радянської військової адміністрації.

***
Слідство над Еріхом Кохом тривало цілих дев’ять років, з 1949-го по 1958-ий рік. За цей час світ і Польща суттєво змінились. Після смерті Сталіна і масових протестів поляків 1956 року, які увійшли в історію як «Польський Жовтень», й призвели до лібералізації комуністичного режиму, влада ПНР провела широку амністію. На свободу вийшли 35 тисяч політв’язнів, насамперед бійців «Армії Крайової». Але амністія торкнулась також низки складів злочинів, скоєних під час Другої світової війни військовими злочинцями. Внаслідок цього, з обвинувального акту проти Еріха Коха, який був складений 1955 року, суд вилучив обвинувачення, що підпадали під амністію. Епізоди злочинної діяльності Еріха Коха, вчинені за межами Польщі, у тому числі в Україні, на вимогу адвокатів підсудного також були вилучені з обвинувачення і розглядалися лише як додаткові ілюстрації особистості підсудного.
Таким чином відбулось те, на що Сталін і його чиновники від юриспруденції явно не розраховували. Згідно з польським законодавством Еріха Коха судили лише за злочини, скоєні на посадах Гауляйтера і Оберпрезидента Східної Прусії, частина території якої, за рішенням Потсдамської конференції, відійшла до Польщі, а також керівника спеціальних цивільного управління Білостоцького округу. А знищення 4,5 мільйонів громадян УРСР та інші злочини, вчинені Еріхом Кохом, коли він керував рейхскомісаріатом «Україна», залишились непокараними. Хоча в суді розглядалось чимало епізодів злочинної діяльності колишнього рейхскомісара України. Серед згаданих у вищезазначеній книжці польських журналістів Славоміра Орловського і Радослава Островича фактів заслуговують на неабияку увагу:
– покази одного з в’язнів табору у місті Дзядлові Юзефа Святковського про розстріл поблизу Білостока дружин і дітей радянських офіцерів;
– свідчення одного з комендантів «Армії Крайової» Вінцента Романовського про управління Еріхом Кохом в Україні «людьми нижчої категорії», провокування конфліктів між українцями, поляками, євреями і білорусами, масові розстріли поляків і євреїв у Здолбунові, Рівному;
– матеріали допиту колишнього інспектора державних лісів Станіслава Звиногродзького, який під час війни мешкав у Рівному, про перебування Еріха Коха у столиці рейхскомісаріату «Україна» та ставлення до нього місцевого населення;
– покази колишнього бійця партизанського загону Дмитра Медведєва «Переможці» Юзефа Курьята про репресії окупаційної влади щодо жителів Рівненської області та діяльність Миколи Кузнєцова і його соратників;
– свідчення доктора Шимона Датнера про ускладнення стосунків між Йозефом Геббельсом і Еріхом Кохом через надмірну жорстокість, яку рейхскомісар проявляв в Україні, чим спричинив посилення Руху Опору;
– низка наказів, планів інструкцій, підписаних Еріхом Кохом та його публічні інтерв’ю. Зокрема, в одному з них рейхскомісар України висловлював пропозицію послабити біологічну силу українців шляхом введення до їхнього раціону якомога більшої кількості горілки та махорки;
– фотокопії так званих «Berchte» – звітів, доповідей, складених у головній Ставці Гітлера. Насамперед ті, що мають відношення до управління Еріха Коха рейхскомісаріатом «Україна». Серед них лист Коха Гітлеру, у якому він доповідає про вивезення з України до Третього рейху продуктів сільського господарства, гірничодобувної та іншої промисловості на декілька мільярдів марок та успішне вербування українських «остарбайтерів». Не менш цікавим є також лист Гітлеру Альфреда Розенберга, де той скаржиться на Еріха Коха і просить призначити розслідування через те, що рейхскомісар України вирішив перетворити місцевість навколо міста Умань на власне мисливське угіддя. У зв’язку з цим Кох розпорядився виселити й розстріляти місцеве населення, а села де вони мешкали – спалити.

