Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

У відеозйомці ФСБ про затримку українського «диверсанта» у Севастополі показані візитка Яроша, камуфляж із шевроном Військово-морських сил України й для більшої переконливості – аркуш паперу з відбитком печатки в/ч № А0235 Міноборони України.

Очевидно, «диверсанти» укладали договори з Міноборони РФ про поставку вибухівки й скріплювали їх печаткою. На «справу» вони ходили тільки у формі з шевроном, на відміну від «увічливих людей» РФ, і з візиткою Яроша на випадок провалу, щоб усе звалити на нього. Скільки Ярош заборгував Кремлю з 20 січня 2014 р. за піар – важко уявити.

Не дивно, що Генштаб ВСУ все це назвав черговим фейком із фабрики неправди Кремля, потрібним для виправдання репресій в окупованому Криму й для створення негативного іміджу України. З політичними репресіями й етнічними чищеннями в Криму, спрямованими, насамперед, проти українців, усе давно очевидно, але це завдання третього рівня, які Кремль сподівається вирішити, розробляючи із серпня тему «українські диверсанти».

Першочергове завдання, яке Москва хоче вирішити таким способом, – виправдати захоплення й анексію Криму. Проблема в тому, що Росія – це єдина у світі держава, яка після 1951 р. захопила й помпезно анексувала частину території іншої держави. Нічого подібного, за винятком захоплення Хусейном Кувейту, на планеті за 65 років не траплялося, і цим Кремль кинув виклик світовому співтовариству чи світовому порядку, як кажуть у Москві, який почав формуватися з 1946 р. після розвалу імперсько-мілітаристських режимів у Німеччині, Італії і Японії. ООН, яка почала працювати як світовий уряд з жовтня 1945 р., стежила, щоб ніхто більше нічого не захопив і не анексував. Загалом у неї це виходило: нічого не захоплювали, тільки повертали. США в 1945 р. вигнали японців із Філіппін, але вже в 1946 р. надали їм незалежність. Нідерланди, Франція й Великобританія до 1952 р. теж відмовилися від своїх колоній в Азії, в 1960 р. – в Африці, згідно з Декларацією ООН про її деколонізацію. Після Революції гвоздик зникла й Португальська імперія. Останні штрихи – повернення Китаю Макао й Гонконгу, відмова в 1990 р. ПАР від Намібії й деколонізація народів СРСР/ Російської імперії, яка затягується Москвою, і ООН явно слід прийняти рішення щодо цієї проблеми.

Із 1946 р. було лише три анексії чужих територій. У 1951 р. «червоний» Китай анексував державу Тибет, яка виникла в 1912 р. у результаті Китайської революції 1911 р. і ліквідації імперії Цин. У 1975 р. Марокко за допомогою «зеленого маршу» анексувало Іспанське Марокко, із чим не погодилася частина його жителів. У 2005 р. вони заявили про створення Сахарської арабської демократичної республіки, яку врешті визнали 59 держав Африки, Азії, Латинської Америки й Океанії. На анексію Іраком в 1990 р. Кувейту ООН відреагувала міжнародною військово-визвольною місією, а потім і поваленням режиму Хусейна.

Окупація й анексія Росією Криму – украй небезпечний прецедент, бо випускає міждержавні війни з «ящика Пандори», де ООН утримувала їх 70 років. Із 1946 р. було всього чотири «класичні» і три «гібридні» міждержавні війни. До перших належать ірано-іракська 1980-1988 рр., Фолклендская 1982 р., китайсько-в’єтнамська 1980 р. і китайсько-індійські зіткнення 1962 і 1964 р., урегульовані в 1990-і угодами між Індією й Китаєм. До перших «гібридних» воєн після 1946 р. можна віднести радянсько-угорську війну 1956 р., радянсько-чехословацьку 1968 р. і радянсько-афганську війну 1979-1989 г. Усі інші війни були або антиколоніальними, включаючи й чечено-російську війну, або внутрішніми й громадянськими. Серед них можна виділити постколоніальні війни, наприклад, індійсько-пакистанський конфлікт за Кашмір, і громадянські війни в Кореї й В’єтнамі, на які наклало сильний відбиток глобальне протистояння між демократією й авторитаризмом. У минулому громадянські війни теж не були вільними від впливів ззовні, але це було не настільки масштабним. Арабо-ізраїльський конфлікт має особливий статус.

У результаті за 70 років планета стала набагато безпечнішою, ніж раніше: маємо всього чотири анексії, включаючи Крим. Анексія Тибету відбулася на початку становлення ООН, коли вистачало проблем без далекого й загадкового Тибету, але шлейф від неї створює проблеми самому Китаю й накладає відбиток на його політику. Щодо колишньої іспанської частини Сахари в міжнародному співтоваристві думки сильно розділилися, і 18 держав визнають суверенітет Марокко над нею. Позиція ООН – рішення має винести референдум її жителів, але султан Марокко затягує його проведення й шукає підтримки Москви, тому й дозволив заправку ескадри з «Адміралом Кузнєцовим».

Із Хусейном і Кувейтом усе однозначно, і скарги Москви, що коаліція не мала права входити в Багдад і звалювати режим, на рахунку якого напад на Іран і геноцид курдів, звучать настільки ж безглуздо, як наче у 1945 р. Москва запропонувала б не брати Берлін. У 1942 р. США й Великобританія такий варіант розглядали, але за умови, що німці самі заберуть Гітлера й усе повернеться до кордонів 1939 р. Але це означало незалежність Литви, Латвії й Естонії, повернення Молдови Румунії й поява незалежної України й Білорусі в межах їхніх західних областей. СРСР довелося б повернути й території, відняті у Фінляндії. Сталін погодитися з цим не міг і в 1943 р. заборонив Судоплатову й НКВД готувати замах на Гітлера. Німці й англо-американці в 1943 р. зробили сім невдалих замахів на Гітлера. Іракці з 1991 р. мали 12 років на усунення режиму Хусейна, але нічого не зробили, тому в 2003 р. його довелося ліквідувати ззовні.

У Кремлі історію Хусейна й установку ООН – більше ніяких анексій, знають, і захоплення Криму спробували замаскувати пародією на референдум. Це єдиний в історії «референдум», який відбувся за два тижні без згоди уряду країни, без її участі в організації й підрахунку результатів голосування. За повної заборони агітації іншій стороні, за відсутності спостерігачів, зате в присутності військ РФ. Логічно, що його законність не визнана ніким, крім РФ і її васалів. Невизнання анексії Криму обумовлене трьома основними причинами. Якщо її визнати, то виникне прецедент і буде з’явиться «зелене світло» для захоплення територій по усьому світу. Це зробить війни між державами звичайним явищем, виникнуть союзи одних держав для захоплення інших, і планета повернеться в стан 1939 року, коли Гітлер, Сталін і Муссоліні ділили Євразію й Африку між собою. Третя причина – прагнення РФ до безперервних територіальних захоплень стало остаточно очевидним після анексії Криму й окупації частини Донбасу.

Тому світ стоїть перед дилемою: відкотитися в епоху воєн і варварства чи раз і назавжди покінчити з московсько-російським імперіалізмом як джерелом воєн і тероризму. Запровадження санкцій проти РФ за анексію Криму й захоплення Донбасу свідчать, що вибраний другий варіант. Тому вже в 2014 р. виник прогноз: анексія Криму – це початок кінця Росії. Зрозуміло, Москву такий варіант не влаштовує, і вона докладає величезних зусиль, щоб зіштовхнути планету в ланцюг локальних воєн, сподіваючись, що в їхньому хаосі в неї будуть розв’язані руки для нових захоплень.

Але досягнення цієї стратегічної мети № 1 вимагає попередніх дій для вирішення завдань другого рівня. Одне з них – створення теми «українських диверсантів» у Криму. Поява їх в окупованих РФ районах Донбасу неможлива, оскільки Кремль визнає його частиною України, і українські диверсанти в Україні – це як московські диверсанти в Москві. Тому «диверсанти» із тризубами можуть бути агентам ФБР тільки в РФ або в Криму, якому Кремль поки віддає перевагу. Кремль запуском цієї теми хоче вирішити три завдання другого рівня. Вселити й привчити всіх до думки, що Крим – це РФ, якщо там діють «українські диверсанти». Друга, – ФСБ не може весь час ловити «диверсантів», які нічого не підривають. Підірвати ФСБ щось доведеться, і краще на чужій території, ніж на своїй. Тому «диверсантів» ловлять у Криму, і там слід очікувати на «теракт», який потрібен Кремлю, щоб звинуватити Україну в нападі на РФ і створити привід до «оборонної війни» і «захисту батьківщини» від «української агресії». Це третє й головне завдання.

Показово, що недавній «затримці диверсантів» передував запуск у РФ теми “Україна готується завдати ракетного удару по Ростову й Москві із системи «Грім», створеної на гроші Саудівської Аравії”. Тобто тема «українських диверсантів», які готують вибухи й землетруси в Криму й на Кубані, буде розроблятися доти, поки у Кремля не набереться «доказова база» про «агресію України» для пред’явлення її ООН і створення приводу для офіційного вторгнення. Тому число «затримок» у Криму, а потім і в РФ буде збільшуватися, переходячи в кількість і якість, і попутно використовуватися в інформаційній війні проти України.

Телесеріал за сценарієм ФСБ «Пригоди українських диверсантів у Криму й Росії» включений. Коли чекати на нові серії?

Кузняк Микола Григорович, 1895 р. н., уродж. с. Добрівляни (нині Заліщицького р-ну Тернопільської обл.), українець, з селян, освіта вища, навчався у Львівському й Віденському університетах (1913–1917), у минулому офіцер УГА. Від 1919 р. – у таборі для інтернованих вояків у Чехословаччині. Після звільнення переїхав до Австрії (1923), потім до УССР (1925), був членом КП Австрії, КП(б)У (1925–1933). Викладав у навчальних закладах у Києві, згодом працював науковим співробітником і директором бібліотеки Українського інституту марксизму-ленінізму, проживав у м. Харків (вул. Кооперативна, 3, кв. 13). Директор і професор Інституту педосвіти в м. Маріуполь (нині Донецької обл.).
Арешт: 29(30).01.1933 (у справі «УВО»). Судрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Донецької обл. 15.12.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ГДА СБУ, Донецьк. – Спр. 31135-ПФ; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-12930).

Кузьменко Тимофій Тарасович, 1899 р. н., уродж. с. Лютенські Будища (нині в Зіньківському р-ні Полтавської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив Інститут марксизму (1926–1929), викладач історії, був членом ВКП(б) (1919–1933), служив у РСЧА, прикордонних військах ГПУ, політпрацівник (1921–1925). Завсектору пропаганди ЦК КП(б)У (1929–1930), завкафедри історії, професор Комуністичного університету ім. Артема (1930–1933) та Інституту червоної професури (1932–1933); співробітник ВУАМЛІНу. Проживав: м. Харків, вул. Басейна, 35, кв. 4.
Арешт: 05[06].12.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 24.02.1934, ст. 54-10 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг; Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 20.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 216; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-15387).