Утім, зібраних доказів виявилось достатньо, щоб 9 травня 1959 року засудити Еріха Коха до смертної кари, хоча вирок так і не був виконаний з огляду на його нібито слабкий стан здоров’я. Згодом міру покарання замінили на довічне ув’язнення. До своєї природної смерті 12 листопада 1986 року у віці 90 років Еріх Кох утримувався у польській в’язниці Барчево у досить комфортних умовах – отримував кваліфіковану медичну допомогу, якісні медикаменти, користувався телевізором, журналами, газетами, інколи до нього навіть допускали журналістів, у тому числі з популярного радянського журналу «Огонек». На цій підставі російськими істориками була розкручена сенсаційна легенда, що Еріха Коха врятувала від страти нібито тривала співпраця з радянською розвідкою. В Україні ця гіпотеза згодом набула власного національного забарвлення. Зокрема, на сторінці «Історична правда» популярного Інтернет-видання «Українська правда», а також у «Вікіпедії» можна зустріти припущення, що Еріх Кох був таємним агентом Сталіна й використовувався для знищення непокірних українців. Насправді ця версія не має нічого спільного з реальністю. Справа у тім, що встановлений у розвідці НКВС і військовій розвідці СРСР порядок санкціонування оперативних контактів спецслужб з політиками такого рівня як Еріх Кох, передбачав обов’язкове узгодження їх з вищим політичним керівництвом держави. Відтак, важко повірити, щоб Лаврентій Берія без схвалення Йосипом Сталіним чи В’ячеславом Молотовим наважився б санкціонувати вербування та співпрацю з одним із наближених до Гітлера одіозних лідерів нацистської партії, руки якого по лікті у крові радянських людей. Ще більш складно уявити, як радянські розвідники під носом у чисельних нацистських спецслужб і каральних органів могли б забезпечувати керівництво «таємним агентом Еріхом Кохом» (відпрацьовувати йому завдання, узгоджувати порядок їх виконання та лінію поведінки, забезпечувати зв’язок, отримувати та реалізовувати інформацію, підтримувати морально та матеріально тощо). І навіть якщо гіпотетично допустити, що радянська розвідка дійсно здійснювала вербувальну розробку Еріха Коха, то навіщо тоді було ставити завдання розвіднику Миколі Кузнєцову з партизанського загону НКВС «Переможці» під командуванням Дмитра Медведєва фізично знищити його. Припущення деяких дослідників щодо нібито інсценування Миколою Кузнєцовим замаху на Еріха Коха не витримують критики. Достатньо скористатися відкритими джерелами, щоб з’ясувати реакцію керівництва НКВС на невдалий акт відплати. Там була проведена ретельна перевірка, щоб на підставі аналізу поведінки Миколи Кузнєцова спростувати підозри щодо ймовірно проявленої ним малодушності.

***
Цього року людство у черговий раз відзначатиме 72-ту річницю Великої Перемоги над німецьким нацизмом. Влада за темниками і сценарієм Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на день-два згадає про ветеранів Другої світової війни, в’язнів німецьких концтаборів, дітей війни, яких в Україні залишилось обмаль. Напередодні 8-9 травня слід також очікувати загострення у засобах масової інформації полеміки щодо «історичної політики», яка в Україні зведена до знесення «стахановськими темпами» пам’ятників, перейменування населених пунктів і вулиць, відміни свят радянської доби.

А як би хотілось, щоб нова українська влада була людянішою й далекогляднішою за своїх комуністичних попередників, які протягом усіх післявоєнних років так і не наважились поставити перед керівництвом СРСР і Польщі питання про видачу Еріха Коха для суду над ним за звірства, вчинені в Україні. То можливо хоч зараз УІНП проявить інтерес до матеріалів судового процесу над Еріхом Кохом. Переконаний, що у Польщі знайдеться чимало професійних істориків і відповідальних політиків, зацікавлених у такому співробітництві. Вони усвідомлюють, що мова ультиматумів, до якої днями у черговий раз вдався лідер партії «Право і Справедливість» Ярослав Качинський, котрий поставив подальший розвиток польсько-українських відносин у залежність від оцінок українським суспільством діяльності УПА, неприйнятний. На такому фундаменті атмосферу довіри і взаєморозуміння між українським і польським народами не створиш.

Українець Євген Черняк роками бачив на півночі Росії лише одиночну камеру спецізолятора та соловецьке небо… Є відомий вислів: «Побачити Париж і померти». Євген побачив Париж 1928 року, а 1937-го – помер, точніше – героя цієї статті розстріляли.

Фразу «Побачити Париж…» пов’язують із творчістю ще одного вихідця з України – Іллі Еренбурга. Народжений у Києві «Хрещатицький парижанин» (так назвав колегу-поета Євгеній Євтушенко) видав 1931-го книжку «Мій Париж», у якій перефразував крилатий латинський вислів Videre Roma et Mori («Побачити Рим і померти»). Справді, у російськомовного письменника Еренбурга був свій Париж: здібний молодик з єврейської сім’ї років десять жив там в еміграції (до 1917-го) і згодом, працюючи за кордоном, змалював пером і об’єктивом пересічних парижан, яких фотографував прихованою камерою. А Євген Черняк – уродженець Галичини – побачив Париж іншими очима: як український патріот. І доля того, хто не хотів ототожнювати СРСР з Росією, була трагічною – зовсім не такою, як у пропагандиста-орденоносця й лауреата кількох Сталінських премій.

Свої враження від закордонного відрядження Черняк виклав у статті «Листи з дороги», вмістивши її кількома подачами в літературно-мистецькому журналі «Життя й Революція». Ось лише кілька цікавих спостережень про українську еміграцію в Парижі (вперше надруковано в листопаді 1929-го, тут і далі в цитатах збережено стиль і орфографію):

«Великою подією в паризькій радянській колонії було прибуття українських фільмів. На демонстрування фільму «Тарас Трясило» зійшлося близько 200 чоловіка… Один з чиновників торгпредства, очевидно, через довге перебування за кордоном, трохи відірвався від політики нашої партії або зовсім з нею не знайомий і зчинив бучу, як це допустили в клюбі демонструвати «шовіністичний український фільм». Тільки присутність відповідальних товаришів з торгпредства призвела до нормального стану цього русотяпа.

А такі, може з погляду великих масштабів, дрібнички часто утворюють шкідливі настрої, дають привід газетам і досі писати, що Україну видумали німці, а українській контр-революції говорити про нерівноправність Української Республіки».

В іншій подачі «Листів з дороги» (1928) Євген Черняк описав столицю Німеччини так: «Руська еміграція живе надзвичайно активним політичним життям… Видима річ, вони різко засуджують більшовицьку політику, але коли доходить до національної політики, особливо на Україні, то тут уже кінчається мова й починається гадюче шипіння. Про те, що України вони не визнають, й згадувати не варт – у них і мужики на Волині «православные русские» і «наши русские в Галиции» і такі инші безневинні речі, але крім того вони й найгіршою провокацією не гребують». Далі автор навів витяг з листа, опублікованого в газеті білогвардійських емігрантів «Руль» від 9 лютого 1928 року, про тогочасне життя в УСРР: «Хотя официально провозглашен принцип национальной независимости для всех, но на деле кто не признает себя украинцем – подвергается жестокому гонению. Никогда еще вероятно ни в какой стране нацменшинства не были так бесправны, как русские на Украине. Я хоть и еврей, но об’явлен «москалем», со всеми вытекающими отсюда последствиями»… Усе це було б смішно, коли б не було так сумно – через «гадюче шипіння» й істерики деяких сьогочасних представників нацменшин про «безправність росіян в Україні». І як же воно схоже на лемент русотяпів XXI століття! На їхні обридлі голосіння «ввесті второй государствєнний язик» у нашій державі, яку новітнє кремлівське лихо забажало бачити територією «русского міра»!

«Життя й Революція»

Журнал «Життя й Революція» виходив у Києві в 1925–1934 роках і певний час у редколегії видання був Євген Йосипович Черняк. На етапі становлення місячника енергійний 30-річний галичанин працював як відповідальний редактор нарівні з науковцем Олександром Дорошкевичем (професор-літературознавець), поетом Миколою Терещенком, письменником і редактором газети «Пролетарська правда» Іваном Лакизою та іншими. В умовах радянської влади й нової економічної політики більшовиків позапартійний журнал мав завдання консолідувати пролетарських письменників. Але друкував і неокласиків, і авангардистів, і митців інших напрямів. Серед авторів були Борис Антоненко-Давидович, Василь Атаманюк, Микола Бажан, Петро Ванченко, Марко Вороний, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Василь Мисик, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Олекса Слісаренко, Михайль Семенко, Павло Филипович, Іван Шаля, Гео Шкурупій… Видання надавало сторінки й для наукових публікацій, літературних дискусій, висвітлення проблем мистецтва – театру, музики… Євген Черняк, приміром, писав про те, як селян наділила землею буржуазна Польща (1926), про кіно в Україні й за кордоном (1928). В умовах ідеологічного тиску місячник прагнув тримати незалежну позицію, та вже на початку 1930-х його редколегію, вкотре змінену партійним керівництвом, змусили визнавати «помилки», друкувати матеріали вульгарно-соціологічного спрямування тощо.