Куліш Микола Гурович, 1892 р. н., уродж. с. Чаплинка (нині смт в Херсонській обл.), українець, із селян, освіта середня, закінчив Одеську школу прапорщиків, у минулому офіцер царського війська, РСЧА, був членом КП(б)У (1919–1934). Як освітянин працював ув Олешках, Одесі. З 1925-го в Харкові, письменник-драматург, належав до організації ВАПЛІТЕ. Проживав: м. Харків, будинок письменників «Слово», кв. 33.
Арешт: 08[07].12.1934 (у справі «Боротьбистської контрреволюційної організації»). В/с ВК ВС СССР у м. Київ 27–28.03.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 04.04.1956 (ГДА СБУ. – Спр. 36546-ФП).

Курбас Олександр Степанович (Лесь Курбас, справжнє прізвище Янович), 1887 р. н., уродж. м. Самбір (нині Львівської обл.), українець, із сім’ї актора, освіта вища, навчався на філософському факультеті Віденського (1907–1908, 1911) і Львівського (1908–1910) університетів, у театральній школі, був членом УСДП (1903–1910). Керівник «Молодого театру» (1917–1922, м. Київ). Організатор і керівник театру «Березіль» (до 05.10.1933). Режисер, актор, педагог, народний артист УССР (1925). Проживав: м. Харків, будинок письменників «Слово», кв. 64. З грудня 1933 р. режисер, постановник Малого театру і Єврейського театру в Москві, тимчасово проживав: 3-тя Тверська-Ямська вулиця, 12, кв. 5.
Арешт: 25.12.1933 (у справі «УВО»), етапований у м. Харків (28[26].02.1934). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 09.04.1934, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу; з жовтня 1936-го – Соловки (табпункт Кремль, ставив вистави в табірному театрі, переведений у табпункт Анзер).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ Північного військового округу 31.01.1957; президією Харківського облсуду 19.04.1957 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 1. – Спр. 7821; УФСБ РФ РК. – Спр. П-3843).

Кухаренко Микола Олександрович, 1885 р. н., уродж. м. Київ, українець, був членом РСДРП (меншовик), службовець.
Арешт: як «член керівного центру контрреволюційної повстанської підривної організації в сільгосппромисловості». Колегія ОГПУ 11.03.1933, ст. 58-4, 6, 7 КК РСФСР, 8 років в’язниці за «вчинення ряду шкідницьких нальотів з руйнування совгоспів». Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Кучеров Павло Львович, 1905 р. н., уродж. м. Фастів (нині Київської обл.), єврей, з сім’ї торговельника, освіта вища, був членом ВКП(б) (1928–1936), старший науковий співробітник, зав. кафедри діамату на геолого-ґрунтовому факультеті ЛДУ, професор Ленінградського відділення Комакадемії, проживав: м. Ленінград, В. о., 17-та лінія, 18, кв. 112.
Арешт: 28.09.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 24.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 14.04.1956.

Кушнер Яків Мойсейович, 1912 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, до арешту без певних занять і місця проживання.
ОН при колегії ОГПУ 15.01.1934 – вислання в Західно-Сибірський край на 3 роки; нарсуд м. Дніпропетровськ, ст. 174-2 (розбій), 140-1 [КК УССР], 10 років ВТТ; колегія ОГПУ 22.04.1934, ст. 59-3 (бандитизм), 146, 174 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (командировка Філімоново), П’ять разів переводився на посилений режим (загалом на 3 роки), восени 1937-го був у колоні окремого призначення.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Немає відомостей про реабілітацію.

Кушніренко Павло Сильвестрович, 1893 р. н., уродж. с. Валегоцулове (нині с. Долинське Ананьївського р-ну Одеської обл.), українець (у протоколі «трійки» – молдован), освіта вища, закінчив Одеську військову школу, у минулому офіцер армії УНР, позапартійний, викладач сільськогосподарського технікуму, декан колгоспного інституту в м. Зінов’євську (тепер Кропивницький). Зазнав гонінь (у справі «Трудової селянської партії»), 1931 р. звинувачений як учасник «контрреволюційної шпигунської повстанської диверсійної організації». Проживав: м. Зінов’євськ.
Колегія ОГПУ 11.03.1933, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Кіровоградським облсудом 02.07.1969 (ДА Кіровоградської області. – Спр. 4500-ФПД).

Лазарсон Володимир Маркович, 1897 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, зі службовців, освіта вища, закінчив Петербурзьке комерційне училище і Ленінградський політехнічний інститут, був членом ВКП(б) (1920–1936), у минулому служив юнкером в армії Юденича (1 місяць) і в Червоній армії (1919–1926), офіцер-політпрацівник, полковник у відставці. Доцент з економіки зв’язку Навчального комбінату зв’язку, проживав: м. Ленінград, вул. С’єзжинська, 37, кв. 13.
Арешти: в 1918, 1919 роках та 31.08.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 28.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 8 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 24.09.1957.

Ландман Ісаак Якович, 1906 р. н., уродж. с. Черняхів (нині смт в Житомирській обл.), єврей, з ремісників, освіта початкова, був членом ВЛКСМ, обліковець-статистик, начальник відділу обліку і статистики Управління Південно-західної залізниці.
ОН при НКВД СССР 07.07.1935, ст. 54-10 КК УССР, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою м. Києва 08.09.1989 (ГДА СБУ. – Спр. 64690-ФП).

Левен Петро Гергардович, 1900 р. н., уродж. с. Фюрстенау (нині в Токмацькому р-ні Запорізької обл.), німець, з селян-менонітів, освіта вища, закінчив у Москві Комуністичний університет національних меншин Заходу, був членом ВКП(б) (1921–1936). У минулому директор німецького педтехнікуму, викладач політекономії в Ленінграді (з 1928), зав. кафедри політекономії Інституту культури й доцент Інституту червоної професури. Проживав: м. Ленінград, вул. Герцена, 53/8, кв. 9.
Арешт: 26.09.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 30.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 02.07.1957.

Левитов Ісаак Йосипович, 1899 р. н., уродж. м. Пирятин (нині Полтавської обл.), єврей, з міщан, освіта початкова, був членом ВКП(б), адміністративно-господарський працівник, зав. опервідділу фабрики (рос. «Изокульт»). Проживав: м. Ленінград, вул. Колокольна, 11, кв. 18.
Арешт: 25.09.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 26.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований.

Левицька Іда Йосипівна, 1904 р. н., уродж. м. Єлисаветград (тепер Кропивницький), за ін. даними, уродж. Одеської обл., єврейка, зі службовців, освіта середня, закінчила також бібліотечні курси, б/п, зав. абонементу бібліотеки ім. Скворцова-Степанова. Проживала: м. Ленінград, наб. р. Мойки, 74, кв. 26.
Арешт: 02.10.1936 (у зв’язку з арештом чоловіка – П. Г. Пеннера, звинувачена в участі в «терористичній організації» в Ленінградському німецькому педтехнікумі). В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 30.10.1936 (за ін. даними 30.12.1936) засуджена за ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітована: ВК ВС СССР 02.07.1957.

Лейбовський Борис Федорович, 1904 р. н., уродж. м. Бобровиця (тепер Чернігівської обл.), єврей, з родини службовців, освіта н/середня, був членом КП(б)У (1928–1935), начальник адміністративно-організаційного сектору Всесоюзного об’єднання «Сталь», проживав: м. Харків.
Арешт: у справі «контрреволюційної троцькістської організації на Україні». ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер).
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований. (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП)

Литвак Еммануїл Йосипович, 1891 р. н., уродж. м. Одеса, литовець, зі службовців, освіта середня, був членом ВКП(б) (1917–1923, виключений за «троцькістську діяльність»), вчитель. Проживав: м. Благовєщенськ (нині Амурська обл. РФ).
Трійка при ПП ОГПУ Далекосхідного краю 22.03.1932, ст. 58-2 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ув’язнення в Соловецький концтабір. Тричі оголошував голодування (1935–1936).
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Лібман Євген Генріхович, 1902 р. н., уродж. м. Катеринослав (нині Дніпро), єврей, зі службовців, освіта вища, закінчив фізико-математичний факультет університету, б/п, антрополог. У першій половині 1930-х – старший науковий співробітник Інституту народів Півночі, зав. антропологічного кабінету (з 1932). Учасник з’їздів зоологів, анатомів та гістологів. Проживав: м. Ленінград, Кіровський просп., 73/75, кв. 2.
Арешт: 10.06.1936, під час попереднього слідства оголошував голодування. Під час попереднього ув’язнення оголошував голодування. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 24.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки (Савватіївський спецізолятор).
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою м. Ленінграда 28.11.1990.

Лівий Іван Кирилович, 1906 р. н., уродж. с. Піщане Київської губернії (нині в Золотоніському р-ні Черкаської обл.), українець, освіта вища, був членом ВКП(б), юрист обласної контори «Хаторг», працівник Інституту совєтського будівництва і права, проживав: м. Харків.
Арешт: 23.12.1934 (ц справі «УВО»).ОН при НКВД СССР 10.04.1935, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Харківським облсудом 22.04.1988 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2474).

Лозинський Михайло Михайлович, 1880 р. н., уродж. с. Бабине (нині с. Бабин-Зарічний Калуського р-ну Івано-Франківської обл.), українець, із дворян, освіта вища, навчався у Львові, Відні, Цюриху, здобув ступінь доктора права у Віденському університеті (1914). У минулому публіцист і юрист, брав участь у діяльності Спілки визволення України, член Національної ради ЗУНР, учасник Паризької мирної конференції, був заступником держсекретаря закордонних справ уряду ЗУНР (1919). Професор міжнародного права Українського вільного університету (1921–1927, м. Відень, м. Прага). Прибув до УССР 1927 р., очолював кафедру права в Інституті народного господарства в Харкові (1928–1930), професор Всеукраїнського комуністичного інституту совєтського будівництва і права, старший науковий співробітник, член Комісії для вивчення совєтського права і будівництва ВУАН. Проживав: м. Харків.
Арешт: 22[21].03.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-[3], 4, 6 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (Кем, Савватіївський спецізолятор – з 23.11.1934).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 24.09.1957 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 2. – Спр. 389, 391, 393).

Лукаш (Люкач, Лукач) Ян Григорович, 1893 р. н., уродж. с. Забілоччя (нині в Радомишльському р-ні Житомирської обл.), поляк, освіта середня спеціальна, закінчив Житомирську католицьку семінарію, ксьондз з 1916 р., служив в українських приходах переважно на Поділлі, настоятель зіньківського костьолу. Проживав: с. Зіньків (тепер Віньковецького р-ну Хмельницької обл.).
Арешти: 1922 р. «за приховування церковних цінностей»; знову заарештований 01.06.1931 як член повстанської організації. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.11.1931, ст. 54-2, 10 КК УССР, 5 років ВТТ. Колегія ОГПУ 07.03.1932, ст. 58-10, 12 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Хмельницької обл. 04.12.1989 (ДАХмО. – Спр. П-22068).