У 1932-му журнал став органом Федерації радянських письменників України, потім – місячником оргкомітету Всеукраїнської спілки радянських письменників. А коли червона влада показала свою справжню імперську сутність (після влаштованого в УСРР Голодомору-геноциду 1932–1933 років і дальшої ескалації політичних репресій), 1934-го видання було закрито – через розходження з «лінією комуністичної партії». Загалом від середини 1920-х побачило світ 112 чисел журналу в 92 книжках. Багатьох його авторів запроторять у місця позбавлення волі за «контрреволюційну діяльність». А деяких, приміром, Олексу Влизька й Григорія Косинку, розстріляють як «терористів» у грудні 1934-го – ще до початку кремлівського Великого терору 1937–1938 років.

У травні 1933-го, коли республікою котилася потужна хвиля репресій, спрямованих проти національно свідомого українства, арештували й автора «Листів з чужих країн». Його книжка побачила світ у видавництві «Література і мистецтво» (нині «Дніпро»). Чекісти з Державного політичного управління схоплять професора Черняка, який на той час уже був заступником директора Українського НДІ історії матеріальної культури й мешкав у Харкові, і звинуватять як учасника міфічної «Української військової організації» («УВО»). У сфабрикованій справі слідчі застосовували незаконні методи тиску й змушували жертв репресій «визнавати провину». У протоколі допиту від 21 червня 1933-го зафіксовано такі, приміром, «зізнання» Черняка, написані залізобетонним чекістським штилем (цитата мовою оригіналу): «…Будучи редактором «Життя й Революція», я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически, я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров…».

Подібними «зізнаннями» – вичавленими тиском і погрозами, вибитими тортурами й мордуванням – арештанти часів червоного терору 1920–1930-х років підписували собі вироки…

Перед відкриттям 53-ї Мюнхенської конференції з питань політики безпеки (17-19.02.) експерти-міжнародники з нетерпінням чекали публічних виступів президента РФ, які б дозволили спрогнозувати поведінку російської делегації на цьому форумі. Сам Глава російської держави ось вже другий рік поспіль відмовляється від поїздок на цей важливий захід, для участі в якому щорічно прибувають лідери держав, урядів, керівники авторитетних міжнародних організацій. Мотиви Володимира Путіна розгадати нескладно, адже це не комфортний «Валдайський форум» з ретельно відкаліброваними учасниками і заздалегідь підготовленими питаннями. Того й гляди, хтось із присутніх у Мюнхені надумає запитати, а як же сам президент РФ оцінює наслідки реалізації ініціатив, визначених у його реваншистскій доповіді «Роль Росії у світовій політиці» (Мюнхен, 2007). Адже саме після «Мюнхенської промови» путінська Росія взялася руйнувати засновану в 1945 році Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин. Не готовим до конструктивного обговорення актуальних питань міжнародної політики в форматі Мюнхенській конференції виявився і Дмитро Медведєв, який представляв Росію в 2016 році. У 2017-му Кремль знизив представницький рівень російської делегації до міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, доручивши саме йому «віддуватися» за авантюризм у зовнішній політиці Кремля.

І ось, безпосередньо перед початком конференції в Мюнхені, Володимир Путін нарешті публічно окреслив контури позиції Росії з питань міжнародної безпеки, обравши для цього знаковий майданчик. Президент РФ, котрий особисто курирує роботу силових відомств Росії, традиційно взяв участь у щорічній підсумковій колегії ФСБ РФ, яка відбулася 16 лютого 2017 року на Луб’янці. Як і зазвичай, в присутності преси Володимир Путін звернувся до учасників наради з короткою промовою, у якій дав оцінку роботі ФСБ в 2016 році, перерахував основні загрози державній безпеці Росії і поставив перед відомством нові завдання. Головною загрозою безпеці Росії президент РФ назвав міжнародний тероризм, похваливши співробітників ФСБ РФ за запобігання 45 злочинам терористичної спрямованості, у тому числі 16 терактам. Втім, він не уточнив, чи входять у цю статистику незаконні арешти лідерів Меджлісу кримськотатарського народу; фейкові кримінальні справи за звинуваченням у тероризмі членів кримських осередків «Хізб ут-Тахрір»; сфабриковані ФСБ РФ звинувачення заарештованих в окупованому Криму уявних «учасників українських ДРГ».

Говорячи про терористичну загрозу, на відміну від минулого року, коли практично половину своєї промови перед співробітниками ФСБ РФ Володимир Путін присвятив сирійської проблематики, слово «Сирія» у його виступі жодного разу не прозвучало. Мабуть у Кремлі ще сподівалися на пом’якшення офіційної позиції нової американської адміністрації з цього питання. Однак, надії Кремля виявилися марними. Вже наступного дня Держсекретар США Рекс Тіллерсон на зустрічі міністрів закордонних справ країн «G-20» однозначно заявив про неможливість військового співробітництва між Вашингтоном і Москвою, поки Росія не визнає, що «не вся сирійська опозиція — це терористи».

Згадав Володимир Путін також про успіхи контррозвідки ФСБ РФ, якій нібито вдалося припинити діяльність 53 кадрових співробітників і 386 агентів іноземних розвідок. Імовірно, в їх число увійшли громадяни України, звинувачені в шпигунстві, як у Росії (Роман Сущенко, Юрій Іванченко), так і на території анексованого Криму (Валентин Виговський) і тимчасово окупованих «ДНР-ЛНР» (Артем Шестаков і ще близько 20 чоловік). Проте, «за кадром» залишилася оцінка президентом РФ арешту за звинуваченням у державній зраді керівника одного з підрозділів Центру інформаційної безпеки (ЦІБ) ФСБ РФ полковника Сергія Михайлова та його заступника Дмитра Докучаєва. Це був успіх чи невдача російської контррозвідки? Адже ЦІБ входить в структуру Служби контррозвідки ФСБ РФ, і був створений на базі Управління комп’ютерної та інформаційної безпеки колишнього Департаменту контррозвідки ФСБ РФ. Саме там формувалася ідеологія і концепція використання інформаційного простору для проведення російськими спецслужбами спеціальних акцій впливу за кордоном через електронні ЗМІ та інші ресурси. Тому, після гучних скандалів, причиною яких послужила причетність керівництва Росії до хакерських атак з метою вплинути на результат виборчих кампаній в США, Німеччині та Франції, спроби Володимира Путіна «перекласти провину з хворої голови на здорову» виглядають нікчемними. Заявивши про нібито триразове збільшення кількості хакерських атак на інформаційні системи російських державних органів, президент РФ закликав активізувати протидію загрозі з боку кіберзлочинності. Чомусь одразу пригадався висновок одного з героїв «Весілля в Малинівці» з приводу палких обіцянок і закликів пана отамана Гриціяна Таврійського: «Значить, будуть грабувати».

Говорячи про загострення викликів і загроз національній безпеці Росії, Україна була названа в одному ряду з НАТО. Путін нагадав, що в липні минулого року на саміті НАТО у Варшаві, вперше з 1989 року Росія була визнана основною загрозою безпеки для Альянсу. «Стримування Росії офіційно проголошено новою місією НАТО. З цією метою прискорилися процеси розміщення стратегічних і звичайних озброєнь за межами національних кордонів держав», – наголосив Володимир Путін. Разом з тим, він закликав відновити діалог зі спецслужбами США та інших країн НАТО, насамперед у сфері боротьби з тероризмом: «Не наша вина в тому, що він перервався і не розвивається». Інакше кажучи, президент РФ запропонував забути причини економічних санкцій, вигнання Росії з G-8, відмови НАТО від партнерства в рамках спеціальних програм. Невже у Кремлі розраховують, що цивілізований світ погодитися вважати законним правом Росії на захист своїх національних інтересів анексію Криму, всебічну підтримку сепаратистів на Донбасі, втручання у внутрішній конфлікт в Сирії, причетність до підготовки державного перевороту в Чорногорії, систематичні провокації ВПС РФ у повітряному просторі країн Євросоюзу?