Мазуренко Юрій Петрович, 1885 р. н., уродж. слободи Криворіжжя (нині в Міллеровському р-ні Ростовської обл., РФ), українець, з сім’ї адвоката, освіта вища, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1914), у минулому соціал-демократ, був членом КП(б)У (1923–1934), головою Військового комітету Південно-Західного та Румунського фронтів у Києві (грудень 1917 – січень 1918), на початку 1919-го – комісар культури і мистецтв, у закордонних справах, голова дипмісії УНР в Москві. З 1921 на викладацькій і науковій роботі, обіймав посади в совєтських наркоматах, очолював Всеукраїнське товариство культурних зв’язків з закордоном (1930–1931), член президії Держплану УССР (1932–1933). Начальник планово-фінансового сектору Наркомунгоспу УССР, професор Інституту народного господарства, голова Харківського наукового товариства при ВУАН, проживав: м. Харків.
Арешт: 05.12.1934 (у справі «боротьбистської контрреволюційної організації»). В/с ВК ВС СССР у м. Київ 28.03.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 04.08.1956 (ГДА СБУ. – Спр. 36546-ФП).

Про Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова в зоні АТО ходять легенди. Його вітчизняна концепція — це адаптація системи FST (Forward Surgical Teams) до реалій бойових дій на території України.

Впровадження FST в армії США дозволило досягти показника 97 % виживання поранених завдяки наближенню кваліфікованої медичної допомоги якнайближче до лінії фронту.

За період практично безперервної роботи ПДМШ ім. Миколи Пирогова в зоні проведення АТО шпиталь надав вчасну й кваліфіковану медичну допомогу понад десятьом тисячам військовиків та цивільних осіб.

Про те, як виживає ПДМШ в умовах не тільки реальних бойових дій, а й чиновницької зашкарублості, Politeka розповів його президент і співзасновник Геннадій Друзенко.

— Як виникла ідея створення шпиталю?

— Абсолютно випадково. Після побиття студентів 30 листопада 2013 року Київ уже закипав. Разом із друзями подумали, що лікарі точно не будуть зайвими. Створили кілька імпровізованих медичних бригад.

Коли «Беркут» почав активно протидіяти лікарям – створили підпільні шпиталі. Саме тоді з’явилися перші початки мобільної медицини: робота з «вогнепалами» у підвалах, операції.

Після Іловайська з’ясувалося, що в нас – катастрофа з тактичною медициною. Кожен третій поранений не вижив. 90% із них взагалі не бачили лікаря.

І це було, м’яко кажучи, дивно. Адже на Донбасі не вибухнула атомна бомба, не було авіабомбардування, не застосовувалась інша зброя масового ураження. Чому ж так помирали люди? А причина була в тому, що плече підвозу поранених до лікарів було справжньою «дорогою смерті». І на відміну від шанованих і жертовних волонтерів, які діставали ліки, ми спробували знайти й дати системну відповідь на цей виклик – як максимально наблизити по-справжньому екіпіровану й підготовлену медицину до лінії безпосереднього зіткнення. Хоча б на відстань, де вже не дістають «Гради».

Так, у вересні 2014-го виникла ідея створення Першого добровольчого мобільного шпиталю, який згодом охрестили іменем засновника військово-польової хірургії Миколи Пирогова. У жовтні була презентація цієї ідеї, а в грудні почалася наша перша місія на Схід України.

— Як влаштований мобільний польовий шпиталь?

— Для розуміння, що це таке, наведу декілька цифр. Функціонує за 10 кілометрів від місця бойових дій, поза зоною обстрілу ворожої артилерії. Час розгортання — 30 хвилин. Швидкість переміщення при передислокації — 50 км/год. Надання допомоги десятьом пораненим щогодини, можливість приймати поранених із 80-кілометрового сектору боїв.

Зараз через наші руки пройшло понад десять тисяч пацієнтів, надано велику кількість лікарської допомоги: від простого обстеження до протезування судин й проведення складних операцій, наприклад, краніопластики з використанням титанових пластин.

Через наш шпиталь пройшло понад 200 медиків-волонтерів, є свій автопарк швидких, зрештою — унікальний механізм взаємодії з МОЗом, Міноборони, Генштабом, АТЦ та місцевими лікарнями. Ми діємо в зоні АТО у статусі зведеного загону медицини катастроф.

— Але все, що ви робите, — це за сприяння державних органів: Міноборони, Міністерства охорони здоров’я. Чи не так?

— Так, вони нам сприяють у певній мірі. Але машина — наша, паливо та водій — теж. У зону АТО можна ж потрапити або явочним порядком, із кимось домовившись, дізнавшись паролі, або легалізувавши статус.

Ще на початку діяльності підписали меморандум із Міноборони щодо координації дій. Вони дають нам “зелене світло” й висловлюють побажання, де ми більше потрібні. Приблизно така ж конструкція і з МОЗ, адже у нас працюють саме цивільні лікарі.

Але для того, щоб наші лікарі могли потрапити в зону АТО, їм потрібен допуск, зокрема й для роботи в місцевій лікарні. Адже, коли ти врятував людину, — це добре, а якщо ні, то тут починає працювати КПК на тему «хто винен і яким чином це сталося». А це нікому не потрібно: ані головному лікарю місцевої лікарні, ані нашому медику-волонтеру.

— Чи стало вам легше працювати після встановлення «режиму тиші» на Донбасі?

Режим тиші, здається, є тільки у Мінську. На Донбасі «концерти» — щоночі. Бойовики вже навіть обстрілюють території, на яких розташовані лікарні.

— Тому я прихильник того, щоб Мінські переговори проводити десь у Станиці Луганській чи у Попасній — на території її лікарні, де, до речі, минулого місяця лягло п’ять снарядів. Люди, які сидять у Мінську, мають жити в реальних умовах війни, а не у власних ілюзіях.

Тому роботи у лікарів не поменшало. Але того піку, який був до Дебальцевого, звичайно, уже нема. У Щасті був випадок, коли дезертир поранив п’ятьох своїх товаришів і вбив двох. Добре, що там був наш анестезіолог, приїхав хірург. Це було одне з пікових навантажень.

— Що це означає на практиці?

— Це означає, що медсестра або лікар, водій «швидкої» знаходяться на режимному об’єкті, але формально — безпідставно. Приїжджає прокуратура й ставить цілком слушне запитання, що тут роблять «ліві» люди. І командир «отримує по шапці», й наші медики можуть потрапити під слідство.

Але, здається, ця справа після шестимісячної боротьби зрушила з мертвої точки, і наказ про нашу легалізацію начебто вже підписаний. Хоча я його ще не бачив. Якщо це так, то ми перемогли. Хоча, чому ми? Переміг здоровий глузд.

Поки цього немає, після безкінечних узгоджень із Полтораком, Муженком, АТЦ, штабом АТО, я ухвалив рішення вивести наших лікарів з військових частин. Зараз ми працюємо лише у прифронтових лікарнях. На Донеччині у Волновасі та у чотирьох лікарнях на Луганщині. Три з яких, фактично, на «нулі» (передова, — ред.): Попаснянська, у Щасті, Станиці Луганській і в Новоайдарі.

— Наскільки стійкий проект шпиталю?

— Зараз важко сказати, хоча нам пощастило знайти унікальний юридичний механізм його існування. Усе ж таки, ентузіазму в лікарів дедалі менше й менше. І не тому, що вони стомилися від роботи. Вони стомилися через невизначеність державної політики щодо цієї більш як дворічної війни, яку влада вперто називає АТО.

Адже коли вони віддають свої останні ліки, інструменти в зоні бойових дій, а потім читають е-декларації наших «кеш-клептоманів» із числа депутатів і чиновників, то мимоволі відчувають себе, вибачте, повними «лохами». А це неприємне відчуття.

— Логіка чиновників зрозуміла. Коли ви боретеся за надання статусу УБД своїм лікарям, то ж насправді виборюєте для них пільги, які потім необхідно виплачувати із держбюджету.

— Лікарі заслужили на ці пільги набагато більше, ніж, наприклад, деякі прокурори, які провели одне виїзне засідання у Слов’янську за сто кілометрів від зони бойових дій, але одразу ж стали «учасниками».

Наші люди не отримують статус УБД із червня 2015 року, коли цивільним особам це було заборонено. Все, що ми можемо зробити сьогодні для наших медиків, — посприяти в отриманні статусу «учасника війни».

А друге — це ще радянський комплекс звичайного бюрократа, який боїться приймати рішення.

Усі хотіли, вибачте, прикрити свій зад. І в цьому їхня ницість. Адже хтось помирає в окопах, а хтось — від страху підпис поставити.

До речі, ви — перший ЗМІ, із ким ми говоримо після усної новини, що ми «дотиснули» штаб АТО і роботу наших медиків у військових частинах, хоч і заднім числом, але легалізовано. Кортить побачити оригінали документів. Якщо це справді так, то я наважусь стверджувати, що ми таким чином намагаємося виховати державу думати й про звичайних людей, а не тільки про зад бюрократа.

— Чи стало Вам легше працювати з новим керівником МОЗ, американкою-волонтеркою Уляною Супрун?

— Із нею легше працювати, бо говоримо однією мовою. Вона дуже смілива. Коли їй кажуть, що «це неможливо», вона завжди відповідає «ви знайдіть, як можна це зробити можливим». Єдина складність для пані Уляни, — вона не людина цієї системи. Її стиль управління відрізняється від того закритого, кулуарного, корумпованого стилю, яким керувався МОЗ останні десятиліття.

А щодо співпраці з нею, наведу лише один приклад. Ми тривалий час «воювали» спочатку з Квіташвілі, потім із Шафранським, щоб підписати подання на Президента для надання українського громадянства нашому парамедику, росіянці з Челябінська Ользі Симоновій. Із Уляною я вирішив це питання протягом п’яти робочих днів.

Супрун — це той самий випадок, про який казав Вацлав Гавел: «Краще набрати нових людей і навчити їх працювати протягом декількох місяців, ніж роками терпіти саботаж старої системи».

— Чи є іноземці-лікарі у ПДНШ?

— Непересічних людей вистачає. У нас півроку працював психіатр з Білорусі — Дмитро Щегельський, який свого часу поставив заочний діагноз Олександру Лукашенку — «мозаїчна шизофренія». Після цього встиг утекти до Нью-Йорка, отримав дозвіл на проживання, живе і працює там останні років десять. Він залишив у США свою практику й працював під Бахмутом. Через його руки пройшли сотні бійців. До речі, одна з найефективніших наших служб — саме служба психіатричної допомоги.