За словами президента РФ, Росію: «… постійно провокують і прагнуть втягнути в конфронтацію». У цьому зв’язку він закликав ФСБ РФ ефективно протистояти спробам втручання у внутрішні справи Росії з метою дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію всередині країни. Саме в такому контексті Володимир Путін згадав Україну: «Ми бачимо і серйозне загострення ситуації на південному сході України останнім часом. Мета цього загострення очевидна – зірвати Мінські угоди. Сьогоднішня влада на Україні явно не готова до мирного вирішення цієї складної проблеми і робить ставку на силове вирішення. Більше того, відкрито говорять і про організацію диверсійно-терористичної, підривної роботи, у тому числі і в Росії». Хто з впливових українських політиків причетний до таких грізних заяв, президент РФ не уточнив. Невже знову Арсеній Яценюк, щодо якого Слідчий комітет РФ й досі мабуть, розслідує «справу століття» за брехливим звинуваченням його в участі у конфлікті на Північному Кавказі в 1995 році? У підсумку, вийшло, як у тій відомій пісні про анонімному лиходія: «Если кто-то, кое-где у нас порой, чесно жить не хочет». Хоча співробітникам українських спецслужб і правоохоронних органів слова Володимира Путіна слід сприймати серйозно. Колишні партнери з ФСБ РФ вже демонстрували вміння під приводом навчань закладати «цукор» у підвальні приміщення житлових будинків в Рязані.

Але 16 лютого виявився для глави російської держави явно «не його днем». Спочатку ватажок бойовиків маріонеткової «ДНР» Олександр Захарченко у властивій йому манері розставив усі крапки на «і», дезавуювавши висловлені Володимиром Путіним звинувачення в неготовності Києва вирішувати конфлікт на Донбасі мирним шляхом. Виступаючи на прес-конференції в окупованому Луганську, він заявив про готовність почати військові дії: «Ми завжди говорили, що звільнення окупованих територій Донецької та Луганської областей – це наше колективне завдання. І ми завжди говорили, що бажано це зробити політичним шляхом. Якщо ж вони не розуміють, то нагадаю, що ми можемо зробити це і військовим», – сказав він. Прес-секретарю президента РФ Дмитру Пєскову навіть довелося відхрещуватися від загроз ставленика Кремля в Донецьку (нинішній глава ДНР є креатурою Владислава Суркова) і констатувати, що заява Захарченка про військове вирішення конфлікту на Донбасі суперечить Мінським домовленостями.

Але якщо заяву Захарченка ще можна якось пояснити висновками харківських психіатрів про його інвалідність внаслідок незворотних розладів психіки, то висловлювання радника президента РФ Сергія Глазьєва з приводу обрання президентом Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайера емоційними вже ніяк не назвеш. Його хоч і вигнали нарешті з Національної академії наук України, але він все ж залишається чинним академіком Російської академії наук. Явно розраховуючи на те, що викладену у «Twitter» інформацію прочитають не тільки в Росії, Глазьєв напередодні конференції в Мюнхені, написав: «Парламент Німеччини обрав президентом співучасника нацистського путчу в Києві». А зарахувати одного з лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини до нацистів, ще гірше, ніж назвати Папу Римського войовничим атеїстом. Знову довелося Дмитру Пєскову робити заяву для преси, що Володимир Путін не поділяє думки свого радника з приводу Штайнмайера: «Ви знаєте, що президент привітав свого колегу, надіслав йому вітальну телеграму достатньо теплу. І в даному випадку, безумовно, подібні повідомлення в «Twitter» є ні чим іншим, як вираженням особистої точки зору, досить спірною».
Найпростіше знайти пояснення таким заявам у тексті шекспірівського «Короля Лір» у перекладі Самуїла Маршака:

Спіч Сергія Лаврова шансів стати подією Мюнхенській конференції не мав. Організатори надали слово очільнику російської делегації вже після виступу віце-президента США Майка Пенса, в ході якого той заявив, що Росія повинна відповідати за свої дії на міжнародній арені і США будуть вимагати від Кремля дотримання Мінських домовленостей, покликаних покласти край конфлікту на сході України. А якщо врахувати, що днем раніше міністр оборони США Джеймс Мэттіс стверджував, що США на даний час не готові до співпраці з Росією на військовому рівні, то позиція нової адміністрації США щодо РФ виглядає досить однозначною. Мабуть, Сергій Лавров тому й виглядав роздратованим, зайво емоційним, хоча від вживання характеристик типу: «Дебіли, *ля…», – на цей раз утримався. Його виступ являв собою розширену версію вищезгаданої промови Володимира Путіна на колегії ФСБ РФ. Трибуна такого поважного міжнародного форуму була використана міністром закордонних справ РФ для повторення незмінного, ось вже три роки набору пропагандистських кліше, що виправдовують реваншистський зовнішньополітичний курс країни. Суворо дотримуючись директив Кремля, Сергій Лавров був оригінальним хіба що в частині, що стосується захисту «честі і гідності» президента РФ, реклами російських інформаційно-пропагандистських військ і звинувачень авторитетних зарубіжних ЗМІ у відсутності інтересу до подій на Донбасі.

Керівник російського МЗС повторив звинувачення на адресу НАТО, назвавши його «інститутом «холодної війни» у сучасному світі. Водночас, в унісон з президентом РФ Сергій Лавров заявив про готовність Росії відновити військову співпрацю з Альянсом і закликав США також розвивати з нею прагматичні відносини. Заодно, головний російський дипломат спростував звинувачення у втручанні Росії шляхом хакерських атак у виборчі процеси в США, Франції та Німеччині. Вимагаючи доказів, він чудово розумів, що Європа їх привести, поки не ризикує. По-перше, у разі їх оприлюднення, потрібно реагувати шляхом посилення санкцій, а втомленому від української кризи та економічних санкцій Євросоюзу це не вигідно. По-друге, занадто велика ймовірність розшифровки джерел інформації. З приводу врегулювання ситуації на Донбасі, Сергій Лавров також нічого нового не сказав. Він заявив про уявну відданість Росії Мінському процесу і повторив російську версію тлумачення угод «Мінськ-1» та «Мінськ-2». При цьому, російський міністр закордонних справ назвав нібито нелогічним пов’язування економічних санкцій щодо Росії з прогресом у вирішенні конфлікту на Донбасі, переклавши відповідальність за його затягування на Україну: «…врегулювання на Україні повинно досягатися в прямому діалозі Києва з Донецьком і Луганськом». Важко сказати, чи був указ президента РФ Володимира Путіна про визнання паспортів «ДНР» і «ЛНР» сюрпризом для Сергія Лаврова, але авторитету йому ця новина не додала. Чи то головний російський дипломат-пропагандист знав про нього і приховував від присутніх, чи то в Кремлі приймають рішення уже без урахування його думки й участі. В цілому ж, вихована аудиторія конференції сприймала міркування глави російського МЗС з погано приховуваним скептицизмом. Як точно зазначила офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова, головним досягненням його виступу стало те, що: «Ніхто не улюлюкав, не тупотів ногами і не сміявся, як два роки тому».

Значення Мюнхенської конференції, на якій відбувся дебют адміністрації президента США Дональда Трампа і перші зустрічі її представників з європейськими політиками, виходить далеко за межі європейського континенту. В ході дискусій намітилися контури відповідей на запитання, якою буде подальша доля НАТО, скільки триватиме епідемія популізму, що вразила істеблішмент європейських країн внаслідок міграційного кризи, і які додаткові випробування ще належить пережити Євросоюзу після «Брексіту». Висловлені думки ще довго слугуватимуть світовим лідерам своєрідним компасом для визначення векторів зовнішньої політики. Всупереч песимістичним прогнозам зарубіжних і переважно вітчизняних скептиків, українське питання, хоча й не було пріоритетним, однак звучало рефреном у виступах багатьох авторитетних політиків. Канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Польщі Анджей Дуда, віце-президент США Майк Пенс, американський сенатор Джон Маккейн, міністр закордонних справ Великобританії Борис Джонсон, глава МЗС Нідерландів Берт Кендерс та інші, в тій чи іншій формі підтримали Україну, закликавши Росію дотримуватися Мінських домовленостей.

Володимир Путін, зберігаючи надію на особисту зустріч з Дональдом Трампом, продовжує тримати паузу, через що в ході Мюнхенської конференції однозначної відповіді на питання про перспективи укладення «Великої угоди» між США і Росією не отримано. Тому, застереження Президента України Петра Порошенка про те, що: «… політика умиротворення не зупинить агресора і будь-яка угода з Росією за спиною України неможлива і тільки погіршить ситуацію», – прозвучало, як ніколи, своєчасно. «Для мене честь представляти тут 45-мільйонну європейську націю. Від її імені дозвольте мені запевнити вас, що ми ніколи не погодимося, щоб хтось десь визначатиме нашу долю без нас. Будь-яка угода за нашою спиною буде негайно рішуче анульована мільйонами українців, які вже довели здатність боротися за свою незалежність», – сказав Глава держави, наголосивши, що українці не мають наміру здаватися і готові захищати свою країну. «Мій меседж простий – нічого про Україну без України. Будь-яка угода з Путіним за спиною України тільки погіршить ситуацію», – також зазначив Петро Порошенко.