У нас науковий директор — професор Чайковський. Рафінований інтелігент, такий собі класичний професор Преображенський із «Собачого серця». Він захистив докторську в Німеччині, професора отримав у Канаді. Літає по всьому світу на науково-практичні конференції, публікується у провідних світових наукових журналах. Але між Парижем і Пекіном встигає заїхати на пару тижнів у Станицю Луганську — провести кардіоскринінг бійців.

Або ж наш хірург Влад Горобець, який щойно повернувся зі своєї АТОшної відпустки (як учасник бойових дій) із Новоайдару, де лікував місцевих жителів. Він разом із колегами розробив і активно впроваджує метод електрозварювання судин.

Ці та інші люди показали, що війна виносить на поверхню не тільки лайно, але й справді добрих, порядних людей, із якими хочеться жити і не тільки вірити в майбутнє, але й будувати його.

— А зі штатними військовими медиками є проблеми?

— Немає. Вони нам допомагають, ми — їм. Проблеми є радше з військовими бюрократами зі штабів. Неодноразово спілкувався на тему ПДМШ і з Полтораком і з Муженком, із їхніми заступниками. Але керівництво країни живе у певному задзеркаллі. У нас війна триває третій рік, більше десяти тисяч вбитих і поранених, літаки збивають, важка артилерія працює, а у нас це називається АТО. І тому загальновійськові генерали, прибуваючи на Донбас, відряджаються до АТЦ, яким керує СБУ, яке, у свою чергу, ніколи не керувало ані літаками, ані артилерією, ані танками. А як ви човен назвете, то так він і пливтиме. І тому ця неправда тягне за собою вервечку інших неправд, негараздів, які б’ють усе українське суспільство. Тому що керівник штабу АТО не підпорядкований напряму ані Міністру оборони, ані начальнику Генштабу і коли ти про щось домовився з двома генералами армії, вони тобі потім говорять, що не можуть наказати штабу АТО щось робити і чогось не робити, бо це ж не загальновійськова операція.

У нас, до речі, в одній із бригад є лікарка, яка досі працює на нелегальному становищі: витягнути її звідси неможливо, а на контракт не беруть, бо їй за 50. І при тому, що нестача первинної, «окопної» ланки лікарів у військах — приблизно відсотків 50, не менше.

— Чи стикались з контрабандою ліків у зоні АТО?

— Зараз у нас небагато ліків. У 2014—2015 роках мали фуру, яка виконувала роль пересувного складу. На руках були всі дозвільні документи. Сьогодні — це просто невеличкий склад, який наповнюється волонтерами чи діаспорою. Проблеми часто виникають не через нестачу ліків, а тому, що комусь лінь оформлювати заявку, обґрунтовувати потребу, потім списувати, і тому простіше написати «лист-благання» до знайомих волонтерів.

Того потоку допомоги, який ішов із Заходу ще рік-два тому, уже немає.

А щодо контрабанди ліків, то ми, звичайно, про це чули. Колись керівником групи охорони ПДМШ був Давид Маркович Гоцман із батальйону «Дніпро-1». А зараз я про нього читаю, що він — мало не найголовніший контрабандист у АТО.

Звичайно, кому війна, а кому мати рідна. Тому кордони треба закривати повністю. Адже цілком зрозуміло, що ані військовим шляхом, ані «мінським» ці території найближчим часом не повернеш. А на такій невизначеності заробляють усі. І, насамперед, — контрабандисти.

Контрабанда в АТО, разом із тумбочками з грошима київських чиновників — це ті демотиватори, які працюють набагато ефективніше, аніж путінська пропаганда.

В одній з експедицій до Гімалаїв українці першими у світі провели на захмарній висоті «малі Олімпійські ігри». До нас ніхто цього не робив, отож у контексті незвичайних спортивних досягнень наших співвітчизників пригадаймо, як це було.

Не затримуючись надовго в столиці Непалу, учасники експедиції вилетіли з Катманду до Лукли – високогірного селища, відомого як початок шляху на Еверест. Політ у 16-місному літачку триває приблизно 40 хвилин (залежить від погоди). Після приземлення підшукую в аеропорту портерів – витривалих і невибагливих провідників з місцевої народності шерпа. Розподіляю вантаж: усі мої мають іти з вагою не більш як 5 кг, шерпи беруть по 20–25 кг (раніше носили й удвічі більше – часи вже не ті), і наш маленький загін, тепер уже з 15 осіб, вирушає в гори. Старт з висоти 2700 метрів, але ночуватимемо на тому ж рівні – за 20 км від Лукли. До речі, саме в цьому селищі – вхід до національного парку Сагарматха, величезної території навколо Евересту (Сагарматха на місцевому діалекті – Еверест).

Ранком купуємо перміти й рушаємо в бік міста Намче-Базар (воно вище на кілометр). Для непідготовлених – 5–6 годин ходу. Ідемо повільно, починається серйозна висота, з нею не жартують. Новачкам, та й тим, хто тут не вперше, треба адаптуватися до навантажень. Кілька разів зупиняємось, п’ємо чай, відпочиваємо, а потім знову підйом-спуск-підйом. Через 9 годин розташовуємося в знайомій мені лоджії. Господиня готує вечерю, члени експедиції (хто свіжіший) розходяться по селищу – тут усе мальовничо-потужне: реве бурхливий потік на дні ущелини, шумлять над річкою гігантські дерева, з-під дахів звичайних непальських будиночків і з усіх щілин у дощатих стінах сунуть дими (опалення по-чорному). Екскурсія закінчується ситною вечерею, після чого всі йдуть спати, бо завтра – ранній старт.

Підйом о 5-й, на сніданок і екіпірування дається одна година. О 6-й виходимо на стежку. Перед підвісним мостом трохи затримуємося, пропускаючи караван гірських коней – «донок» («дон-дон!» – звучать дзвоники на шиях тварин). На вузькому містку з ними просто не розминутися. Вони нав’ючені тюками продуктів: рисом, борошном, цукром, ящиками кетчупу, курячими клітками. Ліпше пропустити караван, щоб не бути зім’ятим чи ще гірше – не злетіти з мосту до прірви…

Після важкого підйому прямий відрізок стежки через густий ліс приводить нас до чергового підйому – вже на вулиці-тераси столиці шерпа Намче-Базар. Ночівлю тут я не планував. Лише відпочити на терасі місцевої кав’ярні, перекусити, випити чашечку чаю або кави (у неї тут особливий смак – вода ж з висотних льодовиків), а хто не полінується, може піднятися метрів на 150 крутосхилом і відвідати музей Евересту з унікальною, хоч і не дуже широкою, експозицією.

І вже за дві години вперед ідуть наші портери, а за ними, зібравши всю групу, вирушаю до кінцевого пункту сьогоднішнього треку. Ще дві години ходу – і ми зупиняємося у вельми привабливому урочищі: лоджія розташована на великому карнизі в оточенні квітучих дерев – рододендронів. Навесні – сидиш, вечеряєш і милуєшся неповторною панорамою Гімалаїв перед заходом сонця. А втім, мені час простежити, щоб усі комфортно влаштувалися. Не кожному добре спиться високо в горах. Намагаюся всіх настроїти на сон – хай нетривалий, але міцний. Після 6-ї ранку ми знову на стежці.

Якщо на висотах до 4000 метрів нас дивував яскравими барвами гімалайський ліс, ми зустрічали чимало екзотичних тварин і птахів, то на висотах за 5000 метрів – місячні пейзажі впереміш з «марсіянськими картинками». Проходимо довжелезне – понад 8 км – плато чи, може, ущелину й починаємо дертися на крутий перевал. Там останній пункт на траверсі, де можна поспати під дахом. А після ночівлі – на льодовик Клумбу, «крижаний шалик Евересту». Саме там, над глибоким розколом (а він ще й широкий – метрів 300) ранком шостого дня підйому я знайшов щось подібне до відносно рівного майданчика, засипаного дрібним камінням. На цей час нас лишилося семеро – готових до змагань. Одному не підкорився важкий перевал і товариш чекатиме нашого повернення на кілометр нижче в невеличкому поселенні шерпів. Другий, досягши останнього пункту ночівлі, вже не зміг іти вище на місце проведення «малих Олімпійських ігор» українців у Гімалаях (за день до цього він не пристав на мою пропозицію залишитись нижче й чекати нас). Він зовсім знесилився й довелося лишати для догляду за хворим досвідчену мандрівницю, обізнану з методами лікування гірської хвороби – мою дружину Ірину.

Отож семеро нас і п’ятеро шерпів, які йдуть цього разу без вантажу (ми надвечір повернемося на «базу»), піднімаємося на «Олімпійський стадіон». Головна дисципліна програми ігор – футбол. Виходимо на арену змагань. Майже 6000 метрів. Вершина Евересту здається зовсім поруч, а до неї ж іще майже три кілометри. Лізу на величезний уламок скелі, закріплюю там прапори України, Національного олімпійського комітету та вимпели зі спортивною символікою.

Команди України і Непалу двома невеликими колонами виходять у центр майданчика й вітають одна одну. На такій висоті бігати не рекомендується – кисню в повітрі відсотків на 50 менше, ніж унизу. Тож футбольний матч проводимо в «пішому темпі», лише іноді дозволяючи собі мінімальні прискорення. Ми рухаємось, неначе в повільних телеповторах, а от народжені в горах шерпи дозволяють собі «шустрити» та й першими забивають гол. «Рвучи на собі тільники», але не підвищуючи темпу, починаємо атакувати організованіше. Це дає змогу зрівняти рахунок 1:1 – він тримався аж до останньої хвилини другого тайму (більш як 15 хвилин тайм не могли собі дозволити – висота…) і лише під завісу мені вдалося майже від власних воріт спрямувати м’яч у ворота команди Непалу. Її гравці на той час мали не кращий вигляд, ніж ми: втома далася взнаки, а у нас же ще два види програми – легкоатлетичні. Довелося зробити перерву на відпочинок, а потім перейшли до стрибків у довжину з місця (пам’ятаєте – тут не побігаєш) та штовхання ядра.

Оскільки ні до цього, ні після ніхто у світі не проводив змагань на такій висоті, наведу результати в індивідуальному заліку. Стрибки з місця серед жінок виграла Алла Мошкова з результатом 1 м 72 см, у змаганнях чоловіків у цій дисципліні найдальше вдалося стрибнути мені – 2 м 36 см. Штовхання ядра виграв Ігор Хижняк – 6 м 17 см. А далі погода почала швидко псуватися й ми мали забратися (інакше довелося б шукати притулку й ночувати за штормових умов), тому змагання жінок у цьому виді не провели. Та й стан нашого товариша, хоч за ним і встановлено надійний догляд, непокоїв усіх.

Повернувшись на базу й поївши, прямуємо донизу, щоб уникнути гірської хвороби, ознаки якої вже помітні в нашого друга. Спочатку несемо його на руках, самому йому не піднятися з лоджії на стежку, яка вище на 150 метрів від місця ночівлі. Рухаємось так години півтори. Потім на перетині гірських стежок зустрічаю погонича донок і винаймаю лошака для хворого товариша. Далі вже йти веселіше. До речі, це єдиний спосіб позбутися симптомів гірської хвороби – швидкий спуск на менші висоти. Того ж дня наш товариш уже зміг самостійно йти, а ми з радістю знову почали сприймати всю неземну красу, що нас оточує – красу Великих Гімалаїв.

Цю статтю ілюструю світлинами, на одній з яких – команди-фіналісти чергового (а їх було кілька) спортивного турніру в Гімалаях.

Буремного 1919 року Валер’ян Поліщук писав у вірші «Революційний поет»:

Приречений на страту

У чекістській довідці, що формально мала обґрунтувати рішення трійки про розстріл письменника-політв’язня, соловецькі тюремники в жовтні 1937-го підписалися під такими словами:

«В беседе с заключенным Корсовецким [Валерьян] Полищук заявил, что он является активным участником Украинской нац.-социалистической партии, задачей которой являлось свержение советской власти на Украине при помощи фашистской Германии (назва і сама ця «партія» вигадані, засвідчать згодом службовці репресивних органів – учасники фальсифікації слідчих справ. – С. Ш.)… Далее рассказывал, что вся Украина покрыта сетью ячеек этой партии, что советская власть превратила украинцев в денщиков и что он, несмотря на свое нахождение в лагерях, будет продолжать на воле начатое им дело».

Зазначимо, що Валер’яна Поліщука засуджено 1935 року в груповій справі «боротьбистської контрреволюційної організації». Її фігурантами були українські літератори Микола Куліш, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Василь Вражливий-Штанько, Андрій Панів, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Олександр Ковінька (Ковінько), інші творчі особистості. Крім них, також засуджені Олександр Полоцький (у 1933–1934 роках заступник наркома легкої промисловості УРСР, згодом керував Укркниготоргом), Юрій Мазуренко – начальник сектору Наркомгоспу УРСР, Данило Кудря – директор Всеукраїнської контори Сільгоспбанку. Загалом у справі 17 обвинувачених. З них 15 дістали по 10 років позбавлення волі, двоє – по сім років. У 1937-му вісьмох із 17 політв’язнів розстріляють на півночі Росії (серед них буде й Валер’ян Поліщук, відправлений на страту до урочища Сандармох під Медвежою Горою).

У післясталінські часи в ухвалі, складеній за підсумками засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР від 4 серпня 1956-го, читаємо, як сприйняли вирок 1935 року засуджені – навіть ті, які визнавали себе винними: «…их признательные показания весьма противоречивы, путаны и неубедительны, а потому, как доказательства, не внушают доверия.
Так, Кулиш, Полищук, Кудря и Ковинько в поданных ими жалобах после осуждения утверждают, что они никаких преступлений не совершали и просят их полной реабилитации.
Допрошенные в ходе проверки данного дела Ковинько и Кудря показали, что они ни в каких антисоветских организациях не состояли, причем первый из них утверждал, что подобных показаний о принадлежности к антисоветской организации не давал, а Ковинько заявил, что вынужден был оговорить себя в силу применения к нему незаконных методов следствия…
Проверкой также установлено, что бывшие работники НКВД УССР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевский… и другие, участвовавшие в расследовании данного дела, впоследствии за фальсификацию уголовных дел и применение к арестованным незаконных методов следствия были осуждены…»

«Реабілітація»

Про реабілітацію знищених і недознищених письменників правдиво сказав 1959 року знавець українського літературного процесу Юрій Лавріненко в книжці, виданій за океаном, у Нью-Йорку: «Кого реабілітує московський Верховний суд? Засуджених ним письменників а чи самого себе, свою забризкану кров’ю невинних жертв «советскую социалистическую законность»? Від чого, властиво, мають реабілітувати помучених?.. Чи мають їх реабілітувати від приписаних їм «терористичних замахів», коли ті «поети-терористи» самі впали жертвою терору Москви? А чи мають зняти з них тавро агентів чужоземних розвідок і запроданців, коли вони народились, виросли і пішли на страту за визволення своєї країни і її духу від усіх окупантів, що топтали і розтоптали самостійність України?»

Логічний висновок із цих запитань такий: реабілітація потрібна катам і суддям, їхній збанкрутілій ідеології ленінізму. Уголос заявити щось подібне в тодішньому СРСР було небезпечно, як, власне, і запитати: «Чи знайдуться в Москві люди, що відчують доконане остаточне ідейне банкрутство і грядущий неминучий фізичний кінець трьохсотлітнього панування принципу «поліційного моноліту»?

І досі та поліційна імперія Кремля лишилася недорозваленою після банкрутства червоного «моноліту». Перефарбована в колорадсько-андріївські кольори вона далі проводить загарбницьку політику, сіє смерть навколо себе й тероризує війнами сусідів.

«Цей терор походить не від російських народних мас, а від російської імперської (тепер дуже численної) провідної верстви, яка складалася три століття, – писав Юрій Лавріненко. – Ця російська імперська провідна верства, що є «царством у царстві», три століття намагається перетворити російську націю (затримуючи цим також і її національне самоздійснення) на той «общий котьол», у якому під вогнем фізичного і морального терору мають перетопитись на один мертвий російський камінь усі народи, включно з росіянами».

Сказане більш як півстоліття тому залишається актуальним і нині.

…Після посмертної реабілітації розстріляного літератора-авангардиста перша збірка його віршів вийшла в російських перекладах у Москві 1956 року (про видання подбав теоретик і пропагандист верлібру перекладач Володимир Бурич), а в 1960-му тоненька книжечка поезій Валер’яна Поліщука побачила світ і в Києві…

«Мабуть, Москва першою наново відкрила напівзабутого на ту пору поета не просто так: адже тут жила його діяльна дочка Люцина-Електра, – написав наш сучасник поет Віталій Крикуненко, – і вона робила все можливе, щоб чесне ім’я батька було повернено українській літературі, щоб повернення творчості Валер’яна Поліщука до читачів відбулося якнайшвидше».

Вдруге «реабілітували» митця 1962 року, за прокурорським протестом (у порядку нагляду). Військовий трибунал скасував постанову окремої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року (щодо розстрілу), отож справу Поліщука припинили «за відсутністю в його діях складу злочину».

Надгробок для імперії

Трагічна доля українського митця, який палко любив рідну землю, багато в чому типова. За панування Кремля переважну більшість жертв політичного терору ленінсько-сталінського СРСР, звинувачених у «націоналізмі», «тероризмі» та інших «ізмах», «реабілітували». Москва прала свій просякнутий порохом і кров’ю мундир аж до 1991-го, в якому червона «старшобратова» імперія, так і не покаявшись, сконала.

Та недовго грала музика демократії під Спаською баштою. У «федеральному» мундирі, скроєному з гардеробу покійного Союзу, Кремль знову по горло в крові. Під музику перелицьованого радянського гімну Москва вписала до «сфери власних інтересів» не лише волелюбну Ічкерію, а й Молдову, Грузію, Україну і під випробуване в 1930-х гасло боротьби з терористами-фашистами сама тероризує світ.

З молоком матері, з юних літ сини й доньки народів-сусідів мають увібрати розуміння того, з якої «шинелі» вийшла агресивна спадкоємиця СРСР. І завжди бути готовими до самозахисту, поки там банкує, набиваючи власні кишені, провідна верства чергового поліційно-чекістського «моноліту». Він прагне втриматися біля керма, помішуючи на вогні збройних авантюр «общій котьол» так званого російського світу. Однак історія свідчить: мрії Кремля перетопити все і вся на один мертвий камінь – утопічні. З подібних каменів виходять лише непогані надгробки для імперій.

У вітчизняній авангардній поезії 1920–1930 років вирізняється неповторна, високоталановита лірика Валер’яна Поліщука. Недарма академік Микола Жулинський назвав майстра верлібру «видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури». Поліщук – з покоління тих митців, які на світанку більшовицької окупації відвертали культурну смерть України. Деякі строфи ранніх творів поета, написані в революційний час, і тепер мимохіть асоціюються з відбиттям чергової агресії Росії проти України.

Цікаво, що епітет «відомий» стосовно до репресованого поета можна знайти не лише в статтях фахівців, а й у документальній спадщині Соловків. У тюремній довідці, в якій зазвичай вказують професію в’язня або його посаду до арешту, чорним по білому написано – «известный украинский писатель».

За справді популярного в 1920–1930-х поета промовляють такі факти й цифри: 40-річчя він зустрів у тюрмі, але півтора десятиліття його активної праці в літературі ознаменували понад 40 книжок віршів, поем, публіцистики, прози. Він навіть устиг підготувати до друку 13-томне видання власних творів!

…«У моєму житті було стільки бурхливих подій, що їх не перебрати», – писав митець ще 1920 року. Здобуваючи освіту, він спочатку студіював художню архітектуру в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі, де й занурився в революційний вир 1917-го. Покинувши навчання, повернувся на Волинь як активіст національного руху Центральної Ради, очолив волосний земельний комітет. За Гетьманату переховувався від німців на Полтавщині, потім був журналістом у Києві, брав участь у повстанні Директорії, працював на Катеринославщині, прилучився до партії есерів. Під час денікінської навали – член окружного повстанського комітету проти білих, арештований, але втік до Румунії (нелегально перетнув Дністер на човні, а там – арешт і повернення через територію Польщі, знов-таки з арештами, до України). Згодом закінчив у Кам’янці-Подільському історико-філологічний факультет університету. Водночас від 1920-го в Києві (до якого прийшов пішки), а потім у Харкові плідно творчо працював як письменник, організатор і очільник літературно-мистецької групи «Ґроно».

Сім’я… на трьох

Синьоокого красеня в його молоді роки обожнювала чарівна стать. Він був «екстравагантний, самозакоханий, трохи марнославний і водночас навдивовижу відкритий, прямодушний, щирий поет». Він і сім’ю мав незвичайну, про що згадував у мемуарах прозаїк Іван Сенченко: «Жили в Харкові дві сестри Конухес – Ліка і Олена, Єлена, Єлька, яку пізніше Валеріан перехрестив на Йолку (справжнє її ім’я – Рахіль. – С. Ш.). Ліка належала до тодішньої партійної еліти; щодо Йолки — не знаю, здається, вона взагалі була позапартійна. Ліка була дуже гарненька. За нею упадали так само елітовані хлопці […]. Так от Валеріан почав теж в ту дводівчачу родину ходити. Закохався, та не в одну котрусь, а в обох відразу, виходить, дуже серденько мав. А вони взяли та й теж у Валеріана закохалися. Що робити! Міркували, міркували і вирішили побудувати нову сім’ю, якої світ ще не бачив, де при однім чоловіку було б аж дві жінки. Такі чудеса траплялися у ті роки. Як надумали, так і зробили. Поженилися і почали втрьох жити однією сім’єю».

Згодом з Валер’яном залишилася тільки Олена, яка стала матір’ю двох його дітей (первістка назвали Марком-Реоном, а доньку – Люциною-Електрою, вбачаючи в цих іменах «зорі грядущого»). Як пише Ярина Цимбал, дослідниця особистого життя й лірики поета, в СРСР серед табуйованих тем було інтимне життя митців, бо вони «мали правити за взірець скромності, доброчесності й цнотливості для пересічних громадян». Поліщукові за його відверту лірику недоброзичливці дорікали навіть поширенням «порнографії», а синівську любов до України могли в разі потреби обернути на ворожий комуністичній ідеології «буржуазний націоналізм».

Зненавидів «красну гвардію»

Гіркою правдою вражають зізнання митця, який багато років щиро вірив червоній владі: «Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього… Тепер я зненавидів оту «красну гвардію», що не питає, хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український – зараз розстрілює» (зі щоденника В. Поліщука).

У вересні 1934-го, побувавши на з’їзді радянських письменників, Валер’ян у листі до батьків ділитиметься творчими планами: «Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ… і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься «Завзятий вік», я уже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде в світ…». Проте за кілька місяців автора «Завзятого віку» завзяті слуги партії кинуть за ґрати як націоналіста-терориста й далі писатиме він зовсім не те, що замислив…

Документ з архівної слідчої справи (тут і далі мову, стиль документів збережено):
«Постановление
Гор. Киев, 9-го января, 1935 г. я, уполномоченный СПО УГБ НКВД УССР Проскуряков, рассмотрев переписку и вещдоки, изъятые при обыске у гр. Полищука Валерьяна Львовича, арестованного по обвинению в принадлежности к контрреволюционной украинской националистической организации и участии в подготовке террористических актов против руководителей партии и Советской власти на Украине,
нашел:
что в отобранном при обыске журнале «Авангард» № 3, выходившем под редакцией Полищука В. Л., кроме разлагающих афоризмов и порнографического содержания (стр. 119, 180), на стр. 117 помещена статейка к-р (контрреволюційного, – С. Ш.) украинско-шовинистического характера «Ванька-Встанька», которую Полищук характеризует в своих показаниях от 11.I-35 г. как «Гнуснейший пасквиль на СССР».
Учитывая, что направление журнала «Авангард», в частности его № 3, и указанный характер статейки «Ванька-Встанька» свидетельствует об определенных антисоветских и националистических взглядах редактора журнала и автора статейки «Ванька-Встанька» Полищука Валерьяна, который использовал редактируемый им журнал «Авангард» как легальную возможность для протаскивания к-р украинско-шовинистической литературной продукции, –
постановил:
Приобщить журнал «Авангард» № 3 к следственному делу № 1255 по обвинению Полищука В. Л. По ст.ст. 54-8 и 54-11 УК УССР как вещественное доказательство.
Уполномоченный СПО Проскуряков
«Согласен»
Нач. 2 отделения СПО Долинский
«Утверждаю»
Нач. СПО УГБ НКВД УССР Козельский»

Непокірний в’язень

Арешт на початку грудня 1934-го підвів риску під плідним творчим етапом життя Валер’яна Поліщука. Утім, і на Соловках селянський син з мальовничої Волині, уродженець села Більче колишньої Боремельської волості (нині Демидівського району Рівненської області) не почувався покірною жертвою сваволі більшовицької «феміди». Це підтверджують архівні документи, віднайдені у сховищах колишніх радянських спецслужб, хоч загалом згадок про митця там залишилося небагато. Певно, в спецтаборі, а потім і в острівній тюрмі, камери якої були влаштовані в чернечих келіях та інших приміщеннях середньовічної фортеці Соловецького монастиря, режим тримання в’язня був суворіший, ніж у тих українців, які мали змогу бодай збиратися на «мансарді» в колишній біломорській обителі, спілкуватися в гурті земляків, допомагати одне одному. Але про свою непокору в неволі письменник залишив-таки звістку – не власноручну, проте достовірну, явлену гнівною рукою тюремного начальника. До архівної справи, що зберігається в Петрозаводську (Карелія) і з якої наприкінці 1990-х автор цих рядків зробив ксерокопію, підшито аркуш машинопису:

«ПОСТАНОВЛЕНИЕ
о наложении взыскания на з/к Полищук В. Л.
1937 г. августа 11 дня, я, Врио Начальника Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД – Капитан Госбезопасности РАЕВСКИЙ П. С., рассмотрел материал представленный мне дежурным по корпусу о нарушении тюремного режима з/к ПОЛИЩУКОМ В. Л.
ПОСТАНОВИЛ:
На основании Временного Положения о содержании заключенных в тюрьмах ГУГБ НКВД §18 за нарушение тюремного режима з/к ПОЛИЩУКА В. Л. лишить прогулки на двое суток.
Врио Начальн[ика] Соловецкой Тюрьмы ГУГБ НКВД
Капитан Госбезопасности /РАЕВСКИЙ/»

А менш як за три місяці – в канун більшовицького свята – 20-річчя жовтневого перевороту – ленінградська опербригада чекістів виконає рішення трійки, продиктоване політичною волею Кремля в розпочатій ним кампанії масових репресій. Упродовж п’яти діб буде страчено на території Карелії 1111 соловецьких в’язнів. З-поміж них 3 листопада розстріляють і корифея авангардної поезії. Лише після смерті Сталіна – «ефективного менеджера» людожерної системи – московська злочинна «феміда» нібито прозріє і почне відмиватися від крові убієнних та реабілітувати… себе, оголосивши у звичному блюзнірському дусі кремлівської політики «реабілітацію» тих, проти кого сама чинила терор.

Правозахисник Василь Овсієнко анонсував проведення в столиці заходів з нагоди 40-річчя створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ).

Громадський оргкомітет і Український інститут національної пам’яті запланували, зокрема, прес-конференцію в Києві 7 листопада, а наступного дня о 10:00 у Києво-Могилянській академії – відкриття фотодокументальної виставки, присвяченої ювілею створення й діяльності УГГ (виставка демонструватиметься кілька тижнів). Того ж дня в академії об 11:00 розпочнеться Всеукраїнська наукова конференція «Українська Гельсінська Група у вітчизняному та світовому правозахисному русі». У ній візьмуть участь вчені, громадські діячі, колишні політв’язні, студентська молодь.

Дев’ятого листопада о 9:30 політв’язні з родичами на Софійській площі столиці відбудуть спільну молитву біля могили Патріарха Володимира (члена УГГ Василя Романюка). Після цього автотранспортом поїдуть ушанувати на Байковому цвинтарі покійних членів УГГ, серед них – Микола Руденко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Надія Світлична, Оксана Мешко, Вячеслав Чорновіл, а також Іван і Леоніда Світличні, Іван Гончар, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Левко Горохівський, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко. Урочисті збори громадськості з нагоди 40-річчя УГГ розпочнуться того ж дня о 18:00 у Київському міському будинку вчителя.

Надаючи інформацію про історію створення УГГ, її роль і значення, пан Овсієнко нагадав, що в колишньому СРСР першою була створена 12 травня 1976 року Московська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, яку очолив професор Юрій Орлов. Слідом створили власну Групу українці 9 листопада того ж року – її ініціатори письменник і філософ Микола Руденко, генерал Петро Григоренко, громадські діячки Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник та юрист Левко Лук’яненко. Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська з Таруси (Калузька область Росії), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити на Львівщині). За кілька місяців і навесні 1977-го подібні організації виникли також у Литві, Грузії, Вірменії.

На думку Василя Овсієнка, правозахисники вчинили «революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення СРСР». У невільній країні вони почали поводитися як громадяни, що вільно користуються задекларованими конституційними правами – свободою слова, друку, демонстрацій, асоціацій тощо. Тоді вперше після десятиліть політичного терору й репресій нечисленна українська інтелігенція організувалася й голосно заявила на весь світ про неволю й безправ’я свого народу. На ділі в добу краху світової колоніальної системи Група нагадала про існування поневоленої України й порушила питання про визнання її світовим співтовариством – вимагалося, зокрема, щоб Україна була представлена окремою делегацією на засіданнях тогочасної Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

«Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР», – вважає правозахисник. Уже за півтора десятка років міф про Україну наповнився реальним змістом – вона стала незалежною! «У певному розумінні можна сказати, що свобода слова, правдива інформація зруйнували «імперію зла», – висновує Василь Овсієнко.

Середовище УГГ було героїчно стійким: насамперед, це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, а також молоді люди, що не хотіли задихатися в атмосфері брехливої офіційної ідеології. Героїчним називає в наш час сам факт створення УГГ й голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва, яка днями, з нагоди відзначення ювілею УГГ, записала відеопривітання й надіслала його українським однодумцям. В УРСР переслідування проявів дисидентства «було особливо лютим», отож переважну більшість у політичних концтаборах становили саме українці, нагадує російська правозахисниця.

У правозахисному русі знаходили собі місце українці і євреї, вірні різних конфесій і атеїсти, націоналісти і націонал-комуністи, соціал-демократи і анархісти… «Вони ніколи не оголошували одне одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи», – зазначає пан Овсієнко. Правозахисники 1960-х років, аби уникнути звинувачень у підпільній діяльності, не створювали документально оформлених організацій. Їхні осередки діяли на основі міжособистісних контактів (родинних, дружніх, професійних). Та зрештою і це не врятувало їх від гонінь.

Хвиля арештів прокотилася Україною 1972 року: за ґрати кинуто приблизно сто осіб, проведено сотні обшуків, тисячі людей були викинуті з роботи, вишів, стероризовані допитами як свідки. З 1979 року, за визначенням Людмили Алексєєвої, репресії проти причетних до Групи набули мафіозного характеру. Україну накрила хвиля судових процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими кримінальними справами – за «дармоїдство» (Петро Вінс), «опір міліції» (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), «хуліганство» (Вадим Смогитель, Василь Долішній), «спробу зґвалтування» (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), «порушення паспортного режиму» (Василь Стрільців), «незаконне зберігання холодної зброї» (Петро Розумний), «виготовлення, зберігання і збут наркотиків» (Василь Січко, Ярослав Лесів) тощо. Україна стала свого роду полігоном, де випробовувалися найбрутальніші методи тиску.

Загалом УГГ налічувала 41 особу, плюс 1982-го Група поповнилася двома іноземними членами, це естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, а наприкінці 1987-го до неї кооптували ще шістьох людей. Через членство в УГГ 24 особи було засуджено – вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях, на засланні сумарно понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку Групи – понад 550 років неволі, підрахував Василь Овсієнко. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник заподіяв собі смерть напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського району Пермської області) загинули в неволі – це Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (усі 1984 року) та Василь Стус (1985).

На політичних в’язнів весь час чинили тиск, проте Група не саморозпустилася. Її документи виходили з неволі й за кордоном друкувалися в щомісячному бюлетені «Вісник репресій в Україні». Діяв також Комітет гельсінкських гарантій для України (у Вашингтоні, США), а Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка видавало документи Групи українською й англійською мовами. І коли в період горбачовської «перебудови» й «гласності» в СРСР перші гельсінці вийшли на волю, вони швидко відновили правозахисну діяльність, що набула вже політичного забарвлення. УГГ 7 липня 1988 року трансформувалася в Українську Гельсінкську спілку – її трактують як передпартію, що й поклала початок створенню політичної системи в Україні.

«Нині ми живемо в такий час, коли слід нагадати слова зі Святого Письма «Ви ще не змагались до крови…», – підсумовує Василь Овсієнко. – Уже змагаємося до крови. Не знати, які випробування чекають нас. Але я певен, що нинішнє покоління правозахисників і воїнів володіє такими ж високими чеснотами, що й попередники. Тому ми переможемо!»

Непал – країна з фантастичним перепадом висот: на півдні субтропіки, а поряд – снігові вершини найвищих гір на планеті. Вісім із чотирнадцяти світових 8-тисячників саме тут. Чверть території держави лежить на висотах за три тисячі метрів! І цей гірський світ – дивовижне місце, в якому людина почувається вільною через єднання з могутньою природою. Тут приходиш до розуміння власних реальних можливостей і до сприйняття істини, що наша Земля – чутливий живий організм, який не терпить насильства над собою.

Дивлячись на мапу, ніколи не скажеш, що країна, затиснута між Індією і Китаєм, доволі величенька – Непал значно більший за Австрію і Швейцарію разом узяті. Колись тут жили невари, переважно в долині Катманду. Понад два століття тому розпочалося формування королівства в нинішніх кордонах, а тепер це вже республіка Непал. Тут майже сотня етнічних груп і понад 30 мов, але превалюють дві – державна мова непалі й англійська (без неї не знайти пристойної роботи).

По-справжньому Непал відкрився для туристів і альпіністів лише шість десятиліть тому – коли розпочалося регулярне авіасполучення з Індією та країнами Європи. Від часів першосходження Едмунда Хілларі на Еверест – з 1953-го – триває світовий гімалайський бум, що став найважливішою статтею доходів бюджету Непалу. Країна бідна – з 23 мільйонів непальців приблизно 100 тисяч мають прибуток не більш як 160 доларів… на рік, 80 % населення – селяни. Основна сільгоспкультура – рис. Він росте як у долинах, так і на рукотворних терасах, відвойованих у гірських схилів.

Відтоді, як парламент анулював королівську владу, становище в цій державі дуже нагадує нашу пострадянську дійсність: коаліції різномастих партій і угруповань, корупція, дерибан бюджету й територій, клани… Та це зовсім не заважає нам – туристам-мандрівникам. Турист у Непалі – «священна корова». А самі непальці вельми доброзичливі, терплячі та непереборні оптимісти. І якщо вас не дуже втомила ця коротка довідка, то гайда в подорож – до Гімалаїв!

…Вириваючись із гірських обіймів, аеробус різко знижується, потрапляючи в гарячий мурашник долини Катманду. Потужно гальмуючи, пробігає доволі коротку, за європейськими мірками, злітно-посадкову смугу й випускає нас у киплячий котел древньої столиці. Східна екзотика замішана на яскравих барвах, незвичних архітектурних формах, людському багатоплемінні – голова йде обертом у людини, що вперше сюди потрапила.

З аеропорту на стареньких тойотах, які ще пам’ятають Хілларі, безшабашні таксисти, ігноруючи численні пробки й хаотичний рух у цьому багатомільйонному людському мурашнику, довозять нас у Тамель – туристичний центр Катманду – хитросплетіння старих і нових вулиць та провулків, із сотнями готелів і нічліжок. У нас тут свій притулок – готель із затишним садом, де завжди приємно відпочити й заспокоїтись після суперзашумлених вулиць непальської столиці.

Адаптуючи супутників до високогір’я, роблю перший тренувальний вихід – екскурсію на зелені пагорби до храму Сваямбуднадх. При висоті самого Катманду 1600 метрів над рівнем моря ми піднімаємося ще майже на 200 метрів. Новачки починають звикати до висоти. До храму, внесеного ЮНЕСКО до списку «Світової культурної спадщини», ми йдемо, долаючи 365 сходів, що круто ведуть вгору. Тут я вже можу визначити потенційні фізичні можливості своїх супутників.

Утерши спітніле чоло, зацікавлений турист занурюється в море досі йому незвіданих вражень. Культові споруди, тисячі мавп, які почуваються тут вельми невимушено, буддійські монахи, непальці в яскравому одязі, торговці сувенірами – усе це швидко витирає з пам’яті «картинки побуту на батьківщині». Ми потрапляємо в зовсім інший світ. Уся «домашня метушня», морока київських буднів разом кудись поділися. Починаємо жити гірським життям.

Зрозуміло, що Катманду – лише вітальня величезного помешкання під назвою Гімалаї. Однак саме тут і починаються всі експедиції. Я маю придбати «перміти» – паспорти на право проходження визначеного маршруту, вирішую питання трансферу на місце старту (літачок, авто чи мікроавтобус), визначаюся з тривалістю перебування у високих горах (людям же треба буде й сили відновити після сходження) та з відвіданням місць активного відпочинку на озерах і в джунглях.

Як правило, рано вранці, щоб уникнути страшенних пробок на перевалах, що ведуть з Катманду, прямуємо в бік міста Покара (Pokhara) на чудовому озері Фева. Буває, що вже через 80 кілометрів ми пересаджуємося в надувні човни та сплавляємося річкою Трішулі, над якою й пролягає траса міжнародного значення. Рафтинг з кількома серйозними порогами – відмінна розминка перед гірським походом.

За кілька годин рафтингу пересаджуємося знову в наш мікроавтобус і надвечір ми в Покарі – другому за значимістю місті Непалу. Поселяємося в готелі над озером. Озеро Фева – це щось! Величезна водойма серед зелених (у заростях джунглів) гір. Джунглі збігають просто до води, а в її дзеркалі відбиваються всі засніжені вершини гігантського масиву Аннапурна. На світанку, веслуючи на місцевому човні, милуєшся панорамою з водної поверхні на гори й намагаєшся навіть сплеском не потривожити чарівність картини. Саме туди – до цих засніжених красунь – семи- та восьмитисячників ми й почнемо рухатися гірськими стежками.

Якщо ми стартуємо в трек до священної Аннапурни, то він (як один з варіантів) починається із селища Беританті. Це 45 кілометрів гірського серпантину – вище й вище від Покари. Поставивши завдання портерам (місцевим хлопцям, котрі понесуть наш вантаж) і назвавши кінцевий пункт денного маршруту, перевіряю їхній вантаж, оглядаю екіпірування своїх супутників-туристів – і ми виходимо на стежку, що веде вглиб гірського масиву. Три кілометри ще відносно широкої «дороги», а далі підйом до карниза, з якого відкривається очам потужний водоспад.

Веду своїх друзів, уже трохи зморених полуденною спекою, до глибокої водойми, що скипає бурунами сотень тонн води, яка падає з висоти понад 30 метрів. Купаємось у цьому природному «джакузі» та за 15 хвилин свіжі, «немов новенькі» повертаємось на стежку й легко прямуємо далі. Цього дня проходимо кілометрів 20 і надвечір, подолавши крутий підйом до селища Улері, зупиняємося на ніч у старій лоджії, де господарює знайома непалка. Вечеряємо на терасі, з якої відкривається вражаюча панорама заходу сонця в горах. Таке ніколи не приїдається.

Наступного ранку йдемо вище через ліси й гірські річки до селища Горепані, в якому багато хто з туристів закінчує підйом (трек для початківців). Переночувавши тут і рано (о 4:30) піднявшись на гору Пунхіл над селищем та помилувавшись світанком і панорамою ранкових Гімалаїв з висоти трьох тисяч метрів, ми (на відміну від більшості туристів) виходимо на траверс Аннапурни – нам ще три дні до фантастично красивого місця – базового табору під вершиною 8-тисячника. Там на висоті понад 4100 метрів є невелике плато – неначе гігантським циркулем обведене коло, оточене сніговими вершинами. Коли стоїш на краю кратера древнього вулкана і спостерігаєш сходження лавин на схилах гімалайських велетів, переповнюєшся такими емоціями, що їх вистачає на роки спогадів (це якщо не ходити більше в Гімалаї, а ми ж ходимо).

Так уже понад 20 років поспіль організовую власні експедиції, ведучи особливо цікавих у цей фантастичний світ, де містика співвідноситься з яскравими картинами природи й щоразу готуєшся до зустрічі з чимось незнаним! А той, хто хоч раз тут побував, прагнутиме ще і ще раз потрапити в дивосвіт. Цей потяг нездоланий, та й опиратися йому не слід. Може, комусь здасться, що гімалайські подорожі відривають від реалій нашого неспокійного сьогодення. Але практика доводить – після таких пригод дуже гостро і свіжо відчуваєш і аналізуєш те, що відбувається в Україні. Бо ж цілих три тижні ти – абсолютно вільна людина. Жодний корумпований можновладець, жодний непрофесіонал-керівник не засмічує твій мозок і душу корисливими, брехливими вказівками чи забаганками. Заради цього відчуття варто облишити буденність і суєтність та й гайнути на волю – у світ Гімалаїв!

У Києві біля пам’ятника Лесю Курбасу 27 жовтня 2016 року громадськість справила панахиду за жертвами соловецьких етапів, розстріляних у 1937–1938 роках в урочищі Сандармох на території Карелії, а також у Ленінградській і Архангельській областях Росії. Члени Міжнародного об’єднання «Соловецьке братство», Київського товариства політв’язнів та жертв репресій разом з небайдужими киянами прийшли зі свічками й портретами страчених українців.

Після панахиди, яку провели троє священиків, на жалобному мітингу брали слово колишні політв’язні радянських таборів Василь Овсієнко, Григорій Куценко, а також родичі репресованих та громадські активісти. Письменник-публіцист Сергій Шевченко переказав присутнім слова карельського дослідника Юрій Дмитрієва, який поділяє скорботу українців за жертвами політичного терору в СРСР. Він нагадав що важливо пам’ятати як страчений цвіт нації («розстріляне відродження»), так і її коріння – людей від сохи. А це десятки тисяч селян, яких у 1930-х – до і після страхітливого Голодомору-геноциду 1932–1933 років, вчиненого з волі московського Кремля, – відправляли на так звані спец-, а потім трудпоселення у віддалені райони колишнього СРСР.

На просторах Росії (Північ, Сибір, Урал, Далекосхідний регіон тощо), а також на спецпоселеннях у Казахстані загинуло багато українців – чоловіків і жінок, дітей, старих… Нерідко жертвами репресій ставали цілі сім’ї, що не виживали в суворих умовах поселень. Перелік осіб, примусово вивезених тільки з теренів Полісся (переважно нинішньої Житомирської області України), міг би зайняти в друкованому виданні середнього формату щонайменше 800 сторінок, навів цифру Сергій Шевченко. Промовець закликав громадськість і далі проводити меморіальні заходи в межах започаткованої «Вектор ньюз» інформаційної акції «Рік жертв Великого терору», а працівників преси – підтримати ініціативу колег. На цей заклик відгукнулися, зокрема, журналісти Радіо Свобода, які й 2012 року активно долучалися до кампанії проведення «Року Списку Сандармоху».

Фото – Сергія Шевченка

Хто не мріяв про «підкорення Гімалаїв»! Часто саме так і кажуть – «штурм», «підкорення»… А я іншої думки про гори, бо сприймаю їх як живі істоти – до них треба ставитися з увагою і повагою. Цього навчили мене 40 гімалайських експедицій.

…Уже понад три години триває мій «броунівський рух» уздовж грізного Французького перевалу: холодний, байдужий до людських турбот, майже повний місяць (він тут ближчий на шість кілометрів) і я – сам-один на льодовику в тенісці й джинсах, з важкеньким рюкзаком – із заздрістю відстежую біг хмар у себе під ногами та намагаюся відшукати хоча б якусь ділянку скелі, вільної від криги. Вже понад три години Гімалаї дослухаються до моїх ненормативних мовних «екзерсисів», що безперервним водоспадом летять з висоти майже шести кілометрів і так далеко, як, тоді здавалося, мав би йти мій зниклий супутник – непальський шерп Гопал… Риторика моя була трьома мовами: українською, англійською та російською (бо в ній є такі лайливі слова, яких українська мова не має).

Становище безнадійне: ніч і матовий у місячному світлі довжелезний хребет (на цій висоті усе вкрито кригою, яка вже «пече мені ноги» через товсті підошви гірських черевиків). Забуваючи про кисневу нестачу (кисню менше на 50 %), весь час рухаюся короткими ривками по 20–30 метрів, бо розумію, що на 20-градусному морозі й шквальному вітродуї маю шанс замерзнути й загинути дуже швидко. Власне, десь удома я б уже давно замерз, а тут – феномен Гімалаїв – функціоную, ще й здатен до образних висловлювань. У моєму рюкзаку 8 тисяч доларів – допомога спонсорів нашій експедиції, листи рідних учасникам експедиції, газети, відеокамера… Але ж усі теплі речі – в корзині Гопала! Його сліди вже замело сніжком…

Річ у тім, що гірські черевики, які я презентував шерпові з резерву експедиції, цей бідолаха залишив удома та й подався зі мною в стареньких кедах. На крижаній шапці перевалу він почувався геть некомфортно, тому швиденько пішов уперед, не озираючись на мене, але за перевалом збився зі стежки, почав блукати і, страшенно переляканий, посунув назад (але то вже за три години)… Я ж перед тим зупинився на схилі – вирішив відзняти фантастичний захід сонця. Зрозуміло, задивився в об’єктив і хвилин на десять втратив Гопала з поля зору. Був упевнений, що він мене почекає, бо я ж не знав дороги до базового табору (вилітав до Києва по спонсорську допомогу ще на першому етапі руху експедиції до вершини Дхаулагірі). Та, як з’ясувалося, Гопал теж був «не в курсі», куди йти. Отож, піднявшись на гребінь, я не знайшов там свого провідника. На крижаному панцирі перевалу жодних слідів…

Стрімко сутеніло, місячне світло малювало фантастичні картини, далася взнаки втома безперервного 14-годинного поступального руху… Можете уявити, до чого я приготувався. Вночі в Гімалаях ходять лише ті, кого називають «крейзі» – навіжені. Перспективочка «веселенька» – за рік-два хтось піде цим шляхом та й побачить те, що від мене лишиться…

Зненацька вітер десь здалеку доносить звуки, схожі на цуценяче скавчання, – страх лишитися самому жене Гопала назад і він з радісним лопотанням кидається до мене, а я, без зайвих слів лізу до його корзини по светр, штормівку, шапочку. Вдягнувшись, роблю Гопалу зауваження (це я так пом’якшую форму моїх претензій). Дивлюся на розгублену фізіономію шерпа, махаю рукою та йду вперед.

А він лопоче все те саме: «Заблукав, злякався – самому тут не вижити. Та я щасливий – знову з вами!» Ну, що ти скажеш?! А тут ще з’ясовується, що він, прагнучи дістати роботу, приховав від мене факт незнання маршруту. Добре, що я знав напрямок, а він інтуїтивно знаходив хоч щось схоже на стежку. Та з’ясовувати всі подробиці немає часу – нас може врятувати лише рух. Ночувати на льодовику без намету, гасівки, спальних мішків «на мінус 25» – годі й думати. Тож у мінливо-тремтливому сяйві місяця, який часто ховається за хмари, ми просуваємося нешироким гребенем на шестикілометровій висоті. Отак – годину, другу…

Мій супутник уже не контролює себе – страшенно втомився. Двічі встигаю підхопити його на крутих спусках. Не дозволяю собі розслабитися чи впасти у відчай, хоча було від чого розгубитися. Минає 18-та година нашого поступального руху. Раптом – чи це не міраж? Вогник! Тру очі – та ні, не здалося: маленьке джерело світла дуже стабільне. От лише швидкості не додаси – під ногами виростають великі й гострі крижані шипи. Це неначе перевернута стеля печери зі сталактитами. Навіть мені в гірських черевиках непросто рухатися, а вже Гопалу в кедах – і поготів. Ідемо обережно, зупиняючись тоді, коли хмара затуляє місяць і густа темрява огортає гори. Зате коли починається черговий підйом і під ногами вже тверда кам’яна поверхня, додаю швидкості (уже «серце до вершини летить із грудей», але дихати важко – висота!) і виходжу на траверс табору, випереджаючи свого супутника. Світло майже матеріалізується в живе тепло. Це «кукен-тент» – кухонний намет рідної експедиції! Тут господарюють кухарі-шерпи, а горосходжувачі слухають гітару Ігоря Свергуна…

Після німої сцени – в моїх друзів круглі очі: «А ми ж тебе чекаємо лише за два дні. От так швидкість!» «Швидкість, – парирую, – через брак гімалайського досвіду, я ж бо ще «чайник»… А справжній сніговий барс, земляк Свергуна, харківський хірург (в активі має Еверест та інші 8-тисячники) Віктор Пастух уже відкорковує принесене нами шампанське й увесь склад експедиції зібрався в кухонному наметі на чи то вечерю, чи то ранній сніданок. Лише мій Гопало відмовляється від цих маленьких радощів гірського побуту й завалюється спати. З нього кепкують земляки-портери, за довгим столом стає весело…

Не знали ми тоді, що на цьому всі радісні миттєвості експедиційного життя вже скінчилися. Наступного похмурого ранку до вершини пішла четвірка альпіністів, у складі якої були дві жінки – киянка Галина Чеканова й харків’янка Тамара Єна, дві тендітні, невеличкі на зріст, зовні дуже вразливі. Пішли четверо – повернулися втрьох. Вони зійшли на вершину, а от на спуску (на таких висотах людина, виснажена ривком до вершини, йде на спуск, уже не надто контролюючи себе) ураганний порив вітру зірвав Галину з крутого гребеня… Це немов стрибок зі стратосфери без парашута – тож пошуки виявилися марними. За кілька страшних днів люди вкрай вимоталися, але пошуків не припинили. Тільки коли скінчилися харчі й розтанули надії знайти Галину, ми рушили назад. Сил залишалося небагато. На Французькому перевалі мало не зірвався на спуску старійшина альпінізму професор Володимир Моногаров – ми з Ігорем Свергуном, почувши шурхіт тіла, що сунулось, набираючи швидкість, донизу, устигли зупинити його в цьому поступальному русі.

Уже в Катманду мені й Вікторові Пастуху як таким, що володіють англійською, довелося ще тиждень відвідувати поліцейські офіси, відповідаючи на запитання, вислуховуючи розповіді про те, що поліція Катманду в гори не ходить – усе це мають бути витрати й турботи нашої експедиції. Дозвіл на виліт додому одержали аж за 10 днів, везучи рідним Галини довідку місцевої влади. Пішла у вічність з ураганного схилу Дхаулагірі…

Здавалося б, це мало стати своєрідними внутрішніми гальмами й приглушити «поклик гір», тим більше, монтуючи й переглядаючи відеоматеріали фільму «Гора за 8 тисяч», сам собі думав: занадто вже сувора картина… Та й заради чого такі випробування? Дивитимусь краще на Гімалаї по телебаченню та й годі.

А менш як за рік, коли Іван Валеня й Віктор Пастух покликали в нову експедицію, жодної хвилини не роздумував: залагодив справи на роботі, щоб вивільнити хоча б місяць, та й пішов у гори. На жаль, і цього разу все закінчилося трагедією. Мені знову (як такому, що вже мав досвід спілкування зі спонсорами) довелося летіти до Києва. Та коли гроші знайшлися, несподівано зачинилися повітряні «двері» в Індію, через яку ми тоді потрапляли до Непалу. В Делі почалася епідемія легеневої чуми… А там, у Гімалаях, сталося непоправне. Повертаючись з проміжного в базовий табір, на висоті 6500 метрів схилу 8-тисячника Шиша-Пангма потрапили в потужну лавину двоє найкращих горосходжувачів нашої команди – Віктор Пастух і Геннадій Василенко. На тих висотах погода дуже мінлива – вона погіршується швидко й може заскочити людей зненацька. От і того сонячного дня Віктор і Геннадій помітили хмару, що стрімко наблизилась. Шквальний вітер зірвав гігантську снігову шапку з сусідньої вершини й наші друзі вже не встигали вибратися з велетенської западини. Вони поховані під тисячотонним шаром гімалайських снігів…

Саме під це сходження Віктор Пастух узяв відпустку в лікарні одного з лівійських міст, де за контрактом працював уже три роки, а дружину вмовив їхати відпочивати з двома синами (поклик гір непереборний). Геннадій Василенко йшов від сімейних негараздів, сподіваючись, що після повернення все залагодиться. Доля була надто жорстокою…

З обома приятелював. А після того, що сталося, вирішив: буду сам організовувати безпечніші, а головне – доступні всім охочим гімалайські подорожі (що й роблю ось уже два десятиліття).